Страница:
Він просто хихикнув і знову почав наспівувати.
– Я так змучуюся, що могла би спати і трохи краще.
Пісня урвалася.
– Ти спала весь час як убита, Белло. Ти ні разу не заговорила уві сні, відколи ми тут. Якби не твій храп, я міг би подумати, що ти в комі.
Дурниці про храп я пропустила – знаю, що не хроплю.
– І я не крутилася? Дивно. Зазвичай, коли мені сняться кошмари, я качаюся по всьому ліжку. І репетую.
– А в тебе кошмари?
– Яскраві! Але вони мене виснажують, – я позіхнула. – Не можу повірити, що я не бовкала про них уві сні весь час.
– Що тобі сниться?
– Та різні речі – але все здається однаковим через кольори.
– Кольори?
– Все таке яскраве й реальне! Здебільшого коли я сплю, я якось знаю, що це сон. Але в цих кошмарах у мене немає враження, що я сплю. І від цього мені ще страшніше.
Коли він знову заговорив, у голосі відчувалася стурбованість.
– А що саме тебе лякає?
Я ледь здригнулася.
– В основному… – завагалась я.
– В основному…? – підохотив він мене.
Не знаю чому, але мені не хотілося розповідати Едвардові про дитину, яка з’являється у моєму повторюваному кошмарі, – щось було дуже особисте в цьому конкретному сні. Отож замість розповісти йому все в подробицях, я розповіла тільки одне. Але й цього було, безперечно, достатньо, щоб налякати і мене, і будь-кого.
– Клан Волтурі, – прошепотіла я.
Він міцніше притиснув мене.
– Вони більше ніколи не потурбують тебе. Скоро ти станеш безсмертною, і в них зникнуть підстави.
Я дозволила йому втішатися, почуваючись дещо винною за те, що він неправильно мене зрозумів. Бо насправді кошмари мої були не про це. Бо це не за себе я боялася – я боялася за того хлопчика.
То був той хлопчик, що у моєму найпершому сні, – дитина-вампір із червоними як кров очима, який сидів на купі мертвих тіл тих, кого я любила. Хлопчик, який снився мені чотири рази за останній тиждень, був, безсумнівно, людиною, він мав рожеві щічки та зелені очі. Але як і перший хлопчик, він трусився зі страху, коли клан Волтурі звужував своє коло довкруж нас.
У цьому сні, який водночас був і новим, і знайомим, я мусила захистити невідому дитину. Іншого вибору я не мала. Та воднораз я знала, що це мені не вдасться.
Едвард прочитав відчай на моєму обличчі.
– Чим тобі допомогти?
Я потрусила головою.
– Це всього-на-всього сни, Едварде.
– Хочеш, я тобі співатиму? Співатиму всю ніч, якщо це зможе відігнати кошмари.
– Не всі сни – кошмари. Деякі приємні. Такі… барвисті. Під водою, там рибки й корали. І здається, що все відбувається насправді, – я не відчуваю, що сплю. Може, проблема в острові? Тут справді занадто яскраво.
– Хочеш додому?
– Ні. Поки що ні. Ми можемо тут іще побути?
– Можемо бути тут стільки, скільки захочеш, Белло, – пообіцяв він.
– Коли починається семестр? Щось я проґавила…
Він зітхнув. Може, він навіть знову почав наспівувати, проте я відключилася раніше, ніж могла в цьому переконатися.
Прокинулася в темряві – і вжахнулася. Сон був таким реальним… таким яскравим, таким чуттєвим… Я голосно хапнула ротом повітря, цілком дезорієнтована в темній кімнаті. Тільки мить тому, здавалося, світило яскраве сонце…
– Белло? – прошепотів Едвард, обхопив мене руками і легенько потрусив. – Що з тобою, сонечко?
– О, – я знову глибоко вдихнула. Просто сон. Не реальний, звичайний. На мій власний подив, сльози мимоволі ринули з моїх очей, побігли по обличчю.
– Белло! – вигукнув він стривожено. – Що трапилося? – Едвард витирав прохолодною рукою сльози з моїх щік, але миттю накочувалися інші.
– То був просто сон, – я не змогла стримати схлип, голос мій урвався. Безпричинні сльози турбували мене, але я не могла позбутися відчуття горя, яке раптом охопило мене. Я так хотіла, щоб той сон був реальністю!
– Все гаразд, люба, все гаразд. Я з тобою, – він колисав мене, але зашвидко, щоб це могло заспокоїти. – Тобі знову наснився кошмар? То все не насправді, то все не насправді.
– Це був не кошмар, – я похитала головою, зворотнім боком долоні тручи очі. – Це був приємний сон, – голос мій знову зірвався.
– То чому ж тоді ти плачеш? – вражено запитав він.
– Бо я прокинулася, – заплакала я, обвиваючи його руками за шию так міцно, що ледь не задушила, і схлипуючи в нього на грудях.
Він коротко засміявся з такої логіки, але сміх був напружений і стурбований.
– Усе гаразд, Белло. Дихай глибоко.
– Все було таким живим! – плакала я. – Я хотіла, щоб це було насправді!
– То розкажи мені свій сон, – підохотив він мене. – Може, це допоможе.
– Ми були на пляжі… – я не договорила, а натомість трошки відсунулася, щоб поглянути очима, повними сліз, на його схвильоване янгольське обличчя, туманне в темряві. Я замислено втупилася в нього, а безпідставне горе потроху вщухало.
– А потім? – нарешті не витримав він.
Я моргнула, струшуючи сльози з очей.
– О Едварде…
– Белло, розкажи мені, – наполягав він, і його очі блищали від занепокоєння через біль у моєму голосі.
Але я не могла розказати. Натомість я знову закинула руки йому на шию й гаряче притиснула вуста до його вуст. Це не було жадання – то була необхідність, гостра – на межі болю. Він зразу відповів на поцілунок, але за мить я відчула опір.
Едвард ніжно, дуже ніжно відсторонив мене, здивований, і міцно взяв за плечі.
– Ні, Белло, – рішуче сказав він, дивлячись на мене таким поглядом, наче турбувався, чи не з’їхала я з глузду.
Я здалася, руки безсило впали, а непоясненні сльози знову струмком покотилися по обличчю, схлипи рвалися з горла. Він має рацію – мабуть, я збожеволіла.
Він втупився в мене збентеженим поглядом, у якому читався біль.
– П-п-пробач, – промимрила я.
У відповідь він знову пригорнув мене, притискаючи до своїх мармурових грудей.
– Не треба, не треба, Белло! – у розпачі простогнав він.
– Будь ласка, – злетіло з вуст благання, приглушене його шкірою. – Будь ласка, Едварде!
Не знаю, чи зворушили його сльози, які бриніли в моєму голосі, чи він не був готовий протистояти моєму неочікуваному натиску, чи його жага була такою ж неподоланною в ту мить, як і моя. Та якою б не була причина, а він притягнув мої вуста до своїх і зі стогоном здався.
І ми почали з того місця, де обірвався мій сон.
Прокинувшись зранку, я намагалася не ворушитися, щоб вирівняти дихання. Я боялася розплющувати очі.
Я лежала на Едвардових грудях, але він теж не ворушився, і руки його не пригортали мене. А це був поганий знак. Я боялася зізнаватися, що вже прокинулась, аби не наразитися на його гнів – незалежно від того, на кого саме сьогодні він почувався сердитим.
Я спробувала обережно підглянути крізь приплющені вії. Він утупився в темну стелю, а руки закинув за голову. Я звелася на лікті, щоб ліпше роздивитися його обличчя. Воно було спокійним, без жодних емоцій.
– Наскільки я сьогодні потовчена? – запитала я тихенько.
– З ніг до голови, – мовив він, але тут-таки обернув до мене голову і вдоволено вищирився.
Я зітхнула з полегшенням.
– Дуже перепрошую, – сказала я, – я не хотіла тебе образити… Ну, я не знаю, що це зі мною було минулої ночі, – я похитала головою на згадку про безпричинні сльози, про безмежне горе.
– Ти так і не розповіла мені свій сон.
– Мабуть, так і не розповіла – але, можна сказати, показала, – нервово реготнула я.
– О, – мовив він. Очі його розширилися, а тоді він моргнув. – Як цікаво!
– Це був дуже приємний сон, – промурмотіла я. Він нічого на це не сказав, тільки кілька секунд потому зауважив:
– Мене пробачили?
– Я ще маю подумати.
Я сіла на ліжку, щоб гарненько себе обдивитися, – принаймні ніде не було пір’я. Та щойно я ворухнулася, як мене хитнуло від дивного головокружіння. Я гойднулась і знову повалилася на подушки.
– Ой… у голові крутиться.
Ось коли він мене нарешті пригорнув.
– Ти довго спала. Дванадцять годин.
– Дванадцять?
Дивно.
Поки я говорила, то швиденько окинула себе поглядом, стараючись робити це непомітно. Вигляд у мене був цілком нормальний. Синці на руках були тижневої давності, уже жовтіли. Для експерименту я потягнулася. Теж усе нормально. Навіть краще, ніж нормально.
– Закінчила інвентаризацію?
Я засоромлено кивнула.
– І подушки, здається, всі цілі.
– Чого не скажеш про твою… е-е-е… нічну сорочку, – він кивнув у ноги ліжка, де на білому шовковому простирадлі валялося кілька мереживних обривків.
– Шкода, шкода, – мовила я. – Мені вона так подобалася!
– Мені теж.
– Більше жодних втрат? – скромно запитала я.
– Ще мені доведеться ремонтувати ліжко Есме, – зізнався він, кидаючи погляд через плече. Я прослідкувала за його поглядом – і вражено побачила, що вся ліва половина спинки ліжка була поламана на грубі бруски.
– Гм, – нахмурилась я. – Як це я могла такого не почути?
– Схоже на те, що коли твоя увага чимось добре зайнята, більше нічого навкруги ти не помічаєш.
– Я справді була трошечки зайнята, – визнала я, червоніючи на обличчі.
Він торкнувся моєї палаючої щоки і зітхнув.
– Мені так цього бракуватиме!
Я уважно поглянула йому в обличчя, шукаючи ознак гніву або каяття, яких я так боялася. Він холоднокровно витримав мій погляд, вираз його був спокійний, але прочитати з нього я нічого не могла.
– А ти як почуваєшся?
Він засміявся.
– Що таке? – вимогливо запитала я.
– У тебе такий винуватий вигляд – наче ти вчинила злочин.
– Я й почуваюся винною, – пробурмотіла я.
– Ти спокусила свого вельми охочого чоловіка. Це не тяжкий злочин.
Схоже, він дражнив мене. Я почервоніла ще дужче.
– Слово «спокусила» означає попередній замір.
– Може, я неправильно висловився, – допустив він.
– Ти не сердишся?
Він сумно усміхнувся.
– Ні, я не серджуся.
– Чому ж так?
– Ну… – він помовчав. – По-перше, ти не ушкоджена. Цього разу мені легше було контролювати себе, не виходити за межі, – він іще раз кинув швидкий погляд на поламану спинку ліжка. – Можливо, тому що я вже трохи знав, на що розраховувати.
Обнадієна усмішка розквітла на моєму обличчі.
– Я ж тобі казала – потрібна практика.
Він закотив очі.
У мене забуркотіло в животі, і він розреготався.
– Людині пора снідати? – запитав він.
– Так, будь ласка, – мовила я, зістрибуючи з ліжка. Я зробила занадто різкий рух – і мов п’яна заточилася. Едвард підхопив мене, перш ніж я врізалася в шафу.
– Що з тобою?
– Якщо в наступному житті мій вестибулярний апарат не поліпшиться, я вимагатиму компенсації.
Цього ранку куховарила я – насмажила яєць, бо була занадто голодна, щоб заводитися з чимось складнішим. У нетерплячці я скинула яєшню на тарілку буквально за кілька хвилин.
– Відколи це ти їси таку недосмажену яєшню?
– Відсьогодні.
– А ти знаєш, скільки яєць ти строщила за останній тиждень? – із-під умивальника він витягнув кошик для сміття – той був повен коробок із-під яєць.
– Дивно, – мовила я, ковтаючи величезний шматок. – У цьому місці в мене змінився апетит… – (А ще ці сни… А ще це підозріле головокружіння…) – Але мені тут подобається. Проте нам, певно, скоро доведеться поїхати звідси, щоб вчасно дістатися в Дартмут? І нам же ще треба знайти житло, і меблі купити, і все таке…
Він сів поруч зі мною.
– Ти вже можеш не прикидатися з цим коледжем – ти отримала те, що хотіла. І ми ніякої угоди не укладали – отож і жодних зобов’язань немає.
Я фиркнула.
– Але я не прикидалася з коледжем, Едварде. Я весь свій вільний час не плету інтриг, як дехто. Чого б іще такого вигадати, аби надійніше виснажити Беллу сьогодні? – я не дуже вдало зімітувала його голос. Він засоромлено засміявся. – Мені й справді хочеться іще трошки побути людиною, – я нахилилася й провела пучками по його голих грудях. – Мені ще не досить.
Він підозріло на мене подивився.
– Цього? – запитав він, зловивши мене за руку, коли та вже повзла до його живота. – То все це – тільки через секс? – закотив він очі. – Як же я про це не подумав? – глузливо пробурмотів він. – Скількох сварок можна було б уникнути!
Я зареготала.
– Отож-бо.
– Ти людина до кінчиків нігтів, – сказав він укотре.
– Я знаю.
Вуст його торкнулася тінь усмішки.
– То ми поїдемо в Дартмут? Справді?
– У першому семестрі я, мабуть, провалюся.
– Я з тобою позаймаюся, – тепер він розплився в широкій усмішці. – Тобі сподобається в коледжі.
– Як гадаєш, ми ще встигнемо знайти квартиру?
Він винувато скривився.
– Ну, насправді в нас уже є там будинок. Знаєш, про всяк випадок.
– Ти купив будинок?
– Нерухомість – чудова інвестиція.
Я вигнула брову, тоді опустила її.
– Тож усе готово.
– Я маю з’ясувати, чи вдасться мені притримати ще твою «тимчасову» машину…
– Не доведи Господь у мене не буде захисту від танків.
Він вишкірився.
– Скільки ще ми можемо тут побути?
– Часу в нас удосталь. Ще кілька тижнів, якщо захочеш. А тоді, перш ніж поїхати в Нью-Гемпшир, ми можемо навідати Чарлі. А на Різдво ми могли б завітати до Рене…
Він намалював щасливе майбутнє – щасливе для всіх… Шухлядка, в яку я заховала спогад про Джейкоба, здригнулася, тож я подумки додала: майже для всіх.
Ситуація ніяк не вирішувалася. Тепер, коли я дізналася, наскільки добре бути людиною, спокусливо було трошки почекати з нашими планами. Вісімнадцять чи дев’ятнадцять, дев’ятнадцять чи двадцять… Яка різниця? За рік я не змінюся до невпізнанності. А бути людиною, коли поруч Едвард… Щодня зробити вибір було дедалі важче.
– Кілька тижнів, – погодилась я. Та оскільки часу завжди замало, додала: – Я тут подумала – ти пам’ятаєш, що я говорила про практику?
Він розсміявся.
– Ти зможеш пригадати цю думку пізніше? Я чую вдалині човен. Мабуть, бригада прибиральників уже тут.
Він попросив мене пригадати це пізніше? Чи має це означати, що в мене більше не виникатиме проблем із практикою? Я усміхнулася.
– Дай-но я поясню Густаво, що там за безлад у білій спальні, а тоді ми можемо погуляти. На південь у джунглях є чудова місцина…
– Я не хочу гуляти. Сьогодні я не тягатимуся по всьому острову. Я хочу лишитися вдома й подивитися фільм.
Він стиснув вуста, щоб не зареготати на мій сердитий тон.
– Гаразд, гаразд, як скажеш. Вибери якийсь, поки я відчиню двері.
– Ніхто ж не стукав.
Він схилив голову набік і прислухався. За півсекунди долинув легенький, сором’язливий стукіт у двері. Він вишкірився й рушив у хол.
Я ж попрямувала до полиці під величезним телевізором і почала вивчати написи на коробках. Важко було вирішити, на чому зупинитися. Тут було більше DVD, ніж у прокаті.
З холу долинав Едвардів низький оксамитовий голос – він балакав із кимсь, я так розумію, доброю португальською мовою. Інший голос, грубіший, відповідав теж португальською.
Едвард провів прибулих до кімнати, дорогою показав кухню. Двоє бразильців поряд із ним видавалися на диво низенькими й чорнявими. Один був череватий чоловік, другою була худенька жінка, в обох обличчя були покраяні зморшками. Едвард із гордістю вказав на мене, і я почула кілька незнайомих слів, а серед них – своє ім’я. Я почервоніла на згадку про пір’я в білій спальні, адже скоро вони весь цей безлад побачать на власні очі. Невисокий чоловік увічливо усміхнувся до мене.
Але маленька шоколадна жінка не всміхалася. Вона втупилася в мене поглядом, у якому змішалися збентеження, занепокоєння, але понад усе – страх. Перш ніж я відреагувала, Едвард повів їх далі до нашого «курятника», тож вони зникли з очей.
Коли він з’явився знову, то уже був сам. Він швидко підійшов до мене і пригорнув однією рукою.
– Що таке з нею? – прошепотіла я настійливо, згадавши панічний вираз обличчя жінки.
Він здвигнув плечима, зовсім не виказуючи занепокоєння.
– Каура – наполовину індіанка, з племені тикуна. Вона виросла більш забобонною – чи радше більш обізнаною, ніж мешканці сучасного світу. Вона підозрює, хто я такий, вона майже здогадується, – і далі в його голосі не було неспокою. – Тут у них є свої легенди. Особливо про Libishomen – демона-кровопивцю, який переслідує виключно вродливих жінок, – він скосив на мене оком.
Виключно жінок вродливих? Це, щиро кажучи, не може не лестити.
– Але вигляд у неї був переляканий, – мовила я.
– А вона і є перелякана – та ще більше вона турбується за тебе.
– За мене?
– Вона боїться того, що ти тут зі мною наодинці, – він моторошно гигикнув, а тоді поглянув на цілу стіну коробок із фільмами. – Ну, то ти вже вибрала, що ми дивитимемося? Це цілком людське заняття.
– О так, перегляд кіно якраз переконає її, що ти людина, – засміялась я і обхопила його руками за шию, стала навшпиньки.
Він нахилився, щоб я могла його поцілувати, а тоді руки його міцніше обхопили мене, відірвали від підлоги, щоб йому більше не доводилося нагинатися.
– Кіно-доміно, – промурмотіла я, куйовдячи пальцями його бронзове волосся, поки губи його ковзали вниз моєю шиєю.
Раптом пролунав звук, наче хтось хапнув ротом повітря, й Едвард різко поставив мене на підлогу. Каура застигла в коридорі з виразом жаху на обличчі, в її чорному волоссі заплуталося пір’я, і цілу торбу пір’я вона тримала в руках. Вона так вирячилася на мене, що я аж почервоніла й опустила погляд. Нарешті вона опанувала себе й пробурмотіла щось таке, що навіть незнайомою мовою очевидячки звучало, як вибачення. Едвард усміхнувся й щось їй дружньо відповів. Віна відвела свої темні очі й рушила далі коридором.
– Вона подумала саме те, що я думаю, вона подумала, правда? – зронила я.
Він розсміявся на моє закручене речення.
– Так.
– Ось, – мовила я, простягаючи руку й хапаючи перший-ліпший фільм. – Ввімкни оцей, і ми вдамо, що дивимося кіно.
То виявився старий мюзикл, де всі всміхалися й носили пишні сукні.
– Саме пасує до медового місяця, – затвердив мій вибір Едвард.
Поки актори на екрані танцювали під веселеньку вступну пісню, я зручно вмостилася на софі, звернувшись клубочком на Едвардових руках.
– То тепер ми зможемо повернутися в білу спальню? – ліниво запитала я.
– Ну, не знаю… Я ж уже розламав спинку ліжка в іншій кімнаті так, що вона не підлягає ремонту, – мабуть, ліпше ми постараємося збитки зосередити тільки в одній частині дому в надії, що Есме ще раз нас коли-небудь запросить.
Я широко всміхнулася.
– А ти очікуєш більших збитків?
Він розсміявся на мій вираз обличчя.
– Гадаю, буде ліпше, якщо все буде підготовлено, ніж коли я чекатиму, щоб ти знову спровокувала мене.
– Так, бо це неминуче, – недбало підтвердила я, але пульс мій пришвидшився і кров застугоніла в жилах.
– А що це сталося з твоїм серцем?
– Нічого. Я здорова, як корова, – я хвильку помовчала. – Може, сходимо перевіримо зону катастрофи?
– Мабуть, увічливіше буде дочекатися, поки ми залишимося на самоті. Ти , може, й не помітиш, як я ламаю меблі, але декого це може налякати.
Щиро кажучи, я вже й забула, що в сусідній кімнаті хтось був.
– Справді. Чорт.
Густаво й Каура безшумно рухалися будинком, я ж нетерпляче чекала, поки вони закінчать, і намагалася хоч трохи звертати увагу на екран, де всі жили довго й щасливо. Мене починало хилити в сон, незважаючи на те, що, як засвідчив Едвард, я й так проспала півдня, – коли різкий голос потурбував мене. Едвард сів рівно, досі тримаючи мене на руках, й відповів Густаво бездоганною португальською мовою. Густаво кивнув і тихо попрямував до дверей.
– Вони закінчили, – пояснив мені Едвард.
– Отже, ми нарешті самі?
– Може, спершу пообідаємо? – запропонував він.
Я закусила губу, розриваючись навпіл. Я справді зголодніла.
З посмішкою він узяв мене за руку й повів до кухні. Він так добре вивчив моє обличчя – вже байдуже було, що він не може проникати в мої думки.
– Це виходить із-під контролю, – пожалілась я, коли наїлася донесхочу.
– Може, по обіді хочеш поплавати з дельфінами – трохи витратити калорій? – запитав Едвард.
– Пізніше. У мене інший план зі спалення калорій.
– Ну-ну, що за план?
– Там іще лишилася половина спинки на ліжку…
Але я не договорила. Він уже згріб мене в обійми, своїми вустами змусив мене замовчати і з нелюдською швидкістю помчав до блакитної спальні.
Розділ 7
– Я так змучуюся, що могла би спати і трохи краще.
Пісня урвалася.
– Ти спала весь час як убита, Белло. Ти ні разу не заговорила уві сні, відколи ми тут. Якби не твій храп, я міг би подумати, що ти в комі.
Дурниці про храп я пропустила – знаю, що не хроплю.
– І я не крутилася? Дивно. Зазвичай, коли мені сняться кошмари, я качаюся по всьому ліжку. І репетую.
– А в тебе кошмари?
– Яскраві! Але вони мене виснажують, – я позіхнула. – Не можу повірити, що я не бовкала про них уві сні весь час.
– Що тобі сниться?
– Та різні речі – але все здається однаковим через кольори.
– Кольори?
– Все таке яскраве й реальне! Здебільшого коли я сплю, я якось знаю, що це сон. Але в цих кошмарах у мене немає враження, що я сплю. І від цього мені ще страшніше.
Коли він знову заговорив, у голосі відчувалася стурбованість.
– А що саме тебе лякає?
Я ледь здригнулася.
– В основному… – завагалась я.
– В основному…? – підохотив він мене.
Не знаю чому, але мені не хотілося розповідати Едвардові про дитину, яка з’являється у моєму повторюваному кошмарі, – щось було дуже особисте в цьому конкретному сні. Отож замість розповісти йому все в подробицях, я розповіла тільки одне. Але й цього було, безперечно, достатньо, щоб налякати і мене, і будь-кого.
– Клан Волтурі, – прошепотіла я.
Він міцніше притиснув мене.
– Вони більше ніколи не потурбують тебе. Скоро ти станеш безсмертною, і в них зникнуть підстави.
Я дозволила йому втішатися, почуваючись дещо винною за те, що він неправильно мене зрозумів. Бо насправді кошмари мої були не про це. Бо це не за себе я боялася – я боялася за того хлопчика.
То був той хлопчик, що у моєму найпершому сні, – дитина-вампір із червоними як кров очима, який сидів на купі мертвих тіл тих, кого я любила. Хлопчик, який снився мені чотири рази за останній тиждень, був, безсумнівно, людиною, він мав рожеві щічки та зелені очі. Але як і перший хлопчик, він трусився зі страху, коли клан Волтурі звужував своє коло довкруж нас.
У цьому сні, який водночас був і новим, і знайомим, я мусила захистити невідому дитину. Іншого вибору я не мала. Та воднораз я знала, що це мені не вдасться.
Едвард прочитав відчай на моєму обличчі.
– Чим тобі допомогти?
Я потрусила головою.
– Це всього-на-всього сни, Едварде.
– Хочеш, я тобі співатиму? Співатиму всю ніч, якщо це зможе відігнати кошмари.
– Не всі сни – кошмари. Деякі приємні. Такі… барвисті. Під водою, там рибки й корали. І здається, що все відбувається насправді, – я не відчуваю, що сплю. Може, проблема в острові? Тут справді занадто яскраво.
– Хочеш додому?
– Ні. Поки що ні. Ми можемо тут іще побути?
– Можемо бути тут стільки, скільки захочеш, Белло, – пообіцяв він.
– Коли починається семестр? Щось я проґавила…
Він зітхнув. Може, він навіть знову почав наспівувати, проте я відключилася раніше, ніж могла в цьому переконатися.
Прокинулася в темряві – і вжахнулася. Сон був таким реальним… таким яскравим, таким чуттєвим… Я голосно хапнула ротом повітря, цілком дезорієнтована в темній кімнаті. Тільки мить тому, здавалося, світило яскраве сонце…
– Белло? – прошепотів Едвард, обхопив мене руками і легенько потрусив. – Що з тобою, сонечко?
– О, – я знову глибоко вдихнула. Просто сон. Не реальний, звичайний. На мій власний подив, сльози мимоволі ринули з моїх очей, побігли по обличчю.
– Белло! – вигукнув він стривожено. – Що трапилося? – Едвард витирав прохолодною рукою сльози з моїх щік, але миттю накочувалися інші.
– То був просто сон, – я не змогла стримати схлип, голос мій урвався. Безпричинні сльози турбували мене, але я не могла позбутися відчуття горя, яке раптом охопило мене. Я так хотіла, щоб той сон був реальністю!
– Все гаразд, люба, все гаразд. Я з тобою, – він колисав мене, але зашвидко, щоб це могло заспокоїти. – Тобі знову наснився кошмар? То все не насправді, то все не насправді.
– Це був не кошмар, – я похитала головою, зворотнім боком долоні тручи очі. – Це був приємний сон, – голос мій знову зірвався.
– То чому ж тоді ти плачеш? – вражено запитав він.
– Бо я прокинулася, – заплакала я, обвиваючи його руками за шию так міцно, що ледь не задушила, і схлипуючи в нього на грудях.
Він коротко засміявся з такої логіки, але сміх був напружений і стурбований.
– Усе гаразд, Белло. Дихай глибоко.
– Все було таким живим! – плакала я. – Я хотіла, щоб це було насправді!
– То розкажи мені свій сон, – підохотив він мене. – Може, це допоможе.
– Ми були на пляжі… – я не договорила, а натомість трошки відсунулася, щоб поглянути очима, повними сліз, на його схвильоване янгольське обличчя, туманне в темряві. Я замислено втупилася в нього, а безпідставне горе потроху вщухало.
– А потім? – нарешті не витримав він.
Я моргнула, струшуючи сльози з очей.
– О Едварде…
– Белло, розкажи мені, – наполягав він, і його очі блищали від занепокоєння через біль у моєму голосі.
Але я не могла розказати. Натомість я знову закинула руки йому на шию й гаряче притиснула вуста до його вуст. Це не було жадання – то була необхідність, гостра – на межі болю. Він зразу відповів на поцілунок, але за мить я відчула опір.
Едвард ніжно, дуже ніжно відсторонив мене, здивований, і міцно взяв за плечі.
– Ні, Белло, – рішуче сказав він, дивлячись на мене таким поглядом, наче турбувався, чи не з’їхала я з глузду.
Я здалася, руки безсило впали, а непоясненні сльози знову струмком покотилися по обличчю, схлипи рвалися з горла. Він має рацію – мабуть, я збожеволіла.
Він втупився в мене збентеженим поглядом, у якому читався біль.
– П-п-пробач, – промимрила я.
У відповідь він знову пригорнув мене, притискаючи до своїх мармурових грудей.
– Не треба, не треба, Белло! – у розпачі простогнав він.
– Будь ласка, – злетіло з вуст благання, приглушене його шкірою. – Будь ласка, Едварде!
Не знаю, чи зворушили його сльози, які бриніли в моєму голосі, чи він не був готовий протистояти моєму неочікуваному натиску, чи його жага була такою ж неподоланною в ту мить, як і моя. Та якою б не була причина, а він притягнув мої вуста до своїх і зі стогоном здався.
І ми почали з того місця, де обірвався мій сон.
Прокинувшись зранку, я намагалася не ворушитися, щоб вирівняти дихання. Я боялася розплющувати очі.
Я лежала на Едвардових грудях, але він теж не ворушився, і руки його не пригортали мене. А це був поганий знак. Я боялася зізнаватися, що вже прокинулась, аби не наразитися на його гнів – незалежно від того, на кого саме сьогодні він почувався сердитим.
Я спробувала обережно підглянути крізь приплющені вії. Він утупився в темну стелю, а руки закинув за голову. Я звелася на лікті, щоб ліпше роздивитися його обличчя. Воно було спокійним, без жодних емоцій.
– Наскільки я сьогодні потовчена? – запитала я тихенько.
– З ніг до голови, – мовив він, але тут-таки обернув до мене голову і вдоволено вищирився.
Я зітхнула з полегшенням.
– Дуже перепрошую, – сказала я, – я не хотіла тебе образити… Ну, я не знаю, що це зі мною було минулої ночі, – я похитала головою на згадку про безпричинні сльози, про безмежне горе.
– Ти так і не розповіла мені свій сон.
– Мабуть, так і не розповіла – але, можна сказати, показала, – нервово реготнула я.
– О, – мовив він. Очі його розширилися, а тоді він моргнув. – Як цікаво!
– Це був дуже приємний сон, – промурмотіла я. Він нічого на це не сказав, тільки кілька секунд потому зауважив:
– Мене пробачили?
– Я ще маю подумати.
Я сіла на ліжку, щоб гарненько себе обдивитися, – принаймні ніде не було пір’я. Та щойно я ворухнулася, як мене хитнуло від дивного головокружіння. Я гойднулась і знову повалилася на подушки.
– Ой… у голові крутиться.
Ось коли він мене нарешті пригорнув.
– Ти довго спала. Дванадцять годин.
– Дванадцять?
Дивно.
Поки я говорила, то швиденько окинула себе поглядом, стараючись робити це непомітно. Вигляд у мене був цілком нормальний. Синці на руках були тижневої давності, уже жовтіли. Для експерименту я потягнулася. Теж усе нормально. Навіть краще, ніж нормально.
– Закінчила інвентаризацію?
Я засоромлено кивнула.
– І подушки, здається, всі цілі.
– Чого не скажеш про твою… е-е-е… нічну сорочку, – він кивнув у ноги ліжка, де на білому шовковому простирадлі валялося кілька мереживних обривків.
– Шкода, шкода, – мовила я. – Мені вона так подобалася!
– Мені теж.
– Більше жодних втрат? – скромно запитала я.
– Ще мені доведеться ремонтувати ліжко Есме, – зізнався він, кидаючи погляд через плече. Я прослідкувала за його поглядом – і вражено побачила, що вся ліва половина спинки ліжка була поламана на грубі бруски.
– Гм, – нахмурилась я. – Як це я могла такого не почути?
– Схоже на те, що коли твоя увага чимось добре зайнята, більше нічого навкруги ти не помічаєш.
– Я справді була трошечки зайнята, – визнала я, червоніючи на обличчі.
Він торкнувся моєї палаючої щоки і зітхнув.
– Мені так цього бракуватиме!
Я уважно поглянула йому в обличчя, шукаючи ознак гніву або каяття, яких я так боялася. Він холоднокровно витримав мій погляд, вираз його був спокійний, але прочитати з нього я нічого не могла.
– А ти як почуваєшся?
Він засміявся.
– Що таке? – вимогливо запитала я.
– У тебе такий винуватий вигляд – наче ти вчинила злочин.
– Я й почуваюся винною, – пробурмотіла я.
– Ти спокусила свого вельми охочого чоловіка. Це не тяжкий злочин.
Схоже, він дражнив мене. Я почервоніла ще дужче.
– Слово «спокусила» означає попередній замір.
– Може, я неправильно висловився, – допустив він.
– Ти не сердишся?
Він сумно усміхнувся.
– Ні, я не серджуся.
– Чому ж так?
– Ну… – він помовчав. – По-перше, ти не ушкоджена. Цього разу мені легше було контролювати себе, не виходити за межі, – він іще раз кинув швидкий погляд на поламану спинку ліжка. – Можливо, тому що я вже трохи знав, на що розраховувати.
Обнадієна усмішка розквітла на моєму обличчі.
– Я ж тобі казала – потрібна практика.
Він закотив очі.
У мене забуркотіло в животі, і він розреготався.
– Людині пора снідати? – запитав він.
– Так, будь ласка, – мовила я, зістрибуючи з ліжка. Я зробила занадто різкий рух – і мов п’яна заточилася. Едвард підхопив мене, перш ніж я врізалася в шафу.
– Що з тобою?
– Якщо в наступному житті мій вестибулярний апарат не поліпшиться, я вимагатиму компенсації.
Цього ранку куховарила я – насмажила яєць, бо була занадто голодна, щоб заводитися з чимось складнішим. У нетерплячці я скинула яєшню на тарілку буквально за кілька хвилин.
– Відколи це ти їси таку недосмажену яєшню?
– Відсьогодні.
– А ти знаєш, скільки яєць ти строщила за останній тиждень? – із-під умивальника він витягнув кошик для сміття – той був повен коробок із-під яєць.
– Дивно, – мовила я, ковтаючи величезний шматок. – У цьому місці в мене змінився апетит… – (А ще ці сни… А ще це підозріле головокружіння…) – Але мені тут подобається. Проте нам, певно, скоро доведеться поїхати звідси, щоб вчасно дістатися в Дартмут? І нам же ще треба знайти житло, і меблі купити, і все таке…
Він сів поруч зі мною.
– Ти вже можеш не прикидатися з цим коледжем – ти отримала те, що хотіла. І ми ніякої угоди не укладали – отож і жодних зобов’язань немає.
Я фиркнула.
– Але я не прикидалася з коледжем, Едварде. Я весь свій вільний час не плету інтриг, як дехто. Чого б іще такого вигадати, аби надійніше виснажити Беллу сьогодні? – я не дуже вдало зімітувала його голос. Він засоромлено засміявся. – Мені й справді хочеться іще трошки побути людиною, – я нахилилася й провела пучками по його голих грудях. – Мені ще не досить.
Він підозріло на мене подивився.
– Цього? – запитав він, зловивши мене за руку, коли та вже повзла до його живота. – То все це – тільки через секс? – закотив він очі. – Як же я про це не подумав? – глузливо пробурмотів він. – Скількох сварок можна було б уникнути!
Я зареготала.
– Отож-бо.
– Ти людина до кінчиків нігтів, – сказав він укотре.
– Я знаю.
Вуст його торкнулася тінь усмішки.
– То ми поїдемо в Дартмут? Справді?
– У першому семестрі я, мабуть, провалюся.
– Я з тобою позаймаюся, – тепер він розплився в широкій усмішці. – Тобі сподобається в коледжі.
– Як гадаєш, ми ще встигнемо знайти квартиру?
Він винувато скривився.
– Ну, насправді в нас уже є там будинок. Знаєш, про всяк випадок.
– Ти купив будинок?
– Нерухомість – чудова інвестиція.
Я вигнула брову, тоді опустила її.
– Тож усе готово.
– Я маю з’ясувати, чи вдасться мені притримати ще твою «тимчасову» машину…
– Не доведи Господь у мене не буде захисту від танків.
Він вишкірився.
– Скільки ще ми можемо тут побути?
– Часу в нас удосталь. Ще кілька тижнів, якщо захочеш. А тоді, перш ніж поїхати в Нью-Гемпшир, ми можемо навідати Чарлі. А на Різдво ми могли б завітати до Рене…
Він намалював щасливе майбутнє – щасливе для всіх… Шухлядка, в яку я заховала спогад про Джейкоба, здригнулася, тож я подумки додала: майже для всіх.
Ситуація ніяк не вирішувалася. Тепер, коли я дізналася, наскільки добре бути людиною, спокусливо було трошки почекати з нашими планами. Вісімнадцять чи дев’ятнадцять, дев’ятнадцять чи двадцять… Яка різниця? За рік я не змінюся до невпізнанності. А бути людиною, коли поруч Едвард… Щодня зробити вибір було дедалі важче.
– Кілька тижнів, – погодилась я. Та оскільки часу завжди замало, додала: – Я тут подумала – ти пам’ятаєш, що я говорила про практику?
Він розсміявся.
– Ти зможеш пригадати цю думку пізніше? Я чую вдалині човен. Мабуть, бригада прибиральників уже тут.
Він попросив мене пригадати це пізніше? Чи має це означати, що в мене більше не виникатиме проблем із практикою? Я усміхнулася.
– Дай-но я поясню Густаво, що там за безлад у білій спальні, а тоді ми можемо погуляти. На південь у джунглях є чудова місцина…
– Я не хочу гуляти. Сьогодні я не тягатимуся по всьому острову. Я хочу лишитися вдома й подивитися фільм.
Він стиснув вуста, щоб не зареготати на мій сердитий тон.
– Гаразд, гаразд, як скажеш. Вибери якийсь, поки я відчиню двері.
– Ніхто ж не стукав.
Він схилив голову набік і прислухався. За півсекунди долинув легенький, сором’язливий стукіт у двері. Він вишкірився й рушив у хол.
Я ж попрямувала до полиці під величезним телевізором і почала вивчати написи на коробках. Важко було вирішити, на чому зупинитися. Тут було більше DVD, ніж у прокаті.
З холу долинав Едвардів низький оксамитовий голос – він балакав із кимсь, я так розумію, доброю португальською мовою. Інший голос, грубіший, відповідав теж португальською.
Едвард провів прибулих до кімнати, дорогою показав кухню. Двоє бразильців поряд із ним видавалися на диво низенькими й чорнявими. Один був череватий чоловік, другою була худенька жінка, в обох обличчя були покраяні зморшками. Едвард із гордістю вказав на мене, і я почула кілька незнайомих слів, а серед них – своє ім’я. Я почервоніла на згадку про пір’я в білій спальні, адже скоро вони весь цей безлад побачать на власні очі. Невисокий чоловік увічливо усміхнувся до мене.
Але маленька шоколадна жінка не всміхалася. Вона втупилася в мене поглядом, у якому змішалися збентеження, занепокоєння, але понад усе – страх. Перш ніж я відреагувала, Едвард повів їх далі до нашого «курятника», тож вони зникли з очей.
Коли він з’явився знову, то уже був сам. Він швидко підійшов до мене і пригорнув однією рукою.
– Що таке з нею? – прошепотіла я настійливо, згадавши панічний вираз обличчя жінки.
Він здвигнув плечима, зовсім не виказуючи занепокоєння.
– Каура – наполовину індіанка, з племені тикуна. Вона виросла більш забобонною – чи радше більш обізнаною, ніж мешканці сучасного світу. Вона підозрює, хто я такий, вона майже здогадується, – і далі в його голосі не було неспокою. – Тут у них є свої легенди. Особливо про Libishomen – демона-кровопивцю, який переслідує виключно вродливих жінок, – він скосив на мене оком.
Виключно жінок вродливих? Це, щиро кажучи, не може не лестити.
– Але вигляд у неї був переляканий, – мовила я.
– А вона і є перелякана – та ще більше вона турбується за тебе.
– За мене?
– Вона боїться того, що ти тут зі мною наодинці, – він моторошно гигикнув, а тоді поглянув на цілу стіну коробок із фільмами. – Ну, то ти вже вибрала, що ми дивитимемося? Це цілком людське заняття.
– О так, перегляд кіно якраз переконає її, що ти людина, – засміялась я і обхопила його руками за шию, стала навшпиньки.
Він нахилився, щоб я могла його поцілувати, а тоді руки його міцніше обхопили мене, відірвали від підлоги, щоб йому більше не доводилося нагинатися.
– Кіно-доміно, – промурмотіла я, куйовдячи пальцями його бронзове волосся, поки губи його ковзали вниз моєю шиєю.
Раптом пролунав звук, наче хтось хапнув ротом повітря, й Едвард різко поставив мене на підлогу. Каура застигла в коридорі з виразом жаху на обличчі, в її чорному волоссі заплуталося пір’я, і цілу торбу пір’я вона тримала в руках. Вона так вирячилася на мене, що я аж почервоніла й опустила погляд. Нарешті вона опанувала себе й пробурмотіла щось таке, що навіть незнайомою мовою очевидячки звучало, як вибачення. Едвард усміхнувся й щось їй дружньо відповів. Віна відвела свої темні очі й рушила далі коридором.
– Вона подумала саме те, що я думаю, вона подумала, правда? – зронила я.
Він розсміявся на моє закручене речення.
– Так.
– Ось, – мовила я, простягаючи руку й хапаючи перший-ліпший фільм. – Ввімкни оцей, і ми вдамо, що дивимося кіно.
То виявився старий мюзикл, де всі всміхалися й носили пишні сукні.
– Саме пасує до медового місяця, – затвердив мій вибір Едвард.
Поки актори на екрані танцювали під веселеньку вступну пісню, я зручно вмостилася на софі, звернувшись клубочком на Едвардових руках.
– То тепер ми зможемо повернутися в білу спальню? – ліниво запитала я.
– Ну, не знаю… Я ж уже розламав спинку ліжка в іншій кімнаті так, що вона не підлягає ремонту, – мабуть, ліпше ми постараємося збитки зосередити тільки в одній частині дому в надії, що Есме ще раз нас коли-небудь запросить.
Я широко всміхнулася.
– А ти очікуєш більших збитків?
Він розсміявся на мій вираз обличчя.
– Гадаю, буде ліпше, якщо все буде підготовлено, ніж коли я чекатиму, щоб ти знову спровокувала мене.
– Так, бо це неминуче, – недбало підтвердила я, але пульс мій пришвидшився і кров застугоніла в жилах.
– А що це сталося з твоїм серцем?
– Нічого. Я здорова, як корова, – я хвильку помовчала. – Може, сходимо перевіримо зону катастрофи?
– Мабуть, увічливіше буде дочекатися, поки ми залишимося на самоті. Ти , може, й не помітиш, як я ламаю меблі, але декого це може налякати.
Щиро кажучи, я вже й забула, що в сусідній кімнаті хтось був.
– Справді. Чорт.
Густаво й Каура безшумно рухалися будинком, я ж нетерпляче чекала, поки вони закінчать, і намагалася хоч трохи звертати увагу на екран, де всі жили довго й щасливо. Мене починало хилити в сон, незважаючи на те, що, як засвідчив Едвард, я й так проспала півдня, – коли різкий голос потурбував мене. Едвард сів рівно, досі тримаючи мене на руках, й відповів Густаво бездоганною португальською мовою. Густаво кивнув і тихо попрямував до дверей.
– Вони закінчили, – пояснив мені Едвард.
– Отже, ми нарешті самі?
– Може, спершу пообідаємо? – запропонував він.
Я закусила губу, розриваючись навпіл. Я справді зголодніла.
З посмішкою він узяв мене за руку й повів до кухні. Він так добре вивчив моє обличчя – вже байдуже було, що він не може проникати в мої думки.
– Це виходить із-під контролю, – пожалілась я, коли наїлася донесхочу.
– Може, по обіді хочеш поплавати з дельфінами – трохи витратити калорій? – запитав Едвард.
– Пізніше. У мене інший план зі спалення калорій.
– Ну-ну, що за план?
– Там іще лишилася половина спинки на ліжку…
Але я не договорила. Він уже згріб мене в обійми, своїми вустами змусив мене замовчати і з нелюдською швидкістю помчав до блакитної спальні.
Розділ 7
Несподіванка
Чорна шерега наближалася до мене крізь туман щільний, як саван. Я бачила, що їхні червлені очі блищать від бажання, від жаги вбити. Їхні вуста розтулялися, оголюючи гострі вологі зуби – вони чи то ричали, чи то щирилися.
З-за моєї спини лунало дитяче схлипування, але я не могла обернутися й поглянути. Хоч я понад усе хотіла переконатися: з хлопчиком усе гаразд, проте не могла собі дозволити випустити їх із поля зору.
Тіні наближалися, чорні мантії ледь-ледь коливалися від руху. Я бачила, як долоні їхні стискалися в білі мов кість кулаки. Вони потроху розосереджувалися, щоб обійти нас зусібіч. Ми були оточені. Ми мали померти.
Та раптом, мов блиснув фотоспалах, картинка змінилася. Тобто нічого не змінилося – Волтурі й далі насувалися на нас, ладні вбивати. Проте я ніби дивилася під іншим кутом зору. Зненацька я відчула голод. Я хотіла, щоб вони напали. Паніка перейшла в жагу крові, я поповзла вперед, посмішка грала в мене на обличчі, а з-поміж вишкірених зубів вихопився рик…
Я рвучко сіла на ліжку, в жаху збудившись зі сну.
У кімнаті було темно. Гаряче було, мов у парильні. Краплини поту зволожили скроні, стікали по шиї.
Я помацала гарячі простирадла – поряд нікого не було.
– Едварде?
І тоді мої пальці наткнулися на щось гладеньке, пласке, тверде. Складений навпіл аркуш паперу. Я підхопила записку й навпомацки рушила до вимикача.
Записка була адресована місіс Каллен.
Я витерла піт із чола. Сну не було в жодному оці, хоча годинник, який стояв на комоді, показував тільки першу годину. Я усвідомлювала, що не зможу заснути, поки мені так жарко, поки я липка від поту. Поминаючи вже те, що коли я вимкну світло й заплющу очі, то миттю, мов навіч, побачу чорні фігури, які підкрадаються до мене.
Я підвелася й безцільно почала блукати будинком, кругом вмикаючи світло. За відсутності Едварда він видавався таким великим і порожнім! Таким інакшим.
Опинилась я в кухні й подумала, що поїсти зараз – найкраще заспокійливе.
Я покопирсалася в холодильнику, поки не відшукала всіх необхідних складових, щоб засмажити курча. Тріскотіння й шипіння олії на пательні, де смажилося курча, видалося мені приємним і домашнім; поки цей звук порушував тишу, я заспокоювалася.
Пахло так смачно, що я вчепилася в м’ясо зубами просто з пательні, обпікаючи язик. Я вкусила п’ять чи шість разів, і нарешті курча охололо настільки, що я почала відчувати його смак. Тепер я жувала повільніше. Щось не так із присмаком? Я ще раз уважно поглянула на м’ясо – воно було білим, на вигляд добре просмаженим… може, не зовсім? Я ще раз укусила, пожувала. Ні – щось точно не так. Я аж підстрибнула – щоб виплюнути в раковину. Зненацька запах смаженого в олії курчати став нестерпним. Я підхопила пательню й вивернула весь вміст у смітник, а тоді відчинила вікно, щоб провітрити кухню. Знадвору увірвався прохолодний вітерець. Він приємно торкався шкіри.
Знагла я відчула себе виснаженою, але мені не хотілося повертатися в задушливу кімнату. Отож я відчинила всі вікна у вітальні, де стояв телевізор, й лягла на диванчику просто під вікном. Я знову увімкнула той сам фільм, що ми дивилися вдень, і заснула ще до кінця вступної пісні.
Коли я вдруге розплющила очі, сонце вже подолало півшляху в небі, проте зовсім не світло збудило мене. Мене пригортали прохолодні руки. Та водночас шлунок мені різонув біль – так наче хтось мене кулаком вдарив у живіт.
– Перепрошую, – бурмотів Едвард, зимною рукою стираючи піт із мого чола. – От і вся моя дбайливість… Я не подумав, що тут буде так жарко, коли мене не буде. Наступного разу, перш ніж мені йти, треба буде встановити кондиціонер.
Я не могла зосередитися на тому, що він говорив.
– Вибач! – хапнула я ротом повітря, виборсуючись із його рук.
Він автоматично розтиснув обійми.
– Белло?
Я помчала до ванної кімнати, затискаючи рот долонею. Мені було так зле, що я навіть не зважала (спершу), що він весь час був поруч зі мною, поки я навколішках стояла перед унітазом, а мене шалено вивертало.
– Белло! Що сталося?
Я ще не в змозі була відповісти. Він тривожно притримував мене, прибирав волосся з мого обличчя, чекав, поки я знову зможу дихати.
– Чортове тухле курча! – застогнала я.
– Ти як? – напруженим голосом запитав він.
– Усе гаразд, – видихнула я. – Просто отруїлася. Тобі не варто дивитися. Іди собі.
З-за моєї спини лунало дитяче схлипування, але я не могла обернутися й поглянути. Хоч я понад усе хотіла переконатися: з хлопчиком усе гаразд, проте не могла собі дозволити випустити їх із поля зору.
Тіні наближалися, чорні мантії ледь-ледь коливалися від руху. Я бачила, як долоні їхні стискалися в білі мов кість кулаки. Вони потроху розосереджувалися, щоб обійти нас зусібіч. Ми були оточені. Ми мали померти.
Та раптом, мов блиснув фотоспалах, картинка змінилася. Тобто нічого не змінилося – Волтурі й далі насувалися на нас, ладні вбивати. Проте я ніби дивилася під іншим кутом зору. Зненацька я відчула голод. Я хотіла, щоб вони напали. Паніка перейшла в жагу крові, я поповзла вперед, посмішка грала в мене на обличчі, а з-поміж вишкірених зубів вихопився рик…
Я рвучко сіла на ліжку, в жаху збудившись зі сну.
У кімнаті було темно. Гаряче було, мов у парильні. Краплини поту зволожили скроні, стікали по шиї.
Я помацала гарячі простирадла – поряд нікого не було.
– Едварде?
І тоді мої пальці наткнулися на щось гладеньке, пласке, тверде. Складений навпіл аркуш паперу. Я підхопила записку й навпомацки рушила до вимикача.
Записка була адресована місіс Каллен.
Сподіваюся, ти не прокинешся й не помітиш, що мене нема, та якщо раптом таке станеться, повідомляю: я скоро повернуся. Я вирушив на велику землю на полювання. Лягай спати, а коли збудишся, я вже буду поряд. Я кохаю тебе.Я зітхнула. Ми вже два тижні перебували на острові, отож варто було очікувати, що йому доведеться залишити мене ненадовго, я тільки не знала коли. Таке враження, що тут ми існуємо поза часом; все було ідеально, ми просто пливли за течією.
Я витерла піт із чола. Сну не було в жодному оці, хоча годинник, який стояв на комоді, показував тільки першу годину. Я усвідомлювала, що не зможу заснути, поки мені так жарко, поки я липка від поту. Поминаючи вже те, що коли я вимкну світло й заплющу очі, то миттю, мов навіч, побачу чорні фігури, які підкрадаються до мене.
Я підвелася й безцільно почала блукати будинком, кругом вмикаючи світло. За відсутності Едварда він видавався таким великим і порожнім! Таким інакшим.
Опинилась я в кухні й подумала, що поїсти зараз – найкраще заспокійливе.
Я покопирсалася в холодильнику, поки не відшукала всіх необхідних складових, щоб засмажити курча. Тріскотіння й шипіння олії на пательні, де смажилося курча, видалося мені приємним і домашнім; поки цей звук порушував тишу, я заспокоювалася.
Пахло так смачно, що я вчепилася в м’ясо зубами просто з пательні, обпікаючи язик. Я вкусила п’ять чи шість разів, і нарешті курча охололо настільки, що я почала відчувати його смак. Тепер я жувала повільніше. Щось не так із присмаком? Я ще раз уважно поглянула на м’ясо – воно було білим, на вигляд добре просмаженим… може, не зовсім? Я ще раз укусила, пожувала. Ні – щось точно не так. Я аж підстрибнула – щоб виплюнути в раковину. Зненацька запах смаженого в олії курчати став нестерпним. Я підхопила пательню й вивернула весь вміст у смітник, а тоді відчинила вікно, щоб провітрити кухню. Знадвору увірвався прохолодний вітерець. Він приємно торкався шкіри.
Знагла я відчула себе виснаженою, але мені не хотілося повертатися в задушливу кімнату. Отож я відчинила всі вікна у вітальні, де стояв телевізор, й лягла на диванчику просто під вікном. Я знову увімкнула той сам фільм, що ми дивилися вдень, і заснула ще до кінця вступної пісні.
Коли я вдруге розплющила очі, сонце вже подолало півшляху в небі, проте зовсім не світло збудило мене. Мене пригортали прохолодні руки. Та водночас шлунок мені різонув біль – так наче хтось мене кулаком вдарив у живіт.
– Перепрошую, – бурмотів Едвард, зимною рукою стираючи піт із мого чола. – От і вся моя дбайливість… Я не подумав, що тут буде так жарко, коли мене не буде. Наступного разу, перш ніж мені йти, треба буде встановити кондиціонер.
Я не могла зосередитися на тому, що він говорив.
– Вибач! – хапнула я ротом повітря, виборсуючись із його рук.
Він автоматично розтиснув обійми.
– Белло?
Я помчала до ванної кімнати, затискаючи рот долонею. Мені було так зле, що я навіть не зважала (спершу), що він весь час був поруч зі мною, поки я навколішках стояла перед унітазом, а мене шалено вивертало.
– Белло! Що сталося?
Я ще не в змозі була відповісти. Він тривожно притримував мене, прибирав волосся з мого обличчя, чекав, поки я знову зможу дихати.
– Чортове тухле курча! – застогнала я.
– Ти як? – напруженим голосом запитав він.
– Усе гаразд, – видихнула я. – Просто отруїлася. Тобі не варто дивитися. Іди собі.