Мирний Панас. Повiя

   - Держить? - одгукнулась Педоря. - Добре держати, грошей не плативши! Ззплатiть менi - я й сьогоднi пiду вiд вас i десятою вулицею обминатиму… Держить!
   - Та замовч, Христа ради! - попрохала попадя, зачиняючи дверi вiд кухнi.
   - Та чому ви її справдi не розщитаете? - увернув Проценко.
   - Ну, скажiть же йому! - одказала попадя, гнiвно насуплюючи брови.
   - їй, видно, нiхто ще нiколи рота не загороджував! - додав Довбня.
   - От ще! - промовив Проценко.
   - Атож! - свiркнувши очима, скрикнув Довбня. - Ось наступила на ногу, та ще й на мозоль… Хоч би добре що! а то… Гидко на скiпки взяти!.. Тьфу! Попадя i Проценко разом зареготалися, так смiшно виплювався Довбня.
   - Оце який ви страшний та сердитий! - скрикнула вона, сподiваючись повернути розмову на iншi речi.
   - Та пальця в рот не кладiть: ще зуби цiлi, - жартував Довбня начебто й гнiвно.
   - Невже? - тихо спитала вона, лукаво стрiльнувши на його очима. В її голосi почувалися жартiвливi iграшки, в її очах свiтилася тиха усмiшка, на її обличчi грала краска. Наче та кiшечка прикрадається здалеку до мишачої норки, прикрадалася вона тихим голосом та привiтним поглядом до насупленого Довбнi, що сидiв на стулi похмурий i крутив довгого рудого вуса… Щоб вона та не розворушила кого? Та як схоче - i нiме заговоре!
   Довбня справдi заговорив. Своєю крутою та дебелою мовою вiн так i сипав жарти, наче дровами вергав на всi боки; Проценко пiддержував його, увертаючи коли-не-коли яке слово, а попадя пiддавала жару то веселим поглядом, то безжурним реготом. У хатi зразу стало так утiшно та весело! Недавнього гiркого неспокою наче й не було; не примiтне навiть нi злиднiв, нi непорядку: i долiвка мов сама собою промилася, й стiни побiлiли - вирiвнялися, i лойова свiчка так ясно горiла!.. Гучна розмова укривала хату. Вона ущухла тiльки тодi, як Педоря одчинила дверi, щоб внести самовар. Крекчучи, вона пiдняла його, постановила на столi i, окинувши всiх непривiтним поглядом, мерщiй повернула назад.
   - А я сидiв та ждав… Ну, думаю, перший раз ногу одтоптала, а тепер уже й самовар виллє на мене, - промовив Довбня їй услiд.
   Нестямний регiт обняв хату… За ним не чутно було, як Педоря, прогугнявивши собi пiд нiс "зацiпило?!", грюкнула дверима.
   За чаєм ще веселiше пiшла розмова. Проценко й не думав, що Довбня був такий балакучий та жартiвливий. Хоч без крутих слiв не обходилося, отже вiн так непримiтне уплiтав їх у свою розмову, мов золотар цяцькував перснi дорогими камiнцями. Регiт не стихав, коли вiн говорив, а вiн мовчав мало. Пригадалися йому давнi часи, часи бурси, гречаних галушок, червивої кашi та веселого товариства. I вiн розказував, як трохи не кожної ночi, накинувши на себе лихенькi хламиди, тягли вони на здобич; як розбивали обходи, били об'їждчикiв, пили вольну горiлку, крали сало, а раз живого кабана на вулицi спiймали, закололи, затягли до рiчки i до свiту упоралися так, що i сам чортяка не знайшов би слiдiв. А то в пана украли дочку. Поки однi спiвали пiд вiкном канти, а старий слухав, другi з дочкою вже сидiли в попа i могоричили звiнчати пару. Кинувся пан дочки, а вона вже не його. Посердився старий, полаявся, та нiчого не вдiєш - прийняв з зятем до себе. Старого попа тiльки вижив iз села, замiсть його настановив свого зятя.
   - Тепер благочинним уже… розкошує! - додав Довбня. Наталiя Миколаївна важко зiтхнула, її вразило не те, чим потiм став зять того пана, а те, що украв дочку.
   - Що ж, вони ранiше любилися? - спитала вона.
   - Звiсно, любились. Цидулки передавали одно одному то через слуг, то через жидiв.
   Наталiя Миколаївна ще бiльше пройнялася дивуванням. "Отже i пошле господь таке щастя другим! I чому з нею не лучилося того?" - думала вона.
   - А воно, мабуть, разом i весело i страшно тiкати? - спитала далi, дивлячись на Довбню.
   - Не знаю, нiколи нi вiд чого не доводилось тiкати, та й родився не бабою, щоб про се вам докладно оповiдати. Наталiя Миколаївна зареготалася.
   - Дивно б було, якби з такими вусами та були баби! - скрикнула i ще бiльше залилася реготом.
   Довбня тiльки скоса дивився на неї, як її на всi боки хитало. Чай попили.
   - А що тепер зробимо? - спитався Проценко. - Шкода, що Лука Федорович не взяв з собою скрипки, а то б ви, Наталiя Миколаївна, почули, як вiн грає!
   - Удруге без скрипки не приходьте! Чуєте, не приходьте! - скрикнула вона i почала'упiвголоса виводити якусь веселеньку пiсню.
   - Давайте заспiваємо! - спохопився Проценко.
   - Давайте, давайте! - радо загукала попадя. - Тiльки й ви, Лука Федорович, будете пiдтягувати.
   - Якщо знаю пiсню, то можна, - засмалюючи папiроску, вiдказав той.
   - А яку заспiваємо? Знаєте, оту, що у ваших спiвали, - пригадувала попадя.
   - "Выхожу один я на дорогу"? - спитався Проценко.
   - Лєрмонтова! Лєрмонтова! - запорощила вона. - Як я люблю того Лєрмонтова! Страх люблю! А за життя його, кажуть, не любили. Дурнi! От якби вiн тепер був живий?!
   - То тепер би ще й насмiялися з нього, - увернув Довбня.
   - Не признали б? Правда ваша, Лука Федорович! - скрикнула вона. - Скiльки-то таланiв непризнаних гине! - I, глибоко зiтхнувши, вона зцiпила зуби i посварилась комусь кулачком.
   Тiльки що затягли "Выхожу", як у хату ускочив отець Миколай i, нi з ким не здоровкаючись, почав басом пiдтягувати. Вiн не дослухався, чи в лад то було, чи не в лад, а одно робив - гукав… Видно, добрi були хрестини! Попадя, почувши нелад, перша замовкла, за нею Проценко, один Довбня, наче змовився спершу, одно пiдгукував поповi; а той, червоний, як рак печений, п'явся, надимався i рiв, наче бик, на всю хату.
   - Та перестань! слухати не можна! - скрикнула попадя, затуляючи вуха.
   - Не слухай… Далi як? - розпалившись, гука той на Довбню. - Кажи: далi як?
   Довбня усмiхнувся своїми суворими очима.
   - Це вже кiнець, - одказав.
   - Кiнець? - перепитав отець Миколай. - Шкода! Потiм кинувся до Довбнi, обхопив його, поцiлував:
   - Ми ж з тобою давнi товаришi… училися вкупi! Чуєш, Наталочко, вчилися вкупi. Вiн тiльки одним курсом вище йшов… Та чому ти, братику, не пiшов на попи? Ех, ти!.. Непривiтне, брат, i наше життя, та все краще, нiж отак тинятися… Жiнка, брат, дiти… Постiй, пiдожди… брехня! Дiтей нема… Чорт їх уже й матиму!.. Ну, а жiнка? - провiв вiн тоненько, хотiв щось сказати, та тiльки скрутнув головою i попитався Довбнi: - Горiлку, брат, п'єш?
   - Чому ж такого добра не пити? Можна, - одказав той.
   - Можна, кажеш? Гей, жiнко! Давай нам горiлки, давай закуски, усього давай! Що е в печi, то все на стiл мчи!.. А я вас i не примiтив, - скинувши погляд на Проценка, повернувся вiн до нього. - Вибачайте менi, голубчику! вибачайте! - I кинувся цiлуватися з Проценком.
   - I це добрий чоловiк, - хвалився вiн Довбнi. - Добрi тепер люди настали; усi добрi! А що його моя жiнка любить! Отого, бородатого! Бач, який!.. Ну, я тебе ще у борiдку поцiлую, - слебезував, припавши до Проценковоi бороди.
   - А ти, жiнко, гляди коли-небудь не помилися: як приймеш його бороду за мою та учепишся своїми руками!
   - Що ти верзеш? - спиталася Наталiя Миколаївна, докiрливо дивлячись на нього. - Заллє очi та й варнякає не знать що.
   - Правда твоя, що залив очi, їй-богу, правда. Не можна, брат, було… Кум… Постiй, хто кумом був? Як-бо його? От i не згадаю… Ото випивака! Усiх перепив… такий!.. Не сердься ж на мене, моя попаденько, дай свою рученьку бiлу, приложи до мого серденька гарячого! Ну, я тебе поцiлую… твої оченьки яснi, твої устоньки рожевi, твiй носочок… Як там у пiснi?.. Як що?.. Як солоний огiрочок! - скрикнув i зареготався.
   Попадя мерщiй одхилилася: вiд нього несло таким хмелем!
   - Ти б посоромився хоч чужих людей!
   - Яких чужих! Це, брат, усе свої… Ото чужий? - спитався, указуючи на Довбню. - А то не наш? - повернувся до Проценка. - Ще й який наш!.. А хоч би й чужi? Хто ж ти у мене? Ти ж моя перша й послiдня!.. Не сердься, брат, дай нам горiлочки… - I вiн моргнув так кумедно бровою, такого пустив бiсика оком, що всi не видержали й зареготалися. Отець Миколай сам почав реготатись i, стрибаючи на однiй нозi, вигукував: горiлочки! горiлочки!
   - Де ж її взяти? - спиталася Наталiя Миколаївна. - Ти ж знаєш, що дома немає: а посилати… кого я пошлю?
   - Як кого? а Педорю!
   - Вона менi i так дозолила: ти їй слово, а вона тобi десятеро!
   - О-о, матерi її заковиря! Педоре! - гукнув пiп, опускаючись на диван. Нешвидко Педоря усунулася в хату, розпатлана та заспана.
   - Ти у мене слуга? - спитав пiп. Педоря мовчала, сопла.
   - Слуга?! Я тебе питаю! - гукнув вiн удруге.
   - Кажiть уже, чого треба? - чухаючись, одказала Педоря.
   - Слухай: ти тiльки менi баринi не будеш слухати, то я… - I вiн затнувся; брови його нахмурилися.
   - По горiлку, чи що, йти? - пита, позiхаючи, Педоря.
   - А-а, догадлива, бiсова! - усмiхнувся отець Миколай. - Ну, скажи менi: по чiм ти догадалася?
   - Он казав жид, що бiльше не всипле без грошей! - одрубала Педоря.
   - Матерi його дуля! Жид - невiра… Я тебе не про се питаю. Я тебе питаю, по чiм ти догадалася, що горiлки треба?
   - По чiм догадалася? По тiм, що у вас гостi! Може, хто i чарку горiлки хоче.
   - А ти хоч?
   Педоря усмiхнулася, утираючи носа:
   - I я вип'ю, як дасте.
   - Молодець! - похвалив отець Миколай. - На ж тобi… - I вiн почав ритися в кишенi, брязкаючи грошима. - На полтиника. Чуєш? цiлого полтиника… Скажи жидовi, щоб кварту усипав, та доброї! Недоброї i не бери. Покуштуй попереду… Тiльки не з нашої посуди, - погана ти дуже! - а в жида з чарки… i тiльки одну чарку. Чуєш, тiльки одну!
   Вiддавши Педорi грошi, вiн ще почав її виряджати.
   - Отак у нас усе, - жалiлася тим часом попадя Довбнi. - Отак, як бачите: нема того, шоб виговорити прислузi, - вiн жартує. Отак i сповадить наймичок! Чого ж вони будуть слухати?
   - Бо тебе як слухати, то треба надесятеро розiрватись, - огризнувся отець Миколай. - У тебе нема одного дiла, а разом десятеро: подай те, Педоре! на тобi се! бiжи за тим, та не мини й цього!.. Нi, ти в мене не хазяйкатаки!
   - О, ти мудрий хазяїн!.. по чужих хатах ходячи та чуже добро поїдаючи, - уколола Наталiя Миколаївна.
   - Наша, брат, служба така, - одказав пiп. - Ми i по чужих людях тиняючись проживемо, а ти дома з голоду сколiєш.
   - За таким хазяїном! - сердилась попадя. Отець Миколай суворо бликнув на неї, та, махнувши рукою, зареготався.
   - Не слухай, брат, її, - повернувся вiн до Довбнi. - Жiнка, брат, i чорта проведе! - сказав вiн йому над ухо так, щоб усi почули.
   Наталiя Миколаївна пустила на чоловiка гострий i призрий погляд; зцiпила зуби, аж її щелепи видалися над повними щоками, мов вона збиралася кого розкусити ними, i, згорнувши руки, сердито опустилася на стулець бiля столу. її свiже рожеве обличчя поп'ятнилося, очi похмурились. Вона мовчала; здається - i не дихала. Отець Миколай, глянувши на жiнку, мерщiй опустився на диван, тер колiна долонями i чудно хихикав.
   - Як дурник! - процiдила попадя крiзь зуби.
   - Ви сердитесь? - спитався, пiдходячи до неї, Проценко. Вона бликнула на нього й нiчого не вiдказала; спiдня губа її тремтiла… Довбня понуро дивився на все те, а пiп одно тер колiна та тихо хихикав. У хатi зробилося сумно та нудно - не добро, видно, все те вiщувало!
   Може б, воно i справдi з того буча знялася, якби не Педоря… У кожушанцi наопашки, закутана платком так, що з-пiд його тiльки її очi та синiй нiс визирали, увалилася вона у хату, бухаючи своїми страшен-ними шкарбунами; пiдiйшла до столу, вийняла з-пiд поли пляху горiлки i, струснувши нею над свiтлом, скрикнула:
   - Самий смак! Проценко засмiявся.
   - Чого ви регочете? - спитала Педоря у попа, не почувши, хто зареготався.
   - Молодець ти у мене, молодець! - одказав, усмiхаючись, пiп. - Мчи лишень мерщiй нам чарку та чого-небудь їсти.
   Педоря кашлянула, утерла носа i мовчки вийшла. Швидко вона знову вернулася, несучи в однiй руцi чарку, а в другiй на тарiлцi печену рибу, хлiба i солоних огiркiв.
   Отець Миколай схопився був, та, поглянувши на жiнку, що як сич надута сидiла, мерщiй собi сiв, обвiв усiх очима, хихикнув i потер колiна.
   - Як здоров'я вашої куми? - спитала Наталiя Миколаївна у Проценка. - От не зберуся та й не зберуся нiяк до неї!
   - То через те, що довго збираєтесь. Вона мала щось одказати.
   - А може б, ти нас, Наталю, почастувала? - перебив її отець Миколай.
   - Як ви не почастуєте, то я й пити не хочу! - додав Довбня.
   - Чому ж се? - спитала вона.
   - У женщин рука легка… Плавкiше чарка йде, не становиться руба! - перевiв на жарти Довбня.
   - О, у мене рука важка… Ви ще не знаєте її! - одказала попадя, згортаючи руку в кулачок i пiднiмаючи його вгору. Проти свiтла той кулачок як яблучко червонiв.
   - Ваша? Ота! - скрикнув Довбня, дивлячись, як кiт на мишу, на її кулачок. - А розгорнiть, я подивлюся, - сказав, пiдходячи до неї.
   - Що ви там побачите? Хiба ви знахур?
   - Знахур.
   Попадя розтулила жменю i подала Довбнi. Той бережно узявся за пальчики i, прихилившися, роздивлявся долоню, тi невеличкi борозенки, що покарбували її.
   - Довго менi жити? - граючи очима, спитала вона.
   - Сто лiт! - скрикнув Довбня, прикриваючи її долоню своєю жорсткою. Подержавши трохи, вiн приник ухом. - Притулiть мiцнiше! - промовив.
   - Отже ви справдi, мов знахур! - защебетала вона. - Що ж ви там почуєте?
   Довбня нiчого не одказав - слухав. Потiм пiдвiв голову, наложив знову свою долоню i, дивлячись прямо у вiчi Наталiї Миколаївнi, усмiхався. Кров, пробiгаючи пiд її тонкою шкурочкою, стиха дотримувалася до його жорсткої долонi; мов мишка сiпала, лоскотала її; вiн дослухався до того.
   Попадя чогось зареготалася дзвiнко та радiсно. Пiп весело пiдскочив угору i скрикнув:
   - Могорича! могорича!
   Один Проценко сумний стояв i пильно дивився то на Довбню, то на попадю. Вiн бачив, як її очi загорялися, як блiде обличчя червонiло помалу… Щось стукнуло у його серце, щось наче ущипнуло його.
   - Колдун! колдун! - кричав пiп, бiгаючи по хатi, радий, що Довбня розвеселив Наталiю Миколаївну. - За се випити! їй-богу, випити!
   - Що ж ви там дослухались? - пристала Наталiя Миколаївна до Довбнi, як той зняв руку.
   - Почастуйте! - указав Довбня на пляшку.
   Попадя мерщiй схопила чарку i, наливши, пiднесла Довбнi.
   - Капелечку! одну капелечку! - слебезував той, одводячи чарку. Попадя хлеснула з пiвчарки i мерщiй долила. Довбня одним духом вимчав повну.
   - Усiх! усiх! - гукав пiп, плещучи в долошки. - Ура-а-а!
   Наталiя Миколаївна скинула на нього непривiтний погляд.
   - I вас, Григорiй Петрович, частувати? - стрiльнувши оком на Проценка, спитала вона.
   - Усiх! усiх! - глухо одказав Довбня.
   - Менi небагатечко. Я не п'ю, - прохався Проценко.
   - Треба робити, як знахур каже! - одказала попадя, усмiхаючись. Горiлка вже вдарила їй у лице, уступила в голову, в очi; вона почула якийсь веселий шум у вухах.
   - Не все то правда… - почав було Проценко, беручи чарку.
   - Або не кожнiй чутцi вiр! - перебив його Довбня. Проценко призро на нього глянув.
   - Та ви справдi наче той знахур говорите. Менi аж страшно стає! - обiзвалася попадя.
   Тим часом Проценко хлиснув трохи, скривився i поставив чарку на стiл.
   - А менi! - обiзвався отець Миколай.
   - Ще й тобi? Не добрав хiба на хрестинах! - гримнула попадя.
   - Усiх! усiх! - прогув Довбня.
   Попадя подала чарку поповi; той не тiльки повну випив, а ще й в денце поцiлував.
   - Згода! згода! - загукав Довбня.
   - Що ж ви наслухали? - допитувалася у нього попадя.
   - А ви хочете знати?
   - Авжеж - хочу.
   - I не розсердитеся, як правду скажу?
   - Тiльки не брешiть!
   - Нащо брехати? Слухайте ж… Усi насторочллись.
   - Нi, давайте ще по чарцi! - сказав Довбня.
   У попадi розгорiлися очi, мов угiлля, обличчя пашiло; пiд очима тiльки невеличкi круги синiли. Мерщiй вона ухопила чарку i пляшку i почастувала Довбню i чоловiка. Проценко не схотiв пити; вiн дивився на Довбню, як той ходив по хатi, плутаючи ногами; клок волосся у нього упав з голови на лоб i насунувся аж на очi; вiн того не примiчав. Видно, що горiлка вже брала своє.
   - Тепер, цур, не сердiться! - повернувся до попадi Довбня.
   - Миколо! признавайся по правдi, - i вiн щось почав шептати на ухо поповi.
   Пiп зареготався; а Проценковi аж дух у грудях захопило… "Оце ж i пiде!" - подумав вiн, переводячи очi на попадю; а та, весело граючи очима, пильно дивилася на Довбню.
   - Признавайсь: давно? - уголос допитується Довбня.
   - Та ну, вигадав таке! Не треба… Давай краще вип'ємо! - одмахуючись руками, мовив пiп.
   - Не признается? А порадував би тебе!
   - Ну, а як давно, то що буде? - граючи очима, пита попадя.
   - Син колись буде!.. - рубнув Довбня.
   - Браво-о! Браво-о! - гукнув пiп i кинувся обнiмати Довбню.
   Попадя соромливо усмiхнулася, опустила очi i скоса глянула на Проценка: той стояв i понуро дивився, як пiп вицiловувався з Довбнею.
   - Нам весело, а тобi сумно? - тихо спитала Наталiя Миколаївна, пiдскочивши до нього. - Бач, який вiн гарний! -додала уголос, кинувши очима на Довбню. - Веселий, балакучий. Уже не тебе - мов гаву ковтнув!
   Проценко ще став хмурнiший.
   - Годi, перестань!.. Ти сердишся?.. - спитала i, прихилившись до його уха, промовила: - Що, як то Довбня угадав?!
   Проценко побачив, як у неї руки тремтiли, очi горiлiї, як вона вся огнем пашiла; йому здалося, що вона намiряється кинутися йому на шию. Вiн мерщiй одскочив i, пiдбiгаючи до попа, мовив:
   - А знаете, що Наталiя Миколаївна каже?
   - Григорiй Петрович! - скрикнула попадя, стукнувши ногою. - Розсерджуся!.. їй-богу, розсерджуся!
   - Наталiя Миколаївна каже… - почав Проценко. Попадя, як кiшка, стрибнула до нього i обома руками загородила йому рота. Тоненькi пальчики так i впилися в його уста.
   - Наталiя Миколаївна каже… випити ще по однiй, - гукнув Проценко крiзь її пальцi.
   - Добре! добре! - гуде Довбня.
   - Можна випити! слiд випити! - гогоче пiп.
   - I я! I я! - гукає Проценко i, наливши собi пiвчарки, випив. Довбня та пiп не заставили себе ждати i випили по повнiй. Усiм стало так весело та радiсно! У хатi стояв крик, гам та регiт. Пiп прохав у Довбнi завести тона на лаврську алiлую; а той, слоняючись по хатi, заводив ж у к а; Проценко, мов зюзя, сидiв у куточку i свiтив очима; попадя бiгала по хатi, кидалася то до одного, то до другого, не раз штовхала Проценка пiд боки, щипала за руки.
   - Будемо грати в носа! - скрикнула вона i кинулася за картами. Уже i карти здала.
   - Ходiть!
   - О-о, спати хочу! - загукав, хитаючись, пiп i подибав у другу хату. Гостi, побачивши те, мерщiй узялися за шапки.
   - Куди ж ви? Хай вiн спить, а ви посидьте, - запрохувала попадя.
   - Пора! пора!
   Довбня випив ще на дорогу i, не прощаючись нi з ким, похилив через кухню.
   - Не ходiть туди! Я вас на другi дверi проведу, - гукнула йому вслiд попадя.
   Довбня, мов не розумiючи, глянув на неї, махнув рукою i, накинувши на плечi пальто, пiшов з хати. Проценка вона повела другим ходом.
   - Чого ти сьогоднi такий невеселий був? - спитала вона у сiнях, припадаючи до нього. - Голубе мiй!.. - Роздався жаркий поцiлунок. - I приведе ж лиха година коротати вiк з нелюбим чоловiком! - скаржилася вона, припадаючи до нього. - Коли ж оце вже прийдеш? Приходь, не барися, а то я, здається, розуму позбудусь!
   Проценко мовчки вирвався з її гарячих обiймiв. Вiн сам не знав, чого вона йому сьогоднi противною здалася… її щипання та лоскотання, її слова про сина мов холодною водою обдали його. Вiн випив був лишне, щоб забутися, розвеселитися, а вийшло - тiльки свою голову задурив. Гвiздком стирчала там одна думка, рiзучим кременем поверталася бiля його серця - якмога швидше вирватися вiд сеї причепи! Вiн несказанно зрадiв, вискочивши надвiр, холодному вiтровi i мерщiй подався далi. Серед двору вiн наткнувся на Довбню, що чогось на одному мiсцi тупцювався.
   - Хто се?
   - Та я!.. - скрикнув Довбня, приправляючи той викрик таким крутим словом, що Проценко аж засичав. - Рукава нiяк не знайду. Чи не одiрвав, бува, його хто? - запитав Довбня, плутаючи на собi пальто.
   Проценко зареготався, помiг Довбнi одiтися, узяв його пiд руку й повiв З двору.
   Стояла пiзня - геть за пiвнiч - доба; на темному небi нi зiрочки, нi iскриночки - густа непроглядна темнота; повiтря холодне, з туманом дощовим; на вулицi тихо та глухо; рiдкi лiхтарi жовтiють у темнотi мутними кружалами, а кругом їх чорна безодня буяє.
   - Куди ж се ми йдемо? - спитався Довбня, зостановлюючись серед улицi.
   - Куди ж як не додому! - одказав Проценко.
   - Чого? Я не хочу додому!
   - А куди ж? - пита Проценко.
   - Хоч i до чорта в болото, а додому не хочу!
   - Чому?
   - Чому?.. Ох, брат! - зiтхнув Довбня, поточуючись на Проценка. - Ти не знаєш нiчого, а я знаю… I тобi все розкажу, все… Ти бачив у нас дiвку Марину?.. I - лиха година знає - пiдвернулася, брат, п'яному пiд руку… ну… бий її сила божа!.. А тепер одбою немає… Каже: женися на менi, а то або повiшуся, або втоплюся… Отаке-то!.. Чув, куди воно гне?.. Плiтьми мене, шельму, дути! Козацькими нагаями пороти!.. - скрикнув Довбня, тупнувши так ногою, що калюжа аж до їх голiв досягла. - Кий се чорт плюється? - спитав, утираючись. - А все-таки вона, брат, гарна! - додав ще i так похвалив Марину, що Проценковi аж на душi повернуло.
   "Сам iрод не розбере сього Довбню! - подумав Проценко. - Чого йому Треба? То того шукає, то сам себе за те лає!"
   Вiн почав утiшати його:
   - Хiба ти перший, ти -послiднiй.
   - То-то й е! Не того, дурна, i плаче, що рано замiж iде! Шкода, брат, дiвки; або женитись треба, або повiситись разом з нею. Он воно що! - признавався Довбня, чимчикуючи за Проценком.
   - Гм! - мугикнув Проценко. - Женитися? Що ж вона - вiрна тобi? кохає?
   - А чорти її батька знають, чи вiрна, чи нi. Баба, брат, поти й вiрна, поки хто не кивнув на неї пальцем.
   - Нi, не всi такi, - поперечив Проценко.
   - Усi! - гукнув Довбня. - Усi одним миром мазанi! Така вже клята порода… А все, кажу, шкода дiвки. Пропаде нi за цапову душу! Почне тинятися попiд тинами, на ногах зогниє!
   - Ну це вже твоє дiло, як хоч, так i роби, - одказав Проценко, зостановлюючись.
   Вони якраз дiйшли до поворотки, де шляхи їх розходилися: Проценковi треба було брати на праву руч, улицею, а Довбнi - прямо, майданом.
   - А ти б що зробив на моєму мiсцi? - попитав Довбня.
   - Не знаю, не був у таких бувальцях.
   - Не був? I не будь же нiколи. Нема гiрше, як тебе розшматують надвоє… Оцей, - i Довбня ткнув себе пальцем у лоб, - каже: наплюй на все! Так воно вже на свiтi заснувалося, що одно одного поїдає. А се дурно! - перевiвшiї руку на груди i вказуючи пальцем проти серця, замовив знову Довбня, - рветься, жалем б'ється!.. Тьфу!
   Проценко позiхнув.
   - Позiхаєш? Спати хочеш?
   - Пора вже.
   - То й ходiмо.
   - Тут нам розходитися, - натякнув Проценко
   - Ага, розходитись? Ну, прощай!.. - I Довбня перший порвався вiд нього.
   - Або постiй! - гукнув, зостановлюючись.
   - Чого?
   - Хорошi, брат, люди попи. Вона хороша… Як ти думаєш? Довбня ляпнув таке, що Проценко тiльки сплюнув i, не одказуючи нiчого, почимчикував далi.
   - Мовчиш?.. Зиа кiшка, чиє сало з'їла, та й мовчить! - базiкав сам з собою Довбня, чвалаючи майданом. Вiн часто оступався, поточувався, приймав блискучi калюжi за сухий шлях i, шубовснувши туди, лаявся; вилазив i знову чимчикував, не знаючи куди, не знаючи чого.
   А Проценко, зоставшись самотою, зiтхнув вiльнiше. Вiн боявся, щоб, бува, Довбня не намiгся до нього спати… П'яний буде варнякати цiлу нiч!.. Добро б - про що путнє, а то - про ту циндрю… От же мучиться i побивається чоловiк. Чого?
   Проценко почав розбирати, що йому наплiв п'яний Довбня… "Нема й гiрше, як розривають тебе надвоє. Розум каже: наплюй! а серце не тої спiває… Дивно!" - думав Проценко i дивувався не тому, що се з Довбнею сталося, а тому, що так буває. У своєму життi вiн не пригадає нiчого такого: воно його завжди виносило на легких крилах щастя та вдачi. Раз якось повернулося було своїм гострим боком, закрутило у безоднiй кручi, та и то не осадило на дно, а зразу винесло наверх, на чисту воду, на тихi хвилi i помчало-понесло геть до щасливого берега, зоставивши в душi однi гiркi споминки про дурний розум молодого вiку. "Удруге сього не буде! Нi, не буде, - одгонив вiн непривiтну думку, що не знать чого знялася у нього в головi. - Життя - вдача, - думав вiн далi. - Бери вiд нього все, що дає воно; бери на час, знаючи, що нема нiчого на свiтi вiчного; не шкодуй за тим, що обмина тебе; не давай зiвка, коли воно само тобi дається до рук!"
   Темна темнота ночi, глухi та безлюднi вулицi - нiщо Проценковi не забороняло розпускати свої думки, а ще бiльше допомагало їм ширитись-розходитись. I вони обняли його, наче густою хмарою вкрили. Перед ним став учорашнiй вечiр i сьогоднiшнiй. Учорашнiй куди веселiший i кращий! i рiвняти до сьогоднiшнього не годиться. Учора Довбнина музика серце грiла, а сьогоднi попова горiлка його пале; учора Христина врода вабила, а сьогоднi попадине приставання з душi верне. Довбня хоч i п'яний був, а й йому те кинулось у вiчi. Он яку вiн ляпнув голу правду! Гидка вона, та негамузна на його п'янiй мовi… а через вiщо? Через те, що й сама правда гола та неприкрита… Те безсоромне припадання перед тобою! те ускакування у вiчi! Вiн аж здригнув. А там зовсiм iнше. I несмiливiсть, i сором'язливiсть, тiльки погляд трохи злукава видає, чим б'ється серце, чого воно хоче… А чим воно справдi б'ється?..
   Вiн i незчувся, як дiйшов до дворища… Темно усюди, анi свiтнеться нiгде… "Сплять, видно. Треба стукати в кухонне вiкно, щоб одсунули", - подумав вiн, уступаючи в двiр, i пiшов поза хатою.
   - Зараз, зараз! - донiсся до нього чийсь голос iз кухнi, як вiн постукав у вiкно.
   - Хто ж се? Христя чи Мар'я? Краще, якби не Мар'я. Поки вiн обiйшов кругом кухнi, дверi в сiни були вже вiдчиненi, i в темнiй темнотi їх сiрiла чиясь постать. Вiн почав прикро додивлятись.
   - Чого ви стали? Iдiть уже! - роздався голос Христi. Його наче що шпигонуло.
   - Се ти, Христино? Моя голубонько! не полiнувалась i встати? - промовив вiн тихо i, обнявши, намалював на її щоцi гарячий поцiлунок.
   - Що се ви! Господь з вами! - ледве чутно промовила вона. Йому здалося, що вона, те кажучи, наче пригорнулася до його ближче. Вiн чує її зiтхання гаряче, її дух теплий.