Мирний Панас. Повiя

   А що ж нашi земляки? Книш реготався i злегка штовхав пiд бiк Рубця, котрий, червонiючи, одмахувався руками.
   Проценко витягував шию i, знай, водив палючими очима за спiвачкою, мов вона була магнiтом i тягла його за собою; Колiсник вертiвся, як опарений, i, трiпаючи себе по животу, по боках, гукав: "Ох, не видержу! їй-богу, не видержу!"
   Вiн таки i не видержав. Дождавшись, коли народ розiйшовся коло його, вiн стрибнув з ослона i, як буря, помчався до купи, що кругом обступила спiвачку.
   - Наташа! - обiзвав вiн її, протовпившись до неї.
   - Чево, папаша? - приязно усмiхаючись, лукаво спиталася вона.
   - Можно вас просить поужинать со мною?
   - С удовольствием! - одказала Наташа, подаючи Колiсниковi свою пухку бiлу ручку. Усi тiльки очi витрiщили, дивлячись, як Колiсник, узявнги Наташу за руку, повiв її через увесь вокзал у тi таємнi хатнi закапелки, котрi примостилися обiк його.
   - Человек! карту! - гукнув Колiсник, шаркаючи ногами i обкидаючи кругом поглядом усю вокзалiю. З тим словом вiн скрився за товстою портьєрою.
   По вокзалу пiшов тихий гомiн. Отак нашi! Де не взявся сивенький голубок та й зоставив на бобах наших горобчикiв.
   - От ти й знай старого. Старий, та меткий!
   - А вже сей Колiсник. Куди не ткнися, всюди вiн устряне i завжди його верх i затичка.
   - Iще б! Дурнi земськi грошi куди дiвати? Он де нашi мости та гатi розлазяться.
   - Ходiмо вiдсiля. Тут дихати нiчим, - похмурий мовив Проценко до Книша i Рубця i, скочивши з ослона, напрямився до своєї закапелки.
   Тi пiшли за ним, розмовляючи за Колiсника, шо який-то вiн смiлий та вдатний. Проценко мовчав, ковтаючи чай з червоним вином. Вiн нiяк у його не доходив смаку i все, знай, пiдливав та пiдливав вина у недопитий стакан. Нешвидко вони одставились вiд чаю, i коли вийшли проходитися, то Рубець i Книш були як стиглi кавуни червонi, а Проценко блiдий-блiдий, аж сiрий. Плутаючи ногами, вiн, як та тiнь, сновигав за своїми земляками.
   - А он i Колiсник! - сказав Книш, углядiвши його через розчинене вiкно у невеличкому закапелочцi.
   Вони сидiли на м'якому диванi коло невеличкого столика, на котрому було наставлено чимало страв, пляшок. Вiн, обхопивши її стан рукою, схилився на її пухке плече своєю п'яною головою i, здається, дрiмав, i вона мусила плескати його по повнiй щоцi рукою i, знай, вигукувала: "Папаша! папаша! папашечка!"
   Проценко перший порвався до вiкна, за ним i другi.
   - Здрастуйте, мамзель! - смiло привiтався вiн до неї через вiкно.
   - Здрастуйте, мосьє! - одказала та, прикро зводячи на його свiй палючий погляд.
   - Мы, кажется, знакомы. Я где-то видел вас?
   - Спросите у Епистимии Ивановны! Она вам все расскажет! - одрубала та i, вставши, пiд самим носом спустила штору над розчиненим вiкном.
   Проценко, мов громом прибитий, стояв i трусився. У головi в його гуло, у вухах дзвонило, серце, як не вискочить, билось. Вiн не знав, чи йому кинутися у вiкно i одним махом розметати голову цiй дурнiй повiї. Вiн був справдi порвався, та Книш поспiшив ухопитися за руку i геть одвести вiд вiкна.
   - Сволочь какая-нибудь! Дрянь и смеет так отвечать! - гукав лютий Проценко.
   А з-за штори донiсся до його дзвiнкий оклик дзвiнкого голосу: "Папаша! папаша! поедем к тебе!"
   Папаша шось буркнув, а одвiтний поцiлунок перервав його бурчання. Незабаром пiсля того усi бачили, як п'яний Колiсник, узявши пiд руку Наташу, повiв її через вокзал, садом, прямо до виходу i, гукнувши на звощика, помчався з нею геть-геть улицею.
   - Та кого вона назвала? - допитувався Рубець у Проценка, що пiсля того наче опльований ходив по садку. - Менi почулося, наче iм'я моєї жiнки.
   - А так здуру перше збрiвше на ум мення, - одказав Книш. - Хiба цi повiї задумуються над чим?
   Проценко мовчав, iдучи схилившись коло їх. Вiн недовго пiсля того зоставався у садку, кликнув лакузу, розплатився, попрощався з Книшем i Рубцем i пiшов з садка. Щоб трохи вихмелитись, вiн не взяв звощика i пiшов пiшки. Iдучи улицями, думка його, як вiн не одганяв її, знай, вертiлася коло того случаю з арф'янкою, не давала йому покою, будила незiрване зло у серцi. "Що за мення викрикнула вона тодi? Пистини Iванiвни? Яка Пистина Iванiвна?" Окроме Рубцевої жiнки, вiн не знав нiкого з своїх знайомих. Що Рубцева жiнка з ним загравала, вiн пам'ятає. Та почiм же цiй повiї звiсно? Хiба Колiсник успiв усе розказати?
   I вiн, дiйшовши до своєї квартири, з усiєї сили потяг за ручку дзвiнка, котрий несамовито задзвонив, аж на усю улицю луна роздалася…

 

II

 
   - Номер! - гукнув Колiсник на всю швейцарську першої i розкiшнiшої гостиницi у мiстi, увiвши пiд руку Наташку, закриту чорною густою вуаллю, -гак що i лице її не було видно.
   - Сiмейний?
   - А вже сiмейний. Бач, не сам, - кричить Колiсник.
   - Пять с полтиною, - кидаючи лукавий погляд на Наташку, одказав Колiсниковi.
   - Веди, а не запрошуєш!
   - Да я так. Я, видите, кому как угодно. Может, дорогой будет - есть и подешевле, - оправдувався лакуза, виступаючи уперед.
   - Веди! - гука Колiсник.
   Лакуза повiв не дуже-то ясно освiченим коридором. Лакуза бiг уперед, мов його хто у шию гнав, а ззаду Колiсник, ведучи пiд руку Наташку, поскрипував на увесь коридор своїми чобiтьми.
   Добiгши до одних дверей, лакуза метко одiмкнув їх i скрився; поти Колiсник довiв Наташку до входу, уже лакуза, засвiтивши свiтло, стояв на дверях.
   - Це? - спитав Колiсник.
   - Самый аристократический, - вихваляв лакуза, даючи дорогу. Номер справдi був, як казав лакуза, "аристократический". Вибитий блакитними шпалерами, з важкою на дверях блакитною портьєрою, з узорчатими на вiкнах завiсами, з дiрочок котрих виходила теж блакитна матерiя, з блакитною м'якою мебеллю, вiн здавався якимсь гнiздечком, звитим у блакитнiй блакитностi неба. На стiнi у золотих рамах висiло здоровенне дзеркало, котре, вiддаючи у своєму чистому склi голубi стiни хати, здається, їх ще далi розводило, ширшало хату, з однiї робило двi. Пiд дзеркалом диван, коло його стiл, кругом обставлений м'якими голубими крiслами. Колiсник грузько опустився на одно i почав обдивлятися хату.
   - Гарно, матерi його куля! Гарно! - казав вiн, усмiхаючись усiм своїм широким червоним лицем.
   - А спальня где? - спитала Наташка.
   - Вот, - указав лакуза на другу блакитну портьєру, що непримiтне скривала вхiд у боковiй стiнi.
   - Посмотрим, - мов велика панi-хазяйка, одказала вона i пiшла за портьєру. Лакуза понiс за нею свiчку.
   - Ничего, хорошо, уютно, - вертаючись, сказала вона Колiсниковi. - Только, друг мой, еще так рано спать - не напиться б нам чаю?
   - Самовар, - скомандував Колiсник, i лакуза, як опечений, побiг з хати, його тiльки важкi ступнi глухо доносились з коридору.
   - Это я, папаша, так, - пiдходячи до Колiсника i ласкаючись до його, казала Наташка, - чтобы не дать заметить лакею, что я не твоя жена.
   - О, та ти лукава! - промовив Колiсник i, ущипнувши злегка за її пухку рум'яну щiчку, посварився на неї пальчиком.
   - О, палаша! Дорогой папаша! - звалившись на Колiсника i давлячи. його на крiслi, лащилась Наташка.
   - Iч, який чортьонок! Iч, який чортьонок! - гукав радiсно Колiсник, пручаючись пiд Наташкою, а вона то гуцала його, то плескала по круглих щоках руками, то хапала за голову i жарко i мiцно пригортала його до свого високого лона. Колiсник чув, як у неї кров у жилах дзюрчала, як її тривожно серце билося. У його дух захоплювало у грудях, очi грали i горiли, мов свiчки.
   - Годi! Годi! Бо й чаю не дожду, - гукав Колiсник, одводячи її.
   - Ага, роздражнила? роздражнила! - плескала, рада, у долошки Наташка i пiшла вистрибом по хатi.
   Колiсник, як вовк, зорив своїми очима за легкою поступом, за її такими красивими викрутасами. Це вона, зразу круто повернувшись, упала знову дойого на груди.
   - Папаша! Миленький папаша! - замираючим голосом шептала вона. - От коли б я була твоя дочка. Ти б любив мене? Нi, не хочу дочкою, а жiнкою. Така молодесенька, красива, а ти такий обломiй… За мною роєм молодiж в'ється, я гуляю всюди, а ти дома сидиш.
   - А дзуськи? - сказав Колiсник, - оцього не хоч? - i пiднiс їй пiд самiсiнький нiс здоровенну дулю.
   Вона з усiєї сили ударила його по руцi i, одкинувшись, закричала:
   - Понеси своїй першiй!
   - Перша далеко, - одказав Колiсник.
   - А твоя жiнка жива?
   - Жива.
   - У… N? - i вона назвала мiсто, де жив Колiсник. Колiсник, дивуючись, зиркнув на неї.
   - Ти почiм знаєш? - спитав вiн.
   Вона заплескала в долошки i, зареготавшись, промовила:
   - Ти думаєш, я твоєї жiнки не знаю? Я все знаю. А Проценковi не одрiзала сьогоднi?
   - Та ти й Проценка знаєш? - ще дужче здивувався Колiсник.
   - I Проценка, i Рубця, i Книша. Усiх вас, чортiв, знаю, як своїх п'ять пальцiв.
   - Та почiм ти знаєш?
   Вона залилася нестямним реготом i знову кинулась його душити. Колiсник пихтiв, одпихався, а вона, як навiсна, то одскакувала вiд його, то, прискакуючи, горнулася, мов вiрна собака, не бачивша давно свого хазяїна.
   Лакуза, несучи самовар, спинив її. Поти вiн уставляв посуду, поти вештався у хатi, вона була тиха, поважно проходжувалася то вперед, то назад, мов справдi велика панi, i тiльки стиха кидала на Колiсника жартiвливi погляди своїми чорними очима.
   Лакуза пiшов. Вона кинулась чай заварювати, стакани мити, перетирати. Рожевi пальчики пухкої невеличкої ручки, мов мишенята, бiгали i миготiли перед Колiсниковими очима.
   - Так почiм ти знаєш? Хто ти така, звiдки, що все знаєш? - спитався Колiсник.
   Вона наче не чула його питання. Одкопиливши трошки губки i качаючи в полоскательниц! стакан, тихим тоненьким голоском затягла веселеньку пiсеньку: "Ту-ля-ля! ту-ля-ля! ту-ля-ля!" - виводила вона, пiдбираючись пiд бренькiт стакану, i її тоненький голосок зливався з заводами тонкого скла.
   - Ти чула? - спитався знову вiн.
   Вона глянула на його. Довго i прикро дивилася у його витрiщенi очi i, одвернувшись, тихо зiтхнула. Потiм витерла стакан, пройшлася по хатi i, пiдiйшовши до його, з почервонiлим лицем, задихаючись, сказала:
   - Я вина хочу. Вина.
   - Та чому ж ти не скажеш?
   I вiн, ухопивши дзвоник, нестямно ударив. Лакуза прибiг.
   - Вина! - гукнув Колiсник.
   - Красного, - шептала вона, стоячи коло його. - Я люблю з чаєм пити. Колiсник приказав, додавши:
   - Та доброго, старого. I рому доброго.
   - Я думала, що ти не даси, одкажеш, - ласкаво промовила вона, коли лакуза побiг.
   - Для тебе? - скрикнув Колiсник. - Проси, що хоч, що зможу, усього дам.
   - Добренький! - шептала вона, пригорнувшися до його.
   - Ти думаєш, я стану тягтись та скаредничати так, як другi там скаредничають? Як же? Зиайшла дурня. Один раз тому, що батько в плахтi!
   - От люблю парня за звичай! - весело защебетала вона. - Що - грошi? Полова, на котру ми здобуваємо потрiбне для нас. Одного тiльки на їх не добудеш: чоловiка по душi. Не май сто рублiв, а май сто друзiв! Так i я. Скiльки через мої руки перейшло усякого добра? А де воно? Тому дала, тiй ткнула. А в себе нiчого не зосталося. Що було, все сплило. А от же живу.
   - Ну, у мене не швидко спливе те, що маю, - перервав її Колiсник, - поздоров, боже, дурнiв панiв, що вибрали мене у члени, я тепер покiйно можу умерти. Хоч, може, i не буду бiльше членствувати, та сiлькiсь: Веселий Кут у двi тисячi десятин хоч кого заспокоїть навiки. Не буду членствувати - буду хазяiнувати.
   - Ти купив Веселий Кут?
   - Купив.
   - Це той, що недалеко вiд Мар'янiвки?
   - Той. А ти почiм Мар'янiвку знаєш?
   Вона тiльки зiтхнула. Лакей принiс вино, ром, поставив i пiшов. Наташка начала чай розливати.
   - Та почiм ти усе знаєш? Хiба з тих країв?
   - Багато будеш знати - зостарiешс'я, - одказала вона, пiдсуваючи до його стакан чаю наполовину з ромом.
   - Не помолодшаю уже! Ех! Коли б менi лiт двадцять назад, - зiтхнувши, сказав вiн i сьорбнув чаю.
   - То що б було?
   - Що б? - перевiвши дух, одказав Колiсник. - Те, що оцей стакан за одним разом до дна осушив, а тепер то невеличкими ковтками треба випивати.
   - Горенько тобi! - засмiялась вона, сьорбнувши свого чаю.
   - Авжеж, горе, та ще й ти такого крутого пiдправила.
   - Їв мене не краще.
   - Що там у тебе? Свинячий напиток.
   - А на покуштуй! - i вона ткнула йому ложечку до рота. Вiн випив, поцмокав.
   - А що, добре? - граючи очима, спитала вона.
   - Як є свинячий. Покуштуй ось краще мого.
   Вона набрала ложечку i, випивши, ухватилася за лице руками.
   - Моя матiнко! - скрикнула нешвидко. - Огонь огнем!
   - Ага, ухопила шилом патоки? - смiється вiн, помiшуючи ложечкою чай. Вона мерщiй припала до свого. Чай, наполовину з вином, мов цiлюща вода, гасив ту страшенну печiю, що пiднялася i в ротi, i в грудях вiд однiєї ложечки рому. Вона швидко сьорбала його, не даючи спочивку, а то зразу ухопила стакан i вихилила до дна.
   - Отак треба пити? - спитала, перекинувши стакан.
   - Молодець! - сказав вiн, дивлячись, як її лице дедалi червонiло, наливалося краскою, бiлi пухкi щоки мов заревом пожежi зайнялися, очi заграли, засвiтили. - Охулки на руку не даєш!
   - Я ще буду пити, - хвастаючи, сказала вона. I знову налила чаю, знову пiдсипала у його бiльше, нiж перший раз, вина. Сьорбаючи по ложечцi, вона з хвилини на хвилину все бiльше та бiльше червонiла, здається, вино, розложившись по жилах, пiшло поза тонкою шкурочкою i звiдти виглядало таким привiтним молодим рум'янцем. У неї не тiльки лице, шия, руки горiли - вся вона пашiла, очi так i свiтили, так i сипали жаром, язик розм'як, ще бiльше почав повертатись, мов зачiпалися за губи один в один бiлi зуби.
   Вiн дивився та смiявся, як хмiль розбирав її.
   - Ану, пройдися по однiй дошцi, - сказав вiн.
   - Ти думаєш, не пройдуся? Нi? Так ось же тобi! - i, вхопивши свiчку, вона поставила її долi. Потiм, пiднявши ще вище своє коротке плаття, почала проходити.
   - Дивися ж! - через плече зиркнувши, скрикнула вона. Вiн побачив її круглi, мов виточенi, ноги, її бiлiшi снiгу литки. У його дух захопило у грудях, у очах зажеврiли хижi огоньки. А вона дрiбненько-дрiбненько забiгала по хатi. Перед ним усе покрилося мороком, усе потемнiло, однi тiльки бiлiли та виблискували її ноги. Вiн сидiв, витрiщивши очi, як тоii пень, тихо, неповорухно, а вона, легка та скора, знай, крутилася коло його. Це пiдбiгла до його i, наче пiдкошена, упала прямо йому на руки. Лице її поблiдло, очi закрились, однi на висках синенькi жили набрякли, билися, кидались. Вiн силився її пiдвести, та вона, як чималий шматок землi, була важка.
   - А що, лизнула скляного бога? - питався вiн, нахиляючись над її лице, заглядаючи у закритi очi. - Дурочка!
   I вiн бережно пiдняв її, узяв за стан i поволiк на диван. Як вальок глини, упала вона на його, i тiльки з розкритих уст вирвалося важке гаряче Зiтхання.
   Довго мусувався вiн, поти положив так, щоб їй було зручно лежати. Мов батько або старший брат, ходив вiн бiля неї, винiс i подушку з спальнi, пiдсунув пiд голову i сам сiв коло неї. Наче квiтка бiлої лiлеї, завита у чорну хустку, лежала вона блiда-блiда, затягнена у чорне плаття. На бiлому лобi блищали краплi холодного поту, високi груди ходором ходили, - так ходять вони, коли чоловiковi не стає чим дихати: то пiднiмуться високо угору, постоять, похитаються i з тихим гуркотом опускаються наниз.
   Довго вона лежала неповорухно, це, зiтхнувши, одкрила очi-i страшно повела ними.
   - Ох! Закрутилася я, - промовила'i знову закрила очi.
   - Закрутилася? Напилася! На чорта було стiльки пити? - корив вiн її. Вона тiльки хитала головою.
   - Що я пила? - не швидко вона знову заговорила, повертаючи до його уже почервонiле лице, на очах ще тiльки свiтилася якась утома. - Хiба стiльки менi приходилося випивати? У мене так завжди буває, коли я покручуся не в мiру. Один лiкар казав менi, що я колись i вмру вiд цього.
   - Знають вони, твої лiкарi! - буркнув вiн, приймаючись за свiй недопитий стакан.
   - Авжеж, повиннi знати. На щось вони та вчилися.
   - На те, щоб людей дурити.
   Вона на хвилину замовкла, задумалась, а потiм знову почала:
   - Хто тiльки їх не дурить?
   - Кого? - спитався вiн.
   - Людей. Ти дуриш мене, той того, той другого. Хто кого зможе i зумiє обдурити, зараз i обдурить. А кому, кому достається - нашому братовi найгiрше.
   - Та й ваш брат часом як пiймає у свої ручки, то вимотає всi кишки.
   - Є такi, е. Тiльки хiба вони такими родились? То ж ви самi їх такими поробили. Коли обдурите, коли викинете чоловiка на шлях i голого, i босого. Що йому робити? Прохати милостинi - стидно, красти - грiх.
   - А робити? - спитався Колiсник.
   - Робити? А коли ви очi чоловiковi зав'язали так, що йому не тiльки робити - свiт не милий.
   - Не вiр.
   - He вiр? Як ти не повiриш, коли серце рветься та б'ється за ним, коли кожне слово його щирою правдою здається?
   - Казаному кiнця немає.
   - То-то й лихо, що казаному нема кiнця. А коли б що ти сказав, то й свято, тодi б i не так важко людям було жити. А то отак як проманiжите ви нашого брата не раз та не два - не то чужому, своєму не повiре. Що найкращого мае у собi, i те заховає на самий спiд. Та тодi вже i пiшла на всi чотири сторони крутитись. Ти думаєш, добро нас жене на таке життя? Солодко менi вертiться перед тим, на кого б я удруге i плюнути не схотiла, не то дивитись? А другий ще, заливши очi, i вередувати почне: гола йому покажися… Поневолi i собi заллєш очi i тодi вже наче збожеволiєш. Ох! Коли б ти знав, як часто нам буває гiрко! Коли б у той час була пiд боком глибока рiчка, так би i кинулася в її холодну та темну воду. Що ми? Хiба ми люди? Обличчя носимо людське, та й годi, а душу i серце в хмелi потопили, в калюцi невилазнiй затоптали. Знаєш що? Ти, кажеш, купив Веселий Кут. Вiзьми мене до себе. Вiзьми мене у його. Як батька, тебе буду почитати, як до бога, буду молитися. Може, я там, поживши, до чого i привикну. Вiзьми! - i, схопивши його товсту червону руку, вона привела до палких уст i жарко почала цiлувати.
   - Хто ж ти така, - дивуючись, спитав вiн, - що знаєш усе i Веселий Кут Знаєш? I всiх городян?
   Вона подивилась на його, пiдвелася i мерщiй почала розстiбати своє плаття. Гаплички аж лущали, так вона швидко те робила. Розстебнувшись, вона витягла з невеличкої кишенi, пришитої на боцi пiд платтям, папiрець i подала йому. То був пашпорт крiпачки з Мар'янiвки Христини Пилипiвни Притикiвни.
   - Так ти Христина? - спитав вiн, прочитавши i повернувшись до неї. Вона вже лежала, з-пiд розстебненого плаття, крiзь тонку сорочку, визирало її високе лоно, пазуха трохи розiйшлася, i крiзь ту невеличку прорiшку бiлiло тiло. Вона мовчала, мов не її вiн питався, тiльки дивилася прикро на його. Те високе лоно, прикрий погляд чорних палаючих очей, наче кип'ятком, обдавав його.
   - Чого ж ти Наташкою звешся? - спитався вiн, знову заглядаючи у пашпорт.
   - Така у нас поведенцiя - усiм нам другi мення дають.
   - Христя… Христина?.. - твердив вiн, дивлячись у папiр i щось пригадуючи.
   - Пам'ятаєш Загнибiду? - спитала вона.
   - Так ти та? Та сама Христя, що у Загнибiди служила? Що, кажуть, Загнибiдиху задавила?
   - Як то легко так казати, - трохи не з плачем одказала вона.
   - Та я знаю, що то брехня. Ти потiм служила у Рубця. Ходила по городу чутка, що ви з хазяйкою не помирились за Проценка. Христя тiльки важко зiтхнула.
   - Не нагадуй менi того. Прошу тебе, не нагадуй. Воно i досi мене, як огнем, пече, як ножем, рiже. З того почалось мое лихо. Щасно та красно почалось… - начала вона жалiбно. Це зразу пiдвелася, наче її що укололо, i аж скрикнула: - Ти знаєш, що я тiльки за невеликим сьогоднi здержалась i не плюнула йому у вiчi тодi, як вони пiдглядали через вiкно за нами.
   Комiрець сорочки, застебнений на пуговичку, розстебнувся, пазуха зовсiм розхристалася, звiдти, неначе з мармуру виточене, виглянуло її пишне високе лоно, її кругла повна шия. Вона, здається, того нiчого не примiчала, лице її пашiло ненавистю, очi свiтили гнiвом.
   - А то, а то що у тебе? - хихикаючи, питав Колiсник, i рука його потяглася до неї. Вона не пручалася. Коли вiн припав до неї, вона ще дужче приникала до його, тiльки шептала тихо:
   - Голубе мiй сивенький! Я вся твоя з душею i тiлом, тiльки вiзьми мене до себе.
   - Добре, добре, - важко дишучи, казав вiн i, як малу дитину ухопивши на оберемок, мерщiй помчав її у темну спальню.

 

III

 
   На другий вечiр зiбрався до Штемберга в садок трохи не увесь город подивитися на чудо садове - на писану красу арф'янки, та Наташки не було у той вечiр. Не було її i на другий, не було на третiй, четвертий.
   - Де ж та красавиця?.. - допитувалися панянки у паничiв.
   - Немає. Десь дiлася. Може, виїхала.
   - Шкода, так не довелося i побачити.
   - Постiйте, ми поспитаємо хазяїна… I декiлька паничiв пiшли до хазяїна спитати про Наташку. Хитрий жид тiльки хитав головою та, цмокаючи, чухав сердито бороду. Нарештi, коли до його i геть-то присiкалися, вiн не видержав i скрикнув:
   - Ах, когда би ви знали, сколько клопоту она мне стоїть! Один клопiт, один клопiт!..
   Часний Книш допитав, що то за клопiт був жидовi з тiєю Наташкою. Вiн розказав, що до його приїздив Колiсник i прохав, щоб потай одiбрати Наташку. Яку був з того жид бучу пiдняв, та тiльки й того, що одiбрав Наташчине збiжжя.
   - А Наташка у Колiсника зосталася?
   - Там у його. Голiсiнька сидить, поти нашиють сорочок, плаття, - смiявся Книш.
   - Та невже голiсiнька?
   - Як мати народила. А Колiсник проти неї милується на пишне тiло, - регоче Книш.
   - От тобi i Колiсник! От i старий! От i пiди ти з ним. Маєток недавно купив за тридцять тисяч, а це вже, видно, гарем заводе. От служба, так служба!
   I про Колiсника пiшла по городу недобра чутка: накрав земських грошей, строячи мости та греблi, купив який маєток. Он тепер хто посяде добро панське, хто у пани лiзе. Це незугарнi до господарства руки запопали таке добро, у цього не вирвеш його сплоха. Он з чого наша аристократiя зложиться.
   Чутка про маєток у тридцять тисяч не давала нiкому покою. Про його балакали й полупанки, i панки, i службовi, i навiть великi пани. Вiн не давав нiкому покiйно спати, стирчав бiльмом ув оцi. "Он куди наше добро iде! Де ж пак: крiпакiв одiбрали, грошi, що за крiпакiв дали, повернули на довги. Зосталися ми i без робiтникiв, i без грошей. Що ти з голою землею зробиш? Хоч би банки завели, де б пiд заклад грошi давали. Треба ж чимсь її обробляти. Нема… нiчого того нема. Посадили нас, як рака на землi. Отут i плутайся! Попадись першому ремiсниковi, купцевi, жидовi, аби грошi дав, бухнеш усе", - трахтували пани мiж собою.
   А найбiльше всiх Лошаков - гвардiї ротмiстр, високий, плечистий, червонопикий Лошаков, по котрому колись, як вiн ще тiльки приїхав з служби додому молодим та нежонатим, не одна панянка спалила своє хире серце об палючий погляд бравого гвардiйонця, не одна ходила, як дурна, засмучена та зажурена, стрiнувшись з красою такою, не одна молода панi кляла свою долю, що поспiшила її зв'язати замiжжям, i так охоче пiдставляла свої тендiтнi ручки пiд палкi поцiлунки рожевих та пухких уст молодого Лошакова. А вiн голiнний був до тих поцiлункiв. Веселий, балакучий, танцюристий, вiн, як той метелик, лiтав по всьому повiту вiд одного пана до другого, i, де не з'являвся, його, мов рiдного, приймали усюди. А вiн розумною та поважною розмовою обвороже молодого пана або старого батька з матiр'ю, та тодi вже i розсипає, мов горох, свої поцiлунки то молодiй панiйцi, то тендiтнiй панянцi. Та то було давно. Тепер Лошаков не той. Жонатий, має дiток, став поважним сiм'янином, поважним громадянином. Його уже утрете вибирають повiтовим предводителем дворянства i тепер зiбрали губернським. Пiшов Лошаков угору. Панюга панюгою, з губернатором запанiбрата. Такий чоловiк може великої шкоди наробити такому черв'яковi, як Колiсник, тим бiльше, що вони земляки i кожен кожного знають.
   I не через ее, бува, так зрадiв Колiсник, коли рознеслася чутка, що хочуть у губернськi вибрати Лошакова. Вiн i без сього, стрiнувши Лошакова, завжди кланявся i то сим, то тим боком уступав у розмову з паном, мов не чув, що Лошаков стрiчному i поперiчному говорив про його. Тепер Колiсник усюди клепав:
   - Добрий пан. Справедливий чоловiк. I голова! Цей що-небудь та зробе для дворянства. Давно 6 пора! Давно б пора!
   I от, коли стало звiсним, що справдi Лошакова зiбрали, Колiсник разом З дворянами поїхав поздоровити Лошакова з такою честю.
   - I Колiсник прийшов! - уголос вимовив Лошаков до сусiди, струснувши плечима.
   А Колiсник, мов не чув того, вийшов уперед i почав:
   - Давно ми цього ждали, давно казали, коли б нам нашого бачити в головi. Тепер дождалися. Вiтаю вас, як член земства, а ще бiльше, як член рiдного повiту. Достойному достойне дано! Доведи ж, боже, побачити вас ще у бiльшiй честi!
   Лошаков, усмiхаючись, пiдiйшов до Колiсника i подав йому руку. Той трохи не познаменувався до пухкої панської руки, коли уздрiв її у своїй червонiй страшеннiй лапi.