Мирний Панас. Повiя

   - Брешеш! Сама цiлувала, а на других звертає, - одрiзала Химка.
   - Та то Маруся цiлувала, - додала третя дiвчина, ще пiдлiток, указуючи на свою старшу сестру.
   Маруся тiльки закопилила губу. Дiвочий клекiт на хвилину затнувся.
   - Чи ще багато наших немає? - спитала, обдивляючись гурт, Горпина. - Немає Ониськи та Ївги. Знаєте що? Поки вони прийдуть, заколядуймо матерi!
   - Давайте! давайте! - пiдхопили другi. Горпина вискочила уперед.
   - Благословiть колядувати! - гукнула.
   - Колядуйте! - вiдказала Вовчиха.
   Дiвчата стали в коло; однi питали: "Якої?", - другi вiдкашлювалися. Горпина почала…
   Зично її голос роздався серед хати, мов бренькiт голосної струни або Забiй у дзвона… Здавалося, то черниця скликала на молитву своїх товаришок. Усi притихли, слухаючи того вигуку…
   Це зразу усiма голосами пiдхопили:
   Славен єси,
   Он, славен еси!
   Наш милий боже,
   На небеси!
   I знову вигук, i знову "славен"… Колядка була довга-довга. На кiнець наспiли i жданi: Ониська - мишаста i Ївга - товстуха.
   - Оце насилу вирвалися! - виправлялася Ївга. - Забiгаємо до однiї - пiшла, кажуть, туди; до другої - у другий край. Як пiшли шукати, як пiшли бiгати - насилу допиталися. А тут iдемо до вас - стрiвають парубки: "Куди, дiвчата, чешете?" Ми вiд їх, а вони - за нами… Насилу втекли!
   - А Тимофiя б то i не бачила? - спитала, усмiхаючись, Горпина. Широке, чорне лице Ївги ще дужче почорнiло; очi заблищали.
   - Хай вiн тобi на шиї повiситься! - сердито одказала Ївга.
   - Тю-тю, дурна! Я жартую, а вона - навсправжки, - виправляється Горпина.
   - От ще погризуться… А - грiх! - умiшалася Вовчиха. - Свої, та й не миритеся… ион, ион, ион! - I стара захитала сивою головою.
   - Чого ж вона менi очi вибиває Тимофiєм? - не вгамовується Ївга.
   - Ївго! годi! - умiшалося декiлька дiвчат.
   - Годi вам змагатися; пора збиратись! - пiдказали другi.
   - Пора, пора… Прощавайте, мамо.
   - З богом, дiти, щасливо. А колядку пропивати - до мене.
   - До вас! до вас! - I цiлим гуртом повалили з хати.
   Нiч ясна, морозна. Пiвмiсяць високо плаває у чистому небi, горить; кругом його стовпились зорi: як рiй коло матки, як горiшки коло доброго крайця хлiба, так вони витанцьовують та виблискують кругом його; а вiн, зрадiвши, так висвiчує на все небо, так вистилає своїм свiтом укриту бiлим снiгом землю, горить в однiм мiсцi сизим огнем, у другiм зеленим, у третiм червоним, аж жовтогарячим, - мов хто розкидав дороге намисто по землi. В повiтрi тихо, холодно, i морозне стоїть воно й не поворухнеться, тiльки давить своїм холодом, аж дихати важко, аж встояти не дає. По селу скрип, луск, гвалтлемент… Там рипить бiльше дееятка нiг, перебiгаючи вулицю; пiд хатою чується: "Благословiть колядувати!", а там, з далекого краю, доноситься i сама колядка… Черiдка високих голосiв мчиться понад селом, будить застигле холодне повiтря, веселить кривi улицi, дратує собак по дворах… Живе, гуляє Мар'янiвка! Свiтло горить у кожнiй хатi; у кожного свої гостi, а не гостi - то свято.
   Дiвчата, вискочивши з двору Вовчихи, розкинулись на невеличкi купи. Горпина i Христя - одна коло другої.
   - Про кого то мати натякала? - спитала Христя.
   - Про кого? Зиiсио, про Федора! - одказала та й одбiгла до других. Христя трохи одстала. "Та невже той Федiр так убивається за мною? - думала вона. - Питав, чи буду я? Пiдожди, стрiну я тебе де-небудь, уже ж правди допитаюся; та вже ж i за нiс поповоджу!.. Коли каже твiй батько, що З ума тебе звела, - хай недурно каже!" - нахвалялася Христя. їй так гарно, так радiсно на душi, легко на серцi… 6 той, що i за нею побивається, її любить… Вона не зробить так, як чорна Ївга зробила, та й ще сердиться, коли їй натякають на Тимофiя. Нi, вона не сама оддасться до рук, а вiзьме його в свої руки. Христя усмiхнулася, пригадуючи, що б його зробити таке Федоровi, як стрiнеться? На неї найшла та дiвоцька жартiвливiсть, якої вона давно вже не звiдувала.
   - Чи пiдемо, дiвчата, до Супруненка колядувати, чи минемо? - спитала вона, наганяючи гурт.
   - Пiдемо. Чого минати? Цей край обiйдемо та тодi й на другий.
   - Ви йдiть, а я не пiду, - сказала Христя.
   - Чому?
   - Боїшся, щоб Грицько цiпка не дав? - цвiркнула Ївга.
   - Ось пiди, пiди!.. Чи й сама вiд цiпка викрутишся?
   - А менi за що?
   - За те, що й менi.
   - Ти ж, - кажуть, - його Федора причарувала, - плеще Ївга.
   - Чого не накажуть. Он i про тебе кажуть.
   - Що ж про мене кажуть?
   - Казаному кiнця нема, - одказала Христя, щоб не розводити сварки. А тут i Супруненкова хата виглянула з-за комори. Дiвчата пiдiйшли до ворiт.
   - Нумо, ходiмо! - скрикнула Горпина.
   - А як справдi цiпка дасть, та ще й собакою нацькує? Вiд нього усього треба ждати. Та дивiться, уже, мабуть, i спати повкладались - свiтла не видно, - обiзвавсь хтось з дiвчат.
   - Слiпа, не бач! - крикнула Горпина. - Он же свiтиться. Дiвчата поспиналися аж на тин.
   - Свiтиться, справдi свiтиться!
   - Заходь! - скомандувала Горпина i вскочила у двiр. Ряба здоровенна собака на прив'язi бiля комори почала гавкати.
   - От розгавкався! Хазяїн кращий вiд тебе, та не гавкає! -сказала Маруся, поспiшаючи за Горпиною.
   Другi зареготалися i собi - бiгом. Переднi вже були бiля вiкна, тодi як заднi тупцювалися коло фiртки, ламали ломаку з тину.
   - Благословiть колядувати! - крикнула Горпина, зазираючи у вiкно. Воно намерзло i, окрiм жовтої плями вiд свiтла, нiчого не було видно.
   - Благословiть колядувати! - гукнула удруге Горпина, довго дожидаючись одказу.
   - Хто там? - донiсся з хати голос.
   - Колядники. Благословiть колядувати.
   - Ось я вас поколядую! Гемонськi дiти! Де б спати, а вони ходять попiд чужими вiкнами, собак дражнять.
   Декiлька дiвчат зареготалися, другi кинулись геть навтiкача; зосталася Горпина з трьома дiвками.
   - Та цитьте! - скрикнула Горпина, дослухаючись до гомону в хатi.
   - Ось я зараз! Пiдождiть трохи! - почувся голос Грицькiв.
   - О-о, бачте: "Пiдождiть". Вiн таки впусте, - пiдохочувала Горпина дiвчат, що мали були утiкати.
   Чутно - дверi рипнули, щось зашамотiло у сiнях.
   Собака на прив'язi - як не розiрветься! То кинеться в один бiк, то стрибоне уперед, аж вiрьовка трiщить.
   Сiнешнi дверi розчинилися i - висунулася кочерга… Дiвчата, забачивши - дай, боже, ноги! - не знали, коли за двором опинилися; другi, боязкiшi, помчалися вподовж улицi. Одна Христя стояла серед шляху i заливалася З реготу:
   - А що, здобулись?
   - Я вас! Я вас, бiсовi старцi!.. - гукав Грицько. - Бог свято дав, нi, де за цiлий день нагулявшись, спочивати, а вони ходять, роти деруть та добрим людям не дають спокою. Рябко! куси їх!
   - Куси, Рябко, лисого! - одгукувались дiвчата.
   - А що, заробили? - кричала одна.
   - Заробили, аж торба продралась! - одказує друга.
   - Заробили - насилу ноги домчали! - додає третя.
   - Ще й у такого багатиря заробиш! - сердиться Горпина. А чорна Ївга кривить Горпину:
   - Благословiть колядувати! Благословiть колядувати! - носиться її гук вподовж улицi.
   У той саме час Грицько спустив Рябка з цепу. Люта собака, як вiтер, помчалася вподовж городу, стрибаючи на тин, та аж виє, гавкаючи.
   - Тю! тю! - тюкали дiвчата, удираючи вперед.
   - Благословiть колядувати! - одно желiпае Ївга.
   - Хай вам бiс! Менi й Рябко заколядує, - перекривляючи Грицька, товсто гукнула Христя.
   Нестямний крик реготу зiрвався i, як буря, помчався по всiй вулицi:
   - Xa-xa-xa! xa-xa-xa!
   Уже и далеко одбiгли вiд двору, уже повернули й в другу вулицю, а регiт З смiшної Христиної вигадки не вгавав. Веселим гуком та криком носився вiн у морозному повiтрi, бунтуючи собак по дворах.
   Вiд Супруненка повернули до багатого козака Очкура. Стара Очкуриха з почотом прийняла дорогих гостей, вареною частувала, пирогами годувала, ще й сорокiвку дала колядницям. Бадьорнiшi й веселiшi вийшли дiвчата з Очкурового двору й напрямилися до батюшки. Там прийшлося разiв з шiсть колядувати: батюшцi, матушцi, батющиним дiтям. Хоч батюшка за те грошей не дав, зате матушка добре нагодувала й напоїла; деякi вийшли уже й геть-то з гудючою головою. Ївга трохи не згубила книша, яким матушка обдарила; Ївга, як здоровiша, була за мiхоношу. Прийшлося перемiнити другiй, а чорне ївжине лице, жартуючи, натирали дiвчата снiгом, щоб прочунялася… Смiх, регiт, жартiвливi вигадки… i знову смiх, регiт.
   Весела пора - колядки. Недаром кожна дiвчина, як бога, дожидає їх: i наспiваєшся, i нагуляєшся, i нарегочешся…
   На Христю - як насiло: не було того двору, з якого вона, вийшовши, не кривила хазяїв, не смiялася з подруг, не дратувала ломачкою об тин собак.
   - Це тобi, Христе, не перед добром. Щось тобi буде таке, - казали дiвчата.
   - Гляди, сiї ночi не налови ракiв, бо дуже щось регочеш, - зло увернула Ївга.
   - Не твоєї звички, - реготала Христя.
   - Або, як додому вернешся, мати вилає, - одгадувала невеличка Прiська.
   - Хай лає, зате нагуляюся! - одказала Христя i знову почала реготати. З противної вулицi доносився парубочий гомiн.
   - Дiвчата! парубки… - хтось сказав.
   - Хлопцi-поганцi! Бiсова мати того, хто в шапцi! - желiпнула Христя.
   - Тю!.. - одгукнулися парубки.
   - Тю-ю-ю! - гуконула Христя.
   - Христе! Не займай: може, чужi! - обiзвалась Горпина.
   - А як чужi, так що?.. - I ще дужче гуконула: - Тю-ю!
   - Трррр!.. - роздалося голосне й високе тиркання вподовж вулицi. Христя мала перекривити, та язик затнувся… За першим тирканням промчалося друге, там трете. Чимала валка парубкiв показалася з улицi - у здоровенних бiлих кожухах, у сивих шапках, лавою йшли вони через улицю, поскрипуючи по снiгу ногами. Дiвчата вдарилися врозтiч.
   - Лови! лови! - гукнули парубки на всю вулицю. Пiднявся гомiн та бiганина. Парубки ловили дiвчат, здоровкалися, жартували. То були усе знайомi парубки - свої: Тимофiй, Iван, Грицько, Онисько, Федiр… Федiр так i кинувся до Христi.
   - Ти куди так розiгнався, роззяво? - скрикнула та.
   - За тобою. А ти куди втечеш?
   - Чого я буду тiкати? Хiба i ти такий, як твiй батько? Прийшли до його заколядувати, а вiн собакою нацькував… Багатирi, дуки, кажете!
   - Христе! Не споминай менi про дiм, не кажи нiчого за батька. Хiба його нiхто не знає? - почав жалiбно Федiр.
   - А про мене що вiн каже? I не грiх таке плести!
   - Хай каже… Казаному кiнця немає.
   - Немає! А совiсть е? Осоружнi! - скрикнула Христя i побiгла до гурту. Федiр, насупившись, потяг за нею.
   Там уже настав мир; хлопцi, зiйшовшись з дiвчатами, вели жартiвливу розмову.
   - Так пiдемо купно колядувати? - питали хлопцi.
   - Не треба, не хочемо вас. Ви гукаєте дуже, - одмагалися дiвчата.
   - А ви не дуже?
   - Все ж не так, як ви.
   - Та ну! Глядiть лиш, чи не перекричите.
   - Хоч i кричимо, та не хочемо. Ми пiдемо самi.
   - А ми - за вами. Куди ви - туди й ми.
   - А ми втечемо.
   - А ми доженемо.
   - Зугарнi! Заплутаєтесь у своїх полах та й попадаєте.
   - Побачимо.
   Змагалися, аж поти не посходилися всi до гурту. То було завждишне змагання; дiвчата були ще радi, що парубки з ними - i веселiше, i охвiтнiше: чи п'яне нападеться, чи собака кинеться - є кому одстояти й оборонити. Усi разом посунули далi, дехто гуртом, дехто в парi. Ївга наче прилипла до Тимофiя, хоч той бiльше балакав з другими дiвчатами. Федiр понуро тягся за Христею. Так i ходили по всьому селу, забiгаючи трохи не у кожен двiр.
   Уже по других краях села стихла колядка, уже i свiтло де-не-де тiльки горiло, а нашi колядники все ще бiгали та вiдшукували, кому б заколядувати.
   - Чи були, дiвчата, у матерi?
   - Були.
   - Бач, а ми не були.
   - Гарнi!
   - Певно, вона не спить. Ходiмо.
   - А ходiмо, справдi, ще раз до матерi, - сказала Горпина.
   - Пiзно буде. Он уже мiсяць сiдає, - одказала Христя.
   - Хай сiдає. Хiба i без його не видко шляху? Коли боїшся - проведемо, - кажуть парубки.
   Христя противилася, одступає назад.
   - Як Христя не пiде, то й ми не хочемо! - упираються дiвчата. Два парубки пiдбiгли до Христi i, взявши за руки, поволокли за гуртом. Мiсяць зовсiм спустився над гору, наче пiвхлiба лежало над землею; з ясного та блискучого вiн став мутним-червоним; по небу тiльки виблискували зорi та земля свiтила своїм бiлим снiгом. Уже не тiльки люди - й собаки утихли; тiльки тими вулицями, де проходили колядники, чулися ще собачi заводи…
   Поти дiйшли до Вовчихи, мiсяць зовсiм скрився, i хата Вовчихи стояла темна та сумна.
   - Бач, я казала - не йдiмо, - мати вже спить, - обiзвалася Христя.
   - Хiба не можна збудити? - сказав Тимофiй i напрямився в двiр.
   - Тимофiю! Тимофiю! - загукали дiвчата. - Не буди! Вернися! Тимофiй став. Парубки настоювали - збудити матiр, дiвчата казали - не треба.
   - Хай стара хоч у свято виспиться. Ми їй i так не даємо спати, - доводили дiвчата.
   Парубки згодились, хоч ще пристоювали.
   - Годi! Пора додому, - сказала Ївга. - Ти, Тимофiю, iдеш? Тимофiй мовчав.
   - Хiба Тимофiєвi по руцi з тобою йти? - обiзвалася Прiська, далека Тимофiєва родичка.
   - А твоє яке дiло? - визвiрилася Ївга.
   - Я Христю одведу, - сказав Тимофiй.
   - Я не хочу з тобою. Он Ївга тобi, - одказала Христя.
   - Тимофiєвi Ївга! - гукнули дiвчата.
   - Так, так! - згодилися хлопцi. - Тимофiй Ївгу веде, Грицько - Марусю, Онисько - Горпину, Федiр - Христю, - дiлили хлопцi мiж собою дiвчат.
   - Становись, братця!
   I кожен, пiдiйшовши до своєї, повернули назад. Деяким треба було йти у лiву руку, другим - у праву, третiм - прямо. Горпинi й Христi до церкви разом, а там ще чималий майдан зоставався Христi додому. Гурт розсипався, розбився, i, на ходу прощаючись, розiйшлася кожна купка своєю дорогою.
   Горпина i Христя - одна бiля другої; коло їх з обох бокiв хлопцi. Онисько, невеличкий, у своєму довгому кожусi, котрий трохи не волочився по землi, смiшив дiвчат: то вигадку уверне яку, то колiнце викине. Регiт i жарти не стихають. Зате Федiр, понурившись, тягне коло Христi, нiмий-мовчазний. Йому мов i гарно коло неї йти, i разом боязко; йому хочеться i собi що-небудь сказати, чим-небудь дiвчат посмiшити, та поки надумається, дивись - Онисько уже й розсмiшив. Аж плач його бере, який вiн несмiлий та незугарний. Недаром батько каже - дурний. "Дурний i е", - думає вiн, мовчки бейкаючись.
   Аж ось i церква показалася, чорнiє у сiрому мороцi ночi; кругом неї тихосумно.
   - Дивись, як менi страшно, - струснувшись, каже Христя. - Оце тобi, Горпино, вже й дома, а менi ще майданом скiльки йти. Може б, ти провела?
   - Е, нi, сестрице: спати вже хочеться. Та тебе он Федiр та Онисько аж додому доведуть.
   - Чого там Онисько, я i сам! - обiзвався Федiр.
   Дiвчата попрощалися, розiйшлись. Онисько, повернувши за церкву, став.
   - То ти, Федоре, сам?
   - Атож.
   - Так прощавайте. На добранiч!
   - Прощай. Добранiч!
   Христя i Федiр зосталися удвох. Декiлька часу йшли мовчки. Федiр думав, що 6 його Христi сказати; Христя мовчки виступала i раз по раз струшувалась.
   - Ти, Христе, замерзла? - надумався Федiр.
   - I сама не знаю, що це зо мною: наче трясця трясе.
   - Коли хоч… - несмiло почав Федiр, - у мене кожух добрий i довгий.
   - То що, скинеш? А сам у сорочцi зостанешся?
   - У мене свита… А хочеш - поли широкi - полою прикрию.
   I в одну мить розстебнув кожух.
   Христя усмiхнулася. Федiр побачив, як у Христi очi блиснули… Його серце тьохнуло… Не пригадає, як i коли Христя опинилася пiд його кожухом, коло його боку. Йому гарно так i тепло, радiсно. Простують обоє мовчки.
   - Що, коли б се твiй батько побачив, що ми так iдемо? - спитала Христя i зареготалася.
   - Христе! - скрикнув Федiр, придавивши її до боку.
   - Ти ж не давися, - ласкаво обiзвалась Христя. Федiр затремтiв.
   - Поки свiту сонця, - почав вiн, - поки земля стоїть… поки сам пропаду - не забуду я сього, Христе. Христя дзвiнко зареготалася.
   - Чого ее так? - спитала.
   У Федора дух сперло у грудях, огнем пекло коло серця.
   - Ти смiєшся, Христе… Тобi байдуже, - знову почав вiн, - а я? я… Батько мене лає: дурний - каже. Я сам чую, що одурiв. А тобi байдуже, ти смiєшся… Голубко моя! - тихо прошептав Федiр i мiцно притiїс Христю до свого серця.
   Вона чула, як воно у його несамовито колотилося, як його гаряче зiтхання грiло лице їй.
   - Не пустуй, Федоре, - суворо сказала вона.
   - Без тебе менi свiт - не свiт i люди - не люди! - крiзь плач скрикнув вiн. - Я не знаю, чого ти моєму батьковi нелюба… Та хто йому любий? Усi - то дурнi, то вороги… I задасться таке! - жалiвся Федiр.
   Христя важко зiтхнула… "Цей Федiр справдi кохає її i щиро кохає. Грiх i те сказати, щоб вiн був i непутящий який. I з себе красивий i добрий", - думалося їй. То була хвилина, коли i Христi серце обiзвалося. Щирий i жалосливий голос Федорiв уразив його. Мовчки вони пройшли ще чимало. Вона чула, як Федорова рука вже важче та важче обвивалася коло її стану, давила її до його… Вона не противилася, їй плече черкалося з його плечем, її бiк приходився коло його серця.
   - Хоч би i вiк отак, Христе, - шептав вiн. - Хоч би i вмерти отак. Вони стали. Христя мовчала.
   - Ось уже i двiр твiй! - журливо промовив Федiр. - Господи, як швидко! Вона зiтхнула i одкинула полу. Федiр побачив її лице, блiде, задумане.
   - Спасибi тобi, Федоре, - тихо подякувала вона. - Прощай! - I напрямилася у хвiртку.
   - Христе! - обiзвався вiн. Вона озирнулася. Федiр кинувся:
   - Хоч одно слово… Люба моя, мила моя!
   Вiн обхопив її i хотiв поцiлувати. Христя мотнулася i в одну мить опинилася за хвiрткою. Вона сама не знає, чого їй стало смiшно-смiшно… Роздався тихий регiт.
   - Ти смiєшся, Христе?.. Смiєшся?.. - питає, тремтячи увесь, Федiр.
   - Iди вже собi, - з-за хвiртки сказала Христя.
   - Господь з тобою! - промовив Федiр i, наче п'яний, повернув назад майданом.
   У Христi жаль так здавив серце, що аж сльози виступили на очах. Вона вже мала була гукнути на Федора, щоб вернувся, та не гукнула. Схилившись на ворота, вона дивилась, як нетвердою ступою потяг вiн вiд неї, криючись у сiрих померках ночi. Його бiлий кожух то блисне, то зникне. Ось уже не стало й видно; чутно тiльки, як ступнi рипотять у тихому морозному повiтрi. Далi i ступнi затихли.
   Христя ще постояла, озирнулась навкруги, глянула у небо на зорi… Тихо та ясно виграють вони. Христя важко i глибоко зiтхнула i, похнюпившись, повернула до хати.

 

VI

 
   Сумно минали празниковi днi, важко тяглися довгi рiздвянi ночi, приносячи i проносячи неодраднi думки. Однiї тiльки не проносили вони з задуреної Прiсьчиної голови: наче цвяшок, забилася вона у душу, загородилась у серце. Що, коли справдi одберуть вiд неї її землю? Вона пригадати не зможе, що тодi буде з нею? На ту землю вся її надiя, там - її добро, її життя; без землi - голодна смерть! А Грицько такий. Уже коли вiн намiрився що зробити, то зробить. Карпо каже: не журiться - за нас мир. Та що той мир - сотнядруга бiдноти? Що вони пороблять, коли багатирi затнуться? Не вступить громада за землю, багатирям що? Берiть, скажуть, землю, тiльки не ждiть вiд нас нiякої помочi. Досi ми i тим, i другим громадi служили, а з сього часу - моя хата скраю, я нiчого не знаю!.. Кожен будь сам собi. I пiде мiж людьми розладдя, ворожнечi. Чи варт вона, безвiсна Прiська з своєю безвiсною нуждою, тiї спiрки? I громада скаже: що нам Прiська таке, у якiй вона помочi стане, що ми розпинаємось за неї? Багато нас гибiе i так… Господи! як же без землi бути? Добре тим панам: у їх її не орано, не мiряно, а в нас той невеличкий шматочок, а скiльки то очей заздриться на його? Скiльки рук тягнеться за нею? Кожному хочеться схопити, бо в землi - хлiборобська сила!
   А в панiв земля. I чому господь бог так не дав, як у панiв, - друге дiло. Пани тiльки знають панувати. Вони самi коло землi не ходять, її не роблять, другi за них топчуться коло неї. Чого ж воно так у свiтi? Нащо господь бог так дав, що кому землi i не треба - в нього землi несходиме, а в кого її жменя, на ту жменю сотня ротiв роззявилася. Чи не зробити б царевi чи кому там такого: одiбрати землю вiд того, хто коло неї сам не ходить, та й роздати б тому, хто у їй риється, - скiльки б нужди з свiту зникло, скiльки б слiз обсушилося, достатку та щастя прибуло.
   Кругом голова йшла у Прiськи вiд тих думок, i всi вони сходилися з однiєю; що буде, коли в неї землю одберуть? Не знаючи, як її розгадати, вона ремствувала на людей, ремствувала i на Карпа: навiщо вiн повiдав їй ранiше про те? Ще, може, i не одберуть, а одберуть - то хоч би зразу одiбрали: зразу б вона дiзналася, що у неї немає землi. Уже б тодi i пригадувала, що їй робити, як їй бути. А от тепер - тiльки мука тяжка, несподiване почуття нового горя… Ну, вже й життя! Краще темна могила, нiж таке життя! - казала вона, дожидаючи зо дня на день сiльського сходу, виглядаючи, чи не йде хто кликати її.
   Пройшов тиждень. Настав Новий рiк. Що то їй новий рiк принесе? Серце її непокiйно билося. На третiй день нового року зранку забiгав Карпо сказати, що пiсля водосвяття збiрка. "Може, й про вас будуть балакати. Виходьте пiсля обiду", - додав.
   "Чи йти, чи нi? - думала Прiська. - Пiти, а коли не будуть за неї говорити, - чого, скажуть, прийшла? А не пiти - рiшать без неї. Коли б вона там була, все б яке слово за себе замовила".
   Непокiйна i аж зелена, швендяла Прiська по хатi i не знала, що їй робити. Вона пригадувала всi сни, якi тiльки снилися їй за той час, коли вона почула ту прокляту звiстку, - чи на добро вони, чи на лихо?.. Та й сни були, як i життя, - страшнi та неодраднi: всi покiйнi снилися їй, нове лихо верзлося… Що вони вiщують, що пророкують? Не розгадає вона своєю головою, не прогляне зомлiлою душею, наболiлим серцем.
   Прийшов день збору. Христя ранiше i обiд зварила, щоб не барити матерi. Вона, дивлячись на неї, i сама журилася i не знала, чим би їй розвеселити матiр. Прiська не обiдала. Де вже та страва iтиме на душу, коли, може, з завтрашнього дня нiчого буде кусати? Укинула Прiська ложку кашi у рот; не пожувавши, ковтнула та й удавилася. З тим устала i з-за столу.
   Крик i гвалт застала Прiська на майданi коло волостi, де зiбралась гроиада. Старшина, засiдателi, писар, староста стояли на рундуцi i мовчки позирали на море шапок, що колихалося по майдану. Люди сходилися у купи, гомонiли i знову розходились. Однi кричали: "Не хочемо так! чого така правда у свiтi?" Другi розмахували руками i голосно гукали: "Не буде по-вашому!" Кожен казав своє, i на майданi стояв такий гомiн, що не розбереш, хто чого хоче, хто за кого говоре. Прiська, побачивши купку жiнок, що стояли в сторонi, повернула до їх. Тут були: Феська Лазорчишина, Килина Чопiвна, Горпина Ткалева, Мар'я Бубирка - все то свої, знайомi.
   - Здоровi! - привiталася Прiська.
   - Здорова. I ти, Прiсько, прийшла подивитися? - спитала Мар'я Бубирка, огрядна, червонопика молодиця.
   - Знайшла Диво, - сказала Прiська. - Уже менi, старiй, на диво дивитися, коли б не було свого дiла?
   - Що ж у тебе за дiло таке?
   Прiська розказала. Молодицi ззирнулись одна з другою.
   - А от ми вийшли подивитися, - жартiвливо почала Мар'я. - Ткалиха - як її чоловiка у старшину будуть вибирати; Феська - з жалобою на свого - хай посадять на тиждень у чорну, щоб знав, як їй боки трощити; Чопiвна - жалiтися на хлопцiв, що ЇЇ п'ятилiтньої дочки нiхто досi не сватає.
   Жiнки реготали з Мар'їних вигадок. Прiська тiльки подумала: "Молодi, здоровi, при достатках… Чому їм не реготати?" I, зiтхнувши важко, геть одiйшла вiд них.
   Вона зобачила Здора, що, зiбравши бiля себе чималу купу людей, щось гаряче розказував i доводив, зобачила Супруненка, що, закинувши шапку аж на потилицю, ганяв по майдану вiд однiї купи до другої; там стрiвся з Перепелицею: "Гляди ж!" - гукав, потiм - з Васютою: "А ви ж пiддержте!", а далi - з Кiбцем, там - з Миленьком… Вiн лiтав, як муха, i кожному говорив яке-небудь коротеньке слово. Тi мовчки одмахувалися головами, - добре, мов! - i або йшли далi, або стояли на мiсцi.
   "Це, видно, про мене трахтують, видно, про мою землю Грицько замишляє. Господи! Та й недобрий же який цей Грицько. Що йому з моєї землi? У самого - людям ще вiддає, нi - ще й на мою заздриться. I зародиться таке лихе, i завдасться таке люте!" - Прiська трохи не заплакала.
   - Ну, що, набалакалися? - гукнув старшина з рундука. - Кажiть скорiше: ще багато зосталося дiла кiнчати, а вже нерано.
   Ближчi до рундука ряди щось забелькотали; Прiська не вчула - що.
   - Так як, за Омельком ставити? - спитався старшина.
   - За Омельком! За Омельком!
   - Хай тiльки за те вiдро горiлки поставе! - обiзвалося декiлька голосiв.
   - З якої речi? - гукнув Омелько Тхiр, що держав станцiю при волостi.
   - Як з якої речi? Хiба малi грошi колупаєш?
   - А розгон малий? Це не то, що в Свинарськiй волостi, куди становий хiба тричi на рiк загляне; а в нас куди не їде - та все через Мар'янiвку. От i готуй тройку коней. Торiк пару загнали - от тобi i заробiток! - виправлявся Омелько.
   Прiська тодi тiльки розчовпала, що то балакали про станцiю. Щоб було чутнiше, вона трохи наблизилася до рундука.
   - Так усi згоднi? За Омельком? - гукає втрете старшина.
   - Усi! усi… За ним!
   - Ну, а тепер будемо балакати про надiли. Дехто з хазяїнiв помер, другi - недоїмки по збору позаводили… Що його робить, як громада посуде?
   - Та хто ж там? Про кого судити?
   - А ось. Прочитайте, Денис Петрович, - повернувся старшина до писаря. Той почав, за ним старшина вигукував.
   - Кобила Назар! Iван Швець! Данило Вернигора! Василь Воля! Пилип Притика…
   Прiська вся затiпалася, почувши те слово. Холод її пройняв вiд голови аж до нiг, i вона сама не знає - кому i чого уклонилася. Народ, почувши вигуки старшини, почав пiдступати до рундука. Декiлька чоловiкiв, товплячись, штовхнули Прiську.
   - I чого ше тут ся баба устряла? - поспитався рудоусий молодий чоловiк, поспiшаючи за другим наперед.
   Прiська одiйшла геть i наставила вухо. Громада гомонiла, клекотiла, чулися жарти, регiт. "Куди вже його реготатися? - думала Прiська. - Чи хто гадає про те, що тут доля людська рiшається? Цiле життя береться? Нi, мабуть. Не реготали б так, коли б гадали".
   Далi чула Прiська викрики старшини, вигуки громади: "Одiбрати!" - "Не треба! Дати йому рiк одстрочки: не поправиться - тодi й одiбрати". Або: