Стефені Маєр. Світанок

   – В чому ти була певна? Коли це ти встигла впевнитись?
   – Ну, коли ти приїжджала навідати мене у квітні, мені здалося, що все вже давно на мазі… ну, ти розумієш, що я маю на увазі. Ти не вмієш прикидатися, сонечко. Але я нічого не сказала, бо знала, що нічого доброго з того не буде. Ти ж точно як Чарлі, – вона смиренно зітхнула. – Коли вже ти щось собі втовкмачиш у голову, переконати тебе неможливо. І, точно як Чарлі, ти своїх рішень не міняєш.
   А тоді вона сказала таку річ, якої я найменше сподівалася почути від власної матері.
   – Але не повторюй моїх помилок, Белло. Я чую по твоєму голосу, що ти перелякана до втрати голови, і гадаю, що боїшся ти саме мене, – вона гигикнула, – боїшся моєї реакції. Певна річ, я багато розводилася про шлюб і дурощі (і я цих слів не забираю назад), але зрозумій: ті всі слова я говорила про себе. А ти – цілком інша людина. Ти вчиняєш власні помилки, я певна, що й у тебе в житті буде чимало такого, про що ти шкодуватимеш. Проте з відповідальністю в тебе ніколи не було проблем. Я певна, що брати на себе відповідальність ти вмієш ліпше, ніж більшість сорокарічних із тих, що я знаю, – Рене знову засміялася. – Моя маленька донечка середнього віку. Тобі пощастило, що ти спромоглася знайти собі пару з такою самою дорослою душею.
   – А ти… не сердишся? Ти не вважаєш, що я чиню жахливу помилку?
   – Звісна річ, краще було б, якби ти кілька років почекала. Ну, поглянь на мене, невже я на вигляд така стара, що мені пасуватиме роль тещі? Ні, можеш не відповідати… Але ж ідеться не про мене. Ідеться про тебе. Ти щаслива?
   – Я не знаю. Я наче переживаю клінічну смерть.
   Рене хихикнула.
   – Ти щаслива з ним, Белло?
   – Так, але…
   – Тобі коли-небудь захочеться проміняти його на когось іншого?
   – Ні, але…
   – Але що?
   – Ти хіба не збираєшся сказати, що я поводжуся, як і будь-який закоханий підліток ще з початку людства?
   – Ти ніколи не була підлітком, сонечко. І ти знаєш, що найкраще для тебе.
   Останні кілька тижнів Рене на диво активно занурилась у весільні плани. Годинами вона висіла на телефоні, балакаючи з Едвардовою матір’ю Есме – тут і мови не могло бути про те, щоб свати не помирилися. Рене просто обожнювала Есме – та зрештою, як іще можна було ставитися до моєї чудової майбутньої свекрухи?
   Мене звільнили від багатьох клопотів. Едвардова та моя родини давали раду з весільними турботами разом, тож мені не доводилося ні думати про це, ні тим паче щось робити.
   Чарлі, звісно, шаленів, але мене радувало, що шаленіє він зовсім не через мене. Винуватицею була Рене. Він сподівався, що вона задасть мені перцю. А що тепер він міг вдіяти, коли головна його погроза – все розповісти мамі – нікого вже не лякала? Він не мав козирів і добре це усвідомлював. Отож і крутився по хаті, бурмочучи собі під ніс щось про те, що не можна довіряти нікому в світі…

* * *

   – Тату? – покликала я, розчиняючи двері. – Я вдома.
   – Стривай, Белло, постій там, де стоїш.
   – Га? – перепитала я, автоматично зупиняючись.
   – Секундочку!.. Ай! Боляче, Алісо!
   – Вибачте, Чарлі, – відгукнувся захеканий голос Аліси. – А так?
   – У мене кров!
   – Нема тут нічого. Навіть шкіру не подряпала – будьте певні.
   – Що там відбувається? – настійливо запитала я, вагаючись біля дверей.
   – Ще тридцять секунд, будь ласка, Белло, – мовила Аліса до мене. – І твоя терплячість буде винагороджена.
   – Гм, – докинув Чарлі.
   Я нетерпеливо притопувала ногою, рахуючи кожен удар. Ще я не дорахувала до тридцятьох, Аліса гукнула:
   – О’кей, Белло, можеш заходити.
   Ступаючи обережно, я завернула за ріг і опинилась у вітальні.
   – О, – фиркнула я, – о! Тату! А тобі не здається, що вигляд ти маєш…
   – Дурнуватий? – докінчив за мене Чарлі.
   – Я хотіла сказати – франтуватий.
   Чарлі почервонів. Аліса взяла його за лікоть і змусила повільно розвернутися, щоб показати світло-сірий смокінг зусібіч.
   – Алісо, припини, я видаюся повним ідіотом.
   – Ніхто з тих, кого вдягала я, ніколи не видавався ідіотом.
   – Вона має рацію, тату. У тебе фантастичний вигляд! А з якої оказії?
   Аліса закотила очі.
   – Остання примірка. І для тебе теж.
   І тоді я нарешті відірвала очі від напрочуд елегантного Чарлі й побачила застрашливих розмірів білий мішок для одягу, який охайно поклали на канапі.
   – А-а-а…
   – Піднімайся у свій щасливий куточок, Белло. Це не забере багато часу.
   Я глибоко зітхнула й заплющила очі. Отак із заплющеними очима я подибала сходами нагору до своєї кімнати. Там я роздягнулася до білизни й стала, розвівши руки в боки.
   – Можна подумати, що я тут заганяю бамбукові скіпки тобі під нігті, – пробурмотіла Аліса, заходячи до кімнати слідом за мною.
   Я не звертала уваги. Я була у своєму щасливому куточку.
   У моєму щасливому куточку гармидер, пов’язаний із весіллям, давно закінчився. Без моєї участі. Все було зроблено й забуто.
   У моєму щасливому куточку ми з Едвардом були на самоті. Декорації постійно мінялися – з туманного лісу перетворювалися на хмарне місто, а тоді на полярну ніч, – бо Едвард тримав у секреті місце, де ми збиралися провести медовий місяць, щоб зробити мені сюрприз. Але мене найменше турбувало питання де.
   Ми з Едвардом були разом, я виконала свою частину угоди. Я вийду за нього заміж. Це було найголовніше. Крім того, я прийняла всі його ганебні подарунки та вступила до Дартмутського коледжу. Отож тепер була його черга.
   Перш ніж він перетворить мене на вампіра (це головний пункт угоди), він має виконати ще одну умову.
   В Едварда була досить нав’язлива стурбованість стосовно того, що я незабаром утрачу людські переваги, а він не хотів би, аби я жаліла про деякі речі. Більшість із них (як випускний бал, наприклад), я вважала цілковитою дурницею, щоб про них шкодувати. Тільки одна людська перевага була варта того, аби жаліти про її втрату. І саме цю перевагу, Едвард волів би, щоб я чимшвидше викинула з голови.
   Ось у чому була справа. Я погано уявляла собі, якою буду, коли перестану бути людиною. Я на власні очі бачила перволітків-вампірів, наслухалася безліч історій про важкі часи «дитинства» від своєї майбутньої родини. Кілька років мною керуватиме спрага. Мине чимало часу, перш ніж я знову стану собою. І навіть коли я знову отримаю контроль над власним тілом, я вже ніколи не почуватимуся точно так, як зараз.
   Людиною… і шалено закоханою.
   Я хотіла пережити людський досвід, перш ніж проміняю своє м’яке, вразливе, кероване гормонами тіло на щось прекрасне, міцне… і невідоме. Я хотіла справжнього медового місяця з Едвардом. І незважаючи на небезпеку, на яку, Едвард вважав, він цим мене наражає, я воліла спробувати.
   Тільки краєм свідомості я відчувала присутність Аліси та чула, як атлáс шурхотить і шелестить на моїй шкірі. В цей момент мені байдуже було до того, що про мене позаочі балакають у місті. Я не думала про те, що дуже скоро мені доведеться зіграти головну роль у весільній виставі. Я не боялася, що випадково наступлю собі на шлейф, чи зарегочу в небажаний момент, чи здаватимуся занадто юною, я не думала про всіх людей, які витріщатимуться на мене, і навіть про те, що місце мого найкращого друга залишатиметься порожнім.
   Ми з Едвардом були у моєму щасливому куточку.

Розділ 2
Довга ніч

   – Я вже за тобою скучила…
   – Я не мушу йти. Можу залишитися.
   – М-м-м…
   Деякий час було тихо, тільки серце моє калатало, наше дихання зривалося, а вуста шелестіли, рухаючись синхронно.
   Іноді було дуже легко забути, що я цілую вурдалака. Не тому, що на вигляд він був звичайною людиною – я ніколи й на мить не могла забути, що пригортаю не так мужчину, як янгола, – а тому, що він умів удати, наче для нього торкатися вустами моїх вуст, обличчя, шиї зовсім не важко. Він переконував мене, що давно вже подолав спокусу, якою для нього колись була моя кров, а сама думка про те, що він може мене втратити, миттю вилікувала його від будь-яких спокус. Проте я знала, що запах моєї крові й досі болісно відзивався в ньому – і досі палив йому горло, наче він вдихав полум’я.
   Я розліпила повіки й побачила, що його очі теж розплющені – він вдивлявся в моє обличчя. Мені не подобалося, коли він так на мене глядів. Здавалося, що я – нагорода, а зовсім не фантастично щасливий переможець.
   На мить наші погляди зустрілися; його золоті очі були такими глибокими, що мені привиділося: я можу зазирнути просто йому в душу. Я почувалася дурепою, що колись ставила під сумнів сам факт існування його душі, хоч він і вампір. У нього була найпрекрасніша душа – прекрасніша, ніж його чудовий розум, чи незрівнянне обличчя, чи славнозвісне тіло.
   Він поглянув на мене, наче теж здатен був побачити мою душу й наче йому сподобалося те, що він угледів.
   Проте зазирати мені в голову, як він зазирав іншим людям, Едвард не міг. Ніхто не знав чому – мій мозок мав дивну особливість, яка захищала його від тих неймовірних і жахливих впливів, на які були здатні безсмертні. (Та захищений був тільки мій розум – тіло ж не могло протистояти вампірам, які своїм поводженням відрізнялися від Едварда). Але я була вдячна за цю здібність свого мозку, яка дозволяла тримати мої думки в таємниці. Я червоніла на саму думку про те, що це могло би бути не так.
   Я знову наблизила Едвардове обличчя до свого.
   – Точно, залишаюся, – промурмотів він мить потому.
   – Ні, ні. Це ж остання холостяцька вечірка. Ти маєш піти.
   Я вимовляла ці слова, а пальці правої руки тим часом розчісували його бронзове волосся, ліва ж долоня пригортала його за спину. Його холодні руки гладили моє обличчя.
   – Холостяцькі вечірки призначені для тих, хто шкодує про те, що одинокі дні минулися. А я не можу дочекатися, коли вже минуться мої. Тому нема навіть сенсу йти.
   – Точно, – я видихнула затамоване повітря на зимну шкіру його шиї.
   Можна сказати, що я перебувала у своєму щасливому куточку. Чарлі спав без задніх ніг у своїй кімнаті, тож можна вважати, що ми самі. Ми скрутилися клубочком на моєму маленькому ліжку, пригорнулися щонайтісніше, якщо не вважати теплого коца з афганської вовни, в який я була загорнута, як у кокон. Я ненавиділа цей коц, та коли мої зуби починали стукотіти, це якось порушувало романтичну атмосферу. Чарлі б зауважив, якби в серпні мені заманулося увімкнути опалення…
   Ну, коли вже мені доводилося загортатися, то принаймні Едвардова сорочка валялася на підлозі. Я так і не змогла оговтатися від шоку – таким ідеальним було його тіло: біле, прохолодне, лискуче, мармурове. Я провела рукою по кам’яних грудях, в захваті торкнулася плаского живота. Едвард ледь помітно здригнувся, і його вуста знову знайшли мої. Я обережно діткнулася кінчиком язика його гладких, наче скло, вуст, і він зітхнув. Його солодке дихання – прохолодне й приємне – огорнуло моє обличчя.
   Він уже вивільнявся з обіймів – він так чинив імпульсивно щоразу, коли йому здавалося, що ми зайшли задалеко, – то була рефлекторна реакція, хоча насправді він понад усе хотів продовжувати. Більшість свого життя Едвард намагався відмовлятися від будь-яких тілесних задоволень. Я знала, як він боїться зараз уперше змінити свій звичний світ.
   – Стривай, – мовила я, охоплюючи його за плечі та притискаючись до нього щільніше. Я вивільнила одну ногу й обвила її довкола його пояса. – Тренування – суть навчання.
   Він реготнув.
   – Ну, ми вже непогано просунулися в навчанні, як гадаєш? Ти за останній місяць взагалі спала?
   – Але ж у нас генеральна костюмована репетиція, – нагадала я йому, – а ми розіграли тільки деякі сцени. Нема часу на обережність.
   Думала, він засміється, проте він не відгукнувся, а тіло його несподівано напружилось і застигло. Золото його очей, яке здавалося розплавленим, стужавіло.
   Я пригадала власні слова – і збагнула, який підтекст вчувся йому в них.
   – Белло… – прошепотів він.
   – Будь ласка, не починай, – мовила я. – Ми ж домовилися.
   – Ну, не знаю. Та к важко зосередитися, коли ти отак зі мною. Я… я не можу нормально міркувати. Я не здатен себе контролювати. Ти можеш постраждати.
   – Нічого зі мною не станеться.
   – Белло…
   – Ш-ш-ш! – я притисла свої вуста до його, щоб зупинити цей напад паніки. Це я вже чула неодноразово. Але йому не вдасться зламати нашу угоду. Не після того, як він наполіг, щоб ми спершу одружилися.
   Він відповів на мій поцілунок, але вже за мить я відчула, що він не віддається поцілункам, як раніше. Турбується, весь час турбується. Як усе зміниться, коли йому вже не треба буде за мене турбуватися! Куди він діватиме свій вільний час? Доведеться пошукати собі нового хобі.
   – Як твої ноги?
   Він мав на увазі, чи не холонуть вони зі страху, тож я відповіла:
   – Теплі, як із тостера.
   – Справді? А ти не передумала? Ще не пізно все змінити.
   – То ти так намагаєшся позбутися мене?
   Він гигикнув.
   – Просто хотів пересвідчитися. Не хочу, щоб ти щось чинила, поки не будеш абсолютно певна свого рішення.
   – Я певна щодо тебе. А з рештою я впораюся.
   Він повагався, і я вже міркувала, чи знову не бовкнула чогось зайвого.
   – Впораєшся? – запитав він тихо. – Я не маю на увазі весілля – певен, його ти переживеш, незважаючи на всю свою малодушність, – але потім… Що буде з Рене, що буде з Чарлі?
   Я зітхнула.
   – Я скучатиму за ними.
   Гірше, що вони скучатимуть за мною, – але я не хотіла підливати олії у вогонь.
   – А як щодо Анжели й Бена, Джесики й Майка?
   – За друзями своїми я також скучатиму, – я в темряві всміхнулася. – Особливо за Майком. О Майку! Як же я без тебе буду?
   Едвард заричав.
   Я засміялася, проте потім знову посерйознішала.
   – Едварде, ми вже все це проходили. Я знаю, що будуть важкі часи, але я так хочу. Я хочу тебе, і хочу назавжди. Одного людського життя для мене замало.
   – Назавжди заморожена у віці вісімнадцятьох років, – прошепотів він.
   – Жіноча мрія, втілена в реальність, – підкуснула я його.
   – Ніколи не змінишся… ніколи не зможеш зрушити з місця.
   – А це що означає?
   Він відповів дуже повільно.
   – Пам’ятаєш, як ми сказали Чарлі, що одружуємося? І він подумав, що ти… вагітна?
   – І ще подумав, що тебе варто застрелити, – докинула я зі сміхом. – Визнай, на якусь мить він замислився про таку можливість.
   Він не відповів.
   – Що таке, Едварде?
   – Я б хотів… я б хотів, щоб тоді це виявилося правдою.
   – Га? – видихнула я.
   – Тим більше, що це таки могло виявитися правдою. У тебе була така можливість. І мені жахливо забирати в тебе цю можливість.
   Хвилина в мене пішла на те, щоб оговтатися.
   – Я знаю, що чиню.
   – Звідки ти це можеш знати, Белло? Поглянь на мою матір, на мою сестру. Це не така легка жертва, як тобі може здатися.
   – Есме і Розалія чудово почуваються. А якщо згодом виникнуть проблеми, ми можемо вчинити так, як учинила Есме, – всиновити.
   Едвард зітхнув, і в голосі його забриніли зловісні нотки.
   – Це не правильно! Я не хочу, щоб ти заради мене йшла на жертви. Я хочу тобі давати, а не забирати. Я не хочу красти в тебе майбутнє. Якби я був людиною…
   Я затулила долонею йому вуста.
   – Ти – моє майбутнє. І припини. Годі скиглити, бо я зараз покличу твоїх братів, щоб вони самі тебе забрали. Мабуть, тобі таки треба побувати на холостяцькій вечірці.
   – Вибач. Я замучив тебе скигленням? Либонь, це все через нерви.
   – То це в тебе від страху холонуть ноги?
   – Не в тому сенсі. Я ціле століття чекав, щоб одружитися з тобою, міс Свон. Не можу дочекатися весільної церемонії, щоб… – він обірвав свою думку на півслові. – О, заради любові й усього святого!
   – Що сталося?
   Він скреготнув зубами.
   – Моїх братиків не доводиться і викликати. Вочевидь, Еммет і Джаспер сьогодні увечері не дадуть мені сачконути.
   На мить я міцніше притисла його до себе, а тоді відпустила. Я не знала такої молитви, яка дозволила б мені виграти у перетягуванні канату з Емметом.
   – Повеселись добряче.
   Об шибку щось шкрябонуло – хтось навмисно дряпав своїм сталевим нігтем по склу, щоб викликати цей жахливий, нестерпний для вух звук, від якого мов присок сиплеться за комір. Я здригнулася.
   – Якщо ти просто зараз не відпустиш Едварда, – погрозливо просичав Еммет, якого досі не було видно в темряві ночі, – ми по нього зайдемо самі!
   – Іди, – засміялась я, – бо вони зараз розтовчуть мені хату.
   Едвард закотив очі, але за якусь мить уже звівся на рівні ноги, а вже наступної хвилі сорочка знову була в нього на плечах. Він нахилився й поцілував мене в чоло.
   – Поспи. Завтра буде довгий день.
   – Дякую! Оце вже точно допоможе мені заспокоїтися.
   – Побачимося біля олтаря.
   – Я буду в білому, – я усміхнулася сама – так спокійно це прозвучало.
   Він гигикнув, мовив:
   – Дуже переконливо.
   А тоді раптом згорнувся калачиком, напружив м’язи, як скручену пружину. І зник – вистрибнув із вікна так швидко, що мої очі навіть не встигли цього помітити.
   Знадвору долинув приглушений удар, і я почула, як Еммет чортихнувся.
   – Краще ви його занадто не затримуйте, – промурмотіла я, знаючи, що хлопці здатні мене почути.
   І тоді у вікні з’явилося обличчя Джаспера, а його медове волосся зблиснуло сріблом у слабкому місячному світлі, що пробивалося крізь хмари.
   – Не хвилюйся, Белло. Ми повернемо його додому заздалегідь.
   Раптом я заспокоїлася, вся моя малодушність кудись поділася. У певному сенсі Джаспер був не менш талановитим, ніж Аліса, яка цілком безхитрісно вміла передбачати майбутнє. Тільки талант Джаспера був не у передбаченні майбутнього, а у впливі на почуття, і було просто неможливо опиратися, коли він хотів навіяти вам якийсь настрій.
   Я соромливо сіла на ліжку, досі кутаючись у коц.
   – Джаспере! А що вампіри роблять на холостяцьких вечірках? Ви ж не поведете його у стрип-клуб?
   – Тільки не кажи їй! – проричав Еммет знизу. Долинув іще один удар, а тоді тихо засміявся Едвард.
   – Розслабся, – мовив до мене Джаспер – і я миттю розслабилася. – Ми, Каллени, все робимо по-своєму. Парочка пум, кілька ведмедів гризлі… Можна сказати, звичайнісінька ніч на природі.
   Цікаво, чи зможу я колись так спокійно говорити про «вегетаріанську» дієту вурдалаків?
   – Дякую, Джаспере.
   Він підморгнув мені та зник із поля зору.
   Надворі запанувала цілковита тиша. Крізь стіни просочувалося приглушене хропіння Чарлі.
   Я сонно опустилася на подушку. З-під важких повік я втупилася в стіни своєї маленької кімнати, вибілені блідим світлом місяця.
   Остання ніч у моїй кімнаті. Остання ніч у ролі Ізабелли Свон. Завтра вночі я вже буду Ізабеллою Каллен. Хоча всі випробування, пов’язані з весіллям, здавалися шипами на троянді, я мала визнати, що мені подобалося, як звучить моє нове ім’я.
   Я дозволила думкам поплисти вільно, очікуючи, що скоро сон зморить мене. Але за кілька хвилин виявилося, що я тільки більш нашорошуюся, а в животі наростає неспокій, змушує мене корчитися. Ліжко здавалося занадто м’яким, занадто теплим без Едварда в ньому. Джаспер був далеко, він забрав із собою відчуття спокою і розслаблення.
   Завтра буде дуже довгий день.
   Я усвідомлювала, що більшість моїх страхів – дурниці, їх треба просто подолати. Увага – неуникненна річ у житті. Я не зможу завжди зливатися з навколишнім пейзажем. Але насправді було кілька особливих моментів, щодо яких я мала цілковите право хвилюватися.
   По-перше, шлейф нареченої. Як на мене, то тут Аліса явно дозволила своїй фантазії взяти гору над практичністю. Маневрувати на сходах будинку Калленів на високих підборах і з таким шлейфом – навіть уявити неможливо. Треба було спершу потренуватися.
   Далі йшов перелік запрошених.
   Родина Тані, себто клан Деналі, приїде ще до початку церемонії.
   Легкозаймиста суміш – зібрати в одному місці родину Тані з нашими гостями з резервації квілеутів, Джейкобовим батьком та сімейством Клірвотерів. Клан Деналі не був у захваті від вовкулак. Танина сестра Ірина взагалі відмовилася йти на весілля. Вона й досі виношувала плани вендети проти вовкулак за вбивство її приятеля Лорана (який збирався порішити мене). Через це упередження клан Деналі покинув родину Едварда напризволяще тоді, коли вони найбільше були потрібні. Саме неймовірна спілка з вовкулаками врятувала нам усім життя, коли на нас напала зграя перволітків-вампірів…
   Едвард пообіцяв мені, що це цілком безпечно – збирати разом Деналі та квілеутів. Таня і вся її родина (окрім Ірини) почувалися страшенно винними за відступництво. Перемир’я з вовкулаками – невисока ціна, щоб погасити борг, і вони ладні були її сплатити.
   Отакою була головна проблема, але домішувалася і ще одна маленька: моя вразлива самооцінка.
   Я ще ніколи не зустрічалася з Танею, але була певна, що знайомство з нею навряд чи буде приємним для мого еґо. Колись давно, мабуть, іще до мого народження, вона зробила ставку на Едварда – і не мені звинувачувати її за бажання бути з ним. Але ж вона – щонайменше вродлива, а в найгіршому разі – неперевершена. Хоча Едвард очевидячки – хай як неймовірно це звучить – віддавав перевагу мені, я все одно не втримаюсь, щоб не порівнювати себе з нею.
   Я трошки побурчала, аж поки Едвард, який знав мої слабкості, не змусив мене почуватися ніяково.
   «Ми – єдині, хто хоч якоюсь мірою може замінити їм родину, Белло, – нагадав він мені. – Вони й досі почуваються сиротами, збагни, навіть за стільки часу».
   Отож я поступилася, ховаючи своє невдоволення.
   Тепер Таня мала велику родину, майже таку ж велику, як і родина Калленів. Їх було п’ятеро: Таня, Катя та Ірина, до яких приєдналися Кармен та Єлизар – приблизно так само, як Аліса та Джаспер приєдналися до Калленів, оскільки всі вони, на відміну він більшості вампірів, бажали впустити в своє життя почуття.
   Але незважаючи на велику родину, Таня та її сестри і далі почувалися одинокими. Вони й досі були в жалобі. Адже багато років тому і в них була матір.
   Можу уявити порожнечу, яку полишає така втрата, навіть тисячу років потому, – я намагалася уявити родину Калленів без їхнього творця, їхнього центру, їхнього провідника – без їхнього батька Карлайла. І не могла уявити.
   Одного вечора, коли я довше затрималася в будинку Калленів, Карлайл розповів мені історію Тані, щоб я дізналась якомога більше, щоб якнайкраще підготувалася до того майбутнього, яке обрала. Історія Таниної матері була однією з безлічі застережних оповідей, з яких я мала вивчити правила, що їх мушу дотримуватися, коли приєднаюся до світу безсмертних. Фактично – єдине правило, яке мало тисячу різноманітних граней: бережи таємницю.
   Збереження таємниці означало багато чого: треба було жити непримітно, як Каллени, переїжджати з місця на місце, перш ніж люди щось запідозрять. Або взагалі триматися від людей подалі (окрім як за обідом) – так жили кочівники типу Джеймса та Вікторії; так жили й Джасперові друзі Пітер і Шарлотта. Треба було тримати під контролем кількість новостворених вампірів – точно як чинив Джаспер, коли мешкав разом із Марією. А Вікторія не змогла контролювати своїх перволітків-вампірів.
   І треба було стерегтися й не спричинятися до появи деяких створінь, бо вони могли виявитися неконтрольованими.
   «Не знаю імені Таниної матері, – зізнався Карлайл, а в його золотих очах, що були майже того самого відтінку, що й русяве волосся, майнула печаль на згадку про Танин біль, – вони ніколи про неї не згадують, якщо цього можна уникнути, ніколи з власної волі про неї не думають… Жінка, яка створила Таню, Катю та Ірину – і яка, гадаю, любила їх, жила багато років до мого народження, і це були часи чуми для нашого світу. Чуми, що поширювалася серед безсмертних дітей. Не розумію, що вони собі думали, ці давні вурдалаки. Вони перетворювали на вампірів дітлахів, заледве не немовлят».
   Я проковтнула клубок, який здавив мені горло, коли я уявила цю картину.
   «Діти були надзвичайно вродливі, – швидко пояснив Карлайл, побачивши мою реакцію. – Такими милими, такими чарівливими, ти собі не уявляєш. Щоб полюбити їх, досить було бодай опинитися поряд, то була просто імпульсивна реакція. Але їх неможливо було нічого навчити. Вони просто заморожувалися на тому рівні, на якому перебували перед укусом. Славні шепеляві дворічні діточки з ямочками на щоках, які могли знищити півсела через один спалах роздратування. Коли зголодніють, вони шукали собі їжі, і жодні застережливі слова не могли їх зупинити. Їх бачили люди, поширювалися різні чутки, страх розповзав ся, як вогонь у сухому лісі… Танина матір створила одну таку дитину. Як і в разі з іншими давніми вампірами, не можу уявити, чим вона керувалася, – Карлайл зробив глибокий видих. – І, ясна річ, без Волтурі не обійшлося».
   Я здригнулася – як завжди, коли чула це ім’я. Натурально, легіон італійських вампірів, які були самі собі королі, був у центрі цієї історії. Не може бути закону, коли немає покарання; не може бути покарання, коли нема кому його здійснювати. Древні Аро, Гай і Марк керували силами Волтурі; тільки раз мені довелося стикнутися з ними, і мені здалося, що саме Аро, який мав неймовірні здібності проникати в думки: один дотик – і він знає все, що хоч раз майнуло в людській голові, – був справжнім лідером клану.
   «Волтурі вивчали безсмертних дітей – і в себе у Волтеррі, і по всьому світу. Гай вирішив, що малеча не здатна берегти наш секрет. Отож дітей потрібно знищувати… Як я вже тобі казав, вони були дуже милі. І тому громади билися до останнього – коли з десятьох живим лишався один, – щоб захистити їх. Різня набула не таких жахливих масштабів, як південні війни на нашому континенті, але певною мірою навіть виснажливішою. Давно усталені громади, давні традиції, друзі… І все це втрачене. Зрештою безсмертні діти майже зникли. Про них більше не згадували, це було табу… Коли я жив серед Волтурі, то бачив двох безсмертних дітей, тож я на власні очі переконався, якими славними вони були на вигляд. Після різні, яку зчинили Волтурі, Аро ще чимало років вивчав безсмертних дітей. Ти знаєш, який він прискіпливий у своєму бажанні пізнавати; отож він сподівався, що цих дітей теж можна, так би мовити, «приручити». Проте згодом було ухвалене одноголосне рішення: їх не можна залишати жити…»