Стефені Маєр
Світанок
Присвячую цю книжку моїй ніндзя – моєму літагенту Джоді Рімер.
Дякую, що не дозволяєш мені перетинати межу.
А ще дякую своєму улюбленому гурту, вельми доречно названому «Муза» («Muse»), за здатність надихнути на цілу сагу.
Книга перша
Белла
Дитинство – не час від народження до певного віку, коли
Дитина дорослішає і відмовляється від дитячих іграшок.
Дитинство – королівство, де ніхто не вмирає.
Една Сент-Вінсент Міллей
Передмова
Я вже достатньо постояла на краю смерті у своєму житті, але не скажу, щоб до цього можна було звикнути.
Проте мить, коли я знову погляну в обличчя смерті, здавалася на диво невідворотною. Наче я сама притягувала лихо. Я раз у раз утікала, а воно раз у раз наздоганяло мене.
Але цей раз вельми відрізнявся від попередніх.
Можна втікати від того, кого ти боїшся, можна спробувати боротися з кимсь, кого ти ненавидиш. Всі мої чуття були налаштовані протистояти саме таким убивцям – чудовиськам, ворогам.
Та коли ти любиш свого убивцю, шансів немає. Куди бігти, з ким боротися, якщо це завдасть болю милій твоєму серцю істоті? Коли все, що ти здатна віддати, – це твоє життя, то як його не віддати?
Коли йдеться про того, кого ти щиро любиш?…
Проте мить, коли я знову погляну в обличчя смерті, здавалася на диво невідворотною. Наче я сама притягувала лихо. Я раз у раз утікала, а воно раз у раз наздоганяло мене.
Але цей раз вельми відрізнявся від попередніх.
Можна втікати від того, кого ти боїшся, можна спробувати боротися з кимсь, кого ти ненавидиш. Всі мої чуття були налаштовані протистояти саме таким убивцям – чудовиськам, ворогам.
Та коли ти любиш свого убивцю, шансів немає. Куди бігти, з ким боротися, якщо це завдасть болю милій твоєму серцю істоті? Коли все, що ти здатна віддати, – це твоє життя, то як його не віддати?
Коли йдеться про того, кого ти щиро любиш?…
Розділ 1
Заручини
Ніхто на тебе не витріщається, – умовляла я себе. Ніхто на тебе не витріщається. Ніхто на тебе не витріщається.
Проте оскільки я не вміла переконливо брехати навіть сама собі, варто було перевірити.
Отож в очікуванні, поки на одному з трійці світлофорів у нашому містечку спалахне зелене світло, я кинула погляд праворуч – і ось вам, місіс Вебер у своєму мінівені усім тілом обернулася до мене. Вона дивилася просто мені в очі, аж я здригнулася, здивована, чому вона не відвела погляду чи не засоромилася. Витріщатися на людей і досі вважається нечемним, хіба ні? Чи на мене це правило більше не поширюється?
А тоді я згадала: мої вікна настільки затоновані, що пані, мабуть, і не певна, чи саме я сиджу в машині, поминаючи вже можливість розгледіти, що я її помітила. Довелося втішатися поясненням, ніби вона витріщалася не на мене, а на мою машину.
Мою машину. Саме час гірко зітхнути.
Я зиркнула ліворуч – і ледь не застогнала. Двоє пішоходів застигли на тротуарі, втрачаючи шанс перетнути дорогу, – бо не могли погляду відірвати. А позаду містер Маршалл, роззявивши рота, вирячився крізь вітрину своєї сувенірної крамнички. Він, щоправда, не вперся носом у шибку. Поки що.
Загорілося зелене світло, і я, кваплячись чимшвидше втекти, без задньої думки вчавила педаль газу в підлогу – зазвичай я так натискала, щоб змусити ворушитися свій старенький пікап-«шевроле».
Рикнувши двигуном, наче пантера, яка зачула здобич, новенька моя машина рвонула вперед, аж мене кинуло на спинку чорного шкіряного сидіння, а шлунок прилип до спини.
– Гр-р-р! – видихнула я, ногою намацуючи гальмо. Цього разу я встигла подумати – й просто легенько натиснула на педаль. Та попри це машина стала як стій.
Роззирнутися, щоб подивитися на реакцію оточення, було понад мої сили. Якщо до цього моменту в когось і могли залишатися сумніви щодо особи водія, то тепер вони цілком розвіялися. Одним, так би мовити, пальчиком свого черевичка я ледве-ледве натиснула на педаль газу – й машина рвонула вперед.
Проте мені вдалося досягти своєї мети – заправки. Якби не факт, що бензину лишалося на денці, я б узагалі не заїжджала в містечко. Останнім часом я звикла обходитися без різних дрібничок – від крекерів до шнурків, – щоб поменше мозолити людям очі.
Наче за мною гналися, я за лічені секунди відкинула кришку, відкрутила пробку, тицьнула платіжну картку в автомат, пхнула шланг у бензобак. Звісна річ, я не могла змусити цифри на лічильнику крутитися швидше. Вони змінювалися лінькувато, наче навмисно хотіли подратувати мене.
Надворі була похмура погода – типовий мжичний день у Форксі штату Вашингтон, – проте я й далі почувалася, наче мене заливало світло софітів і вся увага зосередилася на делікатній каблучці на моєму підмізинному пальці. В отакі моменти, коли я відчувала, як погляди свердлять мені спину, ввижалося, що каблучка пульсує, мов неонові вогні: дивіться на мене, дивіться на мене!
Дурниця, звісно, так зосереджуватися на собі, і я це усвідомлювала. Крім тата й мами, чия ще думка про мої заручини могла для мене важити? Чи про мою машину? Про мій таємничий вступ у коледж Ліги Плюща?[1] Про чорну блискучу кредитну картку, яка вогнем пропікала зараз мені задню кишеню?
«Справді, начхати, що вони там собі думають», – промуркотіла я собі під ніс.
– Гей, міс! – гукнув чоловічий голос.
Я обернулася – і за мить пошкодувала про це.
Двійко чоловіків стояли обабіч прикольного бездоріжника, в якого на багажнику згори красувалися новенькі каяки. Чоловіки дивилися не на мене – вони втупились у мою машину.
Особисто я такого не розумію. Я взагалі вельми пишаюся тим, що здатна відрізнити «тойоту» від «форда» або «шевроле». Хоча моя нова машина була чорною, гладенькою, красивою, для мене все одно то була просто автівка – і все.
– Вибачте за клопіт… ви не могли б сказати, що це за машину ви водите? – запитав високий.
– Е-е-е… «Мерседес»?
– Так, я розумію, – мовив високий чоловік увічливо, тоді як його приятель-коротун тільки очі закотив на мою відповідь. – Мені просто цікаво, чи це… чи ви водите «Мерседес-Гардіан»? – чоловік вимовив назву з благоговійними нотками. У мене склалося враження, що цей хлоп’яга непогано б порозумівся з Едвардом Калленом, моїм… моїм нареченим (чого вже ховати голову в пісок, коли весілля не за горами).
– Їх іще й у Європі немає, – вів далі чоловік, – поминаючи вже у нас.
Поки очі його пожирали форми моєї машини, – як на мене, вона особливо нічим не вирізнялася з-поміж інших «Мерседесів-седанів», хоча хіба я на цьому розуміюся? – я швиденько прокрутила в голові все, що в мене було зв’язане з поняттями наречений, весілля, подружжя тощо.
Все це просто не вкладалося в голові.
З одного боку, змалечку мене привчили тремтіти від захвату на саму думку про етерні білі сукні та флердоранжі. Але я просто не могла звести докупи поважне, респектабельне, нудне поняття чоловіка з моїм уявленням про Едварда. Це ніби змусити архангела зіграти роль автослюсаря – я не могла уявити його в жодній приземленій ролі.
І як завжди, щойно я згадала про Едварда, мене закрутив вихор фантазій. Незнайомцеві довелося голосно прочистити горло, щоб привернути мою увагу, – він-бо й досі чекав на мою відповідь про походження та марку машини.
– Я не знаю, – чесно зізналась я.
– А ви не проти, якщо я з нею сфотографуюся?
Мені знадобилося кілька секунд, щоб усвідомити почуте.
– Справді? Ви хочете знятися на тлі машини?
– Звісна річ – ніхто ж бо не повірить мені, якщо я не надам доказів.
– Ага. О’кей. Гаразд.
Я швиденько причепила шланг на місце й залізла на переднє сидіння, щоб устигнути заховатися, поки цей фанатик діставав зі свого наплічника величезний – на вигляд професійний – фотоапарат. Разом із другом вони по черзі позували біля капота, а далі перейшли до багажника, щоб сфотографувати машину і ззаду теж.
«Як я сумую за своїм стареньким джипом», – схлипнула я про себе.
Дуже, дуже вчасно – аж занадто вчасно – мій пікап прохрипів востаннє: буквально за кілька тижнів потому, як ми з Едвардом дійшли хисткого компромісу, одним із пунктів якого була угода, що Едвард має право подарувати мені нову машину, коли моя відкине копита. Едвард присягався, що все сталося з цілком передбачуваних причин: пікап прожив довге й насичене життя і помер природною смертю. Так він сказав. Я ж зі свого боку не мала жодної змоги перевірити правдивість його версії чи спробувати воскресити свій «шевроле» із мертвих власними силами. Мій найкращий слюсар…
У цьому місці я змусила себе зупинитися й не додумувати до кінця. Натомість прислухалася до чоловічих голосів за вікном, приглушених стінками машини.
– …спрямував на неї вогнемет у тому ролику в інтернеті. Навіть лак не зміг зіпсувати.
– Певна річ. Та по цій красуні хоч танком проїдься… Але така машина не для цього дівчатка. Вона призначена здебільшого для близькосхідних дипломатів, торгівців зброєю, наркобаронів.
– Гадаєш, вона – з тої компанії? – коротун запитав стишеним голосом. Я схилила голову, щоки мої палали.
– Ну, – сказав високий, – і таке може бути. Не уявляю, для чого потрібне ракетонепробивне скло і дві тонни броні в нашій околиці. Мабуть, прямує вона в місця не такі безпечні.
Броня. Дві тонни броні. Й ракетонепробивне скло? Чарівно. А що сталося зі старим добрим куленепробивним склом?
Ну, принаймні тепер дещо ставало на свої місця – звісно, якщо у вас перекручене почуття гумору.
Не те щоб я не чекала, що Едвард вміло скористається з нашої угоди – не обставить усе так, аби давати значно більше, ніж отримувати навзамін. Ми домовилися, що Едвард купить мені машину, коли на старій уже не можна буде їздити, – звісна річ, я не очікувала, що ця мить прийде так швидко. Коли мені довелося визнати, що мій пікап навіки застигнув на узбіччі як пам’ятник старому класичному «шевроле», я здогадувалася, що Едвардове уявлення про нову машину змусить мене почуватися ніяково. Що я відтепер буду в центрі позирків і пліток. І я не помилилися. Але навіть у страшних снах я не могла передбачити, що він організує мені дві машини.
«Тимчасова» машина та згодом «постійна», так він пояснив, коли я обурилася.
Оця була «тимчасовою». Він сказав, що взяв її напрокат і поверне одразу по весіллі. Я цього абсолютно не розуміла. Аж до сьогодні.
Ха-ха. Я ж бо була по-людському делікатна, могла потрапити в аварію, моя безталанність вічно притягувала біду, отож я і потребувала не машини, а танка, щоб добре захиститися. Дуже весело. Упевнена, що Едвард і його братики і досі потішалися зі свого жарту в мене за спиною.
А може, може, – слабенький голос прошепотів у мене в голові, – ніякий це не жарт, дурненька. Може, він і справді так про тебе турбується. Це ж уже не вперше, коли він трошечки переборщив, намагаючись захистити тебе.
Я зітхнула.
Я ще не бачила «постійної» машини. Її сховали під брезентом у найдальшому кутку гаража Калленів. Знаю, більшість людей уже б туди пробралися й підглянули, але я насправді й не хотіла її бачити.
Мабуть, на ній не буде броні – бо ж після медового місяця я цього і не потребуватиму. Те, що я стану практично незнищенною, – ось один із багатьох привілеїв, на які я очікувала з насолодою. Належати до родини Калленів – це набагато більше, ніж мати дорогі машини й солідні кредитні картки.
– Гей, – покликав мене високий, приставляючи руки до обличчя, наче робив спробу зазирнути в салон машини, – ми вже. Красно дякуємо!
– Дуже прошу, – відгукнулась я та знову напружилася – час було завести двигун і обережно натиснути на педаль – потихеньку, полегеньку…
Не важливо, скільки разів я долала знайому дорогу додому – так і не могла абстрагуватися від побляклих від дощу оголошень. Кожне з них, прикріплене чи до телефонного стовпа, чи до вуличного дорожнього знаку, – то був ляпас особисто мені. І цілком заслужений ляпас. Думки мої знову повернулися до спогаду, який я здебільшого намагалася відігнати. Але на цій дорозі я не могла про це не думати. Принаймні не тоді, коли на мене раз у раз, через короткі інтервали, гляділи світлини мого найкращого слюсаря.
Мого найкращого друга. Мого Джейкоба.
Оголошення «ДОПОМОЖІТЬ ЗНАЙТИ ХЛОПЦЯ» – то була ідея не Джейкобового батька. Власне, то була ідея мого батька Чарлі – саме він надрукував об’яви й розвішав їх по всьому містечку. І розвішав не лишень у Форксі, а й у Порт-Анджелесі, і Секвімі, і Гоквіємі, і Абердині, і взагалі чи не в кожному містечку півострова Олімпік. Він забезпечив таким оголошенням кожен поліційний відділок штату Вашингтон. А в його власному відділку була ціла дошка об’яв, присвячена розшукам Джейкоба. На жаль, на неї майже нічого було чіпляти, і це страшенно розчаровувало й засмучувало батька.
Та найбільше мій батько був засмучений не відсутністю новин. Найбільше його засмучував Біллі – тато Джейкоба і батьків найкращий друг.
Бо Біллі замало приділяв уваги пошукам свого шістнадцятирічного сина-втікача. Бо він не дозволив розвісити оголошення в Ла-Пуші – індіанській резервації на узбережжі, де зростав Джейкоб. Бо він майже змирився зі зникненням Джейкоба, наче нічого вже не можна було вдіяти. Бо він раз у раз повторював: «Джейкоб уже дорослий. Захоче – сам повернеться додому».
А ще його засмучувала я – бо була на боці Біллі.
Я не хотіла жодних оголошень. Адже ми обоє – і я, і Біллі – добре знали, де саме зараз Джейкоб, якщо можна так висловитися, і ми точно знали, що все одно ніхто не бачив цього хлопця.
Як завжди, щойно я побачила об’яви, до горла мені підкотив клубок, а на очі навернулися сльози, і я тільки зраділа, що Едвард подався на полювання саме цієї суботи. Якби він побачив мене в цю хвилину, він би почувався жахливо.
В тому, що сьогодні субота, були і свої недоліки. Коли я потихеньку й обережно звернула на свою вулицю, то одразу побачила, що на під’їзді до будинку припаркований батьків крузер. Сьогодні Чарлі знову не пішов рибалити. Йому досі не дає спокою майбутнє весілля.
Отже, я не зможу подзвонити з дому. Але я маю подзвонити.
Я припаркувалася на узбіччі позаду «пам’ятника» моєму «шевроле» і з бардачка дістала мобільний телефон, який видав мені Едвард для всіляких непередбачуваних ситуацій. Набрала номер і тримала палець на кнопці «кінець зв’язку», поки слухала гудки. Про всяк випадок.
– Алло? – відповів Сет Клірвотер, і я зітхнула з полегшенням. З його старшою сестрою Лі я побоювалася говорити. Коли йдеться про Лі, то навіть вираз «даю голову на відтин» – не проста метафора.
– Привіт, Сете, це Белла.
– О, привітики, Белло! Як ся маєш?
Я задихаюся. Понад усе потребую підтримки…
– Все гаразд.
– Хочеш дізнатися новини?
– Ти просто медіум.
– Оце навряд чи. Мені не зрівнятися з Алісою – просто твої мотиви так легко передбачити, – пожартував він. Тут, у Ла-Пуші, тільки Сет єдиний із квілеутів мав зухвальство називати Калленів на ім’я, поминаючи вже нахабство жартувати з моєї майже всесильної майбутньої братової.
– Я знаю, – відповіла я і, повагавшись мить, запитала: – Як він?
Сет зітхнув.
– Як і перед тим. Не розмовляє, хоча ми певні, що він нас чує. Він намагається не думати по-людському, знаєш. Він керується тільки інстинктами.
– А ти знаєш, де він зараз?
– Десь на півночі Канади. Точно не скажу, в якій саме провінції. Він мало зважає на кордони провінцій.
– А є надія, що…
– Белло, він не збирається повертатися додому. Вибач.
Я проковтнула клубок у горлі.
– Ну, гаразд, Сете. Я все й так знала. Просто так іноді хочеться вірити…
– Еге ж. Усім нам хочеться.
– Дякую, що хоч ти не відвернувся від мене. Певна, родичі тебе за це не хвалять.
– Це правда, вони тебе недолюблюють, – весело погодився він. – Хоч це й дурниця, на мій погляд. Джейкоб зробив свій вибір, ти зробила свій. Джейку не подобається їхнє ставлення. Проте він і не в захваті, коли про нього допитуєшся ти.
Я роззявила рота.
– Ти ж казав, що він із вами не балакає?
– Від нас усього не приховати, хоч він і намагається.
Отже, Джейкоб знає, що я хвилююся. Не уявляю, що й думати про це. Ну, принаймні тепер йому відомо, що я не махнула хвостиком і не викинула його цілком із голови. Боюся, саме цього він очікував від мене.
– Ну, сподіваюся, побачимося на… весіллі, – мовила я, з великими труднощами крізь зуби вимовивши останнє слово.
– Так, ми з мамою прийдемо. Класно, що ти нас запросила.
Я усміхнулася, зачувши радість у його голосі. Хоча запросити когось із Клірвотерів – то була ідея Едварда, я тішилася, що це спало йому на думку. Приємно буде, якщо Сет прийде – він стане ниточкою, хоч і тонесенькою, яка зв’язує мене і мого старшого боярина.
– Без тебе було б сумно.
– Передавай Едвардові привіт од мене, гаразд?
– Нема питань.
Я потрусила головою. Ця несподівана дружба між Едвардом і Сетом і досі не вкладалася в моїй голові. Але вона доводила, що все може бути зовсім по-іншому. Що вурдалаки і вовкулаки цілком можуть підтримувати приятельські стосунки, щоб ви не сумнівалися, коли захочуть цього.
Хоча не всім і подобалася ця ідея.
– Ой, – буркнув Сет, на октаву понижуючи голос, – Лі повернулася.
– Ну, бувай!
У трубці запанувала тиша. Я кинула телефон на сидіння й морально приготувалася переступити поріг домівки, де на мене чекав Чарлі.
Бідний мій татусь – скільки йому зараз доводиться витримувати! Джейкобова втеча – то тільки одна з турбот, які звалилися на його плечі. Він не менше хвилювався за мене – свою дочку, яка заледве переступила межу повноліття – й от уже за день-два стане заміжньою пані.
Я повільно йшла під легеньким дощем, пригадуючи той вечір, коли ми йому повідомили…
– Припини соватися, Белло. Ти ж тут не в убивстві збираєшся зізнаватися.
– Легко тобі говорити.
Я дослухалася до зловісного стуку батькових черевиків на доріжці. Ключ заскреготів у замку і так відімкнених дверей. Цей звук раптом змусив мене почуватися героїнею фільму жахів, яка знагла згадала, що не засунула на дверях засув.
– Белло, заспокойся, – прошепотів Едвард, чуючи, як гримотить у мене в грудях серце.
Двері з розмаху врізалися в стіну, і я підстрибнула, наче мене вдарило електрошокером.
– Добридень, Чарлі, – цілком спокійно привітався Едвард.
– О ні! – пробурмотіла я.
– Що – ні? – у відповідь шепнув Едвард.
– Зачекай, доки він відстебне й повісить пістолет!
Едвард гигикнув і вільною рукою поправив настовбурчене бронзове волосся.
Чарлі показався з-за рогу, досі вдягнений у поліційний однострій, зі зброєю на боці, намагаючись утриматись і не скривитися, коли уздрів парочку, що сиділа рядком на «канапі для закоханих» – вона вміщала тільки двох. Останнім часом він доклав чималих зусиль, щоб краще ставитися до Едварда. Але сьогоднішнє прозріння, мабуть, зведе всі його зусилля нанівець.
– Привіт, малі. Як справи?
– Нам треба вам дещо сказати, – мовив Едвард цілком безтурботно. – У нас для вас гарні новини.
– Гарні новини? – буркнув Чарлі, втупившись просто в мене.
– Тату, ти краще сядь.
Він звів брову, кілька секунд роздивлявся мене, тоді важкими кроками підійшов до крісла й примостився на самому краєчку. Спина його лишалася абсолютно прямою.
– Тату, не хвилюйся, – мовила я по напруженій паузі, – все гаразд.
Едвард ледь помітно скривився – я знала, що його зачепило слово «гаразд». Понад усякий сумнів, він би вжив щось на взірець «чудово», «прекрасно», «блискуче».
– Певен, Белло, я цього певен. Але якщо все так добре, чого ж у тебе на чолі краплі поту виступають?
– Нічого в мене не виступає, – збрехала я.
Я відсунулася від його пильного погляду, притулилася до Едварда й інстинктивно зворотнім боком долоні провела по чолу, щоб стерти речові докази.
– Ти вагітна! – раптом вибухнув Чарлі. – Ти вагітна, правда?
Хоча він і адресував це питання мені, свій гнівний погляд він звернув до Едварда, і можу заприсягтися – я бачила, як його рука смикнулася до зброї.
– Ні! Та ти що, ні! – вигукнула я і заледве стрималася, щоб не пхнути Едварда ліктем: я йому казала, що всі саме так і подумають! З якої ще причини двоє цілком нормальних людей зважаться побратися у вісімнадцять років? (На його відповідь тоді я тільки закотила очі. Кохання. Авжеж).
Гнів Чарлі трохи охолов. З мого обличчя можна було як із книги читати, чи я кажу правду, отож він мені зразу ж повірив.
– Ну, вибачте.
– Приймається.
На деякий час запала мовчанка. За мить я збагнула, що всі чекають, коли почну говорити саме я. Одразу запанікувавши, я зиркнула на Едварда. Нема й мови про те, що я зможу вичавити ці слова.
Він усміхнувся мені, тоді розпростав плечі й обернувся до мого батька.
– Чарлі, я усвідомлюю, що я дещо порушив усталений порядок. За традицією я мав би спершу спитатися вашої згоди. Я не хотів виявити неповагу, але оскільки Белла вже своє «так» сказала, а я не хочу применшувати важливість саме її рішення, отож замість просити у вас її руки, я б хотів вас просити поблагословити нас. Ми одружуємося, Чарлі. Я кохаю її понад усе на світі, навіть понад власне життя, і – це справжнє диво – вона також кохає мене. Ви благословите нас?
Він говорив так твердо, так спокійно! На одну коротку хвилю, коли я слухала його цілком упевнений голос, на мене зійшло прозріння. На мить я побачила світ таким, яким він бачить його. На мить, за яку серце встигає зробити один удар, наше рішення здалося мені абсолютно правильним.
А тоді я угледіла вираз обличчя Чарлі, його очі, прикуті до моєї каблучки.
Я затамувала подих, спостерігаючи, як міняється колір його обличчя – з блідого стає червоним, із червоного – багровим, із багрового – синім. Я вже помалу підводилася – не знаю, що саме я збиралася зробити, можливо поплескати батька по спині, щоб не дати йому задихнутися. Але тут Едвард стиснув мою долоню й промурмотів: «Стривай хвилинку», – так тихо, що я заледве розчула.
Цього разу пауза затягнулася. А тоді, поступово змінюючи барву, обличчя Чарлі набуло звичного кольору. Він стиснув вуста й нахмурив брови, – я впізнала цей «глибокодумний» вираз. Довший час він вивчав нас двох, і я відчула, що Едвард обіч мене розслабився.
– Не повірите, але я не здивований, – пробурмотів Чарлі. – Знав, що рано чи пізно доведеться мати справу з чимось таким.
Я видихнула затамоване повітря.
– А ви впевнені у своїх почуттях? – вимогливо запитав Чарлі, обпаливши мене поглядом.
– На сто відсотків я певна щодо Едварда, – відповіла я без секундної затримки.
– Але ж одружуватися… З чого б така поспішливість? – очі його знову зробилися підозріливими.
Поспішливість була пов’язана з тим, що кожен прожитий день наближав мене до дев’ятнадцятиріччя, а Едвард навіки заморозився у всій красі свого сімнадцятиліття – ось уже понад дев’яносто років. Не кажу, що без шлюбу аж ніяк не можна було б обійтися, але шлюбу вимагав делікатний і заплутаний компроміс, якого ми з Едвардом досягли для того, щоб домовитися про найголовніше: про мій перехід зі світу смертних у світ безсмертних.
Але такі речі я Чарлі пояснити не могла.
– Восени ми вдвох вирушаємо в Дартмут, Чарлі, – нагадав Едвард. – І я б хотів, щоб усе було, скажімо, традиційно. Так мене виховали, – він стенув плечима.
І він не перебільшував: під час Першої світової війни всі ще ревно дотримувалися традицій.
Чарлі відтягнув один куточок губ. Шукав, що б можна було заперечити. Та що він міг сказати? Краще б ви спершу випробували свої почуття в гріху? У ролі татка його руки були зв’язані.
– Я знав, що до цього все ведеться, – пробурмотів він собі під ніс, насупившись. Та зненацька його обличчя розгладилося.
– Тату? – запитала я стривожено. Я озирнулася до Едварда, але не змогла відчитати нічого і з його обличчя: він пильно вдивлявся в Чарлі.
– Ха! – вибухнув Чарлі. Я підстрибнула. – Ха-ха-ха!
Я недовірливо втупилася в Чарлі, а він реготав дедалі голосніше, і все його тіло здригалося від сміху.
Я поглянула на Едварда, сподіваючись на пояснення, але той сидів, міцно стиснувши вуста, начебто сам намагався притлумити сміх.
– Ну, гаразд, – нарешті видихнув Чарлі. – Одружуйтеся, – він не стримав іще одного нападу реготу. – Але…
– Але що? – вимогливо запитала я.
– Але ти сама скажеш мамі! Я і слова не скажу Ренé! Все у ваших руках! – він знову вибухнув гучним гоготом.
Хто міг би передбачити її реакцію? Тільки не я. І вже точно не Чарлі. Може, Аліса, але її я не могла просити.
– Ну, Белло, – мовила Рене, коли я, задихаючись і затинаючись, вичавила ці слова: мамо, я виходжу за Едварда, – я трохи роздратована, що ти стільки зволікала, перш ніж розповісти мені. Квитки на літак дорожчають щодня… О, – докинула вона схвильовано, – як гадаєш: Філу доти вже знімуть гіпс? Бо якщо він не зможе вдягнути смокінг, це зіпсує фотографії…
– Мамо, стривай хвильку, – судомно вдихнула я. – Як це так – я стільки зволікала? Та я щойно за… зару… – я не змогла вимовити слово заручилася, – все владнала, власне, саме сьогодні…
– Сьогодні? Справді? Оце дивина. Я була певна…
Проте оскільки я не вміла переконливо брехати навіть сама собі, варто було перевірити.
Отож в очікуванні, поки на одному з трійці світлофорів у нашому містечку спалахне зелене світло, я кинула погляд праворуч – і ось вам, місіс Вебер у своєму мінівені усім тілом обернулася до мене. Вона дивилася просто мені в очі, аж я здригнулася, здивована, чому вона не відвела погляду чи не засоромилася. Витріщатися на людей і досі вважається нечемним, хіба ні? Чи на мене це правило більше не поширюється?
А тоді я згадала: мої вікна настільки затоновані, що пані, мабуть, і не певна, чи саме я сиджу в машині, поминаючи вже можливість розгледіти, що я її помітила. Довелося втішатися поясненням, ніби вона витріщалася не на мене, а на мою машину.
Мою машину. Саме час гірко зітхнути.
Я зиркнула ліворуч – і ледь не застогнала. Двоє пішоходів застигли на тротуарі, втрачаючи шанс перетнути дорогу, – бо не могли погляду відірвати. А позаду містер Маршалл, роззявивши рота, вирячився крізь вітрину своєї сувенірної крамнички. Він, щоправда, не вперся носом у шибку. Поки що.
Загорілося зелене світло, і я, кваплячись чимшвидше втекти, без задньої думки вчавила педаль газу в підлогу – зазвичай я так натискала, щоб змусити ворушитися свій старенький пікап-«шевроле».
Рикнувши двигуном, наче пантера, яка зачула здобич, новенька моя машина рвонула вперед, аж мене кинуло на спинку чорного шкіряного сидіння, а шлунок прилип до спини.
– Гр-р-р! – видихнула я, ногою намацуючи гальмо. Цього разу я встигла подумати – й просто легенько натиснула на педаль. Та попри це машина стала як стій.
Роззирнутися, щоб подивитися на реакцію оточення, було понад мої сили. Якщо до цього моменту в когось і могли залишатися сумніви щодо особи водія, то тепер вони цілком розвіялися. Одним, так би мовити, пальчиком свого черевичка я ледве-ледве натиснула на педаль газу – й машина рвонула вперед.
Проте мені вдалося досягти своєї мети – заправки. Якби не факт, що бензину лишалося на денці, я б узагалі не заїжджала в містечко. Останнім часом я звикла обходитися без різних дрібничок – від крекерів до шнурків, – щоб поменше мозолити людям очі.
Наче за мною гналися, я за лічені секунди відкинула кришку, відкрутила пробку, тицьнула платіжну картку в автомат, пхнула шланг у бензобак. Звісна річ, я не могла змусити цифри на лічильнику крутитися швидше. Вони змінювалися лінькувато, наче навмисно хотіли подратувати мене.
Надворі була похмура погода – типовий мжичний день у Форксі штату Вашингтон, – проте я й далі почувалася, наче мене заливало світло софітів і вся увага зосередилася на делікатній каблучці на моєму підмізинному пальці. В отакі моменти, коли я відчувала, як погляди свердлять мені спину, ввижалося, що каблучка пульсує, мов неонові вогні: дивіться на мене, дивіться на мене!
Дурниця, звісно, так зосереджуватися на собі, і я це усвідомлювала. Крім тата й мами, чия ще думка про мої заручини могла для мене важити? Чи про мою машину? Про мій таємничий вступ у коледж Ліги Плюща?[1] Про чорну блискучу кредитну картку, яка вогнем пропікала зараз мені задню кишеню?
«Справді, начхати, що вони там собі думають», – промуркотіла я собі під ніс.
– Гей, міс! – гукнув чоловічий голос.
Я обернулася – і за мить пошкодувала про це.
Двійко чоловіків стояли обабіч прикольного бездоріжника, в якого на багажнику згори красувалися новенькі каяки. Чоловіки дивилися не на мене – вони втупились у мою машину.
Особисто я такого не розумію. Я взагалі вельми пишаюся тим, що здатна відрізнити «тойоту» від «форда» або «шевроле». Хоча моя нова машина була чорною, гладенькою, красивою, для мене все одно то була просто автівка – і все.
– Вибачте за клопіт… ви не могли б сказати, що це за машину ви водите? – запитав високий.
– Е-е-е… «Мерседес»?
– Так, я розумію, – мовив високий чоловік увічливо, тоді як його приятель-коротун тільки очі закотив на мою відповідь. – Мені просто цікаво, чи це… чи ви водите «Мерседес-Гардіан»? – чоловік вимовив назву з благоговійними нотками. У мене склалося враження, що цей хлоп’яга непогано б порозумівся з Едвардом Калленом, моїм… моїм нареченим (чого вже ховати голову в пісок, коли весілля не за горами).
– Їх іще й у Європі немає, – вів далі чоловік, – поминаючи вже у нас.
Поки очі його пожирали форми моєї машини, – як на мене, вона особливо нічим не вирізнялася з-поміж інших «Мерседесів-седанів», хоча хіба я на цьому розуміюся? – я швиденько прокрутила в голові все, що в мене було зв’язане з поняттями наречений, весілля, подружжя тощо.
Все це просто не вкладалося в голові.
З одного боку, змалечку мене привчили тремтіти від захвату на саму думку про етерні білі сукні та флердоранжі. Але я просто не могла звести докупи поважне, респектабельне, нудне поняття чоловіка з моїм уявленням про Едварда. Це ніби змусити архангела зіграти роль автослюсаря – я не могла уявити його в жодній приземленій ролі.
І як завжди, щойно я згадала про Едварда, мене закрутив вихор фантазій. Незнайомцеві довелося голосно прочистити горло, щоб привернути мою увагу, – він-бо й досі чекав на мою відповідь про походження та марку машини.
– Я не знаю, – чесно зізналась я.
– А ви не проти, якщо я з нею сфотографуюся?
Мені знадобилося кілька секунд, щоб усвідомити почуте.
– Справді? Ви хочете знятися на тлі машини?
– Звісна річ – ніхто ж бо не повірить мені, якщо я не надам доказів.
– Ага. О’кей. Гаразд.
Я швиденько причепила шланг на місце й залізла на переднє сидіння, щоб устигнути заховатися, поки цей фанатик діставав зі свого наплічника величезний – на вигляд професійний – фотоапарат. Разом із другом вони по черзі позували біля капота, а далі перейшли до багажника, щоб сфотографувати машину і ззаду теж.
«Як я сумую за своїм стареньким джипом», – схлипнула я про себе.
Дуже, дуже вчасно – аж занадто вчасно – мій пікап прохрипів востаннє: буквально за кілька тижнів потому, як ми з Едвардом дійшли хисткого компромісу, одним із пунктів якого була угода, що Едвард має право подарувати мені нову машину, коли моя відкине копита. Едвард присягався, що все сталося з цілком передбачуваних причин: пікап прожив довге й насичене життя і помер природною смертю. Так він сказав. Я ж зі свого боку не мала жодної змоги перевірити правдивість його версії чи спробувати воскресити свій «шевроле» із мертвих власними силами. Мій найкращий слюсар…
У цьому місці я змусила себе зупинитися й не додумувати до кінця. Натомість прислухалася до чоловічих голосів за вікном, приглушених стінками машини.
– …спрямував на неї вогнемет у тому ролику в інтернеті. Навіть лак не зміг зіпсувати.
– Певна річ. Та по цій красуні хоч танком проїдься… Але така машина не для цього дівчатка. Вона призначена здебільшого для близькосхідних дипломатів, торгівців зброєю, наркобаронів.
– Гадаєш, вона – з тої компанії? – коротун запитав стишеним голосом. Я схилила голову, щоки мої палали.
– Ну, – сказав високий, – і таке може бути. Не уявляю, для чого потрібне ракетонепробивне скло і дві тонни броні в нашій околиці. Мабуть, прямує вона в місця не такі безпечні.
Броня. Дві тонни броні. Й ракетонепробивне скло? Чарівно. А що сталося зі старим добрим куленепробивним склом?
Ну, принаймні тепер дещо ставало на свої місця – звісно, якщо у вас перекручене почуття гумору.
Не те щоб я не чекала, що Едвард вміло скористається з нашої угоди – не обставить усе так, аби давати значно більше, ніж отримувати навзамін. Ми домовилися, що Едвард купить мені машину, коли на старій уже не можна буде їздити, – звісна річ, я не очікувала, що ця мить прийде так швидко. Коли мені довелося визнати, що мій пікап навіки застигнув на узбіччі як пам’ятник старому класичному «шевроле», я здогадувалася, що Едвардове уявлення про нову машину змусить мене почуватися ніяково. Що я відтепер буду в центрі позирків і пліток. І я не помилилися. Але навіть у страшних снах я не могла передбачити, що він організує мені дві машини.
«Тимчасова» машина та згодом «постійна», так він пояснив, коли я обурилася.
Оця була «тимчасовою». Він сказав, що взяв її напрокат і поверне одразу по весіллі. Я цього абсолютно не розуміла. Аж до сьогодні.
Ха-ха. Я ж бо була по-людському делікатна, могла потрапити в аварію, моя безталанність вічно притягувала біду, отож я і потребувала не машини, а танка, щоб добре захиститися. Дуже весело. Упевнена, що Едвард і його братики і досі потішалися зі свого жарту в мене за спиною.
А може, може, – слабенький голос прошепотів у мене в голові, – ніякий це не жарт, дурненька. Може, він і справді так про тебе турбується. Це ж уже не вперше, коли він трошечки переборщив, намагаючись захистити тебе.
Я зітхнула.
Я ще не бачила «постійної» машини. Її сховали під брезентом у найдальшому кутку гаража Калленів. Знаю, більшість людей уже б туди пробралися й підглянули, але я насправді й не хотіла її бачити.
Мабуть, на ній не буде броні – бо ж після медового місяця я цього і не потребуватиму. Те, що я стану практично незнищенною, – ось один із багатьох привілеїв, на які я очікувала з насолодою. Належати до родини Калленів – це набагато більше, ніж мати дорогі машини й солідні кредитні картки.
– Гей, – покликав мене високий, приставляючи руки до обличчя, наче робив спробу зазирнути в салон машини, – ми вже. Красно дякуємо!
– Дуже прошу, – відгукнулась я та знову напружилася – час було завести двигун і обережно натиснути на педаль – потихеньку, полегеньку…
Не важливо, скільки разів я долала знайому дорогу додому – так і не могла абстрагуватися від побляклих від дощу оголошень. Кожне з них, прикріплене чи до телефонного стовпа, чи до вуличного дорожнього знаку, – то був ляпас особисто мені. І цілком заслужений ляпас. Думки мої знову повернулися до спогаду, який я здебільшого намагалася відігнати. Але на цій дорозі я не могла про це не думати. Принаймні не тоді, коли на мене раз у раз, через короткі інтервали, гляділи світлини мого найкращого слюсаря.
Мого найкращого друга. Мого Джейкоба.
Оголошення «ДОПОМОЖІТЬ ЗНАЙТИ ХЛОПЦЯ» – то була ідея не Джейкобового батька. Власне, то була ідея мого батька Чарлі – саме він надрукував об’яви й розвішав їх по всьому містечку. І розвішав не лишень у Форксі, а й у Порт-Анджелесі, і Секвімі, і Гоквіємі, і Абердині, і взагалі чи не в кожному містечку півострова Олімпік. Він забезпечив таким оголошенням кожен поліційний відділок штату Вашингтон. А в його власному відділку була ціла дошка об’яв, присвячена розшукам Джейкоба. На жаль, на неї майже нічого було чіпляти, і це страшенно розчаровувало й засмучувало батька.
Та найбільше мій батько був засмучений не відсутністю новин. Найбільше його засмучував Біллі – тато Джейкоба і батьків найкращий друг.
Бо Біллі замало приділяв уваги пошукам свого шістнадцятирічного сина-втікача. Бо він не дозволив розвісити оголошення в Ла-Пуші – індіанській резервації на узбережжі, де зростав Джейкоб. Бо він майже змирився зі зникненням Джейкоба, наче нічого вже не можна було вдіяти. Бо він раз у раз повторював: «Джейкоб уже дорослий. Захоче – сам повернеться додому».
А ще його засмучувала я – бо була на боці Біллі.
Я не хотіла жодних оголошень. Адже ми обоє – і я, і Біллі – добре знали, де саме зараз Джейкоб, якщо можна так висловитися, і ми точно знали, що все одно ніхто не бачив цього хлопця.
Як завжди, щойно я побачила об’яви, до горла мені підкотив клубок, а на очі навернулися сльози, і я тільки зраділа, що Едвард подався на полювання саме цієї суботи. Якби він побачив мене в цю хвилину, він би почувався жахливо.
В тому, що сьогодні субота, були і свої недоліки. Коли я потихеньку й обережно звернула на свою вулицю, то одразу побачила, що на під’їзді до будинку припаркований батьків крузер. Сьогодні Чарлі знову не пішов рибалити. Йому досі не дає спокою майбутнє весілля.
Отже, я не зможу подзвонити з дому. Але я маю подзвонити.
Я припаркувалася на узбіччі позаду «пам’ятника» моєму «шевроле» і з бардачка дістала мобільний телефон, який видав мені Едвард для всіляких непередбачуваних ситуацій. Набрала номер і тримала палець на кнопці «кінець зв’язку», поки слухала гудки. Про всяк випадок.
– Алло? – відповів Сет Клірвотер, і я зітхнула з полегшенням. З його старшою сестрою Лі я побоювалася говорити. Коли йдеться про Лі, то навіть вираз «даю голову на відтин» – не проста метафора.
– Привіт, Сете, це Белла.
– О, привітики, Белло! Як ся маєш?
Я задихаюся. Понад усе потребую підтримки…
– Все гаразд.
– Хочеш дізнатися новини?
– Ти просто медіум.
– Оце навряд чи. Мені не зрівнятися з Алісою – просто твої мотиви так легко передбачити, – пожартував він. Тут, у Ла-Пуші, тільки Сет єдиний із квілеутів мав зухвальство називати Калленів на ім’я, поминаючи вже нахабство жартувати з моєї майже всесильної майбутньої братової.
– Я знаю, – відповіла я і, повагавшись мить, запитала: – Як він?
Сет зітхнув.
– Як і перед тим. Не розмовляє, хоча ми певні, що він нас чує. Він намагається не думати по-людському, знаєш. Він керується тільки інстинктами.
– А ти знаєш, де він зараз?
– Десь на півночі Канади. Точно не скажу, в якій саме провінції. Він мало зважає на кордони провінцій.
– А є надія, що…
– Белло, він не збирається повертатися додому. Вибач.
Я проковтнула клубок у горлі.
– Ну, гаразд, Сете. Я все й так знала. Просто так іноді хочеться вірити…
– Еге ж. Усім нам хочеться.
– Дякую, що хоч ти не відвернувся від мене. Певна, родичі тебе за це не хвалять.
– Це правда, вони тебе недолюблюють, – весело погодився він. – Хоч це й дурниця, на мій погляд. Джейкоб зробив свій вибір, ти зробила свій. Джейку не подобається їхнє ставлення. Проте він і не в захваті, коли про нього допитуєшся ти.
Я роззявила рота.
– Ти ж казав, що він із вами не балакає?
– Від нас усього не приховати, хоч він і намагається.
Отже, Джейкоб знає, що я хвилююся. Не уявляю, що й думати про це. Ну, принаймні тепер йому відомо, що я не махнула хвостиком і не викинула його цілком із голови. Боюся, саме цього він очікував від мене.
– Ну, сподіваюся, побачимося на… весіллі, – мовила я, з великими труднощами крізь зуби вимовивши останнє слово.
– Так, ми з мамою прийдемо. Класно, що ти нас запросила.
Я усміхнулася, зачувши радість у його голосі. Хоча запросити когось із Клірвотерів – то була ідея Едварда, я тішилася, що це спало йому на думку. Приємно буде, якщо Сет прийде – він стане ниточкою, хоч і тонесенькою, яка зв’язує мене і мого старшого боярина.
– Без тебе було б сумно.
– Передавай Едвардові привіт од мене, гаразд?
– Нема питань.
Я потрусила головою. Ця несподівана дружба між Едвардом і Сетом і досі не вкладалася в моїй голові. Але вона доводила, що все може бути зовсім по-іншому. Що вурдалаки і вовкулаки цілком можуть підтримувати приятельські стосунки, щоб ви не сумнівалися, коли захочуть цього.
Хоча не всім і подобалася ця ідея.
– Ой, – буркнув Сет, на октаву понижуючи голос, – Лі повернулася.
– Ну, бувай!
У трубці запанувала тиша. Я кинула телефон на сидіння й морально приготувалася переступити поріг домівки, де на мене чекав Чарлі.
Бідний мій татусь – скільки йому зараз доводиться витримувати! Джейкобова втеча – то тільки одна з турбот, які звалилися на його плечі. Він не менше хвилювався за мене – свою дочку, яка заледве переступила межу повноліття – й от уже за день-два стане заміжньою пані.
Я повільно йшла під легеньким дощем, пригадуючи той вечір, коли ми йому повідомили…
* * *
Коли звук під’їжджаючої автівки засвідчив, що Чарлі повернувся, каблучка на моєму пальці раптом стала важити тонну. Мені кортіло заховати долоню в кишеню, а ліпше всістися на неї, проте Едвард міцно тримав мене за руку – і то так, щоб її було добре видно.– Припини соватися, Белло. Ти ж тут не в убивстві збираєшся зізнаватися.
– Легко тобі говорити.
Я дослухалася до зловісного стуку батькових черевиків на доріжці. Ключ заскреготів у замку і так відімкнених дверей. Цей звук раптом змусив мене почуватися героїнею фільму жахів, яка знагла згадала, що не засунула на дверях засув.
– Белло, заспокойся, – прошепотів Едвард, чуючи, як гримотить у мене в грудях серце.
Двері з розмаху врізалися в стіну, і я підстрибнула, наче мене вдарило електрошокером.
– Добридень, Чарлі, – цілком спокійно привітався Едвард.
– О ні! – пробурмотіла я.
– Що – ні? – у відповідь шепнув Едвард.
– Зачекай, доки він відстебне й повісить пістолет!
Едвард гигикнув і вільною рукою поправив настовбурчене бронзове волосся.
Чарлі показався з-за рогу, досі вдягнений у поліційний однострій, зі зброєю на боці, намагаючись утриматись і не скривитися, коли уздрів парочку, що сиділа рядком на «канапі для закоханих» – вона вміщала тільки двох. Останнім часом він доклав чималих зусиль, щоб краще ставитися до Едварда. Але сьогоднішнє прозріння, мабуть, зведе всі його зусилля нанівець.
– Привіт, малі. Як справи?
– Нам треба вам дещо сказати, – мовив Едвард цілком безтурботно. – У нас для вас гарні новини.
– Гарні новини? – буркнув Чарлі, втупившись просто в мене.
– Тату, ти краще сядь.
Він звів брову, кілька секунд роздивлявся мене, тоді важкими кроками підійшов до крісла й примостився на самому краєчку. Спина його лишалася абсолютно прямою.
– Тату, не хвилюйся, – мовила я по напруженій паузі, – все гаразд.
Едвард ледь помітно скривився – я знала, що його зачепило слово «гаразд». Понад усякий сумнів, він би вжив щось на взірець «чудово», «прекрасно», «блискуче».
– Певен, Белло, я цього певен. Але якщо все так добре, чого ж у тебе на чолі краплі поту виступають?
– Нічого в мене не виступає, – збрехала я.
Я відсунулася від його пильного погляду, притулилася до Едварда й інстинктивно зворотнім боком долоні провела по чолу, щоб стерти речові докази.
– Ти вагітна! – раптом вибухнув Чарлі. – Ти вагітна, правда?
Хоча він і адресував це питання мені, свій гнівний погляд він звернув до Едварда, і можу заприсягтися – я бачила, як його рука смикнулася до зброї.
– Ні! Та ти що, ні! – вигукнула я і заледве стрималася, щоб не пхнути Едварда ліктем: я йому казала, що всі саме так і подумають! З якої ще причини двоє цілком нормальних людей зважаться побратися у вісімнадцять років? (На його відповідь тоді я тільки закотила очі. Кохання. Авжеж).
Гнів Чарлі трохи охолов. З мого обличчя можна було як із книги читати, чи я кажу правду, отож він мені зразу ж повірив.
– Ну, вибачте.
– Приймається.
На деякий час запала мовчанка. За мить я збагнула, що всі чекають, коли почну говорити саме я. Одразу запанікувавши, я зиркнула на Едварда. Нема й мови про те, що я зможу вичавити ці слова.
Він усміхнувся мені, тоді розпростав плечі й обернувся до мого батька.
– Чарлі, я усвідомлюю, що я дещо порушив усталений порядок. За традицією я мав би спершу спитатися вашої згоди. Я не хотів виявити неповагу, але оскільки Белла вже своє «так» сказала, а я не хочу применшувати важливість саме її рішення, отож замість просити у вас її руки, я б хотів вас просити поблагословити нас. Ми одружуємося, Чарлі. Я кохаю її понад усе на світі, навіть понад власне життя, і – це справжнє диво – вона також кохає мене. Ви благословите нас?
Він говорив так твердо, так спокійно! На одну коротку хвилю, коли я слухала його цілком упевнений голос, на мене зійшло прозріння. На мить я побачила світ таким, яким він бачить його. На мить, за яку серце встигає зробити один удар, наше рішення здалося мені абсолютно правильним.
А тоді я угледіла вираз обличчя Чарлі, його очі, прикуті до моєї каблучки.
Я затамувала подих, спостерігаючи, як міняється колір його обличчя – з блідого стає червоним, із червоного – багровим, із багрового – синім. Я вже помалу підводилася – не знаю, що саме я збиралася зробити, можливо поплескати батька по спині, щоб не дати йому задихнутися. Але тут Едвард стиснув мою долоню й промурмотів: «Стривай хвилинку», – так тихо, що я заледве розчула.
Цього разу пауза затягнулася. А тоді, поступово змінюючи барву, обличчя Чарлі набуло звичного кольору. Він стиснув вуста й нахмурив брови, – я впізнала цей «глибокодумний» вираз. Довший час він вивчав нас двох, і я відчула, що Едвард обіч мене розслабився.
– Не повірите, але я не здивований, – пробурмотів Чарлі. – Знав, що рано чи пізно доведеться мати справу з чимось таким.
Я видихнула затамоване повітря.
– А ви впевнені у своїх почуттях? – вимогливо запитав Чарлі, обпаливши мене поглядом.
– На сто відсотків я певна щодо Едварда, – відповіла я без секундної затримки.
– Але ж одружуватися… З чого б така поспішливість? – очі його знову зробилися підозріливими.
Поспішливість була пов’язана з тим, що кожен прожитий день наближав мене до дев’ятнадцятиріччя, а Едвард навіки заморозився у всій красі свого сімнадцятиліття – ось уже понад дев’яносто років. Не кажу, що без шлюбу аж ніяк не можна було б обійтися, але шлюбу вимагав делікатний і заплутаний компроміс, якого ми з Едвардом досягли для того, щоб домовитися про найголовніше: про мій перехід зі світу смертних у світ безсмертних.
Але такі речі я Чарлі пояснити не могла.
– Восени ми вдвох вирушаємо в Дартмут, Чарлі, – нагадав Едвард. – І я б хотів, щоб усе було, скажімо, традиційно. Так мене виховали, – він стенув плечима.
І він не перебільшував: під час Першої світової війни всі ще ревно дотримувалися традицій.
Чарлі відтягнув один куточок губ. Шукав, що б можна було заперечити. Та що він міг сказати? Краще б ви спершу випробували свої почуття в гріху? У ролі татка його руки були зв’язані.
– Я знав, що до цього все ведеться, – пробурмотів він собі під ніс, насупившись. Та зненацька його обличчя розгладилося.
– Тату? – запитала я стривожено. Я озирнулася до Едварда, але не змогла відчитати нічого і з його обличчя: він пильно вдивлявся в Чарлі.
– Ха! – вибухнув Чарлі. Я підстрибнула. – Ха-ха-ха!
Я недовірливо втупилася в Чарлі, а він реготав дедалі голосніше, і все його тіло здригалося від сміху.
Я поглянула на Едварда, сподіваючись на пояснення, але той сидів, міцно стиснувши вуста, начебто сам намагався притлумити сміх.
– Ну, гаразд, – нарешті видихнув Чарлі. – Одружуйтеся, – він не стримав іще одного нападу реготу. – Але…
– Але що? – вимогливо запитала я.
– Але ти сама скажеш мамі! Я і слова не скажу Ренé! Все у ваших руках! – він знову вибухнув гучним гоготом.
* * *
Я на хвилю зупинилася, затримавши долоню на ручці дверей, і всміхнулася. Безперечно, в ту мить слова Чарлі до біса налякали мене. Невідворотний фатум: розповісти Рене. В її переліку гріхів рано одружитися – гірше, ніж зварити цуцика живцем.Хто міг би передбачити її реакцію? Тільки не я. І вже точно не Чарлі. Може, Аліса, але її я не могла просити.
– Ну, Белло, – мовила Рене, коли я, задихаючись і затинаючись, вичавила ці слова: мамо, я виходжу за Едварда, – я трохи роздратована, що ти стільки зволікала, перш ніж розповісти мені. Квитки на літак дорожчають щодня… О, – докинула вона схвильовано, – як гадаєш: Філу доти вже знімуть гіпс? Бо якщо він не зможе вдягнути смокінг, це зіпсує фотографії…
– Мамо, стривай хвильку, – судомно вдихнула я. – Як це так – я стільки зволікала? Та я щойно за… зару… – я не змогла вимовити слово заручилася, – все владнала, власне, саме сьогодні…
– Сьогодні? Справді? Оце дивина. Я була певна…