Мирний Панас. Повiя

   Одарка задумалася. На її бiлому та повному личку лягла глибока думка, тонкi та рiвнi брови її зсунулися докупи.
   - I як подумаю про те, Одарко, - знову почала Христя, - як подумаю, то не знаю, де б i дiлася. Куди менi втекти? Де сховатися?
   - Нiкуди не втечеш ти сама вiд себе, нiгде не сховаєшся, - похитуючи головою, сказада тихо Одарка.
   Христю наче холодом пройняли тi слова.
   - Що ж менi робити, Одарко? Як бути? - боязко замовила вона. - I чого менi досi се нiколи на думку не сходило? А тепер з голови не вижену! Уже я думаю, чи не пороблено менi? У нас, ти знаєш, е баба Оришка, Кирилова- жiнка. Страшна така. З першого разу вона менi вiдьмою здалася. I сни на мене такi посилала… страшнi сни! У Мар'янiвцi, як смiялися чогось, а вона i каже: "Не смiйся, не смiйся. Тебе горе жде, тяжке тебе горе жде". I з того часу наче гарячим подихом пройняла мою душу… Чи не вона, бува, поробила шо зо мною? Чи не вона заподiяла менi се?
   - Бог його знав, Христе, бог його знає. Може, й вона. Бувають такi очi, бувають i слова такi. Нащо ж ти держиш її коло себе? Хiба не можна її вiдiслати?
   - Як же її вiдiслати?
   - Як? Сказала б своєму старому. Невже вiн тебе не послуха? Вiн же, кажуть, кохає тебе - душi не чує.
   Христя задумалася. Пройшла скiльки ступникiв мовчки. Це ззаду щось залопотiло.
   - Мамо! Мамо! - почувся крик дiтський. Одарка i Христя повернулися. Прямо до їх без шапки мчався хлопчик. Голова його розкуйдана, очi грають.
   - Ось i Миколка, - обiзвалася Одарка. - Виспався, сину? Чому ж не поздоровкаєшся з тьотею Христею? Чому не даси чолом?
   Миколка, веселий, пiдскочив до Христi i протяг руку. Та взяла його за голову i поцiлувала у лоб.
   - А який вiн великий вирiс! I не пiзнати.
   - А я вас зразу пiзнав! - одказав Миколка.
   - О-о! Хiба я все однакова? I не постарiла?
   - Нi, не постарiли. А ще мов стали кращi - молодшi.

 
   Одарка дзвiнко зареготалася:
   - О-о, ти в мене розумний! Тiльки без шапки бiгаєш по сонцю.
   - А учитель казав, що по сонцю бiгати здорово. Що панськi дiти бояться сонця, то такi вони i блiднi, замлiлi. Одарка ще дужче засмiялася.
   - А що там Килина робе? - спитала.
   - Килина уже поздiймала казанки. Жде вас, щоб скликати обiдать.
   - Так ходiмо, ходiмо скорiше, - приспiчила Одарка, повертаючи назад. Христя собi потяглася за нею.
   - Мамо! i тьотя Христя будуть з нами обiдати? - спитався Миколка.
   - Того вже, сину, не знаю. Коли ласка її, то й пообiдав косарської кашi.
   Христя iшла ззаду й мовчала.
   - Ви, мамо, попросiть її обiдати. Хай вона з нами буде обiдати. Та й за лiс попросите… Зря ви що батько казали? - пiдстрибуючи, плеще Миколка.
   - Цисс! - засичала Одарка, i густа краска вкрила її бiле лице. Христя глянула на сина, глянула на матiр i почула - щось гiрке та холодне коло її серця повернулося, їй здавалося: та щира привiтнiсть Одарки, та її ввiчливiсть та шаноба мали за собою якусь скритну надiю, котру вона досi не показувала i котру так несподiвано розмолов балакучий Миколка.
   Христя, як не просила й не благала Одарка зостатися обiдати з нею, не Зосталася, а, розпрощавшись, похилила луками додому.
   - А яка пишна тьотя Христя, як панночка. Я брехав, коли казав, що пiзнав її, я її зовсiм не пiзнав, - плескав Миколка матерi, стрибаючи на однiй нозi, коли вони вернулися пiд липу.
   - Геть! Не в'язни, осоружний! - скрикнула мати i сердито подивилась на сина. - Хiба нiхто не знає, який ти брехун? I не пiзнав, кажеш, а зараз розклепав усе перед нею. Яке тобi дiло було патякать, про що наказав батько? Сама я без пам'ятi або не знаю, коли що сказати. Дурень!.. - Червона та сердита, вона почала куштувати кашу.
   - I трохи не солона! А куштувала, кажеш? - гримнула вона на Килину.
   - Я ж мов до смаку солила, - несмiло одказала та.
   - До смаку? Добрий у тебе смак! Дай солi! - i по цiлiй жменi вона бурхнула в той i другий казани.
   Хоч потiм косарi, зiйшовшись на обiд, i казали, що каша з сiльцею, та Одарка не чула. Зiгнувшись над своїм шитвом за товстою липою, вона думала: "Уже менi оцi дiти! Що не задумаєш, як не криєшся вiд них, а вони зразу усе розплещуть… Ну вже i дiти!"
   Х
   На третiй день Колiсник вернувся сердитий та хмурий; дiло за спаш вiн програв. "Що воно за суддя? Який вiн суддя? "У вас, - каже, - нема нi свiдителiв, нi поличного". Нащо тi свiдителi, навiщо поличне? Хiба я стану брехати? Ти ж суддя! Ти судищ по своїй совiстi! Я, значить, по-твоєму, брешу. Ну, вже ж доживемо до нових виборiв. Пустимо тебе, голубе, сторч головою! Хто тебе вибирає? Мужики вибрали б? Дожидайсь, поки виберуть! - толкувався вiн, лаючи i суддю, i лiсника, i слобожан.
   На четвертий зрана сидiв вiн у свiтлицi i пив чай, що Христя наливала. Знадвору у розчинене вiкно доносився якийсь гомiн: чувся чужий чийсь голос i Кирилiв.
   - Тут такої, парубче, немає, - казав Кирило.
   - А менi хазяїн i хазяйка велiли у двiр iти i спитати Христi Притикiвни, Христя, почувши своє мення, кинулася до вiкна. Пiдiйшов i Колiсник. Коло замчища стояв перед Кирилом молодий парубок i держав у руцi щось кругле, у бiлу хустину загорнене.
   - Що там таке? - гукнув Колiсник.
   - Та се парубок з Мар'янiвки, - одказав Кирило. - Шука якусь Христю Притикiвну. Я кажу, що такої у нас зроду не було, а вiн одно домагається, що сюди.
   - Хто ти, парубче, вiд кого? - спитав Колiсник.
   - Та я з Мар'янiвки, вiд Здора.
   - Чого ж ти?
   - Хазяїн i хазяйка прислали Христi стiльникiв. Ще й наказували безпремiнно доставити i самiй Христi до рук дати.
   - А ти вже, кажеш, усе про себе розплескала i комерцiю завела! Бери ж, коли до тебе, - гримнув Колiсник i, повернувшись, пiшов у кiмнату.
   Христя перехилилась у вiкно i взяла у парубка зв'язку. Руки її тремтiли,. сама вона, як огонь, горiла, а з-за парубка дивився на неї Кирило, мов до його устав з того свiту батько.
   - Чудеса з вами, жiнками, та й годi! - вернувшись у свiтлицю, виговорював Колiсник. - Нема того, щоб язик за зубами подержати. Чи тобi то так дорого-мило, що ти, Христя, перевернулась у панночку. Он, мов, куди нашi шагонули. Знай наших! Дивiться, мов, чи пiзнаєте Христю? Ось я, ось… Яка уже бiсова жiноча натура! Недаром кажуть: "Волос довгий, та розум короткий". Ну, що тобi з того прибуло, що ти себе виявила? Перша Оришка, - на що шкарбун, - наплює тепер на тебе. Я, скаже, думала: воно добре що, путнє що, аж воно… - Вiн не договорив i знову пiшов у кiмнату.
   Христя сидiла як на ножах або на угiллi - голова її горiла, лице пашiло, серце так страшно билося. I пiдвернулася Одарка з своїми стiльниками! Прохала вона її, хвалилася, що хочеться моду? Нащо ж вона його прислала?
   - Чи посуду спорожните? Чи у себе зоставите? - спитався у вiкно па рубок.
   Христя заметушилася. Ухопила мед i помчалася з ним у кухню.
   - Оце, бабусю, стiльники. У вас чиста мисочка е?
   - Нащо та мисочка? - не дивлячись, спитала суворо Оришка.
   - Спорожнити треба.
   - Так би й казали. А то: "чиста мисочка чи е"? Звiсно - е. У нас не так,. як у других, що часом i ложки в хатi немає. Давайте! - i вона своїми корявими руками так i гребезнула з рук у Христi зв'язку.
   - Вiд кого се? Ну та й стiльники! - ласкавiше заговорила вона, уздрiвши три пласти здорових, на всю тарiлку, липових стiльникiв.
   Христя мовчала I нащо їй знати, вiд кого? "Спорожнила б скорiше, щоб хоч одiслати того нарубка, що стояв там коло свiтлицi i, наче докiр, заглядав у вiкно", - думалося їй.
   Не швидко спорожнила Оришка посуду - Христя все стояла i дожидала.
   - Чого ви ждете? Хiба я сама не принесу? - гарикнула Оришка, перекладаючи третiй стiльник.
   Христя мерщiй ухопила тарiлку з хусткою i помчалась в свiтлицю.
   - Та пiдождiть! Постойте! - гукнула Оришка. - Ще там мед зостався! Вимити ж треба! Оце яке там швидке та скоре, матiнко! - i, ускочивши в свiтлицю, вона знову узяла посуду i почовгала в кухню.
   Христя важко-важко зiтхнула. Докори Колiсниковi боляче щипали її за серце, а тут ще й Оришка вразила. Христя, зронивши сльозу, пiшла до своєї скриньки.
   Поти вона там рилась, чогось шукала, i Оришка вернулась в свiтлицю, несучи в однiй руцi миску з медом, у другiй випорожнену посуду.
   - Нате вам i те, i друге, щоб не сказали, що вкрала. Стара я для сього, - гарикнула вона i, переступивши порiг, поплигала через сiни.
   Христя вся затiпалась, оже здержалась. Узяла чужу посуду, передала через вiкно парубковi, ткнувши йому в руку щось бiленьке, кругле.
   Парубок, почувши подарунок в руцi, уклонився низько-низько, трохи не до землi, подякував щиро.
   Далi вона вже не могла здержатись. Як одвернулась вiд вiкна, сльози градом полили з її очей. Наче пiдстрелена, помчалась вона до лiжка i, як снiп соломи, повалилась лицем на подушку.
   - От i починається! Уже i починається! - гiрко вимовив Колiсник, увiйшовши в свiтлицю i чухаючи потилицю. - Ну, чого ти? Христя пiдкидалася на подушцi.
   - Ми все так… усе так, - казав Колiсник, мiряючи свiтлицю вздовж i впоперек. - Самi наробимо, та ще й сльозами надолужимо.
   - Що ж я наробила таке? - крiзь сльози глухо спитала Христя.
   - Чого ти в Мар'янiвку їздила? - гукнув Колiсник, становлячись коло неї. Христю неначе хто батогом стьобнув. Вона пiдвелася i заплаканими очима призро-призро глянула на Колiсника.
   - У Мар'янiвку? Спитайтесь баби, що ви надо мною надзирати настановили.
   Колiсник вилупив на неї очi.
   - А вчора… позавчора чи то четвертого дня де була?
   - У любовникiв. Тут їх у мене цiла метка, а ви, бач, з Оришкою i проглядiли.
   - У нас нiколи не так, як у людей… Або сльози, або крик, - одказав тихо Колiсник i пiшов з хати.
   Христi стало ще важче на душi, ще тяжче на серцi. Вона побачила, що її зопалий замiр, котрий вона таїла на своєму серцi, що гнiтив досi її душу, пропав даром. Колiсник уражений пiшов вiд неї, не сказавши нi слова навпаки. Може, вiн i в думцi нiчого не мав того, що заклюнулося в її дурнiй головi? Певно 6, вiн виявив те або поглядом, або словом, а то - нi. Дивуючись, якось тiльки глянув на неї i пiшов геть, щоб не збивати бучi. Чого ж їй так думалося? Стара вiдьма про щось натякнула, а їй i запевне здалося. I жаль, i досада, як п'явки, ссали її за серце. Образа Оришчина, прикре запитання Колiсникове ключем закипiли у її душi, пiднiмалися угору, били через край. Вона знову, припавши до подушки, кревно i голосно заголосила. Оришка, почувши З кухнi, пiдiйшла до неї, подивилася, як тiпалися її круглi плечi, як дрижало i тремтiло тiло, здвигнула плечима i мовчки пiшла собi геть.
   - Все… слинить… якби пiймав за патли та одвiяв на всi боки, то не слинила б… - толкувалася Оришка сама з собою.
   - Чи ти пак знаєш, хто ся панночка? - спитав Кирило, увiходячи у кухню.
   - Уже чи ти знаєш. А я давно бачу, що шмат повiї, - гарикнула з серцем Оришка. - Видно, чим не вгодлв сьогоднi. Чуєш, як заводе? - додала вона, мотнувши головою на свiтлицю. Звiдти доносилося важке схлипування.
   - Та то хай собi вони як знають, - одказав Кирило. - Погризлися - i помиряться. А тут хто вона, он в чiм смак. Ти знала старого Притику? Оришка мовчала.
   - Що змерз у миколаївський ярмарок? Прiська, його жiнка, як умерла, то нiчим було i ховати… Здiр на свiй кошт ховав.
   - Ну, то що? - спитала Оришка.
   - Це ж їх дочка - Христя. Сьогоднi од здорiв приходить парубок, стiльники принiс. Питає Христi. Чи не збожеволiв ти, думаю, якої тобi Христi, у нас i в дворi такої не чугно. Коли тут i вона - сама виявилася. Тодi тiльки я признав, що вона справдi, її обличчя, її й голос. Он куди нашi стрибнули!
   - Багато честi! О, багато честi! - крутячи головою, одказувала Оришка.
   - Та честi-то небагато. А бажалося б знати, як вона дiйшла до сього?
   - Нужно… куди пак, як нужно!
   - I краще робиш, Оришко, що не дознаєшся, - несподiвано обiзвався до них з сiней третiй голос. Кирило i Оришка зиркнули - на сiнешнiх дверях стояв Колiсник.
   - А тобi, Кирило, уже старому дурневi, i стид у бабськi речi умiшуватись! Краще б дивився за лiсничими, щоб не пускали чужого скоту на молодняк, - додав вiн i потяг у свiтлицю.
   Оришка глянула на Кирила i усмiхнулася, а Кирило, поскромадивши голову, мовчки потяг з хати.
   - От тут послухай, що за тебе Кирило з Оришкою трахтують! - сказав з досадою Колiсник Христi, увiйшовши в свiтлицю. - А все твiй язичок наробив.
   Христя, припавши до подушки, мовчала. Кревний плач її пройшов, та нiма мовчазнiсть, що наступає пiсля гiркого плачу, найшла на неї, склепила уста, скувала серце i душу. Туди тепер нiщо не доходе i нiзащо не дiйде. Нi гiркi докори, нi криклива лайка-буча. Серце закрилось, не чує, душа бажає спочинку, одного спочинку, i байдуже їй, що робиться около. I Христi було байдуже. Вона лежала головою в подушку i, не повертаючись до Колiсника, мовчала. Той походив-походив по свiтлицi i знову сумний потяг з хати.
   "Ну та й день сьогоднi видався! Уже й день!" - думав сам собi Колiсник, ходячи по садку на сонячнiй спецi. Вона, здається, i трохи не дiймала його, хоч пiт обливав i лице, i шию, i груди. Що йому ся спека, коли бiльше пiдпiка його ж середина? Ще недавня невдача з слобожанами за спаш не заволоклася забуттям, як сьогоднi ота рева пiдновила, пiдложивши до серця ще пекучiшого огню. Уже все за себе розплескала, позаводила зводнi якiсь. Це ж усе дiйде туди, куди треба доходити. Будуть тi, що донесуть до жiнки i вложать в її уха. I так менi життя немає через неї, а тут ще - на та цить!
   Колiсника наче злi комарi кусали у потилицi, так вiн її раз по раз скромадив, ходячи похнюпившись по садку.
   - Пане! А пане! - гукнув з гори Кирило.
   - Чого?
   - Тут до вас чоловiк приїхав!
   - Який там чоловiк? Чого? - допитувався Колiсник, виходячи на гору.
   - Здрастуйте, - привiтався до його приїжджий середнiх лiт чоловiк у синiй суконнiй каптанинi, у добрих юхтових чоботях, у картузi замiсть шапки, Лице його сите, гладко виголене, вуси рудi, трошки пiдстриженi, голова розчесана пiд продiл. Все це давало ознаку, що приїжджий не простий собi чоловiк, а заможний i поважний хазяїн.
   - Здоровiї- одказав Колiсник, заглядаючи у яснi приїжджого очi.
   - Я до вас по дiлу, - сказав той, виступаючи уперед i кидаючи Кирила позадi.
   - По якому, кажiть, - депитуеться Колiсник.
   - Та, бачите… - i приїжджий запнувся.
   Колiсник помiтив, що приїжджий не хотiв казати свого дiла при Кириловi, котрий стояв назадi, i, повернувшись, повiв приїжджого у садок.
   - Я чув, ви лiс продаєте, - почав приїжджий, спустившись геть з гори.
   - Продаю, - одказав Колiсник. - Коли добрий купець знайдеться, чому не продати?
   - Та так, так. Так от я, їдучи на луку, i завернув до вас попитати, як ви продаете: чи увесь, чи по частях?
   - А ви ж хто такий будете? Звiдкiля?
   - Та я Карпо здiр з Мар'янiвки. Ви, певно, мене не знаете, а от… - i Карпо знову зам'явся. - Христя знає.
   - Яка Христя? - геть дивлячись убiк, щоб не стрiватися з веселим Карповим поглядом, спитав Колiсник.
   - Та вони у вас живуть. Давнi мої знайомi, сусiдами колись жили. Жiнка моя бачилась з ними.
   - То ви до Христi чи до мене? - не видержав Колiсник i приснув Карповi, кинувши на його свiй суворий погляд.
   - Нi, до вас, - спокiйно одказав Карпо, граючи веселими очима. - Лiс же не Христин, а ваш…
   - Я лiсу не продаю! - випалив знову Колiсник, червонiючи увесь, як буряк.
   Карпо здвигнув плечима.
   - А коли не продаєте, то вибачте, шо потурбував. Прощайте! - вимовив вiн, усмiхаючись, i пiшов на гору, помахуючи батiжком. Колiсник стояв i зло дивився на браву осадкувату вже постать Карпову. Вiн, здається, намiрявся кинутися на його i з усього маху дати доброго потиличника сьому приїжджому купцевi. А той, не озираючись, пiшов-пiшов i ген скрився за замчищем. Через скiльки часу дорогою пiд горою показався гнiдий ситий кiнь i зелений возок. На передку сидiв чоловiк у сорочцi i в жовтому брилi, а назадi сидiла знайома каптанина. Колiсник пiзнав у передньому парубка, що приносив сьогоднi ранком стiльники. То справдi був вiн, одвозив тепер хазяїна на луку.
   "Так от вiдкiля той мед! Он чого вони задобряють ним. Мужик, кажуть, дурнiше ворони, а хитрiший чорта!" - думав Колiсник, все далi та далi даючи волю своєму гнiву. Вiн аж клекотiв у його серцi, перевертав усю душу до дна. Думки стеряли свiй покiй i носилися над ним, як тi чорнi круки, почувши здобич, каркаючи та вигукуючи про одно тiльки нещастя. Так он воно до чого йдеться! Он куди вони усi горнуть. Моє добро упоперек горла їм стало. Моє добро їх завадило. Хотять мене кругом обiйти, обплутати, щоб його посiсти. I Христя туди… i вона з ними… Я ж їй притулок дав, я ж її з того гнилого рову, в якiм вона була, витяг, поставив на ноги. I от тепер се менi дяка вiд неї! Спасибi! Спасибi! Не ждав я сього вiд тебе, Христе! То-то ти по Мар'янiвках вiєшся, то-то ти про себе усюди клепаєш. Аж воно, бачу, он через вiщо. Пiдожди ж, галочко! I на тебе е у мене пута… Тихо тобi в мене, покiйно, не голодна й не холодна ти. А от, як замiсть тонких полотен ряднина обгорне твоє тiло i розтиратиме його, замiсть сукнiв та шовку драна сорочина прикриє тебе… шматок цвiлого сухаря, а не булки, стане упоперек твого неситого горла, ти пiзнаєш, чи то добро, яким я тебе надiляв. Прийдеш ти знову до мене, у ногах лазитимеш, будеш скавучати, як собача… Вон! Вон! з мого двору, З мого добра, повiїще! З мого добра… Де ж моє добро? Де воно? - знову ударив у його голову iнший стрiй думок. - Цей Кут, сi поля, лiси… хiба воно моє добро? Невеличка карточка двору серед мiста, невеличка хаточка на тiй картi - от i все. Та й там є той, хто тебе не пускає… А се все… Де тi мiстки, що я строїв, де тi греблi, що я робив? Усi тi грошi тут сiли. Сей Кут всi їх Злопав, мов та прорва повеснi, що гатиш-гатиш її - i нiчим не зупиниш бистрої течiї… Все це на чужi грошi добуто… треба ж їх колись вiддати. Коли? - Колiсник схопився обома руками за голову i нестямно забiгав по садку. - Хiба нiхто не знає про се? Усi знають. Торiк трохи-трохи не обвалилося на його нещастя. Вiн так i знав, що Лошаков доконає його, Христя вивезла, вона помогла. Христя… ох! чи вже ж тепер i ти проти мене? Ти хоч i повiя, а все ж найдорожча i найближча до мене… Нi, нi", - сказав вiн уголос i, постоявши трохи, знявся i мерщiй пiшов до хати.
   - Збирайся, у город поїдемо! - скрикнув Колiсник, аж Христя кинулася i, пiдвiвшись, звела на його свої заспанi очi. Вона справдi спала. Немiч i сльози приспали її.
   - Чого баньки на мене витрiщила? Збчрайся, кажу, у город поїдемо, - сказав удруге Колiсник.
   - У який город? Чого?
   - У який? У губернiю. Тут уже i так добре надихалися польового повiтря, дай, боже, видихати.
   "У губернiю їхати!" - ударила думка у голову Христi, i очi її радiсно заграли.
   - Коли ж їхати? Зараз… - хотiла сказати Христя "збираться", та промовчала.
   - Коли ж зараз їхати? Завтра або пiслязавтрого.
   - Менi не довго збиратися: плаття зложила, зв'язала - от i все. Слава богу! Коли б скорiше те завтра або пiслязавтрого! - не видержала Христя.
   Колiсник неймовiрно глянув на неї. Христя вся сяла радiстю. "Чи радiла б вона, коли б що мала проти мене?" - подумав Колiсник. I iнший, покiйнiший стрiй думок обняв його. А може, i її пiддурюють, пiдводять.
   - Слухай, - сказав вiн уголос до Христi, котра вже полiзла за платтям знiмати з кiлочкiв.
   - А що?
   - Ти знаєш, нащо то тобi Здiр прислав меду? Кажи по правдi! Христя тiльки зняла угору плечi.
   - А я почiм знаю. Учора я бачилася з його жiнкою на луцi. Вона хвалилася, що розбагатiла, що чоловiк зостався дома бiля пасiки. Може, по давньому приятельству, - вони прихильнi були до моєї матерi, - i прислали той мед.
   - Так, по приятельству. Сьогоднi здiр приїздив купувати лiсу.
   - Ага. Так тепер же я знаю, чого Одарка розсердилася, як натякнув син її, щоб не забула сказати менi про те, що батько наказував. Оце ж воно i е про той лiс.
   - То-то. Вони хотiли, бач, через тебе дiло ламати, та не вдалося.
   - А я ж тут причому. Хiба мiй лiс? Хiба я його продаватиму?
   - Пiди ж ти! Ох! Бiсовщина! - крикнув Колiсник i, поскромадивши себе у потилицi, пiшов у свою кiмнату.
   Христя помiтила, що Колiсника щось наче клопотало, вона, постоявши, побiгла за ним у кiмнату дознатися.
   - Що клопоче бiдну головоньку мого доброго тата? - пестливо замовила вона. - Скажи ж менi. Повiдай своїй донi!
   Колiсник повернувся. Христя стояла перед ним, та давня Христя, з рожевим личком, з iскристими чорними очима, що так i вабить, так i тягне до себе. У його на душi пояснiшало.
   - Ох, Христе! Христе! - замовив вiн, горнучи її до себе. - Коли б ти знала - наче сто гадюк упилося в моє серце.
   - Що ж там таке?
   - Ат! - махнув рукою Колiсник. - Ся худоба - бери її нечистий! - не дасть менi спокiйно вiк дожити! I нащо я її купував? На те, щоб собi покою не мати. Чую, що не викрутитися менi вiд напастi. Ось осiнь прийде, наїзд буде, - почав далi журливо вiн i зостановився.
   - Яка ж напасть буде?
   - Яка? У тюрму запруть, в Сибiр зашлють.
   - За що? - скрикнула Христя.
   А Колiсник, мов не чув того питання, далi вiв:
   - I нiхто не скаже: "Все ж вiн чоловiк був". Все ж i менi хотiлося жити. Усi мене обвинуватять.
   - От i не вгадав. От i не всi. А я нащо?
   - Ти.. ти, спасибi тобi, тiльки, може, одна й прихильна до мене. Та що ти? Коли вестимуть мене з тюрми на позорище, чи ти станеш зо мною разом? I ти, як i другi, одступишся вiд мене, - замовив вiн i замовк.
   - Я молитимуся за тебе. Може, моя молитва дiйде до бога, учує вiн її i помилує тебе.
   - I вже. Нiщо мене не помилує. Нема нiкого за мене - всi проти мене.
   - Бо ти сам так ведеш дiла, що всi проти тебе стають, - сказала Христя.
   - Як?
   - Так. От ти пригнiтив слобожан, а вони, певно, були б за тебе, коли б ти не так робив.
   - Що ж вони?
   - Що? люди! Тебе не стало б - вони добрим словом згадували. От, сказали б, добрий пан був.
   Колiсник сумно i болiсно усмiхнувся:
   - Що ж робити менi?
   - Що? Подаруй їм той зиск, що ще зостався. Верни їм ставок, городи. I вони будуть молитися за тебе.
   Колiсник, схилившись, довго-довго думав.
   - В тебе добра душа, Христе, в тебе жалiсливе серце, - чуло промовив вiн. - Трохи, лиш, чи не твоя й правда. Хоч кому-небудь добро зробити, хоч капельку - i то краще. Кириле! - гукнув вiн на всi хати.
   Кирило як з-пiд землi вродився.
   - От що, Кириле, - почав Колiсник, похнюпившись. - Завтра або пiслязавтрого я виїду вiдсiль. Там з слобожан слiдує зiськати триста рублiв. Збери їх i скажи - дарую я їм той зиск. Вовковi i Кравченковi теж скажи, щоб до ставка й городiв не мали нiякого права. Хай буде все по-старому.
   Кирило якось неймовiрно дивився то на Колiсника, то на Христю. "Що се, - думалось йому, - що се?"
   - Скажи їм, - знову почав Колiсник, - поки я живий, хай усе по-старому. А не стане мене - може, згадають добрим словом, може, хто помолиться за мене.
   - А грошi ж як Вовковi та Кравченковi за оренду? - спитав Кирило.
   - Грошi я верну, - замовила Христя i мала була бiгти у свiтлицю.
   - Стiй. Тi грошi тобi зостануться. Виручиш з хазяйства, Кириле, - вернеш, а може, я зашлю з губернiї. Кирило аж трусився з радощiв.
   - Оце по-божому, пане, а по-божому! - замовив вiн.
   - Так чуєш? Як я поїду, скажеш їм. Скажи, хай помоляться i за Христю уже разом.
   - Що ти? Що ти? А за мене за що? Хiба моя худоба?
   - Цсс! -засичав вiн i махнув на Кирила рукою - iди, мов, собi. Той, уклонившись, вийшов. А Колiсник пiдвiвся, походив по хатi, пiдiйшов до Христi i, взявши за голову, притис її бiле чоло до своїх пухких уст.
   - Це за розум! - сказав вiн, поцiлувавши, - а це за серце! - i, прихилившись, припав устами до її високого лона. Христя тiльки радiсно свiтила очима.

 

XI

 
   Через два днi вони поїхали. Нiколи Христя не почувала себе такою веселою та утiшною, як у тi два днi. Ожила, розцвiла, мов на свiт знову народилася. I вiн їй здається такий красний та привiтний, i люди такими добрими та ввiчливими. Нащо баба Оришка похмура та небалакуча (Кирило не втерпiв повiдати їй про Колiсникiв наказ), i вона їй здалася не такою страшною, як попереду здалася. Вона їй на спомини подарувала свiй чорний платок.
   - Носiть на здоров'я та згадуйте мене! - сказала Христя, не примiчаючи, як Оришка гребезнула той платок у неї з рук, мов однiмала, i хоч би сказала спасибi, хоч би головою хитнула.
   Нащо їй та дяка, коли вона почувала себе такою щасливою? Вона не помiчала i того, що Кирило коло неї, мов коло своєї дитини, пада, приязно заглядає ув очi, на льоту i думку лове, дивиться - молиться на неї! Вона i йому на кисет шовкову хустку подарувала.
   Кирило, мов розум стеряв з радощiв, ухопив ту хустку обома руками, притулив до вуст, поцiлував i, тремтячи, промовив:
   - Не буду я з цiєї хустки кисет шити. А, як умру, заповiдаю з собою положити. Менi вона i на тiм свiтi буде про добро людське нагадувати, з нею менi i пiд землею легше буде лежати.
   Пiсля обiд, надвечiр вони виiхали. Слобожани, як тiльки над'їхали конi у двiр, почали несмiле збиратися пiд горою бiля шляху. Певно, вони i в двiр би пiшли, коли б Кирило грiзно-прегрiзно не наказав, щоб нiхто не смiв i очей показати. Коли повозка спустилася з гори, тодi тiльки Колiсник запримiтив сiру громаду, що, скидаючи шапки i вклоняючись, бажала йому щасливої дороги. Дiти не видержали i, гудючи на все поле, помчалися навздогiнцi коням.
   - А Кирило таки не видержав, - промовив Колiсник i одвернувся. Христя, знай, озиралася з повозки, низько вклоняючись назад i, усмiхаючись до дiтвори, що одно поперед другого, мов м'ячi, котилися пообiк дороги. Гуккрик, галас, мов гадячий клекiт, нi на хвилину не вгавав. Коли б не суха дорога, по котрiй, мов по кам'яницi, гуркотiли колеса повозки, певно, той нестямний гук дитячий надолужив. Тепер ним Христя забавлялася: то озирнеться назад, махне рукою, мов що з жменi кине, - дiти з новою силою помчаться на той мах, їх гук доходе до самої повозки. Христя одвернеться - гук стихне, тiльки гуркочуть колеса по накоченiй колiї.
   - Та буде тобi з тими щенятами водитися, - суворо промовив Колiсник, накидаючи легку кобку свого сiрого балахону на голову. Христя, прикрившись платком, похнюпилася.
   До самої Мар'янiвки вони їхали мовчки. Чутно тiльки тупотiння кiнських нiг, гуркiт колiс та коли-не-коли возниця зiйкне на яку-небудь коняку, хвисне батiжком, щоб не одставала.