Страница:
Я вже й забула про матір сестер Деналі, коли історія знову повернулася до неї.
«Точно не відомо, що сталося з Таниною матір’ю, – розповідав Карлайл. – Таня, Катя та Ірина взагалі нічого не знали, аж поки Волтурі не прийшли по них. На той час і їхня матір, і її незаконне створіння вже були заарештовані. Тані та її сестрам урятувало життя сáме незнання. Аро торкнувся їх – і збагнув, що вони нічогісінько не відають, тож їх не покарали разом із матір’ю.
Ніхто з дівчат і не бачив хлопчика ніколи, не мав гадки про його існування – аж до того дня, коли він згорів на руках своєї матері. Можу уявити, як матір ревно зберігала його секрет саме для того, щоб уберегти дочок від такої пекельної долі. Але для чого взагалі вона його створювала? Ким він був, яким чином він змусив її перетнути межу, яку нікому не можна перетинати? Ні Таня, ні її сестри ніколи так і не отримали відповіді на це питання. Але навіть вони не могли сумніватися в її провині, отож, мені здається, так їй ніколи й не пробачили.
Хоча Аро запевняв, що Таня, Катя та Ірина цілком невинні, Гай усе одно хотів, аби їх спалили. Винні, бо належать до родини. Пощастило їм, що того дня Аро волів удати великодушність. Тані та її сестрам пробачили, тільки лишилися вони з розбитими серцями та занадто ревним ставленням до закону…»
…Не знаю, в який момент мої спогади плавно перетекли в сон. Здавалося, ще хвилю тому я подумки знову слухала Карлайлову оповідь, бачила його обличчя – а вже мить потому я дивилася на сірі безплідні поля, чула в повітрі запах запаленого ладану. Я була не сама.
Купка людей в центрі поля, всі вдягнені в сірі плащі, мала б нажахати мене: хто ще міг це бути, крім Волтурі! – а я ж бо була, попри вирок, який вони ухвалили на останньому своєму зібранні, досі людиною. Але я знала (так іноді буває уві сні), що я для них невидима.
Довкола мене курілися якісь купки. Я чула солодкуватий запах і не хотіла занадто наближатися, щоб роздивитися докладніше. Не хотіла зазирати в обличчя вампірів, яких вони стратили, трохи налякана можливістю упізнати когось у цих погребальних кострищах.
Солдати Волтурі колом оточили щось чи когось, і їхні голоси через хвилювання з шепоту зривалися на високі ноти. Я наблизилася до плащів, у сні прагнучи побачити, що саме чи кого саме вони так прискіпливо роздивляються. Обережно прокрадаючись поміж двох високих постатей у саванах, які щось сичали, я нарешті побачила об’єкт їхньої суперечки – сидів на горбку в центрі.
Він був милий, славний – саме такий, як описував Карлайл. Хлопчик, зовсім малюк, мабуть, рочків двох. Світло-каштанові кучерики обрамляли личко херувима з круглими щічками та пухкими губками. Він тремтів, а очі його були заплющені, мов він боявся дивитися, як щомиті до нього наближається смерть.
Мене охопило таке нестримне бажання врятувати милу перелякану дитину, що Волтурі, незважаючи на загрозу, яка просто поширювалася від них, більше не стримували мене. Я пробралася між ними, не звертаючи уваги на те, що вони можуть помітити мою присутність. Вирвавшись із їхнього кола, я підбігла до хлопчика.
І миттю застигла, щойно наблизилась і побачила той горбок, на якому він сидів. Це була не земля, не камінь – то була гора людських тіл, висмоктаних, бездиханних. Запізно – я бачу кожне обличчя. Я знаю їх усіх – Анжела, Бен, Джесика, Майк… А сидів милий хлопчик просто на тілах моїх матері й батька.
Дитина розплющила яскраві, як кров червоні очі.
Розділ 3
Розділ 4
«Точно не відомо, що сталося з Таниною матір’ю, – розповідав Карлайл. – Таня, Катя та Ірина взагалі нічого не знали, аж поки Волтурі не прийшли по них. На той час і їхня матір, і її незаконне створіння вже були заарештовані. Тані та її сестрам урятувало життя сáме незнання. Аро торкнувся їх – і збагнув, що вони нічогісінько не відають, тож їх не покарали разом із матір’ю.
Ніхто з дівчат і не бачив хлопчика ніколи, не мав гадки про його існування – аж до того дня, коли він згорів на руках своєї матері. Можу уявити, як матір ревно зберігала його секрет саме для того, щоб уберегти дочок від такої пекельної долі. Але для чого взагалі вона його створювала? Ким він був, яким чином він змусив її перетнути межу, яку нікому не можна перетинати? Ні Таня, ні її сестри ніколи так і не отримали відповіді на це питання. Але навіть вони не могли сумніватися в її провині, отож, мені здається, так їй ніколи й не пробачили.
Хоча Аро запевняв, що Таня, Катя та Ірина цілком невинні, Гай усе одно хотів, аби їх спалили. Винні, бо належать до родини. Пощастило їм, що того дня Аро волів удати великодушність. Тані та її сестрам пробачили, тільки лишилися вони з розбитими серцями та занадто ревним ставленням до закону…»
…Не знаю, в який момент мої спогади плавно перетекли в сон. Здавалося, ще хвилю тому я подумки знову слухала Карлайлову оповідь, бачила його обличчя – а вже мить потому я дивилася на сірі безплідні поля, чула в повітрі запах запаленого ладану. Я була не сама.
Купка людей в центрі поля, всі вдягнені в сірі плащі, мала б нажахати мене: хто ще міг це бути, крім Волтурі! – а я ж бо була, попри вирок, який вони ухвалили на останньому своєму зібранні, досі людиною. Але я знала (так іноді буває уві сні), що я для них невидима.
Довкола мене курілися якісь купки. Я чула солодкуватий запах і не хотіла занадто наближатися, щоб роздивитися докладніше. Не хотіла зазирати в обличчя вампірів, яких вони стратили, трохи налякана можливістю упізнати когось у цих погребальних кострищах.
Солдати Волтурі колом оточили щось чи когось, і їхні голоси через хвилювання з шепоту зривалися на високі ноти. Я наблизилася до плащів, у сні прагнучи побачити, що саме чи кого саме вони так прискіпливо роздивляються. Обережно прокрадаючись поміж двох високих постатей у саванах, які щось сичали, я нарешті побачила об’єкт їхньої суперечки – сидів на горбку в центрі.
Він був милий, славний – саме такий, як описував Карлайл. Хлопчик, зовсім малюк, мабуть, рочків двох. Світло-каштанові кучерики обрамляли личко херувима з круглими щічками та пухкими губками. Він тремтів, а очі його були заплющені, мов він боявся дивитися, як щомиті до нього наближається смерть.
Мене охопило таке нестримне бажання врятувати милу перелякану дитину, що Волтурі, незважаючи на загрозу, яка просто поширювалася від них, більше не стримували мене. Я пробралася між ними, не звертаючи уваги на те, що вони можуть помітити мою присутність. Вирвавшись із їхнього кола, я підбігла до хлопчика.
І миттю застигла, щойно наблизилась і побачила той горбок, на якому він сидів. Це була не земля, не камінь – то була гора людських тіл, висмоктаних, бездиханних. Запізно – я бачу кожне обличчя. Я знаю їх усіх – Анжела, Бен, Джесика, Майк… А сидів милий хлопчик просто на тілах моїх матері й батька.
Дитина розплющила яскраві, як кров червоні очі.
Розділ 3
Довгий день
Я теж рвучко розплющила очі.
Кілька хвилин я лежала в ліжку, тремтіла й намагалась відсапатися, а ще – звільнитися він сну. Небо за вікном спершу посіріло, потім стало блідо-рожевим, а я все чекала, коли стишиться серцебиття.
Коли ж я нарешті повернулася до реальності – до безладу рідної кімнати, то вже сердилася сама на себе. Оце так сон наснився напередодні власного весілля! Я його заслужила за всі ті страшні історії, які залюбки слухала поночі.
Сподіваючись скинути з себе нічний кошмар, я вдягнулася та спустилася на кухню так рано, що ще й їсти не хотілося. Спершу я ретельно прибрала й так чисту кімнату, а згодом, коли Чарлі прокинувся, напекла млинців. Сама я була занадто заведена, щоб мати хоч якийсь апетит – я тільки й крутилася в кріслі, поки він їв.
– Ми забираємо отця Вебера о третій, – нагадала я батькові.
– Сьогодні в мене небагато роботи, Белло, хіба що привезти священика. Гадаю, про це єдине завдання я не забуду.
Заради весілля Чарлі взяв на день відпустку і тепер відверто нудьгував. Час від часу він кидав швидкі погляди на комірчину під сходами, де зберігався весь його рибальський реманент.
– Це не єдине твоє завдання. Ти мусиш бути гарно вдягнений і мати презентабельний вигляд.
Він нахмурився над тарілкою й пробурмотів собі під ніс щось про «мавпячий костюм».
Хтось енергійно постукав у вхідні двері.
– Ти гадаєш, погано тобі? – скривилась я, підводячись. – Аліса як хопиться мене, то не відпускатиме всенький день.
Чарлі замислено кивнув, міркуючи, що йому таки й справді пощастило. Я на мить схилилася, щоб цьомнути його в маківку, – він спалахнув і закашлявся, – а тоді попрямувала до дверей, щоб відчинити своїй найкращій подрузі й майбутній зовиці.
Зачіска Аліси на цей раз не стирчала навсібіч, як зазвичай, – вона уклала волосся гладкими кучериками довкола свого янгольського личка, яке – за контрастом – не втрачало ділового виразу. Заледве кинувши через плече: «Добридень, Чарлі», – вона витягнула мене з будинку.
Коли я залізла в «Порш», Аліса окинула мене оцінювальним поглядом.
– О Боже, поглянь на свої очі! – вона осудливо поцокала язиком. – Ти чим займалася? Всю ніч не лягала?
– Майже.
Вона сердито зиркнула на мене.
– У мене зовсім мало часу, щоб зробити з тебе красуню, Белло, тож ти могла б сама потурбуватися про якість вихідних матеріалів.
– Ніхто не сподівається побачити красуню. Гірше, якщо я раптом засну під час церемонії й у потрібному місці не здатна буду вимовити «так», і тоді Едвард вислизне з моїх рук.
Вона розсміялася.
– Коли справа до цього дійде, я тебе лясну букетом.
– Дякую.
– Щоб добряче виспатися, матимеш завтра доволі часу на літаку.
Я звела брову. Завтра, замислилась я. Якщо вже сьогодні після весільного бенкету ми виїдемо, а завтра ще будемо на літаку… ми ж їдемо не в Бойсе, столицю штату Айдахо? Едвард навіть не натякнув. Я не надто переймалася через цю таємницю, проте дивно-таки було не відати, де я спатиму наступної ночі. Або, маю надію, не спатиму…
Аліса збагнула, що бовкнула зайвого, і нахмурилася.
– У тебе все спаковане і готове до від’їзду, – сказала вона, щоб відвернути мою увагу.
Спрацювало.
– Алісо, я б воліла, аби ти дозволила мені самій спакувати речі!
– Тоді б ти могла зарано про дещо здогадатися.
– А ти б не мала нагоди походити крамницями.
– За кілька годин ти офіційно станеш моєю родичкою. То чи не час уже позбутися упередженості до нового одягу?
Я неуважно дивилась у вікно, аж поки ми не під’їхали до будинку.
– Він уже повернувся? – запитала я.
– Не хвилюйся, коли заграє музика, він буде на місці. І байдуже, чи він повернувся, ти все одно не зможеш його побачити. Ми дотримуємося традицій.
Я фиркнула:
– Традицій!
– Ну, якщо не зважати на вибір нареченого і нареченої…
– Я певна, він уже подумки підглянув.
– О ні – ось чому тільки я бачила тебе у весільній сукні. І я ретельно намагаюся не згадувати про це, коли він десь поблизу.
– Що ж, – мовила я, коли ми завернули у двір, – бачу, ти знайшла застосування прикрасам, які зосталися від випускного.
Три милі від паркана до будинку знову були прикрашені сотнями тисяч миготливих ліхтариків. Але цього разу додалися ще й білі атлáсні банти.
– Далі покладеш – ближче знайдеш. Ну, радій тому, що побачила, бо всередину я тебе все одно не пущу до пори, до часу.
Вона завернула у схожий на печеру гараж, який розташований був на північ від будинку. Великий джип Еммета й досі не повернувся.
– Відколи це нареченій навіть не можна побачити весільні прикраси в будинку? – запротестувала я.
– Відтоді, як наречена поклала на мене відповідальність за організацію весілля. Хочу, щоб ти, коли спускатимешся сходами у вітальню, отримала повне враження.
Вона затулила мені очі рукою, перш ніж дозволити увійти до кухні. Запах вразив мене.
– Що це? – вигукнула я, поки вона вела мене в будинок.
– Що, заміцний? – у голосі Аліси забриніла стурбованість. – Ти – перша людина в хаті, сподіваюся, я не переборщила.
– Запах чудовий! – запевнила я її. П’янке, але не нав’язливе, збалансоване поєднання різних пахощів було ніжним і бездоганним. – Помаранчевий цвіт… бузок… щось іще… Так?
– Дуже непогано, Белло. Ти тільки не впізнала фрезії та троянди.
Вона так і не відтулила долоню від моїх очей, допоки ми не опинились у величезній ванній кімнаті. Я втупилась у довгу полицю, заставлену цілим набором косметики, наче в салоні краси, – і тут-таки почала даватися взнаки безсонна ніч.
– А це справді потрібно? Поряд із ним я все одно матиму простацький вигляд.
Вона підштовхнула мене до низенького рожевого стільця.
– Коли я над тобою попрацюю, ніхто не наважиться вжити епітет «простацький» щодо тебе.
– Тільки тому, що боятимуться: ти висмокчеш у них усю кров, – пробурмотіла я. Відкинулася на спинку стільця і заплющила повіки, сподіваючись хвильку подрімати, поки наді мною працюватимуть. Я й справді то поринала в дрімоту, то поверталася до реальності, поки Аліса робила мені маску, м’яла й полірувала кожен сантиметр моєї шкіри.
Коли Розалія, у шурхітливому сріблястому халаті та з золотистим волоссям, короною викладеним на голові, прослизнула у двері ванної кімнати, було вже пополудні. Вона була такою вродливою – я ледь не заплакала. Який сенс виряджатися, коли Розалія буде поряд?
– Вони вже вдома, – сказала вона – й миттю мій дітвацький напад хвилювання минувся. Едвард повернувся.
– Не пускай його сюди! – мовила Аліса.
– Сьогодні він не наважиться заступити тобі шлях, – запевнила її Розалія. – Він занадто любить життя. Есме звеліла їм закінчити останні приготування надворі… А тобі потрібна допомога? Я могла би зробити зачіску.
У мене відпала щелепа. Довго не могла я згадати, як саме стуляється рот.
Ніколи Розалія не виявляла до мене прихильності. Крім того, напруга між нами навіть зросла, коли Розалія дізналася, який саме вибір я зробила. Незважаючи на її неймовірну красу, на люблячу родину, на Еммета – рідну душу, вона б усе віддала за те, щоб бути людиною. І ось тут я – легковажно відмовляюся від того, про що вона мріяла все життя, наче то якийсь непотріб. Тут уже годі завоювати її прихильність!
– Звісна річ, – легко погодилась Аліса. – Можеш починати заплітати коси. Хочу, щоб вони отак перевивалися. Вельон піде сюди, під низ.
Її пальці пробіглися по моєму волоссю, зважуючи пасма, перекручуючи їх, детально пояснюючи, як вона хоче зробити. Потому її замінила Розалія, укладаючи мені коси пальцями легкими, як пір’їнки. Аліса ж повернулася до мого обличчя.
Коли Аліса схвалила зроблену зачіску, то миттю відправила Розалію по весільну сукню; далі треба було знайти Джаспера, який поїхав забирати з готелю мою маму і її чоловіка Філа. З першого поверху будинку до мене долинали слабкі звуки: відчинялися й зачинялися двері. Потім почали долітати голоси.
Аліса примусила мене підвестися, щоб одягнути на мене сукню, не зіпсувавши зачіски й макіяжу. Коли вона застібала на спині довгий ряд ґудзичків-перлин, у мене підгиналися й трусилися ноги, аж хвилями ходив по підлозі поділ сукні.
– Дихай глибше, Белло, – підбадьорила мене Аліса. – Спробуй стишити серцебиття. Бо ти упрієш, і вся косметика попливе.
Я саркастично скривила обличчя:
– Легко тобі говорити.
– А тепер мені самій треба вдягнутися. Ти на дві хвилини можеш узяти себе в руки?
– Ну… мабуть…
Вона закотила очі й вибігла з ванної кімнати.
Я зосередилася на диханні, рахуючи кожен вдих і видих, і втупилась у малюнок, який намалювало світло на тоненькій тканині моєї сукні. Я не наважувалася навіть глянути у дзеркало – боялася, що мій власний образ у весільній сукні викличе нову хвилю нестримної паніки.
Ще я не нарахувала двісті вдихів-видихів, як повернулася Аліса, одягнена в сукню, яка струменіла вздовж її стрункої фігури, мов сріблястий водоспад.
– Алісо… нема слів!
– Дурниці! Сьогодні на мене ніхто не дивитиметься. В усякому разі, поки в кімнаті ти.
– Ха-ха.
– Так, ти взяла себе в руки, чи я маю викликати Джаспера?
– Вони вже тут? І мама?
– Щойно переступила поріг. Піднімається нагору.
Рене прилетіла два дні тому, і я проводила з нею кожну вільну хвилину – вільну від Есме та прикрашання будинку. На мій погляд, вона отримувала від цього більше задоволення, ніж дитина, яку на ніч замкнули в Диснейленді. Певною мірою я почувалася такою ж ображеною, як і Чарлі: стільки страху щодо її реакції – і все на пси…
– Белло! – зафонтанувала вона, ще й не зайшовши у двері. – Люба, ти така вродлива! Ой, я зараз заплачу! Алісо, ти неймовірна! Вам з Есме треба взятися до весільного бізнесу. Де ви розшукали таку сукню? Яка вона пишна! І витончена, і елегантна. Белло, у тебе такий вигляд, мов ти зійшла зі сторінок романів Джейн Остін, – мамин голос звучав ніби звіддалік, і вся кімната була трохи в тумані. – Яка творча ідея – все зробити у стилі каблучки Белли! Як це романтично! Ще й коли подумати, що в Едвардовій родині вона зберігалася ще з дев’ятнадцятого століття!
Ми з Алісою обмінялися швидкими конспіраторськими поглядами. Стосовно стилю сукні мама помилилася років на сто. Насправді весілля було не в стилі каблучки, а в стилі самого Едварда.
В дверях хтось голосно відкашлявся.
– Рене, Есме сказала, що час уже влаштовуватися внизу, – мовив Чарлі.
– Чарлі, а ти просто франт! – у голосі Рене заледве не шок прозвучав. Може, саме тому відповідь Чарлі була різкуватою:
– Аліса попрацювала.
– Невже уже час? – до себе пробурмотіла Рене, по голосу така ж знервована, як і я. – Усе так швидко відбувається – в мене аж у голові крутиться.
Отже, нас було вже двоє.
– Дай я тебе обійму, перш ніж піду вниз, – попросила Рене. – І обережно тут, нічого не порви.
Матір ніжно стиснула мене за талію, тоді повернулася до дверей – і зробила повний оберт, знов завмерши навпроти мене.
– Боже, я мало не забула! Чарлі, де скринька?
Батько хвилю рився по кишенях, а тоді дістав маленьку білу скриньку й передав її Рене. Рене підняла вічко й простягнула коробочку мені.
– Синє, – мовила вона.
– І старе. Це належало прабабусі Свон, – додав Чарлі. – Ми віддали ювеліру, і він замінив стрази на сапфіри.
У скриньці лежали два важкі срібні гребінці. Темно-сині сапфіри на вершку зубців перепліталися складними квітковими візерунками.
У мене захрипло горло.
– Мамо, тату… не треба було…
– Аліса не дозволила нам більше нічого робити, – сказала Рене. – Щоразу, як ми намагалися допомогти, вона ледь не гризла нам горлянки.
Я істерично гигикнула.
Аліса ступила до мене і швидко застромила обидва гребінці мені у волосся, де перепліталися коси.
– Ось вам синє і старе, – замислено мовила вона, відступаючи на кілька кроків, щоб помилуватися мною. – Сукня в тебе нова… тому ось тобі…
Вона махнула чимось перед моїм носом. Я автоматично підставила руку, і в моїй долоні опинилася невагома біла підв’язка.[2]
– Це належить мені, отож потім повернеш, – попередила Аліса.
Я спалахнула.
– Еге ж, – мовила Аліса вдоволено, – трошки рум’янцю на щоках тобі не завадить. Офіційно оголошую, що ти – сама досконалість, – і з самовдоволеною усмішкою вона обернулася до моїх батьків: – Рене, вам час іти вниз.
– Так, мем, – Рене послала мені повітряний поцілунок і поквапилася геть із кімнати.
– Чарлі, ви не принесете квітів?
Поки Чарлі ходив по квіти, Аліса вихопила в мене підв’язку й сховалася в мене під спідницею. Я затамувала подих, звиваючись, поки її холодні руки тримали мене за кісточку; нарешті вона причепила підв’язку на місце.
Коли Чарлі повернувся з двома білими й пишними, як піна, букетами, вона вже знову була на ногах. Запах троянд, помаранчевого квіту і фрезій огортав мене м’яким туманом.
Розалія, яка в родині найкраще зналася на музиці після Едварда, внизу почала награвати на піаніно. «Канон ре мажор» Йоганна Пахельбеля. Моє дихання прискорилося.
– Розслабся, Белло, – мовив Чарлі. Він нервово повернувся до Аліси. – У неї трохи нездоровий вигляд. Ти гадаєш, вона впорається?
Голос прозвучав десь далеко. Я ледве відчувала власні ноги.
– Бажано б.
Аліса стала просто переді мною, навіть звелася навшпиньки, щоб краще зазирнути мені у вічі, й ухопила мене своїми твердими кулачками за зап’ястки.
– Зосередься, Белло. Унизу на тебе чекає Едвард.
Я зробила глибокий вдих, намагаючись зібрати себе докупи.
Музика повільно перемінилася. Чарлі легенько підштовхнув мене ліктем.
– Белло, ми готові до гулянки.
– Белло? – мовила Аліса, досі зазираючи мені в очі.
– Так, – пропищала я. – Едвард. Гаразд.
Я дозволила їй витягнути себе з кімнати, а Чарлі тулився біля мого ліктя.
У вітальні музика звучала гучніше. Вона здіймалася сходами вгору на хвилях ароматів мільйона квітів. Аби змусити ноги пересуватись, я зосередилася на думці, що на мене внизу чекає Едвард.
Музика була знайомою – традиційний весільний марш Вагнера тонув у повені аранжування.
– Зараз моя черга, – мелодійно сказала Аліса. – А ти рахуй до п’ятьох і рушай за мною.
Вона повільно, граційно пританцьовуючи, почала спускатися сходами. Треба було раніше збагнути, що мати Алісу за єдину дружку – велика помилка. Спускаючись після неї, я матиму ще гірший, ще розхристаніший вигляд.
У високу музику увірвався несподіваний звук фанфар. Я зрозуміла – моя черга.
– Тату, тримай мене, щоб я не впала, – прошепотіла я. Чарлі взяв мене під руку й міцно притиснув.
Крок по кроку, умовляла я себе, коли ми почали спускатися під повільний темп маршу. Я не підводила очей, допоки ноги мої не відчули під собою рівної землі, хоча до мене долітав шепіт і шелест присутніх – реакція на мою появу. Кров прилила мені до щік; звісна річ, чого ще чекати від себе: засоромлена наречена.
Щойно мої ноги спустилися з підступних сходів, я почала шукати очима Едварда. На коротку мить мою увагу відвернула пишнота білого квіту, що гірляндами звисав у кімнаті з кожної речі, хіба що не з людей, а поміж ним маяли невагомі серпанкові банти.
Проте я відірвала очі від бантів і ковзнула поглядом по ряду атласних стільців, червоніючи дедалі більше, коли усвідомила, що всі погляди спрямовані на мене, – й аж нарешті знайшла Едварда: він стояв перед аркою, заквітчаною ще пишніше, і банти тут були такі тоненькі – аж прозорі.
Я заледве тямила, що поряд із ним стоїть Карлайл, а позаду – батько Анжели. Я не могла знайти власну матір, яка мала сидіти на стільці в першому ряді, я не бачила своєї майбутньої родини, не бачила гостей – всі вони зачекають.
Бачила я тільки Едвардове обличчя; воно стояло перед моїми очима, воно полонило мою свідомість. Очі його були золотавого кольору топленого масла; ідеальне обличчя здавалося суворим через сильні емоції, написані на ньому. А тоді, уздрівши мій заворожений погляд, він розплився у щасливій усмішці, від якої в мене перехопило подих.
Певної миті я відчула, що якби Чарлі не тримав мене міцно за руку, я б рвонула уздовж проходу на злам голови.
Марш був занадто повільним, я намагалася підлаштувати свій крок під музику. На щастя, прохід був зовсім короткий. І нарешті, нарешті я дійшла. Едвард простягнув руку. Чарлі взяв мою долоню і, жестом старим як світ, вклав її в Едвардову руку. Я торкнулася його холодної чудодійної шкіри – й відчула себе вдома.
Ми давали прості традиційні обітниці, які до нас повторювалися мільйони разів, хоча ніколи не злітали з вуст пари, подібної до нашої. Ми попросили отця Вебера зробити єдину зміну в церемонії: він вимушено замінив рядок «допоки смерть не розлучить нас» на більш відповідне «на все життя».
І саме в той момент, коли священик промовив ці слова, мій світ, який до цього здавався перекинутим догори дриґом, нарешті став на місце. Я збагнула, якою дурницею було всього боятися – наче то був небажаний подарунок на день народження чи неприємна вистава на взірець випускного. Я зазирнула в Едвардові блискучі, тріумфальні очі – й одразу відчула себе переможцем. Нічого не важило, окрім знання, що я завжди буду з ним.
Я й не помітила, що плачу, поки не прийшла черга вимовити заповітну клятву.
– Так, – спромоглась я видихнути майже нерозбірливим шепотом, кліпаючи очима, щоб мати змогу бачити Едвардове обличчя.
Коли прийшла його черга казати, слова прозвучали чітко й переможно.
– Так, – підтвердив він.
Отець Вебер оголосив нас чоловіком і дружиною, а потім Едвардові руки лагідно обхопили моє обличчя – так обережно, мов то були білі пелюстки у нас над головами. Я намагалася, борючись зі сльозами, які сліпили мене, усвідомити сюрреалістичний факт, що відсьогодні цей неймовірний чоловік – мій. Його золоті очі блищали, наче від сліз, хоч це було й неможливо. Він нахилив до мене обличчя, я звелася навшпиньки, закинувши руки – разом із букетом – йому на шию.
Він поцілував мене ніжно, поважно. Я забула про натовп, про час, про подію… Пам’ятала тільки, що він кохає мене, що він хоче мене, що я – його.
Він почав поцілунок, він мав і перервати його; я ж уп’ялася в нього, ігноруючи перешіптування й покашлювання присутніх. Нарешті він долонями притримав моє обличчя й відсунувся – занадто скоро, – й поглянув на мене. На позір його несподівана усмішка могла видатися здивованою, навіть глузливою. Проте під смішком, що я так виставила себе напоказ на публіці, світилася глибока радість, яка віддзеркалювала мою власну.
Присутні вибухнули оплесками, Едвард примусив нас обох обернутися, щоб поглянути на родину та друзів. Я ж не могла відвести очей від його обличчя, щоб подивитися на когось іншого.
Коли я нарешті вимушено відірвала погляд від Едварда, першими мене знайшли руки моєї матері; її обличчя, по якому струменіли сльози, першим з’явилося перед моїми очима. А далі мене обнімали по черзі всі присутні, я заледве розуміла, хто стоїть переді мною в цю мить, бо всю свою увагу я зосередила на Едвардовій руці, яка міцно тримала мою. Хоча я таки розрізняла м’які теплі обійми моїх друзів-людей – і ніжні прохолодні доторки моєї нової родини.
Тільки одні обійми обпалили мене гарячіше за інші: Сет Клірвотер наважився поткнутися в королівство вурдалаків, щоб своєю присутністю замінити мого втраченого друга-вовкулаку.
Кілька хвилин я лежала в ліжку, тремтіла й намагалась відсапатися, а ще – звільнитися він сну. Небо за вікном спершу посіріло, потім стало блідо-рожевим, а я все чекала, коли стишиться серцебиття.
Коли ж я нарешті повернулася до реальності – до безладу рідної кімнати, то вже сердилася сама на себе. Оце так сон наснився напередодні власного весілля! Я його заслужила за всі ті страшні історії, які залюбки слухала поночі.
Сподіваючись скинути з себе нічний кошмар, я вдягнулася та спустилася на кухню так рано, що ще й їсти не хотілося. Спершу я ретельно прибрала й так чисту кімнату, а згодом, коли Чарлі прокинувся, напекла млинців. Сама я була занадто заведена, щоб мати хоч якийсь апетит – я тільки й крутилася в кріслі, поки він їв.
– Ми забираємо отця Вебера о третій, – нагадала я батькові.
– Сьогодні в мене небагато роботи, Белло, хіба що привезти священика. Гадаю, про це єдине завдання я не забуду.
Заради весілля Чарлі взяв на день відпустку і тепер відверто нудьгував. Час від часу він кидав швидкі погляди на комірчину під сходами, де зберігався весь його рибальський реманент.
– Це не єдине твоє завдання. Ти мусиш бути гарно вдягнений і мати презентабельний вигляд.
Він нахмурився над тарілкою й пробурмотів собі під ніс щось про «мавпячий костюм».
Хтось енергійно постукав у вхідні двері.
– Ти гадаєш, погано тобі? – скривилась я, підводячись. – Аліса як хопиться мене, то не відпускатиме всенький день.
Чарлі замислено кивнув, міркуючи, що йому таки й справді пощастило. Я на мить схилилася, щоб цьомнути його в маківку, – він спалахнув і закашлявся, – а тоді попрямувала до дверей, щоб відчинити своїй найкращій подрузі й майбутній зовиці.
Зачіска Аліси на цей раз не стирчала навсібіч, як зазвичай, – вона уклала волосся гладкими кучериками довкола свого янгольського личка, яке – за контрастом – не втрачало ділового виразу. Заледве кинувши через плече: «Добридень, Чарлі», – вона витягнула мене з будинку.
Коли я залізла в «Порш», Аліса окинула мене оцінювальним поглядом.
– О Боже, поглянь на свої очі! – вона осудливо поцокала язиком. – Ти чим займалася? Всю ніч не лягала?
– Майже.
Вона сердито зиркнула на мене.
– У мене зовсім мало часу, щоб зробити з тебе красуню, Белло, тож ти могла б сама потурбуватися про якість вихідних матеріалів.
– Ніхто не сподівається побачити красуню. Гірше, якщо я раптом засну під час церемонії й у потрібному місці не здатна буду вимовити «так», і тоді Едвард вислизне з моїх рук.
Вона розсміялася.
– Коли справа до цього дійде, я тебе лясну букетом.
– Дякую.
– Щоб добряче виспатися, матимеш завтра доволі часу на літаку.
Я звела брову. Завтра, замислилась я. Якщо вже сьогодні після весільного бенкету ми виїдемо, а завтра ще будемо на літаку… ми ж їдемо не в Бойсе, столицю штату Айдахо? Едвард навіть не натякнув. Я не надто переймалася через цю таємницю, проте дивно-таки було не відати, де я спатиму наступної ночі. Або, маю надію, не спатиму…
Аліса збагнула, що бовкнула зайвого, і нахмурилася.
– У тебе все спаковане і готове до від’їзду, – сказала вона, щоб відвернути мою увагу.
Спрацювало.
– Алісо, я б воліла, аби ти дозволила мені самій спакувати речі!
– Тоді б ти могла зарано про дещо здогадатися.
– А ти б не мала нагоди походити крамницями.
– За кілька годин ти офіційно станеш моєю родичкою. То чи не час уже позбутися упередженості до нового одягу?
Я неуважно дивилась у вікно, аж поки ми не під’їхали до будинку.
– Він уже повернувся? – запитала я.
– Не хвилюйся, коли заграє музика, він буде на місці. І байдуже, чи він повернувся, ти все одно не зможеш його побачити. Ми дотримуємося традицій.
Я фиркнула:
– Традицій!
– Ну, якщо не зважати на вибір нареченого і нареченої…
– Я певна, він уже подумки підглянув.
– О ні – ось чому тільки я бачила тебе у весільній сукні. І я ретельно намагаюся не згадувати про це, коли він десь поблизу.
– Що ж, – мовила я, коли ми завернули у двір, – бачу, ти знайшла застосування прикрасам, які зосталися від випускного.
Три милі від паркана до будинку знову були прикрашені сотнями тисяч миготливих ліхтариків. Але цього разу додалися ще й білі атлáсні банти.
– Далі покладеш – ближче знайдеш. Ну, радій тому, що побачила, бо всередину я тебе все одно не пущу до пори, до часу.
Вона завернула у схожий на печеру гараж, який розташований був на північ від будинку. Великий джип Еммета й досі не повернувся.
– Відколи це нареченій навіть не можна побачити весільні прикраси в будинку? – запротестувала я.
– Відтоді, як наречена поклала на мене відповідальність за організацію весілля. Хочу, щоб ти, коли спускатимешся сходами у вітальню, отримала повне враження.
Вона затулила мені очі рукою, перш ніж дозволити увійти до кухні. Запах вразив мене.
– Що це? – вигукнула я, поки вона вела мене в будинок.
– Що, заміцний? – у голосі Аліси забриніла стурбованість. – Ти – перша людина в хаті, сподіваюся, я не переборщила.
– Запах чудовий! – запевнила я її. П’янке, але не нав’язливе, збалансоване поєднання різних пахощів було ніжним і бездоганним. – Помаранчевий цвіт… бузок… щось іще… Так?
– Дуже непогано, Белло. Ти тільки не впізнала фрезії та троянди.
Вона так і не відтулила долоню від моїх очей, допоки ми не опинились у величезній ванній кімнаті. Я втупилась у довгу полицю, заставлену цілим набором косметики, наче в салоні краси, – і тут-таки почала даватися взнаки безсонна ніч.
– А це справді потрібно? Поряд із ним я все одно матиму простацький вигляд.
Вона підштовхнула мене до низенького рожевого стільця.
– Коли я над тобою попрацюю, ніхто не наважиться вжити епітет «простацький» щодо тебе.
– Тільки тому, що боятимуться: ти висмокчеш у них усю кров, – пробурмотіла я. Відкинулася на спинку стільця і заплющила повіки, сподіваючись хвильку подрімати, поки наді мною працюватимуть. Я й справді то поринала в дрімоту, то поверталася до реальності, поки Аліса робила мені маску, м’яла й полірувала кожен сантиметр моєї шкіри.
Коли Розалія, у шурхітливому сріблястому халаті та з золотистим волоссям, короною викладеним на голові, прослизнула у двері ванної кімнати, було вже пополудні. Вона була такою вродливою – я ледь не заплакала. Який сенс виряджатися, коли Розалія буде поряд?
– Вони вже вдома, – сказала вона – й миттю мій дітвацький напад хвилювання минувся. Едвард повернувся.
– Не пускай його сюди! – мовила Аліса.
– Сьогодні він не наважиться заступити тобі шлях, – запевнила її Розалія. – Він занадто любить життя. Есме звеліла їм закінчити останні приготування надворі… А тобі потрібна допомога? Я могла би зробити зачіску.
У мене відпала щелепа. Довго не могла я згадати, як саме стуляється рот.
Ніколи Розалія не виявляла до мене прихильності. Крім того, напруга між нами навіть зросла, коли Розалія дізналася, який саме вибір я зробила. Незважаючи на її неймовірну красу, на люблячу родину, на Еммета – рідну душу, вона б усе віддала за те, щоб бути людиною. І ось тут я – легковажно відмовляюся від того, про що вона мріяла все життя, наче то якийсь непотріб. Тут уже годі завоювати її прихильність!
– Звісна річ, – легко погодилась Аліса. – Можеш починати заплітати коси. Хочу, щоб вони отак перевивалися. Вельон піде сюди, під низ.
Її пальці пробіглися по моєму волоссю, зважуючи пасма, перекручуючи їх, детально пояснюючи, як вона хоче зробити. Потому її замінила Розалія, укладаючи мені коси пальцями легкими, як пір’їнки. Аліса ж повернулася до мого обличчя.
Коли Аліса схвалила зроблену зачіску, то миттю відправила Розалію по весільну сукню; далі треба було знайти Джаспера, який поїхав забирати з готелю мою маму і її чоловіка Філа. З першого поверху будинку до мене долинали слабкі звуки: відчинялися й зачинялися двері. Потім почали долітати голоси.
Аліса примусила мене підвестися, щоб одягнути на мене сукню, не зіпсувавши зачіски й макіяжу. Коли вона застібала на спині довгий ряд ґудзичків-перлин, у мене підгиналися й трусилися ноги, аж хвилями ходив по підлозі поділ сукні.
– Дихай глибше, Белло, – підбадьорила мене Аліса. – Спробуй стишити серцебиття. Бо ти упрієш, і вся косметика попливе.
Я саркастично скривила обличчя:
– Легко тобі говорити.
– А тепер мені самій треба вдягнутися. Ти на дві хвилини можеш узяти себе в руки?
– Ну… мабуть…
Вона закотила очі й вибігла з ванної кімнати.
Я зосередилася на диханні, рахуючи кожен вдих і видих, і втупилась у малюнок, який намалювало світло на тоненькій тканині моєї сукні. Я не наважувалася навіть глянути у дзеркало – боялася, що мій власний образ у весільній сукні викличе нову хвилю нестримної паніки.
Ще я не нарахувала двісті вдихів-видихів, як повернулася Аліса, одягнена в сукню, яка струменіла вздовж її стрункої фігури, мов сріблястий водоспад.
– Алісо… нема слів!
– Дурниці! Сьогодні на мене ніхто не дивитиметься. В усякому разі, поки в кімнаті ти.
– Ха-ха.
– Так, ти взяла себе в руки, чи я маю викликати Джаспера?
– Вони вже тут? І мама?
– Щойно переступила поріг. Піднімається нагору.
Рене прилетіла два дні тому, і я проводила з нею кожну вільну хвилину – вільну від Есме та прикрашання будинку. На мій погляд, вона отримувала від цього більше задоволення, ніж дитина, яку на ніч замкнули в Диснейленді. Певною мірою я почувалася такою ж ображеною, як і Чарлі: стільки страху щодо її реакції – і все на пси…
– Белло! – зафонтанувала вона, ще й не зайшовши у двері. – Люба, ти така вродлива! Ой, я зараз заплачу! Алісо, ти неймовірна! Вам з Есме треба взятися до весільного бізнесу. Де ви розшукали таку сукню? Яка вона пишна! І витончена, і елегантна. Белло, у тебе такий вигляд, мов ти зійшла зі сторінок романів Джейн Остін, – мамин голос звучав ніби звіддалік, і вся кімната була трохи в тумані. – Яка творча ідея – все зробити у стилі каблучки Белли! Як це романтично! Ще й коли подумати, що в Едвардовій родині вона зберігалася ще з дев’ятнадцятого століття!
Ми з Алісою обмінялися швидкими конспіраторськими поглядами. Стосовно стилю сукні мама помилилася років на сто. Насправді весілля було не в стилі каблучки, а в стилі самого Едварда.
В дверях хтось голосно відкашлявся.
– Рене, Есме сказала, що час уже влаштовуватися внизу, – мовив Чарлі.
– Чарлі, а ти просто франт! – у голосі Рене заледве не шок прозвучав. Може, саме тому відповідь Чарлі була різкуватою:
– Аліса попрацювала.
– Невже уже час? – до себе пробурмотіла Рене, по голосу така ж знервована, як і я. – Усе так швидко відбувається – в мене аж у голові крутиться.
Отже, нас було вже двоє.
– Дай я тебе обійму, перш ніж піду вниз, – попросила Рене. – І обережно тут, нічого не порви.
Матір ніжно стиснула мене за талію, тоді повернулася до дверей – і зробила повний оберт, знов завмерши навпроти мене.
– Боже, я мало не забула! Чарлі, де скринька?
Батько хвилю рився по кишенях, а тоді дістав маленьку білу скриньку й передав її Рене. Рене підняла вічко й простягнула коробочку мені.
– Синє, – мовила вона.
– І старе. Це належало прабабусі Свон, – додав Чарлі. – Ми віддали ювеліру, і він замінив стрази на сапфіри.
У скриньці лежали два важкі срібні гребінці. Темно-сині сапфіри на вершку зубців перепліталися складними квітковими візерунками.
У мене захрипло горло.
– Мамо, тату… не треба було…
– Аліса не дозволила нам більше нічого робити, – сказала Рене. – Щоразу, як ми намагалися допомогти, вона ледь не гризла нам горлянки.
Я істерично гигикнула.
Аліса ступила до мене і швидко застромила обидва гребінці мені у волосся, де перепліталися коси.
– Ось вам синє і старе, – замислено мовила вона, відступаючи на кілька кроків, щоб помилуватися мною. – Сукня в тебе нова… тому ось тобі…
Вона махнула чимось перед моїм носом. Я автоматично підставила руку, і в моїй долоні опинилася невагома біла підв’язка.[2]
– Це належить мені, отож потім повернеш, – попередила Аліса.
Я спалахнула.
– Еге ж, – мовила Аліса вдоволено, – трошки рум’янцю на щоках тобі не завадить. Офіційно оголошую, що ти – сама досконалість, – і з самовдоволеною усмішкою вона обернулася до моїх батьків: – Рене, вам час іти вниз.
– Так, мем, – Рене послала мені повітряний поцілунок і поквапилася геть із кімнати.
– Чарлі, ви не принесете квітів?
Поки Чарлі ходив по квіти, Аліса вихопила в мене підв’язку й сховалася в мене під спідницею. Я затамувала подих, звиваючись, поки її холодні руки тримали мене за кісточку; нарешті вона причепила підв’язку на місце.
Коли Чарлі повернувся з двома білими й пишними, як піна, букетами, вона вже знову була на ногах. Запах троянд, помаранчевого квіту і фрезій огортав мене м’яким туманом.
Розалія, яка в родині найкраще зналася на музиці після Едварда, внизу почала награвати на піаніно. «Канон ре мажор» Йоганна Пахельбеля. Моє дихання прискорилося.
– Розслабся, Белло, – мовив Чарлі. Він нервово повернувся до Аліси. – У неї трохи нездоровий вигляд. Ти гадаєш, вона впорається?
Голос прозвучав десь далеко. Я ледве відчувала власні ноги.
– Бажано б.
Аліса стала просто переді мною, навіть звелася навшпиньки, щоб краще зазирнути мені у вічі, й ухопила мене своїми твердими кулачками за зап’ястки.
– Зосередься, Белло. Унизу на тебе чекає Едвард.
Я зробила глибокий вдих, намагаючись зібрати себе докупи.
Музика повільно перемінилася. Чарлі легенько підштовхнув мене ліктем.
– Белло, ми готові до гулянки.
– Белло? – мовила Аліса, досі зазираючи мені в очі.
– Так, – пропищала я. – Едвард. Гаразд.
Я дозволила їй витягнути себе з кімнати, а Чарлі тулився біля мого ліктя.
У вітальні музика звучала гучніше. Вона здіймалася сходами вгору на хвилях ароматів мільйона квітів. Аби змусити ноги пересуватись, я зосередилася на думці, що на мене внизу чекає Едвард.
Музика була знайомою – традиційний весільний марш Вагнера тонув у повені аранжування.
– Зараз моя черга, – мелодійно сказала Аліса. – А ти рахуй до п’ятьох і рушай за мною.
Вона повільно, граційно пританцьовуючи, почала спускатися сходами. Треба було раніше збагнути, що мати Алісу за єдину дружку – велика помилка. Спускаючись після неї, я матиму ще гірший, ще розхристаніший вигляд.
У високу музику увірвався несподіваний звук фанфар. Я зрозуміла – моя черга.
– Тату, тримай мене, щоб я не впала, – прошепотіла я. Чарлі взяв мене під руку й міцно притиснув.
Крок по кроку, умовляла я себе, коли ми почали спускатися під повільний темп маршу. Я не підводила очей, допоки ноги мої не відчули під собою рівної землі, хоча до мене долітав шепіт і шелест присутніх – реакція на мою появу. Кров прилила мені до щік; звісна річ, чого ще чекати від себе: засоромлена наречена.
Щойно мої ноги спустилися з підступних сходів, я почала шукати очима Едварда. На коротку мить мою увагу відвернула пишнота білого квіту, що гірляндами звисав у кімнаті з кожної речі, хіба що не з людей, а поміж ним маяли невагомі серпанкові банти.
Проте я відірвала очі від бантів і ковзнула поглядом по ряду атласних стільців, червоніючи дедалі більше, коли усвідомила, що всі погляди спрямовані на мене, – й аж нарешті знайшла Едварда: він стояв перед аркою, заквітчаною ще пишніше, і банти тут були такі тоненькі – аж прозорі.
Я заледве тямила, що поряд із ним стоїть Карлайл, а позаду – батько Анжели. Я не могла знайти власну матір, яка мала сидіти на стільці в першому ряді, я не бачила своєї майбутньої родини, не бачила гостей – всі вони зачекають.
Бачила я тільки Едвардове обличчя; воно стояло перед моїми очима, воно полонило мою свідомість. Очі його були золотавого кольору топленого масла; ідеальне обличчя здавалося суворим через сильні емоції, написані на ньому. А тоді, уздрівши мій заворожений погляд, він розплився у щасливій усмішці, від якої в мене перехопило подих.
Певної миті я відчула, що якби Чарлі не тримав мене міцно за руку, я б рвонула уздовж проходу на злам голови.
Марш був занадто повільним, я намагалася підлаштувати свій крок під музику. На щастя, прохід був зовсім короткий. І нарешті, нарешті я дійшла. Едвард простягнув руку. Чарлі взяв мою долоню і, жестом старим як світ, вклав її в Едвардову руку. Я торкнулася його холодної чудодійної шкіри – й відчула себе вдома.
Ми давали прості традиційні обітниці, які до нас повторювалися мільйони разів, хоча ніколи не злітали з вуст пари, подібної до нашої. Ми попросили отця Вебера зробити єдину зміну в церемонії: він вимушено замінив рядок «допоки смерть не розлучить нас» на більш відповідне «на все життя».
І саме в той момент, коли священик промовив ці слова, мій світ, який до цього здавався перекинутим догори дриґом, нарешті став на місце. Я збагнула, якою дурницею було всього боятися – наче то був небажаний подарунок на день народження чи неприємна вистава на взірець випускного. Я зазирнула в Едвардові блискучі, тріумфальні очі – й одразу відчула себе переможцем. Нічого не важило, окрім знання, що я завжди буду з ним.
Я й не помітила, що плачу, поки не прийшла черга вимовити заповітну клятву.
– Так, – спромоглась я видихнути майже нерозбірливим шепотом, кліпаючи очима, щоб мати змогу бачити Едвардове обличчя.
Коли прийшла його черга казати, слова прозвучали чітко й переможно.
– Так, – підтвердив він.
Отець Вебер оголосив нас чоловіком і дружиною, а потім Едвардові руки лагідно обхопили моє обличчя – так обережно, мов то були білі пелюстки у нас над головами. Я намагалася, борючись зі сльозами, які сліпили мене, усвідомити сюрреалістичний факт, що відсьогодні цей неймовірний чоловік – мій. Його золоті очі блищали, наче від сліз, хоч це було й неможливо. Він нахилив до мене обличчя, я звелася навшпиньки, закинувши руки – разом із букетом – йому на шию.
Він поцілував мене ніжно, поважно. Я забула про натовп, про час, про подію… Пам’ятала тільки, що він кохає мене, що він хоче мене, що я – його.
Він почав поцілунок, він мав і перервати його; я ж уп’ялася в нього, ігноруючи перешіптування й покашлювання присутніх. Нарешті він долонями притримав моє обличчя й відсунувся – занадто скоро, – й поглянув на мене. На позір його несподівана усмішка могла видатися здивованою, навіть глузливою. Проте під смішком, що я так виставила себе напоказ на публіці, світилася глибока радість, яка віддзеркалювала мою власну.
Присутні вибухнули оплесками, Едвард примусив нас обох обернутися, щоб поглянути на родину та друзів. Я ж не могла відвести очей від його обличчя, щоб подивитися на когось іншого.
Коли я нарешті вимушено відірвала погляд від Едварда, першими мене знайшли руки моєї матері; її обличчя, по якому струменіли сльози, першим з’явилося перед моїми очима. А далі мене обнімали по черзі всі присутні, я заледве розуміла, хто стоїть переді мною в цю мить, бо всю свою увагу я зосередила на Едвардовій руці, яка міцно тримала мою. Хоча я таки розрізняла м’які теплі обійми моїх друзів-людей – і ніжні прохолодні доторки моєї нової родини.
Тільки одні обійми обпалили мене гарячіше за інші: Сет Клірвотер наважився поткнутися в королівство вурдалаків, щоб своєю присутністю замінити мого втраченого друга-вовкулаку.
Розділ 4
Жест
Весільна церемонія плавно переросла в бенкет – на доказ Алісиного хисту до бездоганної організації. За річкою згущувалися сутінки; церемонія тривала рівно стільки, скільки треба, щоб сонце закотилося за дерева. Вогники поміж гілля палахкотіли, поки Едвард вів мене крізь скляні двері у двір, і від їхнього світла білі квіти сяяли. Двір теж був прикрашений десятком тисяч білих квітів, що правили за запашний, етерний намет над танцмайданчиком, збудованим на траві попід двома старезними кедрами.
Коли стиглий серпневий вечір огорнув нас, темп життя наче стишився, сповільнився. Люди розбрелися у мерехтливому світлі, нас знову вітали друзі, з якими ми щойно обіймалися. Прийшов час побалакати, посміятися.
– Вітаю, друзяки, – заговорив до нас Сет Клірвотер, пропхавши голову попід квіткову гірлянду. Його мати, Сью, щільно тулилася до нього, роздивляючись гостей сторожко й напружено. Обличчя вона мала вузьке й люте, й це враження тільки підкреслювала коротка строга зачіска: волосся було обтятим, як і в її дочки Лі, – мені спало на думку, чи не підстриглася вона так на знак солідарності. Біллі Блек, який із другого боку тримався ближче до Сета, не мав такого напруженого вигляду, як Сью.
Щоразу як я дивилася на Джейкобового батька, у мене складалося враження, що я бачу не одну людину, а двох. З одного боку, це був старенький в інвалідному візку, з покраяним зморшками обличчям і блідою посмішкою, – таким його бачили всі. З другого боку, це був прямий нащадок давнього роду могутніх містичних вождів, із народження окутаний авторитетом. Хоча магія – через відсутність каталізатора – не передалася йому, Біллі все одно огортала аура влади й легенди. Магія перестрибнула через покоління, щоб розквітнути в його синові, який натомість відвернувся від влади. Отак Сем Юлі став головним героєм магічних легенд…
Коли стиглий серпневий вечір огорнув нас, темп життя наче стишився, сповільнився. Люди розбрелися у мерехтливому світлі, нас знову вітали друзі, з якими ми щойно обіймалися. Прийшов час побалакати, посміятися.
– Вітаю, друзяки, – заговорив до нас Сет Клірвотер, пропхавши голову попід квіткову гірлянду. Його мати, Сью, щільно тулилася до нього, роздивляючись гостей сторожко й напружено. Обличчя вона мала вузьке й люте, й це враження тільки підкреслювала коротка строга зачіска: волосся було обтятим, як і в її дочки Лі, – мені спало на думку, чи не підстриглася вона так на знак солідарності. Біллі Блек, який із другого боку тримався ближче до Сета, не мав такого напруженого вигляду, як Сью.
Щоразу як я дивилася на Джейкобового батька, у мене складалося враження, що я бачу не одну людину, а двох. З одного боку, це був старенький в інвалідному візку, з покраяним зморшками обличчям і блідою посмішкою, – таким його бачили всі. З другого боку, це був прямий нащадок давнього роду могутніх містичних вождів, із народження окутаний авторитетом. Хоча магія – через відсутність каталізатора – не передалася йому, Біллі все одно огортала аура влади й легенди. Магія перестрибнула через покоління, щоб розквітнути в його синові, який натомість відвернувся від влади. Отак Сем Юлі став головним героєм магічних легенд…