------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
http://www.ukrlib.km.ru/
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
КОНI НЕ ВИННI
- Савка! Де мiй одеколон?
Аркадiй Петрович Малина вихиливсь у вiкно i сердито кричав у спину
свому лакею, що помагав випрягать з фаетона спiтнiлi конi.
Стояв упрiлий, в однiй сорочцi, розщiбнутiй на грудях, i нетерпляче
стежив, як бiг Савка через подвiр'я в сво©й синiй з галунами лiвре©.
Одеколон був тут, на туалетнiм столi, але Аркадiй Петрович його не
помiтив.
- Вiчно кудись засунеш!..
Вiн кисло буркнув, прийняв з рук Савки пляшку, скинув сорочку i почав
обтирати одеколоном бiле, жовтаве од старостi тiло.
- Ху-у!.. Як при мно се освiжав! - Потер долонею груди, де густо
срiблились тонкi волосинки, освiжив пiд пахвами i облив холодком лисину й
руки, тонкi, старече млявi, з сухими пальцями на кiнцi. Потому вийняв з
шафи свiжу сорочку.
Властиво, вiн був у чудеснiм настро©, як завжди по розмовi з мужиками
свого села. Йому було при мно, що вiн, старий генерал, якого сусiди
вважали "червоним" i небезпечним, завжди лишався вiрним собi. Як завжди,
вiн i тепер, у сi тривожнi часи, обстоював погляд, що земля ма належать
до тих, хто ©© обробля . "Пора нам розстатися вже з пануванням", - подумав
Аркадiй Петрович, защiбаючи лiвий манжет, i, прийнявшись за правий, згадав
одразу, як гула радiсно сходка, коли вiн поясняв ©й права народу на землю.
Се завжди його хвилювало, i по розмовi почував вiн бадьорiсть i апетит.
Заправляв саме сорочку в штани, коли рипнули дверi i на нього кинулась
Мишка - любимий песик, расовий фокстер' рi
- Де ти, шельмо, була? - нагнувся до не© Аркадiй Петрович. - Кажи, де
ти, шельмо, була? - Вiн любовно лоскотав ©й шию i вуха, а вона морщила
носик, крутила обрубком хвоста i намагалась лизнути його лице. - Де ти
вiялась, негодяща?
У вiкна било полудневе промiння, i видко було, як цiлим морем плили
кудись ще зеленi ниви, дев'ятсот десятин панського поля, що спускалося
часом у валку, а потiм здiймалося знову, як хвиля.
Аркадiй Петрович поклав гребенем борозни на рiдкому волоссi, розчесав
вуси, на кiнчиках жовтi, i довго любувався сухим високим чолом та
благородним панським обличчям, що одбивалось в синявих водах туалетного
дзеркала.
Сiрi очi, трохи холоднi i вже пригаслi, плавали на бiлках серед
червоних жилок, i се його турбувало: "Треба знову класти примочку!" Збоку
на носi вiн вгледiв прищик, дiстав з несесера кольдкрему, помазав й
припудрив.
- сти!
Йому хотiлося ©сти, як молодому двадцятилiтньому хлопцю, i се його
радiсно хвилювало. Як все заворушиться у домi, коли почують, що вiн
голоден! Як заахав жiнка, його стара дбайлива Соня, заметушиться Савка, i
всi будуть дивитись йому у рот. Вiн так рiдко апетит ма ...
Але Савка не йшов з докладом.
Аркадiй Петрович одсунув шухляду комоди i вийняв звiдти акуратно
зложену блузу, вовняну, сiру, а Iа Толстой.
При мно тремтячи освiженим тiлом, просуваючи руки в рукави, вiн почував
себе демократом, другом народу, який не ма чого боятись. За той час, як
вiн покинув сво мiнiстерство та осiвсь на селi, мужики його полюбили.
Аякже! Вiн хрестив i вiнчав, дарував спаш, удiляв ради, його кликали
"татком" Вiн з при мнiстю думав про се i разом думав, що на обiд будуть
сьогоднi молодi печерицi, якi Палажка несла уранцi в приполi з городу.
I саме тодi Савка виставив в дверi двi бiлих у рукавичках руки i
ознайомив покiрно, що подали обiдать.
Аркадiй Петрович, широкий у сво©й блузi, як дзвiн, вступив у столову.
Зараз загримiли крiселка, i схилились над ним, цiлуючи руки, - з одного
боку Антоша, його лисiючий син, а з другого - дочка, бiлява Лiда,
двадцятип'ятилiтня вдовиця. Вони ще не бачились нинi: Антоша недавно
при©хав з фiльварку, а Лiда до полудня спала.
Софiя Петрiвна - Соня, - в свiжiм лiтнiм капотi, уже тримала в руцi
срiбний ополоник. Перед нею парував борщ. Стiл був накритий на дев'ять
персон.
Аркадiй Петрович опустився в широке крiсло на чолi столу i похляпав
рукою по сусiднiм крiселцi:
- Мишка! Сюди!..
Фокстер' р подивився на нього каправим оком, скочив на крiсло i сiв на
свiй обрубаний хвостик.
- Де ж Жан? Покличте Жана... - звернувся до всiх i нi до кого зокрема
Аркадiй Петрович.
Але якраз одхилилися дверi, i слiпий Жан, брат жiнчин, адмiрал у
вiдставцi, ввiйшов пiд руку з сво©м "мiноносцем", як вiн кликав лакея.
Високий, мiцний, неначе грот-мачта, погано поголений, Жан щупав грубою
палкою помiст i ледве згинав колiна, застиглий i негнучкий в сво©й
слiпотi.
Його довго i з шумом садовили на мiсце, а "мiноносець" став ззаду за
крiслом.
- Добридень, Жане! - привiтався з свого почесного мiсця Аркадiй
Петрович. - Що снилось?
Всi усмiхнулись на той щоденний жарт, а Жан охоче, наче нiчого не
сталось, почав оповiдати, встромивши бiльма кудись в стiну, через стiл.
- Приснився город. Не тi неестетичнi коробки, що звете домами. Се була
не купа бруду i смiття, не леговище нужди людсько©... словом, менi
приснилось не те, що ви назива те мiстом.
Вiн навiть поморщивсь.
- Я бачив прекрасний, невиданий город. Все, що люди створили в
архiтектурi, шедеври давнi, сучаснi й прийдешнi, краса i вигода, храм,
достойний людини... Тiльки вашi нащадки...
- Жане, твiй борщ прохолоне...
- Ах, вибачай. Соня... Ну, мiй мiноносце N 17, зав'язуй серветку...
- сть! - стрепенувсь "мiноносець .N 17" (по порядку лаке©в, яких Жан
часто мiняв). Вiн вже давно тримав напоготовi серветку.
- Я думаю, що-о... - прихильно обiзвалася Лiда, схиливши набiк бiляву
головку мадонни.
- Почали сiно возити, Антоша? - зацiкавивсь Аркадiй Петрович.
Антоша не чув. Вiн накладав саме свому лягавому псу Нептуну, що сидiв
на стiльцi поруч, кiстки на тарiлку, i всiм виднiлась тiльки його макушка
з рiдким волоссям.
Софi© Петрiвнi непри мно було дивитись, як Жан ©сть неохайно, лишаючи в
вусах шматки бурякiв, i вона повернулась до сина:
- Антоша, тебе батько пита про сiно...
- Ах, вибачай... - пiдняв той засмалений вид i засюсюкав: - Замiсть
дванадцяти возять тiльки десять возiв. Артем обернув щось два рази та й
кинув: каже, що його Ксенька напоролась ногою на залiзнi граблi i треба
фершала кликать, - бреше, звичайно... А Бондаришин ще зимою взяв грошi, а
тепер крутить...
Антоша стояв мокрий й червоний од борщу та хазяйських турбот. На його
бiлому лобi густо осiла роса, а очi посоловiли.
Вiн знав усе, що робиться на селi. Мав не менше десятка дiтей од
сiльських дiвчат i не раз мiрявся силою з наймiцнiшими парубками,
незважаючи на офiцерськi чини.
- Усi вони такi! - сердито зiтхнула Софiя Петрiвна i погладила таксу,
що сидiла коло не© на крiслi, важко вип'явши сво© рудi груди, мов в
камiзельцi.
- Ви чiпля тесь, дiти мо©, - благодушно обiзвався Аркадiй Петрович,
кiнчаючи борщ. - Мужик ма так само сво© потреби й турботи, як i ми,
грiшнi...
Вiн був у чудеснiм настро© по сьогоднiшнiй сходцi.
- Безумовно, менi зда ться, що батько... Лiда знову прихильно нагнула
головку мадонни i розтягла кисло сво© широкi, блiдi уста.
Але Антошу се розгнiвило. Вiчно та Лiда! © наспiвали лiберальнi
студенти, як грамофонний кружок, а вона повторя дурницi!..
- Мужик мужиком, що б там не казали... Ти його медом, а вiн...
Од ставний адмiрал ("броненосець", як вiн себе називав) почув небезпеку
од тако© розмови.
I поки Савка, зручно просуваючи руки в нитяних рукавичках, збирав
тарiлки од панiв i собак, вiн почав оповiдати другий свiй сон.
Вiн був нiби на концертi. Се була музика нових поколiнь, нечуванi
комбiнацi© згукiв, щось таке, перед чим Бах, Гайдн i Бетховен - пiгме©...
Антошi зробилось скучно. Вiн вже чув дядьковi сни i вважав кращим
зайнятися сво©м Нептуном.
Одрiзав скибочку хлiба i поклав на нiс.
- Тубо!
Нептун сидiв поважно i мружив невдоволено очi.
На хвилину зробилось тихо в столовiй.
- Пiль!..
Тiльки Лiда витягала довгу одкриту шию i прихильно схилялась в бiк
дядька.
Але ©© Мiльтончик, обстрижений пудель в боа на ши©, як дама, i з голим
задом, дряпнув ©© лапою по руцi, домагаючись ©сти.
Вона обернулась до нього, поправила бант на собацi, такий же блакитний,
як ©© сукня, i дала Мiльтону тартинку з маслом.
Хазяйка чекала, щоб подали печеню.
- Тепер дiйснiсть дивнiша за сни! - стиснула вона плечима i подивилась
кудись на стелю. А Антоша i пiдхопив:
- Що правда, то правда. Таке дi ться навкруги, що не зна ш, чим i
скiнчиться. Вчора, кажуть, землi барона Клейнберга мужики заорали. Вийшли
з плугами на поле цiлим селом i прогнали баронових орачiв.
- Як! Вже забрали?
- Ф'ю-ю! - свиснув Антоша. - Нема вже в барона ма тку, та й сам утiк...
Страх що дi ться всюди, а тут ще ви, татку, з сво©м лiбералiзмом.
- Ах, ах! - зiтхнула хазяйка дому.
- Ну, нам не доведеться тiкати, - засмiявся Аркадiй Петрович. - Нас не
зачеплять. Правда, Мишко, нам нiчого з тобою не буде? Правда, собако? -
Вiн лоскотав ©й морду, а вона розкривала рожеву пащу, брала злегка його
палець у зуби i крутила обрубком хвоста. - Я сво©х думок не маю потреби
та©ти... - Вiн вийняв палець i тримав на одшибi. - Ну, от. Мужики мають
право на землю. Не ми обробля мо землю, а вони. Ну, от. Я i кажу се
оддавна...
- Аркадiй!.. Laissez donc... le domestique ecoute!..[1] Софiя Петрiвна
з жаху заговорила басом. Однак се нiтрохи не помогло.
- Бо ти б, серце, вiчно панувати хотiла. Доволi. Попанувала - i годi.
Треба ж i другим. Не бiйсь, все© землi не одберуть, лишать трохи i нам...
так, десятин з п'ять... Я на старiсть за баштанника буду. Надiну широкий
бриль, запущу бороду аж по пояс. Я буду садити, ти вибирати, а Антоша
возити у мiсто... Ха-ха!..
- Вiн ще жарту !
Софiя Петрiвна сердито обвела оком цiлу родину i чотирьох собак, що
сидiли за столом, але спiвчував ©й тiльки Антоша.
На знак протесту вiн налив собi чарку горiлки, вихилив зразу i,
одкинувшись в крiслi, заклав руки в кишенi сво©х офiцерських штанiв. Жан
спокiйно жував печеню пiд захистом "мiноносця", Савка робив таку мiну,
наче його в хатi не було, а Лiда розтягнула уста i перегнулась до батька.
- Я була певна, що-о...
Але Антоша не дав ©й скiнчити:
- Жартувать добре в родинi, а нащо ж тато проповiду се мужикам. Вони
настро нi так, що щохвилини чогось чека ш...
- Я не жартую. Пора одкинути забобони. Як хочеш ©сти - працюй, мо
серце. Ну, от.
Вiн був веселий, розвивав далi свiй план i з побiльшеним апетитом
накладав на тарiлку цiлу купу салати, не помiчаючи навiть, що бiдна забута
Мишка, не спускаючи з нього очей, безперестанку облизу морду та крутить
хвостом.
- Лiда в сво©й чудеснiй сукенцi, що так ©й до лиця, щоранку буде
виганяти корову, а вечорами до©ти, пiдкасавши подолок... Ха-ха!..
- Щодо мене, то я...
- От i прекрасно...
Подавали солодке. Савка гримiв ложечками i протягав бiлi у рукавичках
руки мiж лiктi панiв й собачi морди. Жан посадив пляму з сметани на
адмiральську тужурку, i "мiноносець" старанно зчищав серветкою мокре.
Такса Софi© Петрiвни лизала тарiлку, а Мiльтончик, забувши пристойнiсть,
скавчав потиху, щоб звернути на себе увагу.
- Аркадiй! Тобi покласти ще крему?
- Клади, клади, ma cherie[2], я сьогоднi голоден. Нi, таки справдi вiн
чув бадьорiсть по сьогоднiшнiй сходцi, де рiшуче стояв за те, що народ ма
право на землю.
- Блажен, iже i скоти милу ть... - одповiв текстом на сво© думки
мовчазний Жан i освiтив бiльмами щетинасте обличчя. - Мiноносце! Дай
папiроску...
- сть!
- Браво, Жан, браво!.. - розсмiявся Аркадiй Петрович. - То ж скоти, а
то люди...
Ну, починались тексти з святого письма. Антоша терпiти не мiг ©х. Вiн
кинув в куток кiмнати зiбгану хустку, а Нептун скочив й принiс. Забавно
було дивитись, як Нептун на бiгу хляпав обвислим вухом i трiпав бiлу
поноску пiд чорним холодним носом.
- Нептунi Iсi!..
Вiн обережно вийняв з рота собацi мокру од слини хустку.
Але Нептун раптом застиг. Пiдняв голову вгору i грубо два рази гавкнув.
Занепоко©лись iншi собаки, а Мишка кинулась до дверей i, пiдгорнувши пiд
себе куценький хвостик, заллялась дзвiночком.
- Хто там? Подивись, Савка.
Савка вернувся i ознаймив, що прийшли мужики.
- А! Мужики... Клич ©х сюди.
- Аркадiй, може б, ти перше скiнчив обiдать. Вони почекають.
Аркадiй Петрович нiзащо не хтiв... Вiн вже скiнчив. Мужики увiйшли i
купою стали бiля порога. Був межи ними i Бондаришин, що грошi узяв, а не
ви©хав нинi на панове сiно.
- А що скажете, люди?
Люди мовчки тупались на однiм мiсцi, бiлi, як вiвцi в сво©х
полотнянках, i дивились на блискучий посудою стiл, за яким засiдали пани i
собаки.
- За яким дiлом прийшли?
Рудий Панас клiпнув оком на сивого Марка, а той штовхнув лiктем Iвана.
Iван же думав, що найкраще скаже кум Бондаришин, i всi у згодi заморгали
на нього. Бондаришин не смiв вийти з тiсно© купи i звiдти вклонився
ласкавому пану.
- Прийшли до пана погомонiти за землю.
- Я дуже радий. За яку землю? Бондаришин замовк i озирнувся на кума.
Тодi Iван помiг:
- За панську, прошу ласкавого пана...
- Що тепер, значить, такi часи настали... - додав Марко...
- Та й пан самi нам казали... - не втерпiв Панас. А Бондаришин вже
закiнчив:
- От громада i присудила... Будемо одбирати землю од пана...
- Що?
Аркадiй Петрович несподiвано крикнув.
Вiн встав з-за столу i наблизився до них з серветкою у руцi.
Але люди були такi спокiйнi, наче прийшли порадитись тiльки у звичайних
хазяйських справах.
Сивий Марко теж уклонився низенько i зашамкав покiрно:
- Ми не хочемо кривдити пана... щоб усе мирно, по-божому було...
- Цитьте, нехай говорить кум Бондаришин, - одвiв дiда рукою рудий
Панас.
Тепер вже цiла родина - Софiя Петрiвна, Антоша i Лiда - покидали сво©
мiсця i встали за плечима хазя©на дому.
Лиш слiпий Жан лишився сидiти, свiтячи бiльмами на собак, що лизали
тарiлки.
А Бондаришин провадив так само покiрно i наче байдужно:
- Борони боже... лишимо й пановi трохи земельки... на яку грядку, на
цибулю, значить, чи що, щоб закришка була... та на крокет...
- Ах, ах! - зробилось млосно Софi© Петрiвнi, i поки Лiда подавала ©й
воду, Антоша заклав руки в офiцерськi штани i процiдив крiзь зуби:
- Вот негодяи!..
- Ми вже так через те, що пан були добрi до нас, спасибi ласкавому
пану, - кланявся Бондаришин.
- Аякже... Грiх що казати... всi люди пана "татком" взивають... -
гудiли за ним.
- Ну, добре, - стримав образу Аркадiй Петрович. - Не одрiкаюсь од сво©х
слiв... Коли так присудила громада...
В його голосi чувся вже лiд.
- Аркадiй! Що ти говориш!.. Як смi те ви!.. - хвилювалась Софiя
Петрiвна.
Антоша поривався щось говорити, i синi жили наллялись в нього на бiлому
лобi.
- Так отак, пане... за два днi ма мо свято, тодi громада й подiлить
землю. А тим часом нехай пан собi помiркують, де ©м лишить на грядки... чи
коло дому, чи в полi.
- Звiсно, що коло дому... ловкий погнiй... i наручно буде... - вирвався
з радою рудий Панас.
- За два днi вже пан самi обмiркують... Ми не хочемо зразу... бо ви в
нас добрi, спасибi ласкавому пану i вашiй панi... Вони нас нiколи не
забували...
- Авжеж... чи порошку там, чи мазi яко©... звiсно, нашi пани...
Оставайтесь здоровi...
I поки виходили люди, усi стояли немов закляклi, тiльки Аркадiй
Петрович теребив в руцi серветку.
Але Софiя Петрiвна отямилась скоро:
- Аркадiй! Ти збожеволiв! Ти не смi ш оддавати землi. Ти ма ш дiти!..
- Это нельзя оставить! Тут нужны меры... - гарячився Антоша i так
штовхнув Нептуна, що собака заскавучала пiд ногами у нього.
Тiльки Лiда все ще прихильно витягала до батька свою одкриту шию i
розтягала в усмiшку, правда, блiду, широкий рот.
- Ах, дайте ви менi спокiй! - роздратовано скрикнув Аркадiй Петрович. -
Зрозумiйте, нарештi, що я iнакше не можу...
Зiбгав серветку, кинув на стiл i вибiг з хати. Серед гвалту i метушнi,
що знялись по тiм, Жан пробасив раптом:
- Ну, мiноносце, розводи пару. Пора нам рушати в далеку плавбу...
- сть! - стрепенувсь "мiноносець".
Але плавба не вийшла.
Усi рiшили, що зараз треба порадитись вкупi, i запросили Жана.
А щоб прислуга не чула, взяли його пiд руки i вийшли з ©дальнi разом зо
всiми псами.
Тiльки Мишка десь щезла.
* * *
Мишка знайшла хазя©на свого аж в кабiнетi. Стояв пiд скляними дверима,
що вели на терасу, i стежив, як з докучним дзижчанням билась об шибку
муха. Мишка ткнулася носом об його чобiт, але вiн ©© не помiтив. Тодi вона
заскакала на дверi, щоб дiстать муху, але не зловила, утомилась i лягла у
кутку на подушку.
Крiзь шибку виднiлись бiлi колони тераси, а за ними квiтник. На клумбах
горiли маки, а раннi левко© тiльки що розпускались. Аркадiй Петрович щодня
дививсь на квiтник, але тiльки сьогоднi вiн його зацiкавив. Одхилив дверi
i пiдставив лисину сонцю. Потiм важко зiйшов по сходах i присiв над
квiтками.
Але вони вже перестали його займати. Чув щось важке у собi i не хотiв
признатись, що то образа. Натурально, вони мають право на землю, вiн
завжди тримався тако© думки i завжди ©© висловляв, але щоб у нього... От
тобi й добрi "сусiдськi" стосунки! Згадав всi поради сво© i помiч,
кумовання i сiльськi весiлля, на яких вiн грав ролю весiльного батька. В
того самого Бондаришина вiн, зда ться, хрестив... А тепер все се забулось!
- Грядка цибулi i на крокет... Ха-ха!..
Сонце напекло йому лисину. Воно непереможно i безупинно лилось на
квiтник i на поля, що кудись бiгли з горбка на горбок, аж до крайнеба.
Вернувся додому, надiв картуз i, замiсть того щоб лягти на кушетку, як
звик по обiдi, подавсь на подвiр'я. Широкий двiр зеленiв морiжком. Хурман
порався з фаетоном, а Савка крутивсь бiля нього. Певно, вже обмовляють
новини! Аркадiй Петрович хотiв звелiти осiдлати коня, але не зваживсь
якось, наче опинився на чужому хазяйствi. Мовчки перейшов вiн повз них у
браму i опинився на полi. Жито вже красувалось. Жовтi палички цвiту тихо
гойдались на волосинках вздовж колоскiв, i непомiтний пилок золотився на
сонцi. Дитячi очi-волошки виглядали iз гущини. Мишка раптом зашелестiла в
житi i побiгла стежкою наперед. Ниви то поволi котились в долину, то
пiдiймались на похилi горби, наче земля в солодкiй млостi вигинала хребет,
а. Аркадiй Петрович, оддавшись на волю зеленим хвилям, старався нiчого не
думать i тiльки вдивлявся в та мничу глибiнь густих зарослiв жита, тiльки
чув пiд ногами нiжну м'якiсть межi. Правда, од поля вставали якiсь голоси,
щось промовляли, але вiн того слухать не хотiв. Хотiв спокою i самоти. Але
чим далi заглиблявся вiн в поле, тим виразнiше пiдiймався од землi голос,
м'який, зрадливий, i сперечався. I тут вiн вперше почув всiм тiлом, що се
обзивалась до нього його земля, що вiн з нею так зрiсся, як з жiнкою, з
сином, з дочкою. Що тут, де вiн ступа , ходили ноги батька i дiда, i над
полями лунав ©х голос, голос цiлого роду Малин. Що все, чим вiн пиша ться
й цiнить у собi, його розум, смак i культура, навiть його iде©, - все
згодували, усе зростили отсi лани.
Але Аркадiй Петрович вже смiявсь над собою:
- Ха-ха! Заговорила дворянська кров.
Зусиллям волi вiн змахнув усi думки i далi брiв. Злiва, при мокрiй
долинцi, кiнчались жита i починалась лука. Тут паслись корови й лошата.
Пастушок Федько, вгледiвши пана, зняв рваний картуз i так стояв, босий, з
торбинками через плече.
- Надiнь картуз! - гукнув Аркадiй Петрович.
Пастух не дочув i бiг до нього.
- Картуз... картуз надiнь!
Корови розбрелися по луцi, гладкi, сочистi, як i трава. Лошата пiдняли
голови до хазя©на свого й чекали, напруживши жили на мiцних шиях, готовi
плигнути i помчатись по луцi на тоненьких тугих ногах.
Пiдiйшов до любимого Васьки i почав чухати шию, а Васька поклав на
плече йому морду, мрiйно зм'якшивши вираз полохливих очей. I так вони
довго стояли в якiйсь звiрячiй приязнi, i обом було при мно - одному
чухать, а другому чуханим бути.
"I се заберуть..." - гiрко подумав Аркадiй Петрович, рушаючи далi.
Вiн йшов по свiжiй травi, вогкiй од мочара, а сонце запалило зеленим
вогнем кiнський щавель i стовбури будякiв.
Щось було сьогоднi принадне, особливе в його землi, мов на обличчi
небiжки, з якою жив цiле життя, а тепер мусить прощатись навiки. Якiсь
квiтки i зела, невиданi перше, тиха ласкавiсть контурiв, запахи трав i
землi, теплi рiднi простори.
Високi верби шумiли над ровом, i небо мiж ними синiло, наче емаль.
Перескочив окiп, скупавшись у материнцi i полинях, i знов опинився на
стежцi. По однiм боцi хвилювалося жито, по другiм - жовтiла глинянч круча,
з чубком червоних макiв. Як гарно! Йому здавалось, що вiн тут вперше. Чи
не чуже часом? Нi, вiн iшов по свойому. Дивно, як вiн мало зна ма ток.
Мухи бринiли в квiтках. Мишка порпалась в глинi i нюхала ямку. Стежка
лагiдно здiймалася вгору i пропадала мiсцями в густих лопухах. Тепер поле
все ширше розкривало сво© рамена, все далi розстеляло свою одежу, i, коли
вiн зiйшов на горбок, перед ним встали в повнiй красi всi ниви, зелена
пляма низько© луки, далека смужечка лiсу. I тут, стоячи в осередку, сво ©
землi, вiн бiльше почув, нiж подумав, що нiкому ©© не оддасть.
- Буду стрiляти, коли прийдуть....
Се так несподiвано вирвалось вголос, що вiн не повiрив i озирнувся.
Хiба се вiн?
Але навколо тiльки ниви котились з горбка на горбок.
Йому зробилося стидно. Фу, яке свинство!.. Скинув картуз i витер пiт з
лоба. Невже вiн дiйшов би до того? Очевидячки - нi. Хiба вiн може пiти
проти себе, проти усього, у що вiн вiрив, з чим не та©вся нi перед ким.
Таких, як вiн, горстка, i що вони значать у великiм процесi життя? Кiлька
засохлих листочкiв на зеленому святi весни. Натурально, з грядки цибулi
вижить не можна, доведеться на старiсть служити. Двi маленькi кiмнатки на
передмiстi. Стара сама готу ©сти. Вiн ходить з кошичком на базар. Став
самовар, Аркадiй!.. Справдi, чи вiн вмiв би наставить? Треба навчитись.
Антоша та Лiда зароблять на хлiб, вони молодi. А тобi. Мишко, доведеться
забути про креми та смачнi кiсточки...
Дурна Мишка наче зрадiла такiй перспективi. Скакала йому на ногу i
умастила землею штани. Але що там штани! Йому навiть при мно було уявляти
себе убогим, забутим, стертим великим процесом. Вiн мученик i добровiльно
несе свiй хрест... Чув, що його тiло при мно пару , дихання чисте i легке,
а жаль до себе збуджу апетит. Такий молодий апетит i -здоровий, що просто
чудо! Чи догадаються тiльки насмажити на вечерю молодих печеричок, так, як
вiн любить: цiленькi облити сметаною добре i оживити зеленим пером
цибульки... Треба було сказати Мотрi... Чорт побери! Завжди iсторi© всякi
збурюють йому кров, змушують грати. Але, властиво, чи було що навiть?
Якiсь похвалки фантастичнi, дурнi погрози. Вони розвiються зараз, коли
побалакать з селом. Все буде, як було досi, тихо i мирно, бо щоб у нього
хто зваживсь одiбрать землю... У нього? Ха-ха!..
- Мишко, аvanti!..
Однак вдома i не думали подавати вечерю.
Софiя Петрiвна чекала на нього на ганку, i не встиг вiн навiть скинуть
картуз, як вона напустиласьна нього:
- Аркадiй, ти ма ш дiти!
Пiд очима в не© чорнiли круги.
- Ну, маю, серце.
- Тут не до жартiв. Ти повинен до губернатора ©хать...
Аркадiй Петрович знизав плечима i одвернувся.
- Треба прохати, щоб вiн зараз прислав козакiв.
- Вибачай, Соню, ти говориш дурницi.
- А що ж, чекати, щоб мужики землю забрали?
- Ну й заберуть. Земля до них належить.
- Ти помiшався на лiберальних iдеях. Коли ти вже затявся, я ©х сама
покличу.
- Я не потерплю козакiв в себе.
- Без них не обiйдешся.
- А я зроблю скандал... Я не знаю, що зроблю... Пiду в тюрму... На
Сибiр пiду...
- Аркадiй, голубчик...
- ...На каторгу пiду, а не попущу...
- Зрозумiй же, Аркадiй...
Але вiн не хотiв розумiти. Розшумiвся, як самовар, що ось-ось ма
збiгати. Кричав, весь червоний i мокрий, тупав ногами i так махав руками,
наче перед ним була не жiнка, а навiснi козаки.
Так з розмови нiчого й не вийшло, тiльки вечерю йому зiпсували. Тим
бiльше, що забули засмажити печерички.
- А де ж Антоша?
Його при вечерi не було.
I з того, як змiшалась Софiя Петрiвна, поясняючи щось нiсенiтне, як
затиснула Лiда уста, вiн догадався, що од нього щось криють.
Але нiчого не одповiв.
Другого дня Аркадiй Петрович прокинувсь в поганiм настро©. Вже в тому,
як Савка внiс воду i з грюком поставив на умивальник, а виходячи, ляснув
дверима, вiн почув неповагу до себе.
"Зна , шельма, що мужики завтра одберуть землю, а з голодранцем нiчого
церемонi© гнути..."
З'©в без апетиту снiданок i пiшов по хазяйству. Обiйшов сад, шпихлiри,
тепер замкненi, пiд якими пiдкасана Мотря годувала гусей, порожнi удень
хлiви, звiдки з глибоких чорних отворiв йшов ©дкий запах.
Хурман на подвiр'© мив фаетон.
Потому заглянув до стайнi. Там тупали конi та жували обрiк, а при
дверях лежала велика купа старого гною. Бiля не©, поклавшись голоблями на
траву, дрiмала мокра бочка з водою.
- Ферапонте, зараз менi перекидати гнiй поза стайню! Наметав купи перед
дверима, як на парад...
Хурман розiгнув спину й стояв, тримаючи вiхоть в червоних руках.
- Слухаю пана.
"Властиво, се нi до чого, - подумав Аркадiй Петрович, - але - сказав".
Повз двiрську браму чвалав Бондаришин i, побачивши пана, вклонився.
"Ач, привiтався, ледве пiдняв бриля, - скипiв Аркадiй Петрович. - Що я
©м тепер! Я вже ©м не потрiбний..."
- Хам! - кинув крiзь зуби, дивлячись Бондаришину вслiд.
Спустившись з ганку, вирушав у щоденну плавбу слiпий адмiрал пiд руку з
сво©м "мiноносцем". Вони пройшли повз нього, не помiтивши навiть.
"I той виступа сьогоднi iнакше, - подумав Аркадiй. Петрович про
"мiноносця". - Радi , бестiя, певно, що бiльше не буде панiв..."
Аркадiй Петрович подався у поле, якось так, без мети. Набiгла хмара. "А
сiни возять!" - згадав з тривогою вiн. Великi краплi впали вже на картуз,
на руки i на лице. Жито запахло. Думав, що треба вертатись, - i не
вертався. I раптом теплi небеснi води густо злетiли на ниви в тiнях сизо©
хмари, але сонце зараз десь близько засвiтило веселку, i дощ перестав.
Важкi краплини загойдалися на колоссях, легенька пара знялася над нивами.
Аркадiй Петрович теж почав парувати. Але вiн не зрадiв: йому бiльше вже
хотiлося хмар i дощу, нiж сонця. Чорт бери сiно, нехай пропада !..
Так само без думки - для чого - вернувся знов на подвiр'я. Хурман все
ще порався з фаетоном. Купа гною все ще тулилась до стайнi, тепер чорна i
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
http://www.ukrlib.km.ru/
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
КОНI НЕ ВИННI
- Савка! Де мiй одеколон?
Аркадiй Петрович Малина вихиливсь у вiкно i сердито кричав у спину
свому лакею, що помагав випрягать з фаетона спiтнiлi конi.
Стояв упрiлий, в однiй сорочцi, розщiбнутiй на грудях, i нетерпляче
стежив, як бiг Савка через подвiр'я в сво©й синiй з галунами лiвре©.
Одеколон був тут, на туалетнiм столi, але Аркадiй Петрович його не
помiтив.
- Вiчно кудись засунеш!..
Вiн кисло буркнув, прийняв з рук Савки пляшку, скинув сорочку i почав
обтирати одеколоном бiле, жовтаве од старостi тiло.
- Ху-у!.. Як при мно се освiжав! - Потер долонею груди, де густо
срiблились тонкi волосинки, освiжив пiд пахвами i облив холодком лисину й
руки, тонкi, старече млявi, з сухими пальцями на кiнцi. Потому вийняв з
шафи свiжу сорочку.
Властиво, вiн був у чудеснiм настро©, як завжди по розмовi з мужиками
свого села. Йому було при мно, що вiн, старий генерал, якого сусiди
вважали "червоним" i небезпечним, завжди лишався вiрним собi. Як завжди,
вiн i тепер, у сi тривожнi часи, обстоював погляд, що земля ма належать
до тих, хто ©© обробля . "Пора нам розстатися вже з пануванням", - подумав
Аркадiй Петрович, защiбаючи лiвий манжет, i, прийнявшись за правий, згадав
одразу, як гула радiсно сходка, коли вiн поясняв ©й права народу на землю.
Се завжди його хвилювало, i по розмовi почував вiн бадьорiсть i апетит.
Заправляв саме сорочку в штани, коли рипнули дверi i на нього кинулась
Мишка - любимий песик, расовий фокстер' рi
- Де ти, шельмо, була? - нагнувся до не© Аркадiй Петрович. - Кажи, де
ти, шельмо, була? - Вiн любовно лоскотав ©й шию i вуха, а вона морщила
носик, крутила обрубком хвоста i намагалась лизнути його лице. - Де ти
вiялась, негодяща?
У вiкна било полудневе промiння, i видко було, як цiлим морем плили
кудись ще зеленi ниви, дев'ятсот десятин панського поля, що спускалося
часом у валку, а потiм здiймалося знову, як хвиля.
Аркадiй Петрович поклав гребенем борозни на рiдкому волоссi, розчесав
вуси, на кiнчиках жовтi, i довго любувався сухим високим чолом та
благородним панським обличчям, що одбивалось в синявих водах туалетного
дзеркала.
Сiрi очi, трохи холоднi i вже пригаслi, плавали на бiлках серед
червоних жилок, i се його турбувало: "Треба знову класти примочку!" Збоку
на носi вiн вгледiв прищик, дiстав з несесера кольдкрему, помазав й
припудрив.
- сти!
Йому хотiлося ©сти, як молодому двадцятилiтньому хлопцю, i се його
радiсно хвилювало. Як все заворушиться у домi, коли почують, що вiн
голоден! Як заахав жiнка, його стара дбайлива Соня, заметушиться Савка, i
всi будуть дивитись йому у рот. Вiн так рiдко апетит ма ...
Але Савка не йшов з докладом.
Аркадiй Петрович одсунув шухляду комоди i вийняв звiдти акуратно
зложену блузу, вовняну, сiру, а Iа Толстой.
При мно тремтячи освiженим тiлом, просуваючи руки в рукави, вiн почував
себе демократом, другом народу, який не ма чого боятись. За той час, як
вiн покинув сво мiнiстерство та осiвсь на селi, мужики його полюбили.
Аякже! Вiн хрестив i вiнчав, дарував спаш, удiляв ради, його кликали
"татком" Вiн з при мнiстю думав про се i разом думав, що на обiд будуть
сьогоднi молодi печерицi, якi Палажка несла уранцi в приполi з городу.
I саме тодi Савка виставив в дверi двi бiлих у рукавичках руки i
ознайомив покiрно, що подали обiдать.
Аркадiй Петрович, широкий у сво©й блузi, як дзвiн, вступив у столову.
Зараз загримiли крiселка, i схилились над ним, цiлуючи руки, - з одного
боку Антоша, його лисiючий син, а з другого - дочка, бiлява Лiда,
двадцятип'ятилiтня вдовиця. Вони ще не бачились нинi: Антоша недавно
при©хав з фiльварку, а Лiда до полудня спала.
Софiя Петрiвна - Соня, - в свiжiм лiтнiм капотi, уже тримала в руцi
срiбний ополоник. Перед нею парував борщ. Стiл був накритий на дев'ять
персон.
Аркадiй Петрович опустився в широке крiсло на чолi столу i похляпав
рукою по сусiднiм крiселцi:
- Мишка! Сюди!..
Фокстер' р подивився на нього каправим оком, скочив на крiсло i сiв на
свiй обрубаний хвостик.
- Де ж Жан? Покличте Жана... - звернувся до всiх i нi до кого зокрема
Аркадiй Петрович.
Але якраз одхилилися дверi, i слiпий Жан, брат жiнчин, адмiрал у
вiдставцi, ввiйшов пiд руку з сво©м "мiноносцем", як вiн кликав лакея.
Високий, мiцний, неначе грот-мачта, погано поголений, Жан щупав грубою
палкою помiст i ледве згинав колiна, застиглий i негнучкий в сво©й
слiпотi.
Його довго i з шумом садовили на мiсце, а "мiноносець" став ззаду за
крiслом.
- Добридень, Жане! - привiтався з свого почесного мiсця Аркадiй
Петрович. - Що снилось?
Всi усмiхнулись на той щоденний жарт, а Жан охоче, наче нiчого не
сталось, почав оповiдати, встромивши бiльма кудись в стiну, через стiл.
- Приснився город. Не тi неестетичнi коробки, що звете домами. Се була
не купа бруду i смiття, не леговище нужди людсько©... словом, менi
приснилось не те, що ви назива те мiстом.
Вiн навiть поморщивсь.
- Я бачив прекрасний, невиданий город. Все, що люди створили в
архiтектурi, шедеври давнi, сучаснi й прийдешнi, краса i вигода, храм,
достойний людини... Тiльки вашi нащадки...
- Жане, твiй борщ прохолоне...
- Ах, вибачай. Соня... Ну, мiй мiноносце N 17, зав'язуй серветку...
- сть! - стрепенувсь "мiноносець .N 17" (по порядку лаке©в, яких Жан
часто мiняв). Вiн вже давно тримав напоготовi серветку.
- Я думаю, що-о... - прихильно обiзвалася Лiда, схиливши набiк бiляву
головку мадонни.
- Почали сiно возити, Антоша? - зацiкавивсь Аркадiй Петрович.
Антоша не чув. Вiн накладав саме свому лягавому псу Нептуну, що сидiв
на стiльцi поруч, кiстки на тарiлку, i всiм виднiлась тiльки його макушка
з рiдким волоссям.
Софi© Петрiвнi непри мно було дивитись, як Жан ©сть неохайно, лишаючи в
вусах шматки бурякiв, i вона повернулась до сина:
- Антоша, тебе батько пита про сiно...
- Ах, вибачай... - пiдняв той засмалений вид i засюсюкав: - Замiсть
дванадцяти возять тiльки десять возiв. Артем обернув щось два рази та й
кинув: каже, що його Ксенька напоролась ногою на залiзнi граблi i треба
фершала кликать, - бреше, звичайно... А Бондаришин ще зимою взяв грошi, а
тепер крутить...
Антоша стояв мокрий й червоний од борщу та хазяйських турбот. На його
бiлому лобi густо осiла роса, а очi посоловiли.
Вiн знав усе, що робиться на селi. Мав не менше десятка дiтей од
сiльських дiвчат i не раз мiрявся силою з наймiцнiшими парубками,
незважаючи на офiцерськi чини.
- Усi вони такi! - сердито зiтхнула Софiя Петрiвна i погладила таксу,
що сидiла коло не© на крiслi, важко вип'явши сво© рудi груди, мов в
камiзельцi.
- Ви чiпля тесь, дiти мо©, - благодушно обiзвався Аркадiй Петрович,
кiнчаючи борщ. - Мужик ма так само сво© потреби й турботи, як i ми,
грiшнi...
Вiн був у чудеснiм настро© по сьогоднiшнiй сходцi.
- Безумовно, менi зда ться, що батько... Лiда знову прихильно нагнула
головку мадонни i розтягла кисло сво© широкi, блiдi уста.
Але Антошу се розгнiвило. Вiчно та Лiда! © наспiвали лiберальнi
студенти, як грамофонний кружок, а вона повторя дурницi!..
- Мужик мужиком, що б там не казали... Ти його медом, а вiн...
Од ставний адмiрал ("броненосець", як вiн себе називав) почув небезпеку
од тако© розмови.
I поки Савка, зручно просуваючи руки в нитяних рукавичках, збирав
тарiлки од панiв i собак, вiн почав оповiдати другий свiй сон.
Вiн був нiби на концертi. Се була музика нових поколiнь, нечуванi
комбiнацi© згукiв, щось таке, перед чим Бах, Гайдн i Бетховен - пiгме©...
Антошi зробилось скучно. Вiн вже чув дядьковi сни i вважав кращим
зайнятися сво©м Нептуном.
Одрiзав скибочку хлiба i поклав на нiс.
- Тубо!
Нептун сидiв поважно i мружив невдоволено очi.
На хвилину зробилось тихо в столовiй.
- Пiль!..
Тiльки Лiда витягала довгу одкриту шию i прихильно схилялась в бiк
дядька.
Але ©© Мiльтончик, обстрижений пудель в боа на ши©, як дама, i з голим
задом, дряпнув ©© лапою по руцi, домагаючись ©сти.
Вона обернулась до нього, поправила бант на собацi, такий же блакитний,
як ©© сукня, i дала Мiльтону тартинку з маслом.
Хазяйка чекала, щоб подали печеню.
- Тепер дiйснiсть дивнiша за сни! - стиснула вона плечима i подивилась
кудись на стелю. А Антоша i пiдхопив:
- Що правда, то правда. Таке дi ться навкруги, що не зна ш, чим i
скiнчиться. Вчора, кажуть, землi барона Клейнберга мужики заорали. Вийшли
з плугами на поле цiлим селом i прогнали баронових орачiв.
- Як! Вже забрали?
- Ф'ю-ю! - свиснув Антоша. - Нема вже в барона ма тку, та й сам утiк...
Страх що дi ться всюди, а тут ще ви, татку, з сво©м лiбералiзмом.
- Ах, ах! - зiтхнула хазяйка дому.
- Ну, нам не доведеться тiкати, - засмiявся Аркадiй Петрович. - Нас не
зачеплять. Правда, Мишко, нам нiчого з тобою не буде? Правда, собако? -
Вiн лоскотав ©й морду, а вона розкривала рожеву пащу, брала злегка його
палець у зуби i крутила обрубком хвоста. - Я сво©х думок не маю потреби
та©ти... - Вiн вийняв палець i тримав на одшибi. - Ну, от. Мужики мають
право на землю. Не ми обробля мо землю, а вони. Ну, от. Я i кажу се
оддавна...
- Аркадiй!.. Laissez donc... le domestique ecoute!..[1] Софiя Петрiвна
з жаху заговорила басом. Однак се нiтрохи не помогло.
- Бо ти б, серце, вiчно панувати хотiла. Доволi. Попанувала - i годi.
Треба ж i другим. Не бiйсь, все© землi не одберуть, лишать трохи i нам...
так, десятин з п'ять... Я на старiсть за баштанника буду. Надiну широкий
бриль, запущу бороду аж по пояс. Я буду садити, ти вибирати, а Антоша
возити у мiсто... Ха-ха!..
- Вiн ще жарту !
Софiя Петрiвна сердито обвела оком цiлу родину i чотирьох собак, що
сидiли за столом, але спiвчував ©й тiльки Антоша.
На знак протесту вiн налив собi чарку горiлки, вихилив зразу i,
одкинувшись в крiслi, заклав руки в кишенi сво©х офiцерських штанiв. Жан
спокiйно жував печеню пiд захистом "мiноносця", Савка робив таку мiну,
наче його в хатi не було, а Лiда розтягнула уста i перегнулась до батька.
- Я була певна, що-о...
Але Антоша не дав ©й скiнчити:
- Жартувать добре в родинi, а нащо ж тато проповiду се мужикам. Вони
настро нi так, що щохвилини чогось чека ш...
- Я не жартую. Пора одкинути забобони. Як хочеш ©сти - працюй, мо
серце. Ну, от.
Вiн був веселий, розвивав далi свiй план i з побiльшеним апетитом
накладав на тарiлку цiлу купу салати, не помiчаючи навiть, що бiдна забута
Мишка, не спускаючи з нього очей, безперестанку облизу морду та крутить
хвостом.
- Лiда в сво©й чудеснiй сукенцi, що так ©й до лиця, щоранку буде
виганяти корову, а вечорами до©ти, пiдкасавши подолок... Ха-ха!..
- Щодо мене, то я...
- От i прекрасно...
Подавали солодке. Савка гримiв ложечками i протягав бiлi у рукавичках
руки мiж лiктi панiв й собачi морди. Жан посадив пляму з сметани на
адмiральську тужурку, i "мiноносець" старанно зчищав серветкою мокре.
Такса Софi© Петрiвни лизала тарiлку, а Мiльтончик, забувши пристойнiсть,
скавчав потиху, щоб звернути на себе увагу.
- Аркадiй! Тобi покласти ще крему?
- Клади, клади, ma cherie[2], я сьогоднi голоден. Нi, таки справдi вiн
чув бадьорiсть по сьогоднiшнiй сходцi, де рiшуче стояв за те, що народ ма
право на землю.
- Блажен, iже i скоти милу ть... - одповiв текстом на сво© думки
мовчазний Жан i освiтив бiльмами щетинасте обличчя. - Мiноносце! Дай
папiроску...
- сть!
- Браво, Жан, браво!.. - розсмiявся Аркадiй Петрович. - То ж скоти, а
то люди...
Ну, починались тексти з святого письма. Антоша терпiти не мiг ©х. Вiн
кинув в куток кiмнати зiбгану хустку, а Нептун скочив й принiс. Забавно
було дивитись, як Нептун на бiгу хляпав обвислим вухом i трiпав бiлу
поноску пiд чорним холодним носом.
- Нептунi Iсi!..
Вiн обережно вийняв з рота собацi мокру од слини хустку.
Але Нептун раптом застиг. Пiдняв голову вгору i грубо два рази гавкнув.
Занепоко©лись iншi собаки, а Мишка кинулась до дверей i, пiдгорнувши пiд
себе куценький хвостик, заллялась дзвiночком.
- Хто там? Подивись, Савка.
Савка вернувся i ознаймив, що прийшли мужики.
- А! Мужики... Клич ©х сюди.
- Аркадiй, може б, ти перше скiнчив обiдать. Вони почекають.
Аркадiй Петрович нiзащо не хтiв... Вiн вже скiнчив. Мужики увiйшли i
купою стали бiля порога. Був межи ними i Бондаришин, що грошi узяв, а не
ви©хав нинi на панове сiно.
- А що скажете, люди?
Люди мовчки тупались на однiм мiсцi, бiлi, як вiвцi в сво©х
полотнянках, i дивились на блискучий посудою стiл, за яким засiдали пани i
собаки.
- За яким дiлом прийшли?
Рудий Панас клiпнув оком на сивого Марка, а той штовхнув лiктем Iвана.
Iван же думав, що найкраще скаже кум Бондаришин, i всi у згодi заморгали
на нього. Бондаришин не смiв вийти з тiсно© купи i звiдти вклонився
ласкавому пану.
- Прийшли до пана погомонiти за землю.
- Я дуже радий. За яку землю? Бондаришин замовк i озирнувся на кума.
Тодi Iван помiг:
- За панську, прошу ласкавого пана...
- Що тепер, значить, такi часи настали... - додав Марко...
- Та й пан самi нам казали... - не втерпiв Панас. А Бондаришин вже
закiнчив:
- От громада i присудила... Будемо одбирати землю од пана...
- Що?
Аркадiй Петрович несподiвано крикнув.
Вiн встав з-за столу i наблизився до них з серветкою у руцi.
Але люди були такi спокiйнi, наче прийшли порадитись тiльки у звичайних
хазяйських справах.
Сивий Марко теж уклонився низенько i зашамкав покiрно:
- Ми не хочемо кривдити пана... щоб усе мирно, по-божому було...
- Цитьте, нехай говорить кум Бондаришин, - одвiв дiда рукою рудий
Панас.
Тепер вже цiла родина - Софiя Петрiвна, Антоша i Лiда - покидали сво©
мiсця i встали за плечима хазя©на дому.
Лиш слiпий Жан лишився сидiти, свiтячи бiльмами на собак, що лизали
тарiлки.
А Бондаришин провадив так само покiрно i наче байдужно:
- Борони боже... лишимо й пановi трохи земельки... на яку грядку, на
цибулю, значить, чи що, щоб закришка була... та на крокет...
- Ах, ах! - зробилось млосно Софi© Петрiвнi, i поки Лiда подавала ©й
воду, Антоша заклав руки в офiцерськi штани i процiдив крiзь зуби:
- Вот негодяи!..
- Ми вже так через те, що пан були добрi до нас, спасибi ласкавому
пану, - кланявся Бондаришин.
- Аякже... Грiх що казати... всi люди пана "татком" взивають... -
гудiли за ним.
- Ну, добре, - стримав образу Аркадiй Петрович. - Не одрiкаюсь од сво©х
слiв... Коли так присудила громада...
В його голосi чувся вже лiд.
- Аркадiй! Що ти говориш!.. Як смi те ви!.. - хвилювалась Софiя
Петрiвна.
Антоша поривався щось говорити, i синi жили наллялись в нього на бiлому
лобi.
- Так отак, пане... за два днi ма мо свято, тодi громада й подiлить
землю. А тим часом нехай пан собi помiркують, де ©м лишить на грядки... чи
коло дому, чи в полi.
- Звiсно, що коло дому... ловкий погнiй... i наручно буде... - вирвався
з радою рудий Панас.
- За два днi вже пан самi обмiркують... Ми не хочемо зразу... бо ви в
нас добрi, спасибi ласкавому пану i вашiй панi... Вони нас нiколи не
забували...
- Авжеж... чи порошку там, чи мазi яко©... звiсно, нашi пани...
Оставайтесь здоровi...
I поки виходили люди, усi стояли немов закляклi, тiльки Аркадiй
Петрович теребив в руцi серветку.
Але Софiя Петрiвна отямилась скоро:
- Аркадiй! Ти збожеволiв! Ти не смi ш оддавати землi. Ти ма ш дiти!..
- Это нельзя оставить! Тут нужны меры... - гарячився Антоша i так
штовхнув Нептуна, що собака заскавучала пiд ногами у нього.
Тiльки Лiда все ще прихильно витягала до батька свою одкриту шию i
розтягала в усмiшку, правда, блiду, широкий рот.
- Ах, дайте ви менi спокiй! - роздратовано скрикнув Аркадiй Петрович. -
Зрозумiйте, нарештi, що я iнакше не можу...
Зiбгав серветку, кинув на стiл i вибiг з хати. Серед гвалту i метушнi,
що знялись по тiм, Жан пробасив раптом:
- Ну, мiноносце, розводи пару. Пора нам рушати в далеку плавбу...
- сть! - стрепенувсь "мiноносець".
Але плавба не вийшла.
Усi рiшили, що зараз треба порадитись вкупi, i запросили Жана.
А щоб прислуга не чула, взяли його пiд руки i вийшли з ©дальнi разом зо
всiми псами.
Тiльки Мишка десь щезла.
* * *
Мишка знайшла хазя©на свого аж в кабiнетi. Стояв пiд скляними дверима,
що вели на терасу, i стежив, як з докучним дзижчанням билась об шибку
муха. Мишка ткнулася носом об його чобiт, але вiн ©© не помiтив. Тодi вона
заскакала на дверi, щоб дiстать муху, але не зловила, утомилась i лягла у
кутку на подушку.
Крiзь шибку виднiлись бiлi колони тераси, а за ними квiтник. На клумбах
горiли маки, а раннi левко© тiльки що розпускались. Аркадiй Петрович щодня
дививсь на квiтник, але тiльки сьогоднi вiн його зацiкавив. Одхилив дверi
i пiдставив лисину сонцю. Потiм важко зiйшов по сходах i присiв над
квiтками.
Але вони вже перестали його займати. Чув щось важке у собi i не хотiв
признатись, що то образа. Натурально, вони мають право на землю, вiн
завжди тримався тако© думки i завжди ©© висловляв, але щоб у нього... От
тобi й добрi "сусiдськi" стосунки! Згадав всi поради сво© i помiч,
кумовання i сiльськi весiлля, на яких вiн грав ролю весiльного батька. В
того самого Бондаришина вiн, зда ться, хрестив... А тепер все се забулось!
- Грядка цибулi i на крокет... Ха-ха!..
Сонце напекло йому лисину. Воно непереможно i безупинно лилось на
квiтник i на поля, що кудись бiгли з горбка на горбок, аж до крайнеба.
Вернувся додому, надiв картуз i, замiсть того щоб лягти на кушетку, як
звик по обiдi, подавсь на подвiр'я. Широкий двiр зеленiв морiжком. Хурман
порався з фаетоном, а Савка крутивсь бiля нього. Певно, вже обмовляють
новини! Аркадiй Петрович хотiв звелiти осiдлати коня, але не зваживсь
якось, наче опинився на чужому хазяйствi. Мовчки перейшов вiн повз них у
браму i опинився на полi. Жито вже красувалось. Жовтi палички цвiту тихо
гойдались на волосинках вздовж колоскiв, i непомiтний пилок золотився на
сонцi. Дитячi очi-волошки виглядали iз гущини. Мишка раптом зашелестiла в
житi i побiгла стежкою наперед. Ниви то поволi котились в долину, то
пiдiймались на похилi горби, наче земля в солодкiй млостi вигинала хребет,
а. Аркадiй Петрович, оддавшись на волю зеленим хвилям, старався нiчого не
думать i тiльки вдивлявся в та мничу глибiнь густих зарослiв жита, тiльки
чув пiд ногами нiжну м'якiсть межi. Правда, од поля вставали якiсь голоси,
щось промовляли, але вiн того слухать не хотiв. Хотiв спокою i самоти. Але
чим далi заглиблявся вiн в поле, тим виразнiше пiдiймався од землi голос,
м'який, зрадливий, i сперечався. I тут вiн вперше почув всiм тiлом, що се
обзивалась до нього його земля, що вiн з нею так зрiсся, як з жiнкою, з
сином, з дочкою. Що тут, де вiн ступа , ходили ноги батька i дiда, i над
полями лунав ©х голос, голос цiлого роду Малин. Що все, чим вiн пиша ться
й цiнить у собi, його розум, смак i культура, навiть його iде©, - все
згодували, усе зростили отсi лани.
Але Аркадiй Петрович вже смiявсь над собою:
- Ха-ха! Заговорила дворянська кров.
Зусиллям волi вiн змахнув усi думки i далi брiв. Злiва, при мокрiй
долинцi, кiнчались жита i починалась лука. Тут паслись корови й лошата.
Пастушок Федько, вгледiвши пана, зняв рваний картуз i так стояв, босий, з
торбинками через плече.
- Надiнь картуз! - гукнув Аркадiй Петрович.
Пастух не дочув i бiг до нього.
- Картуз... картуз надiнь!
Корови розбрелися по луцi, гладкi, сочистi, як i трава. Лошата пiдняли
голови до хазя©на свого й чекали, напруживши жили на мiцних шиях, готовi
плигнути i помчатись по луцi на тоненьких тугих ногах.
Пiдiйшов до любимого Васьки i почав чухати шию, а Васька поклав на
плече йому морду, мрiйно зм'якшивши вираз полохливих очей. I так вони
довго стояли в якiйсь звiрячiй приязнi, i обом було при мно - одному
чухать, а другому чуханим бути.
"I се заберуть..." - гiрко подумав Аркадiй Петрович, рушаючи далi.
Вiн йшов по свiжiй травi, вогкiй од мочара, а сонце запалило зеленим
вогнем кiнський щавель i стовбури будякiв.
Щось було сьогоднi принадне, особливе в його землi, мов на обличчi
небiжки, з якою жив цiле життя, а тепер мусить прощатись навiки. Якiсь
квiтки i зела, невиданi перше, тиха ласкавiсть контурiв, запахи трав i
землi, теплi рiднi простори.
Високi верби шумiли над ровом, i небо мiж ними синiло, наче емаль.
Перескочив окiп, скупавшись у материнцi i полинях, i знов опинився на
стежцi. По однiм боцi хвилювалося жито, по другiм - жовтiла глинянч круча,
з чубком червоних макiв. Як гарно! Йому здавалось, що вiн тут вперше. Чи
не чуже часом? Нi, вiн iшов по свойому. Дивно, як вiн мало зна ма ток.
Мухи бринiли в квiтках. Мишка порпалась в глинi i нюхала ямку. Стежка
лагiдно здiймалася вгору i пропадала мiсцями в густих лопухах. Тепер поле
все ширше розкривало сво© рамена, все далi розстеляло свою одежу, i, коли
вiн зiйшов на горбок, перед ним встали в повнiй красi всi ниви, зелена
пляма низько© луки, далека смужечка лiсу. I тут, стоячи в осередку, сво ©
землi, вiн бiльше почув, нiж подумав, що нiкому ©© не оддасть.
- Буду стрiляти, коли прийдуть....
Се так несподiвано вирвалось вголос, що вiн не повiрив i озирнувся.
Хiба се вiн?
Але навколо тiльки ниви котились з горбка на горбок.
Йому зробилося стидно. Фу, яке свинство!.. Скинув картуз i витер пiт з
лоба. Невже вiн дiйшов би до того? Очевидячки - нi. Хiба вiн може пiти
проти себе, проти усього, у що вiн вiрив, з чим не та©вся нi перед ким.
Таких, як вiн, горстка, i що вони значать у великiм процесi життя? Кiлька
засохлих листочкiв на зеленому святi весни. Натурально, з грядки цибулi
вижить не можна, доведеться на старiсть служити. Двi маленькi кiмнатки на
передмiстi. Стара сама готу ©сти. Вiн ходить з кошичком на базар. Став
самовар, Аркадiй!.. Справдi, чи вiн вмiв би наставить? Треба навчитись.
Антоша та Лiда зароблять на хлiб, вони молодi. А тобi. Мишко, доведеться
забути про креми та смачнi кiсточки...
Дурна Мишка наче зрадiла такiй перспективi. Скакала йому на ногу i
умастила землею штани. Але що там штани! Йому навiть при мно було уявляти
себе убогим, забутим, стертим великим процесом. Вiн мученик i добровiльно
несе свiй хрест... Чув, що його тiло при мно пару , дихання чисте i легке,
а жаль до себе збуджу апетит. Такий молодий апетит i -здоровий, що просто
чудо! Чи догадаються тiльки насмажити на вечерю молодих печеричок, так, як
вiн любить: цiленькi облити сметаною добре i оживити зеленим пером
цибульки... Треба було сказати Мотрi... Чорт побери! Завжди iсторi© всякi
збурюють йому кров, змушують грати. Але, властиво, чи було що навiть?
Якiсь похвалки фантастичнi, дурнi погрози. Вони розвiються зараз, коли
побалакать з селом. Все буде, як було досi, тихо i мирно, бо щоб у нього
хто зваживсь одiбрать землю... У нього? Ха-ха!..
- Мишко, аvanti!..
Однак вдома i не думали подавати вечерю.
Софiя Петрiвна чекала на нього на ганку, i не встиг вiн навiть скинуть
картуз, як вона напустиласьна нього:
- Аркадiй, ти ма ш дiти!
Пiд очима в не© чорнiли круги.
- Ну, маю, серце.
- Тут не до жартiв. Ти повинен до губернатора ©хать...
Аркадiй Петрович знизав плечима i одвернувся.
- Треба прохати, щоб вiн зараз прислав козакiв.
- Вибачай, Соню, ти говориш дурницi.
- А що ж, чекати, щоб мужики землю забрали?
- Ну й заберуть. Земля до них належить.
- Ти помiшався на лiберальних iдеях. Коли ти вже затявся, я ©х сама
покличу.
- Я не потерплю козакiв в себе.
- Без них не обiйдешся.
- А я зроблю скандал... Я не знаю, що зроблю... Пiду в тюрму... На
Сибiр пiду...
- Аркадiй, голубчик...
- ...На каторгу пiду, а не попущу...
- Зрозумiй же, Аркадiй...
Але вiн не хотiв розумiти. Розшумiвся, як самовар, що ось-ось ма
збiгати. Кричав, весь червоний i мокрий, тупав ногами i так махав руками,
наче перед ним була не жiнка, а навiснi козаки.
Так з розмови нiчого й не вийшло, тiльки вечерю йому зiпсували. Тим
бiльше, що забули засмажити печерички.
- А де ж Антоша?
Його при вечерi не було.
I з того, як змiшалась Софiя Петрiвна, поясняючи щось нiсенiтне, як
затиснула Лiда уста, вiн догадався, що од нього щось криють.
Але нiчого не одповiв.
Другого дня Аркадiй Петрович прокинувсь в поганiм настро©. Вже в тому,
як Савка внiс воду i з грюком поставив на умивальник, а виходячи, ляснув
дверима, вiн почув неповагу до себе.
"Зна , шельма, що мужики завтра одберуть землю, а з голодранцем нiчого
церемонi© гнути..."
З'©в без апетиту снiданок i пiшов по хазяйству. Обiйшов сад, шпихлiри,
тепер замкненi, пiд якими пiдкасана Мотря годувала гусей, порожнi удень
хлiви, звiдки з глибоких чорних отворiв йшов ©дкий запах.
Хурман на подвiр'© мив фаетон.
Потому заглянув до стайнi. Там тупали конi та жували обрiк, а при
дверях лежала велика купа старого гною. Бiля не©, поклавшись голоблями на
траву, дрiмала мокра бочка з водою.
- Ферапонте, зараз менi перекидати гнiй поза стайню! Наметав купи перед
дверима, як на парад...
Хурман розiгнув спину й стояв, тримаючи вiхоть в червоних руках.
- Слухаю пана.
"Властиво, се нi до чого, - подумав Аркадiй Петрович, - але - сказав".
Повз двiрську браму чвалав Бондаришин i, побачивши пана, вклонився.
"Ач, привiтався, ледве пiдняв бриля, - скипiв Аркадiй Петрович. - Що я
©м тепер! Я вже ©м не потрiбний..."
- Хам! - кинув крiзь зуби, дивлячись Бондаришину вслiд.
Спустившись з ганку, вирушав у щоденну плавбу слiпий адмiрал пiд руку з
сво©м "мiноносцем". Вони пройшли повз нього, не помiтивши навiть.
"I той виступа сьогоднi iнакше, - подумав Аркадiй. Петрович про
"мiноносця". - Радi , бестiя, певно, що бiльше не буде панiв..."
Аркадiй Петрович подався у поле, якось так, без мети. Набiгла хмара. "А
сiни возять!" - згадав з тривогою вiн. Великi краплi впали вже на картуз,
на руки i на лице. Жито запахло. Думав, що треба вертатись, - i не
вертався. I раптом теплi небеснi води густо злетiли на ниви в тiнях сизо©
хмари, але сонце зараз десь близько засвiтило веселку, i дощ перестав.
Важкi краплини загойдалися на колоссях, легенька пара знялася над нивами.
Аркадiй Петрович теж почав парувати. Але вiн не зрадiв: йому бiльше вже
хотiлося хмар i дощу, нiж сонця. Чорт бери сiно, нехай пропада !..
Так само без думки - для чого - вернувся знов на подвiр'я. Хурман все
ще порався з фаетоном. Купа гною все ще тулилась до стайнi, тепер чорна i