Мирний Панас. Повiя

   Нiчого Христi робити, накидає на себе рамтя та дрантя, закутує у ганчiрки голi литки та руки, бере вiдра i суне до рiчки.
   Одного разу у вiхолу вона, щоб скорiше справитись, не пiшла до рiчки, а завернула поблизу до колодязя, хоч їй жид i жидiвка ще при уговорi заказали з колодязя води брати - i гiрка, i солона, нi на страву, нi помити нею.
   "Питимуть. Не вiзьме їх лиха година!" - подумала Христя, набираючи воду.
   Вечорiло. Пора самовар ставити, гарячим чаєм погрiтись, бо незабаром i сам Лейба прибiжить з своїх щоденних побiганок, а Лейба так любить чай.
   Христя постановила самовар i сiла доїдати свою вечерю - цибулю з сухарем. Ось i жид Лейба iде.
   - Сидиш, а самовар хай хоч безвiсти забiжить! - гримнув вiн на неї. Христя кинула їсти i побiгла за самоваром. Жидiвка зразу наставила чай, дiти з печi позскакували до столу, а жид вже у їутку сидить, дожидає чаю.
   - Та наливай, досi вже настоявся.
   Хайка начала наливати. Не чай, а якась жовта мутна водиця потекла з чайника.
   - Це ти з колодязя води набирала! - угадала жидiвка.
   - От, iще ж таки! З колодязя! З якої речi з колодязя! - Жидiвка попробувала, виплювала i дала попробувати Лейбi. Лейба покуштував.
   - Брешеш, - гримнув вiн, - з колодязя! Христя мовчала.
   - Хiба на те я тебе прийняв хлiб переводити, щоб ти за увесь день хоч раз води з рiчки не принесла! - почав виговорювати жид.
   - Пiди сам та добийся до тiї рiчки у таку вiхолу! - гарикнула Христя.
   - А коли так - вон з моєї хати, пранцюватi недоїдки! - скрикнув жид, вискакуючи з-за столу.
   - Куди я пiду пiд нiч та лиху годину?
   - Хоч i до чорта в гостi! - гукнув жид, розпалившись, i, схопивши Христю за руку, помчав з хати. Христя уп'ялася:
   - Пiдожди. Дай же хоч зiбратись.
   Жид кинув, а Христя почала намотувати на себе своє ганчiр'я. "Ну, куди тепер проти ночi?" - не кидала її думка, поти вона одягалася. Не можна сказати, щоб їй було страшно, або гiрко, або об чому шкодувала. Вона давно намiрялася кинути жида i давно сього ждала. Не ждала тiльки тепер - сьогоднi, зараз, та ще вночi. А от узяло та й випало! - i аж усмiхалася сама до себе Христя, дивуючись, що випало, та ще проти ночi.
   Намотавши на себе що тiльки можна, останнє шмаття вона згорнула у купу, Зв'язала у лиху ряднину i, перекинувши через голову за плечi, пiшла з хати, не сказавши нiкому нiчого. Вона вже зробила скiльки ступнiв вiд хати, як З сiней почувся Лейбин окрик:
   - Гей, ти! Пiдожди!
   - А що ще за рада? - повернувшись, спитала Христя.
   - Вiзьми ж з собою i свою воду! - уїдливо гукнув жид.
   - Подавися нею! - тiльки що одрубала Христя, як цiле вiдро холодної води обдало її з голови i до нiг, дверi стукнули, засув загурчав i все стихло.
   Вiд нестямки вона не знала, що їй робити, ухнула, струснулася i не пiшла, а побiгла з двору. Уже на улицi опам'яталася. Холоднi патьоки бiгли за шию, стiкали на ноги, достали тiла. Вона лапнулась за спину-хлюща хлющею! Регiт, глуз жидiвський почувся ззаду… нелюдське зло її опанувало… Вона спiткнулася на мерзлу груду, прихилилася i, як собака, одгребла руками шматок льодини i пошпурила на жидiвську хату. Почувся брязкiт битого скла, жидiвський гвалт, галас… Вона чимдуж подрала улицею i незабаром окрилася у темнiй темнотi ночi. Кожен раз тiльки, коли вона задирала руку за спину i черкалася об мокру одежу, зло розбирало її, i вона, на ходу викручуючи воду, костила на всi заставки жида. їй шкода так стало свого дрантя… Мокре, обмерзне… Поки то його висушиш - зогниє скорiше! Вона не думала про те, чи буде ще де сушити i куди вона дере тепер, а от їй шкода, що мокре. Про се думка не швидко прийшла до неї. Уже вона геть-геть увiйшла, бiльшу половину мiста прочухрала, тодi тiльки спитала сама себе: та куди ж вона йде i куди пiде?
   Холод пронизав її аж до самого серця, безмiрная туга спустилась на душу, безнадiйна тривога опанувала її. Вона опустила коло забору свою в'язку i сама сiла на неї. "Ну, куди ж тепер, куди?" - "У Мар'янiвку, - наче пiдказало що їй, - там твоя батькiвщина, грунт, хата… Нiхто не вижене, з холоду не околiєш. Туди, туди, у Мар'янiвку!" - i вона схопилася вже, щоб iти.
   "Куди уночi? - знову ударило їй у голову. - Десь зблудишся, тропи не знайдеш, десь замерзнеш серед поля. Друге дiло удень по-видному - прибився до якого села або хутора, переночував, перепочив та й знову свiтом далi. I нащо оця нiч? I чого все це випало уночi? Скiльки вона думала мандрувати, а от i не рiшалася, поти силомiць не випхали з хати. Куди ж тепер, куди?"
   Вона знову безнадiйно опустилася на свою в'язанку. Така її туга пронизала, що аж сльози пiшли з очей… Недалеко од неї роздався свисток сторожа. Ось i його постать, закутана у кожух, показалася.
   - Ти хто? Чого тут сидиш? - спитав сторож.
   - А де ж менi бути, коли немає де? - одказала вона.
   - Як немає де? На мiсце де стала б, робити хiба не здужаєш? Халамидниця! Iди зараз вiдсiля, а то я тебе!
   Христя схопила мерщiй в'язанку i подрала далi. Рiзучий посвист сторожа роздався за нею, попередив i скривсь десь далеко-далеко у вулицi, а їй здалося - у її душi: такою пустельною вона стала у неї.
   Безнадiйно вона плелася все далi та далi, зазираючи, як та приблудна собака, то в однi ворота, то в другi, чи не вiдчинена де хвiртка, чи немає де захисту, щоб до свiту перебути. А там вона знайде ярмiс. Ворота зачиненi, хвiртки запертi, по той i iю другий бiк улицi стоять будинки, мов сторожi нiмi, виставилися. Крiзь намерзлi вiкна ледве-ледве пробивається свiт, доноситься тихий гомiн, гра, спiви… Добре їм, тепло там… I тобi колись було i добре, i тепло, i тебе вiтали, поти випили, виссали все, що було доброго, красу-вроду немилосердно стоптали i вигнали на улицю пропадати. Рiзучий жаль на саму себе, на немилосердних людей розбирав її все бiльше та бiльше. Дедалi вона теряла мiру… Скiльки раз, проходячи повз ясно освiчений будинок, намiрялася кинутися i побити високi вiкна. Хай знають, як на улицi людинi пропадати! Та подивиться-подивиться i знову одiйде.
   А мороз дужчав та дужчав, добрався крiзь дiрки i лати до її тiла, ущипне то з того боку, то з другого, лихоманка її б'є, рук своїх вона вже не чує, а все йде, не зостановлюється… Ось уже й мiсто кiнчається, широкий вигiн перед нею. Миготить по йому снiг то там, то там, далекi краї криються у нiчнiй темнотi. Що там її дожидає: чи смерть нагла, чи хата тепла? "Уже ж що б не було!" -рiшуче сказала вона i пiшла далi, одного тiльки доглядаючи: коли 6 їй не збитися з шляху.
   Аж ось щось заблищало в темнотi: то блимне, то зникне. Чи не звiр, бува, свiтить очима? "Хоч i звiр, i йому з голоду не пропадати!" - i вона пiшла прямо на його. Недалеко й пройшла… Затемнiла хатка, заблищав огоньок крiзь вiкна. "Пiду попрошуся. Невже i сюди не пустять?" Вона пiдiйшла до вiкна, прихилилася до намерзлої шибки - тiльки свiтло грає у товстiй льодинi, а в хату нiчого не видно. Одначе чутно гомiн. Христя постукала.
   - Хто там?
   - Пустiть, ради самого бога, переночувати. Буботiння i гомiн чутно затихли. Жiночий голос чується i товстий чоловiчий. Аж ось засув стукнув, дверi розчинилися, i на порозi появився москаль.
   - А што тебе?
   - Чи не можна у вас переночувати? - спитала Христя.
   - Эй, Маринка, женщина просится переночевать!
   - Хай iде далi. Нам i самим тiсно! - одзивається з хати.
   - Марино! Невже й ти мене випхнеш? - пiзнавши по голосу Марину. замолила Христя.
   - Хто там, що й мене знав? - здивувалась Марина.
   - Се я - Христя.
   - Христя? Чого ж се ти? куди се?
   Христя увiйшла в хату обмерзла, оклякла. Скинувши лишню одежу, вона мерщiй побралася на пiч, щоб хоч трохи нагрiтись.
   Марина сидiла коло невеличкої лампочки, щось корписала голкою, з Другого боку москаль, перекидаючись жартiвливою розмовою, смикав її за шитво. Марина сердилась, лаялась, пiдбирала шитво, а коли i те не помагало - кололась голкою.
   - Маринко! Заколешь! Во черт! - гукав москаль, жахаючись. А Марина носилася перед його зляканою пикою з голкою.
   - Дивися! так i встромлю ув око! Так i винесу його на кiнцi голки!
   - Не коли, не дури! Не буду. Ну, говорят же тебе, не буду! Оставь! - умовляв москаль.
   Марина знову приймалася за шитво. Москаль, як кiт на мишу, позираючи на неї своїми очима, непримiтно пiдкрадався з-за лампи i смикнув за шитво… голка не видержала. Москаль покотився по полу з реготу, а Марина тiльки плюнула йому услiд.
   Христя не дослухалася i не додивлялася до їх iгор-забавок: вона раднiша бiльше всього на свiтi тому привiтному теплу, котре обiймало її кругом серед гарячого череня. Вона чула, як воно непримiтно уходило у неї, переливалося З боку на бiк, переходило з однiї частi тiла у другу. То рука нагрiлась, ноги - як лiд; се i ноги почали зiгрiватись; голова спершу болiла - i голова перестала; у душi тихая радiсть, на серцi теплий спокiй… Сон стиха крадеться, плутає думки, вiдбирає помку, сповиває спочинком тiло… Христя i незчулася, коли заснула.
   Не швидко прокинулася. Тихо, свiтло жеврiє. Серед полу коло його Марина зiгнулася, корписае голкою, кругом нiкого не видно.
   - Ти й ще досi не лягала, Марино? - спитала подруги.
   - Оце! А ти й не чула. Я вже давно удосвiта сиджу. Добре ж ти спиш.
   - То так перемерзла, заснула. Так уже i свiт видно.
   - Швидко повинно б свiтати.
   - Ох, ох! Збиратися ж, - спускаючись з печi, мовг.ла Христя.
   - Куди?
   - Та вже ж не куди. У Мар'янiвку.
   - По такому холоду? Вибрала путь!
   - А що ж ти будеш робити? жид вигнав… де я буду зиму зимувати?
   - А в Мар'янiвцi де?
   - А своя хата.
   - Сподiвайся! Досi i хата розвалилася.
   - Та вже старої немає. Жид шинок на тому мiсцi вибудував.
   - Сподiваєшся, жид тебе до себе пусте?
   - А не пусте - хай iде к лихiй годинi. Моє добро, батькiвщина.
   - Яка там у ката батькiвщина? Ви ж панськi. В надiл вам дано. Не стало вас - общество й передало ваш надiл другому.
   - Ти шуткуєш, Марино? - виставляючи до неї своє зблiдле липе з якоюсь нугвичкою замiсть носа, спитала Христя.
   - Чого шуткую. Хiба ти не знаєш?
   Христя замовкла, уставившись на свiт здивованими очима. Свiт тон, здається, їй нiскiльки не перечив дивитись, так вона у його уп'ялася, мов прикликала його у свiдки, мов допитувалася, чи правду каже Марина, чи бреше.
   - Чого так наставилася на свiтло? Не брешу, не бiйся! - сказала Марина. Христя зiтхнула i одвернулася.
   - Коли мов передали - Здiр прийме.
   - Нащо ти Здоров здалася? Посадить хiба та буде дивитися на тебе? Христя трохи не заплакала: то було гiрке натякання на її безносся.
   - Що ж менi робити на свiтi? - безнадiйно спитала вона.
   - Що ж робити? Нiчого вже не вдiєш.
   I Марина, i Христя - обидвi задумалися… Перед Христею стояло безнадiйне скитания - вiдплата за тi розкошi, якi приходилося пережити, голод i холод далекого шляху, а бог знає - може, де i смерть нагла пiд тином… Марина бачила Христину долю i собi рiдну, почувала, що i її життя напрямилося по тому слизькому шляху… Ще вона поки хоч на що-небудь здалася. А там?.. Обох зразу облягло несказанне зло. Зло на себе, що так спакощене молоде життя, зло на людей, що допомогли його спакостити.
   - Так нiчого, кажеш? - позеленiвши, спитала Христя.
   - Нiчого… Отак, як бач!
   I знову обидвi задумалися… Сiрий ранок пробивався крiзь намерзлi шибки у хату, свiтло почало тусквiти… Христя пiдвелася i почала одягатись. Марина сидiла, мов скам'янiла або у неї рiч одняло. Христя закуталася, перекинула через плече за спину свою в'язку.
   - Прощай, Марино, спасибi, що перегрiла.
   - Прощай, Христе! Поклонися рiднiй сторонi.
   Привiталися, i Христя пiшла. Марина не виходила проводити, не вставала. Вона наче приросла до мiсця, або хто її прибив. Уже зовсiм розсвiло, свiт бiлий носиться по хатi, а Марина сидить коло свiтла i не примiчає, що воно вже не свiтить їй, а бiльше чадить. Чи не од того чаду заболiла у Марини так дуже голова? Вона дмухнула на свiтло, погасила i побралася на пiч спати, мов уночi не доспала.
   А Христя пiшла i пiшла, не озираючись, не оглядаючись на те мiсто, що пiдняло було високо угору та разом спустило так низько, що їй уже нiзащо не викарабкатись. Вона бiльше думала про Мар'янiвку, коли i як вона до тьопається до неї i чи знайде хоч там захист. Перед нею степ i степ - скiльки оком скинеш, покритий бiлим снiгом, i тiльки шлях перетинає його надвоє та де-не-де стрiнеться висока бурта, полога долина або невеличкий прилiсок, у котрому i гiлля не знать - гайвороння. Недалеко вiд сiл стрiвалися i люди: той iде з мiста, той - до млина, а мине село - знову степ рiвний та довгий, голий, як пустиня, по котрому один вiтер безперестанно гуляє та часом чорний крук закряче на буртi i, пiднявшись угору, полетить геть.
   Вона йшла стовповим шляхом, щоб не заблудитися, та по йому i людей бiльше осiло, - дивись, то село стрiнеться, то деревня, то хутори манячать. Коли вже невидержка, то зайти хоч е куди. А їй аби добитися до N, звiдти вона уже знає тропу до Мар'янiвки. Звiдси довго, а там - рукою подати. I їй пригадалося, як вона уперше з Кирилом простувала у N, пригадалося, як той шубовснув у протiчок, як лаявся, витрушувався, їй аж смiшно стало. Коли то було, а от мов воно учора дiялось.
   Кожний випадок нагадував їй то тим, то другим Мар'янiвку. Коли упрохувалась вона до людей переночувати, їй i снилася Мар'янiвка. Наче хто гвiздочки забив їй у голову її. I не диво: всi надiї Христя тiльки й покладала на неї. Усе чуже, нерiдне, непривiтне, одна вона на всьому свiтi, одна i порада, i утiха. Коли судити, хай вона суде, карати - хай i карає. Там вона спокутує свої грiхи тяжкi, там вона зложе свої кiстки грiшнi… Все брехня, одна вона - правда!
   Христя якомога поспiшала. Мерзла, голодувала, пiдбивалася… Там перегрiється, там Христа ради випросе попоїсти, там перепочине - i знову йде.
   На п'ятий день добилася до N. Зизйомi мiсця, улицi, котрi мiряли її босi ноги, хати, де вона жила, - все-все нагадало їй давне. Он Загнибiдина хата - i досi пустує, валиться. Там вона уперше побачила людську неправду, уперше дозналася i горя, i напастi. Звiдти почалося її лихо… А он i та хата, де Рубець жив. Яка була, така i досi е, як стояла, так i стоїть. I те вiкно, у котре вона уперше побачила Проценка. Там, за тим вiкном, була її перша радiсть i перша мука. Звiдти вона зробила той перший ступiнь на слизький шлях, котрий тепер веде її… куди i наздо? Вона зна, що в Мар'янiвку, а нащо - нiхто не вгадає. Що судиться, те й буде!
   На самому краю мiста у кривобоку хатину вона упрохалася пiдночувати, щоб на завтра, чуть свiт уставши, потягти на Мар'янiвку. їй уже почувся i гар диму її, убачалися кривi улицi, знайомi люди. Чи живий там ще Супруненко, чи доїхала його Ївга? А Федiр, Горпина? Здори… до їх би поки що упрохатися, та запанiли вони. Не пiду до їх. Де то тепер Кирило з Оришкою? Вона таки у його вiдьма, i люди кажуть, що вона така. Та чого люди? Хiба i менi не напророкувала Оришка сього лиха… Тодi ж, у Федора як були… Смiялись чогось. А вона: "Не смiйся, не смiйся, тебе лихо жде". Як ув око влiпила! З того часу все пiшло - як з гори посунулося…
   До самого бiлого ранку Христя не спала, перегадуючи всяку всячину за Мар'янiвку, не минаючи i самого малого випадку. Любi їй спомини i разом гiркi, їй прийшла невесела думка: що тепер вона застане, що стрiне її там?
   По знайомому шляху пустилася Христя додому. Покрите хмарами сонце на сей день вибилося з неволi, червоно пiднялося з-за гори i, блискуче та ясне, поплило по чистому небi. Свiт його, падаючи на бiлий снiг, вiдбивався, двоївся, троївся, пiднiмався вгору, падав знову на землю. Його було такого багато, що аж дивитися боляче: золотi зайчики так i носилися в морозному повiтрi. А й мороз прижарив - аж скалки скачуть, аж кипить! Вiн наче змагався з сонцем: де воно взялося непрошене-несподiване? Кликав на помiч свого непосидючого брата-вiтра i лютує, що той десь забарився з своїми хмарами-запонами, покотив туманом землю, чiплявся iнеєм по лiсах, вигонив шишаки iз стрiх, малював усякi вiзерунки по шибках… Ще Христi не доводилося бути на такому морозi - крiзь її лати вiн добрався до тiла, то там, то там гризучи та щипаючи, сплющував очi докупи льодяними сосульками, видавлював з очей сльози. Христя нi на хвилину не зостановлювалася, було так, що приходилося i танцювати по шляху, щоб хоч трохи нагрiти задубiлi ноги. Христя i танцювала, i пускалася сама з собою наввипередки, i, затомившись, ледве-ледве чапала. А все чапала далi та далi. Тиха надiя пiд латками у серцi пiдганяла її уперед, манила у Мар'янiвку: тут i голод, i холод, i страждання далекого шляху, зате там на добрi та в теплi…
   Була обiдня пора. Иосипенковi хутори забовванiли здалi, обставленi кругом ожередами соломи. Чи то Мар'я дома живе, чи спитається по свiту? Зайти перегрiтись. Коли Мар'я дома, то їй радо стрiнутися з давньою знайомою. Вона така була добра до неї i тепер, певно, перегрiє i нагодує. А Христi вже хочеться їсти; не снiдавши вона вийшла, та нiчого було й снiдати. Христя приспiчила чимдуж: i голод, i холод, i нетерплячка бачити Мар'ю пiдганяли її. Вона ближче до Мар'янiвки, вона розкаже їй, що про неї чутно. Швидше, швидше! Он щось за огрядна молодиця, не дивлячись на холод, у легенькiй юпчинi тягне воду з колодязя… Скрипить i гуде журавель, пiдiймаючи угору своє пiвколесо та чималу довбню пiд напором дебелої руки на ключину. Ось i пiднявся угору i знову опускається униз. Швидше! Червоними, наче буряки, руками вже скидає молодиця дужку з тибля i не забариться сховатися в хату. А хто ж її вiд собак проведе?.. Тут собаки такi злi! Швидше, швидше!
   Христя добiгає до тину. Ось з-за перелазу блиснуло i лице молодицi, бiлебiле, з чорними очима, бровами. Та се ж Мар'я! Сам господь її наносить на мене.
   - Map'е, здорова була! - крикнула Христя у той саме час, коли Мар'я, перегнувшись трохи набiк, повернула з повним вiдром до хати.
   - Мар'е! Не чуєш?! - гукнула удруге Христя. Мар'я зостановилася, озирнулася назад.
   - Пiдожди! Проведи вiд собаки!
   Мар'я поставила вiдро на снiгу i, наставивши руки над очима, дивуючись, дивилась на обiрвану старчиху, що гукала її.
   - Здорова, кажу, була. Не пiзнаєш? - пiдходячи до Мар'ї, каже Христя. Та придивилася, здвигнула плечима.
   - Не пiзнаю, - одказала. - Хто ж ви така будете?
   - Не диво. Мене увесь свiт не пiзнає. Пусти, бога ради, перегрiтись у хату та там i побачиш.
   - Iдiть. Чого ж? Мiсце не засядете, - каже Мар'я, здiймаючи вiдро, мов iграшку.
   Разом увiйшли у сiни, у хату. Чисто всюди, прибрано - гарно очам дивитися, а теплинь у хатi - ай дзвонко!
   - Здорова у хатi, - привiталася Христя.
   - Здоровi, - одказала Мар'я.
   - Хто там такий? Свої чи чужi? - обiзвався з печi чоловiчий голос.
   - Та бог його знає, Сидоре, чи свої, чи чужi. Якась жiнка чи дiвка мене пiзнає, а я нiяк не пригадаю хто. Проситься перегрiтися.
   - Що ж, можна. У хатi тепло. На печi зовсiм душно, хай йому всячина, - спускаючись з печi, каже Сидiр.
   - Було б довше лежати, - регочеться Мар'я.
   - А чого ти, як тебе звати, стоїш у порога? - повернувся Сидiр до Христi. - Роздягайся та, коли змерзла, лiзь на пiч.
   Христя не знає, що їй робити. Чи скинути ряднину, якою зап'яла вона себе по самi очi, чи нi? Як його показати людям свiй покалiчений вид!
   - Не пiзнаєте, поки сама не признаюся, - несмiло мовить Христя, скидаючи рядно.
   - Ото! - скрикнув Сидiр. - А нiс то одморозила чи хто одкусив?
   - Одморозила, - хрипко крiзь сльози одказала Христя. Сидiр замовк, Мар'я уп'ялася очима - як не продивиться.
   - Оже ти менi по знаку, - замовила вона. - I голос знайомий, десь я чула i саму десь бачила, та не пiзнаю.
   - Рубця знаєте?
   - Ну?
   - Ми служили у його.
   - Христя?! - скрикнула Мар'я. Христя, мов винувата, похнюпилася.
   - Боже ж мiй! Де ж се ти була? Вiдкiля й куди простуєш? Христя мовчала.
   - Яка ж се Христя? - поспитався Сидiр.
   - Та ти не знаєш. З Мар'янiвки. Давно се було, ще твоя мати жива була, вона йшла у город з Кирилом та заходила перегрiватись.
   - За царя Гороха, значить? - чухаючись, одказав Сидiр.
   - За царя Гороха. Iди, лишень, скотину напувать, бо час i обiдати.
   - Та се ж i збираюся, - тягнучи кожух з жердки, одказує Сидiр. Сидiр не забарився вдягтися i вийшов. Мар'я i Христя зосталися самi. Христя присiла на полу коло печi, похнюпилася. Вона боялася пiдвести голову, показати Мар'i своє обличчя. Колись воно яке було, а тепер?.. Мар'я собi вряди-годи скине на Христю здивований погляд та зразу i одвернеться: кругле Христине лице з дiркою посеред носа i крайком невеличкої кульки на кiнцi так її непривiтно вражає. Вона догадується, вiд чого то, та боїться поспитатися.
   - Куди ж се тебе бог несе? - перемогла себе Мар'я.
   - Додому.
   - До якого дому! У Мар'янiвку?
   - Еге ж.
   I знову помовкли.
   - Хто ж там, рiд який зостався? - не скоро знову пита Мар'я.
   - Не знаю, чи рiд є який. Хата батькiвська зосталася. Розмова знову загнулася.
   - Де, значить, не була, де не ходила, а дома найкраще. - Христя мовчала. - Так оце й я. Спасибi боговi, що прибрав свекруху. Тепер у нас i мир, i лад. От уже третiй год живемо - лайки не почуєш.
   - Старе забулося? - тихо поспиталася Христя.
   - Нехай йому! Не згадуй. Самiй страшно, як здумаєш. Не до часу, Христе. От би i ти, додому iдеш, а, певне, за собою несеш багато споминок.
   - Ох, багато! - зiтхнула Христя.
   - Не веселi, значить, що так важко зiтхаєш?
   Христя тiльки махнула рукою. Тут увiйшов Сидiр i перевiв розмову на iншi речi, жалiвся на холод, дивувався, як Христя iшла по такому морозу, турбував Мар'ю скорiше давати обiдати, хоч живiт гарячою стравою попогрiти.
   Мар'я витягла борщ i, становлячи на стiл, присогласила Христю пiдкрiпитись. Мовчки Христя присiла i, хоч їсти їй страшенно хотiлося, не багато їла, - чогось їй смачна страва оцих добрих людей становилась руба у горлi, думка про своє калiчество не виходила з голови, i вона боялася глянути на Сидора та Мар'ю.
   Пообiдавши i подякувавши, вона мерщiй почала збиратися в дорогу.
   - Куди ж се? - спитав Сидiр. - По такому холоду?
   - Тут недалеко, в Мар'янiвку.
   - Сподiвайся, ночi захопиш у дорозi.
   - Та вже ж хоч уночi.
   - А де ж там нiч перебудеш? - умiшалася Мар'я.
   - Та вже ж десь перебуду.
   I, подякувавши, пiшла з хати. Мар'я проводила за двiр i довго дивилась услiд Христi, як та, накутавши на себе всякого дрантя, коливалася шляхом.
   - Пiшла? - спитав Сидiр, як Мар'я вернулась у хату.
   - Пiшла.
   - Добiгалася, поки й носа збулася! - додав вiн, та Мар'я мовчала, її чогось така завiйна за серце вхопила!
   Полегшало i Христi, як одiйшла вона геть вiд хуторiв. Холодна й безлюдна польова пустиня їй здалася куди милiшою i рiднiшою вiд теплої хати, де недавно вона грiлася. Привiтлива розмова Мар'їна, ввiчливi її заходеньки, жалiсливi погляди, тепла хата - все-все здавалося Христi таким гiрким та неодрадним. Нащо їй усе те, їй, одринутiй людинi? Щоб почувати, як своїм безносим обличчям мутить покiй добрих людей, будить їх гидування? Бог З ними, з їх жалощами! Нiма пустиня не погнiтить душi, як хатня тiснота, не поспитає, як i де свого лиха добулася, куди з ним неслася, тiкала?..
   I Христя все йшла та йшла, не думаючи, що iде вона до тих же людей, не гадаючи, що вся Мар'янiвка витрiщиться на неї бiльше, нiж Мар'я витрiщилася, ув один голос поспитає: чого до нас притьопалася?
   Короткий зимнiй день минав. Ясне сонце ховалося за гору, обдаючи червоним заревом чисте небо, по котрому тiльки де-не-де снували легенькi хмари; вiд того зарева по бiлiй землi розстилався жовтогарячий свiт. Було сумно i тихо, мороз дужчав. Христi тодi тiльки ударила в голову думка, що вона iде ще на бiльшу людську дивовижу, на безперестанне допитування: вiдкiля, чого? У неї на душi похолонуло, на серцi повернулося так, мов хто гострий нiж, угородивши у його, повернув. Вона стала, безнадiйно дивлячись уперед, де безкрає поле сходилось з безкраїм небом, де чорнiла якась попружка, може, i сама Мар'янiвка. "Ну, чого я туди пiду? чого?" - допитувалася вона сама себе i повернулася назад. Iти?.. Нi. Вона й так не мало увiйшла. Той один переход вiд губернiї по холоду i по голоду чогось та стое. А й там що їй було?
   Жид вигнав, насмiявся; не набреди на Маринину хату - певне, прийшлося б десь пiд тином або серед поля ночувати… Христя повернулася i знову пiшла шляхом на Мар'янiвку все тихше та тихше, мов її що зупиняло або хто придержував, не пускав. А тим часом сонце зовсiм окрилося, зоря почала жовтiти, погасати, над землею розстилалася нiч, окриваючи темнотою дальнi поляни, на небi схоплювалися зорi; блискучi i яснi, вони так i вистилали все небо, мов хто висипав їх з коша.
   Христя додала ходи. Тепер нiч, нiхто її не побаче, не зупинить, не почне розпитувати. Незабаром усi обляжуть, бо завтра свято - недiля, нiхто нiчого звечора не робить. От хiба тiльки молодеча збереться у досвiтчаної матерi погуляти. Христя згадала вечорницi своєї молодої пори, згадала подруг-дiвчат, згадала хлопцiв, хто за ким припадав-побивався… Все те перед нею, мов живе, встало тут перед очима, так i майорить, вона чує знайомi голоси, жарти, регiт… Вона не примiчала того, куди i як вона iде, їй здається, що вона на досвiтки бiжить. I вона все скорiше та скорiше ступає… рипотять її ступнi по мерзлому шляху, кров приливає до серця, розходиться по всьому тiлу, грiє… думки здiймаються в головi, все то веселi та безжурнi, легкi та одраднi. А нiч спускається на землю все бiльше та бiльше, мороком кругом окриває бiлi поля, темнота застилає дальнi краї. Бiлий шлях лежить, мов льодина, синiє, а кругом по полю блищать, наче квiточки усякi, iскорки: i жовтi, i синi, i зеленi. То зорi виграють своїм свiтом по снiгу - Христя не йде, а бiжить. Рип за рипом рип, рип i рип!.. I зливається той рип ув один неугавний гомiн, мов хто скаржиться або бубонить безперестанну лайку. А кругом тихо, мов у вусi, хiба коли-не-коли, мов з рушницi випале, трiсне земля вiд морозу i роздається той гук у холодному повiтрi. Христя кинеться i знову йде.
   Довго їй прийшлося iти, поки зачула вона дальнi заводи собак. О слава богу, коли не Мар'янiвка, то людське житво. Упрошуся хоч переночувати. Вона чула, що ноги її немилосердно нили, а за пальцi кусався мороз. З зводи собачi все ближче та ближче. Ось i хату видно. Темно усюди, нiгде не свiтнеться, а заводи чуються далi. Певно, це хтось виселивсь на край i Христя минула хату. Ось щось зачорнiло перед нею, високо здiймаючись угору. Що воно? Христя придивилася. Та се ж церква. Мар'янiвська церква! Слава богу! Сюди через майдан по лiву руч i їх хата стояла, тепер шинок жидiв. Христя перехрестилася i пiшла.