Стефені Маєр. Світанок

   – Едварде?
   Він заплющив очі й притулився чолом до мого чола.
   – Джейкоб має рацію, – прошепотів він. – Про що я тільки думав?
   – Не має він рації, – я намагалася говорити зі спокійним обличчям, оскільки за нами спостерігали друзі. – Джейкоб занадто упереджений, щоб дивитися на речі об’єктивно.
   Він пробурмотів дуже тихо щось на взірець: «…краще б він мене убив за саму тільки думку…»
   – Припини, – люто мовила я. Обхопивши його обличчя долонями, я дочекалася, поки він розплющить очі. – Ти і я. Це єдине важить. Це єдине, про що тобі дозволено зараз думати. Ти мене чуєш?
   – Так, – видихнув він.
   – Забудь про те, що Джейкоб приходив…
   І я зможу. І забуду.
   – …заради мене. Обіцяй мені, що ти викинеш це з голови.
   Він на мить зазирнув мені в очі, перш ніж відповісти.
   – Обіцяю.
   – Дякую. Едварде, я не боюсь.
   – Я боюсь, – прошепотів він.
   – А ти не повинен, – я зробила глибокий вдих і всміхнулася. – Між іншим, я тебе кохаю.
   У відповідь він ледь-ледь усміхнувся.
   – Ось чому ми зараз тут.
   – Ти монополізував молоду, – втрутився Еммет, з’являючись із-за Едвардового плеча. – Дай мені потанцювати з невісточкою. Може, це мій останній шанс змусити її почервоніти, – він голосно зареготав, як завжди, зовсім не зважаючи на навколишню атмосферу.
   І виявилося, що було ще чимало людей, з якими я й досі не потанцювала, отож я мала час, щоб по-справжньому взяти себе в руки й зібратися з думками. Коли Едвард знову заявив на мене права, з’ясувалося, що шухлядка, куди я заховала спогад про Джейкоба, міцно й надійно замкнена. Коли Едвард пригорнув мене, до мене повернулася ранішня радість, повернулася певність, що все в моєму житті сьогодні відбувається саме так, як має. Я всміхнулася й поклала голову йому на груди. Руки його стиснули мене дужче.
   – Вважай! Бо я можу звикнути, – мовила я.
   – Тільки не кажи, що ти вже звиклася з танцями.
   – Танцювати не так уже й зле – з тобою. Але я думала про дещо інше, – я ще міцніше притулилася до нього, – про те, щоб більше ніколи не відпускати тебе.
   – Ніколи, – пообіцяв він і нахилився, щоб поцілувати мене.
   Це був серйозний поцілунок – насичений, повільний, він тривав і тривав…
   Я мало не забула, де перебуваю, коли до мене долинув голос Аліси:
   – Белло! Час!
   На мить мене прошило роздратування на мою нову родичку за те, що вона перервала такий момент.
   Едвард же проігнорував її; губи його міцно притулилися до моїх, вони були ще наполегливішими, ніж перед тим. Серце моє шалено забилося, а долоні гладили його мармурову шию.
   – Ти збираєшся проґавити літак? – вимогливо запитала Аліса, яка вже стояла поруч. – Певна, ви чудово могли б провести медовий місяць в аеропорту, чекаючи наступного рейсу.
   Едвард трошки повернув обличчя, щоб пробурмотіти:
   – Забирайся, Алісо, – а тоді знову притулився вустами до моїх.
   – Белло, ти в літаку збираєшся сидіти в цій сукні? – знову запитала Аліса.
   Я не дуже звертала на неї увагу. В цю мить мені все було байдуже.
   Аліса тихо заричала:
   – Я їй зараз розкажу, куди ти її везеш, Едварде. Отож ліпше допоможи мені, бо в іншому разі…
   Він застиг. А тоді відірвав своє обличчя від мого й люто зиркнув на любу сестричку.
   – Ти така маленька – і така вредна!
   – Я не для того обирала ідеальне дорожнє вбрання, щоб змарнувати його, – відгризнулася Аліса, беручи мене за руку. – Ходімо зі мною, Белло.
   Я потягнулася за нею, востаннє зіп’явшись навшпиньки, щоб іще раз поцілувати Едварда. Вона нетерпляче смикнула мене за руку, забираючи від нього. Гості, які спостерігали картину, зронили кілька смішків. Тоді я здалася й дозволила їй відвести мене в порожній будинок.
   Аліса мала роздратований вигляд.
   – Вибач, Алісо, – перепросила я.
   – Я все розумію, Белло, – вона зітхнула. – Схоже, ти не могла з собою боротися.
   Я гигикнула, уздрівши її мученицький вираз обличчя, тож вона нахмурилася.
   – Дякую, Алісо. Весілля було найкращим з усіх можливих, – щиро сказала я їй. – Все було саме так, як мало бути. Ти найкраща, найкмітливіша, найталановитіша зовиця в цілому світі.
   Від таких слів вона миттю розтанула – і широко усміхнулася.
   – Я рада, що тобі сподобалося.
   Рене та Есме чекали нагорі. Утрьох вони швидко звільнили мене від сукні, а натомість вдягнули в темно-синій дорожній костюм, приготований Алісою. Я почувалася щасливою, коли чиїсь руки нарешті повитягували шпильки з мого волосся й дозволили йому вільно впасти за спиною (воно ще кучерявилося після кісок), таким чином урятувавши мене від неминучого головного болю. Весь цей час безперестанку по щоках моєї матері текли сльози.
   – Я подзвоню, щойно знатиму, куди ми прямуємо, – пообіцяла я, обіймаючи її на прощання. Певна, ця таємничість із медовим місяцем доводила її до божевілля – мати моя ненавиділа секрети, коли це не вона сама їх вигадувала.
   – Я все тобі розповім, тільки-но вона поїде, – випередила мене Аліса, самовдоволено вишкірившись на мій ображений вираз обличчя. Але ж це несправедливо – я про все дізнаюся останньою!
   – Приїжджай до нас із Філом в гості чимшвидше. Пора вже тобі з’їздити на південь – для переміни побачити трохи сонця, – мовила Рене.
   – Сьогодні не дощило, – нагадала я, уникаючи відповідати на запрошення.
   – Диво дивне.
   – Все готово, – сказала Аліса. – Твої валізи в машині – Джаспер зараз її піджене.
   Вона потягнула мене до сходів, а Рене дріботіла позаду, досі пригортаючи мене.
   – Я люблю тебе, мамо, – прошепотіла я, поки ми спускалися. – Я щаслива, що у тебе є Філ. Піклуйтеся одне про одного.
   – Я теж тебе люблю, Белло, сонечко.
   – Прощавай, мамо. Я люблю тебе, – повторила я крізь клубок у горлі.
   Едвард чекав унизу сходів. Я сперлася на його простягнуту руку, але водночас трошки відхилилася, щоб поглянути на людей, які прийшли нас проводити.
   – А тато? – запитала я, шукаючи його очима.
   – Он там, – прошепотів Едвард. Він потягнув мене крізь натовп гостей, а ті розступалися, щоб звільнити нам дорогу. Чарлі сором’язливо зіперся на стіну позаду всіх і мав такий вигляд, наче ховається. Почервонілі очі одразу пояснили чому.
   – О тату!
   Я обійняла його за пояс, і знову покотилися сльози – сьогодні я забагато плакала. Він поплескав мене по спині.
   – Ну-ну, досить. Ти ж не хочеш спізнитися на літак.
   Говорити про любов із Чарлі було важко – надто вже схожими були ми, завжди намагалися перевести мову на дрібниці, щоб не виставляти своїх збентежених почуттів напоказ. Але зараз було не до соромливості.
   – Я тебе завжди любитиму, тату, – мовила я до нього. – Не забувай про це.
   – І ти теж, Белло. Завжди любив, завжди буду.
   Я поцілувала його в щоку, а він водночас поцілував мене.
   – Дзвони мені, – попросив він.
   – Незабаром подзвоню, – пообіцяла я, знаючи, що тільки це я й можу пообіцяти. Хіба що телефонний дзвінок. Ні батько, ні мати більше ніколи не зможуть мене побачити – я занадто змінюся, я стану занадто небезпечною.
   – Ну, то йди вже, – пробуркотів він. – Бо спізнишся.
   Гості знову розступилися, даючи нам дорогу. Едвард міцно притиснув мене до себе, поки ми вибиралися з натовпу.
   – Ти готова? – запитав він.
   – Так, – відповіла я – і була певна, що так воно і є.
   Всі заплескали в долоні, коли Едвард поцілував мене біля хвіртки. А коли нас почали засівати рисом⁶, він хутенько заштовхав мене в машину. Здебільшого рис розлітався навсібіч, але хтось – підозрюю, це був Еммет, – жбурнув жменю несподівано влучно, і зерно зрикошетило з Едвардової спини просто на мене.
   Машина була прикрашена квітами, гірлянди тягнулися обабіч по всій довжині, а до бампера приторочені були довгі й невагомі газові стрічки, на яких бовталося з дюжину черевиків – не простих, а на вигляд цілком нових і вельми дорогих, фірмових.
   Едвард затулив мене від рисового дощу, поки я залазила в машину, а тоді сам стрибнув усередину, і ми покотилися геть, а я махала рукою крізь вікно й гукала: «Я люблю вас!» – проводжаючи очима ґанок, звідки нам у відповідь махали руками родичі.
 
   У весільній церемонії рис символізує плодючість.
   Останнє, що вихопило око, то були мої батьки. Філ обома руками ніжно пригортав Рене. Однією рукою вона обіймала його за пояс, але другу простягнула, щоб взяти за руку Чарлі. Такі різні вияви любові, і які вони в цю мить гармонійні! Ця картина вселяла мені надію.
   Едвард стиснув мою долоню.
   – Я тебе кохаю, – мовив він.
   Я притулилася головою до його руки.
   – Ось чому ми зараз тут, – повторила я його власні слова.
   Він поцілував мене у маківку.
   Коли ми звернули на чорну стрічку шосе й Едвард вчавив педаль газу, крізь гудіння мотору прорвався далекий звук, який долинав із лісу. Якщо я чула цей звук, то Едвард уже точно мав його чути. Але він нічого не сказав, і звук поволі стихнув удалині. Я теж не зронила ні слова.
   Пронизливе виття, яке краяло серце, даленіло й даленіло, аж поки не стихло зовсім.

Розділ 5
Острів Есме

   – Х’юстон? – здивовано вигнула я брову, коли ми підійшли до виходу на посадку в аеропорті Сієтла.
   – Одна з пересадочних станцій на шляху, – запевнив мене Едвард, усміхаючись.
   Не встигла я заплющити очі, як він уже збудив мене. Я була зовсім сонною, поки він тягнув мене через термінали, і тільки зусиллям волі змушувала себе тримати очі розплющеними. Кілька хвилин я не могла збагнути, що відбувається, опинившись перед стійкою реєстрації на міжнародні рейси – то був наступний переліт.
   – Ріо-де-Жанейро? – перепитала я із тремтливою ноткою в голосі.
   – Ще одна пересадка, – відповів Едвард.
   Переліт до Південної Америки був тривалим, але комфортним – ми сиділи в широких кріслах першого класу, Едвард пригортав мене. Я нарешті виспалась і прокинулася на диво свіжою, коли ми заходили на посадку над аеропортом, а косі промені призахідного сонця зазирали в ілюмінатор.
   Але цього разу ми не чекали в аеропорту на наступний рейс, як я гадала. Натомість ми взяли таксі, яке промчало нас темними, запрудженими, живими вулицями Ріо. Я не розуміла й слова з тих вказівок, які Едвард давав водієві, отож вирішила, що ми шукаємо готель, де зупинимося перед наступним витком подорожі. Щойно я про це подумала, в животі моєму шарпнуло, наче перед виходом на сцену. Таксі все їхало і їхало людними вулицями, людей ставало дедалі менше, і нарешті ми, здається, виїхали на західну околицю міста, прямуючи до океану.
   Зупинилися ми біля доків.
   Едвард провів мене повз довгий ряд білих яхт, що гойдалися на почорненій темрявою воді. Човен, біля якого він зупинився, був меншим за інші, вужчим; вочевидь, його призначення – швидкість, а не зручність. Він був не менш розкішним, проте граційнішим за решту. Едвард легко зістрибнув усередину, незважаючи на важкі валізи в руках. Їх він кинув на палубі й обернувся, щоб допомогти мені обережно перелізти через борт.
   Мовчки я спостерігала за тим, як він готує човен до відплиття, здивована, наскільки вправно й вільно він з усім порається, адже ж раніше він ніколи не згадував, що любить ходити на яхті. Проте, з іншого боку, він знається ледь не на всьому.
   Ми вийшли у відкритий океан і попрямували на схід, а я швиденько подумки згадала все, що знала з географії. Наскільки я пригадувала, на схід від Бразилії нічого не було… хіба що Африка.
   Але Едвард гнав уперед, а вогні Ріо поступово згасали, допоки зовсім не щезли десь позаду. На обличчі його грала знайома натхненна усмішка – її могла викликати тільки швидкість. Човен стрибнув у хвилю, і мене обдало морськими бризками.
   Та нарешті цікавість, яку я намагалася притлумити стільки часу, взяла гору.
   – Нам іще далеко плисти? – запитала я.
   На нього зовсім не схоже – забути про те, що я людина, проте у мене так і крутилося в голові: невже він планує збавляти час на цьому човні?
   – Ще з півгодини, – він поглянув на мої долоні, якими я вчепилася в сидіння, й посміхнувся.
   Ну гаразд, подумала я. Кінець кінцем, він вампір. Може, ми прямуємо до Атлантиди.
   Минуло двадцять хвилин. Крізь рев мотора Едвард гукнув мене на ім’я.
   – Белло, поглянь от туди, – він указав кудись уперед.
   Спершу я бачила хіба чорноту навкруги і білу місячну доріжку на воді. Проте я й далі вдивлялася в тому напрямку, куди він указував, і врешті розрізнила якусь чорну масу, яка вклинювалась у місячну доріжку на хвилях. Я примружила очі – силуети в темряві стали чіткішими. Чорна маса перетворилася на невисокий неправильний трикутник, один ріг якого випинався в море довгим жалом і нарешті губився в хвилях. Ми наближались, і я вже бачила, що краї його гойдаються, мов пера, у легкому морському бризі.
   А тоді очі мої змінили фокус, і все стало на свої місця: попереду із води вистромлювався острівець, гойдалося пальмове гілля, а пляж яснів у місячному світлі.
   – Де ми? – промурмотіла я, поки він змінював курс – обходив острів так, щоб підійти до нього з півночі.
   Він почув мене, незважаючи на шум мотора, й розплився в широкій усмішці, що світилася в сяйві місяця.
   – Острів Есме.
   Човен різко зменшив швидкість і напрочуд точно пришвартувався до невеличкого доку, збудованого з дерев’яних колод, які в світлі місяця здавалися білими. Мотор стихнув, і запала цілковита тиша. Жодних звуків, окрім плюскоту хвиль, які билися в борти човна, та шелесту бризу у верховітті пальмових дерев. Повітря було теплим, вологим, запашним – наче пара у ванній після гарячого душу.
   – Острів Есме? – перепитала я зовсім тихо, проте це все одно прозвучало заголосно й розколошкало нічну тишу.
   – Це подарунок Карлайла – Есме дозволила нам скористатися ним.
   Подарунок. Хто може собі дозволити дарувати острови? Я нахмурилася. Я й не замислювалася над тим, що Едвардова щедрість – то набута звичка.
   Він витягнув валізи на док, а тоді повернувся назад, розпливаючись у своїй неймовірній усмішці, коли потягнувся по мене. Замість подати мене руку, він згріб мене на оберемок.
   – А тобі хіба не варто дочекатися порогу, щоб тоді вже перенести мене? – запитала я, тамуючи подих, коли він легко вистрибнув із човна.
   Він усміхнувся.
   – Я прискіпливий у всьому.
   Згрібши ручки обох величезних валіз однією рукою, а другою підхопивши мене, він поніс мене через док, а далі вздовж піщаної стежини, обабіч якої чорніли зарості.
   Деякий час навкруги, серед схожих на джунглі заростів, було чорно, хоч в око стрель, але згодом я розрізнила попереду теплий вогник. А тоді усвідомила, що вогник – то будинок: два рівні й великі яскраві квадрати – вікна обабіч дверей, – й мене знову охопила паніка, мов перед виходом на сцену, – дужче, ніж будь-коли, набагато дужче, ніж коли я гадала, що ми прямуємо до готелю.
   Серце моє гучно загупало об ребра, а подих, здалося, застряг у горлі. Я відчувала, що Едвард дивиться на мене, але сама не підводила на нього погляду. Я втупилася в порожнечу просто себе, проте не бачила нічого.
   Він не питав мене, про що я замислилась, і це було на нього не схоже. Я здогадалася, що він, либонь, знервований анітрохи не менше за мене.
   Він поставив валізи на ґанку попід портиком, щоб відчинити двері – вони були незамкнені.
   Едвард подивився униз на мене, дочекавшись, поки я не погляну просто йому в очі, а тоді переступив поріг.
   Він проніс мене через цілий будиночок, вмикаючи дорогою світло; ми обоє мовчали. Я неясно бачила хату – мені здалося, що як на такий острів вона була досить великою і начебто на диво знайомою. Я звикла до блідих кольорів, яким надавали перевагу Каллени; тут усе було по-домашньому. Проте я не могла зосередитися на деталях. Пульс стугонів у мене у вухах, і через це я все бачила наче в тумані.
   Аж тут Едвард зупинився й увімкнув останню лампу.
   Кімната була великою та білою, а дальня її стіна була зроблена здебільшого зі скла – звична декорація для вурдалаків. За шибкою місяць кидав яскраве сяйво на пісок, а на віддалі кількох кроків від будинку зблискували хвилі. Проте я заледве могла роздивитися щось із цього. Натомість я добре бачила здоровенне біле ліжко по центру кімнати, огорнене хвилястими хмарами москітних сіток.
   Едвард поставив мене на ноги.
   – Я піду… принесу багаж.
   У кімнаті було занадто гаряче, духота була гірша, ніж тропічна ніч за вікном. Краплина поту миттю набрякла в мене на потилиці. Я ступала вперед, поки рука моя не торкнулася пінявої сітки. Чомусь мені здавалося дуже важливим переконатися, що все навколо – реальне.
   Я не чула, як повернувся Едвард. Зненацька його зимна пучка ковзнула моєю шиєю, стираючи краплину поту.
   – Тут трохи гаряче, – вибачився він. – Мені здавалося… так буде найкраще.
   – Прискіпливий, – промурмотіла я собі під ніс, і він гигикнув. Це був нервовий смішок, незвичний для Едварда.
   – Я намагався подбати про кожну дрібницю, щоб усе минулося… легше, – визнав він.
   Я голосно ковтнула клубок у горлі, досі уникаючи його погляду. Чи в світі був іще хоч один такий медовий місяць?
   Я сама знала відповідь. Ні. Не було.
   – Цікаво, – повільно мовив Едвард, – може… ти… спершу хотіла б поплавати опівночі зі мною? – він глибоко зітхнув. А коли знову заговорив, голос його трохи вспокоївся: – І вода дуже тепла. Саме такий пляж, як ти любиш.
   – Звучить незлецьки, – промовила я зривистим голосом.
   – Певен, тобі сподобається кілька хвилин людських задоволень… Ми подолали далекий шлях.
   Я дерев’яно кивнула. Я заледве почувалася людиною; може, кілька хвилин на самоті допоможуть чуттям повернутися.
   Вуста його торкнулися моєї шиї якраз попід вухом. Він хихикнув, і його холодний подих лоскотнув мою розпашілу шкіру.
   – Не барися занадто, місіс Каллен.
   Я здригнулася на звук власного нового імені.
   Його вуста ковзнули моєю шиєю нижче, аж до плеча.
   – Я чекатиму на тебе у воді.
   Він пройшов повз мене до скляних дверей, які виходили просто на піщаний пляж. Дорогою він звільнився від сорочки й кинув її на підлогу, а тоді вислизнув крізь двері в місячне сяйво. Душне солоне повітря увірвалося в кімнату.
   Моя шкіра палала. Перша реакція – поглянути й перевірити, чи не зблискує полум’я. Ні, не зблискує. В усякому разі нічого видимого.
   Я нагадала собі, що варто дихати, а тоді спотикаючись попрямувала до гігантської валізи, яку Едвард відчинив на стільниці низької білої шафки. Напевно, це моя, бо ж на самій горі лежить знайома косметичка, та ще й кругом багато рожевого кольору, хоча я й не могла впізнати жодної з речей. Поки я перебирала купи складеного ганчір’я, шукаючи чогось знайомого й зручного – може, старий спортивний костюм абощо, – я звернула увагу, що під пальцями шурхотить до біса шовкових стрічок і невагомого атлáсу. Білизна. Дуже делікатна білизна з французькими етикетками.
   Я ще не знала, як саме й коли, проте одного дня Аліса відповість за це.
   Я здалася й попрямувала у ванну кімнату, визирнула у довгасте віконце, яке виходило на той-таки пляж, що й скляні двері. І не побачила Едварда; гадаю, він плавав під водою, і не думаючи випливати на поверхню, щоб ковтнути повітря. Угорі в небі висів однобокий місяць, майже повня, і пісок біло блищав у його сяйві. Око моє вихопило якийсь рух – то Едвардів одяг гойдався на вітрі у розгіллі однієї з пальм.
   Шкіра моя знову запалала.
   Я кілька разів глибоко вдихнула й видихнула і підійшла до дзеркал понад умивальником. Вигляд я мала очікуваний – проспала ж бо в літаках цілий день. Я відшукала гребінь і чесала волосся на потилиці, поки кудли не розпрямилися, а гребінь не був повен волосся. Двічі я старанно почистила зуби. Тоді вмилася й поплескала водою собі на потилицю, яка палала в гарячці. Це було дуже приємно, і я заодно вимила руки, а тоді вирішила просто прийняти душ. Знаю, перед плаванням купатися – дурниця, проте мені треба було заспокоїтися, а гаряча вода – один із найнадійніших способів.
   Крім того, мені спало на думку, що непогано було б і ноги поголити.
   Коли я скінчила, схопила великий білий рушник із полички й загорнулася попід пахвами.
   А тоді я зіткнулася з проблемою, про яку не подумала раніше. Що вдягати? Вочевидь, не купальник. Проте дивно було б убрати і звичний одяг. А про ті речі, які напакувала Аліса, не хотілося навіть думати.
   Дихання моє знову пришвидшилося, а руки затремтіли – куди й поділася заспокійлива дія душу. Я почувалася наче п’яна, мною заволодівала непоборна паніка. Просто в рушнику я всілася на прохолодній кахляній підлозі й заховала голову поміж колін. Я тільки й молилася, щоб Едвард не пішов мене шукати, перш ніж я візьму себе в руки. Уявляю, що б він подумав, якби побачив мене отаку роздризкану. Він миттю переконає себе, що ми чинимо помилку.
   Але я боялася зовсім не того, що ми чинимо помилку. Зовсім. Я боялася, бо гадки не мала, як діяти і з чого починати, я просто боялася виходити за двері назустріч незнаному. Особливо вбрана у французьку білизну. Я знала, що до цього ще точно не готова.
   Відчуття було просто як в актора на сцені, який вийшов перед тисячну публіку й гадки не має, які в нього слова.
   Як людям це вдається – проковтнути всі свої страхи й довірити без вагань комусь усі свої вади та страхи – комусь, хто виказав значно менше відданості, ніж Едвард мені? Якби отам надворі був не Едвард, якби я не знала кожнісінькою клітиною власного тіла, що він кохає мене так само палко, як я його, – безумовно і безперечно і, правду кажучи, безпричинно, – я б так і не змогла підвестися з підлоги.
   Але там, надворі, був саме Едвард, отож я прошепотіла до себе: «Не будь боягузкою», – і змусила себе зіп’ятися на ноги. Я підтягнула рушник попід пахвами й цілеспрямовано промарширувала геть із ванної кімнати. Проминула валізу й ліжко, і не глянувши на них. І вийшла крізь відчинені скляні двері на дрібненький, як борошно, пісок.
   Все навкруг було в чорно-білих барвах, місяць стер усі кольори. Я повільно йшла теплим піском і зупинилася поряд із покрученим деревом, де Едвард залишив свій одяг. Поклала руку на шорсткий стовбур і почекала, поки вирівняється дихання. Принаймні трошки вирівняється.
   Я подивилася на хвилі, чорні у темряві, шукаючи Едварда.
   Його неважко було знайти. Він стояв спиною до мене по пояс у воді й задивлявся на овальний місяць. Мертвотно-бліде світло місяця забарвило його шкіру в чисто-білий колір – білий як пісок, як сам місяць, – а волосся його стало чорним як океан. Він стояв без жодного руху, поклавши долоні на воду; невисокі хвилі розбивалися об нього, як об скелю. Я довго дивилася на м’які лінії його спини, плечей, рук, шиї, на його бездоганну постать…
   Полум’я, яким горіла моя шкіра, більше не було мов яскравий спалах – то був повільний, глибокий вогонь, який змів і мою сором’язливість, і невпевненість. Я без вагань скинула рушник, залишивши його на дереві поряд із Едвардовим одягом, і ступила попід біле світло, котре й мене зробило такою самою блідою, як пісок.
   Я не чула власних кроків, поки йшла до краю води, але гадаю, Едвард чув. Він не озирнувся. Ніжні бульбашки закипіли довкола моїх пальців на ногах – Едвард мав рацію стосовно температури води: вона була такою теплою, мов у ванні. Я ступила у воду, обережно ставлячи ноги на невидиме океанське дно, проте обережність і не була потрібна – пісок весь час був абсолютно гладеньким, тільки дно поступово знижувалося, коли я наближалася до Едварда. Я брела крізь невагому течію, поки не опинилася поруч, а тоді поклала свою руку на його долоню, яка гойдалася на воді.
   – Яка краса, – мовила я, також підводячи очі до місяця.
   – Непогано, – зауважив він, наче на нього це не справляло враження. Він помалу обернувся до мене обличчям; маленькі хвилі, здійняті його рухом, розбилися об мою шкіру. Очі його здавалися срібними на льодяному обличчі. Він перевернув руку, й наші пальці сплелися у воді. Вона була такою теплою, що на шкірі в мене не виступили мурашки від його холодного дотику.
   – Але я не вживав би слова краса, – вів далі він, – коли ти стоїш поряд для порівняння.
   Я усміхнулася самими кутиками вуст, а тоді підняла вільну руку – вона вже не тремтіла – й поклала йому на серце. Біле на білому – вперше ми пасували одне одному. Він ледве-ледве здригнувся від мого дотику. Дихання його пришвидшилося.
   – Я обіцяв, що ми спробуємо, – прошепотів він, зненацька напружуючись. – Якщо… якщо я робитиму щось не так, якщо я завдам тобі болю, ти маєш одразу ж зупинити мене.
   Я серйозно кивнула, не відводячи погляду від його очей. Я зробила ще один крок у воді та схилила голову йому на груди.
   – Не бійся, – промурмотіла я. – Ми створені одне для одного.
   І знагла мене просто затопило переконання, наскільки правдивими були мої слова. У цей момент усе було настільки бездоганно, настільки правильно, що навіть жодні сумніви не виникали.
   Він пригорнув мене одною рукою, притискаючи до себе, – літо й зима. Здавалося, що кожен нерв у моєму тілі – то дріт під напругою.
   – Назавжди, – погодився він, а тоді ніжно потягнув мене на глибину.
 
   Зранку я прокинулася від пекучого сонця, яке лоскотало мені спину. Це був пізній ранок, може, навіть обід, я не була певна. Але окрім часу, все решта було ясним: я достеменно знала, де перебувала – у ясній кімнаті з великим білим ліжком, а крізь розчинені двері вливалось яскраве сонячне світло. Хмари москітної сітки пом’якшували сяйво.
   Я не розплющувала очей. Я була занадто щаслива і боялася порушити це відчуття хоч і в дрібничці. Жодних звуків – тільки хвилі за вікном, наше дихання, моє серцебиття…