Мирний Панас. Повiя

   Не злякався всього того Колiсник, купуючи Веселий Кут у Баратових. Правду кажучи, його вабив не розкiшний палац, а столiтнi дуби в лiсi, котрi вiн мав повернути на земську потребу i тим окупити тi п'ятсот десятин поля, котрi навкруги облягали дворище. "Маєток стое тридцять тисяч, - думав вiн. - Земля там добра, родюча. Земля тепер в цiнi - по п'ятдесят карбованцiв десятину не купиш, а коли й по п'ятдесят, то сама земля двадцять п'ять тисяч. На лiс та дворище п'ять тисяч зостається. З одного палацу, коли його розiбрати, цегли тисяч на три дiстанеш, а крiм же його хата для управителя зовсiм ще нова, кухнi, конюшнi, теплицi, комори, i все те камiнне… Лiс iде за дурницю. А за його, коли тiльки з розумом продавати, не двадцять вибереш. Дiстається маєток в десять. Це по двадцять рублiв десятина. Дiй його честi!" - крикнув з радощiв Колiсник i не побоявся заплатити Баратову за Веселий Кут земськi грошi. Вiн боявся тiльки одного, щоб не обплутали, бува, вороги його на земському з'їздi. Поговiр про ту куплю все рiс та ширився. Всi кричали: он як з земськими грошима шикують. Колiсник не раз тяжко та важко Задумувався. Тепер, коли з'їзд минув благополучно, коли, дякуючи обiдовi та Христi, Лошаков не замовив слова про ту куплю, Колiсник знову ожив, наче на бiлий свiт народився.
   - Моя пташечко канарочко, - лащився вiн до Христi. - Дiждемо лiта, я тебе у таку сторону завезу, у яку тобi i не снилося. Пригадай тiльки: оце тобi гора, на горi у гущавинi садка хата, по один бiк пiд горою став, по другий - лiс. Лiс - як бiр, просторий та буйний. Ув однiй льолi, а то i голiсiнька бiгай по йому - нiхто тебе не побаче, хiба спiвучi пташки привiтають тебе.
   - А соловейки там е? - спиталася пестливо Христя.
   - I соловейки, й зозулi, й чижi. Якої то пташнi немає? Христя, як навiсна, схопилася з мiсця i, плещучи в долошки, забiгала по всiх хатах.
   - Боже, боже! - гукала вона. - Приспи мене на всю осiнь i зиму, щоб я i незчулася, коли весна настане. Щоб прокинулася я - а надворi весна. Або поверни осiнь у весну. А то ще довго так дожидати. Господи, як довго. Пiдуть дощi осiннi, розквасять усю землю. Туман оповиє увесь свiт - дихати нiчим. Сиди в хатi та скнiй. А там ще зима: снiг, морози. I знову сиди в хатi, не потикай носа надвiр, бо вiдморозиш. I тодi тiльки весна. О господи, як довго!
   - Дурочко моя! Бiльше ждали - менше зосталося.
   - Де ж той рай? Як вiн зветься? - попитала, заспокоюючись, Христя.
   - Веселий Кут зоветься.
   - Веселий Кут? Веселий Кут. Це бiля Мар'янiвки?
   - Вiн самий. Знаєш?
   - Чула про його. Там палац е. У Мар'янiвцi такого страховища нагово^ рили про той палац.
   - Чого не набрешуть. Звiсно, пустує дворище. Без призору валиться.
   - Ти мене i в Мар'янiвку повезеш?
   - Повезу, доню.
   - Яв церкву туди поїду. У церквi застану усiх своїх знайомих. Вони не пiзнають мене. А я кожного пiзнаю. Ото буде радiсть! А що, як твоя жiнка та приїде туди i накриє мене з тобою? Чого ти, скаже, сяка-така? Та й остриже мою голову, оцi кучерi шовковi?
   - I пригадуєш ти все таке нелюдське. Не приїде вона без мого дозволу. Не посмiє. Заживемо ми з тобою там, як першi люди жили. Знаєш, як Адам з Євою? Голiсiнькi… - I в Колiсника, як угiль, загорiлися очi.
   - О-о, старi, старi, з вас усе лихо встає! - лукаво посварилася Христя.
   Колiсник притис її до себе i своїми товстими губами смачно цмокнув в почервонiлу щiчку…
   Настала осiнь: дощi, тумани, калюка невилазна. Христя за всю осiнь з хати не виходила: сидiла та вiд нудьги вишивала сорочки. Намережала та нацяцькувала i собi, i Колiсниковi. Та хоч би тобi прийшов хто, обiзвався живим словом. Якось раз забiг Проценко до Колiсника по дiлу. Христя сховалася. Вони довго об чомусь балакали. Проценко навiть аж гарячився.
   "Вiн, здається, ще бiльше покращав", - думала Христя, дивлячись крiзь дверi у щiлинку.
   Увечерi до чаю вийшла i Христя, сам Колiсник покликав. Чай пили купно. За чаєм Проценко розбрехався - все такi смiшнi побрехеньки вигадував: Христя так реготалася, а Колiсник тiльки понуро поглядав на неї.
   - Ти щось дуже сьогоднi реготалася, - сказав вiн їй, коли пiшов Проценко.
   - А що?
   - Нiчого. Чи не захотiлося старого замiнити молодим? То гляди!
   Христя нiчого на те не одказала, тiльки дала собi слово бiльше не виходити нiколи, коли Проценко буде. Так вона i робила.
   Раз Колiсник сам кликав, та вона не вийшла, сказала - недужа. Колiсник радiв. "Видно, молодчики далися узнаки", - думав вiн.
   Христя дiждала недiлi, убралася якнайкраще i пiшла. Там на улицях люду-народу, як черва, та так i в'ється, так i снує.
   Христя надiла чорну сукню, оторочену сивим смушком, сиву смушеву шапочку. Мороз зарум'янив i без того свiже її лице, видавив, наче маляр вивiв, круглi викраски на пухких щоках. Така Христя хороша, пишна та свiжа, наче червона ягiдка серед бiлого квiту. Хто не йде - задивляється на неї.
   - А це хто така? Хто ця невiдома? - щораз почувалася вона, коли переходила повз купу людей.
   - Та це ж содержанка Колiсникова.
   - Оце вона? О-вва-а! Та й важна, враг його матерi!
   Мiж чималою купою панянок та молоденьких панiйок вона запримiтила Проценка. "Ану, признає?" - подумала i напрямилася прямо на його, Проценко iшов посерединi i щось щебетав, i регiт молодих панянок весело роздавався навкруги i пiдохочував його до нових переказiв. Христя наближалася все ближче та ближче, уже скiльки цiкавих очей з-пiд чорних брiв уставилися у неї. "Хто се?" - донеслося до неї таємне шептання. У ту хвилину Проценко глянув на неї. Здається, грiм би так не злякав його бистрого погляду i не обiрвав веселої розмови, як та несподiвана стрiча. Погляд його, як стрiла, пробiг i зникнув.
   - Ти змерзла? - обернувся вiн до бiлявої панiйки, що йшла з ним пiд руку.
   Панi та щось пропищала, вони розминулися. Христя пройшлася ген вподовж улицi i, повернувши на другу, попливла тихо додому. Надворi смеркалося, мороз дужчав, загорялися яснi зорi у темно-зеленому небi, свiтилися лiхтарнi по улицях. Гомiн потроху стихав, по улицях носилися швидкi скрики поспiшаючих додому. Христя iшла тихо, повагом, їй було досадно. Бач, дома готовий руки лизати, а на вулицi стрiне - одвертається. Де ж пак: вiн з панянками гуляє, а я що?.. Содержанка Колiсникова, та й годi… Вiд туги у неї аж серце стиснуло. Похнюпивши голову, вона, наче що загубила, сумно плелася додому. Коли се:
   - Здрастуйте! Гуляєте? - i перед нею, наче з-пiд землi, вирiс Проценко. Вона мовчала.
   - А Костянтин Петрович дома? - попитався знову Проценко. Христя гнiвно глянула на його.
   - Чого ви лiзете до мене на самотi? Чого вам вiд мене треба? - неласкаво обернулася вона до його. - Хiба вам мало було мого дiвоцького вiку?
   - Ви сердитесь, що я не поздоровкався з вами на вулицi? Там жiнка моя була. А з вами я стрiвся так невзначай, бо поки надумався поздоровкатись - ми вже розiйшлися.
   - Та я одного тiльки хочу знати: навiщо я вам нужна?
   Проценко щось замолов про давнє, таке хороше та так швидко минуле.
   Христя рада була, що недалеко се було квартири. Вона мерщiй скочила на рундук i з усiєї сили дьорнула за дзвоник, їй вiдчиняти вибiг сам Колiсник.
   - Костянтину Петровичу моє шанування! - любенько замовив Проценко.
   - А, це ви?
   - Проводив ось їх, - сказав Проценко, указуючи рукою на Христю, що не пiшла, а побiгла по схiдцях нагору. - А тепер iду додому. До зобачення.
   - К бiсу! - тихо прогув Колiсник, замикаючи перед ним дверi.
   - Де се ти пiдхопила сього жевжика? - суворо поспитався вiн у Христi, увiйшовши в хату.
   - А я знаю, чого вiн ув'яз? - не менше гнiвно одказала та.
   Колiсник, стиснувши брови, подивився у вид їй i прогув:
   - Гляди лиш! не дуже з жевжиками водися, бо як раз та два - загурчиш З хати!
   Увесь вечiр Колiсник був такий неласкавий та неговiркий. Христя теж мовчала. Чорна кiшка пробiгла помiж ними i сполохнула той лад, який досi був до її, той щасний покiй, якого вже давно не мала Христя. А їй найбiльше усього бажалося i ладу, i покою в життi. Коли вона здумала про своє прошле, що ганяло її по всьому свiтi, як той одiрваний листок од гiлки, у неї на серцi похолонуло вiд тiї сварки Колiсникової.
   - Татусю! Ти сердишся на мене? Який ти сердитий! - пестливо заговорила вона до його, коли потушили свiтло.
   I вона розказала йому все, що їй случилося того дня. Як стрiлася з Проценком, як той не поклонився їй i як знову стрiв її бiля квартири.
   - Гляди, не бреши! - ласкаво одказав Колiсник, горнучи її до свого товстого тiла.
   Пiсля того Христя дала собi зарiк бiльше не йти на гулянки. Вона сидiла у хатi i дожидала весни, коли земля уквiтчається квiтом, а дерева - листом.
   Того року весна, як на те, забарилася. Уже й паска не за горами, а снiг i не позначається, i днi такi яснi та сонячнi, а морози беруть своє. Аж пiсля паски пiшли дощi та настало тепло. Неначе помелом, за три днi змело снiг, З землi показалася перша зелень - пролiски, фiалочки. Тi першi квiти ранньої весни так радують серце, наче п'яним трунком сповнюють душу. Перевитi журбою думки облягають голову, заносять кудись далеко, у тi радiснi свiта, у тi жаданi сторони, якi малює тiльки одна думка i яких чоловiковi довiку не доведеться бачити.
   Задумувалася i Христя про свою поїздку в Веселий Кут. Хата їй здавалась такою тiсною та душною, город - курним та непривiтним, їй хотiлося на простiр, на безкрає поле, над яким тiльки вiтер грає та сонце пересипа золоти-,i промiнням, на широкi луки, що вкрила трава їх, наче шовковим килимом, у темнi кучерявi гаї, у непрохiднi ще темнiшi лiси, що здалека здаються такими синiми. Там, на тiм просторi, серед польового чистого повiтря, вона погуляла б, як пташка вiльна, пiд привiтною тiнню зеленого гаю спочила, набираючи сил на нову гулянку. А Мар'янiвка? Рiдна хатина, де вона виростала… що з нею сталося? А подруги, з якими вона дiлила i радiсть i горе, де дiлися?.. У Христi дух захоплювало у грудях, коли вона про те згадувала… "Все, боже, перенесу, перетерплю, тiльки перенеси мене у той рай щонайскорiше!" - молилася Христя i встаючи i лягаючи.
   Днi минали за днями, спершу теплi та привiтнi, а далi жаркi та душнi.
   - Татусю! та коли ж ми поїдемо?
   - Скоро, скоро, - казав той. З весною у його почалася бiганина по службi, коли не в канцелярiї сидить, то по повiтах ганяє. Було так, що Христя сама, як навiсна, по тижню просиджувала у хатi.
   Прийшлося виїхати аж у маї. Колiсниковi треба було їхати у N повiт мiстки лагодити та греблi гатити. Стояла дощова година.
   - Хочеш, поїдемо?
   - Хочу, хочу! - кричала рада Христя. I на другий день ранком вони зiбралися. Яка була щаслива Христя, уздрiвши пiсля скiлькох лiт безкраї поля, переписанi i вподовж, i вшир довгими ланами, невеличкi кучерявi гаї, села, все одинаковi села, такi схожi з її Мар'янiвкою, що вона за кожним разом все допитувалася: чи се не вона?
   - Ще довго до неї! Надолуже трястися, поки доберемося, - одказав Колiсник.
   Тiльки другого дня пiд вечiр добралися вони до Мар'янiвки, та й то Христi не довелося її побачити. Поки проїжджали село, Христя, знемiгши, спала. Ген уже недалеко вiд Кута вона прокинулась.
   - Ось тобi i Кут зараз, - сказав Колiсник, указуючи на ряд хаток, що, наче поясом, оповив круту гору.
   - А Мар'янiвка?
   - Чого ж ти спала? Проспала, галочко.
   - I не збудить мене? Господи! - з жалем вимовила Христя.
   - Побачиш ще. Не за горами. Краще полюбуйся Кутом. - I вiн вказав рукою на гору.
   Сонце сiдало i з-за гори червоним свiтом обливало колись панське дворище. Червонiв посеред гори палац, палаючи рожевим огнем, бiлiли хатки унизу пiд горою, купою огнища вiдбивав ставок нижче їх. Вiд палацу по другий бiк гори хвостом униз збiгав садок, за садком по долинi послався темний, аж чорний лiс ген далеко-далеко, що й оком не скинеш, тiльки його столiтнє дерево обпирається у край темно-синього неба. Шлях, наче гадюка, повився на гору. Потомленi конi i без того не бiгли, а на гору ледве тягли вiз помалу. I чим вище вони пiднiмалися, тим все краща та краща картина вистилалася перед Христиними очима. Сонце, наче дiжа, котилося аж по землi, розстилаючи навкруги пучки щирозлотого промiння, здавалося - земля горiла i яснi язики тiї пожежi вiялися понад нею, сягаючи аж до неба. Яри та долини чорними купинами островiв здiймалися серед того огнистого озера, ставок, наче дзеркало, вiдбивав у своїх тихих водах усю гору з слободою, а на праву руч темний лiс, мов велетень, мостився спочивати. З слободи доносився крик людський, заводи скотини, а в лiсi, аж розлягалися, щебетали солов'ї. Христя не одривала очей вiд тiєї чудовної краси, їй здавалося, вона тихо пiднiмається у якесь зачароване царство.
   - А гарно тут як! - скрикнула вона, сплеснувши в долошки. - Стiйте, стiйте! Я пiду пiшки, я пташкою полину на ту гору.
   I, вискочивши з воза, вона чимдуж подрала не шляхом, а напрямець. Гора така крута, так i сунуться ноги. Христя хапається за торiшнiй бур'ян руками, карабкається, мов по драбинi. З'пiд нiг з грюком сунуться чималi шматки глини… а вона одно чеше, одно чеше, тiльки її червона сукня майорить у вечiрньому посутенiлому повiтрi.
   - От дивись, здурiла зовсiм з радощiв! - сказав Колiсник, не спускаючи очей з Христi.
   Поти вiн з'їхав на гору, Христя уже стояла там на самому краї зеленого морiжка i обдивлялася околицю.
   Сонце зовсiм сiло. Над тим мiсцем, де воно спустилося, стояв тiльки рожевий стовп свiту - так буває, коли занесеш свiтло за стiну: огню зовсiм не видно, тiльки сяйво вiд його ясним хвостом вiється над тим мiсцем. Увесь захiд, мов сором'язлива дiвчина, загорiвся рожевою краскою. Над землею лягла легенька тiнь вечора. Потемнiв i ставок, посутенiла слобода, виблискуючи бiлими хатками, здавалося - все те тихо тонуло у якомусь рiдкому туманi, з другого боку тiльки садок з лiсом чорнiв, здаючись безоднiм темним яром, Поза спиною у Христi пробiг легенький мороз.
   - Господи! Який хороший свiт, який красний! - зiтхнувши, мовила вона i пiшла до ворiт настрiчу Колiсниковi.
   - Заморилася, дурочко? - спитався той, висовуючись з халабуди.
   - Нi, не заморилася, - весело щебетала та. - Вiд чого? Серце тiльки дуже б'ється.
   - То-то: не вмер Данило - болячка вдавила, - зареготався Колiсник.
   - Здоровi, панотче! - роздалося коло їх, i Христя, озирнувшись, побачила коло себе низеньку при землi бабусю.
   - Здорова, Оришко. Чи це ти ще?
   - Та ще, слава богу, паночку. Все вас ждемо. Наказували з мiста - будете учора. Цiлий день ждали, а вас немає. Думка, може, роздумали уже й не приїдете.
   - А я от узяв та й приїхав. Та ще й не сам. Он подивися, яку кралю до тебе на поправку привiз.
   - А це ж хто такий? - спитала бабуся, пiдступаючи до Христi i заглядаючи прямо їй у вiчi.
   - Яка хороша паняночка, - мовила, усмiхаючись. - Позвольте менi вашу рученьку поцiлувати. - I не вспiла Христя похопитися, як Оришка своїми жорсткими устами торкнулася її пухкої руки. Христя так i зайнялася уся вогнем вiд того поцiлунку, їй стало так соромно, так соромно!
   - А Кирило де? - спитався Колiсник.
   - Кирило, паноченьку? Ждав-ждав цiлий день вас, а се пiд вечiр пiшов чогось на слободу.
   - Чого ж ти нас держиш надворi? Веди вже в хату. Показуй, якi горницi наготовила ти сiй панянцi.
   - Тьфу! дурна я. Розбазiкалася тут з вами i забула, що на те хата е, - промовила бабуся, повернулася i, як пiдстрелена утка, коливаючись з сторони на сторону, посунула уперед.
   - Для паняночки я таку горничку прибрала, що за чудо: уранцi сонечко прийде - поздоровкається, а ввечерi, одходячи до спокою, попрощається. Горничка як гнiздечко: i тиха, i спокiйна, i весела. З вiкон усе навкруги видно, мов на долонi. Ось побачите, моя паняночко! - повернулася до неї i шурхнула в темну темноту сiней.
   Коли засвiтили свiтло, Христя глянула на Оришку: низенька та мала на Зрiст, лице неначе вив'ялене та висушене, рот увалився, пiдборiддя угору задралося, нiс униз похнюпився; однi очi жеврiли спiдлоба в глибоких ямах, мов хто туди по жаринi укинув. Не будь тих очей, такою страшною Оришка виглядала, мов засушена жаба, скорючивши свої нiжки. Однi очi весело грали i приязно освiчували некрасиве обличчя.
   Задивилася Христя на Оришку, та не менше i Оришка задивилася на Христю.
   - От i хороша ж ти, моя панночко, - зашамкала вона беззубим ротом, - личко твое - як яблучко наливчате, очi - як зiрочки у небi, брiвоньки над очима, мов веселки над землею нависли. Щасливi твої батько та мати, породивши на свiт таку красуню.
   - Нема в мене, бабусю, нi батька, нi матерi, - не знаючи, що їй казати, промовила Христя.
   - Немає? То ти сирiтка, моя рiдная? Ох! гiрка сирiтська доля! Та хране тебе, видно, господь, - торохтiла стара i, пiдскочивши, ткнула носом у Христину руку.
   - Не цiлуйте моїх рук, бабусю, - попрохала Христя, струснувшись, мов у лихоманцi.
   - Не любиш? Не буду. Де вже? Стара, незугарна i поцiлувати. Молодчика 6 сюди молодого… - i стара якось чудно запищала. Пiдборiддя її захиталося, нiс пiднявся. Христя побачила тонкi, мов засохлi, губи i чорну прогалину беззубого рота. Боже! зроду-вiку вона нiчого страшнiшого не бачила. Вiдьма! - ударило їй у голову, i, тремтячи, вона геть поступилася. А Оришка одно стоїть, утопивши у неї гострi очi, не стуляючи рота… регоче то вона? чи проглинути її намiряється? Це зразу, перевiвши погляд на товстого та Заплившого потом Колiсника, що тута стояв i, як кiт на мишу, собi дивився на Христю, стара почала швидко-швидко:
   Страх менi не хочеться
   З старим дiдом морочиться…
   Якби таки молодий, молодий,
   То по хатi б поводив, поводив.
   Наче хмара насунула на ясне обличчя Колiсникове: брови стиснулися, а очi, як шила, угородилися в непоказне обличчя старої.
   - Слухай, стара. Коли з розуму вижила, то держи i язик за зубами, - суворо почав вiн.
   - Немає їх у мене, паноченьку, - весело замовила Оришка, - те тридцятого року повипадали. А коли я що лишне сказала - вибачте. Стара - дурна.
   - То-то ж. Сама добре знаєш, то й не базiкай. А краще нам самовар постав.
   - Добре, паноченьку. Це не велике дiло. Зараз поставлю. Вибачте мене. - I з поклоном, мов та жаба, поплигала з хати.
   - Ти не слухай дурної баби, що вона знiчев'я плеще, - повернувся до Христi Колiсник. - Стара вiдьма, видно, за зводнi зубiв позбулася, а все зводня не злазе з язика.
   - Та нехай їй всячина. Вона така страшна, що я її аж боюся.
   - Боятися її нiчого. Та й слухати не треба. Люди кажуть, що вона вiдьма, а по-моему - з ума вижила, та й годi…
   - Вона одна на все дворище?
   - Нi, з чоловiком.
   - Та з жiнок - одна?
   - Одна.
   - Яз нею однiєю не буду. їй-богу - я її боюся.
   - Боятимешся - вiзьмеш з слободи дiвчину, - сказав Колiсник, позiхаючи. - Оже менi щось спати хочеться, - додав, ще раз зiхнувши.
   - З дороги. Перебився. Мене всю мов хто хитає.
   - Коли б самовар давала мерщiй - та й спати. Завтра вже повидному обдивимося. Прости, господи, i помилуй! - утретє зiтхнувши i хрестячи рота, сказав Колiсник.
   Самовар не забарився поспiти, не забарилася Христя i чаю заварить. Колiсник пiсля чаю мерщiй пiшов у кiмнату спати, Христя зосталася у свiтлицi сама. Вона начала обдивлятися своє гнiздо.
   Свiтлиця - висока простора хата, рiвно вибiлена; шестеро вiкон, по двоє у кожнiй стiнi, видно, гаразд освiчували її удень. Тепер вони всi повiдчиненi, i вечiрня прохолода з темнотою ночi уривалася в хату, не зовсiм ясно освiчену лойовою свiчкою. У передньому кутку божниця, коло неї стiл, всюди пiд стiнами плетенi стульцi. За грубою, що виходе з кiмнати в свiтлицю, пiд глухою стiною, стоїть лiжко з пухкими перинами, з бiлими подушками. Вiд столу, де Христя сидiла, воно тiльки-тiльки манячило з-за груби. "А справдi, гарна хата, весела", - подумала вона i кинула погляд на дверi, що вели з сiней у свiтлицю. Вони були розчиненi, чорна прогалина їх, як сажа, чорнiла. При нагорiлiй свiчцi Христi здалося, наче в тiй темнiй сутанинi щось ворушиться сiре.
   - Хто то? - скрикнула вона i схопилася.
   - Се я, панночко! - обiзвалася Оришка уже бiля неї. - Здякалися? - усмiхаючись своєю чорною прогалиною замiсть рота, попитала вона, заглядаючи Христi у самi очi.
   - Се ви, бабусю. А я думала - чужий хто, - одходячи з жаху, одказала Христя.
   - Се я, я. Не лякайтеся. За самоваром прийшла. Може, там i менi чайку зосталося? Люблю я чайок, - торохтiла вона, зазираючи бiльше носом, нiж очима, у розчинений чайник.
   - Є, є там чай. Берiть, бабусю, та й пийте. Оце вам i сахар. Стара ухопила однiєю рукою самовар i, поставивши його пiд плече, другою потяглася за сахаром. Христi здалося - то не рука людська, то жаб'яча лапа, така чорна та в зморшках, а пазури, наче в кота, гострi. Загарбавши своїми кiгтями чимало грудок, вона зникла у темнотi сiней. Не вспiла Христя перевести духа, як Оришка знову бiля неї, бере чайник, стакани.
   - Може, вам переслати постельку? - питає, усмiхаючись.
   - Спасибi, бабусю. Не треба. Я вже сама. Оришка повернулася йти.
   - I нiчого не треба?
   - Нiчого, бабусю. Iдiть спать, i я зараз ляжу.
   - Гаразд. Тiльки ось що. Нащо ви мене бабусею зовете? Яка я вам бабуся? Пупа я вам не рiзала. Що стара я здаюся, то ви лишень гляньте, - i, се кажучи, вона провела своєю чорною рукою по виду. Христю наче хто у груди пхнув, по головi вдарив, свiт перед очима потемнiв, i тiльки одна iскорка десь далеко-далеко жеврiла. У тому мороцi, їй здається, стоїть бiля неї невеличка дiвчинка, личенько як кулачок, а очi як зiрочки, i так вона смiється до неї ними приятно. Христя скрикнула, i знову замiсть дiвчини стояла перед нею та ж сама баба Оришка, похитуючись з реготу.
   - А що, бачила, яка я баба? Не зовiть же мене бабусею, зовiть мене Ориною, як покiйник пан звав.
   Христя незчулася, коли вона i з хати вийшла, так перелякалася. "О господи! Вона справжня вiдьма", - промовила, приходячи в себе. I мерщiй кинулася, позачиняла й позащiпала вiкна, зачинила дверi з сiней. Мала була й закрутити, та не знайшла ломаки. Непокiйна, з похолодiлою душею, вона хутко роздiлася, вихопила коц з-пiд подушок, дмухнула на свiтло i мерщiй стрибнула на лiжко, покрившись коцом з головою.
   Тихо, темно… I пiд землею темнiше не буде. А Христя ще дужче заривається у подушки, ще бiльше загортається коцом. Не дивлячись на лiтню теплоту, її мов лихорадка б'є, змерзла вона, тремтить уся. Перед очима жовте кружляє колiсце, яснi iскорки скачуть. Вона дужче жмурить очi, а iскри, мов хто роздимає горно, так i лiтають на всi боки… Морозом сипнуло з-за спини, у душi, мов у льоху, похолонуло. Чується голос Оришки: "А що, будеш звати мене бабою? Яка я баба?.." Увиджуеться невеличка дiвчинка… Христя умира З ляку i, сама не примiчаючи коли i як, розкрилася.
   У хатi, мов кiшка, бiгала по стiнi ясна пляма. От хоче добратися до долiвки i стрибне на стула, потремтить, потруситься на йому та й знову побереться назад. "Що воно? де воно взялося? Невже то мiсяць зiйшов? Так, так. То вiн, то його iграшки-забави. Iч, хитрий, з-за стiни хотiв мене злякати. Постiй же, я встану, доберуся до вiкна".
   I їй здається, що вона вже бiля вiкна стоїть… Унизу по долинi чорнiє лiс, З-за гори хмарою суне сiрий туман i стелеться помiж деревом, мов дим той, обгорта вiн кожну деревину. Курiе земля, а мiсяць, виставивши половину свого кола, регоче. "Ну, ну, - каже вiн, - стелися i вкривайся. Настав твiй час покою. Дай i менi позирнути. От i мене ждуть не дiждуться". - "Хто там жде тебе, переполовиненого?" - чується голос унизу. "Он глянь на палац. Та й спи собi, не ворушися", - одказує мiсяць i зразу на пiв-аршина стрибнув угору. Вся долина укрилася, наче рядном, густим туманом. Туман досягав аж до вiкна. Зате поверх його так стало ясно та видно. Христя зиркнула на палац. Там на самому рiжку оселi, на страшеннiй висотi, стояло щось бiле i тягнулося руками до мiсяця. Христя придивилася: се ж баба Оришка. Вона, вона. Ув однiй сорочцi, розпатлана.
   "Ну лишень скорiше iди. Чого сьогоднi так барився?" - питає Оришка. "Та лиха їх година знає, - каже мiсяць, стрибнувши цiлi пiв-аршина вгору. - Як начали тертись та м'ятись, поти випустили. I знають, що нiчка мала, треба колись-то оббiгати усю землю, нiт же, завели бенкет. Сидять, п'ють та гуляють".
   "Хто ж там такий?"
   Мiсяць якiсь такi сказав чуднi назви, що Христя аж здивувалася. Вона Зроду таких не чула, то й виговорити їх чоловiковi - скорiше язика зломиш, чим виговориш.
   "О-о, то звiсний гуляка! - одказала баба на мiсяцевi доводи. - А i в нас новина".
   "Приiхав-таки".
   "А ти почiм знаєш?"
   "Хiба не видно слiду? Я тiльки виткнувся, то зараз забачив колiї, а в дворi коло хати сiна натрушено, конi нагноїли".
   "Приїхав то приїхав. Та вгадай з ким?"
   "З жiнкою", - одказав мiсяць.
   "Якби з жiнкою, то б i не диво. А то таку панянку десь пiдхопив, що не йому, старому б, залицятися".
   "Молоду, гожу?" - скрикнув мiсяць.
   "Саме в соку".
   "I дiй його честi! Хоч би собi хоч одним оком скинути!" - скрикнув мiсяць i, наче дзига, на одному мiсцi разiв зо сто покрутився. У Христi аж у вiччю замиготiло.
   "Ну-ну! Я тобi дам! - посварилася на його своїм скрюченим пальцем баба. - Ви всi, бачу, шибеники однаковi. Сьогоднi, дивлячись на неї, проспiвала на догад бурякiв, щоб дали капусти, пiсеньку, що не такому б старому горнутися до такої кралi. Так де тобi? Так розприндився, що ну. Зяякалася я його! Хiба вiн не знав, що тiльки примчу жiнку, то не буде мiсця не тiльки кралi, а й йому".
   "О-о, ти завзята! Я тебе знаю по зiрницi. Перетяла ж мене надвоє".
   "А що ж ти пак щоночi унадився? Вашого брата тiльки не здержуй, то заведе таке, що й свiту вiдцуратися треба".
   "Що ж вони, умiстi й спати полягали?" - помовчавши, спитав мiсяць.
   "Нi, нарiзно. Вiн, бач, не видає. Сам лiг у кiмнатi, а їй вiддав свiтлицю".
   "То, може, можна i зирнути на неї?" - лукаво моргнувши одним оком, поспитав мiсяць.
   "Зирни, про мене. Тiльки цур, не лабузнитись, а то i ту половину пики стовчу, як цибулину у салатовцi".
   Мiсяць крутнувся на мiсцi i стрибнув угору. Удруге, втретє… Зразу опинився у самому вiкнi. У свiтлицi стало видно, хоч голки збирай. Це, чує Христя, тягнеться ясна стяга до її щоки. Гляне, погляне - то ж не стяга, то устоньки блiднi з чорними вусами. Цмок!