©хати, ©хати свiт за очi... За стiною, в редакцi©, реготали, лементували,
гуркотiли, ярмарок, кагал, невже вони не розумiють, що зараз дорога кожна
хвилина, яка несерйознiсть, без нього вони не випустять жодного номера, як
тiльки вiн по©де звiдси, а йому колись терпець таки увiрветься. Iван
Кирилович почав думати, скiльки важливих справ лежить зараз на його плечах
та як йому нiколи, i поволi мiнився на обличчi - серйознiшав, глибшав.
Тодi заклопотано, докiрливо сiпнув дверi. В секретарськiй було
справжнiсiньке стовковище: коректори, редактор, дружина редактора, Василь
Молохва, Вiталька Дзядзько. На Iвановiм столi незворушно сидiв гладкий
вухатий песик. У його на©вненьких очах гусла нудьга. Дзядзько зiгнувся,
долонями рук-у колiна, шию витяг. Тепер редакторiв песик дивився тiльки на
нього, голови обох були поруч, нiби ось-ось буцнуться.
- Якщо ти, Вiталько, навчиш Джульбарса гавкати, я тобi випишу за
вчорашню статтю пiдвищений гонорар!-запально гукнув Гуляйвiтер i вмовк.
Усi прича©лись, чекали, тiльки миша хрумкотiла за книжковою шафою. I
раптом Дзядзько голосисте, смачно гавкнув:
- Га-в-в-в!..
З несподiванки песик з усiх чотирьох, нiби гумовий, стрибнув убiк. Але
Вiтальчине обличчя знову наблизилось:
- Га-в-в! Гав-в-в-в!
У круглих Джульбарсових очах замерехтiв переляк. Столи стояли тiсно, i
песик кинувся навтiкача по зведеннях, чернетках, гранках. Дзядзько, не
вiдриваючи рук вiд колiн, стрибав слiдом i заливався молодим, пристрасним
гавкотом:
- Гав! Гав! Гав!
Песик, пiдсмикнувши куцого п'ятачкового хвоста, наполохано скавучав та
щодуху метлявся по столах. Нарештi, загнаний безжальним переслiдуванням у
куток, вiн опустився на заднi лапи, задер голову i, щойно наблизилось
ротасте Дзядзькове обличчя, жалiбно пискнув.
- Га-а-а-в-в-в...
- Товаришi, iсторична хвилина, - Гуляйвiтер метнувся до Дзядзька,
тиснув руку, обiймав за плечi.- Будьте свiдками. Деякi терехiвськi
органiзми знахабнiли i твердять, що мiй Джульбарс - не гончий пес.
Сьогоднi всi чули його прекрасний дзвiнкий голос! А тобi, Вiталько, од
усього пролетарiату... Могорич з мене. Ну й талантище, скажу я, в тебе.
Iван усмiхнувся - самими устами. Дзядзько й справдi гавкав майстерно -
здiбностi анiмалiста. Цього примiтива Гуляйвiтра з його ситим псом так i
кортить подражнити. Вiн стис руку, аби вiдчути холодний бiль, i строго
ступив до столу. В кiмнатi повiяло тверезiстю.
- Товаришi, друкарня чека на передову, - вiдкрив теку з гранками.-
Платитимемо наднормовi.
Кiмната спорожнiла. Коректори поспiшили до друкарнi, мабуть, новиною
дiляться: редакторiв пес, якого той купив у голови терехiвського сiльпо за
сотню карбованцiв, нарештi загавкав. Молохва з Дзядзьком вийшли в
бухгалтерiю. Дружина редактора понесла песика додому: у нього режим, спати
час. Похмурий Гуляйвiтер грався канцелярським пресом i говорив, обминаючи
зневажливий Iванiв погляд:
- Незручно турбувати Дмитра Семеновича об цiй порi, добрi люди зараз
сплять. У мене там пара фактiв кукурудзяних, з активу. Але ж так вiдразу
передову не створиш. I голова поболю , стомився...
"Стiльки енергi© було на людях, а за хвилину зiв'яв. Що ж, можливо, так
i треба: оптимiзм для мас. Але секретаревi бо©ться дзвонити не тому, що
пiзно. За сво©ми песиками та кроликами вiн забув його вказiвку i тепер
дума , як легше викрутитись. Знову все ляга на плечi сякого-такого
Загатного, цей вивезе, не вперше. Я можу його кривим шилом штрикнути, хай
пише передову, але ж ялозитиме до години ночi, а я збирався зайти до Люди,
обов'язково, слушнiшого випадку не трапиться, вiн хоче, щоб я сам набився,
яка ницiсть..."
- Я продиктую передову. Хай Уля сяде за машинку. Це було сказано таким
голосом, що Гуляйвiтер збеленiв, але стримався, бо що йому лишалося
робити. "Шкода, я б йому все виказав, однаково за мою передову двадцять
карбованцiв випише, а за свою - тридцять". Загатний стукнув кулаком по
стiнi, за якою друкарня. Помовчали, глибоко незадоволенi одне одним.
Дiверi прочинила коректор.
- Сiдайте за машинку, - сказав Iван.- Я диктуватиму передову.
(Оце буде вистава, побачите!..)
- Сигарету! - скомандував Iван. До нього потяглися руки Гуляйвiтра та
Дзядзька. Пригостився в Дзядзька. Улинi пальцi лежали на клавiшах
друкарсько© машинки. Руки Молохви нiжили трiснуте настiльне скло - папери
склав до сейфа, але не прощався, можливо, й собi чекав вистави, що
передбачалась. Iван прийняв з проходу стiльця: зайвi речi заважають
думати. Гуляйвiтер з Дзядзьком стовбичили в дверях секретарсько©. Середина
кiмнати - сцена. Затягся i несподiвано сильним, виразним голосом почав:
"На полях достигло золото. Крапка. Тисячi гектарiв прославлено© королеви
чекають невтомних хлiборобських рук. Серце господаря не може битися
спокiйно, доки кукурудза знаходиться поза колгоспними засiками..."
Друкарська машинка улесливо задихалася в погонi за Iвановою думкою. З
темних шибок звисали електролампи. На обличчях глядачiв чекання й подив.
Вiн штовхнув вiкно - електролампочки стрибнули в безвiсть, гiлля шовковиць
попливло до кiмнати. Дихнув глибоко, тричi, за системою йогiв, аби
посвiжiшало в головi. Рiзко обернувся: "Руки господаря не дадуть загинути
жоднiй стеблинi, жодному зернятковi. Абзац. Ми сто©мо на порозi велико©
битви за врожай. Ще день-два - i на золотистi поля вирушать сотнi машин,
тисячi й тисячi трударiв. Перемога залежить вiд того, як ми пiдготувалися
до вирiшально© хвилини..."
Руки в кишенi, пiшов мiж столiв, з кутка в куток. Очi замислено
вiдсутнi, весь у собi, в думках, у словах, що легко шелестiли,
випереджаючи перестук друкарсько© машинки. I водночас нiби на кiноплiвку
себе знiмав. Загальний план: кiмната, глядачi, ставний мужчина, високе
чоло, нервово ходить; середнiй план: друкарська машинка, залитий чорнилом
стiл, iнтелiгентна людина iде на камеру; крупний план: замислене, розумне
обличчя людини, чiткi рухи губ; крупний план: на бiлому паперi лiтери
похапцем в'яжуться у слова; крупний план: глибокi, стомленi очi людини...
Справжнi нездари, хоч лiквiдовуй газету, коли вiн по©де з Терехiвки.
"Товаришi колгоспники! Докладемо всiх зусиль - нi, закреслити, сухувато, -
хай спокiй нiкому й не сниться у цi гарячi днi! Хай кожен живе думкою: чи
все я зробив i роблю, аби якнайшвидше зiбрати багатий урожай кукурудзи?
Вище прапор соцiалiстичного змагання на других жнивах". З останнiми
словами Iван закрив обличчя долонями, нiби стомився до краю, потiм поволi
опустив руки i видихнув: "Знак оклику, все... Редактору на пiдпис..."
Прiся стояла на порозi, аплодувала. Василь Молохва хитав головою:
- Талантище...
Метнувся з кiмнати, нiби розчулений актор зi сцени.
Гуляйвiтер мовчки розписався на першiм аркушi передово©.
Передову вiддали в друкарню. За каси стали складачi. Гуляйвiтер з
Дзядзьком теревенили про Джульбарса. Гуляйвiтер, як завжди, пристрасно,
Дзядзько - бавлячись, але не без пота мно© думки. Iван Кирилович
нашорошився за столом, нiби горобець на морозi; вiн уже нiкуди не спiшив,
нi в що не грався. Недавня вистава посеред кiмнати для трьох
посередностей, його свiдоме лицедiйство, принизлива погоня за власним
образом в очах ближнього, штучний пафос передово© - усе зробилось палючою
раною десь глибоко в грудях. А може, вiн просто перекурився - смалив
сигарету за сигаретою. Для глядачiв. Трагiчна ситуацiя. Актор зневажа
залу, натовп i весь вiдда ться грi. Аби довести ©м, що вiн кращий,
талановитiший, нiж вони гадають. Вiн завжди ненавидiв похмiлля. Боже,
послухати себе - то я такий чистий, святий, збудуйте для мене храм.
Збожеволiти можна. Просто бiсить цей примiтивний ентузiазм Гуляйвiтра. Що
б ми робили на Робiнзоновiм островi? Жували самих себе? Щасливий дарунок
цивiлiзацi©: ©ж ближнього, хоч не терпиться ковтнути власну персону.
- Навiщо стiльки пристрастей? Песик ваш все одно не породистий. Я не
спецiалiст, але й простому смертному видно. Вiд вулично© сучечки
байстрюган. Аж менi ваших грошей шкода...
- Не ослiть, Загатний, - металево прозвучав по хвилi голос Гуляйвiтра.-
Зовсiм не смiшно.
- То я ж не для смiху.- Iвановi згадалася його клятва не говорити
жодного зайвого слова, але згадка тiльки майнула i безслiдно розтанула.- Я
задля iстини. Мусить же хтось сказати вам правду. Сто карбованцiв з вас
виманили, а песик щербато© копiйки не вартий...
Вiн знiчев'я штирхав редактора отруйними голками, i чим дошкульнiше
було Гуляйвiтру, тим глибшу насолоду вiдчував. I вiд кожного влучного
дотепу в душi танула крига. Натомiсть знову полонила якась хвороблива,
безконтрольна бадьорiсть, аж курити закортiло, але не просити ж саме тепер
у Гуляйвiтра - розлючений Iвановими дотепами, редактор сховався до
кабiнетика, ще й дверима грюкнув щосили. Але за хвилину вибiг, промчав
повз Загатного та повз розгубленого вiд сутички двох начальникiв Дзядзька.
Уже з порога повернув до Iвана сiре обличчя (мовляв, я зовсiм не бажаю з
вами розмовляти, я поспiшаю, але, мiж iншим...):
- Мiж iншим, товаришу Загатний, найавторитетнiшi люди району не раз
свiдчили, що мiй Джульбарс вiд чистокровного гончака...
- Не мав щастя чути такого запевнення.
- Борисе Павловичу, - засолодив Дзядзько, - Борисе Павловичу, хай
товариш Хаблак авторитетно вирiшить вашу суперечку. Вiн у вiйську три роки
сторожових псiв доглядав i теоретично пiдковувався. Чесне пiонерське, сам
хвалився...
- Товариш Хаблак не такий на©вний, щоб проти редакторового пса
свiдчити, - невинно зауважив Iван.- йому квартира потрiбна.
Гуляйвiтер ступив до Iвана:
- Що ви хочете цим сказати?
Дверi прочинилися. З порога вибачливо-радiсно всмiхався Хаблак.
У щомiсячнику "На допомогу редакторовi" часто критикують районнi газети
за газетнi штампи. Я досi його передплачую, уважно читаю поради, нотую
слова, за якi лають, i намагаюсь уже не вживати ©х. Але, визнаю, не завжди
це вда ться. Деякi слова так приговтались у менi за роки газетярсько©
дiяльностi, що ©х i за вуха не вiдтягнеш, образно кажучи. Тому зараз
вибачаюсь, коли зустрiнете то© полови забагато. В генi© я не пнусь, як
дехто, часу теж маю обмаль, а пишу вiльно© хвилини, бо пишеться, та й,
повторюю, нема куди вечорами дiтися - периферiя, а футбольнi баталi©
вiдгримiли.
Це такий собi вступ до роздiлу. А тепер про серйознi справи. Хочу ще
раз вiдмежуватись од Iвана, аби й мене не звинуватили в його
нетолерантностi (слово яке!) до людей, особливо до тих, що й зараз
посiдають значнi посади. Скажiмо, товариш Гуляйвiтер пiшов по
адмiнiстративнiй лiнi© (тiльки мiж нами - давно було б так, журналiст з
нього нiкудишненький, але т-с-с-с...) i тепер в областi. Дзядзько теж в
областi, в секретарiатi "Колгоспно© правди". Брати Молохви бухгалтерують в
обласних органiзацiях. Отож бiльшiсть мо©х геро©в - люди помiтнi, i я
пiдкреслюю, що в сво©х замальовках дивлюся на всiх очима Iвана Кириловича,
а не власними.
Загатний з першо© зустрiчi вловлював одну, найпомiтнiшу рису в
людському характерi й вiдтодi вже не змiнював сво © думки. Це й спричиняло
деяку його необ' ктивнiсть... Iванiв свiт майже не мав пiвтiнi, все чiтко
розмежовувалось на чорне та бiле. I хай вiн менi вибачить, але якось так
виходило, що бiльшiсть людей в його очах були одягнутi далеко не в бiлi
шати, скорiше навпаки. Загатний мав справжнiй талант вiдкривати в ближнiх
©хнi дошкульнi мiсця. Ще й грати на них, нiби на струнах. Згадайте, хоча б
того ж Дзядзька.
Винен, що досi не розповiв про Дзядзька детальнiше. Смiшний чолов'яга,
не без дивацтва, як i кожен з нас. Наступного дня по сво му при©здi в
Терехiвку попросив мене вийти з ним у двiр, пiд шовковицю:
- Побалакати треба, як з другом.
Голос серйозний, навiть трохи врочистий. Повторюю, двох дiб не минуло,
вiдколи познайомились, який там друг? Ну, всiлися на лавi пiд шовковицею,
почав вiн дiлитися сво©м горем. Яких тiльки подробиць про сво сiмейне
життя не розказував! А все зводилось до одного:
- Не розумi дружина мо©х високих помислiв...
Я червонiв, бо тодi ще не знався на сiмейнiм життi, бурмотiв якiсь
спiвчутливi дурницi й пишався в душi, що доросла людина так звiря на
мене. А за кiлька день дiзнався: не лишилось у колективi працiвника, на
котрого б Вiталька не сповiрив, як на друга, сво©х сiмейних та мниць...
Що ж, накажете ненавидiти таку химерну людину? Тодi ми всi вiдцуралися
б одне одного, бо в кожного знайдеться якийсь грiшок, коли прискiпливо
шукати. Недовго й цивiлiзацi© розсипатись. Врештi, хiба не той же
Сковорода, якого з таким апломбом циту Iван Кирилович на сво
виправдання, писав: "Помилки друзiв ми повиннi вмiти виправляти або
терпiти, якщо вони несерйознi"?
Переглянув останнiй роздiлок свiй i подумав: кого ставлю перед свiтлi
читацькi очi - бусурмана, вовкулаку, виродка? Такий уже темний, негативний
вимальову ться мiй Загатний, аж не вiриться, що подiбна людина може
iснувати в нашiм суспiльствi. Визнаю, грiшний: вiдколи пописую, став
критичнi статтi в товстих журналах переглядати. Цiкаво ж знати, за що
лiтераторiв лають, аби й собi не збитися на хибний шлях. Так ось, щодо
вiдсоткiв позитивного й негативного в геро©. Точно я й не усвiдомив,
скiльки чого треба, - один за ту цифру ста , iнший - за ту, третiй пише й
озира ться, наче бухгалтер перед ревiзi ю, а конкретно© вказiвки нема .
Ранiше легше лiтераторам писалось: якщо вже негативний тип - то
негативний, позитивний - то позитивний. А зараз химерять, химерять i нiяк
не домовляться. Звичайно, я розумiю - у нас демократiя, але ж совiсть
майте, товаришi писаки!
Пам'ятаю, рокiв кiлька тому дискусiя про широкi й вузькi холошi
набагато органiзованiше проходила, хоч пристрастi теж буйнi палали. Але
досить швидко зiйшлися на золотiй серединi - 24 сантиметри, i вже не чути,
щоб про штани сперечались. Ну, зроблю я, примiром, п'ятдесят на п'ятдесят
вiдсоткiв, тобто половину героя в позитивнi тони розмалюю, половину - в
негативнi, зда ться, це наймоднiше зараз. А раптом завтра мода змiниться,
повi новий вiтер? Правду мiй дiд казав: сокирою легше, нiж пером. I
безпечнiше, додам _я. Важкенько житиметься менi серед лiтераторiв з мо ю
закоханiстю у сталiсть та порядок. Але кинувся у бiйку - зуби не жалiй,
мудро радить народ. Хай теорi ю вченi критики займаються, а я ледве
домучив заочно той остогидлий унiверситет.
Були в Iвана Кириловича й позитивнi риси, i було ©х чимало. Та лихо в
тiм, що виявлялись вони не так, як негативнi. Воно й справдi: не все те
золото, що блищить. Найцiннiше - його професiйна майстернiсть. Що й
казати, вiн журналiст. Не було таких у нашiй районнiй ланцi i не буде.
Люди з такими талантами набагато вище Терехiвки лiтають. Не пам'ятаю, щоб
Iван Кирилович сидiв над рукописом, - вiн лише диктував. Вiн мiг за ранок
продиктувати передову, нарис, фейлетон, а iнформацi© лускав, наче горiхи.
Iнодi вiн диктував до тисячi рядкiв у день i випускав газету сам, маючи в
помiч лише коректорiв: той у вiдпустцi, той на сесi©, а редактор, як
завжди, уповноважений. Врахуйте до того ж, що на село Загатний ви©здив
рiдко. Йому вистачало кiлькох цифр, одно© риси, одно© бiографiчно© деталi,
аби написати цiлу газетну епопею. Покладе на стола сiрникову коробку i
чеше, чеше нариса, аж друкарка не встига за ним, та все до ладу, гарно -
заслуха шся. Тут тобi i конфлiкт, i любов, i мрi© - диявол у ньому сидiв
за цих хвилин, слово честi.
Весь рiк газета на Загатному трималась-не перебiльшую. I напише, i
матерiали iнших вичита , i макет накреслить-деякi номери редактор
пiдписував до друку, самi заголовки переглянувши. Далеко було Гуляйвiтру
до Загатного. Зовсiм iнша конструкцiя. Борис Павлович посiв редакторське
крiсло одразу пiсля унiверситету, бо редагував унiверситеську
багатотиражку. I взагалi активний товариш. Активнiсть так i била з нього
джерелом. Я радiв: нарештi справжнього редактора дочекалися. Спершу ми з
ним близько зiйшлись - я вчив Гуляйвiтра мотоциклом кермувати i в добрi
хвилини слухав його далекосяжнi намiри зробити нашу районну газету
найкращою в областi. Менi це дуже iмпонувало, всi ми замолоду шанолюбнi.
Пам'ятаю, ще до Гуляйвiтра, десь на другому тижнi мо © трудово© бiографi©,
обласне радiо передало огляд районних газет. Там i наш листок згадувався з
поганого боку. Мовляв, мало зважають на розвиток громадського
тваринництва. Мене це так схвилювало, що я того ж дня написав до
радiоредакцi© гнiвного листа, де перерахував усi матерiали останнiх
мiсяцiв, присвяченi тваринництву. А редакцiя передала мiй бурхливий
протест обкомiвському iнструктору, авторовi статтi. А той у Терехiвку
дзвонить. А редактор мене виклика . А я гарячкую, мовляв, явний наклеп,
треба протестувати. Ну й гвалт був...
Так ось, мiсяцiв на два вистачило ентузiазму Бориса Павловича, а далi
вiдчув, що в газетярськiй дiяльностi на "ура" не вiзьмеш, а треба брати
щогодинно, щоденно, роками, i носа похнюпив. Бувало, тижневу планiвку
провести - по всьому району редактора шукають: дуже любив уповноваженим,
штовхачем бути, шуму-гаму в колгоспi наробити. Якщо не уповноважений, то
качок чи зайцiв полю . А коли до кролiв, до мисливського пса дiйшло -
горенько наше, диву мось, бувало, забачивши Гуляйвiтра в редакцi©. I так
уже звикли без редактора працювати, що й не уявляли, як воно з редактором.
Вiд цього усi потерпали - два мотоцикли в редакцi©, а одного з них дуже
надiйно осiдлав Гуляйвiтер, мало до туалету на ньому не ©здив. Правда,
грiх ремствувати, шмат району над рiчкою, то вiн часто, ©дучи на
риболовлю, завозив кореспондентiв у села, а по дорозi назад пiдбирав.
Примчить у редакцiйний двiр, круто розвернеться навколо шовковицi, аж в
очах пасажирiв потьмарi , забiжить до редакцi©, гаса по кiмнатах з трьома
карасиками, мов ошпарений, а ми всi диву мося, розхвалю мо його рибальськi
здiбностi. Дитя нерозумне, хоч уже й пiд тридцять.
Але не його вина. Це спадкове. Я зрозумiв, коли про гени в журналi
вичитав. За©дьте до обласного центру - анекдотiв про Павла Павловича
Гуляйвiтра наслуха тесь пiд саму зав'язку. А Павло Павлович - рiдний
батько Бориса Павловича. Багато людей присягалися менi, слово честi
давали, що все це не вигадки, не анекдоти, а щира правда.
Якого тiльки хлiба не скуштував Павло Павлович на сво©м довгiм вiку -
майже у всiх обласних крiслах величався. Номенклатурна одиниця давньо©
випiчки. Але собою не те що непоказний син. Навпаки, високий, повний, сива
голова вiдкинута назад, довгi вуса, гучний голос. На всiх святах, що ©х
знiмала в областi республiканська кiнохронiка, до кадру потрапляв.
Колоритна постать.
Послухайте перший анекдот-бувальщину. Це з останнiх його дiянь,, коли
завiдував мiським комунальним господарством. Будують мiкрорайон. Перших
мешканцiв вселили. Але ж пустир - жодного деревця. Раптом комiсiя з Ки ва.
Заметушились. Тут Павло Павлович i вирiшу похизуватися перед ки©вським
начальством та й мiсцевому свою оперативнiсть явити. За нiч усю дорогу до
мiкрорайону ялинками засадив, а в самiм районi, навколо дитячих ясел,
справжнiсiнькi парки зазеленiли. Комiсiя задоволена - турбота про людину
на високому рiвнi, саме в моду це входило. Усе б зiйшло з рук, якби по
ситiм обiдi в новiй ©дальнi якомусь членовi комiсi© не прикортiло ялицею в
зубах поколупати. Сiпнув - ялинка нахилилась, вiн за гiлочку - ялинка iз
землi виштрихнулась. У членiв комiсi© обличчя затiпались. Оточили бiдну
ялинку, а вона пiд корiнь зрубана. Але Павло Павлович не розгубився.
Набрав у жменю чорнозему:
- Ви звернiть увагу, яка, земелька. Золота. Чистiсiнькi селiтри й
амiаки. Та у нас дерево корiння не пуска , бо то марнування енергi©, без
коренiв усяку живнiсть смокче...
Зда ться, опiсля жодних посад уже не займав, бо випадок наробив галасу
у верхах. Зараз старий Гуляйвiтер на пенсi©. Виступа в школах, на
пiдпри мствах зi спогадами - iнформацi© в обласнiй газетi були.
Хочете ще одну бувальщину? Полюбляю такi оказi©. Але досить. Не про
Павла Павловича ж мiй роман. Анекдочу, як Борис Павлович. Почав во
здравi , кiнчив за упокiй. Нема в мене зiбраностi, логiчностi. Писатиму
про Загатного. Нi, вже лiпше про Гуляйвiтра закiнчу.
I в Бориса Павловича траплялися спалахи. На те були двi причини.
Заходжувався Гуляйвiтер, отримавши доброго прочухана вiд начальства. Що
тодi дiялося в редакцi©! Ми не працювали - реорганiзовувались. Iде©
сипалися з Бориса Павловича, нiби горох з мiшка. Вiн поспiшав усе змiнити,
усе полiпшити, буцiмто вiд того, в якiй кiмнатi чий стiл стояв,
розумнiшала наша газета. За таких моментiв Iван Кирилович любив
декламувати вiдому байку про оркестрантiв, котрi "в музики не годилися".
Гуляйвiтра, звiсно, неприхований скепсис бiсив. А Загатний тiльки того й
домагався, i що за при мнiсть людинi ближнього свого злостити? Досi не
розумiю. Переполох тривав кiлька днiв, i потроху все влягалося,
заспокоювалось. Ми вертали на обжитi мiсця, а Борис Павлович ©хав
рибалити. диною пам'яткою гарячих днiв лишалась несподiвана ряснота на
сторiнках газети енергiйних звернень, закликiв та гасел, набраних жирним
шрифтом i в розрядку.
Ще яскравiше вибухало, коли Бориса Гуляйвiтра наздоганяло натхнення i
вiн з мотоцикла пересiдав на Пегаса. Траплялося це рiдше, анiж шприц вiд
начальства, зате ж незрiвнянно свiтлiшало в редакцi©. Починалося так.
Негадано серед робочого дня в редакцiйний двiр вкочувався на шаленiй
швидкостi мотоцикл. Гуляйвiтер на бiгу стягував рукавицi, захиснi окуляри,
гукав стрiчним колегам: "Привiт!" - i замикався на ключ у сво му кабiнетi.
За годину з друкарсько© машинки знiмались усi термiновi матерiали,
друкарка курсувала мiж редакторським кабiнетом та сво ю кiмнатою i
поспiхом цокотiла.
Пiд вечiр млявий, вдоволений, щасливий Гуляйвiтер з'являвся на люди. А
для нас тiльки починалося. Дзвонили в села - скликали на завтра
лiтературне об' днання. Порпались у старих листах-шукали вiршi, поеми,
новели. Газета ставала лiтературним альманахом. Височезнi пiдвали трьох
останнiх сторiнок заповнювалися уривками з чергового роману чи повiстi
Бориса Гуляйвiтра. Заголовки романiв, повiстей були гучнi, красивi,
багатозначнi, закiнчувалися трьома крапками i дуже подобались редакцiйним
жiнкам. Пам'ятаю три: "Я зiрву для тебе едельвейс...", "Пролiски цвiтуть
повеснi..." i "Веснянi приморозки..." Жодного разу Борис Павлович не
повторився, не написав двох уривкiв з одного твору. Iде© майбутнiх епопей
народжувались у нiм з дивовижною швидкiстю i напрочуд хутко забувались.
Оповiдань наш редактор не писав.
I перший конфлiкт мiж Гуляйвiтром та Iваном Кириловичем стався на
творчiй основi. Ще до при©зду Загатного стало традицi ю уривки з
редакторових романiв вивiшувати на дошку кращих матерiалiв. Самi тямите,
не кожна районна газета може похвалитися такою рубрикою - уривок з роману
чи повiстi мiсцевого автора. На однiй з планiвок пiсля чергового творчого
приступу Дзядзько запропонував усi три пiдвали повiсити на червону дошку
i, як годиться, сплатити пiдвищений гонорар. Я сидiв просто Iвана
Кириловича i помiтив, як глибоко штирха його кожне Дзядзькове слово. Але
реплiка Загатного була на диво спокiйна:
- Названий товаришем Дзядзьком матерiал не художньою прозою. До
лiтератури йому так само далеко, як нашому листковi до справжньо© газети.
I яку б посаду не обiймав автор пiдвалiв, що про них йдеться, ми
зобов'язанi сказати йому святу правду. Я пропоную цей матерiал вивiсити на
дошку браку.
Ми всi занiмiли. Жiнки п'ринишкли, чекаючи на бурю. Чоловiки дiставали
цигарки й задивлялись у вiкна, аби не стрiчатися поглядами, Гуляйвiтер,
блiдий вiд природи, зовсiм побiлiв. Пробачте за штамповане порiвняння, але
вiн побiлiв, як стiна: сидiв на тлi не©. Одначе витримку неабияку мав. Не
захищався, буцiмто не про нього. Тiльки в холодних очах стрибали мстивi
вогники. Нiкому з пiдлеглих не прощав вiн найменшо© образи. I зараз,
певно, мрiяв про слушний випадок, який рано чи пiзно трапиться. Але як
тепер захиститися вiд дошкульних Iванових жал? У душi ми всi знали, що
редакторовi уривки навiть за поганi замальовки не зiйдуть. А мова -
суцiльнi штампи, нiби людина пiввiку промови завiдуючому обласним
комунальним господарством писала Думаю, що тут теж спадкове, наукою досi
не розкопане. Врештi, ми ще так мало зна мо про гени.
- Ставимо на голосування, - з пiдкресленою офiцiйнiстю мовив
Гуляйвiтер.- двi пропозицi©. Хто за те, щоб уривок з роману Бориса
Полтавського (його лiтературний псевдонiм) "Пролiски цвiтуть повеснi..."
вивiсити на дошку кращих матерiалiв i вiдзначити пiдвищеним гонораром,
прошу пiдвести руки.
Всi звели руки, окрiм Iвана Кириловича та Гуляйвiтра. Можливо, моя
позицiя в згаданiй iсторi© не зовсiм принципова, але менi ще зарано були
принциповiсть свою виявляти - пiвтори п'ятницi у редакцi©, освiти нема ,
ледве на другий унiверситетський курс перелiз. За iнших не розписуюсь. Але
таки треба розумiти людей: у кожного сiм'я, садиба, роботу в Терехiвцi
майже неможливо знайти, куди дiнешся? I питання, врештi ж, зовсiм не
принципове, хай людина втiшиться, хiба не однаково людству, де та халтура
висiтиме?
- Хто за те, щоб вивiсити згаданий твiр на дошку браку, прошу
голосувати
Повiльно, стомлено пiдняв руку Загатний. Вiдчувалося, що пiсля першого
голосування йому справдi усе збайдужiло. Порожнiми очима дивився вiн у
вiкно, i вiдтодi на усiх планiвках це стало його улюбленою позою
-механiчно креслити макет, записувати пропозицi© i тоскно позирати у
вiкно, нiби все, що робиться тут, його не стосу ться. У.мо му альбомi
фотографiя нашого колективу. Ми сто©мо на редакцiйному ганку, очi всiх - в
об' ктив, як серед людей ведеться. Тiльки Iван Кирилович дивиться вбiк,
одвернувшись вiд колективу. I погляд холодний, гордий.
Ну, пiдняв руку Загатний, а слiдом - хто б ви думали? - сам Борис
Павлович голосу проти власного творiння. Ми й роти пороззявляли. А вiн:
- Хто утримався? Нiхто. Я вважаю, що уривок можна полiпшити. Лев
гуркотiли, ярмарок, кагал, невже вони не розумiють, що зараз дорога кожна
хвилина, яка несерйознiсть, без нього вони не випустять жодного номера, як
тiльки вiн по©де звiдси, а йому колись терпець таки увiрветься. Iван
Кирилович почав думати, скiльки важливих справ лежить зараз на його плечах
та як йому нiколи, i поволi мiнився на обличчi - серйознiшав, глибшав.
Тодi заклопотано, докiрливо сiпнув дверi. В секретарськiй було
справжнiсiньке стовковище: коректори, редактор, дружина редактора, Василь
Молохва, Вiталька Дзядзько. На Iвановiм столi незворушно сидiв гладкий
вухатий песик. У його на©вненьких очах гусла нудьга. Дзядзько зiгнувся,
долонями рук-у колiна, шию витяг. Тепер редакторiв песик дивився тiльки на
нього, голови обох були поруч, нiби ось-ось буцнуться.
- Якщо ти, Вiталько, навчиш Джульбарса гавкати, я тобi випишу за
вчорашню статтю пiдвищений гонорар!-запально гукнув Гуляйвiтер i вмовк.
Усi прича©лись, чекали, тiльки миша хрумкотiла за книжковою шафою. I
раптом Дзядзько голосисте, смачно гавкнув:
- Га-в-в-в!..
З несподiванки песик з усiх чотирьох, нiби гумовий, стрибнув убiк. Але
Вiтальчине обличчя знову наблизилось:
- Га-в-в! Гав-в-в-в!
У круглих Джульбарсових очах замерехтiв переляк. Столи стояли тiсно, i
песик кинувся навтiкача по зведеннях, чернетках, гранках. Дзядзько, не
вiдриваючи рук вiд колiн, стрибав слiдом i заливався молодим, пристрасним
гавкотом:
- Гав! Гав! Гав!
Песик, пiдсмикнувши куцого п'ятачкового хвоста, наполохано скавучав та
щодуху метлявся по столах. Нарештi, загнаний безжальним переслiдуванням у
куток, вiн опустився на заднi лапи, задер голову i, щойно наблизилось
ротасте Дзядзькове обличчя, жалiбно пискнув.
- Га-а-а-в-в-в...
- Товаришi, iсторична хвилина, - Гуляйвiтер метнувся до Дзядзька,
тиснув руку, обiймав за плечi.- Будьте свiдками. Деякi терехiвськi
органiзми знахабнiли i твердять, що мiй Джульбарс - не гончий пес.
Сьогоднi всi чули його прекрасний дзвiнкий голос! А тобi, Вiталько, од
усього пролетарiату... Могорич з мене. Ну й талантище, скажу я, в тебе.
Iван усмiхнувся - самими устами. Дзядзько й справдi гавкав майстерно -
здiбностi анiмалiста. Цього примiтива Гуляйвiтра з його ситим псом так i
кортить подражнити. Вiн стис руку, аби вiдчути холодний бiль, i строго
ступив до столу. В кiмнатi повiяло тверезiстю.
- Товаришi, друкарня чека на передову, - вiдкрив теку з гранками.-
Платитимемо наднормовi.
Кiмната спорожнiла. Коректори поспiшили до друкарнi, мабуть, новиною
дiляться: редакторiв пес, якого той купив у голови терехiвського сiльпо за
сотню карбованцiв, нарештi загавкав. Молохва з Дзядзьком вийшли в
бухгалтерiю. Дружина редактора понесла песика додому: у нього режим, спати
час. Похмурий Гуляйвiтер грався канцелярським пресом i говорив, обминаючи
зневажливий Iванiв погляд:
- Незручно турбувати Дмитра Семеновича об цiй порi, добрi люди зараз
сплять. У мене там пара фактiв кукурудзяних, з активу. Але ж так вiдразу
передову не створиш. I голова поболю , стомився...
"Стiльки енергi© було на людях, а за хвилину зiв'яв. Що ж, можливо, так
i треба: оптимiзм для мас. Але секретаревi бо©ться дзвонити не тому, що
пiзно. За сво©ми песиками та кроликами вiн забув його вказiвку i тепер
дума , як легше викрутитись. Знову все ляга на плечi сякого-такого
Загатного, цей вивезе, не вперше. Я можу його кривим шилом штрикнути, хай
пише передову, але ж ялозитиме до години ночi, а я збирався зайти до Люди,
обов'язково, слушнiшого випадку не трапиться, вiн хоче, щоб я сам набився,
яка ницiсть..."
- Я продиктую передову. Хай Уля сяде за машинку. Це було сказано таким
голосом, що Гуляйвiтер збеленiв, але стримався, бо що йому лишалося
робити. "Шкода, я б йому все виказав, однаково за мою передову двадцять
карбованцiв випише, а за свою - тридцять". Загатний стукнув кулаком по
стiнi, за якою друкарня. Помовчали, глибоко незадоволенi одне одним.
Дiверi прочинила коректор.
- Сiдайте за машинку, - сказав Iван.- Я диктуватиму передову.
(Оце буде вистава, побачите!..)
- Сигарету! - скомандував Iван. До нього потяглися руки Гуляйвiтра та
Дзядзька. Пригостився в Дзядзька. Улинi пальцi лежали на клавiшах
друкарсько© машинки. Руки Молохви нiжили трiснуте настiльне скло - папери
склав до сейфа, але не прощався, можливо, й собi чекав вистави, що
передбачалась. Iван прийняв з проходу стiльця: зайвi речi заважають
думати. Гуляйвiтер з Дзядзьком стовбичили в дверях секретарсько©. Середина
кiмнати - сцена. Затягся i несподiвано сильним, виразним голосом почав:
"На полях достигло золото. Крапка. Тисячi гектарiв прославлено© королеви
чекають невтомних хлiборобських рук. Серце господаря не може битися
спокiйно, доки кукурудза знаходиться поза колгоспними засiками..."
Друкарська машинка улесливо задихалася в погонi за Iвановою думкою. З
темних шибок звисали електролампи. На обличчях глядачiв чекання й подив.
Вiн штовхнув вiкно - електролампочки стрибнули в безвiсть, гiлля шовковиць
попливло до кiмнати. Дихнув глибоко, тричi, за системою йогiв, аби
посвiжiшало в головi. Рiзко обернувся: "Руки господаря не дадуть загинути
жоднiй стеблинi, жодному зернятковi. Абзац. Ми сто©мо на порозi велико©
битви за врожай. Ще день-два - i на золотистi поля вирушать сотнi машин,
тисячi й тисячi трударiв. Перемога залежить вiд того, як ми пiдготувалися
до вирiшально© хвилини..."
Руки в кишенi, пiшов мiж столiв, з кутка в куток. Очi замислено
вiдсутнi, весь у собi, в думках, у словах, що легко шелестiли,
випереджаючи перестук друкарсько© машинки. I водночас нiби на кiноплiвку
себе знiмав. Загальний план: кiмната, глядачi, ставний мужчина, високе
чоло, нервово ходить; середнiй план: друкарська машинка, залитий чорнилом
стiл, iнтелiгентна людина iде на камеру; крупний план: замислене, розумне
обличчя людини, чiткi рухи губ; крупний план: на бiлому паперi лiтери
похапцем в'яжуться у слова; крупний план: глибокi, стомленi очi людини...
Справжнi нездари, хоч лiквiдовуй газету, коли вiн по©де з Терехiвки.
"Товаришi колгоспники! Докладемо всiх зусиль - нi, закреслити, сухувато, -
хай спокiй нiкому й не сниться у цi гарячi днi! Хай кожен живе думкою: чи
все я зробив i роблю, аби якнайшвидше зiбрати багатий урожай кукурудзи?
Вище прапор соцiалiстичного змагання на других жнивах". З останнiми
словами Iван закрив обличчя долонями, нiби стомився до краю, потiм поволi
опустив руки i видихнув: "Знак оклику, все... Редактору на пiдпис..."
Прiся стояла на порозi, аплодувала. Василь Молохва хитав головою:
- Талантище...
Метнувся з кiмнати, нiби розчулений актор зi сцени.
Гуляйвiтер мовчки розписався на першiм аркушi передово©.
Передову вiддали в друкарню. За каси стали складачi. Гуляйвiтер з
Дзядзьком теревенили про Джульбарса. Гуляйвiтер, як завжди, пристрасно,
Дзядзько - бавлячись, але не без пота мно© думки. Iван Кирилович
нашорошився за столом, нiби горобець на морозi; вiн уже нiкуди не спiшив,
нi в що не грався. Недавня вистава посеред кiмнати для трьох
посередностей, його свiдоме лицедiйство, принизлива погоня за власним
образом в очах ближнього, штучний пафос передово© - усе зробилось палючою
раною десь глибоко в грудях. А може, вiн просто перекурився - смалив
сигарету за сигаретою. Для глядачiв. Трагiчна ситуацiя. Актор зневажа
залу, натовп i весь вiдда ться грi. Аби довести ©м, що вiн кращий,
талановитiший, нiж вони гадають. Вiн завжди ненавидiв похмiлля. Боже,
послухати себе - то я такий чистий, святий, збудуйте для мене храм.
Збожеволiти можна. Просто бiсить цей примiтивний ентузiазм Гуляйвiтра. Що
б ми робили на Робiнзоновiм островi? Жували самих себе? Щасливий дарунок
цивiлiзацi©: ©ж ближнього, хоч не терпиться ковтнути власну персону.
- Навiщо стiльки пристрастей? Песик ваш все одно не породистий. Я не
спецiалiст, але й простому смертному видно. Вiд вулично© сучечки
байстрюган. Аж менi ваших грошей шкода...
- Не ослiть, Загатний, - металево прозвучав по хвилi голос Гуляйвiтра.-
Зовсiм не смiшно.
- То я ж не для смiху.- Iвановi згадалася його клятва не говорити
жодного зайвого слова, але згадка тiльки майнула i безслiдно розтанула.- Я
задля iстини. Мусить же хтось сказати вам правду. Сто карбованцiв з вас
виманили, а песик щербато© копiйки не вартий...
Вiн знiчев'я штирхав редактора отруйними голками, i чим дошкульнiше
було Гуляйвiтру, тим глибшу насолоду вiдчував. I вiд кожного влучного
дотепу в душi танула крига. Натомiсть знову полонила якась хвороблива,
безконтрольна бадьорiсть, аж курити закортiло, але не просити ж саме тепер
у Гуляйвiтра - розлючений Iвановими дотепами, редактор сховався до
кабiнетика, ще й дверима грюкнув щосили. Але за хвилину вибiг, промчав
повз Загатного та повз розгубленого вiд сутички двох начальникiв Дзядзька.
Уже з порога повернув до Iвана сiре обличчя (мовляв, я зовсiм не бажаю з
вами розмовляти, я поспiшаю, але, мiж iншим...):
- Мiж iншим, товаришу Загатний, найавторитетнiшi люди району не раз
свiдчили, що мiй Джульбарс вiд чистокровного гончака...
- Не мав щастя чути такого запевнення.
- Борисе Павловичу, - засолодив Дзядзько, - Борисе Павловичу, хай
товариш Хаблак авторитетно вирiшить вашу суперечку. Вiн у вiйську три роки
сторожових псiв доглядав i теоретично пiдковувався. Чесне пiонерське, сам
хвалився...
- Товариш Хаблак не такий на©вний, щоб проти редакторового пса
свiдчити, - невинно зауважив Iван.- йому квартира потрiбна.
Гуляйвiтер ступив до Iвана:
- Що ви хочете цим сказати?
Дверi прочинилися. З порога вибачливо-радiсно всмiхався Хаблак.
У щомiсячнику "На допомогу редакторовi" часто критикують районнi газети
за газетнi штампи. Я досi його передплачую, уважно читаю поради, нотую
слова, за якi лають, i намагаюсь уже не вживати ©х. Але, визнаю, не завжди
це вда ться. Деякi слова так приговтались у менi за роки газетярсько©
дiяльностi, що ©х i за вуха не вiдтягнеш, образно кажучи. Тому зараз
вибачаюсь, коли зустрiнете то© полови забагато. В генi© я не пнусь, як
дехто, часу теж маю обмаль, а пишу вiльно© хвилини, бо пишеться, та й,
повторюю, нема куди вечорами дiтися - периферiя, а футбольнi баталi©
вiдгримiли.
Це такий собi вступ до роздiлу. А тепер про серйознi справи. Хочу ще
раз вiдмежуватись од Iвана, аби й мене не звинуватили в його
нетолерантностi (слово яке!) до людей, особливо до тих, що й зараз
посiдають значнi посади. Скажiмо, товариш Гуляйвiтер пiшов по
адмiнiстративнiй лiнi© (тiльки мiж нами - давно було б так, журналiст з
нього нiкудишненький, але т-с-с-с...) i тепер в областi. Дзядзько теж в
областi, в секретарiатi "Колгоспно© правди". Брати Молохви бухгалтерують в
обласних органiзацiях. Отож бiльшiсть мо©х геро©в - люди помiтнi, i я
пiдкреслюю, що в сво©х замальовках дивлюся на всiх очима Iвана Кириловича,
а не власними.
Загатний з першо© зустрiчi вловлював одну, найпомiтнiшу рису в
людському характерi й вiдтодi вже не змiнював сво © думки. Це й спричиняло
деяку його необ' ктивнiсть... Iванiв свiт майже не мав пiвтiнi, все чiтко
розмежовувалось на чорне та бiле. I хай вiн менi вибачить, але якось так
виходило, що бiльшiсть людей в його очах були одягнутi далеко не в бiлi
шати, скорiше навпаки. Загатний мав справжнiй талант вiдкривати в ближнiх
©хнi дошкульнi мiсця. Ще й грати на них, нiби на струнах. Згадайте, хоча б
того ж Дзядзька.
Винен, що досi не розповiв про Дзядзька детальнiше. Смiшний чолов'яга,
не без дивацтва, як i кожен з нас. Наступного дня по сво му при©здi в
Терехiвку попросив мене вийти з ним у двiр, пiд шовковицю:
- Побалакати треба, як з другом.
Голос серйозний, навiть трохи врочистий. Повторюю, двох дiб не минуло,
вiдколи познайомились, який там друг? Ну, всiлися на лавi пiд шовковицею,
почав вiн дiлитися сво©м горем. Яких тiльки подробиць про сво сiмейне
життя не розказував! А все зводилось до одного:
- Не розумi дружина мо©х високих помислiв...
Я червонiв, бо тодi ще не знався на сiмейнiм життi, бурмотiв якiсь
спiвчутливi дурницi й пишався в душi, що доросла людина так звiря на
мене. А за кiлька день дiзнався: не лишилось у колективi працiвника, на
котрого б Вiталька не сповiрив, як на друга, сво©х сiмейних та мниць...
Що ж, накажете ненавидiти таку химерну людину? Тодi ми всi вiдцуралися
б одне одного, бо в кожного знайдеться якийсь грiшок, коли прискiпливо
шукати. Недовго й цивiлiзацi© розсипатись. Врештi, хiба не той же
Сковорода, якого з таким апломбом циту Iван Кирилович на сво
виправдання, писав: "Помилки друзiв ми повиннi вмiти виправляти або
терпiти, якщо вони несерйознi"?
Переглянув останнiй роздiлок свiй i подумав: кого ставлю перед свiтлi
читацькi очi - бусурмана, вовкулаку, виродка? Такий уже темний, негативний
вимальову ться мiй Загатний, аж не вiриться, що подiбна людина може
iснувати в нашiм суспiльствi. Визнаю, грiшний: вiдколи пописую, став
критичнi статтi в товстих журналах переглядати. Цiкаво ж знати, за що
лiтераторiв лають, аби й собi не збитися на хибний шлях. Так ось, щодо
вiдсоткiв позитивного й негативного в геро©. Точно я й не усвiдомив,
скiльки чого треба, - один за ту цифру ста , iнший - за ту, третiй пише й
озира ться, наче бухгалтер перед ревiзi ю, а конкретно© вказiвки нема .
Ранiше легше лiтераторам писалось: якщо вже негативний тип - то
негативний, позитивний - то позитивний. А зараз химерять, химерять i нiяк
не домовляться. Звичайно, я розумiю - у нас демократiя, але ж совiсть
майте, товаришi писаки!
Пам'ятаю, рокiв кiлька тому дискусiя про широкi й вузькi холошi
набагато органiзованiше проходила, хоч пристрастi теж буйнi палали. Але
досить швидко зiйшлися на золотiй серединi - 24 сантиметри, i вже не чути,
щоб про штани сперечались. Ну, зроблю я, примiром, п'ятдесят на п'ятдесят
вiдсоткiв, тобто половину героя в позитивнi тони розмалюю, половину - в
негативнi, зда ться, це наймоднiше зараз. А раптом завтра мода змiниться,
повi новий вiтер? Правду мiй дiд казав: сокирою легше, нiж пером. I
безпечнiше, додам _я. Важкенько житиметься менi серед лiтераторiв з мо ю
закоханiстю у сталiсть та порядок. Але кинувся у бiйку - зуби не жалiй,
мудро радить народ. Хай теорi ю вченi критики займаються, а я ледве
домучив заочно той остогидлий унiверситет.
Були в Iвана Кириловича й позитивнi риси, i було ©х чимало. Та лихо в
тiм, що виявлялись вони не так, як негативнi. Воно й справдi: не все те
золото, що блищить. Найцiннiше - його професiйна майстернiсть. Що й
казати, вiн журналiст. Не було таких у нашiй районнiй ланцi i не буде.
Люди з такими талантами набагато вище Терехiвки лiтають. Не пам'ятаю, щоб
Iван Кирилович сидiв над рукописом, - вiн лише диктував. Вiн мiг за ранок
продиктувати передову, нарис, фейлетон, а iнформацi© лускав, наче горiхи.
Iнодi вiн диктував до тисячi рядкiв у день i випускав газету сам, маючи в
помiч лише коректорiв: той у вiдпустцi, той на сесi©, а редактор, як
завжди, уповноважений. Врахуйте до того ж, що на село Загатний ви©здив
рiдко. Йому вистачало кiлькох цифр, одно© риси, одно© бiографiчно© деталi,
аби написати цiлу газетну епопею. Покладе на стола сiрникову коробку i
чеше, чеше нариса, аж друкарка не встига за ним, та все до ладу, гарно -
заслуха шся. Тут тобi i конфлiкт, i любов, i мрi© - диявол у ньому сидiв
за цих хвилин, слово честi.
Весь рiк газета на Загатному трималась-не перебiльшую. I напише, i
матерiали iнших вичита , i макет накреслить-деякi номери редактор
пiдписував до друку, самi заголовки переглянувши. Далеко було Гуляйвiтру
до Загатного. Зовсiм iнша конструкцiя. Борис Павлович посiв редакторське
крiсло одразу пiсля унiверситету, бо редагував унiверситеську
багатотиражку. I взагалi активний товариш. Активнiсть так i била з нього
джерелом. Я радiв: нарештi справжнього редактора дочекалися. Спершу ми з
ним близько зiйшлись - я вчив Гуляйвiтра мотоциклом кермувати i в добрi
хвилини слухав його далекосяжнi намiри зробити нашу районну газету
найкращою в областi. Менi це дуже iмпонувало, всi ми замолоду шанолюбнi.
Пам'ятаю, ще до Гуляйвiтра, десь на другому тижнi мо © трудово© бiографi©,
обласне радiо передало огляд районних газет. Там i наш листок згадувався з
поганого боку. Мовляв, мало зважають на розвиток громадського
тваринництва. Мене це так схвилювало, що я того ж дня написав до
радiоредакцi© гнiвного листа, де перерахував усi матерiали останнiх
мiсяцiв, присвяченi тваринництву. А редакцiя передала мiй бурхливий
протест обкомiвському iнструктору, авторовi статтi. А той у Терехiвку
дзвонить. А редактор мене виклика . А я гарячкую, мовляв, явний наклеп,
треба протестувати. Ну й гвалт був...
Так ось, мiсяцiв на два вистачило ентузiазму Бориса Павловича, а далi
вiдчув, що в газетярськiй дiяльностi на "ура" не вiзьмеш, а треба брати
щогодинно, щоденно, роками, i носа похнюпив. Бувало, тижневу планiвку
провести - по всьому району редактора шукають: дуже любив уповноваженим,
штовхачем бути, шуму-гаму в колгоспi наробити. Якщо не уповноважений, то
качок чи зайцiв полю . А коли до кролiв, до мисливського пса дiйшло -
горенько наше, диву мось, бувало, забачивши Гуляйвiтра в редакцi©. I так
уже звикли без редактора працювати, що й не уявляли, як воно з редактором.
Вiд цього усi потерпали - два мотоцикли в редакцi©, а одного з них дуже
надiйно осiдлав Гуляйвiтер, мало до туалету на ньому не ©здив. Правда,
грiх ремствувати, шмат району над рiчкою, то вiн часто, ©дучи на
риболовлю, завозив кореспондентiв у села, а по дорозi назад пiдбирав.
Примчить у редакцiйний двiр, круто розвернеться навколо шовковицi, аж в
очах пасажирiв потьмарi , забiжить до редакцi©, гаса по кiмнатах з трьома
карасиками, мов ошпарений, а ми всi диву мося, розхвалю мо його рибальськi
здiбностi. Дитя нерозумне, хоч уже й пiд тридцять.
Але не його вина. Це спадкове. Я зрозумiв, коли про гени в журналi
вичитав. За©дьте до обласного центру - анекдотiв про Павла Павловича
Гуляйвiтра наслуха тесь пiд саму зав'язку. А Павло Павлович - рiдний
батько Бориса Павловича. Багато людей присягалися менi, слово честi
давали, що все це не вигадки, не анекдоти, а щира правда.
Якого тiльки хлiба не скуштував Павло Павлович на сво©м довгiм вiку -
майже у всiх обласних крiслах величався. Номенклатурна одиниця давньо©
випiчки. Але собою не те що непоказний син. Навпаки, високий, повний, сива
голова вiдкинута назад, довгi вуса, гучний голос. На всiх святах, що ©х
знiмала в областi республiканська кiнохронiка, до кадру потрапляв.
Колоритна постать.
Послухайте перший анекдот-бувальщину. Це з останнiх його дiянь,, коли
завiдував мiським комунальним господарством. Будують мiкрорайон. Перших
мешканцiв вселили. Але ж пустир - жодного деревця. Раптом комiсiя з Ки ва.
Заметушились. Тут Павло Павлович i вирiшу похизуватися перед ки©вським
начальством та й мiсцевому свою оперативнiсть явити. За нiч усю дорогу до
мiкрорайону ялинками засадив, а в самiм районi, навколо дитячих ясел,
справжнiсiнькi парки зазеленiли. Комiсiя задоволена - турбота про людину
на високому рiвнi, саме в моду це входило. Усе б зiйшло з рук, якби по
ситiм обiдi в новiй ©дальнi якомусь членовi комiсi© не прикортiло ялицею в
зубах поколупати. Сiпнув - ялинка нахилилась, вiн за гiлочку - ялинка iз
землi виштрихнулась. У членiв комiсi© обличчя затiпались. Оточили бiдну
ялинку, а вона пiд корiнь зрубана. Але Павло Павлович не розгубився.
Набрав у жменю чорнозему:
- Ви звернiть увагу, яка, земелька. Золота. Чистiсiнькi селiтри й
амiаки. Та у нас дерево корiння не пуска , бо то марнування енергi©, без
коренiв усяку живнiсть смокче...
Зда ться, опiсля жодних посад уже не займав, бо випадок наробив галасу
у верхах. Зараз старий Гуляйвiтер на пенсi©. Виступа в школах, на
пiдпри мствах зi спогадами - iнформацi© в обласнiй газетi були.
Хочете ще одну бувальщину? Полюбляю такi оказi©. Але досить. Не про
Павла Павловича ж мiй роман. Анекдочу, як Борис Павлович. Почав во
здравi , кiнчив за упокiй. Нема в мене зiбраностi, логiчностi. Писатиму
про Загатного. Нi, вже лiпше про Гуляйвiтра закiнчу.
I в Бориса Павловича траплялися спалахи. На те були двi причини.
Заходжувався Гуляйвiтер, отримавши доброго прочухана вiд начальства. Що
тодi дiялося в редакцi©! Ми не працювали - реорганiзовувались. Iде©
сипалися з Бориса Павловича, нiби горох з мiшка. Вiн поспiшав усе змiнити,
усе полiпшити, буцiмто вiд того, в якiй кiмнатi чий стiл стояв,
розумнiшала наша газета. За таких моментiв Iван Кирилович любив
декламувати вiдому байку про оркестрантiв, котрi "в музики не годилися".
Гуляйвiтра, звiсно, неприхований скепсис бiсив. А Загатний тiльки того й
домагався, i що за при мнiсть людинi ближнього свого злостити? Досi не
розумiю. Переполох тривав кiлька днiв, i потроху все влягалося,
заспокоювалось. Ми вертали на обжитi мiсця, а Борис Павлович ©хав
рибалити. диною пам'яткою гарячих днiв лишалась несподiвана ряснота на
сторiнках газети енергiйних звернень, закликiв та гасел, набраних жирним
шрифтом i в розрядку.
Ще яскравiше вибухало, коли Бориса Гуляйвiтра наздоганяло натхнення i
вiн з мотоцикла пересiдав на Пегаса. Траплялося це рiдше, анiж шприц вiд
начальства, зате ж незрiвнянно свiтлiшало в редакцi©. Починалося так.
Негадано серед робочого дня в редакцiйний двiр вкочувався на шаленiй
швидкостi мотоцикл. Гуляйвiтер на бiгу стягував рукавицi, захиснi окуляри,
гукав стрiчним колегам: "Привiт!" - i замикався на ключ у сво му кабiнетi.
За годину з друкарсько© машинки знiмались усi термiновi матерiали,
друкарка курсувала мiж редакторським кабiнетом та сво ю кiмнатою i
поспiхом цокотiла.
Пiд вечiр млявий, вдоволений, щасливий Гуляйвiтер з'являвся на люди. А
для нас тiльки починалося. Дзвонили в села - скликали на завтра
лiтературне об' днання. Порпались у старих листах-шукали вiршi, поеми,
новели. Газета ставала лiтературним альманахом. Височезнi пiдвали трьох
останнiх сторiнок заповнювалися уривками з чергового роману чи повiстi
Бориса Гуляйвiтра. Заголовки романiв, повiстей були гучнi, красивi,
багатозначнi, закiнчувалися трьома крапками i дуже подобались редакцiйним
жiнкам. Пам'ятаю три: "Я зiрву для тебе едельвейс...", "Пролiски цвiтуть
повеснi..." i "Веснянi приморозки..." Жодного разу Борис Павлович не
повторився, не написав двох уривкiв з одного твору. Iде© майбутнiх епопей
народжувались у нiм з дивовижною швидкiстю i напрочуд хутко забувались.
Оповiдань наш редактор не писав.
I перший конфлiкт мiж Гуляйвiтром та Iваном Кириловичем стався на
творчiй основi. Ще до при©зду Загатного стало традицi ю уривки з
редакторових романiв вивiшувати на дошку кращих матерiалiв. Самi тямите,
не кожна районна газета може похвалитися такою рубрикою - уривок з роману
чи повiстi мiсцевого автора. На однiй з планiвок пiсля чергового творчого
приступу Дзядзько запропонував усi три пiдвали повiсити на червону дошку
i, як годиться, сплатити пiдвищений гонорар. Я сидiв просто Iвана
Кириловича i помiтив, як глибоко штирха його кожне Дзядзькове слово. Але
реплiка Загатного була на диво спокiйна:
- Названий товаришем Дзядзьком матерiал не художньою прозою. До
лiтератури йому так само далеко, як нашому листковi до справжньо© газети.
I яку б посаду не обiймав автор пiдвалiв, що про них йдеться, ми
зобов'язанi сказати йому святу правду. Я пропоную цей матерiал вивiсити на
дошку браку.
Ми всi занiмiли. Жiнки п'ринишкли, чекаючи на бурю. Чоловiки дiставали
цигарки й задивлялись у вiкна, аби не стрiчатися поглядами, Гуляйвiтер,
блiдий вiд природи, зовсiм побiлiв. Пробачте за штамповане порiвняння, але
вiн побiлiв, як стiна: сидiв на тлi не©. Одначе витримку неабияку мав. Не
захищався, буцiмто не про нього. Тiльки в холодних очах стрибали мстивi
вогники. Нiкому з пiдлеглих не прощав вiн найменшо© образи. I зараз,
певно, мрiяв про слушний випадок, який рано чи пiзно трапиться. Але як
тепер захиститися вiд дошкульних Iванових жал? У душi ми всi знали, що
редакторовi уривки навiть за поганi замальовки не зiйдуть. А мова -
суцiльнi штампи, нiби людина пiввiку промови завiдуючому обласним
комунальним господарством писала Думаю, що тут теж спадкове, наукою досi
не розкопане. Врештi, ми ще так мало зна мо про гени.
- Ставимо на голосування, - з пiдкресленою офiцiйнiстю мовив
Гуляйвiтер.- двi пропозицi©. Хто за те, щоб уривок з роману Бориса
Полтавського (його лiтературний псевдонiм) "Пролiски цвiтуть повеснi..."
вивiсити на дошку кращих матерiалiв i вiдзначити пiдвищеним гонораром,
прошу пiдвести руки.
Всi звели руки, окрiм Iвана Кириловича та Гуляйвiтра. Можливо, моя
позицiя в згаданiй iсторi© не зовсiм принципова, але менi ще зарано були
принциповiсть свою виявляти - пiвтори п'ятницi у редакцi©, освiти нема ,
ледве на другий унiверситетський курс перелiз. За iнших не розписуюсь. Але
таки треба розумiти людей: у кожного сiм'я, садиба, роботу в Терехiвцi
майже неможливо знайти, куди дiнешся? I питання, врештi ж, зовсiм не
принципове, хай людина втiшиться, хiба не однаково людству, де та халтура
висiтиме?
- Хто за те, щоб вивiсити згаданий твiр на дошку браку, прошу
голосувати
Повiльно, стомлено пiдняв руку Загатний. Вiдчувалося, що пiсля першого
голосування йому справдi усе збайдужiло. Порожнiми очима дивився вiн у
вiкно, i вiдтодi на усiх планiвках це стало його улюбленою позою
-механiчно креслити макет, записувати пропозицi© i тоскно позирати у
вiкно, нiби все, що робиться тут, його не стосу ться. У.мо му альбомi
фотографiя нашого колективу. Ми сто©мо на редакцiйному ганку, очi всiх - в
об' ктив, як серед людей ведеться. Тiльки Iван Кирилович дивиться вбiк,
одвернувшись вiд колективу. I погляд холодний, гордий.
Ну, пiдняв руку Загатний, а слiдом - хто б ви думали? - сам Борис
Павлович голосу проти власного творiння. Ми й роти пороззявляли. А вiн:
- Хто утримався? Нiхто. Я вважаю, що уривок можна полiпшити. Лев