Страница:
Нормально?
Якщо ми кинемо їм виклик, Джейкобе, вони захищатимуться, і захищатимуться добре.
Ти злякався?
А ти ладен утратити брата? – Сем помовчав. – Чи сестру? – докинув він навздогін.
Я не боюся померти.
Я певен, Джейкобе. Саме тому я в першу чергу й вислухав твою думку з цього приводу.
Я втупився в його чорні очі. То ти збираєшся шанувати угоду, укладену нашими пращурами?
Я шаную нашу зграю. І чиню так, як для неї найкраще.
Боягуз.
Він напружився й вищирив зуби.
Досить, Джейкобе. Твою пропозицію не підтримали, – подумки голос Сема змінився – у ньому з’явився якийсь додатковий відтінок, якого я ніколи не міг ослухатися. Це був голос Вожака. Він поглядом зустрівся з кожним вовком у зграї.
Зграя не нападатиме на Калленів, якщо вони нас не спровокують. Дух угоди збережено. Бо вони не становлять загрози ні для нас, ні для людей у Форксі. Белла Свон зробила виважений вибір, тож ми не каратимемо своїх недавніх союзників за її власний вибір.
Атож, атож, – гаряче подумав Сет.
Здається, я звелів тобі стулити писок, Сете.
Ой! Вибач, Семе.
Джейкобе, а куди це ти зібрався?
Я вийшов із кола, прямуючи на захід, щоб нарешті обернутися до нього спиною. Хочу попрощатися з батьком. Очевидячки, мені не варто було тут так надовго затримуватися.
Джейку, тільки не це знову!
Помовч, Сете! – воднораз вигукнуло кілька голосів.
Я не хочу, щоб ти йшов від нас, – мовив до мене Сем – подумки його голос звучав м’якше, ніж перед тим.
То примусь мене зостатися, Семе. Забери мою волю. Зроби з мене раба.
Ти знаєш, що я цього не робитиму.
То й нема про що говорити.
І я побіг від них, женучи геть думки про те, що ж буде далі. Натомість я зосередився на спогадах про ті місяці, які провів у шкурі вовка, щоб усе людське витекло з мене, щоб у мені звір узяв гору над людиною. Жити в цю мить; їсти, коли голодний; спати, коли змучишся; пити, коли пече спрага; і бігти – бігти заради бігу. Прості потреби, просте забезпечення потреб. Простий біль, із яким легко боротися. Біль від голоду. Біль від холодного льоду під лапами. Біль від подертих кігтів, коли обід чинить опір. І кожному болю можна легко покласти край – зробити просту дію, яка приспить біль.
Це не те що бути людиною.
Та коли я наблизився до свого дому, то знову перекинувся на людську свою подобу. Мені слід було поміркувати на самоті.
Я розкрутив шорти й натягнув їх на бігу, наближаючись до будинку.
Мені вдалося. Я приховав свої справжні думки, і тепер для Сема запізно зупиняти мене. Зараз він уже не зможе мене почути.
Сем ухвалив дуже чітке рішення. Зграя не нападатиме на Калленів. О’кей.
Але він нічого не згадав про напад поодинці.
Сьогодні зграя ні на кого не нападатиме.
Тільки я сам.
Розділ 9
Якщо ми кинемо їм виклик, Джейкобе, вони захищатимуться, і захищатимуться добре.
Ти злякався?
А ти ладен утратити брата? – Сем помовчав. – Чи сестру? – докинув він навздогін.
Я не боюся померти.
Я певен, Джейкобе. Саме тому я в першу чергу й вислухав твою думку з цього приводу.
Я втупився в його чорні очі. То ти збираєшся шанувати угоду, укладену нашими пращурами?
Я шаную нашу зграю. І чиню так, як для неї найкраще.
Боягуз.
Він напружився й вищирив зуби.
Досить, Джейкобе. Твою пропозицію не підтримали, – подумки голос Сема змінився – у ньому з’явився якийсь додатковий відтінок, якого я ніколи не міг ослухатися. Це був голос Вожака. Він поглядом зустрівся з кожним вовком у зграї.
Зграя не нападатиме на Калленів, якщо вони нас не спровокують. Дух угоди збережено. Бо вони не становлять загрози ні для нас, ні для людей у Форксі. Белла Свон зробила виважений вибір, тож ми не каратимемо своїх недавніх союзників за її власний вибір.
Атож, атож, – гаряче подумав Сет.
Здається, я звелів тобі стулити писок, Сете.
Ой! Вибач, Семе.
Джейкобе, а куди це ти зібрався?
Я вийшов із кола, прямуючи на захід, щоб нарешті обернутися до нього спиною. Хочу попрощатися з батьком. Очевидячки, мені не варто було тут так надовго затримуватися.
Джейку, тільки не це знову!
Помовч, Сете! – воднораз вигукнуло кілька голосів.
Я не хочу, щоб ти йшов від нас, – мовив до мене Сем – подумки його голос звучав м’якше, ніж перед тим.
То примусь мене зостатися, Семе. Забери мою волю. Зроби з мене раба.
Ти знаєш, що я цього не робитиму.
То й нема про що говорити.
І я побіг від них, женучи геть думки про те, що ж буде далі. Натомість я зосередився на спогадах про ті місяці, які провів у шкурі вовка, щоб усе людське витекло з мене, щоб у мені звір узяв гору над людиною. Жити в цю мить; їсти, коли голодний; спати, коли змучишся; пити, коли пече спрага; і бігти – бігти заради бігу. Прості потреби, просте забезпечення потреб. Простий біль, із яким легко боротися. Біль від голоду. Біль від холодного льоду під лапами. Біль від подертих кігтів, коли обід чинить опір. І кожному болю можна легко покласти край – зробити просту дію, яка приспить біль.
Це не те що бути людиною.
Та коли я наблизився до свого дому, то знову перекинувся на людську свою подобу. Мені слід було поміркувати на самоті.
Я розкрутив шорти й натягнув їх на бігу, наближаючись до будинку.
Мені вдалося. Я приховав свої справжні думки, і тепер для Сема запізно зупиняти мене. Зараз він уже не зможе мене почути.
Сем ухвалив дуже чітке рішення. Зграя не нападатиме на Калленів. О’кей.
Але він нічого не згадав про напад поодинці.
Сьогодні зграя ні на кого не нападатиме.
Тільки я сам.
Розділ 9
Прокляття! Хто ж знав, що буде так
Насправді в мої плани не входило прощатися з батьком.
Урешті-решт, один дзвінок Сему – і кінець грі. Вони відріжуть мене від світу, змусять скоритися. Можливо, спровокують мене, навіть ранять – змусять мене вчинити дурницю, щоб Сем зміг застосувати владу вожака.
Але Біллі вже чекав на мене, знаючи, що я на межі. Він був надворі, сидів у своєму інвалідному візку, втупившись саме в ту точку, де я мав виринути з лісу. Я бачив, що він прорахував мою траєкторію – мимо будинку й просто в гараж.
– Джейку, спинись на хвильку!
Я став як уритий. Зиркнув на нього, тоді на гараж.
– Давай, хлопче. Принаймні допоможи мені заїхати в хату.
Я скреготнув зубами, але вирішив, що він точно дасть знати Сему, якщо я кілька хвилин не погодую його якими-небудь побрехеньками.
– Це відколи тобі потрібна допомога, старий?
Він хрипко розсміявся.
– Руки змучилися. Штовхав візок самотужки аж від Сью.
– Згори вниз – радше котив.
Я підштовхнув його візок на рампу, яку сам же для нього змайстрував, і завіз до вітальні.
– Твоя взяла. Швидкість була, либонь, миль тридцять на годину. Чудово!
– Поламаєш візок. А тоді лазитимеш на пузі, відштовхуючись ліктями.
– І не мрій. Це тобі доведеться мене тягати.
– То сидітимеш удома.
Біллі поклав руки на колеса й покотив до холодильника.
– Є що поїсти?
– Гадки не маю. Проте Пол просидів тут цілий день, тож швидше нема нічого.
Біллі зітхнув.
– Мабуть, слід ховати харчі, якщо ми не хочемо померти з голоду.
– Скажи Рейчел, щоб вона до нього переїжджала.
Глузливі нотки зникли з голосу Біллі, а очі пом’якшали.
– Вона вдома заледве кілька тижнів. І це вперше за довгий час. Їй тут важко – дівчата були старші за тебе, коли мама загинула. Їм важко перебувати в цьому домі.
– Я знаю.
Ребекка не приїжджала додому відтоді, як вийшла заміж, – у неї хоч було виправдання: квитки з Гаваїв коштують до біса. Але ж штат Вашингтон значно ближче, у Рейчел не було такого виправдання. Натомість вона вирішила вчитися і весь літній семестр, а на канікули працювала в кафе в дві зміни. Якби не Пол, вона, певно, і зараз уже кудись зірвалася б. Може, саме тому Біллі не хотів його виганяти.
– Ну, мені час піти попрацювати над дечим… – я рушив до задніх дверей.
– Стривай, Джейку. Ти не хочеш мені розповісти, що трапилося? Може, мені слід подзвонити Сему, щоб дізнатися новини?
Я не обертався, щоб приховати свій вираз обличчя.
– Нічого не трапилося. Сем декого звільнив од гри. Здається, ми перетворилися на найліпших друзів кровопивць.
– Джейку…
– Не хочу я про це говорити.
– Ти йдеш геть, сину?
Довгий час у кімнаті панувала тиша, поки я обдумував, як краще пояснити.
– Рейчел зможе переїхати у свою кімнату. Знаю, що вона ненавидить отой надувний матрац.
– Вона радше поспить на підлозі, ніж утратить тебе. Як і я. Я фиркнув.
– Джейкобе, прошу! Якщо тобі потрібен… час… Що ж, іди. Але цього разу не так надовго. І вертайся.
– Може. Може, я тепер валандатимусь по весіллях. З’явлюсь, як зірка екрану, на Семове весілля, тоді до Рейчел. Правда, може, спершу це будуть Джаред і Кім. Мабуть, слід придбати костюм абощо.
– Джейку, поглянь на мене.
Я повільно обернувся.
– Що?
Цілу хвилину він довгим поглядом дивився мені в очі.
– Куди ти зібрався?
– Поки що я не вирішив щодо конкретного місця.
Він схилив голову набік, звузив очі.
– Та невже?
Ми витріщилися одне на одного. Цокали секунди.
– Джейкобе, – нарешті мовив він. – Джейкобе, не треба. Воно того не варте.
– Не збагну, про що ти.
– Лиши Беллу та Калленів у спокої. Сем має рацію.
Я хвильку дивився на нього, а тоді великими кроками перетнув кімнату. Схопив телефон і висмикнув шнур із розетки. Скрутив сірий дріт у долоні.
– Бувай, тату.
– Джейку, стривай… – гукнув він навздогін, але я вже був за дверима, я вже біг.
Мотоцикл – не такий швидкий вид транспорту, як мої власні ноги, проте непомітніший. Цікаво, скільки часу піде в Біллі на те, щоб докотитися до крамнички й подзвонити комусь, хто зможе передати звістку Семові? Закладаюся, що Сем усе ще вовк. Буде клопіт, якщо швидко повернеться Пол. Він за секунду перевернеться на вовка й дасть Семові знати, що я планую…
Але я не хвилюватимусь за це. Я їхатиму чимдуж, а якщо мене впіймають, чинитиму залежно від ситуації.
Я завів мотор – і вже за хвилю мчав ґрунтівкою. Проминаючи будинок, я навіть не озирнувся.
Шосе було запруджене туристами; я петляв поміж машин, а мені вслід лунали клаксони, а деякі водії навіть показували непристойні жести. На швидкості сімдесят миль я звернув на трасу 101, навіть не поглянувши на автівки. Зо хвилину я їхав поміж смуг, щоб не зіткнутися з бусиком. Звісно, я б не загинув, проте це могло б мене затримати. Поламані кістки – особливо великі – зростаються кілька днів, я вже в цьому мав нагоду переконатися.
Траса трохи розчистилась, і я притопив на газ до вісімдесятьох миль. Я ні разу не натиснув на гальмо, аж поки не наблизився до виїзду в ліс, – тепер я вільний. Сем навряд чи переслідуватиме мене аж сюди. Запізно.
І тільки тоді – коли я був певен, що тепер мені нічого не загрожує, – я почав міркувати про якісь конкретні плани. Я стишив швидкість до двадцятьох миль, обминаючи дерева набагато уважніше, ніж у тому була необхідність.
Я знав, що вони мене почують, незалежно від того, на мотоциклі я буду чи без. Нема жодної змоги приховати мої наміри. Едвард вчує мій план, щойно я наближусь на достатню віддаль. Може, він уже все чує. Проте я гадав, що перевага все одно на моєму боці, адже тут замішане його еґо. Він схоче поборотися зі мною сам на сам.
Отож я просто прийду, отримаю потрібний Семові доказ – і викличу Едварда на дуель.
Я фиркнув. У паразита, либонь, щелепа відпаде на саму театральність жесту.
А коли я покінчу з ним, то знищу стількох із них, скількох зможу, перш ніж вони здолають мене. Ха! Цікаво, чи для Сема моя смерть буде достатньою провокацією. Напевно, скаже: отримав, чого прагнув. Не схоче ображати НДН (найкращого друга назавжди) цих кровопивць – Сета.
Ґрунтівка вискочила в долину, і запах, схожий на гнилі помідори, вразив мене. Фе! Смердючі вурдалаки! Хвиля нудоти піднялася з живота. Мені важко буде зносити цей сморід: зараз до нього не примішувався запах людей, як минулого разу, коли я тут був, – проте не так важко, як було б його витримувати вовчому носу.
Я не був певен, чого чекати, проте навколо великого білого склепу не було й ознак життя. А вони ж бо точно знали, що я тут.
Я вимкнув мотор і прислухався. Тепер до мене долинув напружений, сердитий шепіт із-поза широких подвійних дверей. Хтось був удома. Я почув власне ім’я і посміхнувся, радіючи на думку, що завдаю їм деякого клопоту.
Я зробив глибочезний вдих – всередині сморід буде ще гіршим – і одним стрибком опинився нагорі сходів на ґанку.
Двері відчинилися перш, ніж я торкнув їх кулаком, і в проймі постав лікар, погляд його був колючим.
– Привіт, Джейкобе, – мовив він спокійніше, ніж я очікував. – Як справи?
Я глибоко вдихнув через рот. Сопух, який линув крізь двері, був незносним.
Шкода, що двері відчинив Карлайл. Ліпше б Едвард вийшов мені назустріч, виставивши ікла. Карлайл був якимсь… людяним, чи що. Може, через те, що він лікував мене вдома минулої весни, коли мене покалічили. І мені було якось незатишно дивитися йому в обличчя, знаючи, що я планую його вбити, якщо вдасться.
– Я чув, що Белла повернулася живою, – сказав я.
– Е-е-е… Джейкобе, зараз не найкраща мить, – схоже, лікар також почувався незручно, але не так, як я очікував. – Можна, ми з’ясуємо стосунки пізніше?
Я ошелешено витріщився на нього. Він просив мене відкласти смертельну сутичку до кращих часів?
А тоді я почув голос Белли, хрипкий і тріснутий, і вже не міг ні про що думати.
– А чому б і ні? – запитала вона в когось. – Ми й від Джейкоба триматимемо секрет? Який сенс?
Голос її був не таким, як я очікував. Я спробував пригадати голоси перволітків-вампірів, з якими ми билися навесні, але тоді я чув тільки ричання. Може, й ті перволітки не мали в голосах тих пронизливих, дзвінких ноток, як старші вампіри. Може, всі перволітки просто мають хрипкий голос.
– Заходь, прошу, Джейкобе, – прокаркала Белла голосніше. Карлайлові очі застигли.
Цікаво, чи відчуває Белла спрагу. Я також звузив очі.
– Вибачте, – мовив я до лікаря, обминаючи його. Важко було – всі мої інстинкти повставали проти того, щоб я обернувся спиною до одного з них. Проте не неможливо. Якщо у світі і є така химерія, як безпечний вурдалак, то тільки цей дивно-лагідний ватажок.
Коли почнеться бійка, я триматимусь подалі від Карлайла. Я можу вбити їх чимало і без нього.
Я боком увійшов до будинку, спиною тулячись до стіни. Окинув поглядом кімнату – все тут було незнайомим. Минулого разу, коли я сюди навідувався, усе було барвисто оздоблене до свята. А тепер кольори були світлими, блідими. Включаючи і шістьох вампірів, які купкою стояли коло білої канапи.
Всі були тут, всі зібралися, проте закам’янів я з роззявленим ротом зовсім не від їхнього вигляду.
А від вигляду Едварда. Від його обличчя.
Я бачив його і сердитим, і зверхнім, а одного разу спостерігав, як він потерпав від болю. Проте зараз – зараз на обличчі його була агонія. Очі – напівбожевільні. Він і погляду не підвів, аби спопелити мене очима. Він дивився на канапу з таким виразом, наче палає у вогні. Руки застигли по боках, мов пташині пазурі.
Проте я не зміг насолодитися його мукою. Я подумав про єдину, яка могла довести його до такого стану, і прослідкував за його поглядом.
Я угледів її водночас із тим, як уловив її запах.
Теплий чистий людський запах.
Белла наполовину сховалася за бильцем канапи, скрутившись, як ембріон, обхопивши руками коліна. Довшу мить я не бачив нічого, окрім того, що це й досі була Белла, яку я кохав, її шкіра й досі була м’якою та світлою, як персик, очі й досі шоколадного кольору. Серце моє уривчасто забилося, і майнула думка: а це не оманливий сон, чи не прокинусь я от-от?…
А тоді я нарешті по-справжньому побачив її.
Під очима вона мала глибокі темні западини – вони просто чорніли на її виснаженому обличчі. Вона схудла? Її шкіра напиналася на вилицях, наче ось-ось порветься. Темне волосся було стягнене на потилиці в неохайний вузол, тільки кілька пасом прилипло до чола та шиї – вся її шия була вкрита крапельками поту. А пальці та зап’ястки її здавалися такими тоненькими, що аж ставало страшно.
Вона була хвора. Дуже хвора.
Вони не брехали. Казочка, яку Карлайл розповів Чарлі, не була казочкою. Поки я витріщався, вирячивши очі, шкіра її набула зеленавого відтінку.
Білява кровопивця – яскрава така, Розалія – нахилилася до неї, затуляючи від мене, начебто захищаючи.
Все було не так. Я знав практично все про Беллу – всі її думки завжди були на поверхні, іноді складалося враження, що вони написані в неї на чолі. Тож їй не доводилося розповідати мені подробиць, щоб я швидко втямив будь-яку ситуацію. І я знав, що Белла недолюблює Розалію. Я бачив це з того, як вона кривила вуста, коли говорила про неї. І не просто недолюблювала – вона боялася Розалію. Колись боялася.
Проте коли Белла зараз поглянула на неї знизу вгору, в очах її не було страху. Вираз її був… винуватим, чи що. І тоді Розалія висмикнула миску з-під канапи й підставила Беллі під підборіддя – саме вчасно, бо Беллу вивертало.
Едвард упав на коліна поряд із Беллою, в очах його була мука, проте Розалія виставила руку, стримуючи його.
Це все якось не складалося докупи.
Коли Белла нарешті змогла підвести голову, вона слабко мені всміхнулася, трошки засоромлено.
– Вибач за це, – прошепотіла вона до мене.
Едвард зовсім тихо застогнав. Голова його притулилася Беллі до колін. Вона поклала долоню йому на щоку. Наче це вона втішала його.
Я не усвідомлював, що ноги й далі несли мене вперед, аж поки Розалія не шикнула на мене, зненацька виринувши поміж мною і канапою. Мені вона видалась якимсь телеперсонажем. Я не зважав на неї. Вона здавалася несправжньою.
– Розо, не треба, – прошепотіла Белла. – Все гаразд.
Білявка вступилася, хоча я був певен, що зробила вона це вельми неохоче. Хмурячись до мене, вона скрутилася біля голови Белли, напружена, мов пружина. Проте не зважати на неї було зовсім легко – я ніколи б у таке не повірив.
– Белло, що скоїлося? – прошепотів я. Несамохіть я також бухнувся навколішки, перехилившись через бильце канапи навпроти її… чоловіка. Він, схоже, не помічав мене, та й я заледве кинув на нього погляд. Я потягнувся до її руки, стиснув обома долонями. Шкіра її була мов лід. – Як ти почуваєшся?
Дурнувате запитання. Вона не відповіла.
– Я рада, що ти прийшов до мене сьогодні, Джейкобе, – мовила вона.
Хоча я знав, що Едвард не міг проникати в її думки, схоже, він уловив у сказаному якусь приховану думку, якої я не збагнув. Він знову застогнав, ховаючи обличчя у ковдрі, в яку Белла загорнулась, і вона погладила його по щоці.
– То що ж таке, Белло? – перепитав я, обхоплюючи долонями її холодні, тоненькі пальці.
Замість відповіді вона роззирнулася по кімнаті, начебто щось шукала, а в погляді її було і благання, і застереження. Шість пар стривожених жовтих очей втупилися в неї. Нарешті вона обернулася до Розалії.
– Розо, допоможеш мені? – спитала вона.
Розалія вищирила зуби й кинула на мене такий погляд, наче хотіла роздерти мені горлянку. Я був просто певен цього.
– Розо, будь ласка.
Білявка скривилася, але знову нахилилася до неї, опинившись поруч із Едвардом, який і не ворухнувся. Обережно закинула руку Беллі за плечі.
– Ні, – прошепотів я. – Не вставай…
Вона задавалася такою слабкою.
– Я відповідаю на твоє запитання, – відтяла вона, і цього разу в її голосі було більше від Белли, якою вона зазвичай була зі мною.
Розалія стягнула Беллу з канапи. Едвард сидів і далі, тільки голова його схилялася дедалі нижче, доки обличчя не занурилося в подушки. Ковдра впала Беллі до ніг.
Тіло Белли було набрякле, а живіт дивно, хворобливо випирав. Він напинав вицвілий сірий светр, завеликий на неї на плечах та в рукавах. Решта ж тіла, здавалося, схудла, наче величезна ґуля виросла, всотавши всі соки з тіла. За якусь секунду я нарешті збагнув, щó то була за деформована ґуля, – я цього не усвідомлював, допоки вона не обвила ніжно свій живіт руками – однією згори, а другою знизу. Наче вколисувала його.
І тоді я все втямив, хоча й досі не міг повірити. Я ж бо бачив її усього місяць тому! Як вона може бути вагітною? Настільки вагітною?
Але вона була.
Я не хотів на це дивитися, не хотів про це думати. Не хотів уявляти його всередині неї. Не хотів знати, що той, кого я так ненавидів, настільки закоренився в тілі, яке я кохав. У животі моєму закрутило, і мені довелося ковтнути, щоб притлумити блювоту.
Все було гірше, набагато гірше. Спотворене тіло, кістки, які випирали з-під шкіри. Мабуть, вона мала такий жахливий вигляд – вагітний, хворобливий, – бо те, що зростало в її лоні, забирало в неї життя, аби підтримати власне.
Бо то було чудовисько. Таке ж, як і його батько.
Я завжди знав, що він її уб’є.
Голова його смикнулася догори, коли він учув мої думки. Ще мить тому ми обидва стояли навколішках, а тоді він зірвався на рівні ноги, нависнувши наді мною. Очі його почорніли, а кола під ними зробилися багряними.
– Вийдімо, Джейкобе, – прогарчав він.
Я теж зірвався на ноги. Тепер я дивився на нього згори вниз.
Саме за цим я і прийшов.
– Давай, – погодивсь я.
Кремезний Еммет виступив наперед поруч з Едвардом, а за ним намалювався Джаспер із голодним блиском в очах. Проте мені було байдуже. Можливо, моя зграя збере моє клоччя, коли мене роздеруть. Можливо, не знайдуть і клоччя. Яка різниця?
За якусь частку секунди очі мої вихопили дві постаті на задньому плані. Есме. Аліса. Маленькі й відверто жіночні. Що ж, я був певен, що інші роздеруть мене перш, ніж я дійду до жінок. Я не хотів убивати жінок… навіть вурдалачок.
Хоча можу зробити виняток для білявки.
– Ні, – видихнула Белла, зробила хиткий крок уперед, поточилась і вхопила Едварда за руку. Розалія рушила разом із нею, наче між ними існував невидимий ланцюг, який скував їх разом.
– Белло, мені просто треба з ним побалакати, – тихо сказав Едвард, звертаючись тільки до неї. Він потягнувся, щоб торкнутися її обличчя, погладити його. Від цього жесту очі мені застило кривавою пеленою, вогонь спалахнув у зіницях – невже після всього, що він зробив, він і досі мав право так її торкатися! – Не напружуйся, – благально провадив він далі. – Відпочинь, будь ласка. Ми повернемося буквально за кілька хвилин.
Вона подивилася йому в обличчя, наче вчитувалася. Тоді кивнула й схилилася до канапи. Розалія допомогла їй зіпертися на подушки. Белла зиркнула на мене, намагаючись упіймати мій погляд.
– Поводься чемно, – звеліла вона. – І вертайся.
Я не відповів. Сьогодні я не давав жодних обіцянок. Я відвів очі й посунув за Едвардом надвір.
Випадковий, відсторонений голос у моїй голові зауважив, що відділити його від клану було не так уже й важко, еге ж?
А він і далі йшов, навіть не озираючись, щоб перевірити, чи я вже готовий стрибнути йому на незахищену спину. Гадаю, йому не треба було перевіряти. Він знатиме тої-таки миті, коли я вирішу напасти. А це значить, що рішення треба приймати швидко.
– Я ще не готовий, щоб ти убив мене, Джейкобе Блек, – прошепотів він, швидко прямуючи геть від будинку. – Тобі доведеться трошки потерпіти.
Наче мені не байдуже до його планів. Я прогарчав собі під ніс:
– Терпіння – не моя чеснота.
А він і далі йшов – подолав уже кілька ярдів[10] геть від будинку, я ж насідав йому на п’яти. Моє тіло пашіло, а пальці тремтіли. Я був на межі, я був готовий, я чекав.
Він зупинився без попередження й обернувся до мене ніс до носа. Вираз його обличчя ще раз уразив мене.
На мить я знову став простим хлопчаком – хлопчаком, який усе своє життя прожив у крихітному містечку. Я почувався дитиною. Бо усвідомив, що мені доведеться прожити значно довше, вистраждати значно більше, щоб колись витлумачити пекучу муку в Едвардових очах.
Він підніс руку, наче хотів стерти піт із чола, проте пальці його дряпнули обличчя, мовби зараз-таки здеруть мармурову шкіру. Чорні очі палали в очницях, погляд був розфокусований – він бачив щось, чого не бачив ніхто. Рот його розтулився, ніби він хотів заволати, але звуку не було.
Такий вираз обличчя міг мати чоловік, який живцем горів на стовпі.
На мить мені відняло мову. Це обличчя говорило про все – у будинку я побачив хіба натяк, натяк у її очах, у його очах, але тут я у всьому пересвідчився. Останній цвяшок був забитий у її труну.
– Оте вбиває її, правда ж? Вона вмирає, – мовлячи це, я знав, що моє обличчя стає віддзеркаленням його. Слабшим, трошки зміненим, адже мій шок усе ще не минувся. Я досі не опанував ситуацію – все відбувалося занадто швидко. Він же мав час, щоб дійти до такого стану. А ще відмінність полягала в тому, що я вже втрачав її не раз, в різних ситуаціях, у власній уяві. А ще тому, що вона насправді не була моєю, щоб я міг її по-справжньому втратити.
А ще тому, що це була не моя провина.
– Моя провина, – прошепотів Едвард, і коліна його підігнулися. Він рухнув переді мною – вразливий, найкраща мішень, яку тільки можна уявити.
Проте я захолов мов лід – у мені не зосталось і краплі вогню.
– Так, – застогнав він просто в багнюку, наче сповідався землі. – Так, воно вбиває її.
Його зламана воля, його безпомічність дратували мене. Я прагнув бійки, а не розправи. Де ж тепер його самовдоволена зверхність?
– То чому ж Карлайл нічого не вдіяв? – проричав я. – Він же лікар, хіба ні? Хай вишкребе оте з неї.
Тоді він поглянув на мене й відповів стомленим голосом. Так, наче оповідав малюкові у дитсадку вдесяте:
– Вона нам не дозволяє.
Щонайменше хвилину я перетравлював його слова. Господи, як це було на неї схоже! Звісно, померти задля зародка чудовиська. У цьому була вся Белла.
– Ти її добре знаєш, – прошепотів він. – Ти бачиш, як швидко… Я нічого не помітив… Невчасно. Дорогою додому вона не хотіла зі мною говорити. Я гадав, вона просто налякана – це було б природно. Вважав, що вона сердиться на мене за те, через що їй довелося пройти, за те, що я поставив її життя під загрозу. Вкотре. Я ніколи й уявити не міг, про що вона насправді думає, на що зважується. Аж до тої миті, коли моя родина зустріла нас в аеропорту, й Белла побігла просто в обійми Розалії! А тоді я прочитав думки Розалії. Я нічого не розумів, допоки не почув цього. Ти ж збагнув усе за одну секунду… – він чи то зітхнув, чи то застогнав.
– Так, хвилиночку! Вона вам не дозволяє? – сарказм оцтом стікав із мого язика. – А чи ти не помічав, що вона й зараз має таку ж міць, як проста людська дівчина вагою сто десять фунтів? Притримайте її, накачайте заспокійливими…
– Я хотів, – прошепотів я. – Карлайл би…
Що таке, ми занадто шляхетні?
– Ні, не шляхетні. Її янгол-охоронець сплутав усі карти.
Ого. Якщо до цього його казочка не вельми була схожа на правду, то зараз мозаїка склалася. От що замислила білявка! Але що їй у цьому? Ця королева краси хоче, щоб Белла померла страшною смертю?
– Може бути, – сказав він. – Та Розалія трошки по-іншому до цього ставиться.
– То спершу впорайтесь із білявкою. Всі разом ви ж одного з вас можете впорати? Далі покрайте її на тартаку, а потім потурбуйтеся про Беллу.
– Еммет та Есме на її боці. Еммет нам не дасть… Та й Карлайл не підтримає мене проти Есме… – він не договорив, голос його урвався.
– Слід було залишити Беллу зі мною.
– Так.
Але тепер для цього було трішки запізно. Мабуть, варт було подумати про це перш, ніж нагородити її монстром, який висмоктує життя.
Він поглянув на мене – він уже пройшов власне пекло, – і я збагнув, що він погоджується зі мною.
– Ми не знали, – мовив він тихо, мов видихнув. – Я й уявити не міг. Такого, як у нас із Беллою, в історії не було. Звідки нам було знати, що людина зможе завагітніти від одного з нас?…
– Коли насправді людина в процесі має бути просто роздерта?
– Так, – напружено погодився він пошепки. – Вони ще є, ці садисти, інкуби, сукуби. Вони існують. Для них зваблення – тільки прелюдія до бенкету. Ніхто не виживає, – він похитав головою, немов на саму думку його вернуло. Наче він був іншим.
Урешті-решт, один дзвінок Сему – і кінець грі. Вони відріжуть мене від світу, змусять скоритися. Можливо, спровокують мене, навіть ранять – змусять мене вчинити дурницю, щоб Сем зміг застосувати владу вожака.
Але Біллі вже чекав на мене, знаючи, що я на межі. Він був надворі, сидів у своєму інвалідному візку, втупившись саме в ту точку, де я мав виринути з лісу. Я бачив, що він прорахував мою траєкторію – мимо будинку й просто в гараж.
– Джейку, спинись на хвильку!
Я став як уритий. Зиркнув на нього, тоді на гараж.
– Давай, хлопче. Принаймні допоможи мені заїхати в хату.
Я скреготнув зубами, але вирішив, що він точно дасть знати Сему, якщо я кілька хвилин не погодую його якими-небудь побрехеньками.
– Це відколи тобі потрібна допомога, старий?
Він хрипко розсміявся.
– Руки змучилися. Штовхав візок самотужки аж від Сью.
– Згори вниз – радше котив.
Я підштовхнув його візок на рампу, яку сам же для нього змайстрував, і завіз до вітальні.
– Твоя взяла. Швидкість була, либонь, миль тридцять на годину. Чудово!
– Поламаєш візок. А тоді лазитимеш на пузі, відштовхуючись ліктями.
– І не мрій. Це тобі доведеться мене тягати.
– То сидітимеш удома.
Біллі поклав руки на колеса й покотив до холодильника.
– Є що поїсти?
– Гадки не маю. Проте Пол просидів тут цілий день, тож швидше нема нічого.
Біллі зітхнув.
– Мабуть, слід ховати харчі, якщо ми не хочемо померти з голоду.
– Скажи Рейчел, щоб вона до нього переїжджала.
Глузливі нотки зникли з голосу Біллі, а очі пом’якшали.
– Вона вдома заледве кілька тижнів. І це вперше за довгий час. Їй тут важко – дівчата були старші за тебе, коли мама загинула. Їм важко перебувати в цьому домі.
– Я знаю.
Ребекка не приїжджала додому відтоді, як вийшла заміж, – у неї хоч було виправдання: квитки з Гаваїв коштують до біса. Але ж штат Вашингтон значно ближче, у Рейчел не було такого виправдання. Натомість вона вирішила вчитися і весь літній семестр, а на канікули працювала в кафе в дві зміни. Якби не Пол, вона, певно, і зараз уже кудись зірвалася б. Може, саме тому Біллі не хотів його виганяти.
– Ну, мені час піти попрацювати над дечим… – я рушив до задніх дверей.
– Стривай, Джейку. Ти не хочеш мені розповісти, що трапилося? Може, мені слід подзвонити Сему, щоб дізнатися новини?
Я не обертався, щоб приховати свій вираз обличчя.
– Нічого не трапилося. Сем декого звільнив од гри. Здається, ми перетворилися на найліпших друзів кровопивць.
– Джейку…
– Не хочу я про це говорити.
– Ти йдеш геть, сину?
Довгий час у кімнаті панувала тиша, поки я обдумував, як краще пояснити.
– Рейчел зможе переїхати у свою кімнату. Знаю, що вона ненавидить отой надувний матрац.
– Вона радше поспить на підлозі, ніж утратить тебе. Як і я. Я фиркнув.
– Джейкобе, прошу! Якщо тобі потрібен… час… Що ж, іди. Але цього разу не так надовго. І вертайся.
– Може. Може, я тепер валандатимусь по весіллях. З’явлюсь, як зірка екрану, на Семове весілля, тоді до Рейчел. Правда, може, спершу це будуть Джаред і Кім. Мабуть, слід придбати костюм абощо.
– Джейку, поглянь на мене.
Я повільно обернувся.
– Що?
Цілу хвилину він довгим поглядом дивився мені в очі.
– Куди ти зібрався?
– Поки що я не вирішив щодо конкретного місця.
Він схилив голову набік, звузив очі.
– Та невже?
Ми витріщилися одне на одного. Цокали секунди.
– Джейкобе, – нарешті мовив він. – Джейкобе, не треба. Воно того не варте.
– Не збагну, про що ти.
– Лиши Беллу та Калленів у спокої. Сем має рацію.
Я хвильку дивився на нього, а тоді великими кроками перетнув кімнату. Схопив телефон і висмикнув шнур із розетки. Скрутив сірий дріт у долоні.
– Бувай, тату.
– Джейку, стривай… – гукнув він навздогін, але я вже був за дверима, я вже біг.
Мотоцикл – не такий швидкий вид транспорту, як мої власні ноги, проте непомітніший. Цікаво, скільки часу піде в Біллі на те, щоб докотитися до крамнички й подзвонити комусь, хто зможе передати звістку Семові? Закладаюся, що Сем усе ще вовк. Буде клопіт, якщо швидко повернеться Пол. Він за секунду перевернеться на вовка й дасть Семові знати, що я планую…
Але я не хвилюватимусь за це. Я їхатиму чимдуж, а якщо мене впіймають, чинитиму залежно від ситуації.
Я завів мотор – і вже за хвилю мчав ґрунтівкою. Проминаючи будинок, я навіть не озирнувся.
Шосе було запруджене туристами; я петляв поміж машин, а мені вслід лунали клаксони, а деякі водії навіть показували непристойні жести. На швидкості сімдесят миль я звернув на трасу 101, навіть не поглянувши на автівки. Зо хвилину я їхав поміж смуг, щоб не зіткнутися з бусиком. Звісно, я б не загинув, проте це могло б мене затримати. Поламані кістки – особливо великі – зростаються кілька днів, я вже в цьому мав нагоду переконатися.
Траса трохи розчистилась, і я притопив на газ до вісімдесятьох миль. Я ні разу не натиснув на гальмо, аж поки не наблизився до виїзду в ліс, – тепер я вільний. Сем навряд чи переслідуватиме мене аж сюди. Запізно.
І тільки тоді – коли я був певен, що тепер мені нічого не загрожує, – я почав міркувати про якісь конкретні плани. Я стишив швидкість до двадцятьох миль, обминаючи дерева набагато уважніше, ніж у тому була необхідність.
Я знав, що вони мене почують, незалежно від того, на мотоциклі я буду чи без. Нема жодної змоги приховати мої наміри. Едвард вчує мій план, щойно я наближусь на достатню віддаль. Може, він уже все чує. Проте я гадав, що перевага все одно на моєму боці, адже тут замішане його еґо. Він схоче поборотися зі мною сам на сам.
Отож я просто прийду, отримаю потрібний Семові доказ – і викличу Едварда на дуель.
Я фиркнув. У паразита, либонь, щелепа відпаде на саму театральність жесту.
А коли я покінчу з ним, то знищу стількох із них, скількох зможу, перш ніж вони здолають мене. Ха! Цікаво, чи для Сема моя смерть буде достатньою провокацією. Напевно, скаже: отримав, чого прагнув. Не схоче ображати НДН (найкращого друга назавжди) цих кровопивць – Сета.
Ґрунтівка вискочила в долину, і запах, схожий на гнилі помідори, вразив мене. Фе! Смердючі вурдалаки! Хвиля нудоти піднялася з живота. Мені важко буде зносити цей сморід: зараз до нього не примішувався запах людей, як минулого разу, коли я тут був, – проте не так важко, як було б його витримувати вовчому носу.
Я не був певен, чого чекати, проте навколо великого білого склепу не було й ознак життя. А вони ж бо точно знали, що я тут.
Я вимкнув мотор і прислухався. Тепер до мене долинув напружений, сердитий шепіт із-поза широких подвійних дверей. Хтось був удома. Я почув власне ім’я і посміхнувся, радіючи на думку, що завдаю їм деякого клопоту.
Я зробив глибочезний вдих – всередині сморід буде ще гіршим – і одним стрибком опинився нагорі сходів на ґанку.
Двері відчинилися перш, ніж я торкнув їх кулаком, і в проймі постав лікар, погляд його був колючим.
– Привіт, Джейкобе, – мовив він спокійніше, ніж я очікував. – Як справи?
Я глибоко вдихнув через рот. Сопух, який линув крізь двері, був незносним.
Шкода, що двері відчинив Карлайл. Ліпше б Едвард вийшов мені назустріч, виставивши ікла. Карлайл був якимсь… людяним, чи що. Може, через те, що він лікував мене вдома минулої весни, коли мене покалічили. І мені було якось незатишно дивитися йому в обличчя, знаючи, що я планую його вбити, якщо вдасться.
– Я чув, що Белла повернулася живою, – сказав я.
– Е-е-е… Джейкобе, зараз не найкраща мить, – схоже, лікар також почувався незручно, але не так, як я очікував. – Можна, ми з’ясуємо стосунки пізніше?
Я ошелешено витріщився на нього. Він просив мене відкласти смертельну сутичку до кращих часів?
А тоді я почув голос Белли, хрипкий і тріснутий, і вже не міг ні про що думати.
– А чому б і ні? – запитала вона в когось. – Ми й від Джейкоба триматимемо секрет? Який сенс?
Голос її був не таким, як я очікував. Я спробував пригадати голоси перволітків-вампірів, з якими ми билися навесні, але тоді я чув тільки ричання. Може, й ті перволітки не мали в голосах тих пронизливих, дзвінких ноток, як старші вампіри. Може, всі перволітки просто мають хрипкий голос.
– Заходь, прошу, Джейкобе, – прокаркала Белла голосніше. Карлайлові очі застигли.
Цікаво, чи відчуває Белла спрагу. Я також звузив очі.
– Вибачте, – мовив я до лікаря, обминаючи його. Важко було – всі мої інстинкти повставали проти того, щоб я обернувся спиною до одного з них. Проте не неможливо. Якщо у світі і є така химерія, як безпечний вурдалак, то тільки цей дивно-лагідний ватажок.
Коли почнеться бійка, я триматимусь подалі від Карлайла. Я можу вбити їх чимало і без нього.
Я боком увійшов до будинку, спиною тулячись до стіни. Окинув поглядом кімнату – все тут було незнайомим. Минулого разу, коли я сюди навідувався, усе було барвисто оздоблене до свята. А тепер кольори були світлими, блідими. Включаючи і шістьох вампірів, які купкою стояли коло білої канапи.
Всі були тут, всі зібралися, проте закам’янів я з роззявленим ротом зовсім не від їхнього вигляду.
А від вигляду Едварда. Від його обличчя.
Я бачив його і сердитим, і зверхнім, а одного разу спостерігав, як він потерпав від болю. Проте зараз – зараз на обличчі його була агонія. Очі – напівбожевільні. Він і погляду не підвів, аби спопелити мене очима. Він дивився на канапу з таким виразом, наче палає у вогні. Руки застигли по боках, мов пташині пазурі.
Проте я не зміг насолодитися його мукою. Я подумав про єдину, яка могла довести його до такого стану, і прослідкував за його поглядом.
Я угледів її водночас із тим, як уловив її запах.
Теплий чистий людський запах.
Белла наполовину сховалася за бильцем канапи, скрутившись, як ембріон, обхопивши руками коліна. Довшу мить я не бачив нічого, окрім того, що це й досі була Белла, яку я кохав, її шкіра й досі була м’якою та світлою, як персик, очі й досі шоколадного кольору. Серце моє уривчасто забилося, і майнула думка: а це не оманливий сон, чи не прокинусь я от-от?…
А тоді я нарешті по-справжньому побачив її.
Під очима вона мала глибокі темні западини – вони просто чорніли на її виснаженому обличчі. Вона схудла? Її шкіра напиналася на вилицях, наче ось-ось порветься. Темне волосся було стягнене на потилиці в неохайний вузол, тільки кілька пасом прилипло до чола та шиї – вся її шия була вкрита крапельками поту. А пальці та зап’ястки її здавалися такими тоненькими, що аж ставало страшно.
Вона була хвора. Дуже хвора.
Вони не брехали. Казочка, яку Карлайл розповів Чарлі, не була казочкою. Поки я витріщався, вирячивши очі, шкіра її набула зеленавого відтінку.
Білява кровопивця – яскрава така, Розалія – нахилилася до неї, затуляючи від мене, начебто захищаючи.
Все було не так. Я знав практично все про Беллу – всі її думки завжди були на поверхні, іноді складалося враження, що вони написані в неї на чолі. Тож їй не доводилося розповідати мені подробиць, щоб я швидко втямив будь-яку ситуацію. І я знав, що Белла недолюблює Розалію. Я бачив це з того, як вона кривила вуста, коли говорила про неї. І не просто недолюблювала – вона боялася Розалію. Колись боялася.
Проте коли Белла зараз поглянула на неї знизу вгору, в очах її не було страху. Вираз її був… винуватим, чи що. І тоді Розалія висмикнула миску з-під канапи й підставила Беллі під підборіддя – саме вчасно, бо Беллу вивертало.
Едвард упав на коліна поряд із Беллою, в очах його була мука, проте Розалія виставила руку, стримуючи його.
Це все якось не складалося докупи.
Коли Белла нарешті змогла підвести голову, вона слабко мені всміхнулася, трошки засоромлено.
– Вибач за це, – прошепотіла вона до мене.
Едвард зовсім тихо застогнав. Голова його притулилася Беллі до колін. Вона поклала долоню йому на щоку. Наче це вона втішала його.
Я не усвідомлював, що ноги й далі несли мене вперед, аж поки Розалія не шикнула на мене, зненацька виринувши поміж мною і канапою. Мені вона видалась якимсь телеперсонажем. Я не зважав на неї. Вона здавалася несправжньою.
– Розо, не треба, – прошепотіла Белла. – Все гаразд.
Білявка вступилася, хоча я був певен, що зробила вона це вельми неохоче. Хмурячись до мене, вона скрутилася біля голови Белли, напружена, мов пружина. Проте не зважати на неї було зовсім легко – я ніколи б у таке не повірив.
– Белло, що скоїлося? – прошепотів я. Несамохіть я також бухнувся навколішки, перехилившись через бильце канапи навпроти її… чоловіка. Він, схоже, не помічав мене, та й я заледве кинув на нього погляд. Я потягнувся до її руки, стиснув обома долонями. Шкіра її була мов лід. – Як ти почуваєшся?
Дурнувате запитання. Вона не відповіла.
– Я рада, що ти прийшов до мене сьогодні, Джейкобе, – мовила вона.
Хоча я знав, що Едвард не міг проникати в її думки, схоже, він уловив у сказаному якусь приховану думку, якої я не збагнув. Він знову застогнав, ховаючи обличчя у ковдрі, в яку Белла загорнулась, і вона погладила його по щоці.
– То що ж таке, Белло? – перепитав я, обхоплюючи долонями її холодні, тоненькі пальці.
Замість відповіді вона роззирнулася по кімнаті, начебто щось шукала, а в погляді її було і благання, і застереження. Шість пар стривожених жовтих очей втупилися в неї. Нарешті вона обернулася до Розалії.
– Розо, допоможеш мені? – спитала вона.
Розалія вищирила зуби й кинула на мене такий погляд, наче хотіла роздерти мені горлянку. Я був просто певен цього.
– Розо, будь ласка.
Білявка скривилася, але знову нахилилася до неї, опинившись поруч із Едвардом, який і не ворухнувся. Обережно закинула руку Беллі за плечі.
– Ні, – прошепотів я. – Не вставай…
Вона задавалася такою слабкою.
– Я відповідаю на твоє запитання, – відтяла вона, і цього разу в її голосі було більше від Белли, якою вона зазвичай була зі мною.
Розалія стягнула Беллу з канапи. Едвард сидів і далі, тільки голова його схилялася дедалі нижче, доки обличчя не занурилося в подушки. Ковдра впала Беллі до ніг.
Тіло Белли було набрякле, а живіт дивно, хворобливо випирав. Він напинав вицвілий сірий светр, завеликий на неї на плечах та в рукавах. Решта ж тіла, здавалося, схудла, наче величезна ґуля виросла, всотавши всі соки з тіла. За якусь секунду я нарешті збагнув, щó то була за деформована ґуля, – я цього не усвідомлював, допоки вона не обвила ніжно свій живіт руками – однією згори, а другою знизу. Наче вколисувала його.
І тоді я все втямив, хоча й досі не міг повірити. Я ж бо бачив її усього місяць тому! Як вона може бути вагітною? Настільки вагітною?
Але вона була.
Я не хотів на це дивитися, не хотів про це думати. Не хотів уявляти його всередині неї. Не хотів знати, що той, кого я так ненавидів, настільки закоренився в тілі, яке я кохав. У животі моєму закрутило, і мені довелося ковтнути, щоб притлумити блювоту.
Все було гірше, набагато гірше. Спотворене тіло, кістки, які випирали з-під шкіри. Мабуть, вона мала такий жахливий вигляд – вагітний, хворобливий, – бо те, що зростало в її лоні, забирало в неї життя, аби підтримати власне.
Бо то було чудовисько. Таке ж, як і його батько.
Я завжди знав, що він її уб’є.
Голова його смикнулася догори, коли він учув мої думки. Ще мить тому ми обидва стояли навколішках, а тоді він зірвався на рівні ноги, нависнувши наді мною. Очі його почорніли, а кола під ними зробилися багряними.
– Вийдімо, Джейкобе, – прогарчав він.
Я теж зірвався на ноги. Тепер я дивився на нього згори вниз.
Саме за цим я і прийшов.
– Давай, – погодивсь я.
Кремезний Еммет виступив наперед поруч з Едвардом, а за ним намалювався Джаспер із голодним блиском в очах. Проте мені було байдуже. Можливо, моя зграя збере моє клоччя, коли мене роздеруть. Можливо, не знайдуть і клоччя. Яка різниця?
За якусь частку секунди очі мої вихопили дві постаті на задньому плані. Есме. Аліса. Маленькі й відверто жіночні. Що ж, я був певен, що інші роздеруть мене перш, ніж я дійду до жінок. Я не хотів убивати жінок… навіть вурдалачок.
Хоча можу зробити виняток для білявки.
– Ні, – видихнула Белла, зробила хиткий крок уперед, поточилась і вхопила Едварда за руку. Розалія рушила разом із нею, наче між ними існував невидимий ланцюг, який скував їх разом.
– Белло, мені просто треба з ним побалакати, – тихо сказав Едвард, звертаючись тільки до неї. Він потягнувся, щоб торкнутися її обличчя, погладити його. Від цього жесту очі мені застило кривавою пеленою, вогонь спалахнув у зіницях – невже після всього, що він зробив, він і досі мав право так її торкатися! – Не напружуйся, – благально провадив він далі. – Відпочинь, будь ласка. Ми повернемося буквально за кілька хвилин.
Вона подивилася йому в обличчя, наче вчитувалася. Тоді кивнула й схилилася до канапи. Розалія допомогла їй зіпертися на подушки. Белла зиркнула на мене, намагаючись упіймати мій погляд.
– Поводься чемно, – звеліла вона. – І вертайся.
Я не відповів. Сьогодні я не давав жодних обіцянок. Я відвів очі й посунув за Едвардом надвір.
Випадковий, відсторонений голос у моїй голові зауважив, що відділити його від клану було не так уже й важко, еге ж?
А він і далі йшов, навіть не озираючись, щоб перевірити, чи я вже готовий стрибнути йому на незахищену спину. Гадаю, йому не треба було перевіряти. Він знатиме тої-таки миті, коли я вирішу напасти. А це значить, що рішення треба приймати швидко.
– Я ще не готовий, щоб ти убив мене, Джейкобе Блек, – прошепотів він, швидко прямуючи геть від будинку. – Тобі доведеться трошки потерпіти.
Наче мені не байдуже до його планів. Я прогарчав собі під ніс:
– Терпіння – не моя чеснота.
А він і далі йшов – подолав уже кілька ярдів[10] геть від будинку, я ж насідав йому на п’яти. Моє тіло пашіло, а пальці тремтіли. Я був на межі, я був готовий, я чекав.
Він зупинився без попередження й обернувся до мене ніс до носа. Вираз його обличчя ще раз уразив мене.
На мить я знову став простим хлопчаком – хлопчаком, який усе своє життя прожив у крихітному містечку. Я почувався дитиною. Бо усвідомив, що мені доведеться прожити значно довше, вистраждати значно більше, щоб колись витлумачити пекучу муку в Едвардових очах.
Він підніс руку, наче хотів стерти піт із чола, проте пальці його дряпнули обличчя, мовби зараз-таки здеруть мармурову шкіру. Чорні очі палали в очницях, погляд був розфокусований – він бачив щось, чого не бачив ніхто. Рот його розтулився, ніби він хотів заволати, але звуку не було.
Такий вираз обличчя міг мати чоловік, який живцем горів на стовпі.
На мить мені відняло мову. Це обличчя говорило про все – у будинку я побачив хіба натяк, натяк у її очах, у його очах, але тут я у всьому пересвідчився. Останній цвяшок був забитий у її труну.
– Оте вбиває її, правда ж? Вона вмирає, – мовлячи це, я знав, що моє обличчя стає віддзеркаленням його. Слабшим, трошки зміненим, адже мій шок усе ще не минувся. Я досі не опанував ситуацію – все відбувалося занадто швидко. Він же мав час, щоб дійти до такого стану. А ще відмінність полягала в тому, що я вже втрачав її не раз, в різних ситуаціях, у власній уяві. А ще тому, що вона насправді не була моєю, щоб я міг її по-справжньому втратити.
А ще тому, що це була не моя провина.
– Моя провина, – прошепотів Едвард, і коліна його підігнулися. Він рухнув переді мною – вразливий, найкраща мішень, яку тільки можна уявити.
Проте я захолов мов лід – у мені не зосталось і краплі вогню.
– Так, – застогнав він просто в багнюку, наче сповідався землі. – Так, воно вбиває її.
Його зламана воля, його безпомічність дратували мене. Я прагнув бійки, а не розправи. Де ж тепер його самовдоволена зверхність?
– То чому ж Карлайл нічого не вдіяв? – проричав я. – Він же лікар, хіба ні? Хай вишкребе оте з неї.
Тоді він поглянув на мене й відповів стомленим голосом. Так, наче оповідав малюкові у дитсадку вдесяте:
– Вона нам не дозволяє.
Щонайменше хвилину я перетравлював його слова. Господи, як це було на неї схоже! Звісно, померти задля зародка чудовиська. У цьому була вся Белла.
– Ти її добре знаєш, – прошепотів він. – Ти бачиш, як швидко… Я нічого не помітив… Невчасно. Дорогою додому вона не хотіла зі мною говорити. Я гадав, вона просто налякана – це було б природно. Вважав, що вона сердиться на мене за те, через що їй довелося пройти, за те, що я поставив її життя під загрозу. Вкотре. Я ніколи й уявити не міг, про що вона насправді думає, на що зважується. Аж до тої миті, коли моя родина зустріла нас в аеропорту, й Белла побігла просто в обійми Розалії! А тоді я прочитав думки Розалії. Я нічого не розумів, допоки не почув цього. Ти ж збагнув усе за одну секунду… – він чи то зітхнув, чи то застогнав.
– Так, хвилиночку! Вона вам не дозволяє? – сарказм оцтом стікав із мого язика. – А чи ти не помічав, що вона й зараз має таку ж міць, як проста людська дівчина вагою сто десять фунтів? Притримайте її, накачайте заспокійливими…
– Я хотів, – прошепотів я. – Карлайл би…
Що таке, ми занадто шляхетні?
– Ні, не шляхетні. Її янгол-охоронець сплутав усі карти.
Ого. Якщо до цього його казочка не вельми була схожа на правду, то зараз мозаїка склалася. От що замислила білявка! Але що їй у цьому? Ця королева краси хоче, щоб Белла померла страшною смертю?
– Може бути, – сказав він. – Та Розалія трошки по-іншому до цього ставиться.
– То спершу впорайтесь із білявкою. Всі разом ви ж одного з вас можете впорати? Далі покрайте її на тартаку, а потім потурбуйтеся про Беллу.
– Еммет та Есме на її боці. Еммет нам не дасть… Та й Карлайл не підтримає мене проти Есме… – він не договорив, голос його урвався.
– Слід було залишити Беллу зі мною.
– Так.
Але тепер для цього було трішки запізно. Мабуть, варт було подумати про це перш, ніж нагородити її монстром, який висмоктує життя.
Він поглянув на мене – він уже пройшов власне пекло, – і я збагнув, що він погоджується зі мною.
– Ми не знали, – мовив він тихо, мов видихнув. – Я й уявити не міг. Такого, як у нас із Беллою, в історії не було. Звідки нам було знати, що людина зможе завагітніти від одного з нас?…
– Коли насправді людина в процесі має бути просто роздерта?
– Так, – напружено погодився він пошепки. – Вони ще є, ці садисти, інкуби, сукуби. Вони існують. Для них зваблення – тільки прелюдія до бенкету. Ніхто не виживає, – він похитав головою, немов на саму думку його вернуло. Наче він був іншим.