всiх - на пiднiжжя драбини, а бачать, хто ©хнiм збiговиськом гребу . Тут,
друже, безвихiдь: i борешся - ворог, i збоку сто©ш - ворог, бо незвично:
запишався або на щiлину у натовпi чату , думають. Боротьба за iснування!
Це товариш Дарвiн вiдкрив - тепер усi вченi. Бував на автобуснiй зупинцi,
щойно робочий день скiнчиться? А я бував. I не один раз. Спостерiгав.
Раджу й тобi. Ну ось, i раптом при бiлiм свiтi, не одягши на лице жодно©
личини, ти кида шся в стовписько й шалено працю ш лiктями. Так я розумiю
твою недавню пропозицiю щодо семiнару по, будемо вiдвертi, вельми
голословнiй i некомпетентнiй статтi товариша Загатного. I це була твоя
перша велика помилка. Бо в тих, хто штовха ться навколо драбини, своя
згоднiсть. Ага, вiн стояв збоку, Наполеон, Мефiстофель, святенник, думав,
нiби кращий, чистiший вiд нас, ну, ми йому покажемо,- i причавлять. А
тобi, якщо вже хотiв так несподiвано рвонути, треба було щiлину нагледiти
й хоч трохи заднiх випередити з першого ривка, тодi б тi, хто лишився за
тво ю спиною, пiдштовхували б тебе про всяк випадок, не з любовi,
звичайно, а з розрахунку, що таки дiстанешся драбини i про них згада ш. I
не було б згодностi мiж тими, що перед тебе, i тими, що позаду. А це дуже
важливо. Одне слово, на©вно ви сьогоднi вчинили, дуже на©вно, хоч, визнаю,
смiливо. З берега та у воду - вiдчайдуха. Люблю таких. Знову ж виника
питання: навiщо я подаю вам руку в цьому табунi? А це вже почуття тоншi.
Це, коли хочете, моя слабкiсть. Були б ми поруч, на однiй вiдстанi од
драбини, я б так молотнув лiктями, що годi вам змагатися. Але ви десь
позаду мене, i я подаю вам руку через голови. Сво рiдна людянiсть,
гуманiзм, шляхетнiсть, бо в цьому юрмиську нiколи не зна ш, хто тебе
обжене. Але кожному хочеться вiдчувати себе добрiшим, нiж вiн насправдi.
Ви зараз особливо вразливий щодо всiляких людських оман. Я буду для вас
неоцiненний помiчник на вашiй новiй стезi. Бендер знав чотириста способiв,
як добути грошi. Я знаю чотириста способiв лишитися шляхетним у цiй
колотнечi навколо драбини. Коли ж вам пощастить i ви пропхнетесь до
драбини, станете хоч на перший щабель, в очах натовпу вас освятить
перемога, й тi ж руки, що недавно штурхали вас, одягнуть на ваше чоло
золотий нiмб. Тодi вам уже не знадобляться мо© чотириста способiв лишитися
шляхетним, ви забудете невдаху Дзядзька, що лишився десь далеко внизу. Але
я нiскiльки не здивуюсь: такi закони боротьби, це трохи сентиментально й
сумно, в наш час при мно бути сентиментальним, любити квiти, собак i
кiшок, читали в газетi про цуцика, якого один вчений варвар ударив головою
об стовбур? Плакати хочеться, бiдна тваринка, коли вже про це пишуть
газети, до речi, сентиментальнiсть - це один iз способiв зберегти
шляхетнiсть, я знав одного чоловiка, який приходив на службу ранiше, щоб
полити квiти, i мимохiдь совав голки в стiльцi сво©х колег, дуже любив усе
живе, куди ж ви?..
Хаблак пiдвiвся i, злегка заточуючись, нiби напiдпитку, почвалав
навпрошки, крiзь акацi©, на головну алею парку. Припiкало сонце. В головi
чамрiло - жодно© виразно© думки, ранок все-таки заважкий для нього,
характером вiн тугодум, мусить обмiркувати, зважити кожну дрiбничку, а тут
одразу стiльки навалилось, якась апокалiпсична Дзядзькова драбина височiла
в очах i тисячi Дзядзькiв у фетрових ширококрисих капелюхах та червоних
синтетичних краватках дерлись угору, це все треба переварити, а може,
Дзядзько жартував. А що як вiн справдi жартував, збожеволiти можна, а ще
спека зранку. Андрiю Сидоровичу пригадалось, нащо вiн виходив з редакцi©.
Жадiбно вхопився за конкретну рятiвну думку: переписати в райвиконкомi
зведення.
Коли Iван Кирилович нiс у складальний цех макети двох середнiх шпальт,
друкарська машина мовчала, хоч ще пiвгодини тому вiн наказав друкаревi
вiдбити триста примiрникiв номера.
- Ви одержали наказ про додатковий тираж? - вiд порога запитав
моториста друкарнi, вайлуватого парубiйка в чоботях i широчезних штанях.
- Одержав,сказав парубiйко й переглянувся iз складачами. Складачi, а
може, це здалося Iвановi,- приступ неврастенi©,- загадково посмiхнулися.-
Пiду заводити мотора...
Але не рухався з мiсця.
- Я оголошую вам догану,- суворо мовив Загатний.
- Так i знав, що догану сьогоднi схоплю. Троячка наснилась... -
моторист потарганив сво© чоботи через складальний цех з таким ентузiазмом,
що можна було сподiватись - за пiвгодини вiн дiйде до моторно©. Всi
засмiялись, окрiм Iвана Кириловича. Вiн поклав макети на касу й пiшов до
виходу. Iвановi часто здавалось, що iншi знають бiльше за нього чи якось
передбачають хiд подiй. Зараз вони вiдверто тiшилися сво ю обiзнанiстю.
Передчуття непри мностей хлюпнуло на Iвана з ©хнiх трiумфуючих облич i
зiпсувало настрiй, що був вирiвнювався. Коло дверей з'явився Гужва:
- Товаришу Загатний, вас товариш редактор до телефону, термiново...
Йому вчувся за спиною смiх. Озирнувся. Складачi уважно вивчали макети.
"Звiдки вони все знають? Ненависне терехiвське болото!"-тоскно подумав
Iван Кирилович i ступив до телефону.
- Я, Гуляйвiтер! Нестимете перед райкомом персональну вiдповiдальнiсть,
товаришу Загатний. Я так i доповiв першому. Я не маю бажання звалювати на
сво© плечi обурливi помилки. Я попереджав - рано чи пiзно таке
безвiдповiдальне ставлення мусило призвести до прикро© помилки.
- Щось не пам'ятаю ваших попереджень...- проказав зимно й стомлено,
дивлячись у зелене вiкно.
- Не пам'ята те? Тепер ви можете не пам'ятати! Але свiдок - увесь
колектив. Я не маю зараз часу з вами дискутувати, перерва закiнчу ться.
Поки що я редактор, i ви будете виконувати мо© вказiвки. Перший наказав
ви©хати в село усiм вiдповiдальним працiвникам редакцi© i прилюдно
вибачитись перед матiр'ю...
- Пробачте,Загатний притис руку ранками до телефонного апарата, бiль
допомагав стримуватись.- Я нiчого не знаю.
- Як не зна те? Уся Терехiвка давно зна . Ланкова, що рапорту у вашiй
передовiй про успiхи та обiця зiбрати кукурудзу достроково, загинула 'в
автомобiльнiй катастрофi три тижнi тому. Газета трапила на очi хворiй
матерi, уже помчала "швидка допомога". Я оголошую вам сувору догану i
попереджаю, що цим не обiйдеться. Я...
Iван Кирилович грюкнув апаратом, пiшов до вiкна. Телефонний дзвiнок
рiзко, сердито рвонув тишу. Трубку узяв Гужва.
- Борис Павлович просить секретаря.
- Перекажiть, що я не бажаю з ним розмовляти,- голосно, аби вчув
Гуляйвiтер, мовив I'ван Кирилович.
- Вiн наказав повiсити передову на дошку браку й не виплачувати
гонорар.- Гужва опустив трубку.
- Вiшайте,коротко вiдповiв Загатний. Тiльки не показати, що вiн
засмучений. Йому все байдуже, його не обходять такi дрiбницi, буря в
калюжi, жодного зайвого слова:
- Я ж не мiлiцiя, не ре струю нещасних випадкiв. У блокнотi прiзвище,
з мiсяць тому розмовляв, жива-здорова, кров з молоком, чи нове, думаю,
скаже, що про льон, те й про кукурудзу, працю мо добре, працюватимемо
краще...
Усi мовчали, тiльки Молохва почав розповiдати черговий випадок iз свого
газетярського життя. Загатний сiв бiля бухгалтерського стола, наче бiля
грубки в холод, - безтурботний плин розповiдi заколисував i зiгрiвав.
Хотiлося зручно розлягтися на хвилях слiв з сигаретою, хоч би димiти в
стелю, не ковтаючи диму, ледве стримавсь, аби не попрохати. Зайшов
Дзядзько, певно, ще нiчого не знав про передову, й Загатного поманило до
нього - хоч одна людина в редакцi© не тiшиться з його невдачi: здавалося,
що всi радiють з дурного випадку.
- Сидять товариш Хаблак, в iнспекцi©, переписують усi шiстнадцять граф
зведення, - почав ще вiд порога Дзядзько, певно, Хаблак чимось дуже допiк,
бо вiн уникав казати про когось погано, навiть поза очi.- Кажу: вiзьмiть
екземпляр, райвиконком зобов'язаний на редакцiю давати. А вiн: незручно,
люди переписували...
Засмiялись, бо звикли злегка глузувати з Хаблакових химер. Iван
голоснiше за всiх. Роздратування клекотiло в нiм, шукаючи виходу. Раптом
яскраво пригадався вчорашнiй програш, сьогоднiшня непри мна розмова. Вiд
тих спогадiв зовсiм зiпсувався настрiй. Саме лихо не ходить. А все
почалося з Хаблака.
- Ви передали йому справи? - з посмiшкою на устах спитав Молохву.
- Якi там справи - он стiл, а в столi три листи i план роботи на
мiсяць.
- Так не годиться, - запалився Iван. - Нi чорнильного приладдя, нi
календаря в нового зава...
- А в редакторовiй шафi червона скатертина валя ться, - на льоту
спiймав думку начальства Дзядзько.
- I мармурове чорнильне приладдя вiд редактора захопiть. Я сво©м
календарем пожертвую. - Iван Кирилович метушився, реготав - був дуже
збуджений, вiд ранково© скутостi не лишилося й слiду. За хвилину на
Хаблаковiм столi червонiла скатертина, поквацьована чорнильними плямами,
бундючилось чорнильне приладдя з бiлого мармуру, перекидний календар i
канцелярська подушечка для печатки. А Загатному все мало.
- Телефон! Заву потрiбен телефон!
Апарат стояв на пiдвiконнi бiля друкарки. Iван Кирилович став гарячкове
розмотувати перекручений дрiт. Нарештi телефон опинився на кра чку
Хаблакового стола, але дрiт повис над пiдлогою. Загатний узявся
пiдсовувати стiл до вiкна, i цi © хвилини в дверях з'явився Андрiй
Сидорович...
(Дозволю собi короткий вiдступ. Менi зда ться, що цей епiзод
кульмiнацi ю всi © терехiвсько© епопе© товариша Хаблака. Як би вiн не
повiвся пiзнiше, кожен його крок був результатом хвилини, про яку йдеться.
Навiть саме рiшення повернутись до педагогiчно© роботи народилося тепер,
хоч визрiло трохи пiзнiше. Звинувачувати в чомусь наш колектив не
доводиться, бо Андрiй Сидорович справдi не годився в журналiсти, а
пожартувати в усiх редакцiях люблять. Iнша рiч, що жарт з телефоном був
дуже злий, якийсь диявольський жарт, як усе, що йшло вiд Iвана Кириловича.
Хаблак був стомлений вчорашньою по©здкою, турботами про сiм'ю, оказiями з
цуциком та нарисом, а особливо сутичкою з Загатним, у якому досi бачив
свiй вимрiяний iдеал газетяра, i бракувало одного поштовху, аби зiрвати
його з усiх гальм. Тим поштовхом став Iванiв жарт).
Менi не хочеться описувати нi Хаблака за цих хвилин, нi Загатного.
Андрiй Сидорович був немов живий жмуток нервiв, вiн не тямив себе i,
гадкую, не пам'ята , що кричав тодi. Загатний намагався бути зовнi
спокiйним, сховатися за iронiчну, зневажливу посмiшку, але вiдчувалось, що
чекав такого вибуху, й був прикро вражений, навiть трохи переляканий. Я
теж не пам'ятаю всього, що вигукував Андрiй Сидорович. Зрозумiло,
збудження передавалось i присутнiм. У мене навiть руки тремтiли. Вибiгла
вся друкарня. Ми боялися, що Хаблак i Загатний зчепляться битися. Правду
кажучи (i мiж нами), дехто з наших шкодував, що Андрiй Сидорович не влiпив
секретаревi доброго ляпаса, то була б iнтелiгентику наука лiпша за
словесну. Але це вже, звiсно, лишень так, щоб докинути. Не подумайте, нiби
я за хулiганство.
Бувають випадки, коли вiдчува ш безсилля слова. Передаю лише те з
Хаблакового монолога, що збереглося в пам'ятi. Спершу Андрiй Сидорович
перечепився об телефонний провiд, апарат ковзнув зi столу i покотився по
пiдлозi - шум, гам, гуркiт, зойки друкарки, одне слово, декорацi© лише
пiдсилили враження вiд сцени:
- Так, нездара я, посереднiсть. Але хiба вашi таланти дають вам право
знущатися з мене? Я таки мрiю про журналiстику, але коли всi справжнi
журналiсти схожi на вас, хай вона загине, та журналiстика. Таких треба в
колисцi душити. Змалечку. Аби й собi, i людям свiту не застували. Я вас
любив, я схилявся перед вами. А зараз, дума те, ненавиджу? Це була б
завелика честь для вас. Я вас жалiю. Я, нездара, маса, посереднiсть, я,
Хаблак, з якого ви глузу те, якого в душi й на копiйку не цiну те, я жалiю
вас, талановитого, iнтелектуального Загатного. Та ви й самi себе не
любите. Ви ненавидите власну душу. Ви проклина те ©©. Але живете з нею. Бо
то ваша тiнь. А вiд власно© тiнi куди подiнешся! I тому менi дуже жаль
вас. Я щасливiший од вас, бо я людина...
(Не буду переказувати всього, що запам'яталося з Хаблакового крику.
Непри мна iсторiя. Згадати соромно. дине - вона розбудила пригнiченого
невдачами Хаблака. Вона змусила його шукати людсько© гiдностi не в
талантах i навiть не в розумi, а в чомусь iншiм, глибшiм, людськiм.
Можливо, в добротi).
Ця сутичка допомогла Андрiю Сидоровичу вибрати рiшенець, на перший
погляд дрiб'язковий, але вiн скерував усi подальшi кроки його. Щодо
Загатного - то про це згодом. Видихавшись, знесилiвши вiд iстеричного
крику, Хаблак пошпурив на червону скатертину зведення, пiшов з редакцi© й
вернувся лише по обiдi. В Загатного вистачило сили пiдняти кинутi Хаблаком
папери та зачинитись у сво му кабiнетi.
Але я вже не милувався тою витримкою.
Давно вже ми з вами не копали вглиб, не знiмали нашарування рокiв.
Будьмо ж археологами, що шукають початок усьому на гострi© заступа.
Минулого разу я розповiв про армiйський перiод Iванового життя. А що ж
було до того? Якi поштовхи формували цей неабиякий характер? Справдi, нiби
в археологiв: чим глибше копа ш, тим цiкавiше ста . Зда ться, ось-ось
сягнеш сутi всiх речей. Що ж, обережненько зчистимо перший армiйський рiк
- i перед нами оживе Iванова юнiсть. У сво©х вечiрнiх сповiдях вiн любив
згадувати цi два роки мiж ремiсничим училищем та вiйськом. Навiть трохи
романтизував ©х.
Працював у мiстi, неподалiк села, при©здив додому в темнiй формi зi
срiбними молоточками, гарний, дужий. Хлопцiв у селi мало, дiвчат багато,
штани - кльош, Iванко-Iвасику... Iдеш недiльними вулицями -баби попiд
тинами шепочуться, чий такий красень, таж Загатно©, ось тобi й Буйвол. Так
це той, що Буйволом у школi дражнили, що на цвинтарi з самопала стрiляв?
Свiт сотворили, аби було де пишатися першому парубковi на селi Iвану
Загатному.
Одного лiтнього дня... Так чи майже так починаються всi оказi©. Власне,
заради цього випадку я й пишу про Iванову юнiсть. Не буду додавати вiд
себе анi слова. Я записав цей монолог пiсля чергово© сповiдi Загатного,
маючи надiю (усi ми грiшнi) написати лiричне оповiдання. Тож одного
лiтнього дня погостювати в сiльських родичiв при©хали двi столичнi
студентки. А тепер, як кажуть по радiо, вмика мо запис - голос Загатного.
- Бiля клубу танцювали. Пилюка, регiт, дiвочий вереск у сутiнках,
гармошка рипить, шерех соняшникового насiння, лушпиння спльовували пiд
ноги й на плечi сусiдiв. I вони збоку - глядачi: сiльська екзотика.
Стрункi, чепурненькi, бiлi лиця, мiськi плаття, мiська говiрка. Хлопцi
перештовхуються, мимо курсують, але нiхто не наважиться зачепити. Я
поправив ремiнь на казеннiй гiмнастерцi, з-пiд козирка на чоло пасмо чуба
- i розвалькувато, впевнено до них.
- Пардон, - кажу. - Чудовий вечiр. Екзотика...
Тодi я хоч i мало читав, але виписував i завчав усiлякi культурнi
слова.
- Гарний вечiр, - вiдповiдають.
- Теж у гостi? - мовляв, i я не сiльський, дивлюся на все це зверху.
- В гостi...
Я лiву ногу вперед, нiби фотографуюсь:
- Безкультур'я...
Вони промовчали. Вперше тодi мене шпигонуло. Так кортiло побалакати,
яким примiтивним бачиться село пiсля мiського .життя, вони ж анi слова.
Ну, думаю, ми вам продемонстру мо. Розштовхав танцюристiв, гукаю на весь
майдан:
- Вальса давай!
Зарипiла гармошка. Вальс не вальс, а щось схоже. Беру одну студентку за
лiкоть:
- Пардон, дозвольте...
Вона спершу нi та нi, але я був упертий. Почали ми вальсувати.
Зiзнаюсь, до того вечора я двiчi вальса пробував. I все з хлопцями. В
гуртожитку. В селi ж тодi, окрiм польки й карапету, нiчого не знали. А тут
ще пiсок, вибо©ни, куди ногу не поставиш - не так, чавлю сво©ми казенними
©© пальчики в босонiжках, шарпаю туди-сюди, наша дiвчина уже й плюнула б
спересердя, а вона терпить, бiдолаха. Боявся, що осоромить мене в рiдному
селi на все життя, вiд того ще дужче дерев'янiв, одне слово, не танок, а
мука i для мене, й для не©. Щастя - музицi обридло для одно© пари пиляти.
Замовк. Одвiв ©© до подружки, ще раз "пардон" мовив i почав заливати, як у
нас кажуть. Нiби людина, що з круто© гори бiжить, - ледве встига ногами
перебирати. I знаю, що треба гальмувати, а не можу. Злiсть бере, хочеться
довести, що ти ©м рiвня, а вони вiдповiдають дуже ввiчливо - i край.
Особливо паузи нервували мене. Мовчать пiсля мого чергового анекдоту, а
самi нiби розмовляють помiж себе. Буцiмто якусь та мну мову знають. Майже
фiзично вiдчуваю скло, яке помiж мною i ними. Я був тiльки мухою, що об те
скло безнадiйно товклася.
I не в одежi була рiч, не в мiськiй балачцi i не в сiльськiй - вони
знали щось таке, чого я не знав. Вони були розумнiшi за мене,
iнтелектуальнiшi, як тепер кажуть. Весь мiй мiський лак, усi ваги першого
парубка губились у свiтлi, що струменiв з ©хнiх (якихось дуже живих) очей.
Можливо, розповiдаю трохи фрагментарно, але вперше того вечора вiдчув я
подих iнтелекту i зрозумiв, що сила внутрiшня, дужча за усi бiцепси. А
менi не вистачало то© внутрiшньо© сили. © могли дати лише знання. Я ще
провiв гостей додому, мiцно взявши пiд руки, знову безперервно щось
теревенив, але з кожним кроком, з кожною кумедною сiльською "сторi ю"
рвалися нитки, що днали нас. Моя красномовнiсть швидко вичерпалась, я
переживав жорстокi хвилини - нам не було про що розмовляти. Ми iснували в
рiзних площинах. Знайомий вам такий геометричний термiн?
Я добросовiсно переписав зi старого блокнота конспект Iваново© сповiдi.
Ще раз перечитав. I одна особливiсть ©© впала у вiчi. Власне, я й ранiше
помiчав ©©, але не надавав значення. Зважте: усiма сво©ми екскурсами в
минуле Загатний намага ться виправдати себе теперiшнього. Втрача ться
розвиток характеру, факти i настрiй вiдверто пiдтасовуються. Звiдси
висновок: описуючи Iванове минуле зi слiв самого автора, не можна особливо
покладатися на його об' ктивнiсть. Iншого ж джерела iнформацi© я не маю. I
ще одне, але з цим ми стрiчалися ранiше. Помiтили, що Iван жодно© хвилини
не був з дiвчатами таким, як ? Вiн лицедiяв, грав мiського,
цивiлiзованого, як висловлювався пiзнiше, парубка, i награна ця, бравадна
культура помiтно блiдла на тлi справжньо© освiченостi. Звiдси й скло, i
вiдчуженiсть. Я теж народився в селi, теж зустрiчався з при©жджими, i хоч
ми чимось рiзнилися, та я нiколи не почувався серед них голим королем. Бо
я лишався таким, як , й iнакшим не намагався бути. Але, без сумнiву, цей
вечiр дуже вплинув на Iвана Кириловича та якоюсь мiрою штовхнув його до
науки.
Iнша рiч, дивнуватий присмак цi © оказi©, буцiмто освiта да перевагу
над людьми. Воно, звiсно, нiби й так, недаремно ж кажуть: ученому - свiт,
невченому - тьма, але в зовсiм iншiм свiтлi, нiж це вида ться Загатному.
Тут виника вмотивована пiдозра: невже Iван й унiверситет штурмував, аби
лишитися першим хлопцем тiльки вже не в селi? Та не будемо судити ближнiх,
то й нас не судитимуть. Час усiм судiя.
Iван креслив макети, пiдписував матерiали до друку, вигадував
заголовки, рубрики, шапки, виписував гонорар за сьогоднiшнiй номер,
стругав олiвцi, розводив водою загусле чорнило в каламарчиках, хоч i писав
авторучкою, навiть замiнив вимочку у прес-пап' , але будь-яка робота
колись та закiнчу ться, i десь пiд обiд вiн спинився, знесилений,
переможений. Далi не було куди тiкати. Та й вигадав би вiн якусь спiшну
роботу - робота вже не прийняла б його. Вiн зараз був дуже порожнiй. До
плачу. Навiть бажань жодних. Окрiм одного: коли б день вернути назад i щоб
нiчого не сталося, особливо недавньо© сутички з Хаблаком. Гидко. Справдi,
гиду ш собою. Нiби в багнi вивалявся. I вже не обми шся. Ненависне
вiдчуття бруду та протягiв. У всiх стiнах щiлини, а в щiлини дме студений
вiтер. Ще вчора вiн мав лiки вiд цього незатишку. Пiднiмав трубку, на тiм
кiнцi свiту дзюрчав дзвiнок i тихий голос (©© голос) вiдповiдав:
"Iнспекцiя слуха ..." Якщо всi агрономи були в роз'©здi, вона так само
тихо казала: "Приходьте..." Вiн брав блокнот i прошкував у райвиконком,
iнформуючи коректорiв:
- Я в райвиконком за даними для передовицi...
Вiн сидiв просто не© з блокнотом на колiнах, ©х роздiляв лише стiл,
сонце золотило лисини канцелярських столiв, запах жасмину й любистку з
райвиконкомiвського саду, i вiн мiг промовляти скiльки захоче, - вiн
грiвся в ©© очах, в ©© ненагранiй, щирiй цiкавостi. Вертався до редакцi©,
коли в грудях танула крига. Так було до вчора, але вчора вiн забажав волi
й тепер ©© ма . Вiн не шкоду , нi, але коли-не-коли бува дуже зимно. I
хочеться продовжити гру, уявивши, що вчорашнього вечора не було.
- Сiльiнспекцiю, будь ласка...
- Iнспекцiя слуха , - перервав дзюрчання Людин голос. Iвановi здавило
горло. Але не було часу поглузувати з власно© сентиментальностi.
- Загатний. Данi по буряках вже поступили?
- Так.
- А ваша агрономiя не роз'©халась?
- Нi, - дуже лаконiчне.
- А коли роз'©деться? - благав Iванiв голос.
- Я не цiкавилася, - сухо прошерхотiло в телефоннiй трубцi.
- Пробачте...
- Прошу...
Дуже ввiчливо. До сказу. Ввiчливiсть - найкраща форма вiдчуження. Сам
учив ©© цього. I це знущальне "прошу" вiд нього. Що посi ш, те й пожнеш.
Дурне прислiв'я. Жнуть у багато разiв бiльше, нiж сiють. Але вiн не бажа
про це думати. Раз, два, три... Думай про iнше. Думай про iнше. "Непогано,
що Дiоген був приречений на заслання: там вiн узявся до фiлософi©".
Григорiй Сковорода. I все ж проклята Терехiвка. Збожеволiти можна. Iван
увiмкнув приймача. Передавали виробничу гiмнастику. Раз-два-три...
Раз-два-три... I весь рiк, i щоранку, i хтозна-скiльки рокiв раз-два-три,
раз-два-три... Окрiм Терехiвки, вiн ненавидить гiмнастику. Раз-два...
Вимкнув.
Подався в складальний цех повз друкарку, що принесла свiжi газети.
Незалежно й гордо, нiби нiчого не сталося i не мусить статися, вони
звикли, що йому не пишуть, а коли й пишуть, то до вимоги, на пошту, але
навiть випростанi плечi його волали рятiвного: "Вам, Iване Кириловичу,
лист..." Друкарка мовчала, i в складальному цеху всi мовчали, зайнятi
роботою, жодних запитань, вiн чiтко креслить макети, вiн талановитий
секретар, вiн талановитий адмiнiстратор, соняшник у вiкно, сонце, сонечко,
осоння, провiнцiя, повiситися мало. Вiн знову почвалав повз друкарку, що
розкладала кореспонденцiю, та знову нiхто не озвався до нього й словом,
можливо, на поштi , але подзвонили б, йому дзвонять, коли надходять
листи, це так рiдко бува . Пiд шовковицею стояв мотоцикл, бiля мотоцикла
навкарачки Гужва з ключами в засмальцьованих руках.
- Ну, Миколо, сперечаймося нарештi, що я не сво ю смертю скiнчу днi
сво©?
- Я людина невiруюча, Iване Кириловичу, але все одно грiх. Раптом
справдi, тьху-тьху... Та й з ким тодi я розiп'ю коньяк? Ви ж не
воскреснете заради цi © урочисто© хвилини?
- З товаришем Хаблаком за мо здоров'я, - проказав Загатний. Йому
кортiло, щоб хтось хоч словом обмовився про Хаблака, так смоктало за душу,
але Гужва, як i всi навколо, мовчав, нiби нiчого не сталося.
- Зберете по карбованцю на вiнок, профспiлка видiлить. Гуляйвiтер
виголосить промову, вiн любить промовляти, потiм ще по карбованцю - i в
чайну, за упокiй душi. Товариш Хаблак скаже здравицю, смерть з усiма
примирю , смерть - миротворець. "Усе трава i лушпиння, усе прах i тлiнь,
усе мина ", - учив старець Сковорода. (Хвилинку уваги, даруйте, та ось iще
яскравий приклад недоброчесного цитування Iваном великого
фiлософа-демократа. Я вiдшукав цi рядки. Справдi, вони в Г. Сковороди, i
я вже приготувався звинуватити його в песимiзмi. Та ось закiнчення думки,
про яке свiдомо не згаду товариш Загатний: "Серцем людина вiчна".
Розумi те? Тобто фiлософ обстою прогресивну, прийнятну для нас iдею:
людина безсмертна в дiлах сво©х. Ще раз даруйте.- М. Г.) -_ Ха-ха-ха!
Могилу обсадите квiтами, поставите цементований окоренок i напишете
бронзовими, пiд золото лiтерами епiтафiю, хоча б отаке:
Тут лежить Загатний Iван.
Пес! Поруч брата стань...
Iван Кирилович полюбляв i умiв мудрувати про власну смерть, особливо
пiд настрiй.
Гужва подзвонював ключами вже десь пiд мотоциклом, вiн справдi лише
гумка, що засмокту без будь-яко© вiддачi, вiн навiть не засмiявся, й
Iванiв жарт повис у повiтрi, гарячому, спечному повiтрi. Сонце млiло над
випаленим двором, нiби тисячоватна лампа якраз над головою у фотоатель ,
коцюрбились пелюстки красоль на клумбах. Загатний ще раз пройшов повз
друкарку, лист мiг загубитись у газетах, але вона вже розiклала газети й
вовтузилась iз пiдшивками. З вiкна осоння видавалось ще спечнiшим та
важчим, нiж було насправдi. Iван сiв до стола, опустив голову на руки -
м'яч, з якого випустили повiтря.
Я думав про актора, який весь вечiр живе тiльки для глядача. I ось
вистава закiнчу ться, глядачi роз'©жджаються по домiвках, актор лиша ться
в порожнiй залi - будь-яке лицедiйство втрача смисл, час нарештi стати
самим собою. Чи кожен здатен вiдшукати себе пiсля святкових рампових
вогнiв, бурхливих оплескiв, вигукiв, квiтiв, головне ж - пiсля довгого
лицедiйства, до якого так звик? Гадаю, далеко не кожен. Бiльшiсть акторiв,
мабуть, вiдчувають у душi порожнечу. Трохи по собi суджу - уже повiдомляв,
що брав участь у шкiльному драматичному гуртку. А може, це пiсля нервово©
перенапруги, маятник, так би мовити, туди-сюди, туди-сюди, читали у
восьмому номерi "Знання - сила"?'
Написав я про актора, аби пояснити, яку порожнечу вiдчував у собi час
вiд часу Iван Кирилович. Бо без пояснення, без наголосу на цiм його станi,
який перiодично повторювався, образ мого героя буде неповний. Але таке
порiвняння теж не вiдзнача ться повнотою. Це лише один бiк медалi, як
кажуть. Я наслiдую самого Iвана. Той, вiдчуваючи, що наближаються години
порожнечi, душевно© депресi©, щосили лаяв Терехiвку, котра таки доведе
його до божевiльнi. Чи завинила тут Терехiвка? I так i нi. Повiльнi,
осiннi ритми провiнцiйного мiстечка не збiгалися з ритмами дiяльного,
експресивного Iвана Кириловича. Звiдси ряд непорозумiнь i дрiбних
конфлiктiв. Але не це головне. Адже пульс редакцi© помiтно частiший, нiж
багатьох районних установ, хоч би в силу чiтко© перiодичностi газети. Хто
йому забороняв сповна вiддаватися роботi?
друже, безвихiдь: i борешся - ворог, i збоку сто©ш - ворог, бо незвично:
запишався або на щiлину у натовпi чату , думають. Боротьба за iснування!
Це товариш Дарвiн вiдкрив - тепер усi вченi. Бував на автобуснiй зупинцi,
щойно робочий день скiнчиться? А я бував. I не один раз. Спостерiгав.
Раджу й тобi. Ну ось, i раптом при бiлiм свiтi, не одягши на лице жодно©
личини, ти кида шся в стовписько й шалено працю ш лiктями. Так я розумiю
твою недавню пропозицiю щодо семiнару по, будемо вiдвертi, вельми
голословнiй i некомпетентнiй статтi товариша Загатного. I це була твоя
перша велика помилка. Бо в тих, хто штовха ться навколо драбини, своя
згоднiсть. Ага, вiн стояв збоку, Наполеон, Мефiстофель, святенник, думав,
нiби кращий, чистiший вiд нас, ну, ми йому покажемо,- i причавлять. А
тобi, якщо вже хотiв так несподiвано рвонути, треба було щiлину нагледiти
й хоч трохи заднiх випередити з першого ривка, тодi б тi, хто лишився за
тво ю спиною, пiдштовхували б тебе про всяк випадок, не з любовi,
звичайно, а з розрахунку, що таки дiстанешся драбини i про них згада ш. I
не було б згодностi мiж тими, що перед тебе, i тими, що позаду. А це дуже
важливо. Одне слово, на©вно ви сьогоднi вчинили, дуже на©вно, хоч, визнаю,
смiливо. З берега та у воду - вiдчайдуха. Люблю таких. Знову ж виника
питання: навiщо я подаю вам руку в цьому табунi? А це вже почуття тоншi.
Це, коли хочете, моя слабкiсть. Були б ми поруч, на однiй вiдстанi од
драбини, я б так молотнув лiктями, що годi вам змагатися. Але ви десь
позаду мене, i я подаю вам руку через голови. Сво рiдна людянiсть,
гуманiзм, шляхетнiсть, бо в цьому юрмиську нiколи не зна ш, хто тебе
обжене. Але кожному хочеться вiдчувати себе добрiшим, нiж вiн насправдi.
Ви зараз особливо вразливий щодо всiляких людських оман. Я буду для вас
неоцiненний помiчник на вашiй новiй стезi. Бендер знав чотириста способiв,
як добути грошi. Я знаю чотириста способiв лишитися шляхетним у цiй
колотнечi навколо драбини. Коли ж вам пощастить i ви пропхнетесь до
драбини, станете хоч на перший щабель, в очах натовпу вас освятить
перемога, й тi ж руки, що недавно штурхали вас, одягнуть на ваше чоло
золотий нiмб. Тодi вам уже не знадобляться мо© чотириста способiв лишитися
шляхетним, ви забудете невдаху Дзядзька, що лишився десь далеко внизу. Але
я нiскiльки не здивуюсь: такi закони боротьби, це трохи сентиментально й
сумно, в наш час при мно бути сентиментальним, любити квiти, собак i
кiшок, читали в газетi про цуцика, якого один вчений варвар ударив головою
об стовбур? Плакати хочеться, бiдна тваринка, коли вже про це пишуть
газети, до речi, сентиментальнiсть - це один iз способiв зберегти
шляхетнiсть, я знав одного чоловiка, який приходив на службу ранiше, щоб
полити квiти, i мимохiдь совав голки в стiльцi сво©х колег, дуже любив усе
живе, куди ж ви?..
Хаблак пiдвiвся i, злегка заточуючись, нiби напiдпитку, почвалав
навпрошки, крiзь акацi©, на головну алею парку. Припiкало сонце. В головi
чамрiло - жодно© виразно© думки, ранок все-таки заважкий для нього,
характером вiн тугодум, мусить обмiркувати, зважити кожну дрiбничку, а тут
одразу стiльки навалилось, якась апокалiпсична Дзядзькова драбина височiла
в очах i тисячi Дзядзькiв у фетрових ширококрисих капелюхах та червоних
синтетичних краватках дерлись угору, це все треба переварити, а може,
Дзядзько жартував. А що як вiн справдi жартував, збожеволiти можна, а ще
спека зранку. Андрiю Сидоровичу пригадалось, нащо вiн виходив з редакцi©.
Жадiбно вхопився за конкретну рятiвну думку: переписати в райвиконкомi
зведення.
Коли Iван Кирилович нiс у складальний цех макети двох середнiх шпальт,
друкарська машина мовчала, хоч ще пiвгодини тому вiн наказав друкаревi
вiдбити триста примiрникiв номера.
- Ви одержали наказ про додатковий тираж? - вiд порога запитав
моториста друкарнi, вайлуватого парубiйка в чоботях i широчезних штанях.
- Одержав,сказав парубiйко й переглянувся iз складачами. Складачi, а
може, це здалося Iвановi,- приступ неврастенi©,- загадково посмiхнулися.-
Пiду заводити мотора...
Але не рухався з мiсця.
- Я оголошую вам догану,- суворо мовив Загатний.
- Так i знав, що догану сьогоднi схоплю. Троячка наснилась... -
моторист потарганив сво© чоботи через складальний цех з таким ентузiазмом,
що можна було сподiватись - за пiвгодини вiн дiйде до моторно©. Всi
засмiялись, окрiм Iвана Кириловича. Вiн поклав макети на касу й пiшов до
виходу. Iвановi часто здавалось, що iншi знають бiльше за нього чи якось
передбачають хiд подiй. Зараз вони вiдверто тiшилися сво ю обiзнанiстю.
Передчуття непри мностей хлюпнуло на Iвана з ©хнiх трiумфуючих облич i
зiпсувало настрiй, що був вирiвнювався. Коло дверей з'явився Гужва:
- Товаришу Загатний, вас товариш редактор до телефону, термiново...
Йому вчувся за спиною смiх. Озирнувся. Складачi уважно вивчали макети.
"Звiдки вони все знають? Ненависне терехiвське болото!"-тоскно подумав
Iван Кирилович i ступив до телефону.
- Я, Гуляйвiтер! Нестимете перед райкомом персональну вiдповiдальнiсть,
товаришу Загатний. Я так i доповiв першому. Я не маю бажання звалювати на
сво© плечi обурливi помилки. Я попереджав - рано чи пiзно таке
безвiдповiдальне ставлення мусило призвести до прикро© помилки.
- Щось не пам'ятаю ваших попереджень...- проказав зимно й стомлено,
дивлячись у зелене вiкно.
- Не пам'ята те? Тепер ви можете не пам'ятати! Але свiдок - увесь
колектив. Я не маю зараз часу з вами дискутувати, перерва закiнчу ться.
Поки що я редактор, i ви будете виконувати мо© вказiвки. Перший наказав
ви©хати в село усiм вiдповiдальним працiвникам редакцi© i прилюдно
вибачитись перед матiр'ю...
- Пробачте,Загатний притис руку ранками до телефонного апарата, бiль
допомагав стримуватись.- Я нiчого не знаю.
- Як не зна те? Уся Терехiвка давно зна . Ланкова, що рапорту у вашiй
передовiй про успiхи та обiця зiбрати кукурудзу достроково, загинула 'в
автомобiльнiй катастрофi три тижнi тому. Газета трапила на очi хворiй
матерi, уже помчала "швидка допомога". Я оголошую вам сувору догану i
попереджаю, що цим не обiйдеться. Я...
Iван Кирилович грюкнув апаратом, пiшов до вiкна. Телефонний дзвiнок
рiзко, сердито рвонув тишу. Трубку узяв Гужва.
- Борис Павлович просить секретаря.
- Перекажiть, що я не бажаю з ним розмовляти,- голосно, аби вчув
Гуляйвiтер, мовив I'ван Кирилович.
- Вiн наказав повiсити передову на дошку браку й не виплачувати
гонорар.- Гужва опустив трубку.
- Вiшайте,коротко вiдповiв Загатний. Тiльки не показати, що вiн
засмучений. Йому все байдуже, його не обходять такi дрiбницi, буря в
калюжi, жодного зайвого слова:
- Я ж не мiлiцiя, не ре струю нещасних випадкiв. У блокнотi прiзвище,
з мiсяць тому розмовляв, жива-здорова, кров з молоком, чи нове, думаю,
скаже, що про льон, те й про кукурудзу, працю мо добре, працюватимемо
краще...
Усi мовчали, тiльки Молохва почав розповiдати черговий випадок iз свого
газетярського життя. Загатний сiв бiля бухгалтерського стола, наче бiля
грубки в холод, - безтурботний плин розповiдi заколисував i зiгрiвав.
Хотiлося зручно розлягтися на хвилях слiв з сигаретою, хоч би димiти в
стелю, не ковтаючи диму, ледве стримавсь, аби не попрохати. Зайшов
Дзядзько, певно, ще нiчого не знав про передову, й Загатного поманило до
нього - хоч одна людина в редакцi© не тiшиться з його невдачi: здавалося,
що всi радiють з дурного випадку.
- Сидять товариш Хаблак, в iнспекцi©, переписують усi шiстнадцять граф
зведення, - почав ще вiд порога Дзядзько, певно, Хаблак чимось дуже допiк,
бо вiн уникав казати про когось погано, навiть поза очi.- Кажу: вiзьмiть
екземпляр, райвиконком зобов'язаний на редакцiю давати. А вiн: незручно,
люди переписували...
Засмiялись, бо звикли злегка глузувати з Хаблакових химер. Iван
голоснiше за всiх. Роздратування клекотiло в нiм, шукаючи виходу. Раптом
яскраво пригадався вчорашнiй програш, сьогоднiшня непри мна розмова. Вiд
тих спогадiв зовсiм зiпсувався настрiй. Саме лихо не ходить. А все
почалося з Хаблака.
- Ви передали йому справи? - з посмiшкою на устах спитав Молохву.
- Якi там справи - он стiл, а в столi три листи i план роботи на
мiсяць.
- Так не годиться, - запалився Iван. - Нi чорнильного приладдя, нi
календаря в нового зава...
- А в редакторовiй шафi червона скатертина валя ться, - на льоту
спiймав думку начальства Дзядзько.
- I мармурове чорнильне приладдя вiд редактора захопiть. Я сво©м
календарем пожертвую. - Iван Кирилович метушився, реготав - був дуже
збуджений, вiд ранково© скутостi не лишилося й слiду. За хвилину на
Хаблаковiм столi червонiла скатертина, поквацьована чорнильними плямами,
бундючилось чорнильне приладдя з бiлого мармуру, перекидний календар i
канцелярська подушечка для печатки. А Загатному все мало.
- Телефон! Заву потрiбен телефон!
Апарат стояв на пiдвiконнi бiля друкарки. Iван Кирилович став гарячкове
розмотувати перекручений дрiт. Нарештi телефон опинився на кра чку
Хаблакового стола, але дрiт повис над пiдлогою. Загатний узявся
пiдсовувати стiл до вiкна, i цi © хвилини в дверях з'явився Андрiй
Сидорович...
(Дозволю собi короткий вiдступ. Менi зда ться, що цей епiзод
кульмiнацi ю всi © терехiвсько© епопе© товариша Хаблака. Як би вiн не
повiвся пiзнiше, кожен його крок був результатом хвилини, про яку йдеться.
Навiть саме рiшення повернутись до педагогiчно© роботи народилося тепер,
хоч визрiло трохи пiзнiше. Звинувачувати в чомусь наш колектив не
доводиться, бо Андрiй Сидорович справдi не годився в журналiсти, а
пожартувати в усiх редакцiях люблять. Iнша рiч, що жарт з телефоном був
дуже злий, якийсь диявольський жарт, як усе, що йшло вiд Iвана Кириловича.
Хаблак був стомлений вчорашньою по©здкою, турботами про сiм'ю, оказiями з
цуциком та нарисом, а особливо сутичкою з Загатним, у якому досi бачив
свiй вимрiяний iдеал газетяра, i бракувало одного поштовху, аби зiрвати
його з усiх гальм. Тим поштовхом став Iванiв жарт).
Менi не хочеться описувати нi Хаблака за цих хвилин, нi Загатного.
Андрiй Сидорович був немов живий жмуток нервiв, вiн не тямив себе i,
гадкую, не пам'ята , що кричав тодi. Загатний намагався бути зовнi
спокiйним, сховатися за iронiчну, зневажливу посмiшку, але вiдчувалось, що
чекав такого вибуху, й був прикро вражений, навiть трохи переляканий. Я
теж не пам'ятаю всього, що вигукував Андрiй Сидорович. Зрозумiло,
збудження передавалось i присутнiм. У мене навiть руки тремтiли. Вибiгла
вся друкарня. Ми боялися, що Хаблак i Загатний зчепляться битися. Правду
кажучи (i мiж нами), дехто з наших шкодував, що Андрiй Сидорович не влiпив
секретаревi доброго ляпаса, то була б iнтелiгентику наука лiпша за
словесну. Але це вже, звiсно, лишень так, щоб докинути. Не подумайте, нiби
я за хулiганство.
Бувають випадки, коли вiдчува ш безсилля слова. Передаю лише те з
Хаблакового монолога, що збереглося в пам'ятi. Спершу Андрiй Сидорович
перечепився об телефонний провiд, апарат ковзнув зi столу i покотився по
пiдлозi - шум, гам, гуркiт, зойки друкарки, одне слово, декорацi© лише
пiдсилили враження вiд сцени:
- Так, нездара я, посереднiсть. Але хiба вашi таланти дають вам право
знущатися з мене? Я таки мрiю про журналiстику, але коли всi справжнi
журналiсти схожi на вас, хай вона загине, та журналiстика. Таких треба в
колисцi душити. Змалечку. Аби й собi, i людям свiту не застували. Я вас
любив, я схилявся перед вами. А зараз, дума те, ненавиджу? Це була б
завелика честь для вас. Я вас жалiю. Я, нездара, маса, посереднiсть, я,
Хаблак, з якого ви глузу те, якого в душi й на копiйку не цiну те, я жалiю
вас, талановитого, iнтелектуального Загатного. Та ви й самi себе не
любите. Ви ненавидите власну душу. Ви проклина те ©©. Але живете з нею. Бо
то ваша тiнь. А вiд власно© тiнi куди подiнешся! I тому менi дуже жаль
вас. Я щасливiший од вас, бо я людина...
(Не буду переказувати всього, що запам'яталося з Хаблакового крику.
Непри мна iсторiя. Згадати соромно. дине - вона розбудила пригнiченого
невдачами Хаблака. Вона змусила його шукати людсько© гiдностi не в
талантах i навiть не в розумi, а в чомусь iншiм, глибшiм, людськiм.
Можливо, в добротi).
Ця сутичка допомогла Андрiю Сидоровичу вибрати рiшенець, на перший
погляд дрiб'язковий, але вiн скерував усi подальшi кроки його. Щодо
Загатного - то про це згодом. Видихавшись, знесилiвши вiд iстеричного
крику, Хаблак пошпурив на червону скатертину зведення, пiшов з редакцi© й
вернувся лише по обiдi. В Загатного вистачило сили пiдняти кинутi Хаблаком
папери та зачинитись у сво му кабiнетi.
Але я вже не милувався тою витримкою.
Давно вже ми з вами не копали вглиб, не знiмали нашарування рокiв.
Будьмо ж археологами, що шукають початок усьому на гострi© заступа.
Минулого разу я розповiв про армiйський перiод Iванового життя. А що ж
було до того? Якi поштовхи формували цей неабиякий характер? Справдi, нiби
в археологiв: чим глибше копа ш, тим цiкавiше ста . Зда ться, ось-ось
сягнеш сутi всiх речей. Що ж, обережненько зчистимо перший армiйський рiк
- i перед нами оживе Iванова юнiсть. У сво©х вечiрнiх сповiдях вiн любив
згадувати цi два роки мiж ремiсничим училищем та вiйськом. Навiть трохи
романтизував ©х.
Працював у мiстi, неподалiк села, при©здив додому в темнiй формi зi
срiбними молоточками, гарний, дужий. Хлопцiв у селi мало, дiвчат багато,
штани - кльош, Iванко-Iвасику... Iдеш недiльними вулицями -баби попiд
тинами шепочуться, чий такий красень, таж Загатно©, ось тобi й Буйвол. Так
це той, що Буйволом у школi дражнили, що на цвинтарi з самопала стрiляв?
Свiт сотворили, аби було де пишатися першому парубковi на селi Iвану
Загатному.
Одного лiтнього дня... Так чи майже так починаються всi оказi©. Власне,
заради цього випадку я й пишу про Iванову юнiсть. Не буду додавати вiд
себе анi слова. Я записав цей монолог пiсля чергово© сповiдi Загатного,
маючи надiю (усi ми грiшнi) написати лiричне оповiдання. Тож одного
лiтнього дня погостювати в сiльських родичiв при©хали двi столичнi
студентки. А тепер, як кажуть по радiо, вмика мо запис - голос Загатного.
- Бiля клубу танцювали. Пилюка, регiт, дiвочий вереск у сутiнках,
гармошка рипить, шерех соняшникового насiння, лушпиння спльовували пiд
ноги й на плечi сусiдiв. I вони збоку - глядачi: сiльська екзотика.
Стрункi, чепурненькi, бiлi лиця, мiськi плаття, мiська говiрка. Хлопцi
перештовхуються, мимо курсують, але нiхто не наважиться зачепити. Я
поправив ремiнь на казеннiй гiмнастерцi, з-пiд козирка на чоло пасмо чуба
- i розвалькувато, впевнено до них.
- Пардон, - кажу. - Чудовий вечiр. Екзотика...
Тодi я хоч i мало читав, але виписував i завчав усiлякi культурнi
слова.
- Гарний вечiр, - вiдповiдають.
- Теж у гостi? - мовляв, i я не сiльський, дивлюся на все це зверху.
- В гостi...
Я лiву ногу вперед, нiби фотографуюсь:
- Безкультур'я...
Вони промовчали. Вперше тодi мене шпигонуло. Так кортiло побалакати,
яким примiтивним бачиться село пiсля мiського .життя, вони ж анi слова.
Ну, думаю, ми вам продемонстру мо. Розштовхав танцюристiв, гукаю на весь
майдан:
- Вальса давай!
Зарипiла гармошка. Вальс не вальс, а щось схоже. Беру одну студентку за
лiкоть:
- Пардон, дозвольте...
Вона спершу нi та нi, але я був упертий. Почали ми вальсувати.
Зiзнаюсь, до того вечора я двiчi вальса пробував. I все з хлопцями. В
гуртожитку. В селi ж тодi, окрiм польки й карапету, нiчого не знали. А тут
ще пiсок, вибо©ни, куди ногу не поставиш - не так, чавлю сво©ми казенними
©© пальчики в босонiжках, шарпаю туди-сюди, наша дiвчина уже й плюнула б
спересердя, а вона терпить, бiдолаха. Боявся, що осоромить мене в рiдному
селi на все життя, вiд того ще дужче дерев'янiв, одне слово, не танок, а
мука i для мене, й для не©. Щастя - музицi обридло для одно© пари пиляти.
Замовк. Одвiв ©© до подружки, ще раз "пардон" мовив i почав заливати, як у
нас кажуть. Нiби людина, що з круто© гори бiжить, - ледве встига ногами
перебирати. I знаю, що треба гальмувати, а не можу. Злiсть бере, хочеться
довести, що ти ©м рiвня, а вони вiдповiдають дуже ввiчливо - i край.
Особливо паузи нервували мене. Мовчать пiсля мого чергового анекдоту, а
самi нiби розмовляють помiж себе. Буцiмто якусь та мну мову знають. Майже
фiзично вiдчуваю скло, яке помiж мною i ними. Я був тiльки мухою, що об те
скло безнадiйно товклася.
I не в одежi була рiч, не в мiськiй балачцi i не в сiльськiй - вони
знали щось таке, чого я не знав. Вони були розумнiшi за мене,
iнтелектуальнiшi, як тепер кажуть. Весь мiй мiський лак, усi ваги першого
парубка губились у свiтлi, що струменiв з ©хнiх (якихось дуже живих) очей.
Можливо, розповiдаю трохи фрагментарно, але вперше того вечора вiдчув я
подих iнтелекту i зрозумiв, що сила внутрiшня, дужча за усi бiцепси. А
менi не вистачало то© внутрiшньо© сили. © могли дати лише знання. Я ще
провiв гостей додому, мiцно взявши пiд руки, знову безперервно щось
теревенив, але з кожним кроком, з кожною кумедною сiльською "сторi ю"
рвалися нитки, що днали нас. Моя красномовнiсть швидко вичерпалась, я
переживав жорстокi хвилини - нам не було про що розмовляти. Ми iснували в
рiзних площинах. Знайомий вам такий геометричний термiн?
Я добросовiсно переписав зi старого блокнота конспект Iваново© сповiдi.
Ще раз перечитав. I одна особливiсть ©© впала у вiчi. Власне, я й ранiше
помiчав ©©, але не надавав значення. Зважте: усiма сво©ми екскурсами в
минуле Загатний намага ться виправдати себе теперiшнього. Втрача ться
розвиток характеру, факти i настрiй вiдверто пiдтасовуються. Звiдси
висновок: описуючи Iванове минуле зi слiв самого автора, не можна особливо
покладатися на його об' ктивнiсть. Iншого ж джерела iнформацi© я не маю. I
ще одне, але з цим ми стрiчалися ранiше. Помiтили, що Iван жодно© хвилини
не був з дiвчатами таким, як ? Вiн лицедiяв, грав мiського,
цивiлiзованого, як висловлювався пiзнiше, парубка, i награна ця, бравадна
культура помiтно блiдла на тлi справжньо© освiченостi. Звiдси й скло, i
вiдчуженiсть. Я теж народився в селi, теж зустрiчався з при©жджими, i хоч
ми чимось рiзнилися, та я нiколи не почувався серед них голим королем. Бо
я лишався таким, як , й iнакшим не намагався бути. Але, без сумнiву, цей
вечiр дуже вплинув на Iвана Кириловича та якоюсь мiрою штовхнув його до
науки.
Iнша рiч, дивнуватий присмак цi © оказi©, буцiмто освiта да перевагу
над людьми. Воно, звiсно, нiби й так, недаремно ж кажуть: ученому - свiт,
невченому - тьма, але в зовсiм iншiм свiтлi, нiж це вида ться Загатному.
Тут виника вмотивована пiдозра: невже Iван й унiверситет штурмував, аби
лишитися першим хлопцем тiльки вже не в селi? Та не будемо судити ближнiх,
то й нас не судитимуть. Час усiм судiя.
Iван креслив макети, пiдписував матерiали до друку, вигадував
заголовки, рубрики, шапки, виписував гонорар за сьогоднiшнiй номер,
стругав олiвцi, розводив водою загусле чорнило в каламарчиках, хоч i писав
авторучкою, навiть замiнив вимочку у прес-пап' , але будь-яка робота
колись та закiнчу ться, i десь пiд обiд вiн спинився, знесилений,
переможений. Далi не було куди тiкати. Та й вигадав би вiн якусь спiшну
роботу - робота вже не прийняла б його. Вiн зараз був дуже порожнiй. До
плачу. Навiть бажань жодних. Окрiм одного: коли б день вернути назад i щоб
нiчого не сталося, особливо недавньо© сутички з Хаблаком. Гидко. Справдi,
гиду ш собою. Нiби в багнi вивалявся. I вже не обми шся. Ненависне
вiдчуття бруду та протягiв. У всiх стiнах щiлини, а в щiлини дме студений
вiтер. Ще вчора вiн мав лiки вiд цього незатишку. Пiднiмав трубку, на тiм
кiнцi свiту дзюрчав дзвiнок i тихий голос (©© голос) вiдповiдав:
"Iнспекцiя слуха ..." Якщо всi агрономи були в роз'©здi, вона так само
тихо казала: "Приходьте..." Вiн брав блокнот i прошкував у райвиконком,
iнформуючи коректорiв:
- Я в райвиконком за даними для передовицi...
Вiн сидiв просто не© з блокнотом на колiнах, ©х роздiляв лише стiл,
сонце золотило лисини канцелярських столiв, запах жасмину й любистку з
райвиконкомiвського саду, i вiн мiг промовляти скiльки захоче, - вiн
грiвся в ©© очах, в ©© ненагранiй, щирiй цiкавостi. Вертався до редакцi©,
коли в грудях танула крига. Так було до вчора, але вчора вiн забажав волi
й тепер ©© ма . Вiн не шкоду , нi, але коли-не-коли бува дуже зимно. I
хочеться продовжити гру, уявивши, що вчорашнього вечора не було.
- Сiльiнспекцiю, будь ласка...
- Iнспекцiя слуха , - перервав дзюрчання Людин голос. Iвановi здавило
горло. Але не було часу поглузувати з власно© сентиментальностi.
- Загатний. Данi по буряках вже поступили?
- Так.
- А ваша агрономiя не роз'©халась?
- Нi, - дуже лаконiчне.
- А коли роз'©деться? - благав Iванiв голос.
- Я не цiкавилася, - сухо прошерхотiло в телефоннiй трубцi.
- Пробачте...
- Прошу...
Дуже ввiчливо. До сказу. Ввiчливiсть - найкраща форма вiдчуження. Сам
учив ©© цього. I це знущальне "прошу" вiд нього. Що посi ш, те й пожнеш.
Дурне прислiв'я. Жнуть у багато разiв бiльше, нiж сiють. Але вiн не бажа
про це думати. Раз, два, три... Думай про iнше. Думай про iнше. "Непогано,
що Дiоген був приречений на заслання: там вiн узявся до фiлософi©".
Григорiй Сковорода. I все ж проклята Терехiвка. Збожеволiти можна. Iван
увiмкнув приймача. Передавали виробничу гiмнастику. Раз-два-три...
Раз-два-три... I весь рiк, i щоранку, i хтозна-скiльки рокiв раз-два-три,
раз-два-три... Окрiм Терехiвки, вiн ненавидить гiмнастику. Раз-два...
Вимкнув.
Подався в складальний цех повз друкарку, що принесла свiжi газети.
Незалежно й гордо, нiби нiчого не сталося i не мусить статися, вони
звикли, що йому не пишуть, а коли й пишуть, то до вимоги, на пошту, але
навiть випростанi плечi його волали рятiвного: "Вам, Iване Кириловичу,
лист..." Друкарка мовчала, i в складальному цеху всi мовчали, зайнятi
роботою, жодних запитань, вiн чiтко креслить макети, вiн талановитий
секретар, вiн талановитий адмiнiстратор, соняшник у вiкно, сонце, сонечко,
осоння, провiнцiя, повiситися мало. Вiн знову почвалав повз друкарку, що
розкладала кореспонденцiю, та знову нiхто не озвався до нього й словом,
можливо, на поштi , але подзвонили б, йому дзвонять, коли надходять
листи, це так рiдко бува . Пiд шовковицею стояв мотоцикл, бiля мотоцикла
навкарачки Гужва з ключами в засмальцьованих руках.
- Ну, Миколо, сперечаймося нарештi, що я не сво ю смертю скiнчу днi
сво©?
- Я людина невiруюча, Iване Кириловичу, але все одно грiх. Раптом
справдi, тьху-тьху... Та й з ким тодi я розiп'ю коньяк? Ви ж не
воскреснете заради цi © урочисто© хвилини?
- З товаришем Хаблаком за мо здоров'я, - проказав Загатний. Йому
кортiло, щоб хтось хоч словом обмовився про Хаблака, так смоктало за душу,
але Гужва, як i всi навколо, мовчав, нiби нiчого не сталося.
- Зберете по карбованцю на вiнок, профспiлка видiлить. Гуляйвiтер
виголосить промову, вiн любить промовляти, потiм ще по карбованцю - i в
чайну, за упокiй душi. Товариш Хаблак скаже здравицю, смерть з усiма
примирю , смерть - миротворець. "Усе трава i лушпиння, усе прах i тлiнь,
усе мина ", - учив старець Сковорода. (Хвилинку уваги, даруйте, та ось iще
яскравий приклад недоброчесного цитування Iваном великого
фiлософа-демократа. Я вiдшукав цi рядки. Справдi, вони в Г. Сковороди, i
я вже приготувався звинуватити його в песимiзмi. Та ось закiнчення думки,
про яке свiдомо не згаду товариш Загатний: "Серцем людина вiчна".
Розумi те? Тобто фiлософ обстою прогресивну, прийнятну для нас iдею:
людина безсмертна в дiлах сво©х. Ще раз даруйте.- М. Г.) -_ Ха-ха-ха!
Могилу обсадите квiтами, поставите цементований окоренок i напишете
бронзовими, пiд золото лiтерами епiтафiю, хоча б отаке:
Тут лежить Загатний Iван.
Пес! Поруч брата стань...
Iван Кирилович полюбляв i умiв мудрувати про власну смерть, особливо
пiд настрiй.
Гужва подзвонював ключами вже десь пiд мотоциклом, вiн справдi лише
гумка, що засмокту без будь-яко© вiддачi, вiн навiть не засмiявся, й
Iванiв жарт повис у повiтрi, гарячому, спечному повiтрi. Сонце млiло над
випаленим двором, нiби тисячоватна лампа якраз над головою у фотоатель ,
коцюрбились пелюстки красоль на клумбах. Загатний ще раз пройшов повз
друкарку, лист мiг загубитись у газетах, але вона вже розiклала газети й
вовтузилась iз пiдшивками. З вiкна осоння видавалось ще спечнiшим та
важчим, нiж було насправдi. Iван сiв до стола, опустив голову на руки -
м'яч, з якого випустили повiтря.
Я думав про актора, який весь вечiр живе тiльки для глядача. I ось
вистава закiнчу ться, глядачi роз'©жджаються по домiвках, актор лиша ться
в порожнiй залi - будь-яке лицедiйство втрача смисл, час нарештi стати
самим собою. Чи кожен здатен вiдшукати себе пiсля святкових рампових
вогнiв, бурхливих оплескiв, вигукiв, квiтiв, головне ж - пiсля довгого
лицедiйства, до якого так звик? Гадаю, далеко не кожен. Бiльшiсть акторiв,
мабуть, вiдчувають у душi порожнечу. Трохи по собi суджу - уже повiдомляв,
що брав участь у шкiльному драматичному гуртку. А може, це пiсля нервово©
перенапруги, маятник, так би мовити, туди-сюди, туди-сюди, читали у
восьмому номерi "Знання - сила"?'
Написав я про актора, аби пояснити, яку порожнечу вiдчував у собi час
вiд часу Iван Кирилович. Бо без пояснення, без наголосу на цiм його станi,
який перiодично повторювався, образ мого героя буде неповний. Але таке
порiвняння теж не вiдзнача ться повнотою. Це лише один бiк медалi, як
кажуть. Я наслiдую самого Iвана. Той, вiдчуваючи, що наближаються години
порожнечi, душевно© депресi©, щосили лаяв Терехiвку, котра таки доведе
його до божевiльнi. Чи завинила тут Терехiвка? I так i нi. Повiльнi,
осiннi ритми провiнцiйного мiстечка не збiгалися з ритмами дiяльного,
експресивного Iвана Кириловича. Звiдси ряд непорозумiнь i дрiбних
конфлiктiв. Але не це головне. Адже пульс редакцi© помiтно частiший, нiж
багатьох районних установ, хоч би в силу чiтко© перiодичностi газети. Хто
йому забороняв сповна вiддаватися роботi?