------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
НIЧ
Про що б там не плiткували, менi при мно: я знав про Iвана Кириловича
бiльше, нiж уся Терехiвка. Нiскiльки тим не пишаюся, не одурюю себе - воля
випадку. Загатний потребував слухачiв i надибав мене.
Свого часу серед терехiвсько© iнтелiгенцi© було модно теревенити про
вроджене акторство Iвана. Але хто з нас не полюбля милуватися сво ю тiнню
в очах ближнього? Час од часу ця самотня душа щиро тяглась до людей, а
люди сахались, не витримавши його характеру. Iван Кирилович вимагав людини
всi ©, до останку.
Якось вiддалились, втратили тiлеснiсть химернi Iвановi сповiдi, нiби я
геть постарiв i згадую власну молодiсть. Насправдi ж шiсть рокiв минуло,
сьомий сплива . Запах влежаних газетних пiдшивок, вдавнений тютюновий дух,
жовта бульбашка електролампочки пiд стелею... Загатний востанн , - щодня
кида курити, - просить сигарету: "Осiннi вечори в Терехiвцi такi
тоскнi... Але це таки остання. Присягаюсь небом!.." Припада до
темно-синього вiкна, буцiмто до кухля з хмiльним напо м, руки в кишенях
штанiв, тривожний вiдблиск сигарети в шибцi. I голос, стривожений,
глибокий, заново пережива прожите.
Правда, iнколи в мене вкрада ться сумнiв: чи можна беззастережно
звiрятися на його сповiдi? А що як вiн вигадував себе? Може таке статися?
Цiлком. В усякому разi, деякi сво© почуття, думки, спогади Загатний
свiдомо гiперболiзував до абсурду, до вибуху. Тому й не наполягаю на
цiлковитiй достеменностi сво©х начеркiв. Як кажуть, по чiм купив, по тiм
продаю.
Од Ки ва по трасi вiн ©хав комфортабельним автобусом. Романтика
почалась у Кнутах. Вiсiм кiлометрiв довелося трястись по вибо©стiй
брукiвцi в кузовi полуторки, мiж бочок з тюлькою. Довго ще з саркастичною
радiстю пригадував Загатний солону затхлiсть тюльки i низенькi борти
автомашини, через якi вiн спльовував од пилюки. В центрi Терехiвки,
минувши дощану альтанку, машина загальмувала й звернула до складiв
райспоживспiлки. Iван затарабанив по черепу кабiни. На ганку голярнi
дрiмав лисий перукар iз замацаним "Перцем" на колiнах. Казеннолицi будинки
районних установ, сховавшись од яскраво© сiростi запилюженого сонця пiд
фiранки з вицвiлих плакатiв та лозунгiв, строго дрiмали. Над побiленими до
Першотравня штахетами задихалися вiд спеки акацi© (хай редактори пробачать
менi такий песимiстичний пейзаж - подаю його через сприймання свого героя,
я десь читав, що пейзаж треба психологiзувати).
Загатний розплатився з шофером i пiрнув у звабливу тiнь районного
парку. Лавочок не було - за кiлька днiв до того в районi почався декадник
по вихованню у молодi високих моральних якостей, i один з терехiвських
керiвникiв наказав забрати з парку лави, бо вечорами несвiдомi закоханi
переносили ©х з-пiд лiхтарiв у темнi закутки. Вздовж центрально© але©
височiли сiрi гiпсовi фiзкультурники та фiзкультурницi з патетично
пiднесеними руками. З-за кущiв визирав фарбований пiд бронзу бюст Максима
Горького. Парк вiдлого скочувався до заочеретено© рiчки. Крiзь сизi
стовбури молодих ясенiв просвiчувався майдан з масивною цегляною трибуною.
Неподалiк берега ясени розступались, в очi впадав зелений пагорб. Пагорб
скидався на широченький постамент. Iван Кирилович усiвся на валiзу спиною
до стовбура. Хто шука , той завжди знайде.
Тут височiтиме пам'ятник йому, Iвану Загатному. Золотистi лiтери на
гранiтi: "Пiд цим небом з (сьогоднiшн число, мiсяць, рiк) по (десь на рiк
далi) жив i творив..." Вiн не рiзьбяр, не архiтектор, але спорудив би собi
пам'ятник оригiнальнiший, анiж усi скульптури майбутнього. Вигадають щось
патетичне, зовнiшн . А вiн не зносить патетики. Не треба пишних
iконостасiв, Загатний не трибун. Погруддя рветься з безформеного гранiту,
пальцi стискають чоло, а на обличчi мука. Глибока духовна мука, вiчний
пошук. Осокори розростуться. Рiчку очистять, наводнять, береги вмурують.
По рiчцi пливтимуть бiлi теплоходи, i кожен вiтатиме творця протяжним
гудком. А вiн мудро зорiтиме у водянi плеса - i печать генiя на суворiм
кам'янiм чолi...
Так з'явився у Терехiвцi Iван Загатний. Я нiчого не вигадую, не додаю
од себе, але з його уст це звучало якось реальнiше i сумнiше. Iван
Кирилович умiв доходити то© межi смiху, за якою бринiли сльози. Я ж,
зда ться, трохи легковажно розповiдаю.
...Одгорнув рукою хмари (так обгортають траву чи жовте листя, коли
хочуть напитися з джерела), i перед ним замрiла земля в жабуриннi хат i
лискучоголових будинкiв, помiж того жабуриння жовтiв клапоть майдану, вiд
нього текли вузенькi потiчки вулиць, вулицями сновигали з майдану i до
майдану людцi, що звiдси видавалися чорними крапками, iдучи, вони бачили
тiльки самих себе, а вiн бачив згори усе людське стовписько, що
заклопотано метушилося, та метушня здавалася йому смiшною й безглуздою, бо
вiн: _"Спереча мось? На американку. Бери олiвця! Раху мо по мiнiмуму..." -
бо вiн не розумiв ©хнiх дрiбних, ницих пристрастей, що не пiднiмалися вище
стрiх, у його очах ще свiтилися дивнi кольори безконечного космосу, а
внизу стелилася сама сiрiсть, злегка пiдфарбована сонячними променями, в
ньому ще:_ "Весною писали в газетах - рибалки дельфiна порятували, так вiн
©м рибнi мiсця вказував, доки...- в ньому ще дивною музикою звучали
шерхоти планет i бринiння зiр, горда посмiшка торкнулась його холодного
обличчя, вiн пiдвiв голову й закохано подивився в син небо, що
розкривалося назустрiч його погляду, чорт, багатослiвна й пишно, треба
якось не так, якось точнiше, треба писати так, щоб у його, Загатного,
малюнку кожен терехiвець пiзнав свою Терехiвку, хай потiм хоч сказяться,
коли новела буде видрукувана, вiн не пiдводив голови до неба, нi, цi людцi
на кривулястих вуличках, цей безглуздий рух зацiкавив його сво ю
безглуздiстю, вiн погасив свою горду посмiшку i:_ "Кролиця щомiсяця
приводить щонайменше шестеро, множимо на десять - шiстдесят, по два
кiлограми, сто двадцять кiлограмiв дi тичного м'яса, плюсуй..." - Не дуже
я вiрю у цi байки. Рибалка як не брехне, то й не дихне. По собi знаю..." -
погасив свою горду посмiшку i подумав, невже в свiтi, який я так натхненно
творив, можлива ця безглузда метушня, це примiтивне iснування натовпу,
який не зна , чого хоче, а радше не хоче нiчого, окрiм ситостi в черевi,
досi вони там, мiж жабуринням хат, бiгли iз сво©х канцелярiй, захаращених
нiкому не потрiбними паперами, в домiвки, що пропахли борщами й смаженим
м'ясом, тепер вони вертаються тими самими вулицями назад, але вже ситi, аж
обличчя вдоволено лисняться та блищать пiд сонячним промiнням, зараз вони
сядуть за сво© столи, паскудитимуть папiр, що був колись прекрасними
стрункими деревами, якi я творив з таким захопленням, деревами, що вiльно
й гордо розмовляли з небом, як рiвнi з рiвним, якщо це так, якщо_ цi
комашки справдi такi, якими бачаться йому згори, тодi вiн даремно трудився
натхненно шiсть днiв або йому треба було не вiдпочивати на сьомий день, а
весь цей мурашник:_ "плюсуй по два карбованцi за шкiрку, сто двадцять
карбованцiв" - а весь цей мурашник слiд було на сьомий день творiння
розкидати, спопелити, аби не лишилося й згадки_ "то мавпи, а тепер
дельфiни..."
Проклята промiжна кiмната! Iван грюкнув дверима редакторового кабiнету,
прищемивши арифметику Гуляй-вiтра. "Дельфiнiв тепер вподобали. Твар
твар..." Переступив порiг бухгалтерсько©, гойднувсь над Василем Молохвою,
руки в кишенях:
- Мозок цi © тварi, як ви щойно висловились, у пiвтора раза бiльший за
людський, i звивин на ньому густiше, нiж у нас з вами.
- Може, й так, я не рахував тих звивин. Але загальновiдомо, що тiльки
людство створило розумну цивiлiзацiю.
- Ваше самозакохане людство котиться до загибелi. Воно сто©ть на порозi
атомно© вiйни. Ми розвивались, мудрували i домудрувалися до самознищення.
Може, хоч ви вкажете менi у всiй цiй ганебнiй iсторi© розумне зерно?
Рвонувсь у машинне, причавив плечима дверi, смикнув з кишенi сигарету,
пальцi тремтiли. "Iдiот, знову не стримавсь, - шепотiв до себе, давлячись
тютюновим димом. - Щодня стiльки присягань, обiцянок, рiшень, а що з того?
Хисткий чоловiчок. З тобою можна тiльки варварськими методами. Каратиму за
перше слово, сказане без кончо© потреби. Десять, нi, п'ятнадцять
секунд..." Заголив руку по лiкоть, затягся сигаретою i притис червону
жарину до тiла поруч трьох червоних п'ятачкiв - раз, два, не сперечайся з
посередностями, три - власного розуму не позичиш, чотири, п'ять, шiсть -
натовп не перевихова ш, сiм, вiсiм, дев'ять - будь вище ©х, десять,
одинадцять - перекошене болем обличчя, червонi кола в очах, запахло
паленим, п'ятнадцять...
З пiдвiконня сочилась голубувата жовтавiсть путинок. Друкарський цех
хрумкотiв яблуками. Снiп свiтла падав з розчиненого вiкна в город -
Iванова тiнь маятником.
- Пригощайтеся, товаришу секретар, - сказала Прiська.
- Не люблю путинок.
Насправдi ж йому дуже хотiлось яблук. У городi татакав мотор
редакцiйно© станцi©. Духовна смерть почина ться з дрiбниць. "Звiрившись на
море, ти переста ш належати собi", - Григорiй Сковорода.
"М-м-м-м-гу-гу-гу..." Пiсня без слiв, зi стиснутими устами. Його
постiйний, випробуваний репертуар, коли в серцi зимно. Сусiди по
гуртожитку тiкали з кiмнати, скаржачись на головний бiль. "М-м-м-м..."
- На завiрюху? - хидно пiдкусила Прiська ("Язиката, пора б
приструнчити...").
Iван замовк. Смердiло гасом - друкар промивав четверту сторiнку. Важко
гупав по свинцю дерев'яний молоток. "Невже вона досi гуля з ним?" -
"Ну..." - "А Галя з iнспекцi© божилась, що давно горшки потовкли". -
"Нiколи б не повiрив". - "Я на тiм тижнi очевидячки бачила, пам'ята те, з
газетою рано впорались. Подайте верстатку. Вiн вийшов з редакцi©, вона
стояла на розi, вiн..." / вiн вперше пошкодував, що сотворив свiт, бо в
цьому свiтi iсну Терехiвка, це лише думка, ©© треба замаскувати, щоб
жоден редактор не докопався, а кожен терехiвець зрозумiв, навiть не
зрозумiв, а вiдчув, як вони зараз вiдчувають його неприязнь до цього
комашиного рою, а може, й не треба цього погляду зверху, одразу викличе
пiдозру редактора, навiть неприскiпливого, а терехiвцi зрозумiють, що вiн,
Загатний, змалював себе в образi бога, дуже ясно, але було б чудесно
опiсля дати картини Терехiвки спечного недiльного дня, всю цю сiрiсть,
ординарнiсть i задуху, а потiм бог не витриму (не забути спочатку: бог -
теж самотнiй, бога зацiкавлю ця метушня, це мурашине бабрання, i вiн на
якiсь години ста схожим на смертного, iде закуреними вулицями Терехiвки,
а вони всi думають, що вiн такий же, як вони, що вiн теж смертний), а
потiм бог не витриму ©хньо© примiтивностi i шуга в повiтря, вiльний, як
вiтер, i недосяжний для них, головне - недосяжний, це можна було б гарно
подати, вiльний полiт над сплюндрованою людьми землею, останнiй
презирливий погляд бога на Терехiвку, врештi, це його, Загатного, мрiя,
але таки не пройде, вiн заранi зна , що в жоднiй редакцi© не пройде, зараз
усi ате©сти, ще _припишуть казна-що, а новелу треба обов'язково
надрукувати, iнакше вiн нiчого не доведе терехiвцям, ©х треба поставити
перед фактом, у цих посередностей ще iсну повага до друкованого слова,
навiть не повага - бездумне схиляння перед чимось вищим од них, доведеться
без образу бога, з них було б досить цих колоритних, вражаючих бiльше, нiж
Дантове пекло, сцен, бо там, у пеклi, хоч якесь життя, а тут порожнеча,
пустка, пiдкреслити це, i самотня Людина, вона задиха ться без свiжого
повiтря, постiйне вiдчуття задухи крiзь увесь твiр, не забути...
- Два рядки з передово©, товаришу секретар...
- Передова редактора, - через плече.
- Через два рядки чекати на редактора?
- Вiн у себе.
- Товаришу секретар...
- Я не скорочую редакторових матерiалiв, ви що, перший день на роботi?
- закричав Iван в обличчя жiнцi.- Пробачте...
- На хворих не ображаються, - грюкнула дверима Прiська.
Знову зiрвався. Коли гнiва шся, нерву шся, мимоволi скочу шся до одного
рiвня з ними. Запам'ятати - i висновки. Холоднувата ввiчливiсть трима на
вiдстанi, яка неминуча при спiльнiй роботi, цього досить. Навчитися,
зумiти. Щохвилинний контроль- над собою... Недiля, спечний день, вiн
ходить по редакцiйних кiмнатах, якi страшенно ненавидить, але бiльше нема
куди подiтися, тiльки тут цього дня вiн може бути самотнiй, навiть не
спека, а задушний лiтнiй день, коли сонце нiби в сухому жовтому туманi,
знiма краватку, але прохолоднiше не ста , невтолима спрага, а з кожною
хвилиною ста жаркiше, спека душить, саме душить, коли й затiнок не ряту ,
давнiй запах тютюнового диму, зжовклих паперiв у кiмнатах, запах газетних
пiдшивок, сiренька мла в шибках, жовто-сiренька, вiн ляга головою на
стiл, на пустий лакований стiл, але й стiл гарячий, вiд розпуки вiн
б' ться чолом об дерево -- глухий звук, що гасне в газетних пiдшивках, вiн
налива води з карафки, що в редакторовiм кабiнетi, але вода тепла й
гнила, вода теж пахне старими газетними пiдшивками..._ За спиною шум,
гомiн, бамкали дверi, гула пiдлога - квапливi кроки редактора, його
енергiйна хода, безлiч марно© енергi©, природа нерацiональна, акумулятор
безплiдно© енергi© - Гуляйвiтер, досить точне визначення, головне -
пiдкреслити в новелi, що вiн, його герой, на голову вище за оточення цих
посередностей, звiдси iнша проблема, але в пiдтекстi: або бути генi м, або
взагалi не бути, не iснувати, Гамлет, вирiшення вiчного питання, тобто не
жити, якось iнакше, не так прямолiнiйно...
- Кириловичу, будь ласка, пiдкороти, я сходжу повечеряю, зранку не
заряджався, клянусь...
"Навiщо вiн бреше? Хоч би користь яку мав з того, - тоскно подумав
Iван, i йому знову захотiлося спiвати.- Навiщо гра ться в заклопотанiсть,
коли насправдi всенькi днi блука по райкомiвських кабiнетах або
анекдотить у редакцi©? Iнерцiя... Людина в основному живе за iнерцi ю,
автоматично, не аналiзуючи себе. Не людина, а посереднiсть...
пiдкреслити..."
Кивнув, узяв з Прiсьчиних рук гранки. Надворi пирхнув мотоцикл.
Проторохкотiло вулицею, обминуло книгарню, банк i трiпнуло жовтим пасмом
об рiг комунгоспiвського будинку, що в кiнцi городу.
- А щоб тебе пранцi з'©ли. Лiньки сто метрiв через городи пройти.
- Начальство.
Загатний, не читаючи, перекреслив останнiй абзац передово©, замилувався
багряним хрестом на ряботиннi лiтер.
Мабуть, завважили, що в двох попередiх роздiлках я спробував глянути на
свiт Iвановими очима? Якщо це хоч трохи менi вдалося, дякувати доводиться
не мо му скромному талантовi, а деякiй схожостi наших натур. Можливо, це
вiдчував i Загатний. Правда, я не був уродженим терехiвцем, i вже саме це
мусило iмпонувати йому. Але схожiсть - одразу застерiгаю - була в окремих,
бiльше зовнiшнiх рисах характеру. Сподiваюсь, не дума те, що по при©здi до
Терехiвки я теж шукав мiсце для пам'ятника самому собi? Я навiть не
мiркував, чи потурбуються про це нащадки. Ми простi смертнi, не генi©.
Часто пригадую себе тодiшнього. На задньому сидiннi старенького
автобуса принишк насторожений хлопчик з валiзою. Кожна вибо©на стрiля ним
до стелi. А пасажир хапа ться за кишеню, де грошi на розживку та атестат.
Все ж навiть за тако© на©внувато© ситуацi© щось нашiптувало серцю:
поспiшаю назустрiч долi. Пам'ятаю ту iсторичну, як полюбляв казати Iван
Кирилович, мить: автобус виторохкотiв на мiсток, i перед мо© очi лiг
зелений видолок iз срiбним намистом пересохло© рiчечки. Видолинок
перекреслював Терехiвку ледь не посерединi, городи барвистими хустками
пливли до звабно зеленiючих левад. Я замружився i побачив лискучий дах
чепурного будиночка, завиту диким виноградом альтанку, вулики в молодiм
садку, у дворi - водогiнну колонку... Не звик хвалитись, але ще й восьми
рокiв вiдтодi не спливло, як усе стало реальнiстю: i будиночок, i
альтанка, i водогiн... Я не люблю правдешнього сiльського життя, далека
вiд романтики людина. Та й метушливого мiста не зумiв полюбити, хоч батьки
з села до обласного центру перебрались, коли я в шостий ходив. Давно зрiла
в менi рiшучiсть оселитись у тихому, iдилiйному мiстечку, щось на зразок
Терехiвки: i не мiсто, i не село, а водночас приваби i того, й iншого.
Переглянув щойно написанi рядки i гiркувато посмiхнувся: яка пожива для
критикiв - ось вона, пика мiщанина, обивателя. Модне словечко. Не
поспiшайте, я все це писав, аби довести, що не слiд ототожнювати мене з
iнтелiгентиком Загатним. У мо©м життi, на вiдмiну од Iванового, завжди
iснувала звичайна, земна основа. Менi далекi i його патетика, i душевнi
муки, якими вiн так милу ться. Живу, як живе народ, маса, i поки що не
скаржусь.
Все ж я починав про схожiсть. Найперший доказ, що в тканину наших
характерiв вплетено жменьку однобарвних ниток, оцi сторiнки. Поспитали б
хоч ви мене, навiщо пишу ©х. Дружина свариться: в будень з бiблiотеки не
витягнеш, як-не-як завiдувач, вiдпбвiдальнiсть, а вихiдного вечора над
зошитом сиджу замiсть того, щоб на майдан чи до парку, мiж люди, в парi
пройтися, як водиться. Справдi, за безсмертям, як той Загатний, я не
женусь, платнi теж вистача . Але, признаюсь, i ранiше траплялося зi мною
таке, що потiм жоден здоровий глузд не вибiлить.
Я, зда ться, ще не вiдзначив велику пристрасть Iвана Кириловича до
символiв. Наприклад, плащ символiзував для нього "свiтову скорботу" плюс
мефiстофельську зневагу до буденностi свiту сього. Навiть у спеку не
розлучався Загатний з пильовиком, а щойно зосенi - загортався в чорний. I
таки було в його високiй строгiй постатi щось небуденне. Незабаром по
Iвановiм при©здi i в мо©й тверезiй головi почало наморочитись - закортiло
люльку курити. Мабуть, заразився. Уявляю себе з люлькою за письмовим
столом - тану вiд замилування. Коротко розповiм, чим усе скiнчилось.
Заранi вибачаюсь, вийде не вельми соковито, гидко згадувати, який дурний
був.
Так ось повеснi майнув я до Ки ва на розвiдини: яка надiя на факультет
журналiстики втрапити. Тут, на знаменитiм Хрещатику, моя мрiя здiйснилась.
У вiтринi красувалась справжнiсiнька люлька вишневого кольору, чубук
елегантно вигнутий, а на вершку довгоносе обличчя Мефiстофеля. Хоч i
коштувала вона тридцять п'ять карбованцiв (на старi грошi), усi мо©
фiнансовi дi ти вивiтрились то© ж хвилини. Тремтячими пальцями лiз до
гаманця, побоюючись, аби нiхто не випередив мене на порозi щастя.
Спецiальний тютюн не продавався, i я купив коробку "Казбеку". Розiрвав три
цигарки, набив люльку. Ступав по Хрещатику, затиснувши зубами чубука, i
пiдстерiгав сво елегантно-замислене обличчя в кожнiй вiтринi. Цигарковий
тютюн ледве тлiв. Я часто й глибоко затягувався, недбало вицвiркуючи
куточками уст важкий, жовтий дим. Вечорiло, спалахнули лiхтарi. Ще стало
сили вибратися на Володимирський пагорб. Тут, у закутку пiд каштанами,
мене знудило i нещадно шматувало з годину. До пiвночi, безсилий, порожнiй,
лежав на лавi, проклинаючи всi тютюни, всi люльки, а найбiльше самого
себе, зеленого. Але зважте, що менi на той час ледве вiсiмнадцять набiгло
проти тридцяти Iванових...
Багато чого з ранньо© юностi забулося, припорошилось i тепер мерехтить
перед очима короткими спалахами, нiби сцени модернющо© вистави в
телевiзорi. Я люблю театр, сам колись брав участь у шкiльнiм драматичнiм
гуртку. Мабуть, завважили, два попереднi роздiлки скорiше на п' ску
скидаються, анiж на серйозну, газетного рiвня прозу. Це мiй стиль, коли
хочете. Напиши я колись таким манером зарисовку чи кореспонденцiю,
Гуляйвiтер догану б менi влiпив. А на цих сторiнках я сам собi пан.
Не збираюся розтiкатись мислiю по древу, за влучним виразом древнього
автора. Бiльше року довелося менi працювати поруч Iвана Кириловича, але
найяскравiше поста з минувшини одна доба, сяючий острiвець у морi буднiв,
©© i вирiшив описати, як зумiю. Що забулось - вибачайте. Звiсно, доба ця
вже логiчний пiдсумок багатьох мiсяцiв, i треба було б висвiтлити давнiшнi
подi©. Але боюсь набриднути i собi, i читачам, якщо вони з'являться. Хоча,
повторюю, я зовсiм не мрiю друкуватись. Ставки завiдувача бiблiотеки
вистача цiлком, дружина працю в амбулаторi©. Та й городик ма мо,
цибулька, картопелька, садовина-усе сво , не куплене.
Надалi прагнутиму власну особу рiдше згадувати. Сутт во© ролi в
редакцi©, а тим бiльше в стосунках мiж Загатним та Хаблаком, я тодi не
грав. Нарештi згадав це прiзвище, хай йому грець! Правда, смiшне?
Народжуються ж люди: усе одне до одного - i постать типового невдахи, i
прiзвище - знахiдка для гумориста. диваки, котрих хочеш не хочеш жалiти
доводиться. Згадую появу Хаблака в редакцi©. До того вiн пробував
учителювати в дальнiм районi. Почув, що наша газета в обсязi збiльшилась,
кадри потрiбнi, написав сльозливого листа редакторовi. Мовляв, усе життя
мрiю про журналiстську роботу. Послали виклик. При©хав з авоською в руках.
Кожному подав липкувату долоню:
- Хаблак Андрiй Сидорович...
- Перепрошую, - одразу вiдчув здобич Iван.
- Хаб-лак...
- А, товариш Хаб-лак... Вельми при мно познайомитися, товаришу
Хаб-лак...
Таки дуже злою людиною був iнодi Загатний. З його легко© руки
насмiшкувате "товариш Хаб-лак" надовго прописалось у редакцi©.
Вiдколи до кiмнати ввiйшла Марта з дитиною на руках i трохи вляглась
подорожня метушня, речi, простiр, навiть сам час помiтно скрадали сво©
гострi кути, ласкаво всмiхаючись. Хаблаковi губи теж свавiльно
розтягувались у безглузду для стороннього ока усмiшку. Соромлячись
дружини, вiн кидався до валiз, кошикiв, клункiв, що громадились у кутку.
Але за хвилину знову непорушне сидiв поруч дитячого лiжечка i голубив
сторопiлими вiд нових, не знаних досi почуттiв очима крихiтне личко
Оксани. Дiвчинка закрутила крiзь сон головою. Андрiй вирiшив, що ©й
заважа спати свiтло. Зiп'явся на стiлець, затулив лампочку аркушем паперу
- на доччиному обличчi вирiзнились рiвненькi вi©.
- Дивись, вi©... якi...- шепнув Хаблак, незграбно повернувся до дружини
i ледве не впав.
- Перекинеш, обережнiше! - шарпнулась Марта. Вiн ще нiколи не бачив ©©
такою стривоженою. Винувато ступив на пiдлогу. Справдi, калiка нещасний,
якiсь дерев'янi ноги, мiг же дитяче лiжко перекинути. Тепер вiн боявся
дихати, аби не зашкодити доньцi.
- Вона знову ворушиться...
Йому нетерпеливилось: швидше б прокидалася. За останнi два мiсяцi
тиждень жив iз сiм' ю, не надивився, та й зовсiм крихiткою була тодi
Оксанка, черв'ячок рожевий.
Вiн метнувся до лантухiв, зубами смикав вузли. Донька захлипала.
- Таки розбудив.- Марта випередила його, взяла дитинча на руки.- Але
вже хай, бо вночi не спатиме.
- Дай менi...- несмiливо проказав Андрiй.
- Татко хоче нам шийку звернути, татко ще не вмi на ручках нас
тримати, а ми зовсiм мокрi, подай нам, татку, сухенькi пелюшечки, -
наспiвувала Марта.
Вiн подав пелюшки i стовбичив поруч лiжка, задихаючись вiд п'янко©,
телячо© радостi. Дивно, але все, що досi турбувало, мучило, - все без
вороття знецiнювалось. Легко пропливла згадка про нарис, якого дописав
уранцi, чекаючи автомашини. Нариса ждуть у редакцi©, його треба сьогоднi ж
вiднести, Борис Павлович чека , це ж у наступний номер, розворот про другi
жнива. Редакцiя, нарис, розворот-наче паморозь на шибцi: похука ш - усе
розтануло. Марта подала бiлу лялечку з рожевим личком. Потягся назустрiч,
руки його тремтiли.
- Обережно голiвку... Не впусти нас, татку. А мама купiль приготу .
На Андрi вi долонi опустився клубочок живого тепла. Зовсiм поруч цвiли
темнi оченята. Рипнули дверi, дружина пiшла до баби Христини, ©хньо©
господарки, по теплу воду. Прислухався до Мартиних крокiв, що загубились у
сiнях, - суворо заборонила цiлувати дитину: боялась iнфекцi©. Тодi,
скоряючись непереборному солодкому бажанню, торкнувся кра чком уст тепло©
доньчино© щоки. I стiлькома щасливими почуттями засвiтилося цi © хвилини
його кiстляве, довгоносе лице, що навiть байдужому оку здалося б воно
чудовим.
Марта мовчки стояла на порозi, ледве стримуючи радiснi сльози.
...вiн ковтнув тепло© гнило© води, i виплюнув ©© на пiдлогу
редакторового кабiнету, i пiшов порожнiми кiмнатами, як сновида,
висмоктаний Терехiвкою, вплив порожнечi на духовний органiзм, що
вирiзня ться з маси, почвалав порожнiми кiмнатами, перечеплюючись об
пороги, тицяючись у столи, не вiдчуваючи нiчого, окрiм спраги, яко© нема
чим втамувати, i спеки, яка нiколи не скiнчиться, не забути - вiн
найбiльше з усiх днiв не любив днiв недiльних i святкових, у будень робота
п'янила його, в свято вiн лишався наодинцi з Терехiвкою... _"Так ти кажеш
- вочевидячки?" - "Ну..." - "Вицiловувались?.." - "Тихiше ви. Таке
скажете. Хiба великi люди цiлуються?.." А в свята вiн лишався наодинцi з
собою, не забути: образ гарячого млистого неба - символ його самотностi, а
земля не да затишку, земля не прийма його, бо вiн трохи неземний, вiн не
належить лише ©й, вiн належить i небу, вiн бiльше належить небу, анiж
землi, - вони розмовляють про мене i Люду, яка гидота, вони все знають,
вони знають бiльше, анiж зна вiн сам про себе, - вiн чвала порожнiми
кiмнатами, штурхаючи ногою дверi, i коли його вiдчай сяга межi, за якою
нема нiчого, крiм одвiчно© тишi та спокою, коли вiдчай перероста його
потяг до iснування, точнiше iнстинкт життя, що закладено в нього, коли,
зда ться, вiн зараз назавжди втече вiд гарячо© мли за вiкном i вiд
самотностi, у глибинi душi почина бринiти ледь чутно струна надi©, струна
сподiвання на зустрiч з Людиною, що теж випадково опинилася в цьому
мурашнику. у стовпиську посередностей (пiдкреслити: генiй самотнiй, але в
душi кожно© посередностi - страх перед генi м, це плата за його
самотнiсть), одвiчна мрiя генiя зустрiти в табунi Людину, вiн згаду
вчорашню розмову з Гужвою. Дивлячись кудись убiк, Гужва повiдомив його, що
в раймазi з'явилась новенька дiвчина, гарненька собою, довга-довга коса,
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
НIЧ
Про що б там не плiткували, менi при мно: я знав про Iвана Кириловича
бiльше, нiж уся Терехiвка. Нiскiльки тим не пишаюся, не одурюю себе - воля
випадку. Загатний потребував слухачiв i надибав мене.
Свого часу серед терехiвсько© iнтелiгенцi© було модно теревенити про
вроджене акторство Iвана. Але хто з нас не полюбля милуватися сво ю тiнню
в очах ближнього? Час од часу ця самотня душа щиро тяглась до людей, а
люди сахались, не витримавши його характеру. Iван Кирилович вимагав людини
всi ©, до останку.
Якось вiддалились, втратили тiлеснiсть химернi Iвановi сповiдi, нiби я
геть постарiв i згадую власну молодiсть. Насправдi ж шiсть рокiв минуло,
сьомий сплива . Запах влежаних газетних пiдшивок, вдавнений тютюновий дух,
жовта бульбашка електролампочки пiд стелею... Загатний востанн , - щодня
кида курити, - просить сигарету: "Осiннi вечори в Терехiвцi такi
тоскнi... Але це таки остання. Присягаюсь небом!.." Припада до
темно-синього вiкна, буцiмто до кухля з хмiльним напо м, руки в кишенях
штанiв, тривожний вiдблиск сигарети в шибцi. I голос, стривожений,
глибокий, заново пережива прожите.
Правда, iнколи в мене вкрада ться сумнiв: чи можна беззастережно
звiрятися на його сповiдi? А що як вiн вигадував себе? Може таке статися?
Цiлком. В усякому разi, деякi сво© почуття, думки, спогади Загатний
свiдомо гiперболiзував до абсурду, до вибуху. Тому й не наполягаю на
цiлковитiй достеменностi сво©х начеркiв. Як кажуть, по чiм купив, по тiм
продаю.
Од Ки ва по трасi вiн ©хав комфортабельним автобусом. Романтика
почалась у Кнутах. Вiсiм кiлометрiв довелося трястись по вибо©стiй
брукiвцi в кузовi полуторки, мiж бочок з тюлькою. Довго ще з саркастичною
радiстю пригадував Загатний солону затхлiсть тюльки i низенькi борти
автомашини, через якi вiн спльовував од пилюки. В центрi Терехiвки,
минувши дощану альтанку, машина загальмувала й звернула до складiв
райспоживспiлки. Iван затарабанив по черепу кабiни. На ганку голярнi
дрiмав лисий перукар iз замацаним "Перцем" на колiнах. Казеннолицi будинки
районних установ, сховавшись од яскраво© сiростi запилюженого сонця пiд
фiранки з вицвiлих плакатiв та лозунгiв, строго дрiмали. Над побiленими до
Першотравня штахетами задихалися вiд спеки акацi© (хай редактори пробачать
менi такий песимiстичний пейзаж - подаю його через сприймання свого героя,
я десь читав, що пейзаж треба психологiзувати).
Загатний розплатився з шофером i пiрнув у звабливу тiнь районного
парку. Лавочок не було - за кiлька днiв до того в районi почався декадник
по вихованню у молодi високих моральних якостей, i один з терехiвських
керiвникiв наказав забрати з парку лави, бо вечорами несвiдомi закоханi
переносили ©х з-пiд лiхтарiв у темнi закутки. Вздовж центрально© але©
височiли сiрi гiпсовi фiзкультурники та фiзкультурницi з патетично
пiднесеними руками. З-за кущiв визирав фарбований пiд бронзу бюст Максима
Горького. Парк вiдлого скочувався до заочеретено© рiчки. Крiзь сизi
стовбури молодих ясенiв просвiчувався майдан з масивною цегляною трибуною.
Неподалiк берега ясени розступались, в очi впадав зелений пагорб. Пагорб
скидався на широченький постамент. Iван Кирилович усiвся на валiзу спиною
до стовбура. Хто шука , той завжди знайде.
Тут височiтиме пам'ятник йому, Iвану Загатному. Золотистi лiтери на
гранiтi: "Пiд цим небом з (сьогоднiшн число, мiсяць, рiк) по (десь на рiк
далi) жив i творив..." Вiн не рiзьбяр, не архiтектор, але спорудив би собi
пам'ятник оригiнальнiший, анiж усi скульптури майбутнього. Вигадають щось
патетичне, зовнiшн . А вiн не зносить патетики. Не треба пишних
iконостасiв, Загатний не трибун. Погруддя рветься з безформеного гранiту,
пальцi стискають чоло, а на обличчi мука. Глибока духовна мука, вiчний
пошук. Осокори розростуться. Рiчку очистять, наводнять, береги вмурують.
По рiчцi пливтимуть бiлi теплоходи, i кожен вiтатиме творця протяжним
гудком. А вiн мудро зорiтиме у водянi плеса - i печать генiя на суворiм
кам'янiм чолi...
Так з'явився у Терехiвцi Iван Загатний. Я нiчого не вигадую, не додаю
од себе, але з його уст це звучало якось реальнiше i сумнiше. Iван
Кирилович умiв доходити то© межi смiху, за якою бринiли сльози. Я ж,
зда ться, трохи легковажно розповiдаю.
...Одгорнув рукою хмари (так обгортають траву чи жовте листя, коли
хочуть напитися з джерела), i перед ним замрiла земля в жабуриннi хат i
лискучоголових будинкiв, помiж того жабуриння жовтiв клапоть майдану, вiд
нього текли вузенькi потiчки вулиць, вулицями сновигали з майдану i до
майдану людцi, що звiдси видавалися чорними крапками, iдучи, вони бачили
тiльки самих себе, а вiн бачив згори усе людське стовписько, що
заклопотано метушилося, та метушня здавалася йому смiшною й безглуздою, бо
вiн: _"Спереча мось? На американку. Бери олiвця! Раху мо по мiнiмуму..." -
бо вiн не розумiв ©хнiх дрiбних, ницих пристрастей, що не пiднiмалися вище
стрiх, у його очах ще свiтилися дивнi кольори безконечного космосу, а
внизу стелилася сама сiрiсть, злегка пiдфарбована сонячними променями, в
ньому ще:_ "Весною писали в газетах - рибалки дельфiна порятували, так вiн
©м рибнi мiсця вказував, доки...- в ньому ще дивною музикою звучали
шерхоти планет i бринiння зiр, горда посмiшка торкнулась його холодного
обличчя, вiн пiдвiв голову й закохано подивився в син небо, що
розкривалося назустрiч його погляду, чорт, багатослiвна й пишно, треба
якось не так, якось точнiше, треба писати так, щоб у його, Загатного,
малюнку кожен терехiвець пiзнав свою Терехiвку, хай потiм хоч сказяться,
коли новела буде видрукувана, вiн не пiдводив голови до неба, нi, цi людцi
на кривулястих вуличках, цей безглуздий рух зацiкавив його сво ю
безглуздiстю, вiн погасив свою горду посмiшку i:_ "Кролиця щомiсяця
приводить щонайменше шестеро, множимо на десять - шiстдесят, по два
кiлограми, сто двадцять кiлограмiв дi тичного м'яса, плюсуй..." - Не дуже
я вiрю у цi байки. Рибалка як не брехне, то й не дихне. По собi знаю..." -
погасив свою горду посмiшку i подумав, невже в свiтi, який я так натхненно
творив, можлива ця безглузда метушня, це примiтивне iснування натовпу,
який не зна , чого хоче, а радше не хоче нiчого, окрiм ситостi в черевi,
досi вони там, мiж жабуринням хат, бiгли iз сво©х канцелярiй, захаращених
нiкому не потрiбними паперами, в домiвки, що пропахли борщами й смаженим
м'ясом, тепер вони вертаються тими самими вулицями назад, але вже ситi, аж
обличчя вдоволено лисняться та блищать пiд сонячним промiнням, зараз вони
сядуть за сво© столи, паскудитимуть папiр, що був колись прекрасними
стрункими деревами, якi я творив з таким захопленням, деревами, що вiльно
й гордо розмовляли з небом, як рiвнi з рiвним, якщо це так, якщо_ цi
комашки справдi такi, якими бачаться йому згори, тодi вiн даремно трудився
натхненно шiсть днiв або йому треба було не вiдпочивати на сьомий день, а
весь цей мурашник:_ "плюсуй по два карбованцi за шкiрку, сто двадцять
карбованцiв" - а весь цей мурашник слiд було на сьомий день творiння
розкидати, спопелити, аби не лишилося й згадки_ "то мавпи, а тепер
дельфiни..."
Проклята промiжна кiмната! Iван грюкнув дверима редакторового кабiнету,
прищемивши арифметику Гуляй-вiтра. "Дельфiнiв тепер вподобали. Твар
твар..." Переступив порiг бухгалтерсько©, гойднувсь над Василем Молохвою,
руки в кишенях:
- Мозок цi © тварi, як ви щойно висловились, у пiвтора раза бiльший за
людський, i звивин на ньому густiше, нiж у нас з вами.
- Може, й так, я не рахував тих звивин. Але загальновiдомо, що тiльки
людство створило розумну цивiлiзацiю.
- Ваше самозакохане людство котиться до загибелi. Воно сто©ть на порозi
атомно© вiйни. Ми розвивались, мудрували i домудрувалися до самознищення.
Може, хоч ви вкажете менi у всiй цiй ганебнiй iсторi© розумне зерно?
Рвонувсь у машинне, причавив плечима дверi, смикнув з кишенi сигарету,
пальцi тремтiли. "Iдiот, знову не стримавсь, - шепотiв до себе, давлячись
тютюновим димом. - Щодня стiльки присягань, обiцянок, рiшень, а що з того?
Хисткий чоловiчок. З тобою можна тiльки варварськими методами. Каратиму за
перше слово, сказане без кончо© потреби. Десять, нi, п'ятнадцять
секунд..." Заголив руку по лiкоть, затягся сигаретою i притис червону
жарину до тiла поруч трьох червоних п'ятачкiв - раз, два, не сперечайся з
посередностями, три - власного розуму не позичиш, чотири, п'ять, шiсть -
натовп не перевихова ш, сiм, вiсiм, дев'ять - будь вище ©х, десять,
одинадцять - перекошене болем обличчя, червонi кола в очах, запахло
паленим, п'ятнадцять...
З пiдвiконня сочилась голубувата жовтавiсть путинок. Друкарський цех
хрумкотiв яблуками. Снiп свiтла падав з розчиненого вiкна в город -
Iванова тiнь маятником.
- Пригощайтеся, товаришу секретар, - сказала Прiська.
- Не люблю путинок.
Насправдi ж йому дуже хотiлось яблук. У городi татакав мотор
редакцiйно© станцi©. Духовна смерть почина ться з дрiбниць. "Звiрившись на
море, ти переста ш належати собi", - Григорiй Сковорода.
"М-м-м-м-гу-гу-гу..." Пiсня без слiв, зi стиснутими устами. Його
постiйний, випробуваний репертуар, коли в серцi зимно. Сусiди по
гуртожитку тiкали з кiмнати, скаржачись на головний бiль. "М-м-м-м..."
- На завiрюху? - хидно пiдкусила Прiська ("Язиката, пора б
приструнчити...").
Iван замовк. Смердiло гасом - друкар промивав четверту сторiнку. Важко
гупав по свинцю дерев'яний молоток. "Невже вона досi гуля з ним?" -
"Ну..." - "А Галя з iнспекцi© божилась, що давно горшки потовкли". -
"Нiколи б не повiрив". - "Я на тiм тижнi очевидячки бачила, пам'ята те, з
газетою рано впорались. Подайте верстатку. Вiн вийшов з редакцi©, вона
стояла на розi, вiн..." / вiн вперше пошкодував, що сотворив свiт, бо в
цьому свiтi iсну Терехiвка, це лише думка, ©© треба замаскувати, щоб
жоден редактор не докопався, а кожен терехiвець зрозумiв, навiть не
зрозумiв, а вiдчув, як вони зараз вiдчувають його неприязнь до цього
комашиного рою, а може, й не треба цього погляду зверху, одразу викличе
пiдозру редактора, навiть неприскiпливого, а терехiвцi зрозумiють, що вiн,
Загатний, змалював себе в образi бога, дуже ясно, але було б чудесно
опiсля дати картини Терехiвки спечного недiльного дня, всю цю сiрiсть,
ординарнiсть i задуху, а потiм бог не витриму (не забути спочатку: бог -
теж самотнiй, бога зацiкавлю ця метушня, це мурашине бабрання, i вiн на
якiсь години ста схожим на смертного, iде закуреними вулицями Терехiвки,
а вони всi думають, що вiн такий же, як вони, що вiн теж смертний), а
потiм бог не витриму ©хньо© примiтивностi i шуга в повiтря, вiльний, як
вiтер, i недосяжний для них, головне - недосяжний, це можна було б гарно
подати, вiльний полiт над сплюндрованою людьми землею, останнiй
презирливий погляд бога на Терехiвку, врештi, це його, Загатного, мрiя,
але таки не пройде, вiн заранi зна , що в жоднiй редакцi© не пройде, зараз
усi ате©сти, ще _припишуть казна-що, а новелу треба обов'язково
надрукувати, iнакше вiн нiчого не доведе терехiвцям, ©х треба поставити
перед фактом, у цих посередностей ще iсну повага до друкованого слова,
навiть не повага - бездумне схиляння перед чимось вищим од них, доведеться
без образу бога, з них було б досить цих колоритних, вражаючих бiльше, нiж
Дантове пекло, сцен, бо там, у пеклi, хоч якесь життя, а тут порожнеча,
пустка, пiдкреслити це, i самотня Людина, вона задиха ться без свiжого
повiтря, постiйне вiдчуття задухи крiзь увесь твiр, не забути...
- Два рядки з передово©, товаришу секретар...
- Передова редактора, - через плече.
- Через два рядки чекати на редактора?
- Вiн у себе.
- Товаришу секретар...
- Я не скорочую редакторових матерiалiв, ви що, перший день на роботi?
- закричав Iван в обличчя жiнцi.- Пробачте...
- На хворих не ображаються, - грюкнула дверима Прiська.
Знову зiрвався. Коли гнiва шся, нерву шся, мимоволi скочу шся до одного
рiвня з ними. Запам'ятати - i висновки. Холоднувата ввiчливiсть трима на
вiдстанi, яка неминуча при спiльнiй роботi, цього досить. Навчитися,
зумiти. Щохвилинний контроль- над собою... Недiля, спечний день, вiн
ходить по редакцiйних кiмнатах, якi страшенно ненавидить, але бiльше нема
куди подiтися, тiльки тут цього дня вiн може бути самотнiй, навiть не
спека, а задушний лiтнiй день, коли сонце нiби в сухому жовтому туманi,
знiма краватку, але прохолоднiше не ста , невтолима спрага, а з кожною
хвилиною ста жаркiше, спека душить, саме душить, коли й затiнок не ряту ,
давнiй запах тютюнового диму, зжовклих паперiв у кiмнатах, запах газетних
пiдшивок, сiренька мла в шибках, жовто-сiренька, вiн ляга головою на
стiл, на пустий лакований стiл, але й стiл гарячий, вiд розпуки вiн
б' ться чолом об дерево -- глухий звук, що гасне в газетних пiдшивках, вiн
налива води з карафки, що в редакторовiм кабiнетi, але вода тепла й
гнила, вода теж пахне старими газетними пiдшивками..._ За спиною шум,
гомiн, бамкали дверi, гула пiдлога - квапливi кроки редактора, його
енергiйна хода, безлiч марно© енергi©, природа нерацiональна, акумулятор
безплiдно© енергi© - Гуляйвiтер, досить точне визначення, головне -
пiдкреслити в новелi, що вiн, його герой, на голову вище за оточення цих
посередностей, звiдси iнша проблема, але в пiдтекстi: або бути генi м, або
взагалi не бути, не iснувати, Гамлет, вирiшення вiчного питання, тобто не
жити, якось iнакше, не так прямолiнiйно...
- Кириловичу, будь ласка, пiдкороти, я сходжу повечеряю, зранку не
заряджався, клянусь...
"Навiщо вiн бреше? Хоч би користь яку мав з того, - тоскно подумав
Iван, i йому знову захотiлося спiвати.- Навiщо гра ться в заклопотанiсть,
коли насправдi всенькi днi блука по райкомiвських кабiнетах або
анекдотить у редакцi©? Iнерцiя... Людина в основному живе за iнерцi ю,
автоматично, не аналiзуючи себе. Не людина, а посереднiсть...
пiдкреслити..."
Кивнув, узяв з Прiсьчиних рук гранки. Надворi пирхнув мотоцикл.
Проторохкотiло вулицею, обминуло книгарню, банк i трiпнуло жовтим пасмом
об рiг комунгоспiвського будинку, що в кiнцi городу.
- А щоб тебе пранцi з'©ли. Лiньки сто метрiв через городи пройти.
- Начальство.
Загатний, не читаючи, перекреслив останнiй абзац передово©, замилувався
багряним хрестом на ряботиннi лiтер.
Мабуть, завважили, що в двох попередiх роздiлках я спробував глянути на
свiт Iвановими очима? Якщо це хоч трохи менi вдалося, дякувати доводиться
не мо му скромному талантовi, а деякiй схожостi наших натур. Можливо, це
вiдчував i Загатний. Правда, я не був уродженим терехiвцем, i вже саме це
мусило iмпонувати йому. Але схожiсть - одразу застерiгаю - була в окремих,
бiльше зовнiшнiх рисах характеру. Сподiваюсь, не дума те, що по при©здi до
Терехiвки я теж шукав мiсце для пам'ятника самому собi? Я навiть не
мiркував, чи потурбуються про це нащадки. Ми простi смертнi, не генi©.
Часто пригадую себе тодiшнього. На задньому сидiннi старенького
автобуса принишк насторожений хлопчик з валiзою. Кожна вибо©на стрiля ним
до стелi. А пасажир хапа ться за кишеню, де грошi на розживку та атестат.
Все ж навiть за тако© на©внувато© ситуацi© щось нашiптувало серцю:
поспiшаю назустрiч долi. Пам'ятаю ту iсторичну, як полюбляв казати Iван
Кирилович, мить: автобус виторохкотiв на мiсток, i перед мо© очi лiг
зелений видолок iз срiбним намистом пересохло© рiчечки. Видолинок
перекреслював Терехiвку ледь не посерединi, городи барвистими хустками
пливли до звабно зеленiючих левад. Я замружився i побачив лискучий дах
чепурного будиночка, завиту диким виноградом альтанку, вулики в молодiм
садку, у дворi - водогiнну колонку... Не звик хвалитись, але ще й восьми
рокiв вiдтодi не спливло, як усе стало реальнiстю: i будиночок, i
альтанка, i водогiн... Я не люблю правдешнього сiльського життя, далека
вiд романтики людина. Та й метушливого мiста не зумiв полюбити, хоч батьки
з села до обласного центру перебрались, коли я в шостий ходив. Давно зрiла
в менi рiшучiсть оселитись у тихому, iдилiйному мiстечку, щось на зразок
Терехiвки: i не мiсто, i не село, а водночас приваби i того, й iншого.
Переглянув щойно написанi рядки i гiркувато посмiхнувся: яка пожива для
критикiв - ось вона, пика мiщанина, обивателя. Модне словечко. Не
поспiшайте, я все це писав, аби довести, що не слiд ототожнювати мене з
iнтелiгентиком Загатним. У мо©м життi, на вiдмiну од Iванового, завжди
iснувала звичайна, земна основа. Менi далекi i його патетика, i душевнi
муки, якими вiн так милу ться. Живу, як живе народ, маса, i поки що не
скаржусь.
Все ж я починав про схожiсть. Найперший доказ, що в тканину наших
характерiв вплетено жменьку однобарвних ниток, оцi сторiнки. Поспитали б
хоч ви мене, навiщо пишу ©х. Дружина свариться: в будень з бiблiотеки не
витягнеш, як-не-як завiдувач, вiдпбвiдальнiсть, а вихiдного вечора над
зошитом сиджу замiсть того, щоб на майдан чи до парку, мiж люди, в парi
пройтися, як водиться. Справдi, за безсмертям, як той Загатний, я не
женусь, платнi теж вистача . Але, признаюсь, i ранiше траплялося зi мною
таке, що потiм жоден здоровий глузд не вибiлить.
Я, зда ться, ще не вiдзначив велику пристрасть Iвана Кириловича до
символiв. Наприклад, плащ символiзував для нього "свiтову скорботу" плюс
мефiстофельську зневагу до буденностi свiту сього. Навiть у спеку не
розлучався Загатний з пильовиком, а щойно зосенi - загортався в чорний. I
таки було в його високiй строгiй постатi щось небуденне. Незабаром по
Iвановiм при©здi i в мо©й тверезiй головi почало наморочитись - закортiло
люльку курити. Мабуть, заразився. Уявляю себе з люлькою за письмовим
столом - тану вiд замилування. Коротко розповiм, чим усе скiнчилось.
Заранi вибачаюсь, вийде не вельми соковито, гидко згадувати, який дурний
був.
Так ось повеснi майнув я до Ки ва на розвiдини: яка надiя на факультет
журналiстики втрапити. Тут, на знаменитiм Хрещатику, моя мрiя здiйснилась.
У вiтринi красувалась справжнiсiнька люлька вишневого кольору, чубук
елегантно вигнутий, а на вершку довгоносе обличчя Мефiстофеля. Хоч i
коштувала вона тридцять п'ять карбованцiв (на старi грошi), усi мо©
фiнансовi дi ти вивiтрились то© ж хвилини. Тремтячими пальцями лiз до
гаманця, побоюючись, аби нiхто не випередив мене на порозi щастя.
Спецiальний тютюн не продавався, i я купив коробку "Казбеку". Розiрвав три
цигарки, набив люльку. Ступав по Хрещатику, затиснувши зубами чубука, i
пiдстерiгав сво елегантно-замислене обличчя в кожнiй вiтринi. Цигарковий
тютюн ледве тлiв. Я часто й глибоко затягувався, недбало вицвiркуючи
куточками уст важкий, жовтий дим. Вечорiло, спалахнули лiхтарi. Ще стало
сили вибратися на Володимирський пагорб. Тут, у закутку пiд каштанами,
мене знудило i нещадно шматувало з годину. До пiвночi, безсилий, порожнiй,
лежав на лавi, проклинаючи всi тютюни, всi люльки, а найбiльше самого
себе, зеленого. Але зважте, що менi на той час ледве вiсiмнадцять набiгло
проти тридцяти Iванових...
Багато чого з ранньо© юностi забулося, припорошилось i тепер мерехтить
перед очима короткими спалахами, нiби сцени модернющо© вистави в
телевiзорi. Я люблю театр, сам колись брав участь у шкiльнiм драматичнiм
гуртку. Мабуть, завважили, два попереднi роздiлки скорiше на п' ску
скидаються, анiж на серйозну, газетного рiвня прозу. Це мiй стиль, коли
хочете. Напиши я колись таким манером зарисовку чи кореспонденцiю,
Гуляйвiтер догану б менi влiпив. А на цих сторiнках я сам собi пан.
Не збираюся розтiкатись мислiю по древу, за влучним виразом древнього
автора. Бiльше року довелося менi працювати поруч Iвана Кириловича, але
найяскравiше поста з минувшини одна доба, сяючий острiвець у морi буднiв,
©© i вирiшив описати, як зумiю. Що забулось - вибачайте. Звiсно, доба ця
вже логiчний пiдсумок багатьох мiсяцiв, i треба було б висвiтлити давнiшнi
подi©. Але боюсь набриднути i собi, i читачам, якщо вони з'являться. Хоча,
повторюю, я зовсiм не мрiю друкуватись. Ставки завiдувача бiблiотеки
вистача цiлком, дружина працю в амбулаторi©. Та й городик ма мо,
цибулька, картопелька, садовина-усе сво , не куплене.
Надалi прагнутиму власну особу рiдше згадувати. Сутт во© ролi в
редакцi©, а тим бiльше в стосунках мiж Загатним та Хаблаком, я тодi не
грав. Нарештi згадав це прiзвище, хай йому грець! Правда, смiшне?
Народжуються ж люди: усе одне до одного - i постать типового невдахи, i
прiзвище - знахiдка для гумориста. диваки, котрих хочеш не хочеш жалiти
доводиться. Згадую появу Хаблака в редакцi©. До того вiн пробував
учителювати в дальнiм районi. Почув, що наша газета в обсязi збiльшилась,
кадри потрiбнi, написав сльозливого листа редакторовi. Мовляв, усе життя
мрiю про журналiстську роботу. Послали виклик. При©хав з авоською в руках.
Кожному подав липкувату долоню:
- Хаблак Андрiй Сидорович...
- Перепрошую, - одразу вiдчув здобич Iван.
- Хаб-лак...
- А, товариш Хаб-лак... Вельми при мно познайомитися, товаришу
Хаб-лак...
Таки дуже злою людиною був iнодi Загатний. З його легко© руки
насмiшкувате "товариш Хаб-лак" надовго прописалось у редакцi©.
Вiдколи до кiмнати ввiйшла Марта з дитиною на руках i трохи вляглась
подорожня метушня, речi, простiр, навiть сам час помiтно скрадали сво©
гострi кути, ласкаво всмiхаючись. Хаблаковi губи теж свавiльно
розтягувались у безглузду для стороннього ока усмiшку. Соромлячись
дружини, вiн кидався до валiз, кошикiв, клункiв, що громадились у кутку.
Але за хвилину знову непорушне сидiв поруч дитячого лiжечка i голубив
сторопiлими вiд нових, не знаних досi почуттiв очима крихiтне личко
Оксани. Дiвчинка закрутила крiзь сон головою. Андрiй вирiшив, що ©й
заважа спати свiтло. Зiп'явся на стiлець, затулив лампочку аркушем паперу
- на доччиному обличчi вирiзнились рiвненькi вi©.
- Дивись, вi©... якi...- шепнув Хаблак, незграбно повернувся до дружини
i ледве не впав.
- Перекинеш, обережнiше! - шарпнулась Марта. Вiн ще нiколи не бачив ©©
такою стривоженою. Винувато ступив на пiдлогу. Справдi, калiка нещасний,
якiсь дерев'янi ноги, мiг же дитяче лiжко перекинути. Тепер вiн боявся
дихати, аби не зашкодити доньцi.
- Вона знову ворушиться...
Йому нетерпеливилось: швидше б прокидалася. За останнi два мiсяцi
тиждень жив iз сiм' ю, не надивився, та й зовсiм крихiткою була тодi
Оксанка, черв'ячок рожевий.
Вiн метнувся до лантухiв, зубами смикав вузли. Донька захлипала.
- Таки розбудив.- Марта випередила його, взяла дитинча на руки.- Але
вже хай, бо вночi не спатиме.
- Дай менi...- несмiливо проказав Андрiй.
- Татко хоче нам шийку звернути, татко ще не вмi на ручках нас
тримати, а ми зовсiм мокрi, подай нам, татку, сухенькi пелюшечки, -
наспiвувала Марта.
Вiн подав пелюшки i стовбичив поруч лiжка, задихаючись вiд п'янко©,
телячо© радостi. Дивно, але все, що досi турбувало, мучило, - все без
вороття знецiнювалось. Легко пропливла згадка про нарис, якого дописав
уранцi, чекаючи автомашини. Нариса ждуть у редакцi©, його треба сьогоднi ж
вiднести, Борис Павлович чека , це ж у наступний номер, розворот про другi
жнива. Редакцiя, нарис, розворот-наче паморозь на шибцi: похука ш - усе
розтануло. Марта подала бiлу лялечку з рожевим личком. Потягся назустрiч,
руки його тремтiли.
- Обережно голiвку... Не впусти нас, татку. А мама купiль приготу .
На Андрi вi долонi опустився клубочок живого тепла. Зовсiм поруч цвiли
темнi оченята. Рипнули дверi, дружина пiшла до баби Христини, ©хньо©
господарки, по теплу воду. Прислухався до Мартиних крокiв, що загубились у
сiнях, - суворо заборонила цiлувати дитину: боялась iнфекцi©. Тодi,
скоряючись непереборному солодкому бажанню, торкнувся кра чком уст тепло©
доньчино© щоки. I стiлькома щасливими почуттями засвiтилося цi © хвилини
його кiстляве, довгоносе лице, що навiть байдужому оку здалося б воно
чудовим.
Марта мовчки стояла на порозi, ледве стримуючи радiснi сльози.
...вiн ковтнув тепло© гнило© води, i виплюнув ©© на пiдлогу
редакторового кабiнету, i пiшов порожнiми кiмнатами, як сновида,
висмоктаний Терехiвкою, вплив порожнечi на духовний органiзм, що
вирiзня ться з маси, почвалав порожнiми кiмнатами, перечеплюючись об
пороги, тицяючись у столи, не вiдчуваючи нiчого, окрiм спраги, яко© нема
чим втамувати, i спеки, яка нiколи не скiнчиться, не забути - вiн
найбiльше з усiх днiв не любив днiв недiльних i святкових, у будень робота
п'янила його, в свято вiн лишався наодинцi з Терехiвкою... _"Так ти кажеш
- вочевидячки?" - "Ну..." - "Вицiловувались?.." - "Тихiше ви. Таке
скажете. Хiба великi люди цiлуються?.." А в свята вiн лишався наодинцi з
собою, не забути: образ гарячого млистого неба - символ його самотностi, а
земля не да затишку, земля не прийма його, бо вiн трохи неземний, вiн не
належить лише ©й, вiн належить i небу, вiн бiльше належить небу, анiж
землi, - вони розмовляють про мене i Люду, яка гидота, вони все знають,
вони знають бiльше, анiж зна вiн сам про себе, - вiн чвала порожнiми
кiмнатами, штурхаючи ногою дверi, i коли його вiдчай сяга межi, за якою
нема нiчого, крiм одвiчно© тишi та спокою, коли вiдчай перероста його
потяг до iснування, точнiше iнстинкт життя, що закладено в нього, коли,
зда ться, вiн зараз назавжди втече вiд гарячо© мли за вiкном i вiд
самотностi, у глибинi душi почина бринiти ледь чутно струна надi©, струна
сподiвання на зустрiч з Людиною, що теж випадково опинилася в цьому
мурашнику. у стовпиську посередностей (пiдкреслити: генiй самотнiй, але в
душi кожно© посередностi - страх перед генi м, це плата за його
самотнiсть), одвiчна мрiя генiя зустрiти в табунi Людину, вiн згаду
вчорашню розмову з Гужвою. Дивлячись кудись убiк, Гужва повiдомив його, що
в раймазi з'явилась новенька дiвчина, гарненька собою, довга-довга коса,