Коцюбинський М. Оповiдання та казки

вже бурi сама в собi, коли новi думки, новi почування стрiлися з ©©
первiсним свiтоглядом?
Дома справдi зчинилася колотнеча. На Ярининi плани старi спершу
дивилися, як на дивогляднi забаганки пещено© дитини, але побачивши, що не
жарти, налякались. Сльози, благання, спазми, прокльони похитнули завзяття
дiвчини. Але вона перемогла себе й поставила-таки на свому. Замовкли
батьки, зата©вши смуток у серцi, однак не тратили надi©, що час або який
випадок звернуть ©м дитину, притулять ©© знов до чулого батькiвського
лона. I випадок, на який рахували старi, лучився, погiршуючи й без того
важку ситуацiю. До Ярини посватався багатий сусiд - дiдич. Ярина спершу й
слухати не хотiла про шлюб, далi ж, скоряючись перед батьковою волею та
благаннями закоханого сусiда, випрохала собi три днi розважити все та
помiркувати, поки дасть рiшучу вiдповiдь. I власне другого дня пiсля сього
прийшов вiд iнспектора довго очiкуваний папiр, прийшов i - замiсть
заспоко©ти - збурив, сколотив ©© спокiй, iз дна душi пiдняв сумнiви,
пiдтяв вiру. I ось тепер сидить Ярина над тим папером, безсило опустивши
на руки русяву голiвку...
Вона не рада тому паперовi. Так, не рада... Ще недавно, ще позавчора,
як бога з неба, виглядала його, а нинi - не рада... Рiч певна, що вона не
зречеться сво©х замiрiв... Вона ламле все - а йде туди, де ©й слiд бути...
I не те, щоб вона не рада була... а так, не налагодилася до нового життя,
не звиклася ще з думкою, що завтра покине батькiвську стрiху... По-ки-не
бать-кiв-ську стрiху... Брр!.. Ну, i чого тремтiти? Ой, тi нерви... Треба
себе взяти в руки, бо нерви непотрiбнi для тих, що йдуть на боротьбу. Адже
скiльки дiвчат пiшло вже по тiй стежцi, що стелеться перед нею... Правда,
бiльшостi дiвчат тих легше було почати нове життя, нiж ©й, бо бiльшiсть ©х
вийшла з родин убогих, iз таких, де кожне ще з молоком матерi всиса
потребу працi для шматка хлiба. Там усi працюють, усi заробляють... Там
нема традицiй, якi б багном закаляли все, що вирива ться з зачарованого
кола его©зму та кастових iнтересiв.
- Зачароване коло... Ох, те зачароване коло!..- шепотять блiдi уста
дiвчини.- Чи стане ж у мене сили, чи стане вiдваги розiрвати його, вийти в
свiт широкий на боротьбу з тим, що воно замика ? Добре, я розiрву його, я
вийду звiдти. Але чи перетриваю, проклята родиною, осмiяна подругами, одна
серед невiдомого менi широкого свiту?.. Де тi сили в мене для боротьби? Де
той гарт, що мiг би служити порукою перемоги? Я - теплична рослинка...
вибуяла в штучному теплi, у душнiй атмосферi теплицi... Перша буря злама
мене, вирве з корiнням... I, замiсть бажано© користi, живим докором
стануть, перед мене закривавленi серця родини й мое власне розбите,
знiвечене життя... Боже! що се зi мною? Звiдки легкодухiсть така? Що варте
життя мо перед необмеженим морем людського страждання?.. Нi, годi... Пiти
туди, куди серце кличе й обов'язок... З силою, яку я почуваю в собi, з
силою любовi - можна багато зробити... Тiльки не лякатись, тiльки не
тратити надi© i... все буде добре... Що тут довго думати? Адже давно вже
рiшила я почати нове життя. I почну, i кiнець на тому, i нiчого мислити, i
нi над чим мiркувати... Кораблi спалено... I чого я тремчу вся? Чого?..
Дурю себе вiдвагою, коли чую, що сили мо© слабнуть, що я легкодуха,
нiкчемна iстота?..
Ярина повним розпуки рухом заламу руки й вiдкида назад, на зелену
стiну винограду, свою бiляву голiвку з обличчям, покритим тiнями муки та
внутрiшньо© боротьби.
А в тремтячих тiнях горiха сто©ть Хо, й зазира в темну альтанку, i хита
старою головою, i вi холодом iз бороди.
- Гай-гай! - шепотять його старечi уста.- Стiльки сили молодо© мати,
мати життя цiле перед собою - i не зважитися стати до боротьби з дiдом, з
порохном, що не нинi - то завтра розсиплеться! Хе-хе!.. Та гляньбо,
подивись!.. Подивись, що на менi нема то© манти традицiй, у яку ти
загорнула мене.. Де там! Не хоче... Не зважиться й очей звести на дiда...
Гай-гай!..
- Ну, и доля!..- мимрить далi Хо тоном роздратування.- Кожне уявля
собi мене, як хоче. Для одного я - з торбою на дiтей, з рiзкою в руках,
другий убира мене в шати традицiй, поговору, забобонiв, третiй тремтить
передi мною, як осика на вiтрi, четвертий... а все зле та немудре! Коли ж
скiнчиться моя мука, коли ж спочину вже, коли вже похова мене смiливiсть
людська?.. Ну й доля, ну й люди! Аж мене злiсть розбира...- бубонить
старий собi в бороду, що м'якими сивими хвилями злива ться з легенькою
парою, виссаною сонцем з вогко©, тепло© землi.
- Чекай же,каже вiн далi.- Хоч помщусь на тобi, полохлива iстото, хоч
полякаю тебе... Ти хочеш стати до боротьби з потужним ворогом - з
убожеством та темнотою? Добре. А чи ма ш ти сили до то© боротьби - ти,
слабосила жiнко? А глянь-но, панно, у сво життя минуле, що ти звiдти
винесла? Ану, подивись!..
Ах, те життя... Безжурне, у достатках, у розкошах - воно тiльки
розпестило ©©, ослабило волю... Звiдтiль винесла вона саму незараднiсть,
непрактичнiсть... Нi, те життя нiчого бiльш не дало, не в ньому шукати
джерела сили...
- Iз такими засобами ти гада ш боротися,- шепотить Хо.- А чи вiда ш ти,
нерозумна дiвчино, що вiд тебе вiдкаснеться родина, скоро ти пiдеш
наперекiр ©й, що всi, з ким ти жила досi, закаляють тебе болотом, яко
зрадницю ©х кастових традицiй? I до кого ти звернешся, коли, зламана
боротьбою, запрагнеш потiхи, спокою? Хто пiдтрима тебе, розбиту,
зневiрену?
Правда... правда... Нiхто. Одна... Нема рiдно© душi, щоб щирим словом,
спiвчуттям заго©ла рани сердечнi, заспоко©ла, пiдтримала... Вiдрiзана, як
скибка вiд хлiба, самотня, як хрест на роздорiжжi... Пустка навкруги,
холод...
- А чи вiда ш ти,- пiдда Хо,- що то недостатки, убожество? Ти, що
зросла в розкошах, що не робила на шматок хлiба? Не страшно тобi змарнiти
в нерiвнiй боротьбi, до часу скласти в домовину молоде життя?..
Боже! Усе проти не©: i люди, i становище жiнки, i убожество... Усе наче
змовилося, щоб кинути ©© в огонь, обсмалити ©й крила, коли вона рветься
лиш до свiтла. I Ярина бачить уже сво© бiлi, випещенi руки худими, чорними
вiд працi, бачить красу свою змарнiлу, зiв'ялу, чу в грудях хоре, розбите
серце, а за плечима смерть...
Смерть... не нажившись, не зазнавши щастя, не зробивши дiла... Брр!
- Ех, залишити б краще всi сi мрi©,- спокуша Хо,- та взяти вiд життя
все, що воно може дати для особистого щастя, скористатися з молодощiв, бо,
як кажуть: "Не вернеться весна..." А що там хтось стогне, хтось пропада -
заплющити очi, затулити вуха, як робить бiльшiсть,- i моя хата скраю...
Боже, яка мука стояти отак на роздорiжжi й не знати, кудою йти!.. Що
робити, що чинити?.. Боже!.. Ярина з розпукою заламу руки i впада в
тяжку задуму.
Враз ©© будять дзвiнкi голоси. То дiвчата-робiтницi йдуть садком на
полудн .
- Чули, дiвчата, наша панна вiдда ться. Там такий гарний панич свата ,
хоч води напийся: чорнявий-чорнявий, а очима так i гра ... Я бачила, як
при©здив, осе вже буде день зо три...
- Але вiдда ться? Забожись, Одарко!
- Присягай богу! А вона, чу те, не хоче. за нього...
- Слухайте, бояри, як князь бреше. А ти ж звiдки зна ш? Може, той панич
до тебе грав очима, от-от не видко, як старостiв пришле.
- Падку мiй, смутку мiй! А я б що з таким чоловiком подiяла, що робити
не годен?
- Оце сказала! Адже Одарка швидко свого матиме - такого, що як
говорить, то й носом гра , не тiльки очима.
- Атож! Е, не журiться, дiвчата, кожна з вас дiждеться! Буде
пробийголова, а мастиголови не буде, нi!
- Ха-ха-ха! Ну й вигадала, турок ти немирований!.. Серед реготу та
жартiв проминула весела громадка дiвчат альтанку, де сидiла Ярина,
сполохана голосами, з думками, що полинули вже в iнший бiк.
© сватають. Так. Перед нею вiдкрива ться особисте щастя, родиннi
втiхи, достаток, життя безжурне. Правда, вона не закохана, але ©й
подоба ться чорнявий сусiд, вона нiчого б не мала проти його замiрiв, якби
не почуття iнших обов'язкiв, не iнший шлях, що стелеться перед нею. Але
вона сто©ть над тим шляхом, i мучиться сумнiвами, й шука виходу... Вихiд
сть... Одно слово - i доля ©© з' дна ться навiки з долею друго© iстоти,
що коха Ярину без пам'ятi... Вийти замiж? Хто се сказав?
Нi, прiч усякi спокуси, усякi викрути - вона йде за сво ю iде ю!..
У ту ж саму хвилину в дверях альтанки мигнула тiнь, i чорнявий хлопець,
здiймаючи бриля, питав при мним баритоном:
- Чи вiльно сполохати задуму вашу, панi?
Ярина жаха ться, блiдне, щоб зараз заллятися кармазином.
То вiн_ приходить по останн слово.
Вона не встигла опам'ятатись, як вiн трима вже ©© за руку й тихо
промовля тремтячим голосом:
- Панi! Я не маю ще права виявити вам, як я мучився, чекаючи на слово,
що виробить серце ваше в одповiдь на мо© почуття й замiри. Я ще й досi в
непевностi тремчу за долю свою... i ще раз важуся благати вас, панно
Ярино, - не вiднiмайте вiд мене руки вашо©, хай вона буде завдатком нашого
будучого щастя...
Ярина сидить блiда, непорушна, з слiдами переляку та боротьби на
обличчi, але не вiдiйма руки вiд щасливого хлопця.
Хо не ма тут бiльш роботи. Похитуючи сивою головою та покректуючи,
чвала старий далi, шукаючи, де б спочити натомленою душею, натрудженим
тiлом.

IV

Марко Iванович Лiтко встав, мабуть, з лiжка лiвою ногою, бо так йому
сьогоднi не по собi щось, усе його драту , усе турбу . Уночi, правда,
змучив його поганий сон. Ото снилось йому, що в його був трус, що при
трусi тому знайдено кiлька примiрникiв тоненького збiрника творiв
укра©нського поета-самовродка Рябоклячки, збiрника, пущеного nota bene
цензурою, але виданого його коштом - i то в великiй та мницi, треба
додати. Непроханi гостi грiзно випитували Макара Iвановича, звiдки взяв
вiн такi страшнi брошури та яку цiль ма тримати ©х, а Макар Iванович,
наляканий, зрошений циганським потом, брехав, що купив ©х тiльки задля ©х
дешевини, маючи потребу в паперi для обгортання снiдання сво©м
дiтям-школярам, що вiн не зна , про що пишеться в книжках тих, бо не вмi
навiть читати повкра©нському, та що взагалi нiчого спiльного з так званими
"малоросами" не ма й не хоче мати... Йому, однак, не понято вiри,
потягнено його з дому, страхано в'язницею, карами, засланням... Макар
Iванович виправлявся, прохав, мало не плакав, врештi, почав пручатися... i
прокинувся. Прокинувся i сплюнув. А де ж! Присниться ж таке, зморду ,
нагоду дрижаками... Тут i так тремтиш весь день, спокою не зна ш, а тут
ще сни морочать... Тьфу!.. А все через вечорок той вчорашнiй у "молодих"
укра©нцiв... От як не хотiлось йому йти туди, а треба було... Прохано
старших; якось нiяково не пiти. Ну ж i наслухався вiн там! Се... се просто
божевiльнi люди, тi "молодi". Се - кандидати на, шибеницю на кращий
кiнець! Давай ©м зараз усе: i свiдому вкра©нську iнтелiгенцiю, i народну
освiту з добробутом, i рiдну культуру, i геро©в, i патрiотiв, i грушки на
вербi, i зiрку з неба!.. Нi, вiн не мiг далi слухати, не мiг пробувати
далi в товариствi шалених, що самохiть iдуть пiд нiж... Вiн просто втiк iз
вечорниць, затуливши вуха, озираючись, чи хто не помiтив його навiть
близько хати, де було зiбрання.
Адже й вiн укра©нець, i вiн патрiот... Се доведено не раз i не двiчi.
Хто, як не вiн, ще за часiв студентства вiсiм мiсяцiв висидiв у
в'язницi?.. Правда, не в укра©нствi шукати всiх причин того в'язнення, але
якось при мно тепер, коли вже лихо давно минуло, залiчити тих вiсiм
мiсяцiв на карб патрiотичного страждання.
Далi - хто, як не вiн, пiдтриму молодi таланти, так потрiбнi...
Малоросi©? Адже вiн не пожалував ста карбованцiв на видання творiв
самовродка Рябоклячки, а що творiв тих нiхто не купував - на власнi грошi
набув сотню примiрникiв, щоб послати на село, до сво©х, i таким робом
довести, що, вiрний демократичнiй засадi, не розрива зв'язкiв iз народом,
пам'ята про його духовi потреби... Адже всi знають, що вже десять лiт
збира ться вiн написати наукову розвiдку на вкра©нськiй мовi, хоч та мова
страх яка бiдна, яка не здатна до наукових праць... Вiн згоджу ться, що не
зна мови, так якось не було часу вивчитись... i через те мусить балакати
по-московському, здобуваючись iнколи на макаронiчнi фрази. Але те ж вiдомо
всiм, що вiн усе збира ться простудiювати трохи вкра©нську мову... А на
роковинах, на вечорницях,- хто так патрiотично (без жартiв!) п' горiлку,
так щиро заведе пiснi, вдарить тропака?..
А скiльки страху набратися, скiльки натремтiтися, скiльки обережностi
треба, щоб не зрадитися перед ворогами! I се ще не патрiотизм? Мало на
сьому ще? А вони патрiотiв шукають!..
Макар Iванович здвиг плечима й почав ходити по покою взад та вперед.
Очевидячки, думки сi не заспоко©ли його. Щось ще турбувало його, залазило
до серця, зазирало пiд шкуру комашнею. Макар Iванович був неспокiйний. Ану
ж, борони боже, хто спостерiг, як вiн увiходив або виходив iз зiбрання
"молодих"? А що тодi буде? Погана справа. Лихий понiс його туди, до тих
божевiльцiв. Чи не краще то було пiти на "вiнт" до сусiда? Ат!!! А тут ще
сон такий, наче вiщу щось. Погано. Е, що там врештi сон! Дурниця. Воно
якось не пристало навiть людинi з вищою освiтою, з поважним становищем
значного урядовця вiрити в сни, як вiрить у них темна, неосвiчена баба на
селi... А проте на серцi наче мишi шкрябають.
Макар Iванович зупинився перед дзеркалом, звiдки визирнуло до його
чепурне, але пом'яте вже обличчя з шпакуватою бородою, з довгим
укра©нським носом, хитрими сивими очима та виплеканим волоссям, що, _мов
_кримським смушком, вкривало йому голову. Кокетним, навиклим рухом
поправив вiн бороду й волосся, осмiхаючись до думки, що не понизився ще
курс його в жiнок. Але й се не помогло. Сон та вчорашнiй вечiр не йшли
йому з голови, дратували нерви. Вiн усе сподiвавсь чогось лихого.
Ураз - дзвiнок.
Макар Iванович так i жахнувся, так i затремтiв увесь. Неспокiйним
поглядом окинувши покiй, немов бажаючи запевнитись, чи там нема чого
небезпечного, вiн сам побiг вiдчиняти дверi.
- 0-ох! - з пiльгою зiтхнув Макар Iванович, вертаючись до покою з
пачкою кореспонденцiй.Листоноша!
Нервовим рухом одкинув вiн набiк "Свiт", "Киевскую старину", "Зорю"_ й
узявся за листи.
Вiдкритка? Вiд кого б се? А-а, вiд брата-бурсака.
Прчитавши заледве кiлька слiв, Макар _Iванович _почервонiв, пiдплигнув
на мiсцi i в найвищому _обуреннi _кинув вiдкритку на стiл.
- Се... се... се... чорт зна що таке!..- скрикнув вiн.- Се просто
нiкчемнiсть... Писати до мене по-вкра©нському на вiдкритцi...
компрометувати мене! Вiдкритку кожне може перечитати, кожне може
побачити... Я не дозволю так компрометувати себе... Я ж йому прочитаю
"патер-ностер"!
Макар Iванович бiгав по хатi в сильному роз'ятреннi, наче з вiдкритки
то© знявся рiй вiс та покусав його. Врештi, трохи заспоко©вшись, вiн узяв
картку в руки, щоб дочитати.
- Ну, що ж там особливого? "Я здоров, коханий брате... Як тво
здоров'я?.. На святки, може, при©ду..." От i все... Ну, взяв би i написав
би "по-росiйському"... А то...Макар Iванович здвиг плечима i сердито по
дер вiдкритку на дрiбненькi шматочки.
Другий лист, вже у ковертi, викликав тiльки усмiшку на уста Макара
Iвановича. Одна вельми поважана особа, звертаючись до його патрiотизму,
прохала порятувати молодого вкра©нського письменника, якому тепер дуже
скрутно; особа та зiставалась в надi©, що Макар Iванович дасть протеже ©©
мiсце в сво©й канцелярi©, бо ще недавно натякав, ще потребу помiчника.
Макар Iванович осмiхнувся. Нема дурнiв! На сей гачок його не зловиш! Вiн
буде приймати в канцелярiю "молодих"? Навiщо? Щоб скомпрометуватися, щоб
мати неспокiй, а то - хто зна - може, й великий клопiт? Хiба вiн не зна
тих шибайголiв, купаних в окропi!
- Нi, красненько дякую,- розводить вiн руками з уклоном, наче перед ним
сидить та особа, що писала лист.- Зверта теся до патрiотизму? Згода. Даю
п'ять... ну, десять карбованцiв до складки на запомогу голодному, але
встромити палець межи дверi... уклiнно дякую... Може, хто другий
зохотиться...
Осмiхаючись, Макар Iванович зараз же написав солодку вiдповiдь,
виставляючи прикрiсть, яку зробила йому неможливiсть дати мiсце певнiй
особi через брак вакансi©, й запевняючи заразом, що почува ться до
обов'язку зробити все можливе для вкра©нського письменника.
Задоволений зi свого дипломатичного маневру, Макар Iванович заклеював
лист, коли з друго© хати, як бомба, влетiв його чотирилiтнiй синок.
- Папа! папа! - загаласував вiн,- Мама сказала, чтобы ты послал по
водку!..
- За водкой... за водкой, а не по водку!.. Сколько уж раз я замечал
тебе, мужичонок ты этакой?!
I роздратований укра©нський патрiот, забуваючи на хвилинку про свiй
патрiотизм, вибiг до другого покою, гукаючи на жiнку:
- Маша! Прошу тебе звернути увагу вчительки нашо© на те, як балакають
нашi дiти! Адже вони страшенно калiчать "росiйську" мову! Се бог зна що
таке... се нi на що не схоже!..
Макар Iванович хвилю ться, бiга по хатi.
Все наче змовилось сьогоднi, щоб дратувати його:
i листи, i дiти, i згадки вчорашнiх вечорниць... Ай, тi вечорницi!..
недурно кажуть, що як ма скластися лихо, то бог i розум вiдбере. Треба ж
було зробити таку капiтальну дурницю - пiти на вечорницi... Бути не може,
щоб не пронюхано, хто там був, про що балакано... i тодi... прощай, Макаре
Iвановичу!.. Попрощайся з посадою, з родиною i в двадцять чотири години...
Ото вклепався, ото вскочив!..
Буйна фантазiя труча бiдного Макара Iвановича по похилостi в якусь
чорну безодню, звiдки нема стежки наверх. Страх обгорта його такий, якого
вiн не пригаду в дитинствi навiть. Напевне, сором перемiг би той страх,
коли б наш патрiот мiг збоку глянути на свою громадську вiдвагу, чи то пак
на брак ©©. Але де там йому до сорому, коли шкура в небезпечностi! Шку-ра,
розумi те ви? Шку-ра!!
Макар Iванович так завзято бiга по хатi i так кривиться, аж дiд Хо, що
вже давненько крiзь вiкно прицивля ться до сi © сцени, не може вдержатися
вiд смiху. Старий зна , що небезпечнiсть не скаламутить лояльного життя
добродiя Лiтка, й весело хихика :
- Хе-хе! От ще перелякана людина! Хе-хе! Менi б нiчого й стояти тут,
так утiшно дивитись, коли доросла людина, громадянин, мов за ць той,
полоха ться абичого. Почекаю ще часинку, забавлюся, бо нiчого нема
втiшнiшого, як такий страхополох - "фiл".
О, знов дзвiнок!..
Макар Iванович аж кинувся, так той дзвiнок прикро вдарив його по
напружених нервах. Яке там лихо дзвонить та й дзвонить? Марiйко, Варко! Не
чу те, що там хтось дзвонить? Швидше вiдчинити!.. Макар Iванович, бажаючи
дiзнатись, хто прийшов, крiзь вiдхиленi дверi зазирнув у передпокiй...
зазирнув i охолов.
Ой леле! Офiцер... з бiлими шлiфами!.. Макаровi Iвановичу аж в очах
потемнiло, аж у п'ятах похололо... От i справдилося його передчуття. От i
нещастя!.. Блiдий, переляканий Макар Iванович пiдбiг до столу, скинув на
його очима, вхопив бiдну, невинну "Зорю" i, невважаючи на протестуюче "Д.
Ц.", укинув ©© пiд стiл, у кошик. Запевнившись, що в хатi нема бiльш
нiчого "небезпечного", вiн скупчив усю силу волi, щоб дати обличчю свому
спокiйний вираз.
I саме був час. У хату вступив гiсть... вiйськовий лiкар, знайомий
Макара Iвановича.
Х-у-у! Як же вiн налякав його!
Макар Iванович ледве перевiв дух. Тремтячий, блiдий, вiн привiтався до
доктора, попрохав його сiсти.
"I чого вiн ходить до мене, отой ворохобник? - промайнула думка в
головi Макара Iвановича.Адже я вже раз "не пiзнав" його на вулицi".
- Почну, коли дозволите, просто з дiла, яке привело мене до вас,- почав
гiсть, сiдаючи на дзиглику проти господаря.- Учора ви так хутко покинули
наш гурт, що...
- Голова в мене розболiлась так, що, повiрите, ледве до лiжка
доплентався,- скривився Макар Iванович.
- Отож i ми так домiркувалися, що ви, либонь, занедужали... Як вам
вiдомо,- вiв далi доктор,- позавтра в мiстi Луцькому ма вiдбутися гучний
похорон нашого славного письменника, що сими днями помер. Шануючи заслуги
його на полi вкра©нського письменства, а також виходячи з засади, що нам
потрiбнi тепер, мiж iншим, i манiфестацi©, якi б свiдчили про iснування
наше, перед ширшою публiчнiстю показували, що ми живемо, ухвалила громада
наша прийняти удiл в тому похоронi депутацi ю й вiнком на могилу
покiйного. Вiнок уже замовлено, i грошi на нього помалу збираються, але...
"Чого се вiн хоче вiд мене? Чи не грошей часом?" - мiркував собi Макар
Iванович i перехопив, виймаючи калитку:
- Прошу не забувати, що й з мене належиться частка на вiнок...
- Спасибi,обiзвався доктор, ховаючи жовтий па-
пiрець.Властиво, тут рiч не в грошах, а в депутацi©,- казав вiн далi.-
Ми ухвалили вибрати трьох-двох молодших i одного старшого. Громада наша,
чолом даючи перед вашим патрiотизмом i заслугами, припоручила менi прохати
вас по©хати депутатом на похорон i завезти вiнок, що я й чиню тепер з
при мнiстю.
Макар Iванович зразу налякався.
Може, се небезпечно? Але такi почеснi запросини при мно полоскотали
його пиху. Так! Не помилилася громада, називаючи його патрiотом... Вiн так
любить Укра©ну й той добрий укра©нський люд! Бiдна, бiдна Вкра©на, чого б
вiн не зробив для не©!..
Макар Iванович цiлком розкис. Вiн дякував за честь, запевняв у сво му
патрiотизмi, розводився над браком iнтелiгенцi© вкра©нсько© й, урештi,
обiцяв, умовившись щодо сво © ролi з громадянами, ви©хати завтра в мiсто
Луцьке ранiшнiм потягом.
- А хто ©де з молодих? - зупинив вiн виходячого доктора.
- Семен Пилипчук з Андрiьм Гавриленком.
"Погана компанiя",- подумав Макар Iванович, кривлячися.
Доктор попрощався й вийшов, обiцявши за двi години прислати вiнок, а
Макар Iванович лишився у хатi.
Ба не сам, бо й Хо втисся за доктором i прича©вся в куточку, звiдки
вигiднiше стежити за кожним рухом тiла й духу Макара Iвановича.
Макар Iванович пройшовся по хатi, затираючи руки. Вiн радий. Вiн завжди
був певним, що заслуги його, яко патрiота, не загинуть марно. Золото -
скрiзь золото. Вiн навiть не диву ться, що з-помiж чималого гурту громадян
вибрано його депутатом на похорон. На честь таку вiн ма право...
Тiльки... навiщо тi дво молодших? Вони якiсь... непевнi... Адже можна б
було запрохати когось iз старших - правда, не таких славних патрiотiв, як
Макар Iванович, бо не всi ж зазнали в'язницi, видавали твори Рябоклячки,
збиралися писати наукову розвiдку,- але все ж людей певних, поважних, з
становищем... А то... Семен Пилипчук... Андрiй Гавриленко... Чекайте! Який
се Андрiй Гавриленко? Чи не той часом, що недавно був пiд доглядом? Як же
се вiн, Макар Iванович, урядовець, людина офiцiально лояльна, прилюдно
виступить з ним у такiй справi, що вже сама з себе трохи... як би се
сказати?.. ну, трохи небезпечна!
Нi, се бог зна що таке! Се... се... просто неможливе! Тепер такий час,
такi умови, що як плюнути - пiдпасти пiд категорiю укра©нофiлiв,
сепаратистiв, полiтичне небезпечних еt сеt. А нащо се? Та й. мiж нами
кажучи, до чого нам тепер тi манiфестацi©, до чого такий бучний похорон, з
вiнками, з промовами, з комедiями? Умерла людина - поховати ©© тихенько,
зiйтись потому в гурточок, згадати небiжчика, пом'янути сльозою ("п'яною"
- шепнув внутрiшнiй голос Макаровi Iвановичу, але вiн не звернув на се
уваги), посумувати, що бiднiй Укра©нi нашiй щербата доля забира кращих
синiв,i розiйтися тихенько по хатах, не тремтячи за власну шкуру...
Макар Iванович задумався. Непотрiбно, цiлком непотрiбно, поквапився вiн
з обiцянкою ©хати на той похорон. Що то в нього - двi голови на плечах,
щоб отак ризикувати, або слава захистить його вiд "всевицячого ока"? Краще
б було вiдмовитись, краще б не ©хати. I як можна бути таким необережним?!
Цiлий вiк мати на метi обережнiсть i так вклепатися! Ат!
- Що менi чинити, що робити? Адже я згодився, обiцяв! - бiга по хатi
збурений Макар Iванович.- Тепер якось нiяково назад лiзти... А ©хати не
можу... I не по©ду, нiзащо не по©ду... Але що менi зробити, як
викрутитися?.. Боже!
Макар Iванович бiга по хатi, як навiжений, а Хо не може далi витримати
в свому кутку. Його розбира такий смiх, що аж кольки пiд грудьми спирають.
- Ха-ха-ха! - регочеться старий, узявшись у боки.- Ха-ха-ха! Чи бачив
хто кумеднiшу фiгуру? Оце "фiл" так "фiл", чисто©, мовляв, води!..
Ха-ха-ха!..
Бiла борода Хо труситься вiд реготу, аж холодний вiтер iде вiд не©, а
наш патрiот тiпа ться, мов у пропасницi, уявляючи буйною фантазi ю всi
наслiдки сво © необачно© обiцянки. Тут i компрометацiя, i втрата посади, i
допитi©, i таке страхiття, що й малим дiтям не сниться.
- Не по©ду! - рiша вiн врештi.- Не по©ду!
- Баринi - ускаку служебка.- Там принесено з крамницi такий вiнок з
срiбла, що аж ся на сонцi...
- Дурна! - грима на не© роздратований Макар Iванович i сiда за стiл.
- Що його зробить? - мiрку вiн.- Напишу хiба, що несподiвано заслаб i
через те не можу ©хати... Доведеться день зо два не виходити на вулицю,
посидiти в хатi, та що ж робити! Усе ж краще, нiж компрометацiя...
I Макар Iванович гладенькими фразами (звичайно, московськими) вилива
на паперi жаль, що несподiвана слабiсть змушу його зректись великого
обов'язку, ба й честi в ролi депутата виявити свiй невтiшний смуток над
свiжою могилою вкра©нського письменника, i через те вiдсила вiнок у
надi©, що вiн дiстанеться не в гiршi руки...
Одно можна додати: Макар Iванович не збрехав: вiн справдi заслаб... вiд
страху.

V

Хо вступа в здоровезну кам'яницю, лiзе, покректуючи, по ступанцi
високо, аж "пiд небо", i втиска ться в маленьку кiмнату, в найтемнiший
закуток. В кiмнатi - як в улику: гучний гомiн молодих голосiв бринить
усiма тонами радостi й смутку. То за столом, при свiтлi лампи, зiбралася в
гурточок молодiж, щоб, нiм розiйтись рiзними шляхами, востанн , може,
подiлитися вражiннями пережитого та надiями на будучину.
Бачить Хо перед собою людей, повних сили, енергi©, вiри, злучених з
собою теплими, сливе братерськими вiдносинами. I не дивно: всi вони
грiлися бiля одного вогнища, кожен брав звiдти свiтло й тепло. Вогнище те
- любов до сво © кра©ни, до свого народу; свiтло - то iдея, що дала змiст
життю, то свiдомiсть сво©х обов'язкiв, тепло - вiра в перевагу добра над
злом, правди над кривдою, свiтла над темрявою...
- Братики мо©! - здiйма рiч один.- Розходимось ми рiзними шляхами,
розлуча мось, навiки злученi одною iде ю... iде ю нацiйно-культурного
вiдродження нашо© кра©ни... Перед нами життя, перед нами робота...
Розiйдiмось ми промiннями сонця, понесiмо свiтло у темнi закутки...