Страница:
як людина, що несподiвано втратила голос... Я ©© кликав, ту невiдому...
кликав, щоб разом читати книгу краси, яка для мене закривалась без не©. Я
дививсь i не бачив. Я ©© кликав, а вона не з'являлась...
Мартi здалося, що Антiн навiть зiтхнув.
- Звели нас знову мiсячнi ночi. Я сидiв десь на скелi. Мiсяць ще не
зiйшов. Хор цвiркунiв м'яко сюрчав в сухiй травi, а один з них, покриваючи
все, дзвiнко тягнув свою ноту, наче мiж землею i небом, понад застиглим
морем снувалась й дзвенiла безконечна срiбна струна.
- Вам сумно? - почув я знайомий голос з-за виступу скелi i тодi тiльки
©© помiтив.
- Менi теж сумно. Ми належимо з вами до самотнiх, зда ться, як i наш
острiв.
Вона сiла поруч зо мною i протягла руку над морем.
- Ви подивiться, вiн все пливе. Вiчно самотнiй в просторах моря, а море
хлюпа в його боки. Нема од нього дороги. Хiба мiсяць вночi збуду золотий
мiст, з' дна острiв з далеким i невiдомим. Але мiст той такий легенький,
такий тремтячий, хисткий, що тiльки мрiя зважитись може ступити на нього i
легким, нечутним кроком помандрувати у далечiнь...
Я почув ©© голос i перестав бути мертвим деревом скрипки. Вона вже
водила смичком сво © уяви по тугих струнах. Голос мiй знов обiзвався у
грудях i очi видющими стали. Я бачив, як сходив мiсяць, як море простелило
йому пiд ноги золотий килим, а пальми, замахавши сотнями вiял, вiтали -
"осанна!". Почув одразу, як тепла хвиля повiтря, зiткана з сяйва, з запаху
моря i диких трав, тихо колихалась помiж маслин i била в лице нам
ароматним прибо м. Побачив зморшки Монте-Соляро, якi нiколи його не
старять: все те дике камiння, що розсiлось по схилах амфiтеатром, як в
древнiм театрi, задивившись на сцену моря, де мiсяць творить свою одвiчну
мiстерiю.
Антiн задумався. Видимо, вiн силкувавсь щось пригадати, напружував
пам'ять i безпомiчно мовчав.
- Тут в снi мойому якась перерва, - почав винувато, - якась чорна
безодня. Не пам'ятаю, що було. Я наче зник раптом, стертий з землi, i
зникли зо мною острiв, море й вона. Все впало у прiрву.
Не пригадаю, як я опинився в човнi. Не я, а ми. Ми були вдвох. Мiсяць
висiв над морем. Далекi скелi ближчими стали. Фiолетовi зморшки лягли на
©х обличчя, i якась тепла, матерня турбота нахилила скелi над морем. Якась
добрiсть з' днала берег i море, згода i смуток. I поволi, поки рiс мiсяць
i блiд, росли скелi i блiдли. Повитягались гострi шпилi, оддiлились окремi
камiння, перетворились у бiлий мармур, одяглися в рiзьбу, i встав перед
нами острiв iз моря - весь як мiланський собор. А мiсяць вимостив злотом
дорогу до нього.
Нашi весла тихо плескали в морi. З-пiд них скакали вогнi. Дрiбнi,
маленькi, зеленi, як блищаки у петрiвчанi ночi. Ми зумисне направляли
човен на тiнi, бо там яснiше горiли вогнi. Здавалось, що весла вигрiбали
iз моря скритi в ньому скарби. Вона розщiбнула рукав, закасала аж до
плечей i встромила у воду руку, блакитну в мiсячнiм сяйвi!
- Дивiться! - гукала i випускала з-пiд пальцiв веселi вогнi, що зараз
гасли.
- Тепер ми, як боги! - смiялась. - Кричiть: "Хай буде свiт!"
- Хай буде свiтi - повторяв я за нею i теж занурював руку.
Ми нахилялись над кра м човна, такi близькi до себе, що чули на щоках
лоскотання волосся та тепло лиць, i дивились, як виринали з та много глибу
i скакали крiзь нашi пальцi зеленi iскри, одна, друга, десята...
Потому я виймав руки, з них стiкала вода, а я брався за весла й плив
далi, сиплючи ними дощ iскор.
Часом ваш човен натикавсь на рибацький. Лiхтар на ньому кидав червоне
свiтло на море, на снастi, канати, бiк барки i добре, обсмалене вiтром
лице.
- Щасливого лову! - кивала вона головою рибалцi.
- Щасти i вам, мадонна! - обзивався глибокий голос, i чорний бриль
поважним рухом розрiзував свiтло.
Ми за©здили в гроти. В них було темно, аж чорно. Але доволi було
зворухнуть тiльки той чорний сон, як вiн будився цiлим пожаром, снопами
iскор i перетворював воду в зоряну нiч.
У Гротi святих обняв нас мiстичний, та мний страх. Ми бачили тiльки
удень той морський склеп, де камiння скидалось на сонних людей. Тепер так
само тихо дрiмали кам'янi люди. Так само спала жiнка навзнак, покрита
рядном, i по колiнах у не©, на покривалi, блукав мiсячний промiнь. Бiлий,
в глибокiй дрiмотi, схилився старець, поклав на долонi зажурене чоло.
Вгорi, по склепiннях готицького храму, блимало свiтло невидимих лампад i
все блукало по стiнах, наче вiтер гойдав лампади. Через зелену, прорiзану
мiсяцем воду видно нам було, як дрiмала на днi голiсiнька жiнка з дитям на
колiнах, i свiтло повзло у не© по повних стегнах. З чорних та мних
закуткiв гроти безперестанку, самi собою, спливали наверх зеленi зiрки i
тихо гасли...
Потому ми виплили в море. Далеко в ньому свiтились вогнi рибацьких
човнiв. Море гойдало нас злегка, а ми сидiли поплiч, i нашi тремтiння
зливались в одно. I коли я поглянув на не©, то близько перед собою побачив
©© уста, такi червонi, що навiть нiч...
Марта не дала йому скiнчити. Вона пiднялась, уся збiлiла й сувора.
- Ти цiлував ©©?
В ©© питаннi була жахлива впевненiсть.
Дивилась на нього, наче хтiла випить та мну отруту з його очей, i рука
©© важко лягла на стiл.
Антiн теж скочив. Щось гаряче, шалене вдарило в мозок йому. Жорстоке i
гостре, як наточений нiж, мигтячий бажанням зранить.
- Так, цiлував!.. - крикнув вiн жiнцi нестямно. - Цiлував, чу ш? Я
цiлував уста, що промовляли до мого серця, що знали мову мо © душi... Хiба
не маю права? Хiба вони не вартi? Ти хотiла б, щоб я навiк занiмiв, неначе
камiнь, неначе ти... Нi, я ще живий... чу ш, живий!.. Я цiлував!
Чув, що ©© ранить, й жорстока радiсть од того солодко трiпалась в
ньому.
Марта закрила лице руками. З голосним плачем вона упала в крiсло, а вiн
дивився на ©© плечi, що скакали в риданнi, i чув полегкiсть.
Потому, раптом опритомнiвши, кинувсь до жiнки.
- Що ти? Марточко... Марто© Не треба... Ну, що ж ти... се ж тiльки
сон...
Але Марта одпихнулась од нього i тупнула злiсно ногою.
- Геть! Не смiй торкатись до мене.
- Та годi ж бо, Марто... - благав Антiн i намагався одняти руки ©й од
лиця... - Зрозумiй же, що се лиш снилось, що нiчого того не було.
Але Марта тiльки голоснiше ридала. Вона нiчого не хотiла слухать.
- Ти ©© цiлував...
Вiн стояв на колiнах, намагаючись заспоко©ти жiнку, одняти од лиця
руки. Йому вже було досадно на себе.
- Не будь же дитиною, Марто. Зрозумiй врештi, що ти говориш дурницi, що
в снах нiхто не винен...
Вона заспоко©лась наче, витерла хусткою очi i, одiпхнувши Антоновi
руки, пiдвелась з крiсла.
- Я розумiю, що то був сон, - сказала зимно. - Але ти здатний зробити
те, що тобi снилось...
I хотiла вийти з кiмнати.
Тодi Антiн загородив ©й дорогу. Нi, вiн не пустить. Коли вже так
сталось, вони мусять поговорити одверто.
Можливо... Можливо, що в снi вiн був собою, що вiн здатний на такий
вчинок, але винна у тому вона...
Вона? Ха-ха!
Вона. Вона не вмiла шанувати життя, оберiгати його красу. Щодня
закидала його тiльки дрiбним, непотрiбним, тiльки грузом життя, аж зробила
з нього смiтник. Поезiя жити не може на смiтнику, а без не© життя -
злочин.
Марта горiла злiстю.
А вiн? Хiба вiн не зачинявся од не©, не ховав живу воду душi, як той
скупий, що бо©ться, аби на його скарби не впав чужий погляд? Чого ж винна
тiльки вона?
Нi, спочатку вiн був iнакший, але не можна ж зростити квiтку на
безводному грунтi. Вона зiв'яне. Вiн розумi , без прози трудно прожити.
Нехай буде наверху пiна, але пiд нею мусить в келиху грати чисте вино, i
той, хто лл у нього безперестанку воду, позбавить смаку вино.
За вiкнами билась осiння негода, а в хатi, душнiй i димнiй, що одна
тiльки жила серед сонного царства дитячих лiжок, йшов бiй невдоволених
душ.
Вони нагадали один одному найменшу вину, грiхи проти духа святого,
докоряли за байдужiсть, свою самотнiсть, здичiння в болотi життя.
- Ти обросла буденним, наче корою! - кричав Антiн.
- А ти був вдома тiльки столовником!..
м було душно. Антiн розщiбнувся. Розтрiпаний весь, вiн носився по
хатi, наче хтiв розiпхнути плечима стiни тiсно© кiмнати, i довге волосся
гналось за ним у тiй бiганинi.
Марта розчервонiлась, упрiла, обтирала хустинкою шию i блищала очима.
- Ти... ти, як Цiрцея, хотiла б обернути мене в свиню.
- Iди цiлуйся з ким хочеш... менi байдуже! Вони посварились.
* * *
Тепер мiж ними часто була незгода. Дикi, пристраснi сварки, як злива,
розсiкали ©хн життя, досi таке спокiйне, одноманiтне, "щасливе", як ще
недавно думала Марта. Але доволi щоб прошумiла буря, ©© серце, омите
сльозами, цвiло й молодiло. Яка вона була щаслива, коли мiж двома
сварками, хоч на хвилину, ©й вдавалось знайти спiльну з Антоном мову!
Марта ревнувала Антона. Уперто, зата нно, сильно, до всiх i всього. До
стрiчних жiнок, до природи, до вечорiв, коди вiн замикався у сво©й хатi,
до його думок i мрiй. ©й хотiлось мати його тiльки для себе, неподiльно,
цiлком. Вона не була певна у ньому. Якась небезпека вiчно тримала ©© в
тривозi, робила трохи чужою для чоловiка. Тепер Антiн не бачив щоранку
голих жiнчиних нiг, не чув скучних i проза©чних снiв, не прибирав по всiх
хатах спiдниць. Щось молоде, давн , дiвоче прокинулось в Мартi, якийсь
фермент: вiн нищив спокiй, ще недавно такий бажаний. Але у тiм, що вона
чула потребу знов здобувати давно здобуте на власнiсть, та©лась нова
принада, вiдгук ©© весни. Вона не знала, чи надовго ©й стане сили, чи
одшумлять коли бурi, але тепер вже частiше червонiли за ©х столом
троянди...
Травень 1911, Чернiгiв
[1] Ja-ja... Ja-ja... (Нiм.) - Так-так... - Ред.
Тут i далi пояснення у посторiнкових виносках, позначенi словом Ред. -
редакцiйнi, решта - авторськi
[2] Ach! Wunderschon! - (нiм.) - Ах, чудово! - ред.
[3] Kolossa-al!.. - (нiм.) - Велично! - ред.
[4] Сильветка (книжн.) - силует, контури.
[5] Piazza (iтал.) - площа. - Ред.
ХАРИТЯ
I
В печi палав вогонь i червоним язиком лизав челюстi. В маленькiй хатi
було поночi, по кутках стояли дiди. На постелi лежала слаба жiнка й
стогнала. Се Харитина мати. Шiсть тижнiв поминуло, як помер ©© чоловiк,
батько Харитин, i вiдтодi бiдна удова тужить та слабу , а оце вже другий
день, як зовсiм злягла. Злягла саме в жнива, в гарячий час, коли всi, хто
вмi жати, подались на ниву збирати на зиму хлiб. I вдовине жито поспiло,
та нема кому його жати: сиплеться стигле зерно на землю, а вдова лежить
недужа: тяжка слабiсть спутала руки й ноги, прикувала до постелi... Лежить
бiдна мати Харитина та б' ться з думами...
Рипнули дверi.
- То ти, Харитю? - почувся млявий голос слабо©.
- Я, мамо!
З дверей виткнулось спершу вiдро, до половини виповнене водою, далi
русява головка дiвчинина, нахилена набiк до вiдра, а далi права рука,
пiднята трохи догори. В хату увiйшла Харитя i поставила коло печi вiдро.
й було вiсiм рокiв. Десь дуже важким видалось Харитi те вiдро з водою,
бо, поставивши його на землю, хвилинку стояла нерухомо, спершись на
припiчок i важко дихаючи. Лiва рука вiд незвичайно© ваги зомлiла, i Харитя
не могла ©© зiгнути. Але се було одну хвилину. В другiй - метнулась Харитя
до мисника, легесенько, мов кiзка, стрибнула на лаву, зняла з полицi
горщик i поставила його коло вiдра.
- Що ти робиш, доню? - поспитала мати.
- Вечерю варитиму, мамо.
Слаба тiльки зiтхнула.
А Харитя й справдi заходилася коло вечерi. Змила в мисчинi жменьку
пшона, вкинула щiпку солi та зо двi чи зо три картоплини, налила в горщик
води i приставила його до вогню. Любо було глянути на ©© дрiбненькi,
запеченi на сонцi рученята, що жваво бiгали вiд одно© роботи до друго©.
Великi сивi очi з-пiд довгих чорних вiй дивилися пильно й розумно.
Смугляве личенько розчервонiлося, повнi вуста розтулилися,- вся увага ©©
була звернена на роботу. Вона забула навiть i за новi червонi кiсники,
що двiчi обмотували ©© русяву, аж бiлу, головку. Кiсники тi були ©©
радiсть, ©© гордощi. Оце третiй день, як хрещена мати подарувала ©й тi
кiсники, а Харитя й досi не натiшиться ними.
Мати стиха застогнала.
Харитя стрепенулась i пiдбiгла до лiжка.
- Чого ви, матiнко? Може, водицi холодно©? Що у вас болить? - ластiвкою
припадала вона коло недужо©.
- _Ох,_ дитино моя люба! Все в мене болить: руки болять, ноги болять,
голови не зведу. _От, може, вмру, на кого ж я тебе лишу, сиротину
нещасну?.. Хто тебе догляне, вигоду ?
Харитя почула, що ©© маленьке серце заболiло, наче хто здавив його в
жменi; сльози затремтiли на ©© довгих вiях. Вона припала матерi до рук i
почала ©х цiлувати.
- Що ми робитимемо, доню? От довелось менi злягти саме в жнива... Хлiб
сто©ть у полi невижатий, осипа ться... I вже не знаю, як менi, бiднiй,
недужiй, запобiгти лиховi... Як не зберемо хлiба - загинемо з голоду
зимою!.. _Ох, боже мiй, боже!
- Не журiться, мамо! Не плачте! Адже ж бог добрий, мамо! Бог поможе вам
одужати, поможе вам хлiб зiбрати... Правда, мамо?.. Правда?..
II
Поки Харитя говорила тi слова, в бiленькiй головцi ©© промайнула думка:
як то нема кому жати? А вона що ж робитиме? Ще торiк ходила вона з мамою
на ниву, бачила, як мати жне, ба, сама брала серп i жала! Адже ж вона
багато б нажала, якби мати не сварила за скалiчений палець! Але торiк вона
була ще маленька, маленькими рученятами не могла вдержати серпа, а тепер
вона вже виросла, набралася сили i руки побiльшали. Харитя глянула на сво©
руки. Адже сими рученятами вона принесла з рiчки пiввiдра води, хоч яке
воно важке, те вiдро! Завтра, коли розвидниться, встане Харитя, нагоду
маму (коли б ще схотiли ©сти, а то вiдколи слабi - саму воду п'ють),
вiзьме серп i пiде в поле. А вже як буде жати! I не розiгнеться! I
уявилась Харитi вижата нива, а на ©й стоять полукiпки i блищать проти
сонця, як золотi. I сама Харитя сто©ть на полi, дивиться на свою працю i
дума , як би звезти хлiб у стодолу. От що вона зробить: пiде до хрещеного
батька, обiйме його рученьками за шию i скаже: "Тату мiй любий та милий! Я
вже вам бавитиму маленького Андрiйка, буду йому за няньку, тiльки звезiть
наш хлiб та складiть у стодолу!" Вiн добрий, батько хрещений, вiн ©©
послуха , звезе хлiб. А як же зрадi мати, коли Харитя прийде до не© й
скаже: "А бачте, матусю кохана, а я ж вам не казала, що бог поможе нам
зiбрати хлiб? Увесь хлiб у стодолi!" Мати з радощiв вичуня , пригорне доню
до серця, поцiлу , i знову житимуть вони веселi та щасливi i не згинуть
зимою з голоду...
В печi щось бухнуло, засичало.
То збiгав кулiш.
Мерщiй кинулась Харитя до печi, одставила горщик, доглянула страву й
насипала в полив'яну миску гарячого кулiшу. Мати ви©ла ложок зо двi та й
поклала ложку. Страва здалась ©й несмачною, противною. Харитя ©ла чи не
©ла, швиденько помила посуд, поскладала його на мисник, засунула сiнешнi
дверi i стала навколiшки перед образами молитися богу. Вона складала
ручки, хрестилась, зiтхала та здiймала очi догори i дивилась пильно на
образ, де був намальований бог-отець. Вона вiрила, що господь любить дiтей
i не дасть ©х на поталу. Адже недурно трима вiн у руцi золоте яблучко з
хрестиком: певне, вiн дасть те яблучко добрiй, слухнянiй дитинi. I Харитя
сво©м дитячим лепетом прохала у бога здоров'я слабiй матусi, а собi сили
вижати ниву. Ся думка не давала ©й спокою, ©й хотiлося швидше дiждатися
ранку. "Ляжу зараз спати, щоб завтра ранiше прокинутися",- подумала Харитя
й, поставивши коло мами воду на нiч, лягла на лаву. Але сон не злiплював
©й очей, вiн десь утiк з цi © хати, бо й недужа мати не спала й стогнала.
Повний мiсяць дивився у вiкно i на коминi намалював також вiкно з ясними
шибками та чорними рамами. Харитя поглядала в той куток, де лежав серп, i
думала свою думу. А надворi так мiсячно, ясно, хоч голки збирай. Харитя
сiла на лавi i глянула у вiкно. В iмлистiй далинi, осяянi срiбним
промiнням мiсячним, стояли широкi лани золотого жита та пшеницi. Високi
чорнi тополi, як вiйсько, стояли рядами край дороги. Син небо всипане
було зорями. Зорi тихо тремтiли... "А що, якби тепер вийти на ниву? Е, нi,
страшно, вовк вибiжить з лiсу, русалки залоскочуть, страхи повилазять з
пшеницi..." I Харитi справдi стало страшно, вона знов поклалася на лавi i
одвернулась од вiкна.
- Чому ти не спиш, доню? - пита мати.
- Так... я зараз спатиму, мамо!
Мати стогне, а Харитю живий жаль бере за серце. Бiднi мама! Все болить
у них. Коли б той добрий бог послав ©м полегкiсть! Аж ось трохи згодом i
слаба мати, i копи на полi, i русалки, i вовк, i ясне вiкно на коминi
змiшуються в якiйсь кумеднiй плутанинi. Сон, влетiвши до хати, бере Харитю
пiд сво крило. Срiбний промiнь мiсячний тихо ся на бiлiй головцi
дiвчинки, всмiха ться до нових червоних кiсникiв, гуля по смуглявому
видочку та по бiлих дрiбненьких зубках, що виглядають з-за розтулених
повних уст.
Харитя спить солодким сном.
III
Рано встало золоте сонечко. Рано, разом з сонцем, прокинулась i Харитя.
Хутенько зварила кулiш, нагодувала маму, сьорбнула й сама кiлька ложок.
Упоравшись, зняла серп з полицi, поклала в торбинку хлiба та цибулi i
зав'язалась рябенькою хусточкою. Далi поцiлувала маму й каже:
- Пiду я, мамо, на вулицю до дiвчат, побавлюся трохи.
- Iди, доню, та не барись..
Iде Харитя селом, i якось ©й чудно. Нiколи не ходила вона сама так
далеко вiд хати. От вже й крайню хату минула, вийшла на поле й стала,
задивившись в далечiнь на чудовий кра вид. I справдi було гарно на нивi,
несказанно гарно! Погiдне блакитне небо дихало на землю теплом. Половiли
жита й вилискувались на сонцi. Червонiло цiле море колоскiв пшеницi.
Долиною повилась рiчечка, наче хто кинув нову синю стрiчку на зелену
траву. А за рiчкою, попiд кучерявим зеленим лiсом, вся гора вкрита
розкiшними килимами ярини. Гарячою зеленою барвою горить на сонцi ячмiнь,
широко стелеться килим ясно-зелоного вiвса, далi, наче риза рути, темнi
просо. Межи зеленими килимами бiлi гречка, наче хто розiслав великi
шматки полотна бiлити на сонцi. В долинi, край лiсу, висить синя iмла. I
над усiм тим розкинулось погiдне блакитне небо, луна в повiтрi весела
пiсня жайворонкова. Вiють з поля чудовi пахощi од нестиглого зерна i
польових квiток. I добре Харитi на нивi, © страшно. Стала вона й не зна ,
чи йти далi, чи вертатися. Але виткнулась десь далеко з жита червона
хустка жiноча, i Харитя згадала i хвору маму, i чого прийшла. Вона
подалася стежкою межи жита. Як тiльки Харитя увiйшла межи жита, гарний
кра вид зник. Босi ноженята ступали по втоптанiй стежцi, над головою, межи
колосками, як биндочка, синiло небо, а з обох бокiв, як стiни, стояло жито
й шелестiло вусатим колоссям. Харитя опинилась наче на днi в морi. В житi
синiли волошки та сокирки, бiлiв зiркатий ромен, червонiла квiтка
польового маку. Польова повитиця полiзла догори по стеблинi жита i
розтулила сво© бiлi делiкатнi квiточки. Харитя мимохiдь зривала дорогою
квiточки та йшла все далi. Аж ось i ©х нива. Вона добре зна свою ниву,
ось i рiвчак той, що промила весняна вода. Харитя поклала торбинку, взяла
в руки серп i почала жати. Тихо навкруги. Тiльки цвiркун цвiркоче в житi,
шелестить сухий колос та iнколи запiдпадьомка перепелиця. Жне Харитя, але
якось недобре йде робота. Довге стебло пута ться, великий серп не
слуха ться в маленькiй руцi, колосся лоскоче спiтнiле личенько... Аж ось
щось наче впекло Харитю 'в палець. Вона вихопила руку й побачила на пальцi
кров. Серп випав Харитi з рук, лице скривилося з болю, на очi набiгли
сльози, i Харитя от-от заплакала б гiрко, коли б не нагадала про свою
бiдну маму. Швиденько обтерла вона кров з пальчика спiдничкою, затерла
врiзане мiсце землею i почала жати. Стерня коле босi ноги, аж на плач
збира ться Харитi, пiт великими краплями пада на землю, а бiдна дiвчинка
жне та й жне. Якось обернулась Харитя назад, щоб покласти нажату жмiньку,
глянула.навкруги - i страх обхопив ©©. Адже вона одна на нивi! Ану, який
страх вискочить iз жита й задушить ©©! Раптом - фуррр!.. Перепелиця
пурхнула перед самою Харитею i, трiпочучи короткими крилами, ледве
перенесла на кiлька ступнiв сво тяжке, сите тiло. Серце закалатало Харитi
в грудях з переляку; далi наче спинилось, i Харитя скаменiла на мiсцi.
Однi ю рукою стиснула жмiньку жита, другою - серп. Лице пополотнiло.
Здоровi сивi очi з жахом дивилися в жито. За хвилинку Харитя трохи
вiдiйшла. Серце знов застукало в грудях. Харитя наважилась тiкати.
Стежкою наближались двi молодицi. Харитя постерегла ©х, знов нагадала
недужу, бiдну маму i, схиливши русяву головку, взялась до роботи. Вона
мусить вижатi© жито! Вона мусить потiшити свою добру нещасну маму!
Молодицi наблизилися до Харитi, впiзнали ©© i глянули одна на одну.
- Ти що тут робиш, Харитю? - спитали разом. Харитя здригнулась, пiдвела
очi на молодиць i засоромилась.
- Жну... мати слабi лежать... нема кому хлiб вижати... з голоду згинемо
зимою... В голосi ©© тремтiли сльози. Молодицi знов глянули одна на одну.
- Бiдна ж ти, дитино, бiдна!..
Враз Харитя почула, що сльози душать ©©. Зразу якось дуже жаль стало ©й
слабо© матерi, дуже заболiв той пальчик, що втяла серпом, заболiли ноги,
наколенi стернею, згадався переляк недавнiй,- сльози, мов град, посипалися
на землю, i Харитя, голосно хлипаючи, заридала.
Молодицi кинулися до не©.
- Що з тобою, дитино? Не плач, перепiлочко! Мати твоя, дасть бог,
одужа , а жито ми вижнемо, не дамо вам згинути з голоду. Ну, не плач же,
квiточко!
Молодицi взяли на руки бiдну Харитю, цiлували, потiшали.
- Ходiмо зараз до матерi, хай вона втiшиться, що ма таку добру
дитину...
Молодицi взяли за руки Харитю i подались стежкою назад у село. Харитя
йшла i тихо хлипала.
IV
Незабаром Харитина мати одужала. Молодицi вижали удовине жито, хрещений
батько Харитин звiз хлiб у стодолу, i сироти вже не боялися голодно©
смертi.
Мати цiлувала та пестила свою добру дитину, а Харитя щебетала:
- Хiба я не казала вам, матiнко, що добрий бог дасть вам здоров'я i
поможе зiбрати хлiб? Хiба не на мо вийшло?..
Липень 1891, с. Лопатинцi
INTERMEZZO
Присвячую Кононiвським полям
Дiйовi особи:
Моя утома.
Ниви у червнi.
Сонце.
Три бiлих вiвчарки.
Зозуля.
Жайворонки.
Залiзна рука города.
Людське горе.
Лишилось тiльки ще спакуватись... Се було одно з тих незчисленних
"треба", якi мене так утомили i не давали спати. Дарма, чи те "треба"
мале, чи велике, - вагу те ма , що кожен раз воно вимага уваги, що не я
©м, а воно мною уже керу . Фактично ста ш невiльником сього многоголового
звiра. Хоч на час увiльнитись вiд нього, забути, спочити. Я утомився.
Бо життя безупинно i невблаганно iде на мене, як хвиля на берег. Не
тiльки власне, а i чуже. А врештi - хiба я знаю, де кiнча ться власне
життя, а чуже почина ться? Я чую, як чуже iснування входить в мо , мов
повiтря крiзь вiкна i дверi, як води притокiв у рiчку. Я не можу
розминутись з людиною. Я не можу бути, самотнiм. Признаюсь - заздрю
планетам: вони мають сво© орбiти, i нiщо не ста ©м на ©хнiй дорозi. Тодi
як на сво©й я скрiзь i завжди стрiчаю людину.
Так, ти ста ш менi на дорозi i уважа ш, що ма ш на мене право. Ти
скрiзь. Се ти одягла землю в камiнь й залiзо, се ти через вiкна будинкiв -
тисячi чорних ротiв - вiчно диха ш смородом. Ти бичу ш святу тишу землi
скреготом фабрик, громом колiс, брудниш повiтря пилом та димом, ревеш вiд
болю, з радостi, злостi. Як звiрина. Скрiзь я стрiчаю твiй погляд; тво©
очi, цiкавi, жаднi, влазять у мене, i сама ти, в тво©й розма©тостi
кольорiв й форм, застряга ш в мо©й зiницi. Я не можу розминутись з
тобою... я не можу бути самотнiм... Ти на тiльки йдеш поруч зо мною, ти
влазиш всередину в мене. Ти кида ш у мо серце, як до власного сховку,
сво© страждання i сво© болi, розбитi надi© i свою розпач. Свою жорстокiсть
i звiрячi iнстинкти. Весь жах, весь бруд свого iснування. Яке тобi дiло,
що ти мене мучиш? Ти хочеш буть мо©м паном, хочеш взяти мене... мо© руки,
мiй розум, мою волю i мо серце... Ти хочеш виссать мене, всю мою кров, як
той вампiр. I ти се робиш. Я живу не так, як хочу, а як ти менi кажеш в
тво©х незлiченних "треба", у безконечних "мусиш".
Я утомився.
Мене втомили люди. Менi докучило бути за©здом, де вiчно товчуться отi
створiння, кричать, метушаться i смiтять. Повiдчиняти вiкна! Провiтрить
оселю! Викинуть разом iз смiттям i тих, що смiтять. Нехай увiйдуть у хату
чистота й спокiй.
Хто дасть менi втiху бути самотнiм? Смерть?
Сон?
Як я чекав ©х часом!
А коли приходив той прекрасний брат смертi i брав мене до себе - люди i
там чигали на мене. Вони сплiтали сво iснування з мо©м в химерну сiтку,
намагались налити мо© вуха та мо серце тим, чим самi були повнi...
Слухай-но, слухай! Ти й тут несеш до мене сво© страждання? Сво
мерзенство? Мо серце не може бiльше вмiстити. Воно повне ущерть. Дай менi
спокiй...
Так було по ночах.
А вдень я здригався, коли чув за собою тiнь вiд людини, i з огидою
слухав ревучi потоки людського життя, що мчали назустрiч, як дикi конi, з
усiх городських вулиць.
* * *
По©зд летiв, повний людського гаму. Здавалось, город витягу в поле
свою залiзну руку за мною i не пуска . Мене дратувала непевнiсть, що
тремтiла в менi: чи розтулить рука сво© залiзнi пальцi, чи пустить мене?
Невже я вирвусь вiд сього зойку та увiйду у безлюднi зеленi простори? Вони
замкнуться за мною, i надаремне клацати буде кiстками залiзна рука? I буде
навколо i в менi тиша?
А коли все оте сталось, так просто i непомiтно, я не почув тишi: ©©
глушили чужi голоси, дрiбнi, непотрiбнi слова, як трiски i солома на
весняних потоках...
...Одна знайома дама п'ятнадцять лiт слабувала на серце...
трах-тарах-тах... трах-тарах;тах... Дивiзiя наша стояла тодi...
трах-тарах-тах... Ви куди iдете?.. Прошу бiлети... трах-тарах-тах...
трах-тарах-тах...
Якийсь зелений хаос крутився круг мене i хапав бричку за всi колеса, а
неба тут було так багато, що очi тонули в нiм, як в морi, та шукали, за що
б зачепитись. I були безпомiчнi.
Врештi ми вдома. Бiлi стiни будинку вертають менi притомнiсть. Як
тiльки бричка вкотилась на широкий зелений двiр - закувала зозуля. Тодi я
раптом почув велику тишу. Вона виповняла весь двiр, та©лась в деревах,
залягла по глибоких блакитних просторах. Так було тихо, що менi соромно
стало калатання власного серця.
* * *
Десять чорних кiмнат, налитих пiтьмою по самi вiнця. Вони облягають мою
кiмнату. Я зачиняю дверi, наче боюся, що свiтло лампи витече все крiзь
шпари. От я i сам. Навкруги нi душi. Тихо й безлюдно, а однак я щось там
чую, поза сво ю стiною. Воно менi заважа . Що там?
кликав, щоб разом читати книгу краси, яка для мене закривалась без не©. Я
дививсь i не бачив. Я ©© кликав, а вона не з'являлась...
Мартi здалося, що Антiн навiть зiтхнув.
- Звели нас знову мiсячнi ночi. Я сидiв десь на скелi. Мiсяць ще не
зiйшов. Хор цвiркунiв м'яко сюрчав в сухiй травi, а один з них, покриваючи
все, дзвiнко тягнув свою ноту, наче мiж землею i небом, понад застиглим
морем снувалась й дзвенiла безконечна срiбна струна.
- Вам сумно? - почув я знайомий голос з-за виступу скелi i тодi тiльки
©© помiтив.
- Менi теж сумно. Ми належимо з вами до самотнiх, зда ться, як i наш
острiв.
Вона сiла поруч зо мною i протягла руку над морем.
- Ви подивiться, вiн все пливе. Вiчно самотнiй в просторах моря, а море
хлюпа в його боки. Нема од нього дороги. Хiба мiсяць вночi збуду золотий
мiст, з' дна острiв з далеким i невiдомим. Але мiст той такий легенький,
такий тремтячий, хисткий, що тiльки мрiя зважитись може ступити на нього i
легким, нечутним кроком помандрувати у далечiнь...
Я почув ©© голос i перестав бути мертвим деревом скрипки. Вона вже
водила смичком сво © уяви по тугих струнах. Голос мiй знов обiзвався у
грудях i очi видющими стали. Я бачив, як сходив мiсяць, як море простелило
йому пiд ноги золотий килим, а пальми, замахавши сотнями вiял, вiтали -
"осанна!". Почув одразу, як тепла хвиля повiтря, зiткана з сяйва, з запаху
моря i диких трав, тихо колихалась помiж маслин i била в лице нам
ароматним прибо м. Побачив зморшки Монте-Соляро, якi нiколи його не
старять: все те дике камiння, що розсiлось по схилах амфiтеатром, як в
древнiм театрi, задивившись на сцену моря, де мiсяць творить свою одвiчну
мiстерiю.
Антiн задумався. Видимо, вiн силкувавсь щось пригадати, напружував
пам'ять i безпомiчно мовчав.
- Тут в снi мойому якась перерва, - почав винувато, - якась чорна
безодня. Не пам'ятаю, що було. Я наче зник раптом, стертий з землi, i
зникли зо мною острiв, море й вона. Все впало у прiрву.
Не пригадаю, як я опинився в човнi. Не я, а ми. Ми були вдвох. Мiсяць
висiв над морем. Далекi скелi ближчими стали. Фiолетовi зморшки лягли на
©х обличчя, i якась тепла, матерня турбота нахилила скелi над морем. Якась
добрiсть з' днала берег i море, згода i смуток. I поволi, поки рiс мiсяць
i блiд, росли скелi i блiдли. Повитягались гострi шпилi, оддiлились окремi
камiння, перетворились у бiлий мармур, одяглися в рiзьбу, i встав перед
нами острiв iз моря - весь як мiланський собор. А мiсяць вимостив злотом
дорогу до нього.
Нашi весла тихо плескали в морi. З-пiд них скакали вогнi. Дрiбнi,
маленькi, зеленi, як блищаки у петрiвчанi ночi. Ми зумисне направляли
човен на тiнi, бо там яснiше горiли вогнi. Здавалось, що весла вигрiбали
iз моря скритi в ньому скарби. Вона розщiбнула рукав, закасала аж до
плечей i встромила у воду руку, блакитну в мiсячнiм сяйвi!
- Дивiться! - гукала i випускала з-пiд пальцiв веселi вогнi, що зараз
гасли.
- Тепер ми, як боги! - смiялась. - Кричiть: "Хай буде свiт!"
- Хай буде свiтi - повторяв я за нею i теж занурював руку.
Ми нахилялись над кра м човна, такi близькi до себе, що чули на щоках
лоскотання волосся та тепло лиць, i дивились, як виринали з та много глибу
i скакали крiзь нашi пальцi зеленi iскри, одна, друга, десята...
Потому я виймав руки, з них стiкала вода, а я брався за весла й плив
далi, сиплючи ними дощ iскор.
Часом ваш човен натикавсь на рибацький. Лiхтар на ньому кидав червоне
свiтло на море, на снастi, канати, бiк барки i добре, обсмалене вiтром
лице.
- Щасливого лову! - кивала вона головою рибалцi.
- Щасти i вам, мадонна! - обзивався глибокий голос, i чорний бриль
поважним рухом розрiзував свiтло.
Ми за©здили в гроти. В них було темно, аж чорно. Але доволi було
зворухнуть тiльки той чорний сон, як вiн будився цiлим пожаром, снопами
iскор i перетворював воду в зоряну нiч.
У Гротi святих обняв нас мiстичний, та мний страх. Ми бачили тiльки
удень той морський склеп, де камiння скидалось на сонних людей. Тепер так
само тихо дрiмали кам'янi люди. Так само спала жiнка навзнак, покрита
рядном, i по колiнах у не©, на покривалi, блукав мiсячний промiнь. Бiлий,
в глибокiй дрiмотi, схилився старець, поклав на долонi зажурене чоло.
Вгорi, по склепiннях готицького храму, блимало свiтло невидимих лампад i
все блукало по стiнах, наче вiтер гойдав лампади. Через зелену, прорiзану
мiсяцем воду видно нам було, як дрiмала на днi голiсiнька жiнка з дитям на
колiнах, i свiтло повзло у не© по повних стегнах. З чорних та мних
закуткiв гроти безперестанку, самi собою, спливали наверх зеленi зiрки i
тихо гасли...
Потому ми виплили в море. Далеко в ньому свiтились вогнi рибацьких
човнiв. Море гойдало нас злегка, а ми сидiли поплiч, i нашi тремтiння
зливались в одно. I коли я поглянув на не©, то близько перед собою побачив
©© уста, такi червонi, що навiть нiч...
Марта не дала йому скiнчити. Вона пiднялась, уся збiлiла й сувора.
- Ти цiлував ©©?
В ©© питаннi була жахлива впевненiсть.
Дивилась на нього, наче хтiла випить та мну отруту з його очей, i рука
©© важко лягла на стiл.
Антiн теж скочив. Щось гаряче, шалене вдарило в мозок йому. Жорстоке i
гостре, як наточений нiж, мигтячий бажанням зранить.
- Так, цiлував!.. - крикнув вiн жiнцi нестямно. - Цiлував, чу ш? Я
цiлував уста, що промовляли до мого серця, що знали мову мо © душi... Хiба
не маю права? Хiба вони не вартi? Ти хотiла б, щоб я навiк занiмiв, неначе
камiнь, неначе ти... Нi, я ще живий... чу ш, живий!.. Я цiлував!
Чув, що ©© ранить, й жорстока радiсть од того солодко трiпалась в
ньому.
Марта закрила лице руками. З голосним плачем вона упала в крiсло, а вiн
дивився на ©© плечi, що скакали в риданнi, i чув полегкiсть.
Потому, раптом опритомнiвши, кинувсь до жiнки.
- Що ти? Марточко... Марто© Не треба... Ну, що ж ти... се ж тiльки
сон...
Але Марта одпихнулась од нього i тупнула злiсно ногою.
- Геть! Не смiй торкатись до мене.
- Та годi ж бо, Марто... - благав Антiн i намагався одняти руки ©й од
лиця... - Зрозумiй же, що се лиш снилось, що нiчого того не було.
Але Марта тiльки голоснiше ридала. Вона нiчого не хотiла слухать.
- Ти ©© цiлував...
Вiн стояв на колiнах, намагаючись заспоко©ти жiнку, одняти од лиця
руки. Йому вже було досадно на себе.
- Не будь же дитиною, Марто. Зрозумiй врештi, що ти говориш дурницi, що
в снах нiхто не винен...
Вона заспоко©лась наче, витерла хусткою очi i, одiпхнувши Антоновi
руки, пiдвелась з крiсла.
- Я розумiю, що то був сон, - сказала зимно. - Але ти здатний зробити
те, що тобi снилось...
I хотiла вийти з кiмнати.
Тодi Антiн загородив ©й дорогу. Нi, вiн не пустить. Коли вже так
сталось, вони мусять поговорити одверто.
Можливо... Можливо, що в снi вiн був собою, що вiн здатний на такий
вчинок, але винна у тому вона...
Вона? Ха-ха!
Вона. Вона не вмiла шанувати життя, оберiгати його красу. Щодня
закидала його тiльки дрiбним, непотрiбним, тiльки грузом життя, аж зробила
з нього смiтник. Поезiя жити не може на смiтнику, а без не© життя -
злочин.
Марта горiла злiстю.
А вiн? Хiба вiн не зачинявся од не©, не ховав живу воду душi, як той
скупий, що бо©ться, аби на його скарби не впав чужий погляд? Чого ж винна
тiльки вона?
Нi, спочатку вiн був iнакший, але не можна ж зростити квiтку на
безводному грунтi. Вона зiв'яне. Вiн розумi , без прози трудно прожити.
Нехай буде наверху пiна, але пiд нею мусить в келиху грати чисте вино, i
той, хто лл у нього безперестанку воду, позбавить смаку вино.
За вiкнами билась осiння негода, а в хатi, душнiй i димнiй, що одна
тiльки жила серед сонного царства дитячих лiжок, йшов бiй невдоволених
душ.
Вони нагадали один одному найменшу вину, грiхи проти духа святого,
докоряли за байдужiсть, свою самотнiсть, здичiння в болотi життя.
- Ти обросла буденним, наче корою! - кричав Антiн.
- А ти був вдома тiльки столовником!..
м було душно. Антiн розщiбнувся. Розтрiпаний весь, вiн носився по
хатi, наче хтiв розiпхнути плечима стiни тiсно© кiмнати, i довге волосся
гналось за ним у тiй бiганинi.
Марта розчервонiлась, упрiла, обтирала хустинкою шию i блищала очима.
- Ти... ти, як Цiрцея, хотiла б обернути мене в свиню.
- Iди цiлуйся з ким хочеш... менi байдуже! Вони посварились.
* * *
Тепер мiж ними часто була незгода. Дикi, пристраснi сварки, як злива,
розсiкали ©хн життя, досi таке спокiйне, одноманiтне, "щасливе", як ще
недавно думала Марта. Але доволi щоб прошумiла буря, ©© серце, омите
сльозами, цвiло й молодiло. Яка вона була щаслива, коли мiж двома
сварками, хоч на хвилину, ©й вдавалось знайти спiльну з Антоном мову!
Марта ревнувала Антона. Уперто, зата нно, сильно, до всiх i всього. До
стрiчних жiнок, до природи, до вечорiв, коди вiн замикався у сво©й хатi,
до його думок i мрiй. ©й хотiлось мати його тiльки для себе, неподiльно,
цiлком. Вона не була певна у ньому. Якась небезпека вiчно тримала ©© в
тривозi, робила трохи чужою для чоловiка. Тепер Антiн не бачив щоранку
голих жiнчиних нiг, не чув скучних i проза©чних снiв, не прибирав по всiх
хатах спiдниць. Щось молоде, давн , дiвоче прокинулось в Мартi, якийсь
фермент: вiн нищив спокiй, ще недавно такий бажаний. Але у тiм, що вона
чула потребу знов здобувати давно здобуте на власнiсть, та©лась нова
принада, вiдгук ©© весни. Вона не знала, чи надовго ©й стане сили, чи
одшумлять коли бурi, але тепер вже частiше червонiли за ©х столом
троянди...
Травень 1911, Чернiгiв
[1] Ja-ja... Ja-ja... (Нiм.) - Так-так... - Ред.
Тут i далi пояснення у посторiнкових виносках, позначенi словом Ред. -
редакцiйнi, решта - авторськi
[2] Ach! Wunderschon! - (нiм.) - Ах, чудово! - ред.
[3] Kolossa-al!.. - (нiм.) - Велично! - ред.
[4] Сильветка (книжн.) - силует, контури.
[5] Piazza (iтал.) - площа. - Ред.
ХАРИТЯ
I
В печi палав вогонь i червоним язиком лизав челюстi. В маленькiй хатi
було поночi, по кутках стояли дiди. На постелi лежала слаба жiнка й
стогнала. Се Харитина мати. Шiсть тижнiв поминуло, як помер ©© чоловiк,
батько Харитин, i вiдтодi бiдна удова тужить та слабу , а оце вже другий
день, як зовсiм злягла. Злягла саме в жнива, в гарячий час, коли всi, хто
вмi жати, подались на ниву збирати на зиму хлiб. I вдовине жито поспiло,
та нема кому його жати: сиплеться стигле зерно на землю, а вдова лежить
недужа: тяжка слабiсть спутала руки й ноги, прикувала до постелi... Лежить
бiдна мати Харитина та б' ться з думами...
Рипнули дверi.
- То ти, Харитю? - почувся млявий голос слабо©.
- Я, мамо!
З дверей виткнулось спершу вiдро, до половини виповнене водою, далi
русява головка дiвчинина, нахилена набiк до вiдра, а далi права рука,
пiднята трохи догори. В хату увiйшла Харитя i поставила коло печi вiдро.
й було вiсiм рокiв. Десь дуже важким видалось Харитi те вiдро з водою,
бо, поставивши його на землю, хвилинку стояла нерухомо, спершись на
припiчок i важко дихаючи. Лiва рука вiд незвичайно© ваги зомлiла, i Харитя
не могла ©© зiгнути. Але се було одну хвилину. В другiй - метнулась Харитя
до мисника, легесенько, мов кiзка, стрибнула на лаву, зняла з полицi
горщик i поставила його коло вiдра.
- Що ти робиш, доню? - поспитала мати.
- Вечерю варитиму, мамо.
Слаба тiльки зiтхнула.
А Харитя й справдi заходилася коло вечерi. Змила в мисчинi жменьку
пшона, вкинула щiпку солi та зо двi чи зо три картоплини, налила в горщик
води i приставила його до вогню. Любо було глянути на ©© дрiбненькi,
запеченi на сонцi рученята, що жваво бiгали вiд одно© роботи до друго©.
Великi сивi очi з-пiд довгих чорних вiй дивилися пильно й розумно.
Смугляве личенько розчервонiлося, повнi вуста розтулилися,- вся увага ©©
була звернена на роботу. Вона забула навiть i за новi червонi кiсники,
що двiчi обмотували ©© русяву, аж бiлу, головку. Кiсники тi були ©©
радiсть, ©© гордощi. Оце третiй день, як хрещена мати подарувала ©й тi
кiсники, а Харитя й досi не натiшиться ними.
Мати стиха застогнала.
Харитя стрепенулась i пiдбiгла до лiжка.
- Чого ви, матiнко? Може, водицi холодно©? Що у вас болить? - ластiвкою
припадала вона коло недужо©.
- _Ох,_ дитино моя люба! Все в мене болить: руки болять, ноги болять,
голови не зведу. _От, може, вмру, на кого ж я тебе лишу, сиротину
нещасну?.. Хто тебе догляне, вигоду ?
Харитя почула, що ©© маленьке серце заболiло, наче хто здавив його в
жменi; сльози затремтiли на ©© довгих вiях. Вона припала матерi до рук i
почала ©х цiлувати.
- Що ми робитимемо, доню? От довелось менi злягти саме в жнива... Хлiб
сто©ть у полi невижатий, осипа ться... I вже не знаю, як менi, бiднiй,
недужiй, запобiгти лиховi... Як не зберемо хлiба - загинемо з голоду
зимою!.. _Ох, боже мiй, боже!
- Не журiться, мамо! Не плачте! Адже ж бог добрий, мамо! Бог поможе вам
одужати, поможе вам хлiб зiбрати... Правда, мамо?.. Правда?..
II
Поки Харитя говорила тi слова, в бiленькiй головцi ©© промайнула думка:
як то нема кому жати? А вона що ж робитиме? Ще торiк ходила вона з мамою
на ниву, бачила, як мати жне, ба, сама брала серп i жала! Адже ж вона
багато б нажала, якби мати не сварила за скалiчений палець! Але торiк вона
була ще маленька, маленькими рученятами не могла вдержати серпа, а тепер
вона вже виросла, набралася сили i руки побiльшали. Харитя глянула на сво©
руки. Адже сими рученятами вона принесла з рiчки пiввiдра води, хоч яке
воно важке, те вiдро! Завтра, коли розвидниться, встане Харитя, нагоду
маму (коли б ще схотiли ©сти, а то вiдколи слабi - саму воду п'ють),
вiзьме серп i пiде в поле. А вже як буде жати! I не розiгнеться! I
уявилась Харитi вижата нива, а на ©й стоять полукiпки i блищать проти
сонця, як золотi. I сама Харитя сто©ть на полi, дивиться на свою працю i
дума , як би звезти хлiб у стодолу. От що вона зробить: пiде до хрещеного
батька, обiйме його рученьками за шию i скаже: "Тату мiй любий та милий! Я
вже вам бавитиму маленького Андрiйка, буду йому за няньку, тiльки звезiть
наш хлiб та складiть у стодолу!" Вiн добрий, батько хрещений, вiн ©©
послуха , звезе хлiб. А як же зрадi мати, коли Харитя прийде до не© й
скаже: "А бачте, матусю кохана, а я ж вам не казала, що бог поможе нам
зiбрати хлiб? Увесь хлiб у стодолi!" Мати з радощiв вичуня , пригорне доню
до серця, поцiлу , i знову житимуть вони веселi та щасливi i не згинуть
зимою з голоду...
В печi щось бухнуло, засичало.
То збiгав кулiш.
Мерщiй кинулась Харитя до печi, одставила горщик, доглянула страву й
насипала в полив'яну миску гарячого кулiшу. Мати ви©ла ложок зо двi та й
поклала ложку. Страва здалась ©й несмачною, противною. Харитя ©ла чи не
©ла, швиденько помила посуд, поскладала його на мисник, засунула сiнешнi
дверi i стала навколiшки перед образами молитися богу. Вона складала
ручки, хрестилась, зiтхала та здiймала очi догори i дивилась пильно на
образ, де був намальований бог-отець. Вона вiрила, що господь любить дiтей
i не дасть ©х на поталу. Адже недурно трима вiн у руцi золоте яблучко з
хрестиком: певне, вiн дасть те яблучко добрiй, слухнянiй дитинi. I Харитя
сво©м дитячим лепетом прохала у бога здоров'я слабiй матусi, а собi сили
вижати ниву. Ся думка не давала ©й спокою, ©й хотiлося швидше дiждатися
ранку. "Ляжу зараз спати, щоб завтра ранiше прокинутися",- подумала Харитя
й, поставивши коло мами воду на нiч, лягла на лаву. Але сон не злiплював
©й очей, вiн десь утiк з цi © хати, бо й недужа мати не спала й стогнала.
Повний мiсяць дивився у вiкно i на коминi намалював також вiкно з ясними
шибками та чорними рамами. Харитя поглядала в той куток, де лежав серп, i
думала свою думу. А надворi так мiсячно, ясно, хоч голки збирай. Харитя
сiла на лавi i глянула у вiкно. В iмлистiй далинi, осяянi срiбним
промiнням мiсячним, стояли широкi лани золотого жита та пшеницi. Високi
чорнi тополi, як вiйсько, стояли рядами край дороги. Син небо всипане
було зорями. Зорi тихо тремтiли... "А що, якби тепер вийти на ниву? Е, нi,
страшно, вовк вибiжить з лiсу, русалки залоскочуть, страхи повилазять з
пшеницi..." I Харитi справдi стало страшно, вона знов поклалася на лавi i
одвернулась од вiкна.
- Чому ти не спиш, доню? - пита мати.
- Так... я зараз спатиму, мамо!
Мати стогне, а Харитю живий жаль бере за серце. Бiднi мама! Все болить
у них. Коли б той добрий бог послав ©м полегкiсть! Аж ось трохи згодом i
слаба мати, i копи на полi, i русалки, i вовк, i ясне вiкно на коминi
змiшуються в якiйсь кумеднiй плутанинi. Сон, влетiвши до хати, бере Харитю
пiд сво крило. Срiбний промiнь мiсячний тихо ся на бiлiй головцi
дiвчинки, всмiха ться до нових червоних кiсникiв, гуля по смуглявому
видочку та по бiлих дрiбненьких зубках, що виглядають з-за розтулених
повних уст.
Харитя спить солодким сном.
III
Рано встало золоте сонечко. Рано, разом з сонцем, прокинулась i Харитя.
Хутенько зварила кулiш, нагодувала маму, сьорбнула й сама кiлька ложок.
Упоравшись, зняла серп з полицi, поклала в торбинку хлiба та цибулi i
зав'язалась рябенькою хусточкою. Далi поцiлувала маму й каже:
- Пiду я, мамо, на вулицю до дiвчат, побавлюся трохи.
- Iди, доню, та не барись..
Iде Харитя селом, i якось ©й чудно. Нiколи не ходила вона сама так
далеко вiд хати. От вже й крайню хату минула, вийшла на поле й стала,
задивившись в далечiнь на чудовий кра вид. I справдi було гарно на нивi,
несказанно гарно! Погiдне блакитне небо дихало на землю теплом. Половiли
жита й вилискувались на сонцi. Червонiло цiле море колоскiв пшеницi.
Долиною повилась рiчечка, наче хто кинув нову синю стрiчку на зелену
траву. А за рiчкою, попiд кучерявим зеленим лiсом, вся гора вкрита
розкiшними килимами ярини. Гарячою зеленою барвою горить на сонцi ячмiнь,
широко стелеться килим ясно-зелоного вiвса, далi, наче риза рути, темнi
просо. Межи зеленими килимами бiлi гречка, наче хто розiслав великi
шматки полотна бiлити на сонцi. В долинi, край лiсу, висить синя iмла. I
над усiм тим розкинулось погiдне блакитне небо, луна в повiтрi весела
пiсня жайворонкова. Вiють з поля чудовi пахощi од нестиглого зерна i
польових квiток. I добре Харитi на нивi, © страшно. Стала вона й не зна ,
чи йти далi, чи вертатися. Але виткнулась десь далеко з жита червона
хустка жiноча, i Харитя згадала i хвору маму, i чого прийшла. Вона
подалася стежкою межи жита. Як тiльки Харитя увiйшла межи жита, гарний
кра вид зник. Босi ноженята ступали по втоптанiй стежцi, над головою, межи
колосками, як биндочка, синiло небо, а з обох бокiв, як стiни, стояло жито
й шелестiло вусатим колоссям. Харитя опинилась наче на днi в морi. В житi
синiли волошки та сокирки, бiлiв зiркатий ромен, червонiла квiтка
польового маку. Польова повитиця полiзла догори по стеблинi жита i
розтулила сво© бiлi делiкатнi квiточки. Харитя мимохiдь зривала дорогою
квiточки та йшла все далi. Аж ось i ©х нива. Вона добре зна свою ниву,
ось i рiвчак той, що промила весняна вода. Харитя поклала торбинку, взяла
в руки серп i почала жати. Тихо навкруги. Тiльки цвiркун цвiркоче в житi,
шелестить сухий колос та iнколи запiдпадьомка перепелиця. Жне Харитя, але
якось недобре йде робота. Довге стебло пута ться, великий серп не
слуха ться в маленькiй руцi, колосся лоскоче спiтнiле личенько... Аж ось
щось наче впекло Харитю 'в палець. Вона вихопила руку й побачила на пальцi
кров. Серп випав Харитi з рук, лице скривилося з болю, на очi набiгли
сльози, i Харитя от-от заплакала б гiрко, коли б не нагадала про свою
бiдну маму. Швиденько обтерла вона кров з пальчика спiдничкою, затерла
врiзане мiсце землею i почала жати. Стерня коле босi ноги, аж на плач
збира ться Харитi, пiт великими краплями пада на землю, а бiдна дiвчинка
жне та й жне. Якось обернулась Харитя назад, щоб покласти нажату жмiньку,
глянула.навкруги - i страх обхопив ©©. Адже вона одна на нивi! Ану, який
страх вискочить iз жита й задушить ©©! Раптом - фуррр!.. Перепелиця
пурхнула перед самою Харитею i, трiпочучи короткими крилами, ледве
перенесла на кiлька ступнiв сво тяжке, сите тiло. Серце закалатало Харитi
в грудях з переляку; далi наче спинилось, i Харитя скаменiла на мiсцi.
Однi ю рукою стиснула жмiньку жита, другою - серп. Лице пополотнiло.
Здоровi сивi очi з жахом дивилися в жито. За хвилинку Харитя трохи
вiдiйшла. Серце знов застукало в грудях. Харитя наважилась тiкати.
Стежкою наближались двi молодицi. Харитя постерегла ©х, знов нагадала
недужу, бiдну маму i, схиливши русяву головку, взялась до роботи. Вона
мусить вижатi© жито! Вона мусить потiшити свою добру нещасну маму!
Молодицi наблизилися до Харитi, впiзнали ©© i глянули одна на одну.
- Ти що тут робиш, Харитю? - спитали разом. Харитя здригнулась, пiдвела
очi на молодиць i засоромилась.
- Жну... мати слабi лежать... нема кому хлiб вижати... з голоду згинемо
зимою... В голосi ©© тремтiли сльози. Молодицi знов глянули одна на одну.
- Бiдна ж ти, дитино, бiдна!..
Враз Харитя почула, що сльози душать ©©. Зразу якось дуже жаль стало ©й
слабо© матерi, дуже заболiв той пальчик, що втяла серпом, заболiли ноги,
наколенi стернею, згадався переляк недавнiй,- сльози, мов град, посипалися
на землю, i Харитя, голосно хлипаючи, заридала.
Молодицi кинулися до не©.
- Що з тобою, дитино? Не плач, перепiлочко! Мати твоя, дасть бог,
одужа , а жито ми вижнемо, не дамо вам згинути з голоду. Ну, не плач же,
квiточко!
Молодицi взяли на руки бiдну Харитю, цiлували, потiшали.
- Ходiмо зараз до матерi, хай вона втiшиться, що ма таку добру
дитину...
Молодицi взяли за руки Харитю i подались стежкою назад у село. Харитя
йшла i тихо хлипала.
IV
Незабаром Харитина мати одужала. Молодицi вижали удовине жито, хрещений
батько Харитин звiз хлiб у стодолу, i сироти вже не боялися голодно©
смертi.
Мати цiлувала та пестила свою добру дитину, а Харитя щебетала:
- Хiба я не казала вам, матiнко, що добрий бог дасть вам здоров'я i
поможе зiбрати хлiб? Хiба не на мо вийшло?..
Липень 1891, с. Лопатинцi
INTERMEZZO
Присвячую Кононiвським полям
Дiйовi особи:
Моя утома.
Ниви у червнi.
Сонце.
Три бiлих вiвчарки.
Зозуля.
Жайворонки.
Залiзна рука города.
Людське горе.
Лишилось тiльки ще спакуватись... Се було одно з тих незчисленних
"треба", якi мене так утомили i не давали спати. Дарма, чи те "треба"
мале, чи велике, - вагу те ма , що кожен раз воно вимага уваги, що не я
©м, а воно мною уже керу . Фактично ста ш невiльником сього многоголового
звiра. Хоч на час увiльнитись вiд нього, забути, спочити. Я утомився.
Бо життя безупинно i невблаганно iде на мене, як хвиля на берег. Не
тiльки власне, а i чуже. А врештi - хiба я знаю, де кiнча ться власне
життя, а чуже почина ться? Я чую, як чуже iснування входить в мо , мов
повiтря крiзь вiкна i дверi, як води притокiв у рiчку. Я не можу
розминутись з людиною. Я не можу бути, самотнiм. Признаюсь - заздрю
планетам: вони мають сво© орбiти, i нiщо не ста ©м на ©хнiй дорозi. Тодi
як на сво©й я скрiзь i завжди стрiчаю людину.
Так, ти ста ш менi на дорозi i уважа ш, що ма ш на мене право. Ти
скрiзь. Се ти одягла землю в камiнь й залiзо, се ти через вiкна будинкiв -
тисячi чорних ротiв - вiчно диха ш смородом. Ти бичу ш святу тишу землi
скреготом фабрик, громом колiс, брудниш повiтря пилом та димом, ревеш вiд
болю, з радостi, злостi. Як звiрина. Скрiзь я стрiчаю твiй погляд; тво©
очi, цiкавi, жаднi, влазять у мене, i сама ти, в тво©й розма©тостi
кольорiв й форм, застряга ш в мо©й зiницi. Я не можу розминутись з
тобою... я не можу бути самотнiм... Ти на тiльки йдеш поруч зо мною, ти
влазиш всередину в мене. Ти кида ш у мо серце, як до власного сховку,
сво© страждання i сво© болi, розбитi надi© i свою розпач. Свою жорстокiсть
i звiрячi iнстинкти. Весь жах, весь бруд свого iснування. Яке тобi дiло,
що ти мене мучиш? Ти хочеш буть мо©м паном, хочеш взяти мене... мо© руки,
мiй розум, мою волю i мо серце... Ти хочеш виссать мене, всю мою кров, як
той вампiр. I ти се робиш. Я живу не так, як хочу, а як ти менi кажеш в
тво©х незлiченних "треба", у безконечних "мусиш".
Я утомився.
Мене втомили люди. Менi докучило бути за©здом, де вiчно товчуться отi
створiння, кричать, метушаться i смiтять. Повiдчиняти вiкна! Провiтрить
оселю! Викинуть разом iз смiттям i тих, що смiтять. Нехай увiйдуть у хату
чистота й спокiй.
Хто дасть менi втiху бути самотнiм? Смерть?
Сон?
Як я чекав ©х часом!
А коли приходив той прекрасний брат смертi i брав мене до себе - люди i
там чигали на мене. Вони сплiтали сво iснування з мо©м в химерну сiтку,
намагались налити мо© вуха та мо серце тим, чим самi були повнi...
Слухай-но, слухай! Ти й тут несеш до мене сво© страждання? Сво
мерзенство? Мо серце не може бiльше вмiстити. Воно повне ущерть. Дай менi
спокiй...
Так було по ночах.
А вдень я здригався, коли чув за собою тiнь вiд людини, i з огидою
слухав ревучi потоки людського життя, що мчали назустрiч, як дикi конi, з
усiх городських вулиць.
* * *
По©зд летiв, повний людського гаму. Здавалось, город витягу в поле
свою залiзну руку за мною i не пуска . Мене дратувала непевнiсть, що
тремтiла в менi: чи розтулить рука сво© залiзнi пальцi, чи пустить мене?
Невже я вирвусь вiд сього зойку та увiйду у безлюднi зеленi простори? Вони
замкнуться за мною, i надаремне клацати буде кiстками залiзна рука? I буде
навколо i в менi тиша?
А коли все оте сталось, так просто i непомiтно, я не почув тишi: ©©
глушили чужi голоси, дрiбнi, непотрiбнi слова, як трiски i солома на
весняних потоках...
...Одна знайома дама п'ятнадцять лiт слабувала на серце...
трах-тарах-тах... трах-тарах;тах... Дивiзiя наша стояла тодi...
трах-тарах-тах... Ви куди iдете?.. Прошу бiлети... трах-тарах-тах...
трах-тарах-тах...
Якийсь зелений хаос крутився круг мене i хапав бричку за всi колеса, а
неба тут було так багато, що очi тонули в нiм, як в морi, та шукали, за що
б зачепитись. I були безпомiчнi.
Врештi ми вдома. Бiлi стiни будинку вертають менi притомнiсть. Як
тiльки бричка вкотилась на широкий зелений двiр - закувала зозуля. Тодi я
раптом почув велику тишу. Вона виповняла весь двiр, та©лась в деревах,
залягла по глибоких блакитних просторах. Так було тихо, що менi соромно
стало калатання власного серця.
* * *
Десять чорних кiмнат, налитих пiтьмою по самi вiнця. Вони облягають мою
кiмнату. Я зачиняю дверi, наче боюся, що свiтло лампи витече все крiзь
шпари. От я i сам. Навкруги нi душi. Тихо й безлюдно, а однак я щось там
чую, поза сво ю стiною. Воно менi заважа . Що там?