Стефені Маєр. Світанок

   Я почувалася комфортно, навіть попри пекуче сонце. Едвардова прохолодна шкіра правила за чудовий контраст. Лежачи на його зимних грудях, відчуваючи на собі його руки, я почувалася легко й природно. Майнула випадкова думка: чого ж це я вчора так панікувала? Зараз усі мої страхи видавалися безпідставними.
   Пучки його пальців легенько пробіглися вздовж мого хребта, і я збагнула, що він уже знає – я не сплю. Досі не розплющуючи очей, я міцніше обняла його за шию, тісніше притулилася до нього.
   Він мовчав; пальці його блукали в мене по спині, легкими рухами він досліджував кожну нерівність на шкірі.
   Я би з радістю пролежала так вічність, щоб не сполохати цю мить, проте тіло моє вимагало іншого. Я розсміялася – шлунок виявляв нетерпіння. Як прозаїчно – почуватися голодною після всього, що я пережила минулої ночі. Наче мене з захмарних висот скинули знову на землю.
   – Чого смієшся? – пробурмотів він, досі погладжуючи мою спину. Звук його голосу, серйозного та хрипкого, приніс повінь спогадів про минулу ніч, і я відчула, як у мене миттю почервоніли обличчя й шия.
   У відповідь на його питання у мене забуркотіло в животі. Я знову засміялася.
   – Неможливо на довгий час перестати бути людиною.
   Я чекала, що він посміється разом зі мною, проте він цього не зробив. І тоді крізь блаженство, яке затьмарювало мою голову, до мене повільно прийшло усвідомлення того, що там, за межами мого полум’яного щастя, хтось почувався інакше.
   Я розплющила очі; найперше я побачила бліду, майже сріблясту шкіру його шиї, його підборіддя понад моєю головою. Щелепи його були міцно стиснені. Я звелася на лікті, щоб зазирнути йому в обличчя.
   Він утупився в пінявий балдахін над нами, і поки я вивчала його суворі риси, навіть не поглянув на мене. Цей вираз вразив мене – крізь тіло наче електрику пропустили.
   – Едварде, – мовила я, а в горлі застряг дивний клубок, – що сталося? Що не так?
   – А ти ще питаєш? – голос його був жорсткий, цинічний.
   Першою моєю інстинктивною реакцією, набутою за роки непевності, було шукати причини в собі. Я перебрала в голові все, що сталося, проте не могла згадати нічого гіркого, неприємного. Все минулося набагато простіше, ніж я собі уявляла: ми пасували одне одному, наче дві половинки цілого, складені докупи. Це принесло мені таємне задоволення: ми пасували фізично, не тільки духовно. Вогонь і лід якимсь чином співіснували, не руйнуючи одне одного. Ще одне підтвердження того, що ми були створені одне для одного.
   Я не змогла згадати нічого, що спричинилося б до його теперішнього стану – такого суворого й холодного. Що ж я не помітила? Його палець розпрямив стурбовані зморшки в мене на чолі.
   – Про що ти думаєш? – прошепотів він.
   – Ти засмучений. Я не розумію. Чим я…? – я не змогла договорити.
   Його очі застигли.
   – Белло, тобі дуже боляче? Скажи правду – не намагайся нічого приховувати.
   – Боляче? – перепитала я; з несподіванки я підвищила голос.
   Він вигнув брову, проте вуста й далі були міцно стулені.
   Я швидко оцінила свій стан, підсвідомо випростуючи тіло, напружуючи й розслаблюючи м’язи. Я була трошки напружена, та й м’язи нили, правда, проте значно дужчим було дивне відчуття, наче кістки мої роз’єдналися в суглобах і я наполовину перетворилася на медузу. І це відчуття не було неприємним.
   І тоді я трошки розсердилася, адже він затьмарював мені цей найкращий з усіх моїх ранків своїми песимістичними припущеннями.
   – З чого тобі взагалі це спало на думку? Я ще не ніколи не почувалася ліпше, ніж сьогодні.
   Він заплющив очі.
   – Припини.
   – Припини що?
   – Припини вдавати, що я не був чудовиськом, коли на це погодився.
   – Едварде! – прошепотіла я, цього разу справді засмучена. Він намагався затьмарити мої світлі спогади, заплямувати їх. – Ніколи не кажи цього.
   Він не розплющив очей – наче не волів мене бачити.
   – Поглянь на себе, Белло. А потім скажи мені, що я не чудовисько.
   Ображена, шокована, я бездумно послухалась і вчинила, як він сказав, – і зненацька хапнула ротом повітря.
   Що сталося зі мною? Я не могла дібрати, що це за пухнастий білий сніг, який приклеївся до моєї шкіри. Я потрусила головою, і злива білого посипалася в мене з волосся.
   Я підхопила один білий шматочок. То був пух.
   – Чому я вся в пір’ї? – запитала я здивовано. Він нетерпляче видихнув.
   – Ну, я покусав подушку. Чи дві. Але я ж не про це говорю.
   – Ти… кусав подушку? Навіщо?
   – Слухай, Белло! – він майже заричав. Узяв мою руку – дуже обережно – й витягнув її. – Поглянь на це.
   Під білим пухом набрякали великі багряні синці на тлі блідої шкіри на моїй руці. Я пробіглася очима вздовж доріжки, яку формували синці від пальців і до плеча, а потім вниз до ребер. Я вивільнила руку, щоб помацати плямку на передпліччі. Під пучками вона щезла, а потім знову з’явилася. Вона трошки пульсувала.
   Легенько, що я майже не відчувала його дотику, Едвард приклав долоню до синців на моїй руці, і малюнок його пальців збігся з багряним візерунком.
   – О, – мовила я.
   Я намагалася пригадати, що було, – пригадати біль, – але не могла. Не могла здумати жодної миті, коли його обійми здавалися занадто міцними, його руки – занадто дужими. Пам’яталося тільки: кортіло, щоб він пригортав мене ще міцніше, а коли він так і робив, я почувалася щасливою…
   – Мені… так прикро, Белло, – прошепотів він, поки я роздивлялася синці. – Я знав, що так буде. Я не повинен був… – з горла його вихопився низький докірливий рик. – Мені так прикро, Белло, що цього й словами не описати.
   Він затулив обличчя рукою і завмер.
   Цілу довгу хвилину я вражено просиділа, намагаючись перетравити його біль – тепер я його розуміла. Проте це настільки суперечило моїм власним відчуттям, що я не могла їх скласти докупи.
   Проте шок помалу минувся, нічого не полишивши по собі. Тільки порожнечу. Голова моя була цілком порожньою. Я не знала, що сказати. Як йому все правильно пояснити? Як зробити його таким самим щасливим, якою почувалась я зараз – чи радше мить тому?
   – Едварде!
   Він не ворухнувся.
   – Едварде?
   Ні руху. Що ж, тоді я виголошу монолог.
   – А мені не прикро, Едварде. Мені… я навіть не можу пояснити. Мені так добре, я щаслива. І навіть більше. І не сердься. Не сердься. Зі мною справді все га…
   – Тільки не кажи гаразд, – голос його був холодний як лід. – Якщо ти не хочеш довести мене до божевілля, не кажи, що з тобою все гаразд.
   – Але ж так і є, – прошепотіла я.
   – Белло, – майже застогнав він, – не треба.
   – Ні, Едварде, це тобі не треба.
   Він прибрав руку, і його золоті очі змучено подивилися на мене.
   – Не руйнуй моменту, – мовила я. – Я. Просто. Щаслива.
   – Я вже й так усе зруйнував, – прошепотів він.
   – Припини, – рявкнула я.
   Я почула, як він скреготнув зубами.
   – Ет! – зітхнула я. – Чого ж ти й досі не навчився читати мої думки? Як незручно бути ментально німою!
   Його очі здивовано розширилися, попри його вбивчий гумор.
   – Це щось новеньке. Ти ж рада, що я не вмію читати твоїх думок.
   – Не сьогодні.
   Він подивився на мене довгим поглядом.
   – Чому?
   Я в розпачі піднесла над головою руки, відчувши в плечах дискомфорт, який намагалася проігнорувати. Долоні мої з лунким виляском впали йому на груди.
   – Тому що все твоє занепокоєння як рукою б зняло, якби ти міг прочитати, що саме відчуваю я зараз! Чи принаймні відчувала п’ять хвилин тому. Я була просто щаслива. Я була на вершині блаженства. А зараз… ну, зараз я, м’яко кажучи, засмучена.
   – Але ж ти повинна на мене сердитися.
   – Ну, гаразд, я сердита. Тобі легше?
   Він зітхнув.
   – Ні. Зараз мені ні від чого не стане легше.
   – Ось, – вибухнула я. – Ось чому я сердита. Ти руйнуєш мені задоволення, Едварде.
   Він закотив очі й похитав головою.
   Я зробила глибокий вдих. Зараз я відчувала дискомфорт, проте біль був несильним. Наче я вчора натягалася важкого. Ми з Рене практикували це, коли в неї був черговий напад жаги удосконалити фігуру. Шістдесят п’ять поштовхів із десятьма фунтами^[6] в кожній руці. Наступного дня я не могла ходити. А сьогодні я й уполовину не почувалася так, як того разу.
   Я проковтнула роздратування і змусила голос звучати заспокійливо.
   – Ми ж знали, що може що завгодно статися. Я гадала, про це було домовлено. І взагалі – насправді все минуло набагато легше, ніж я собі уявляла. А оце – просто дурниця, – я провела пальцями по вкритій синцями руці. – Гадаю, для першого разу, коли не знаєш, як воно буде, ми чудово впоралися. А ще трохи попрактикуємося…
   Раптом вираз його обличчя став таким сердитим, що я обірвала себе на півслові.
   – Домовлено? Ти цього чекала, Белло? Ти чекала, що я зроблю тобі боляче? Ти гадала, що буде ще гірше? І ти вважаєш, що експеримент удався, бо й досі, по всьому, можеш ходити? Нема поламаних кісток – вважай, перемога?
   Я дочекалася, щоб він виговорився. Далі я пождала, поки вирівняється його дихання. Коли очі його заспокоїлися, я відповіла, і говорила я повільно й чітко:
   – Я не знала, на що очікувати. Але я точно не чекала, що все буде так… так… просто чудово й ідеально, як було, – я стишила голос до шепоту й перевела погляд із його очей на власні руки. – Тобто не знаю, як було тобі, але так було мені.
   Холодний палець знову підвів мою голову.
   – То ти за це хвилюєшся? – запитав він крізь зуби. – Що мені не було добре?
   Я досі не піднімала очей.
   – Я знаю, наші відчуття різні. Ти ж не людина. Я просто намагалася тобі пояснити, що для людини… ну… в житті навряд чи є кращі моменти.
   Він так довго мовчав, що зрештою я змушена була підвести на нього погляд. Обличчя його стало м’якшим, замисленим.
   – Здається, я маю ще за дещо вибачитися перед тобою, – нахмурився він. – Я й не думав, що ти можеш сприйняти те, як я почуваюся через біль, якого завдав тобі, за прояв того, що минула ніч не була… ну… найкращою з ночей у моєму житті. Але я не можу так вважати, адже тобі я завдав…
   Я усміхнулася кутиками вуст.
   – Справді? Найкращою в житті? – перепитала я тоненьким голосом.
   Він узяв моє обличчя в долоні, досі заглиблений у себе.
   – Я побалакав із Карлайлом потому, як ми з тобою уклали угоду, сподіваючись, що він мені порадить. Звісно, він попередив мене, що для тебе це буде дуже небезпечно, – тінь пробігла його обличчям. – Але він вірив у мене – вірив, а я не заслуговую на це.
   Я хотіла заперечити, але він поклав два пальці мені на вуста, перш ніж я встигла вимовити бодай слово.
   – А ще я запитав у нього, на що мені чекати. Він не знав, як саме я почуватимуся… адже я вурдалак, – він кволо усміхнувся. – Карлайл сказав мені, що це почуття – напрочуд потужне, ніщо з ним не зрівняється. Він пояснив мені, що фізичним коханням не варто легковажити. Оскільки у нас темперамент майже не змінюється з роками, сильні емоції можуть безповоротно переродити нас. Але, докинув він, мені не варто цим занадто перейматися, адже ти вже й так змінила мене докорінно, – на цей раз його усмішка була значно щирішою. – А ще я побалакав зі своїми братами. Вони пояснили мені, яке це задоволення. За силою воно поступається хіба що задоволенню напитися людської крові, – зморшка перетнула його чоло. – Але ж я пробував твою кров на смак, проте навряд чи в світі є кров краща, ніж це… Ні, я не вважаю, що вони помиляються. Просто в нас було щось інше. Щось більше.
   – Так, то було більше. То було все.
   – Але це не змінює головного: це було неправильно. Навіть якщо ти справді почувалася так, як кажеш.
   – А що це все означає? Ти що, намагаєшся сказати, я все вигадала?
   – Щоб применшити мою провину. Белло, я не можу не зважати на очевидні речі. І не можу забувати, як ти завжди намагаєшся виправдати мене, коли я накою помилок.
   Я твердо взяла його за підборіддя й нахилилася так близько, що обличчя наші завмерли в кількох дюймах^[7] одне від одного.
   – А тепер послухай мене, Едварде Каллен. Я нічого не вдавала заради тебе, ясно тобі? Я навіть не здогадувалася, що тебе треба розраджувати, аж поки ти не затіяв усю цю розмову. Я ще ніколи в житті не почувалася такою щасливою – навіть тоді не була такою щасливою, коли збагнула, що ти кохаєш мене більше, ніж хочеш мене убити, чи того ранку, коли я прокинулася, а ти вперше чекав на мене… І навіть коли я почула твій голос у балетній залі… – (Едвард здригнувся на згадку про мою тісну сутичку з вурдалаком-мисливцем, але я не зупинялася). – Чи коли ти сказав «Так» на весіллі і я усвідомила, що якимсь дивом отримала тебе назавжди. Це найщасливіші мої спогади, а сьогоднішні почуття – найкращі з них. Отож тобі доведеться змиритися.
   Він торкнувся зморшки в мене між бровами.
   – А зараз я роблю тебе нещасливою. А цього я точно не хочу.
   – Тоді сам не будь нещасливим. Бо з усього, що сталося, тільки це неправильно.
   Його погляд застиг, а тоді він глибоко зітхнув і кивнув.
   – Ти маєш рацію. Минуле в минулому, і його не в моїй владі змінити. Який сенс моєму кепському гумору псувати тобі чудовий час? Я все зроблю, щоб ти була щасливою.
   Деякий час я підозріло вивчала його обличчя, й нарешті він безхмарно усміхнувся.
   – Все, тільки щоб я була щасливою?
   Щойно я це сказала, у животі в мене знову забурчало.
   – Ти голодна, – швидко мовив Едвард. Він вистрибнув із ліжка, здіймаючи хмару пір’я. А мені це дещо нагадало.
   – Отож. І з якого дива ти вирішив подерти подушки Есме? – спитала я, сідаючи в ліжку та струшуючи з себе пух.
   Він уже встиг натягнути вільні штани-хакі та стояв біля дверей, куйовдячи волосся, щоб і собі витрусити кілька пір’їнок.
   – Не певен, що вчора я взагалі що-небудь вирішував, – пробурмотів він. – Пощастило, що мені попалася подушка, а не ти, – він зробив глибокий вдих, а тоді похитав головою, наче намагався відігнати чорні думки. Цілком щира усмішка розквітла на його обличчі, але я була певна, що ця усмішка вартувала йому неабияких зусиль.
   Я обережно сповзла з ліжка і ще раз потягнулася – тепер біль у м’язах та синцях став відчутнішим. Краєм вуха я почула, як Едвард затамував подих. Він відвернувся, так стиснувши кулаки, що кісточки побіліли.
   – Невже я маю такий жахливий вигляд? – спитала я, намагаючись додати в голос легковажності. Едвард знову дихав рівно, проте так і не обернувся до мене, певно, щоб приховати вираз обличчя. Я вирушила у ванну, аби переконатися на власні очі.
   Я поглянула на своє оголене тіло у великому, на повен зріст дзеркалі, що ховалося за дверима.
   Бували в мене й гірші часи. Що таке легка тінь на щоці, припухлі вуста? Бо в цілому обличчя було нормальним. Решта ж тіла була розфарбована в сині та багряні барви. Я зосередилася на синцях, які найважче приховати, – на руках та плечах. Не такі вже й страшні. Шкіра в мене ніжна, отож коли з’являється синець, я рідко можу згадати, звідки він узявся. Звісно, ці синці тільки набрякають. Завтра вони матимуть гірший вигляд. А це не полегшить становища.
   А тоді я поглянула на своє волосся – і застогнала.
   – Белло? – він опинився поруч, не встигла я й звуку зронити.
   – Я оце зі свого волосся ніколи не витрушу! – вказала я на голову, яка схожа була на куряче сідало. І взялася вибирати пір’я.
   – Це так схоже на тебе – турбуватися про волосся, – буркнув він, але теж став позаду й почав вибирати пір’я, причому набагато вправніше.
   – Як тобі вдається стримувати сміх? У мене такий кумедний вигляд!
   Він не відповів – просто копирсався у волоссі. Але я й так знала відповідь: коли він у такому гуморі, ніщо не зможе його насмішити.
   – Нічого так не вийде, – зітхнула я за хвилину. – Пір’я мов приклеїлося. Спробую просто вимити, – я обернулася й обвила руками його за пояс. – Ти хочеш мені допомогти?
   – Ні, ліпше зрихтую тобі щось попоїсти, – тихо відповів він і ніжно розплів мої обійми. Він зник, як завжди, миттєво – я тільки зітхнула.
   Схоже, мій медовий місяць закінчився. Від цієї думки в горлі став клубок.
 
   Коли я нарешті майже позбулася пір’я і вдягнула незвичну білу бавовняну сукню, яка приховала більшість фіолетових плям, босоніж я потупцяла на запах смажених яєць із беконом, присипаних сиром.
   Едвард стояв перед плитою з нержавіючої сталі та знімав омлет на тоненьку блакитну тарілку, яка вже чекала на столі. Від смачного запаху в мене закрутилося в голові. Відчуття було, що я з’їла б і тарілку, і пательню; в животі бурчало.
   – Ось, – мовив Едвард. З усмішкою він обернувся до мене й переставив тарілку на маленький кахляний столик.
   Я всілася на одному з металевих стільців і миттю взялася до паруючої яєшні. В горлі аж пекло, проте я не зважала.
   Едвард сів навпроти мене.
   – Мабуть, я рідко тебе годую.
   Я проковтнула й нагадала йому:
   – Я спала… До речі, дуже смачно. Непогано як на когось, хто сам не їсть.
   – З телевізора навчився, – кинув він і подарував мені мою улюблену криву посмішку.
   Я була рада побачити її – рада, що він знову став схожим на себе.
   – А звідки яйця?
   – Я попросив бригаду, яка тут прибирала, накупити харчів. Таке тут уперше, між іншим. Треба їм сказати, щоб пір’я прибрали… – він не договорив, а погляд його застиг десь понад моєю головою. Я мовчала, боячись бовкнути зайве, що знову його засмутить.
   Я з’їла все до крихти, хоча наготував він як на двох.
   – Дякую, – мовила я потому. І нахилилася через стіл, щоб поцілувати його. Він автоматично відповів на поцілунок, а тоді раптом напружився й відхилився.
   Я заскреготіла зубами, і питання, яке я хотіла поставити, прозвучало більш як звинувачення:
   – Ти не збираєшся взагалі мене більше торкатися?
   Він повагався, а потім підніс руку й погладив мене по щоці. Пучки його легко дотикалися шкіри, і я не змогла боротися з собою – притулилася щокою до його долоні:
   – Ти ж знаєш, я не це мала на увазі.
   Він опустив руку.
   – Я знаю. І ти маєш рацію, – він зробив паузу, трошки задер підборіддя. І провадив упевненим голосом: – Я не кохатимуся з тобою, поки ти не переродишся. Я більше не хочу завдавати тобі болю.

Розділ 6
Розваги

   Розважити мене – ось що стало пріоритетом на острові Есме. Ми плавали з аквалангом (тобто я плавала з аквалангом, адже Едвард міг перебувати під водою без кисню скільки завгодно). Ми дослідили невеличкі джунглі, що оточували невисоку скелясту гору. Ми навідалися до папуг, які мешкали в хижці на півдні острова. Зі скелястої бухти на заході острова ми спостерігали захід сонця. Ми плавали з дельфінами, які полюбляли гратися в теплій воді на мілині. Тобто я плавала з дельфінами, бо коли з’являвся Едвард, вони зникали так швидко, наче то була акула.
   Я знала, що відбувається. Він намагався зайняти мене так, щоб я не чіплялася до нього з сексом. Щоразу, коли я намагалася розслабити його з допомогою якого-небудь DVD, що їх лежало повно попід величезним плазмовим телевізором, він миттю виманював мене з будинку магічними словами на кшталт коралових рифів, або підводних печер, або морських черепах. Цілий день ми бігали, бігали, бігали, отож коли сідало сонце, я почувалася цілком змореною і виснаженою.
   Щовечора я просто засинала над тарілкою; одного разу я буквально заснула за столом, отож Едвардові довелося відносити мене в ліжко. Частково причиною було те, що він весь час готував їжі забагато для однієї людини, але я після цілоденного плавання та прогулянок почувалася такою голодною, що майже все з’їдала. А тоді, з повним шлунком і виснаженим тілом, заледве здатна була тримати очі розплющеними. То все входило в його плани, понад усякий сумнів.
   Змореність не додавала мені снаги в мистецтві переконання. Проте я не полишала спроб. Я намагалася наводити аргументи, вмовляти, буркотіти, проте все марно. Зазвичай перш ніж я встигала довести справу до кінця, то вже не тямила себе. А вночі приходили сни – напрочуд реальні; це були здебільшого жахи, дуже яскраві, либонь, через те, що на острові все було перебільшено яскравим, – я прокидалася змученою незалежно від того, скільки проспала.
   Десь за тиждень потому, як ми опинилися на острові, я спробувала укласти компроміс. Колись це вже спрацьовувало.
   Зараз я спала у блакитній кімнаті. Прибиральники мали прийти тільки завтра, і біла кімната й досі вся була вкрита килимом із пір’я. Блакитна кімната була меншою, і ліжко теж було не таким монструозним. Стіни – темні, до половини оздоблені тиковим деревом, а шпалери над ним були розкішними – з блакитного шовку.
   Я вже звикла вдягати на ніч дещо з білизни, припасеної Алісою, – здебільшого речі не такі відверті, як деякі з бікіні, які вона мені напакувала. Цікаво, як вона собі уявляла моменти, в котрі мені знадобиться така вдяганка, – я засоромлено здригалася на саму думку про це.
   Почала я помалу – з шовку слонової кістки, бо боялася, що відкрити забагато шкіри в моєму випадку може радше не допомогти, а все зіпсувати; проте я готова була йти й далі. Едвард, здавалося, нічого не помічав, наче я носила все ті ж старі розтягнені светри, що й удома.
   Синці мої потроху сходили – десь пожовкли, а десь і зовсім зникли, отож сьогодні ввечері я витягнула з валізи ще відвертішу білизну, коли готувалася до виходу у ванній, оздобленій деревом. То була чорна мереживна білизна, на неї було соромно дивитися ще до того, як я її вдягнула. Я старалася не глядіти в дзеркало – миттю повернулася в спальню. Не хотіла розгубити дорогою всю мужність.
   Яким задоволенням було для мене побачити, як на якусь секунду широко розплющилися Едвардові очі, перш ніж він зміг контролювати вираз свого обличчя.
   – Ну, як тобі? – запитала я, покрутившись, щоб він мав нагоду роздивитися мене зусібіч.
   Він прочистив горло.
   – Ти сьогодні дуже вродлива. Та й завжди.
   – Дякую, – відповіла я з ноткою гіркоти в голосі.
   Я була занадто змучена, отож здалась і швиденько залізла у м’яке ліжко. Він оповив мене руками й пригорнув до грудей, але так він робив щодня – без його прохолодного тіла під боком спати було занадто жарко.
   – Давай домовимося, – сказала я сонним голосом.
   – Я з тобою більше ні про що не домовлятимуся, – відтяв він.
   – Ти ж навіть не знаєш, що я хочу запропонувати.
   – Байдуже.
   Я зітхнула.
   – Чорт забирай. А насправді я хотіла… Менше з тим.
   Він закотив очі.
   Я ж заплющилася, закинувши наживку. Позіхнула.
   Минула заледве хвилина – я ще й не встигла відключитися.
   – Ну, гаразд. Чого ти хочеш?
   На мить я зціпила зуби, щоб не зареготати. Перед чим він ніколи не міг встояти – то це перед нагодою подарувати мені щось.
   – Ну, я просто подумала… Я знаю, що ця ідея з Дартмутом – тільки прикриття, щоб пояснити, куди я поділася, але, щиро кажучи, від одного семестру в коледжі я не вмру, – мовила я, повторюючи ним самим колись сказані слова – коли він намагався переконати мене викинути з голови мрію перетворитися на вампіра. – Чарлі би просто млів від байок про Дартмут, я певна. Звісно, соромно буде, якщо я не зможу тягатися з усіма тими вченіяками. Але вісімнадцять… дев’ятнадцять… хіба така вже різниця? Навряд чи за рік у мене з’являться «гусячі лапки» довкола очей.
   Довший час він мовчав. Тоді зовсім тихо мовив:
   – Отож, ти би почекала? Ти би ще побула людиною?
   Я припнула язика – нехай пропозиція вляжеться у нього в голові.
   – Навіщо ти чиниш зі мною так? – процідив він раптом крізь зціплені зуби, спалахуючи від злості. – Невже недостатньо важко без цього? – він згріб у кулак мереживо в мене на стегнах. На мить мені здалося, що він роздере його по шву. Та тут його пальці розтислися. – Байдуже. Я більше з тобою не укладатиму угод.
   – Я хочу в коледж.
   – Не хочеш ти. Та й не варте воно того, щоб знову ризикувати твоїм життям. Щоб наражати тебе на небезпеку.
   – Але я справді хотіла б поїхати. Звісно, коледж – не головне, бо в дійсності я хочу… я хочу ще трохи побути людиною.
   Він заплющив очі й голосно видихнув через ніс.
   – Белло, ти доводиш мене до божевілля. Невже ми мільйон разів не сперечалися з цього приводу, і ти завжди благала мене зробити з тебе вурдалака щонайшвидше!
   – Так, але… ну, в мене з’явилися причини ще трохи побути людиною, яких я не усвідомлювала раніше.
   – І які ж саме?
   – Вгадай, – мовила я і відірвалася від подушки, щоб поцілувати його.
   Він поцілував мене у відповідь, але не так, щоб я повірила: моє бере гору. Радше можна було зробити висновок, що він просто не хоче мене образити: він цілковито, до одуріння тримав себе в руках. За хвильку він лагідно відсунув мене, а тоді притулив до грудей.
   – Ти людина до кінчиків нігтів, Белло. Тобою керують гормони, – гигикнув він.
   – У тому-бо й уся справа, Едварде. У цьому мені подобається бути людиною. І не хотілося б від цього відмовлятися просто зараз. Неохота чекати роки й роки, коли єдиним моїм потягом буде кров, щоб оця частина мене хоч якоюсь мірою повернулася.
   Я позіхнула, а він усміхнувся.
   – Ти змучена. Поспи, кохана, – він почав наспівувати колискову, яку сам склав для мене, коли ми щойно познайомилися.
   – Цікаво, а чого це я така змучена? – саркастично пробурмотіла я. – Ти ж нічого такого не планував і не підлаштовував…