Мирний Панас. Повiя

   - А ви самi не догадались?
   - Ви з роботою?.. Сiдайте ж, сiдайте, кумушка, неждана, несподiвана госте! Ось i крiслечко; у йому так покiйно сидiти, - щебетав вiн, пiдсуваючи до неї крiсло.
   "Що ж се ж воно буде?" - подумала Христя i пiдвела голову. Дверi були не причиненi, щiлина завширшки з долоню давала на все вiльно дивитись. "Невже i вона?.." - пригадалися знову їй слова Мар'ї… Мороз наче пройшов вподовж Христиної спини… "У неї ж чоловiк… У неї двiйко дiтей… Вона - кума його!" - думала Христя i чогось сама себе боялася.
   А тим часом панi опустилась в крiсло i весело защебетала з паничем.
   - Що се ви робите? Менi скатертину в'яжете? - усмiхаючись, пита вiн.
   - Вам?! - аж скрикнула вона i гостро подивилася.
   - А хоч би й менi? Що ж я? Кум. Кумовi давно б слiд вив'язати скатертину; ось дивiться - стiл голий.
   Вона ще гострiше подивилася, мов казала очима: для тебе? Знаємо ми вас! Є у вас тi, що наплетуть i нав'яжуть. Потiм зразу перемiнила свiй гострий погляд i зареготалася, заiскривши очима… "О, яка вона хороша, коли усмiхається!" - подумала Христя. Та, видно, i панич те саме подумав, бо його погляд, тихий та ласкавий, так довго зостановився на їй… Христя запримiтила, як вiд того погляду, наче снiжина вiд теплого руху, тала панi, ще краще усмiхаючись; i, смiючись, розказувала, як сьогоднi Христя здивувалася її в'язанню, її швидкому перебиранню пальцями.
   - У вас справдi пальчики - чудо! - граючи очима, промовив тихо панич.
   Панi кинула на його гедзя i ще утiшнiше усмiхнулася; її тендiтнi пальчики, мов мишки, забiгали, дратували його, мов казали: ага, ага? хорошi ручки? хорошi пальчики? Де найдеш такi другi? Не стрiнеш других таких!.. I Христi здавалося - сама не знає, що їй здалося… Вона тiльки запримiтила, мов що Заблищало… почувся ляск…
   - Больно! - скрикнув панич, тручи свою руку.
   - Больно? - спитала вона. - А другим не больно! - I очi її загорiлися хижо.
   - Кумушка! - зашептав вiн, приложившись устами до її руки. Почувся поцiлунок… її рука лежала в його руках, i вiн тихо гладив її, прикриваючи Зверху поцiлунками… Вона не противилася, тiльки прикро та хижо дивилася на його. Христя бачила, як у неї очi горiли, як уста тремтiли, як вона кусала їх… Панi здалася їй такою хижою, такою злою.
   Це вона зразу вихопила свою руку i, скривившись, мов хто ущипнув її, не прошептала - просичала:
   - Такi i в твоєї попадi руки?
   Мов хто кольнув його у серце! Вiн трiпнувся, випрямився i уставився очима на паню.
   - Пистино Iванiвно! - тихо сказав вiн. - Кому-кому, а вам - грiх! Ви вiрите, що брешуть люди?
   Панi прикро подивилася на нього, похитала головою, зiтхнула i знову узялася за роботу.
   Ще довго сидiла вона смутна-невесела, опустивши очi в роботу, та вже нiчого такого не було мiж ними. Вiн бiльше говорив, вона слухала. Коли-неколи скине на його прикрий погляд, мов спитає: чи правда то? I знову опусте - задумається; i задумана слухає його. Христi здалося, що, i слухаючи його, вона нiчого не чула, що говорив вiн: вона слухала сама себе, щось вивiряла у собi.
   Уже геть за пiвнiч, коли мiсяць зiйшов, пан прийшов i постукав у дверi, вона, попрощавшись, пiшла йому одчиняти.
   - А я сидiла у Григорiя Петровича i ждала тебе, - похвалилася вона. Пан їй нiчого не одказав.
   Швидко пiсля того усюди погасло свiтло; все затихло, заснуло; одна Христя не спала. Вона ще довго качалася та думала про те несподiване гостювання панi у панича.
   "А може, воно мiж папами так i годиться… Звiсно: панськi звичаї - не нашi…" - рiшила вона i тодi тiльки заснула.

 

III

 
   Пiзно заснула Христя, а рано устала. Обличчя її наче припухло, в очах пекло, голова горiла… Так буває, коли не доспиш. Вона справдi не доспала. Ось уже другий день недосипляє… Хай позавчора сидiли пани довго, а вчора?.. Вона згадала вчорашнє i здивувалася. Дивно їй, як се воно у городi ведеться; у селi давно б уже побачили-помiтили, i гомону, i слави було б уже на все село; а тут - наче воно так i слiд. Одна Мар'я догадується, i панi сама пановi похвалилася, що була у паничевiй хатi, i пан - нiчогiсiнько… Дивно! Хай вiн нежонатий, а вона? Вона - жiнка, вона - закон брала, у неї дiти - i то не грiх? Христi страх як хотiлося побачити паню, чи перемiнилась вона хоч трохи, як буде дивитися паничевi у вiчi?
   Пан вийшов умиватись. Вона зливала йому на руки i добре роздивлялася. Голова його вже лисiла, де-не-де сiдина пробивалася мiж рiдким волоссям; спина - горбом вигнулась, лице - жовте, замлiле, рудi рiдкi баки, мов гичка З пшенички, спускалися з запалих щiк. їй пригадалася постать паничева, як вона його у щiлину роздивлялася… Господи! який же то пан поганий!
   Ось незабаром вийшла i панi. Тиха та ясна, на щоках грає рум'янець, личко бiле та свiже… "I вона вийшла за такого поганого?" - подумала Христя i опустила очi в землю. Вона боялася глянути на неї; боялася, щоб панi не помiтила, що вона пiдглядала учора.
   Устав i панич; пiшов до гурту чаю пити i - нiчогiсiнько. Панi, як i завжди, розливала чай, а панич з паном гуторили про вчорашнiй вечiр. Пан хвалиться виграшем, панич - нежданим гостюванням; а вона i собi слово уставе, i засмiється, i заiскрить очима. "Та й скритнi ж пани сi якi!" - подумала Христя. Одно вона тiльки й запримiтила, що панi все якось тихо цiлувала Маринку i хижо свiтила очима на Iвася, на старшого сина, що скидався на батька; а найбiльше тодi, як вiн, наливаючи чай у блюдце, схлюпнув трохи на стiл, - лице її скривилося, якась зла смуга пробiгла коло уст… У той час вона, здається, не тiльки ненавидiла сина, а разом i батька. Та тiльки то на одну хвилину появилося - i окрилося зразу; i знову вона тиха, ясна, ласкава, щебетлива.
   Христя вийшла у кухню. Їй страх як хотiлося розказати Мар'ї усе. Спитай її т'льки та зачепи хоч словом - i вона б усе перед нею виложила. Так Мар'я така блiда, аж страшна, стояла коло столу i мовчки, нiкуди не оглядаючись, кришила буряки на борщ… "Нi, не сьогоднi, - подумала Христя. - Хай колись…"
   Цiлий день i Христя, i Мар'я ходили задуманi, мовчазнi: Христi новина та не давала спокою, як миша скребеться в куточку, так вона скреблася на душi у неї. А Мар'я? Чого Мар'я сумна? Нiкому в очi не подивиться, нi до кого не заговорить. Пiсля обiду Христя запримiтила сльози на Мар'їних очах. Пiд вечiр Христя побiгла в комору за вугiллям, де Мар'я завжди спала. Там Мар'я сидiла i гiрко плакала.
   - Тiточко! Чого се ви? - спитала Христя.
   Та тiльки махнула рукою i припала до подушки.
   Настав вечiр, а за ним не забарилася i нiч насунути. Мар'я не прибиралась, як учора, не милася, не вив'язувалась. Сумна сидiла вона у кухнi, дожидала, поки пани ляжуть, i тiльки коли-не-коли важко зiтхала.
   Пани нiкуди не збиралися йти, посидiли трохи на рундуку та швидко й спати полягали.
   - Тiтко! ви в коморi ляжете? - спитала Христя.
   - А що?
   - Ляжу й я з вами: у хатi душно.
   - Лягай.
   Христя ухопила рядно, подушку i побiгла слатися. Мар'я лягла в коморi, Христя - в прикомiрку. Як погасили свiтло, непроглядна темнота обхопила їх: анi смужечки, схожої на свiт, - неначе в домовинi! Христя покiйно лежить, слухає. Ось щось луснуло, щось ворухнулося, щось десь заскребло. То миша скребеться чи пацюк?
   - Тiтко!
   - Чого тобi?
   - Чи тут пацюкiв немає?
   - Хiба я знаю.
   Знову тихо. З улицi доноситься тиркання, гук.
   - Се так i в селi на вулицi викрикують, - почала Христя. - А весело на тих вулицях!
   - Весело буває, - одказала Мар'я.
   - Хiба й ви бували на вулицях?
   - Де я не бувала? У пеклi тiльки не була; та й там, мабуть, не буде гiрше, як тут е!
   - Що ж вам таке було? - зацiкавилася Христя.
   - Зостарiєшся, як усе знатимеш. Спи краще.
   - Чогось не спиться… А ви, тiтко, правду казали за паню, - перегодом бовкнула Христя.
   - За яку паню?
   - За нашу.
   - Яку правду?
   - Що панi панича любить.
   - I ти хiба помiтила?
   Христя почала розказувати про вчорашнє. I дивно: Мар'я зразу наче ожила, перелiзла аж до Христi слухати.
   - Ой боже! що та любов може, - вимовила вона напослiдку, важко зiтхнувши.
   - I що воно таке та любов? - спитала Христя.
   - Пiди ж ти. Невеличка пташка, та велику силу має! Не люби, Христе, нiкого й нiколи. Хай йому гаспид!.. Покiй позбудеш, сон позбудеш, їсти забудеш, а накiнцi - ще й обдурить тебе, отак як оце й мене, дурну!
   - Хто ж вас обдурив, тiточко?
   - Багато казати, та мало слухати!.. Чи мало хто мене не дурив? Якби на них, дурисвiтiв, та вилились тi сльози, що я їх за один раз виплакала, то вони б у їх з головами своїми потонули! А чи раз же то було? Боже, боже! I нащо ти дав менi таке серце кляте?.. А нiчого з ним не поробиш. Така вже, видно, моя доля гiркая! А може, доля така як i слiд була, та пани на таку путь напутили.
   - Якi пани? - спитала Христя.
   - Не знаєш? - перепитала Мар'я. - Свої… Я панська була. Та, видно, ти нiчого не знаєш. А я?.. Сам чортяка не звiдав того, що я звiдала!.. Чого тiльки не було в моєму життi? - подумавши, сказала Мар'я i почала розказувати.
   - Ми були крiпаки. Нас небагато було: батько, мати та я - от i вся сiм'я. Жили ми в Якiвцях - село таке. Ти не дивись, що я тепер така стала - постарiла, понiкчемнiла; а замолоду була красива, швидка, весела… i на язик гостра. Все село тiшилося моїми вигадками, всi хлопцi й дiвчата носили прiзвища, що я їх, бувало, надаю. Огонь була - не дiвка!.. Мати любила мене - душi не чула. Бувало, де забарюся - уже i клопiт, i сльози. Де ж? Одним одна дитина!.. Може, i батько любив, та за панщиною нiколи було йому те показувати. Бувало, як поженуть на роботу, то за мiсяць хiба раз додому навiдається. Вiн бондар був i все в панському дворi i кис; а мати одна зо мною. Батько був сухий, худий, заморений; приїде, було, додому - та й зляже. Мати возькається з хворим, а я собi вигулюю… Вигулялася така здорова, огрядна! От ти трохи нагадуєш мене собою… Менi уже сiмнадцятий пiшов. Хлопцi бiля мене, як хмiль коло тичини, в'ються; а найпаче Будненко Василь. Чорнявий, кучерявий: картина- не хлопець! Люди казали: от би спарувати - на славу була б пара!.. Воно б, може, так i сталося, та… Батько усе хирiв, кашляв та так, як свiчка, тав. На ногах i вмер, сердешний. Ну, звiсно, пiсля смертi батькової клопоти, турботи. Воно якби Василь смiливiший, то ми, може б, i побралися; тiльки вiн жде, поки батьковi рiк вийде. Менi-то вiн сказав так, а матерi - нi слова… Жду я того року. Пройшло уже два мiсяцi. Коли се приходить до нас дiдич з двору: "Тобi, Явдохо, наказ: перебиратись з дочкою у двiр; а сюди з двору Якименка переведуть…" Господи! що ми тодi з матiр'ю попоплакали та попокляли свою долю! А люди в один голос: оце ж пропала Мар'я! оце рехт їй!.. Мати плаче, побивається, а менi - страшно так. Не дай, господи, повiсять або утоплять; а жити ж то так хочеться! Воно б, може, i краще було, якби утопили або повiсили: менше горя знала б. Нi ж, бач, i досi по свiту волочуся! Переїхали ми в двiр. У дворi щось жiнки та дiвчата мiж собою перешiптуються, дивляться на мене та усмiхаються. А мати одно - плаче…
   - Не плач, стара, - як зараз чую голос коваля Спиридона. - Он у тебе дочка як картина: не дасть в образу! Викупить перед паном. Ще й нагороду одбереш за те, що викохала таку.
   Усi так i зареготались, а мати ще ряснiше заридала! А я стою коло матерi, як чмелена: страшно менi i на людей глянути; а серце - як не вискоче!
   Коли се кажуть: пан iде. Усi розступилися, кланяються. Перед нами, мов з-пiд землi, вирiс пан - горбатий, кривоногий, таранкуватий, ще й з бородою, як у жида.
   - Ану, де та красавиця? - питає. Уп'яв у мене свої манюсiнькi мишачi очi з-пiд настовбурчених рудих брiв - я так i обiмлiла; глянула на матiр, а вона, як стiна, бiла.
   - Нiчого, нiчого, - каже пан, усмiхаючись своїми гнилими зубами. - Нарядiть дочку як слiд та й у горницi; а мати й на кухнi послуже. Мати в ноги.
   - Паночку, лебедочку!.. - просить-ридає.
   - Чого ти, - каже, - дурна, виєш? Хiба твоїй дочцi худо буде? Не бiйсь, худа не буде.
   Мати як припала до його нiг - та так i заколiла.
   - Пiдведiть стару, - приказує пан, - та провiтрiть, а молоду одведiть у горницi. - Сказав - i пошкандибав до будинку.
   Мене, не довго думавши, два чоловiки - хiп пiд руки! - та в горницi так i помчали. Там передали мене якiйсь курносiй, пикатiй бабi. Та вiдвела ще 'далi, почала вговорювати, щоб я не боялася, що менi тут добре буде. Велiла скидати ту одежу, в якiй я прийшла, а надiвати ту, яку вона вкаже… Наряджа мене та все прихвалює: яка я красива та як я пановi сподобалася. Як одiла ото, пiдвела до дзеркала: я уперше зроду у його дивилася. Як глянула - i сама не своя стала! Чи се я, чи не я? Наряджена, розодiта, як та панякка… Того ж таки дня довелося попрощатися з своїм дiвуванням!..
   I Мар'я болiсно та гiрко зареготалася. У Христi мороз пробiг поза спиною вiд того реготу.
   - Ох, смiх тепер, - стуляючи нитку перерваної розмови, почала знову Мар'я, - а тодi не до смiху було. Як я тодi плакала, як побивалася! Та все даремно… Мене заперли в однiй хатинi i не пускали нiкуди, 3а цiлий день у мене рiски в ротi не було, а ввечiр - пан знову iде… Кривоногий, як змiя та, в'ється коло мене. Так мене зло узяло! Глянула я на нього, огидливiсть так i заворушила, зло так i пiдступило пiд серце, вже ж усьому, думаю, край бува, та як кинуся на нього, як ухоплю за горлянку, так i впилася пальцями! Бачу: посинiв вiн, очi кров'ю налилися… усиловується дихнути. А я все давлю та приказую: "А що, поглумився, а що навтiшався?" Якось вiн зiбрався з силою, пiдняв руку та як дав менi у лiве ухо, - так у моїй головi i пiшло в усi дзвони дзвонити!.. У головi дзвоне, а в очах - темно-темно. Я не пам'ятаю, що далi було. Зиаiо, що як очунялася я, то лежала на дошцi кров'ю пiдлита. Коло мене ходе та баба, що наряджала, та беззубим ротом сичить усякi лайки… Цiлий тиждень лежала я, як колода; цiлий мiсяць сходили синяки з мого тiла. Видужала - мене знову взяли у горницi i пристановили, щоб я держала пановi горщик… Отаке-то! Бувало нi з сього нi з того, ти стоїш - а вiн - кресь тебе по щоцi! "Чому не прибираєш?" - крикне. Нахилишся, а вiн тобi кулаком межи плечi… Гiрше, нiж над товарякою, знущався!.. Витерпiла я раз, ковтаючи гiркi сльози, витерпiла удруге i утретє. Вчетверте знову закипiло бiля серця… як був трохи не повний горщик, так я ним на його i линула… Господи!.. зроду-вiку нiчого не бачила я страшнiшого, як пан тодi! Увесь тремтить, очi палають, обличчя мiниться, то зразу поблiдне, аж посинiє, а з нього так i бiжать патьоки… Смiх i лихо!.. Я мерщiй кинулась навтеки. Куди ж ти втечеш? Тут мене зразу i злапали… Було ж менi! Мене держать За руки, а вiн лютий, як змiй, стрибає бiля мене… "Лижи! язиком злизуй!" - гукає. Та кресь! - мене в один висок; пiдскоче з другого боку - та в другий! Збив мене - курцi нiде клюнути!.. Заперли мене не в хату, а в саж. Цiлий тиждень я там, як свиня, лежала. Кожного ранку, бувало, прийдуть, принесуть менi їсти - сухар цвiлий та помиїв якихсь замiсть води. Отим i живи! Або оселедця дадуть, а води не дадуть… Згагою морять. А люди з двору зiйдуться - хрюкають, регочуть. У пеклi не буде гiрше, нiж менi тодi! I не пропала ж, дивись. Живуча, сучка, вдалася! - додала, зареготавши, Мар'я.
   - Господи! що ж далi було?.. - жахнулася Христя.
   - Далi? Багато далi, Христе… Мабуть, нiкому на свiтi не довелося звiдати того, що менi. Ото держали мене в сажi, а як пiдгоїлися виразки та трохи посходили синяки, то прикували коло сажу на цеп, як ту собаку. Дощ, лиха година, а я приткнуся до стiни та так i гибiю… Не було, Христе, гiршого лиха, як те крiпацтво! Якби не воно, - хiба б я хилялася отак по свiту, як оце хиляюся? Була б, певно, за Василем i була б господинею. А то, бач: як Зозуля та - без пристановища, без притулку. Мабуть, десь пiд тином доведеться пропасти: усiм чужа, нiкому не потрiбна, як той покидьок.
   - А що ж мати? Де ж мати була, що за вас не заступилася? - спитала Христя.
   - Тож-то й є, що нi мене до матерi не пускали, нi матiр - до мене. Потiм уже я почула, що промiняв її пан другому за собаку. Отаке з людьми робили!
   - Нуте, як же ви виплутались iз своєї бiди?
   - Багато, Христе, розказувати. Якби все, як воно було, розказати - за рiк би не переказав… Держать ото мене на цепу, лежу я та гибiю. Хоч би одiрватись, утекла б куди та повiсилася!.. I от почала я крутити цеп: i спджу, i стою - та все кручу. Се ж не вiрьовка тобi, щоб перекрутити, а залiзо. Як ти його перекрутиш? Уже ж, думаю, що буде, те й буде! Цiлий тиждень його крутила - таки перекрутила. I залiзо не видержало - отаке!.. Се було вночi; як перекрутила, як край цепу брязнув у моїх нiг - страх мене напав. Що се я, думаю, наробила? Посидiла, подивилася; пiдняла цеп на руки - брязкаю ним. А далi - як зiрвуся з мiсця, як дремену з двору - тiльки закурiло! Куди я бiгла, якою дорогою - i досi не пригадую. Не знаю, як ранком опинилася бiля якогось села. Що воно за село? - i того не скажу. Уходжу в перший двiр; собаки кинулись на мене; люди вибiгли. Обступили мене, обдивляються, а я стою, як тороплена. "Хто ти, вiдкiля?" - допитуються. А в мене рiч одiбрало, язика на поверну; бiля серця печiя пече, в головi огонь палає, у вiччю темно, наче я крiзь сито дивлюся. Спасибi однiй молодицi, узяла мене до хати, пригрiла своєю обхiднiстю та ласкою, дала їсти… Наїлася я, очуняла. Тодi тiльки розказала про спою пригоду. Розказую та плачу; а за мною i другi плачуть. "Куди ж ти тепер пiдеш?" - питають люди. "Не знаю, - одказую їм. - Хоч з мосту та в воду!" А один чоловiк старенький уже, лисенький: "Тю-тю! - каже, - оханися. Хiба на се немає нiякого суду, нiякого права? Жалiйся. Я, - каже, - знаю у городi такого панка, у судi служе. Помагає добрим людям. От i менi, - каже, - допомiг одiбрати землю вiд напасника. Хоч, поведу до його?" Я йому в ноги. "Згляньтеся, - молю, - хоч ви, дядечку! Я за вас довiку буду бога молити!" - "Не проси, - одказує, - мене, там попросиш. Я сказав поведу, то й поведу; а там що буде - не знаю". На другий день ми поїхали. Повiв вiн мене на квартиру до того пана. Молодий ще пан, ввiчливий. Ходе по двору, смокче люльку та спльовує.
   Дядько розказує йому за мене та просе: поможiть. "Можна, - каже, - можна попитатися… А що менi за те?" - "А що, паничу, - одказує дядько, - назначайте самi; одсудите на чисту - послуже не вам - другому; заслуже - заплате". Глянув вiн на мене якось скоса i зразу одвернувся. "Добре", - каже. I пiшов у хату. Довго не виходив, писав, видно, бо, вийшовшiї, зараз дав менi до рук бумагу. "На, - каже, - ею бумагу та иди до предводителя. Упади йому в ноги, розкажи все i бумагу подай". Спасибi дядьковi, повiв мене i до предводителя. Покликали мене. Уходжу я в хату, а там - панiв, панiв! Та накурено так, що аж синiє. "Де ж той предводитель? У кого його спитати?" - думаю та прямiсiнько перед усiма-бух! навколiшки. "I пожалуйте! i помилуйте!" - кажу, а цеп з рук як вирветься та - грюк! об помiст; аж усi струснулися. "Що се? i звiдки се?" - питає один старенький панок, пiдходячи до мене. Я йому бумагу до рук. Узяв вiн, прочитав про себе. "Добре, - каже, - бумагу твою приймаю i тебе поки що вiд панщини ослобоняю". Чую я те i не вiрю своїм ухам. Я думала, що одна смерть тiльки ослобонить мене вiд мого нещастя, а тут тобi кажуть: "Я тебе ослобоняю". Припала я до нiг того пана, цiлую їх та обливаю слiзьми. "Годi, - каже вiн, - годi! Тут сього не можна робити. Уставай!" Пiдвелася я, стою. "Iди, - каже, - собi та жди кiнця дiла". - "Куди ж я пiду?" - питаю. "То вже твоє дiло", - одказує. "Цеп же, - кажу, - у мене на шиi прикований". Та й брязнула цепом. Дехто засмiявся. Старенький пан повернувся до других, щось пошептавсь. "Пiдожди", - каже. Кликнув чоловiка i послав кудись. Чоловiк не забарився вернутися з жидом. У жлда цiлий оберемок ключiв на залiзнiй каблучцi. "Розкуй, - каже пан жидовi, - оцю нам дiвчину". Довго мосувався жид, поти розiмкнув замок: все примiряв то той, то другий ключ, поти не знайшовся такий, що якраз прийшовся. Як розiмкнув - жида вислали. А мене знову питають: як я хочу: чи щоб по суду дiло пiшло, чи, може, вони визовуть пана; та з ним я переговорю та помирюся. "Господь, - кажу, - з ним! I не кличте його; краще кликнiть мою матiр". - "А де ж твоя мати?" - "Не знаю, - кажу. - Разом узяли у двiр, а де дiли матiр - не знаю". Знову пани почали шептатися, а далi й кажуть: "Ну, йди собi, та навiдайся через тиждень". - "Куди ж я пiду? - знову я їм своє товчу. - У мене ж нi притулку, нi пристановища". - "Наймися у кого служити, - каже пан. - А поти - на тобi на харчi". I дав менi бумажку. Поклонилася я, поцiлувала пановi руку i пiшла. Дядько дожидався мене i знову повiв до панича. "А що, як?" - питає той. Я розказала все, як було. "Чому ж ти, дурна, не сказала, що хочеш по суду?" - "Бог його знає! Я не знала", - одказую. "Ну, нiчого, - каже, - ми його нагрiємо. А тепер от що: зоставайся у моєї хазяйки на службi". - "Добре, - кажу, - послужу, скiльки скажете. Ще якби ви за мою матiр поклопотали, то я б вам i вiк служила!.." Оддала я дядьковi бумажку, що пан дав: не хотiв i брати, та я намагалася. Як? Скiльки зо мною возився та клопотав? Вирядила я його, а сама зосталася у хазяйки. Вона була мiщанка, перекупка: хлiбом торгувала, рибою, соняшником… У неї ото я й зосталася. Спершу було чудно, боязко якось; а далi привикла. Хазяйка нiколи не сидить дома - усе на базарi та на иазарi, а ми з її дочкою, дiвкою, дома правимося. Гарна була та Настя - Настею звалася - весела, спiвуча. Як заспiваємо, бувало, удвох - аж стiни слухають. Iнодi до нас i панич зайде. Розкаже менi про дiло, нахваляється пана у тюрму посадить. "От коли б, - думаю, - його в тюрму завдав, щоб знав, як знущатися над людьми". - "А за матiр же як?" - питаю. Тодi ото вiн i сказав, що мати продана другому… Зажурилася я, засумувала. Шкода менi матерi старої; хоч би довелося побачити її, почути, як їй живеться… Якось раз увечерi панич кличе мене до себе в хату. Слово по слову - вiн почав менi казати: хочеш - я найму квартиру, будемо жити вкупi. Тобi, каже, добре буде: i те, i друге, i третє… Розпитує та пiдбива. Подумала я: не згодитися - не буде дiла вести: вiзьмуть мене знову до пана. А як до нього, то краще на шибеницю… Згодилася. З того ж таки вечора i почала я з паничем жити. Перейшли з ним на нову квартиру; живу - як господиня: схочу робити - роблю, схочу лежати - лежу. Добре було. 3абула про все. Про матiр тiльки iнколи згадувала, та боялася i згадувати. Що, думаю, як вона у хату - шасть: "А що се ти, - скаже, - вiд одного втекла, та другому на шию вiшаєшся?" - "Краще б, - думаю, - вона умерла, щоб i чутка про мене до неї не доходила…" Пожили ми отак з мiсяць, а може, й бiльше. Якось панич увечерi й каже: "Щось пан не їде". - "Який, - питаю, - пан?" - "Твiй обидчик". - "Хай йому цур! - кажу. - Я його й бачити не хочу". Коли се на ранок щось промелькнуло побiля вiкна, iде у двiр. Глянула я - пан… У мене i руки, i ноги потерпли. "Пан!" - кричу. А панич: "Iди, - каже, - собi у другу хату. Я з ним сам побалакаю". Пiшла я… Увiйшов пан, поздоровкався; та тихий такий, слухняний: де та й натура вовча дiлася!.. Слово по слову - завели рiч про мене. Жалiється паничевi, що я i сяка, i така: i волоцюга, i злодiйкувата. Дивується, що панич узявся за мене клопотати. Панич ходе по хатi, слухає та спльовує… У його була така чудна привичка - усе мов спльовує… Слухав ото вiн пана, слухав, а далi як визвiриться. "Та ви, - каже, - не соромитесь, отаке з нею вчинивши, ще й славити її? Бога побiйтесь! Я, - каже, - знаю її. Вона поблизу тут служе. Хазяйка не нахвалиться нею. Я думав, - каже, - що ви миритися приїхали, а ви так - базiкати". Пан мiй тодi на поп'ятний двiр. "Та я, - каже, - раднiший i миритися, i поступитися їй чим-небудь, хай тiльки облише". - "Що ж ви їй дасте?" - пита панич. "Замiж вiддам, огород дам, хату вистрою", - одказує. "То все дурниця, - каже панич. - Хочете на мир, - три тисячi!" Наче ужалений, пiдскочив пан. "Три тисячi? - скрикнув. - Краще я в тюрмi зогнию, на Сибiр пiду, нiж такiй поганцi три тисячi дам. Ще, може, прощення прилюдно скажете просити?" - "I прощення, - каже спокiйно панич. - А ви думали як? Ще молiть бога, що вона вас за одно страждання позиває, а за те й мовчить, що ви її насилували". - "Хто? Я? - скрикнув пан. - Вона бреше, мерзавка! Вона що вгодно наплете - вiрте їй. Хiба вона мало ще до того, як У двiр її взято, тягалася з хлопцями? А в дворi? Козачок Яшка є. Дитина, зовсiм ще дитина, а вона i його розвратила!" - кричить-гукає. А панич ходе та спльовує. Коли се, трохи охолонувши, знову повернувся до панича та так тихо та ласкаво: "Iване Юхимовичу, ви ж, - каже, - благородний; у ваших жилах тече дворянська кров. Ви самi маєте або вашi родителi крестян. Спитайте ви їх, вони скажуть, що то за народ? Чи варт вам устрявати у таке дiло? Що вона вам - сестра, родичка? Вона не вiдома нiкому. Що їй? Погомонять за неї трохи люди, а як вiзьме своє - кожному заздро стане. Кожна мати радiша буде сама привести до мене свою дочку, щоб пан нагородив, як її награджу… А я… Я боговi та государевi служив безпорочно; я - вiдомий мiж людьми; а тепер про мене по всьому повiту пiшла лиха слава… Через кого?.. - Аж зубами заскреготав. - А ви, - каже, - ще й карати збираєтесь… Iване Юхимовичу! Згляньтеся на бога. Може, коли i у вас будуть дiти, худоба, крестяни… Може, i ви коли не видержите, - серце не камiнь - i вдарите якого… Подумайте тiльки, що через погань яку, не стоящу слова доброго, вас обезславлять, одiрвуть вiд дiтей, худобу вашу одберуть". Отак лазаря спiває! А я стою у другiй хатi та з-за дверей слухаю… Так i пориває мене до панича кинутись, щоб не вiрив нiчому, не вступав нiчого… Отже гляну в щiлину, побачу панову кострубату голову, його мишачi очi - так мене страх i обiйме, поступлюся геть… Довго вони балакали, не пригадую тепер уже що. Панич не вступа. Пiшов пан нi з чим, тiльки запрохав панича до себе ввечерi. Як зосталися ми удвох, я й кажу паничевi: хай одкупе матiр та дасть хату й огород, - бери вже його лиха година! - помирюся. "Що ти, дурна! - каже панич. - I не думай без мого вiдома мириться!" Чи так, то й так. "Ти краще знаєш", - думаю. Увечерi панич пiшов до його, та вернувся аж свiтом - п'яний-п'янючий! Того дня i на службу не ходив, а ввечерi каже: "Знаєш, Мар'є, що? Дає тобi пан вiльну та двiстi карбованцiв: сто зараз, а другу сотню - як прошенiе подаси… Мирися!" А я: "А мати ж як? Хай хоч матiр одкупе". Зяротався панич. "Матiр? - перепитує. - Ну, нащо тобi мати? Ти ж у мене будеш жити. Адже вона, як вiльна буде, до тебе прийде. Що ж тодi? похвалить i погладить вона тебе?" Думаю: справдi так; жалко i матiр, шкода й себе… Що його робити? А вiн одно: мирися! I дає менi бумажку. "Оце тобi, - каже, - i грошi. Хоч у тебе будуть, а нi, то я заховаю". - "Сховайте, - кажу. - Де я їх у себе сховаю? Ще хто-небудь украде". Так уже йому вiрила, дурна.