Мирний Панас. Повiя

   "Бачив! бачив!" - крикнув мiсяць, стрибнувши з вiкна, i стрiлою помчався до баби.
   "А не витерпiв-таки! Хоч раз цмокнув", - загарчала та та цап його за роги! Стриб з оселi! - i пiшла вистрибом поверх туману. Мов на ковзалцi молода дiвчина крутиться-ковзається, так баба-вiдьма, держачи за рiг мiсяця, пiшла поверх туману. То як стрiла промчиться вподовж, то пiде навприсядки, то крутнеться, мов вихор, на одному мiсцi, то пурне у сiру безодню, то знову вирне, зарегочеться i пiде-пiде… Волосся її все довшає, бiльшає, чорнiшає… Лице червонiє, наливається кров'ю, сорочка рожевiє, само тiло почина свiтитися, мов папiр крiзь свiтло, очi, як iскорки, горять. Це зразу, пустивши мiсяця з рук, вся огнем запалала. Мiсяць, блiдний-блiдний, як куля, помчався через усе небо i став навпроти, мiниться та труситься… Христя скрикнула i прокинулась.
   Сонце саме сходило. Рожева зоря зайнялася над землею, зверху її простяглася чорна хмара, i вiд того вона здавалася ще червонiша. Рожевий свiт укривав усю свiтлицю, по сволоках стрибали невеличкi зайчики, по кутках, куди свiт не заходив, трусилася темнота. У хатi було душно. "Сон се чи проява?" - подумала, потягаючись, Христя i, як ласочка, скочила з лiжка додолу i в одну мить опинилася бiля вiкна. Стукнула защiпка, i в розчинене вiкно полилася на неї рання прохолода. Христя була розхристана i аж струснулася, як раннiй вiтерок, мов жартiвливий хлопчик, покрався їй поза сорочкою. Край ясного сонця саме виткнувся з-за землi, i пучок золотого променя в одну мить опинився бiля неї. Стрибнув на личко, цмокнув у жаркi устоньки i розсипався iскорками по її повному i, як снiг, бiлому лону. Христi почулося, мов її хто скропнув теплим дощиком, легенький лоскiт пробiг по всьому тiлу. Христя глянула у вiкно: густий туман сiрими хмарами клуботався попiд горою. Он його цiлий оберемок одiрвався i шугояув угору… крутнувся, похитався i довгою-довгою вервечкою розтягся в рожевому повiтрi. Сонечко пiднялося ще вище: заграла роса на травi по горi, загорiлися верхiв'я лiсового дерева зеленим вiттям. Обiзвалися пташки: десь цьомкала кропив'янка, закувала вiщуня-зозуля, в кущi бiля самого вiкна защебетав соловейко, а там, а там в туманi, мов скрипочка заграла, на рiзнi лади та голоси заспiвали сотнi тисяч пташок. Все те з ранковою прохолодою мчалося прямо назустрiч до Христi, вiтало, пестило.
   - О боже, як же гарно тут! - уголос подумала Христя i скинула очi на палац. Вся сторона, що вiд сонця, горiла рожевим свiтом - здавалося, вона була викрашена такою краскою, зате задня туманiла в тiнi. Поламленi карнизи, побитi вiкна, пошпугована мазка, облупленi стовпи - все виглядало непривiтним та страшним, мов то не житво було колись людське, а темнi кам'яницi, в яких спокутували грiшнi душi. Тепер, кинутi, вони повернулися в запущенi руїни. Лопухи та чорнобиль позарощували слiди до входiв, по рундуках поросло моху, по вiкнах дралася колюча березка i ще бiльше глушила глухi мовчазнi мури. Христя мерщiй одвернулася на другий бiк.
   Там у туманi крилася слобода. Над ставком носилися густi пари, мов хто пiдогрiв знизу воду i вона несамовито парувала. Понад ставом бiлiлися крiзь туман хатки, ген угору вiд їх зеленiли городи. Соняшники високо попiднiмали свої жовтi голови, мов становилися навспинячки, щоб мерщiй погрiтися на сонцi, котре дугою свiту збiгало через гору i осiдало золотим пiском аж ген за ставом на луках. Вони наче смiялися, обiгрiваючись пiсля нiчної прохолоди, куталися та вибiлялися у свiтовiй хвилi, мiняючи свiй колiр з зеленого на жовтогарячий або на червоно-сизий. За луками, трохи нагору, картатими плахтами виставились лани, мов хто цвiтнi дорiжки вислав по долинi, рiвнi та довгi, вони не знать куди тяглися, зникаючи у сизому просторi безкрайої далекостi. Христя так задивилася на те освiчене сонцем поле, що забула про все на свiтi. Там так гарно та любо, хоч покотися. Он в сторонi тiльки щось миготить, а то пiд самим небом що чорнiє? Мов легка хмарка колишеться над землею, поверх неї огнем горить щось ясне. Та то ж хрест на церквi. Так, так, а то село чорнiє. Та се ж Мар'янiвка! Вона. Ось звiдки видно її рiдну сторону.
   - Моя матiнко рiдная! Я думала, ви спите, а ви вже устали! - почула Христя позаду себе голос.
   Обертається - перед нею стоїть Оришка. Така ж низенька i засушена, як i вчора була. На обличчi тiльки якось перемiнилася. Правда, пiдборiддя її дуже виткнулося вперед i нiс насунувся на самi губи, тiльки не така жовта, як учора була, i капельки не страшна, а бiльше ввiчлива та привiтна. Очi її такi веселi та добрi, мов вона ними принесла якусь хорошу звiстку. Лоб високий з невеличкими зморшками, голова глухо пов'язана чорною хусткою, i тiльки на висках крайки начосiв бiлiють.
   - Се ви, ба… - мала була казати Христя "бабо", та похопилася: - Орино?
   - А ви таки не забули мого учорашнього наказу? - усмiхаючись, питав Оришка. - Ох, паняночко! Зовiть мене хоч перебабою, уже менi не молодiти. Я учора жартувала, а ви думаєте справдi? Вчора ви чи з дороги, чи, може, недужалося вам, такою виглядали сумною та невеселою. А я, знаючи сама добре, який той сум, мала була розговорити.
   - Учора я була, кажете, сумна, а сьогоднi яка?
   - Сьогоднi? Сьогоднi - як ота зоря рожева та як сонечко ясна.
   - Ого, яка я, - пестливо одказала Христя.
   - Така, моя галочко. Коли б ви знали, яка я рада, що це ви до нас приїхали. Така рада, така рада, мовби свою рiдну дочку уздрiла.
   - А в вас, бабусю, була дочка?
   - Була, панночко, була. Така вродлива, така тендiтна… панського роду.
   - Як панського роду? Де ж вона дiлася?
   - Панського, панського. Давно се було, ще я крiпачкою була… Пан узяв її до себе, та де дiв, куди завiз - господь його знає. Казав - до школи здам. З того часу i не чула i не бачила її нiколи. Може, вмерла вже, а може, панує. Господи! Що б дала я, коли б побачити її хоч перед смертю. Одна ж, одна, як те зернятко, та й ту одiрвали вiд матерi. - Баба так скривилася, мов її хто обценьками здавив, i двi гiрких сльозини покотилися по старому обличчю. - Отаке-то буває! - сказала вона, протираючи очi. - I от тепер, коли забачу кого, зараз i придивляюся, чи не моя, бува, кров, не моя утiха молодого вiку? Учора, як ви сказали, що нема нi батька, нi неньки, так i подумала: се ж вона, моя сирiтка.
   - Нi, бабусю. Я знаю свого батька i свою неньку.
   - Знаете. Хто ж вони були? Христя зам'ялася.
   - Багато, бабусю, казати.
   - А багато, то хай iншим разом - кращим часом. Ви ж до нас на все лiтечко прибули?
   - На все, бабусю.
   - Ну, то й слава богу. Вигулюйтеся в нас та викохуйтеся. Ви й так нiвроку вам, а в нас поживете, зразу почуєте, як поздоровiли. В нас не то, що в городi - кушпiла тобi та смердота. В нас повiтря чисте, на груди таке цiлюще. Нащо я стара, поти в Мар'янiвцi жила, - село тут таке недалечке, щороку болiла, а тут стала, наче помолодiла; легко дишеться, веселiше на свiт дивишся.
   - Тут у вас справдi так гарно.
   - Тут? Та тут рай божий! Зимою, правда, коли вiхола ударить, то сумно самiй. А лiтечко настане - не знаєш, коли воно й перебiжить. Чуєте, яку пташня джеркотняву завела? Отак же тобi щодня. Спiвайте, спiвайте, пташечки! Веселiть мою паняночку, щоб вона, було, не засмуткувала тута! - гукнула баба, заглядаючи через вiкно в садок. - Ось як трошки обiгрiє, туман пiднiметься вгору, пiдете у садочок, у лiс. Там-то самий рай i є! Та що ж се я розбазiкалася? Базiкай, базiкай, дурна, а дiло хай само робиться.
   I Оришка кинулася до постелi. Дивно! Така стара та непоказна, а подушками, ще й не малими, мов тими куклами, грається. Пiдкида їх угору, перебиває на руках i, пухкi та м'якi, бережно складає одна на одну. За хвилину, як ту квiточку, прибрала постiлочку.
   - Умитися дати? Зараз свiжої криничної води принесу! - сказала Оришка i метнулася з хати.
   "Невже ж то сон був? - думала Христя, згадуючи про вчорашнє. - Мабуть, що сон, бо менi увиджувалося - я стояла бiля вiкна, а прокинулася - лежу на постелi. А бабуся така увiчлива, балакуча. Ззрзз її попитаю, як принесе воду".
   Аж ось i та з водою тупає.
   - Чи знаете, бабусю, що ви менi всю нiч снилися. Та так кумедно - Зроду-вiку я такого сну не бачила, - стрiла її Христя.
   - Як же я вам, панночко, снилася?
   - Кумедно, кажу, так. Я бачила, як ви, стоячи он на тому розi, - i вона вказала на палац, - балакали з мiсяцем, а далi ще й танцювати з ним пiшли. Баба потупила очi i струснула плечима.
   - Сон… чого у тому снi не приверзеться? Видно, ви, моя рiдна, не гаразд спали.
   - Нi, спалося добре.
   - То молода кров грала, - не слухаючи Христi, своє товче Оришка, - як лягали спати, то не так-голову положили: або дуже високо, або низько. Ото кров i прилила, та й наверзлося такого.
   - Може, й так. Тiльки менi усю нiч страшно було.
   - То що ви не звиклися…
   - А й ви вже, сороки-бiлобоки, заскреготали? - донiсся до їх з кiмнати голос Колiсникiв.
   - А ви ще собi потягаєтесь? - весело запитала його Христя.
   - Потягаємося, галочко, потягаємося. Бiсова баба, видно, сон-трави помостила: як упав - наче вмер, - гука Колiсник.
   - На здоров'я, паноченьку. Сон - не помiха; хто спить - той не грiшить! - обiзвалася баба.
   - I ти туди, стара карга! Нема того, щоб хазяїновi пiддобритися. Може, вiн переспав дуже, - не ке послати яку молоденьку дiвчину його розбудити.
   - I нащо дiвчину посилати? Такi тепер i дiвчата настали? I збудити не зугарнi. Нема й краще, як баба збуде - нi струсне, нi злякає.
   - То це така, як ти?
   - А хоч би й я? - усмiхаючись, одказує Оришка. - Злякаю, може?
   - Та тебе сам чорт злякається, не тiльки чоловiк. Я не знаю, як досi Кирило не забiг вiд тебе безвiсти.
   - А ви все однаковий. Яким були, таким i зосталися, - крутнувши носом, каже Оришка. - Все жарти та смiхи… о, бодай вас!
   Може б, ще довго вони вели мiж собою жартiвливу мову, коли б знадвору не донiсся якийсь гомiн та гук. Христя зиркнула у вiкно - вiд палацу купкою прямували до хати щось за люди.
   Тут були i старi дiди, i молодi чоловiки, пожившi вдови, i молодицi з малими дiтьми у руках i на руках. Душ на двадцять набралося народу. Прийшовши до ганку, кружно обступили вони його, чоловiки поскидали шапки, жiнки похилились, дiти боязко поглядали по сторонах. Всi такi обiдранi та обшмаганi, загорiлi та закуренi, мов плащуватi цигани. На обличчю у всiх смуток, на очах - нужда та скорбота.
   Сонце так привiтно свiтило та грало, пташки утiшно щебетали, а вони, наче кам'янi, стояли, похилившись, вдавалося, повинну у великiй провинностi принесли вони з собою.
   - Що це за люди i чого вони понаходили сюди? - спиталася Христя.
   - Це з слободи по дiлу.
   - По якому дiлу?
   Оришка, мов не чула, мерщiй пiшла з хати.
   - А чого се ви прийшли? Що скажете? - почувся з ганку голос Колiсникiв.
   Вiн роздiтий, у розхристанiй сорочцi, в одному спiдньому бiллi - як спав та встав, так i вийшов до їх.
   Всi низько поклонилися. Нерозумiючим дiтям матерi руками нахиляли голови, нашiптуючи: кланяйся пановi.
   - Доброго здоров'я, пане. З приїздом! - почулися з-пiд похилених голiв поодинокi голоси.
   - Ну, добре, добре. А що ж далi? - призро приймаючи те вiтання, пита Колiсник.
   Купка заколихалася, затупцювалася. Це зразу, мов її хто косою скосив, пала на колiна додолу.
   - Панночку! Змилосердися! - в один голос простогнала купа.
   - Ага! Це рибалки? - моргнув на їх Колiсник. - Це тi, що самоправне рибу з ставка тягали, мов вона їх.
   - Добродiю! - обiзвався старий дiд з бiлою, як лунь, бородою, що стояв найближче до ганку. - Так здавна було. 3а князiв ще було. Нiхто нiколи не боронив рибу ту ловити. Звiсно, вода… набiгла собi… ставок став… Риба завелася… Нiхто не заводив її - сама, а може, птиця занесла iкрою. Ми ж думали - на всякого долю господь плодить.
   - О-о, ви думаєте!! Сiрi вовчики, надiли овечу шкуру та такi тихi стали… А тодi, як казали вам не ловити риби, то ви якої спiвали?
   - Паночку! - почувся жiночий голос. - Невже ж та риба стоїть того, що з нас присуджено?
   - А котра то канарейка защебетала? - шукаючи очима винувату, пита Колiсник.
   - Се я, панотче, кажу, - смiло виступила вперед ще молода молодиця З невеличкою дiвчинкою в руках.
   - Се ти? О, яка ж ти молода та розумна! Ще тiльки на ноги зiп'ялася, а вже й з дитиною носишся! Розумна! Чи не вiд москаля, бува, в придане добула? Та й розуму чи не вiд його позичила?
   Молодиця почервонiла, наче буряк, гнiвнi iскорки заграли у запалих очах, та зразу i стухли.
   - У мене чоловiк е, пане, - здавлюючи образу, одказала молодиця.
   - То се вiн тебе i наструнчив iти до мене з дитиною? О, розумний! А що б було, коли б я… - тут Колiсник таке сказав, що аж дiди витрiщили баньки, та вiн, не потураючи на те, ще допитується: - Якої б заспiвав тодi твiй чоловiк? Адже ж, мабуть, на мiсцi приштрикнув мене вилами?
   Молодиця, як огонь, загорiлася. Образа всю кров погнала у її лице; зрачки наче iскрою зажеврiли.
   - Посоромтеся хоч старих людей, пане, - промовила та гнiвно i вiдступилася назад.
   - Ага, не злюбила правди? Заховалася. Правда у вiчi заколола, - все гнiвнiше i гнiвнiше почав Колiсник. - Бiси вашому батьковi! - уже далi прямо гукав вiн. - Ви всi такi. Усi однаковi. На чуже як собаки тi ласi. А кинься я до вашого? Адже ж ти перша б менi очi видрала. Так би своїми паскудними руками i впилася!.. Тепер ви тихi, як пiймалися менi до рук. Тепер ви от на колiнках у мене лазите, а тодi?.. Вон з мого двору, сякi-такi сини та дочки! - гукнув вiн, аж у хатах стiни задрижали.
   Купа заколихалася. Дiти з ляку залементували, за дiтьми почулося хлипання жiнок.
   - Чого ж ви мовчите? Чому нiчого не кажете, не просите… стоять навколiшках, мов понiмiлi, - з болем та слiзьми заговорили жiнки до чоловiкiв.
   - Паночку! Згляньтеся на нас, уже ж ми i так двiстi рублiв заплатили. Де ж нам ще три сотнi узяти? - почав дiд.
   - Про те вам знати… Я вам спершу казав: хлопцi, так не можна. Хочете у миру жити, от вам: городи, став… хоч топiться в йому, для мене все рiвно. За се тiльки окопайте менi лiс ровом. А ви менi на те що? Як тисячу даси, то й окопаємо. Чуєте? Тисячу рублiв за те, що обнесете лiс сяким-таким ровом? Та за тисячу рублiв вас усiх з вашими нащадками купити можна! До городiв я прикидав ще сотню рублiв - не брали? I не нужно! Подавай назад городи! Не смiй у ставку ловити риби! Не хочете? I без вас знайдемо грабарiв. На те i грошики, що злуплю з вас, знайдуться такi, що окопають. Не хочете? Ще не те буде. Не те! Води з ставка не дам! Копай собi колодязi - та й май свою воду. Ставок мiй i вода моя!
   - Та вона, пане, божа, - хтось вирвався.
   - Божа? А ось побачите, чи божа, чи моя? Побачите, я покажу вам, чия вона!
   - Та що ж, уже бачили, - зiтхнувши, мовив дiд, устаючи з колiн. - Усе вже, що було, бачили… А що далi буде - то господь знає… Ходiмо, хлопцi! - i вiн повагом повернув вiд ганку.
   За ним, похнюпившись, повалили другi. Важке та тяжке зiтхання вихопилося з грудей чоловiкiв; жiнки пiдхопили його, поливаючи здавленими слiзьми, а дiтвора дойняла заливним лементом. Тихо та смутно сунула громада з Двору за старим дiдом, що, звiсивши голову, наче п'яний, ковиляв попереду. Так проводжають поважного покiйника або рiднi на смерть приговореного родича. Христя все стояла коло вiкна i дивилася на громаду. Вона чула образу i гiркий посмiх над молодою молодицею, вона бачила ще гiршу образу над цiлою громадою, її така важка туга пройняла, такий жаль увiйшов у саме серце, якого вона досi нiколи не звiдувала. Уже люди давно скрилися за горою, а їй здається, вони стоять перед її очима, стоять на колiнках, плачуть, трусяться, моляться перед розхристаним та неприбраним Колiсником. А вiн регоче з їх молитви, їх кревного прохання… З образою сказане слово будить його гнiв, наливає очi кров'ю, i вiн, як звiр лютий, гукає на увесь двiр, от-от кинеться, от-от цiлком проглине… I хто ж це? Колiсник, що торгував колись м'ясом i гнувся i терся перед Рубцем, запрохуючи надбавити таксу… За що? за ту гнилу рибу, що, не маючи нiякого варунку, покористувався бiдний чоловiк пiймати з його ставу?.. У очах у Христi потемнiло, сонце окрилося за якоюсь хмарою невиданою, пташки перестали щебетати, щось неясно замiсть їх спiву зашумiло у її ухах, i вона, перегнувшись через вiкно, зронила двi гарячих сльозини на приспу.
   - Бiсове хамське кодло! -мовив Колiсник, увiходячи у свiтлицю. - I не думав сердитись - нiт же розсердило. I принесла їх лиха година! I це все, видно, нагнав їх Кирило. Бiсiв п'янюга, учора ото, видно, ходив одпивати мирової та сьогоднi i навернув у двiр сii нечистi. Оришко! Бабо! - гукав вiн, швендяючи по свiтлицi.
   Оришка приплигала до порога.
   - Де твiй дурень? - спитав i помовчав. - Не поймеш? Кирило, питаю, де?
   - Товар, паночку, погнав напувати. Та онде й вiн, - указала Оришка у вiкно, уздрiвши Кирила, що гнав теляток та овечат вiд водопою.
   Христя глянула на його - се ж мар'янiвський Кирило. Се ж той, що вперше одвозив її у мiсто. Постарiв тiльки трохи, посивiв, а на лицi мов i трохи не перемiнився.
   - Се ти, п'янице, нагнав менi сих дияволiв у двiр? - гукнув Колiсник З вiкна на Кирила.
   Той скинув шапку i, кинувши товар, пiдiйшов до вiкна.
   - Яких, пане, дияволiв?
   - Не знаєш яких? О чортова ворона, а хитрiший вiд чорта! - накинувся на його Колiсник. - Цiлу нiч, мабуть, учора пив могорича, а сьогоднi чуть свiт i з Двору скрився.
   - Та побий мене боже, коли я хоч краплю бачив! - виправлявся Кирило. - Вони вже з тиждень, як топцюються бiля двору. Все питають, чи пана немає?
   - А якої ж ти лихої години учора на слободi був?
   - Та все ж, бачте, за лiс турбувався. "Коли б, - кажуть, - пан простив нам нашi провини та вернув усе, як до спiрки було, то ми б уже i лiс йому за сотню рублiв окопали". - "А що, - кажу, - тепер уже й назад, коли побачили, що не теє… А я ж вам тодi казав. Пан у нас справедливий, пан добрий. Берiть, дурнi, що дає, не входьте в спiрку, а то лихо вам буде. Не послухалися мене, от тепер i платiться". - "Та то все, - одказують, - нашi верховоди таке роблять: пiдбили ж, не слухайтеся, мов: обiпрiться усiєю громадою. Громада, мов, великий чоловiк. Ми, значить, i послухалися. А воно тепер i виходить, що нашi совiтчики в сторонi, а ми отвiчай. їм, бач, цього i треба було, щоб нас з паном порiзнити. Тепер вони, либонь, збираються i городи i ставок у пана заорендувати".
   - Хто ж то такi верховоди? - спитав, одходячи, Колiсник.
   - Та вже ж не хто. Нашi слобiдськi багатирi: шинкар Кравченко та тутешнiй крамар Вовк.
   - Брешуть, паночку! - стрибнувши у свiтлицю, заторохтiла Оришка. - Не вiрте сьому. I Кравченко, i Вовк поважнi люди, хазяїни, нiколи не стали б вони пiдбивати громаду на лихе проти вас. А що вони справдi хочуть найняти у вас i огороди, i ставок, то i менi хвалилися. Ми б, каже, добру плату дали пановi!
   Христя озирнулася - Оришка стояла перед Колiсником, розмахувала руками, шамкотiла своїм беззубим ротом, зла та люта, - де й дiлася недавня ще Оришка, тиха та ясна!
   - Не знаю. Може, воно й брехня, - понуро одказав Кирило. - За що купив, за те й продаю, що чув - те й вам, добродiю, кажу.
   - Гаразд, гаразд, - махнув на ного рукою Колiсник i повернувся до Оришки. - А скiльки б же Вовк та Кравченко дали за оренду?
   - Не знаю, паночку, скiльки. Та таким хазяїнам коли яким i рублем поступитися, - то не будете каятися: вони знають, коли i як чому ярмiс дати. Не стануть чужого розоряти, як другi. Звiсно, хазяїни.
   - То скажи їм, хай прийдуть, коли мають охоту наймати, - повернувся вiн знову до Кирила. - Побалакаємо. А дурних учити треба! То їм оддавай городи, а то i городи що-небудь принесуть, i лiс буде окопаний.
   - Що ж, пане, наймете людей? - пита покiйно Кирило.
   - Нащо наймати? Поки вони в мене в руках, то i самi окопають.
   - Нi, пане, вони так не схотять.
   - А не схотять - найму! - рiшив Колiсник. - За їх грошi i найму.
   - За двiстi трудно найняти.
   - Яких двiстi? Двiстi получив, а ще триста.
   - Тих, пане, навряд чи получите.
   - Чому?
   - Нi з чого брати.
   - Зiйдеться. Коли нагнуть, то знайдеться. Як опишуть хати та грунти, то заплатять.
   - То тодi, пане, чи й ми тут усидимо.
   - Чого усидимо?
   - Так. Голому, кажуть, розбiй не страшний. Запалять так колись, що не похопимся i з душею вирватися.
   - Та ну, не лякай! На палiїв е тюрма, е Сибiр, е й шибеницi!
   - Та й те, пане, що тодi вiд крадiжки не вбережешся. Все, що можна тiльки буде украсти, украдуть.
   - А очi нащо?
   - Та очi е, та що ти поробиш з ними проти такої сили! Ти на двоє дивишся, а вона на двадцятеро.
   - Не вiрте, паночку! - знову, як потайна собака з-за причiлка, кинулася, гаркнула Оришка. - Не буде нiчого. Смiло наймайте Кравченковi та Вовковi. То поважнi люди, хазяїни, а то - смiття. Розбишаки, шибеники!
   - А он же, бач, твiй чоловiк не рає, - усмiхнувшись, одказав Колiсник.
   - I.вiн бреше, паночку, хоч вiн i мiй чоловiк! - не видержала Оришка.
   - От i не дурна ж ти? - покiйно обiзвався Кирило з-за вiкна. - Ще я тебе мало вчив, а ти й досi дурною зосталася. Де б за чоловiком руку тягти, а ти йому брехнi завдаєш. А все через те, що дурна. Хоч i кажуть, що ти вiдьма, i бояться люди тебе, а я прямо скажу - дурна, дурна, як чiп, та й годi! Це бачите вiд чого, пане, вона узлилася на слобожан. Торiк була засуха. Люди справдi мають її за вiдьму, хоч вона така вiдьма, як я вовкулак. Ну, ото, як засуха була, то вони й толкуються: це, певно, вiдьма покрала росу З неба, давай її викупаємо. Спiймали її раз та й укинули у ставок. А вона ото узлилася та й метиться ото.
   Колiсник так i приснув:
   - Так ти i в ставку жаб полохала?
   - Брешеш, поганцю! Брешеш, вонючий, смердючий! I не кидали у ставок, а тiльки водою облили, та й годi. Далася б я їм, бiсовим шибеникам, укинути себе? Я б їм очi видрала!
   - Та хто тебе знав - чи кидали тебе, чи облили водою. Тiльки вернулася ти додому, як хлюща, мокра.
   Оришка аж посинiла з серця. Раз посинiє, вдруге позеленiє. Стоїть, труситься, очi палають, як углi. А Колiсник аж за боки береться - регоче. Усмiхнувся i Кирило за вiкном. Оришка побачила, як кiшка, стрибнула до вiкна, плюнула прямо межi очi i мерщiй вибiгла з хати. Колiсник упав i покотився по долiвцi… аж стогне, аж посинiв, нiяк не вдержиться вiд реготу. "Хо-хо-хо, хо-хо-хо!" -глухо розкочується по хатi, а з-за вiкна Кирило собi здержує регiт.
   Одна Христя понуро дивилася на все те. У самому глибi її жалiсливого серця гострим ножем поверталася пекуча туга. Перед очима у неї одно стояли слобожани, обiрванi, нечистi, невмитi. На колiнах гнулися вони перед багатим Колiсником, котрий кепкував з їх, а накiнцi ще i вигнав з двору. Спершу їй тiльки шкода їх було, своїм жiночим серцем вона жалiла провинникiв. Тепер, пiсля Кирилових переказiв та Оришчиного гарчання, вона побачила, що вони i не винуватi… їй тiльки приманячилося її давнє, уздрiвся Грицько Супруненко, що за малим i великим в'яз до її матерi… I цi Кравченко та Вовк такi ж, як i Супруненко, собаки. "Багатирi, хазяїни", - каже Оришка. Та на чуже заЗДрi; їм замуляли тi городи, котрими селяни володiли, котрими який-небудь бiдолашний годував сiм'ю свою. Нащо йому? Вiн не розживеться з їх, а Кравченко та Вовк розживуться… Важкi та тяжкi думки окривали її голову, тодi коли Колiсник качався по хатi з реготу. Яким вiн здався їй гидким, цей запанiлий рiзник, кепкуючий з людського горя… а вона ж повинна його обнiмати та пригортати… якою злою та уїдливою ця стара вiдьма Оришка, плюючи в очi своєму чоловiковi за те, що той розкрив правду… Господи! i це люди! Собаки- так гризуться за недогризену кiстку. Христя переживала за ту хвилину бiльш, нiж за увесь свiй вiк молодий. Не краскою сорому, а блiднотою немочi та страждання покрилося її молоде свiже лице, яснi очi мерхли пiд натовпом важких думок, а в серцi гiрка та неодрадна туга заводила свою пiсню… Невеличка зморшка скочила на її лобi та там i закаменiла.
   Не швидко Колiсник одiйшов вiд свого реготу, не скоро одiгнав Кирила вiд вiкна, наказуючи йому переказати Кравченковi та Вовковi, щоб безпремiнно прийшли i як можна скорiше, бо вiн швидко повинен виїхати по службi, а Христя одно сидiла понурившись.
   - Чого се наша доня засумувала так? - стаючи проти неї i весело заглядаючи у вiчi, спитав Колiсник.
   Христя глянула на його своїми понурими очима i, опустивши, важко зiтхнула.
   - По кiм ее так важко зiтхаєш? Чи не за губернiєю засумувала? Бач, як надула свої губи? намурмосилася? Пiшла б краще в садок, подивилася по виднотi на се мiсце, де цiле лiто приндеться лiтувати, нiж отут тумою туманiєш.
   Христя зiрвалась, було, йти.
   - Iди, iди. I я не забарюся вийти, - сказав Колiсник. Христя зупинилася.
   - Я ще не вмивалась, - згадала вона i, не дивлячись на Колiсника, пiдiйшла до стула, на котрому стояла миска з водою, начала умиватися.
   - I не нарядилася? - зло зиркнувши на неї, спитав Колiсник.
   - I не нарядилася, - з неменшим злом одказала Христя. Колiсник зразу почервонiв.
   - Чи ви сьогоднi не зговорилися, бува, мене сердити? То кому-кому скрутиться, а куцому змелеться, - сваркою додав вiн i, сопучи, пiшов з свiтлицi у кiмнату.
   Христя умилася i, не розчiсуючись, накинула платок на голову i мерщiй вискочила з хати.
   Сонце i геть-то пiднялося; туман розходився по лiсу, осiдав на траву золотою росою. Повiтря прозорiло, помiж золотим морем сонячного свiту темними плямами лежали тiнi по землi; роса на тих мiсцях, наче срiбло, бiлiла. Ставок унизу, мов скло, блищав, i димарi на слободi закурилися. Сизий димок вистилав горою. Доносився глухий людський гомiн… десь скотина ревнула, порося кувiкнуло, кури кудачили, пiвнi голосили. "Слобода загомонiла", - подумала Христя i напрямилася в садок.
   У чистому ранковому повiтрi тонув вiн; зверху лилася на його золота сонячна хвиля, знизу знiмалася сиза тiнь. Там, мiж гущавиною молодого гiлля, у зеленiй листвi, навперейми одна другiй щебетали пташки. Скiльки їх i якi вони? Цьомкання, тиркання, лящання мчалося хвиля за хвилею. Горлицi в кущах жалiбно туркотали; зозулi, перелiтаючи з деревини на деревину, мов найнялися кувати; iволги завели таку белькотняву, наче лаялися, i з серця пе поспiшали-слiв вимовити; однi бджоли сумно гули, перескакуючи з квiточки на квiтку. Краса садова, наче чаром, облила, обхопила Христю. Уражене серце потиху переставало болiти, засмучена душа почула - щось легке i тепле в неї переливалося… Важкi думки в головi угасли.