Страница:
Я знайшла потрібний номер – ще ніколи в житті я не дзвонила на нього. Натиснула кнопку виклику і схрестила пальці на удачу.
– Алло? – відповів легкий як вітерець голос.
– Розаліє? – прошепотіла я. – Це Белла. Будь ласка. Мені потрібна твоя допомога.
Книга друга
Передмова
Розділ 8
– Алло? – відповів легкий як вітерець голос.
– Розаліє? – прошепотіла я. – Це Белла. Будь ласка. Мені потрібна твоя допомога.
Книга друга
Джейкоб
І все ж, якщо по правді,
Кохання й глузд не дружать і сьогодні.
Вільям Шекспір «Сон літньої ночі», акт ІІІ, сцена І
Передмова
Життя паршиве, а потому – смерть.
Еге ж, із моїм щастям.
Еге ж, із моїм щастям.
Розділ 8
В очікуванні клятої битви
– Дідько, Поле, у тебе що, немає в біса власного дому? Пол, який розвалився на моєму диванчику й переглядав якийсь дурнуватий бейсбольний матч по моєму чортовому телевізору, просто вишкірився до мене, а тоді – повільно-повільно – дістав із торбинки чіпсів на колінах великий пластівець і запхав цілком собі до рота.
– Коли ти вже навчишся приносити їжу з собою?
Хрум.
– Е ні, – мовив він, жуючи, – твоя сестра припросила мене не соромитися й пригощатися, чим захочу.
Я намагався контролювати голос, хоча насправді кортіло йому зацідити.
– А Рейчел тут?
Не спрацювало. Він збагнув, куди я хилю, і швидко заховав торбинку за спину. У торбинці хруснуло, коли він притис її до подушки. Чіпси кришилися. Пол стиснув руки в кулаки й підніс до обличчя, наче боксер:
– Давай, хлопче! Я не потребую захисту Рейчел.
Я фиркнув.
– Еге ж. І не побіжиш до неї жалітися за першої-ліпшої нагоди.
Він розсміявся й розслабився на диванчику, опустивши руки.
– Ще чого – щоб дівчина боронила? Якщо я тобі натовчу пику, це залишиться між нами. І навпаки, правда ж?
Дуже дякую за запрошення. Я важко опустився на диван, наче покинув свої наміри.
– Правда.
Він перевів погляд на телевізор.
Я вдарив.
Ніс його чудесно хрупнув, коли його торкнувся мій кулак. Пол кинувся на мене, але я ухилився, перш ніж він схопив мене, й лівою рукою устиг хапнути торбинку чіпсів.
– Дурню, ти мені ніс зламав!
– Але ж це залишиться між нами, правда, Поле?
Я поклав чіпси на місце. Коли обернувся, Пол саме направляв собі ніс, щоб той не застиг таким звернутим. Кров уже не цебеніла, тільки ще краплина стекла вустами та скрапнула з підборіддя. Потягнувши за хрящ, Пол висварився.
– Джейкобе, від тебе самі проблеми. Краще б я розважався з Лі.
– Ого! Лі буде в захваті, коли дізнається, що ти не проти розважитися з нею. Це розтопить їй серце.
– Забудь, що я сказав.
– Обов’язково. І словом не прохоплюся.
– Чорт, – буркнув він, знову влаштовуючись на диванчику й стираючи залишки крові комірцем сорочки. – Ти прудкий, хлопче, цього в тебе не відняти, – він знову зосередився на грі.
Я ще хвилю постояв, а тоді рушив до себе в кімнату, бурмочучи собі під ніс, що інопланетяни й далі викрадають землян.
Колись давно на Пола можна було розраховувати – він ладен був на бійку щомиті. Тоді й зацідити йому не було потреби – досить було слабенької образи. Він миттю втрачав глузд. А тепер, якщо мені дійсно кортіло по-справжньому погарчати, подерти одне одного, так щоб дерева валилися навкруги, слід було чекати, коли він буде в чудовому гуморі.
Що ж це коїться – ще один зі зграї попався на імпринтинг – адже це вже четверо з десятьох! Коли ж це припиниться? Той ідіотський міф начебто свідчив, що таке трапляється зовсім рідко, чорт забирай! Мене вже нудило від цього примусового кохання з першого погляду!
І чому моя сестра? Чому саме Пол?
Коли Рейчел повернулася додому з Вашингтонського університету наприкінці семестру – ця зубрилка ще й закінчила раніше, – найбільше мене турбувало, що при ній важко буде зберегти таємницю. Я ж бо не звик у власній хаті ховатися. Я щиро співчував хлопцям – і Ембрі, і Коліну, – чиї батьки не відали, що діти – вовкулаки. Мати Ембрі гадала, що в нього просто перехідний вік. Його ненастанно лаяли, що він повсякчас утікає з дому, але що ж він міг удіяти? Щоночі вона перевіряла його кімнату, і щоночі та була порожньою. Вона і сварилася, і грала в мовчанку, і це повторювалося день у день. Ми намагалися вмовити Сема, щоб пожалів Ембрі й дозволив ввести маму в курс справи, але сам Ембрі сказав, що не варто. Таємниця була занадто важливою.
Отож я був готовий берегти таємницю. А тоді, буквально за два дні по приїзді, Пол зіштовхнувся з нею на пляжі. Трах-бах – велике кохання! Коли ти стрічаєш свою другу половинку, про жодні таємниці вже не йдеться, і починається ота вся катавасія з вовкулацьким імпринтингом.
Рейчел про все дізналася. І незабаром Пол мав стати моїм родичем. Знаю, і Біллі був від цього не в захваті. Проте він якось краще на це реагував. Звісно, цими днями він значно більше бігав до Клірвотерів. Але не певен, чим там краще. Пола немає, та куди подінешся від Лі?
Іноді спадало на думку: чи куля в скроні здатна мене вбити – чи мені просто доведеться після себе вигрібати бруд?
Я кинувся на ліжко. Почувався змученим: не спав з останньої варти, – проте знав, що не зможу заснути. В голові роїлися тисячі думок. Вони кружляли в черепі, мов потривожений бджолиний рій. Шуміли. Час від часу жалили. Либонь, то були шершні, а не бджоли. Бджоли, вжаливши раз, гинуть. А мої думки жалили мене знов і знов.
Очікування доводило мене до божевілля. Минуло майже чотири тижні. Я гадав, що так чи інак, а якісь новини будуть. Вночі мені не давали заснути думки – що, що?
Може, Чарлі схлипуватиме в трубку: Белла та її чоловік загубилися під час аварії. Літак розіб’ється? Це важко зімітувати. Хіба що ті кровопивці не завагаються вбити кількасот випадкових людей, щоб додати події правдивості, – а вони-бо не завагаються. А може, це буде маленький літак. Таких у них точно повно.
А може, убивця спокійно повернеться додому після невдалої спроби зробити з неї одну з них? Чи навіть не так. Може, він розтерзає її, як торбинку чіпсів, коли в нього буде напад кепського гумору? Бо ж для нього її життя важить менше, ніж власні розваги…
Яка трагічна історія – Белла загубилася в жахливій аварії! Чи стала жертвою розбійного нападу. Чи на смерть похлинулася за обідом. Чи розбилася на машині, як моя мама. Це ж не рідкість. Трапляється щодня.
Він привезе її додому? Поховає, щоб утішити Чарлі? В закритій труні, звісна річ. Труну моєї матері надійно забили цвяхами…
Я міг тільки сподіватися, що він таки повернеться сюди, де я зможу його дістати.
А може, ніяких новин і не буде. Просто якось Чарлі подзвонить і запитає мого тата, чи не знає він, що трапилося з містером Калленом, який одного дня не вийшов на роботу. Будинок покинули. Жоден із телефонів Калленів не відповідає. Загадку підхопить яка-небудь маловідома програма новин, з’являться підозри щодо скоєного злочину…
А може, великий білий будинок просто згорить дощенту, а в ньому спопеліють усі мешканці. Певна річ, для цього знайдуть які-небудь тіла. Восьмеро людей, приблизно схожих фігурою. Вони згорять так, що і впізнати не можна буде – навіть за зубами.
Для мене ці варіанти ускладнять життя. Адже їх важко буде розшукати, якщо вони захочуть сховатися. Звісно, у мене попереду вічність на пошуки. А якщо перед вами ціла вічність, ви можете соломинка по соломинці перебрати стіжок сіна, щоб відшукати голку.
Зараз я був не проти й цілий стіжок перевернути. Принаймні тоді в мене з’явиться заняття. Бо неможливо усвідомлювати, що, може, я втрачаю єдиний свій шанс. Даю кровопивцям час, щоб утекти, якщо вони мають саме такі наміри.
Ми могли б вирушити просто сьогодні. Могли б перебити всіх, кого знайдемо.
Мені цей план подобався, адже я знав: якщо я вб’ю хоч когось із клану, Едвард дасть мені шанс і з ним поквитатися. Бо він повернеться, щоб помститися. Я дам йому таку можливість – я не дозволю своїм братам розтерзати його цілою зграєю. Тільки він і я. Нехай переможе дужчий.
Але Сем і чути про це не хотів. Ми не порушимо угоди. Нехай вони першими порушать. Бо ж у нас немає доказів, що Каллени вчинили зло. Поки що. Без цього «поки що» не обійтися, адже всі ми знали, що зло – невідворотне. Белла або повернеться одною з них – або не повернеться зовсім. Хай там як, а одне людське життя загублене. А це означає – гра триває.
В іншій кімнаті Пол іржав, як кінь. Либонь, перемкнув канал на якусь комедію. А може, реклама була такою смішною. Байдуже. Він грав на моїх нервах.
Я подумав: а чи не зламати йому носа ще раз? Проте не з Полом хотів я битися. Не з ним.
Я намагався слухати інші звуки – вітер у кронах дерев. Але відчуття було не таким – бо зараз я слухав людськими вухами. Вітер доносить мільйони голосів, які я в цьому тілі вчути не здатен.
Але й ці вуха були досить чутливими. За шерегою дерев я чув, як на дорозі машини огинають останній ріг, за яким уже видно пляж – нескінченний синій океан аж до обрію, острови та скелі. Копи з Ла-Пуша полюбляють це місце: туристи рідко зауважують знак обмеження швидкості, встановлений на тому боці вулиці.
До мене долинали голоси побіля сувенірної крамнички на пляжі. Чув я, і як дзвіночок теленькає, коли відчиняються та зачиняються двері. Я навіть чув, як мама Ембрі друкує чек на касовому апараті.
Чув і мелодію припливу, що розбивається об скелі. Чув, як репетують дітлахи, коли льодяна хвиля накриває їх так стрімко, що вони не встигають втекти від неї. Чув, як матусі сварять їх за мокрий одяг. І чув я знайомий голос…
Я дослухався так пильно, що від наглого конячого іржання Пола ледь не гепнувся з ліжка.
– Забирайся з мого дому, – проричав я. Знаючи, що він усе одно не зверне уваги, вирішив забратися сам. Смикнув вікно й виліз надвір, щоб не наражатися на Пола вдруге. Адже спокуса була завеликою – я його таки вдарю знову, а Рейчел і так уже буде роздратована понад міру. Побачить-бо кров на його сорочці – і найперше звинуватить в усьому мене, їй навіть не знадобляться для цього докази. Звісно, вона матиме рацію, проте…
Я ступав уздовж узбережжя, сховавши стиснені кулаки в кишенях. Ніхто надовго не затримував на мені погляд, коли я минав ділянку Першого пляжу. Влітку одне добре – ніхто не зважатиме на тебе, якщо ти вдягнений в самі шорти.
Я рушив на знайомий голос, який вчувся мені, й легко знайшов Квіла. Він забрався аж на сам кінець на півдні, уникаючи натовпу туристів. Квіл не змовкав ні на хвилю.
– Кларо, не лізь у воду. Ні, не можна! О! Чудово, крихітко. Я серйозно, ти хочеш, щоб Емілія знову насварилася на мене? Я тебе вдруге на пляж не візьму, якщо ти зараз-таки… О, справді? Ні… Ай! Ти гадаєш, це смішно? Га! А хто зараз сміється?
Коли я наблизився, Квіл за ногу тримав реготливого малюка. В руці дівча мало відерце, а джинси промокли до нитки. І в Квіла спереду на футболці розпливалася величенька мокра пляма.
– Даю п’ять баксів за дівча, – сказав я.
– Привіт, Джейку.
Клара пискнула й жбурнула відерце Квілові в ногу.
– Пусти, пусти!
Він обережно поставив її на ноги, й вона миттю помчала до мене. Обхопила мене руками за ногу.
– Дяка Джей!
– Як справи, Кларо?
Вона реготнула.
– Квіл весь мо-о-оклий!
– Це я бачу. Де твоя мама?
– Нема, нема, нема, – проспівала Клара. – Клала глалася з Квілом ве-е-есь день. Клала не піде додому, – вона відпустила мене й побігла до Квіла. Він підхопив дівча й закинув собі на плечі.
– Схоже, дехто вже досяг цього жахливого дворічного віку.
– Насправді трирічного, – зауважив Квіл. – Ти проґавив вечірку. Принцеса на балу. Вона примусила й мене вдягнути корону, а тоді Емілія закинула ідею, щоб усі на мені випробували її новий грим.
– Ого! Шкода, шкода, що я цього не бачив!
– Не плач, Емілія зробила знімки. До речі, у мене вельми пікантний вигляд.
– Всі на тобі їздять.
Він знизав плечима.
– Клара чудово розважилася. Це головне.
Я закотив очі. Як важко спілкуватися з людьми, що попалися на гачок імпринтингу! І байдуже, на якому етапі вони зараз були: чи тільки збиралися зав’язати собі долю, як Сем, чи вже перетворилися на старшу-куди-пошлють няньку, як Квіл, – але умиротворення та впевненість, які вони випромінювали, в мене викликали напад нудоти.
Клара завищала на плечах у Квіла й почала тицяти кудись вниз.
– Камінцик, Квіл! Мені, мені!
– Який, крихітко? Червоненький?
– Ні, челвоненький ні!
Квіл опустився навколішки – Клара зойкнула й учепилася йому у волосся, як у повіддя коня.
– Синенький?
– Ні, ні, ні! – заспівало дівча, в захваті від нової гри.
Найдивнішим було те, що Квіл розважався чи не більше, ніж Клара. Його обличчя й близько не було схожим на обличчя татусів і мамусь із-поміж туристів – нічого схожого на вираз коли-вже-ти-ляжеш-спати. Де ще натрапиш на батька, який із таким ентузіазмом включається у будь-яку гру, що здатні вигадати нащадки? Одного разу я бачив, як Квіл цілу годину грався з Кларою в хованки – затуляючи й відтуляючи обличчя, – і йому не було нудно!
І я навіть не міг із нього глузувати – занадто йому заздрив.
Хоча я справді вважав, що попереду в нього ще добрячих чотирнадцять років, викинутих на вітер, аж поки Клара не досягне його віку (добре хоч, що вовкулаки не старіють). Проте не схоже, щоб такі міркування турбували самого Квіла.
– Квіле, а ти не думав, що можна сходити на побачення? – запитав я.
– Га?
– Ні, зовтий ні! – пищала Клара.
– Ну, розумієш – зі справжньою дівчиною. Коли в твоєму графіку няньки випаде вихідний.
Він вирячився на мене, роззявивши рота.
– Камінцик, камінцик! – зарепетувала Клара, бо Квіл не встиг запропонувати їй нову іграшку. Вона ляснула Квіла по голові маленьким кулачком.
– Вибач, Кларунчик-котунчик. Хочеш оцей кораловий камінчик?
– Ні, – реготнула вона, – колалий ні.
– То підкажи мені. Будь ласочка.
Клара добре поміркувала.
– Зелений, – нарешті відповіла вона.
Квіл почав пильно роздивлятися камінці. Підібрав чотири штуки різних відтінків зеленого та простягнув дитині.
– Я правильно вгадав?
– Ага!
– А який із них?
– Всі-і-і!
Вона підставила стулені долоньки, і Квіл висипав камінці їй у жменю. Вона засміялася й миттю почала лупцювати його по голові. Він театрально поморщився, звівся на ноги й попрямував до стоянки. Либонь, турбувався, що вона змерзне в мокрому одязі. Він поводився гірше, ніж найнервовіша мамуся-квочка.
– Вибач, що я тут тобі наговорив про дівчат і побачення, – мовив я.
– Та ні, прикольно було, – відгукнувся Квіл. – Ти мене заскочив зненацька. Я якось про це й не думав.
– Певен, вона тебе зрозуміє. Ну, коли виросте. Вона не образиться, що ти теж дозволив собі жити, коли вона лазила в підгузках.
– Ну, звісна річ. Я певен, що вона б це зрозуміла.
Але більше він нічого не додав.
– Але ти все одно не бігатимеш на побачення, я правий? – майже ствердно запитав я.
– Я не зможу, – мовив він тихо. – Просто не уявляю. Я просто не… не звертаю ні на кого уваги. На дівчат я більше не дивлюся. Не бачу їхніх облич.
– А якщо ще згадати корону та грим – і Кларі, може, доведеться остерігатися зовсім іншої конкуренції…
Квіл зареготав і голосно чмокнув у мій бік.
– Джейкобе, ти вільний у п’ятницю ввечері?
– Не для тебе, – буркнув я, а тоді скривився. – Хоча, знаєш, я таки вільний.
Він мить повагався і своєю чергою запитав:
– А ти не думав, що можна сходити на побачення?
Я зітхнув. Я відкрився – і проґавив удар.
– Знаєш, Джейку, може, тобі теж варт дозволити собі жити.
У його голосі не було і смішинки. Навпаки, він звучав співчутливо. І від цього було тільки гірше.
– Я теж не звертаю ні на кого уваги, Квіле. Не бачу їхніх облич.
Квіл також зітхнув.
Далеко-далеко, що тільки наші з ним чутливі вуха могли це вчути в шумі хвиль, у лісі зірвалося виття.
– Чорт, це Сем, – сказав Квіл. Руки його інстинктивно потяглися вгору, наче він хотів пересвідчитися, що Клара досі в нього на плечах. – Не уявляю, де зараз її мамуся і що робить.
– Я гляну, що там сталося. Якщо треба буде, я тобі повідомлю, – квапливо пробурмотів я, так що слова всі злилися в одне. – Слухай, закинь малу до Клірвотерів. Сью і Біллі наглянуть за нею. Та й, може, вони знають, що відбувається.
– Гаразд. Ну, все, Джейку, тікай.
Я помчав, але не в бік стежки, яка вела крізь живопліт, а навпростець до лісу. Я перестрибнув через дровиняки, що їх наносило водою, тоді продерся крізь шипшину, і все це бігом, не спиняючись. Я відчував, як в очах набрякають сльози, коли мене шпигали колючки, проте не зважав. Всі уколи заживуть, перш ніж я досягну дерев.
Поза крамничкою я скоротив дорогу й помчав. Мені хтось сигналив. Коли я заховався за деревами, то зміг собі дозволити збільшити швидкість, робити величезні стрибки. Якби це хтось побачив, на мене б здивовано витріщалися: нормальні люди так не бігають. Іноді я подумував, що прикольно було б узяти участь у змаганні – скажімо, в Олімпійських іграх чи чомусь такому. Уявляю собі обличчя зірок спорту, коли б я зі свистом обігнав їх. Тільки я був певен, що ті всі тести на стероїди, які обов’язкові перед змаганнями, виявлять у моїй крові яку-небудь гидоту.
Коли я нарешті заглибився в ліс, де не було ні доріг, ні будинків, я нагло зупинився та скинув шорти. Швидко і вправно, бо робив це тисячі разів, я скрутив їх і приторочив собі до литки. Я ще зв’язував кінці, коли почалося перевернення. По спині пробіг вогонь, посилаючи спазми в м’язи рук і ніг. Це тривало якусь секунду. Тоді гаряча хвиля прокотилася тілом, і з безгучного мерехтіння постав хтось зовсім інший. Великі лапи важко опустилися на землю, я потягнувся, випростуючи спину.
Коли вдавалося так зосередитися, перевернення відбувалося легко. Тепер мені не бракувало темпераменту. Хіба що часом він був загарячий.
На якусь мить у голові сплив спогад про жахливий момент під час тої пародії на весілля. Мене так переповнювала лють, що тіло перестало слухатися. Я був у пастці, я палав і трусився, але не міг здійснити перевернення, щоб убити чудовисько, яке стояло за кілька кроків од мене. Кортіло вбити його. Боявся зачепити її. Друзі стояли на заваді. А далі, коли мені нарешті вдалося набути потрібної подоби, я отримав наказ альфа-самця. Веління Вожака. Якби тоді вночі були тільки Ембрі та Квіл, якби не було Сема… чи стало б мені духу вбити убивцю?
Нестерпно, коли Сем вимагає дотримання закону. Ненавиджу, коли в мене немає вибору. Коли я маю підкорятися.
Раптом я збагнув, що не сам. Що в моїх думках хтось є.
Весь час занурений у себе, – подумала Лі.
Краще це, ніж лицемірство, – відповів я подумки.
Браття, не досить? – мовив до нас Сем.
Ми замовкли, я тільки відчув, як Лі поморщилася на слові «браття». Які ми ніжні!
Сем удав, що нічого не помітив.
Де Квіл і Джаред?
Квіл із Кларою. Він відведе її до Клірвотерів.
Джаред збирався до Кім, – подумав Ембрі. – Дуже імовірно, що він тебе просто не почув.
Зграєю прокотилося буркотіння. Я заричав разом з усіма. Коли нарешті з’явиться Джаред, понад усякий сумнів, від і далі думками буде з Кім. А нікому не хотілося слухати, чим вони таким нещодавно займалися.
Сем сів, задерши морду, й тишу пронизало виття. Це був сигнал і водночас наказ.
Зграя зібралася за кілька миль на схід від мене. Крізь густий ліс я погнав до них. І Лі, і Ембрі, і Пол – всі прямували на заклик. Лі бігла найближче до мене, я навіть чув її стрибки неподалік у лісі. Ми мчали паралельно, бо обоє не хотіли дочасно перетинатися.
Що ж, ми не чекатимемо на нього весь день. Йому доведеться наздоганяти нас.
Що сталося, шефе? – поцікавився Пол.
Треба побалакати. Дещо трапилося.
Я відчув, що Семові думки крутилися довкола мене – й не тільки Семові, а й думки Сета, Коліна, Бреді. Колін та Бреді, молодняк у зграї, сьогодні чатували разом із Семом, тож вони знали те саме, що знав він. Але як сталося, що й Сет уже разом із ними і в курсі справи? Сьогодні-бо не його черга.
Сете, скажи всім, що ти чув.
Я поквапився, сподіваючись якнайшвидше дістатися місця збору. Чув, що й Лі побігла хутчіш. Вона ненавиділа пасти задніх. Вона завжди хотіла довести, що найпрудкіша.
Доведи, що це не так, – просичала вона, – тупак. І тоді вже погнала по-справжньому. Відштовхнувшись пазурами від суглинку, я наддав ходу.
Схоже, Сем був не в гуморі, щоб терпіти наші звичні змагання. Джейку, Лі, досить на сьогодні.
Але жоден із нас не стишив ходу.
Сем заричав, але промовчав. Сете?
Чарлі надзвонював усім підряд, поки не знайшов Біллі в мене.
Так, я з ним говорив, – докинув Пол.
Моє тіло мов струмом прошило, коли Сет подумки промовив ім’я Чарлі. Ось воно. Чекання позаду. Я ще додав швидкості, намагаючись контролювати дихання, адже зненацька легені мої немов застигли.
То яка ж то буде версія?
Отож він немов здурів. Уявіть, Едвард і Белла минулого тижня повернулися додому, і…
В грудях стало вільніше.
Вона жива. Принаймні вона не намертво мертва.
Я й не здогадувався, яка це велика різниця для мене. Весь час я подумки вважав, що вона вже мертва, – це я збагнув тільки зараз. Я усвідомив, що до кінця не вірив: вона може повернутися додому живою. Хоча насправді це не повинно мати значення, адже я точно знав, до чого все ведеться.
Так, брате, а ось кепські новини. Чарлі з нею побалакав, вона дуже засмучена. Сказала, що захворіла. Карлайл утрутився в розмову й повідомив, що Белла підхопила якусь рідкісну південноамериканську хворобу. І тепер вона на карантині. Чарлі просто дуріє, адже навіть йому не дозволили її навідати. Він кричав, що йому байдуже, нехай навіть він сам захворіє, але Карлайл був непохитним. Жодних відвідин. Повідомив Чарлі, що ситуація критична, але він робить усе, залежне від нього. Чарлі вже кілька днів кипить, але набрався рішучості подзвонити Біллі тільки зараз. Бо сказав, що голос Белли по телефону сьогодні був іще сумнішим.
Коли Сет завершив оповідь, у думках запала глибока мовчанка. Ми всі збагнули, про що йдеться.
Отже, для Чарлі вона помре від дивної хвороби. Чи дозволять йому поглянути на тіло? Бліде, непорушне, бездиханне біле тіло? Звісно, йому не дадуть торкнутися холодної шкіри – адже тоді він може помітити, яка та пружна. Їм доведеться чекати, доки вона здатна буде тримати себе в руках, доки зможе втриматися й не повбивати і Чарлі, і всіх, хто прийде на похорон. Скільки часу на це піде?
Чи її поховають? А потім вона вибереться назовні сама – чи кровопивці прийдуть по неї?
Зграя мовчки слухала мої міркування. Я-бо значно ґрунтовніше обдумав ситуацію, ніж будь-хто з них.
Лі та я вибігли на галявину майже одночасно. Хоча вона, звісна річ, була певна, що на півморди обігнала мене. Вона присіла поряд із братом, а я підбіг до Сема й став по праву руч від нього. Пол позадкував, аби звільнити мені місце.
Моя взяла, – подумала Лі, проте я заледве розчув її.
Цікаво, чому тільки я стою на чотирьох? Шерсть здибилася в мене на загривку, випромінюючи нетерплячку.
То чого ми чекаємо? – запитав я.
Ніхто не відгукнувся, але я відчував їхнє вагання.
Гей, що таке! Угода ж бо порушена!
У нас немає доказів – може, вона і справді хвора…
ОЙ, Я ВАС ПРОШУ!
О’кей, непрямі докази досить вагомі. Але ж… Джейкобе, – Се-мові думки текли повільно, він вагався. – Ти дійсно прагнеш цього? Це єдино правильний вихід? Ми ж бо всі знаємо, що вона сама цього хотіла.
В угоді нічого не говорилося про вільний вибір самої жертви, Семе!
А вона жертва? Ти можеш її так назвати?
Так!
Джейку, – подумав Сет, – вони нам не вороги.
Хлопче, стули писок! Те, що ти з доброго дива вважаєш цього кровопивцю якимсь бісовим героєм і фанатієш від нього, не змінює закону. Вони наші вороги. Вони на нашій території. І ми їх виженемо. І мені байдуже, що колись тобі сподобалося битися на боці Едварда Каллена.
А що ж ти робитимеш, коли Белла битиметься на їхньому боці, Джейкобе? Га? – поцікавився Сет.
Вона вже не та Белла.
То саме ти готовий роздерти її?
Я мимохіть здригнувся.
Ага, ти не готовий. То що? Змусиш когось із нас це зробити? А тоді зачаїш зло на нього на решту життя?
Я не…
Звісно, що ні. Ти не дозрів до цієї битви, Джейкобе.
Інстинкт узяв гору, і я з гарчанням поповз уперед, просто на розбишакуватого вовка з пісочного кольору шерстю, який сидів у колі навпроти мене.
Джейкобе! – застеріг мене Сем. – Сете, стули писок на хвилю.
Сет кивнув великою головою.
Чорт забирай, що я проґавив? – подумки вклинився Квіл. Він на всіх парах нісся до місця збору. – Чув, що Чарлі дзвонив…
Ми готуємося до наступу, – відповів я. – Може, ти забіжиш до Кім і зубами витягнеш Джареда? Нам зараз знадобиться кожен.
Квіле, прямуй до нас, – звелів Сем. – Ми ще нічого не вирішили.
Я загарчав.
Джейкобе, мій обов’язок чинити якнайкраще для зграї. Я маю обирати те, що найліпше захистить вас усіх. Часи змінилися з тих пір, як наші пращури уклали угоду. Я… щиро кажучи, я не вірю, що Каллени становлять для нас загрозу. І ми всі знаємо, що тепер вони тут надовго не затримаються. Безперечно, тільки-но вони все владнають, то випаруються. І ми знову заживемо нормально.
– Коли ти вже навчишся приносити їжу з собою?
Хрум.
– Е ні, – мовив він, жуючи, – твоя сестра припросила мене не соромитися й пригощатися, чим захочу.
Я намагався контролювати голос, хоча насправді кортіло йому зацідити.
– А Рейчел тут?
Не спрацювало. Він збагнув, куди я хилю, і швидко заховав торбинку за спину. У торбинці хруснуло, коли він притис її до подушки. Чіпси кришилися. Пол стиснув руки в кулаки й підніс до обличчя, наче боксер:
– Давай, хлопче! Я не потребую захисту Рейчел.
Я фиркнув.
– Еге ж. І не побіжиш до неї жалітися за першої-ліпшої нагоди.
Він розсміявся й розслабився на диванчику, опустивши руки.
– Ще чого – щоб дівчина боронила? Якщо я тобі натовчу пику, це залишиться між нами. І навпаки, правда ж?
Дуже дякую за запрошення. Я важко опустився на диван, наче покинув свої наміри.
– Правда.
Він перевів погляд на телевізор.
Я вдарив.
Ніс його чудесно хрупнув, коли його торкнувся мій кулак. Пол кинувся на мене, але я ухилився, перш ніж він схопив мене, й лівою рукою устиг хапнути торбинку чіпсів.
– Дурню, ти мені ніс зламав!
– Але ж це залишиться між нами, правда, Поле?
Я поклав чіпси на місце. Коли обернувся, Пол саме направляв собі ніс, щоб той не застиг таким звернутим. Кров уже не цебеніла, тільки ще краплина стекла вустами та скрапнула з підборіддя. Потягнувши за хрящ, Пол висварився.
– Джейкобе, від тебе самі проблеми. Краще б я розважався з Лі.
– Ого! Лі буде в захваті, коли дізнається, що ти не проти розважитися з нею. Це розтопить їй серце.
– Забудь, що я сказав.
– Обов’язково. І словом не прохоплюся.
– Чорт, – буркнув він, знову влаштовуючись на диванчику й стираючи залишки крові комірцем сорочки. – Ти прудкий, хлопче, цього в тебе не відняти, – він знову зосередився на грі.
Я ще хвилю постояв, а тоді рушив до себе в кімнату, бурмочучи собі під ніс, що інопланетяни й далі викрадають землян.
Колись давно на Пола можна було розраховувати – він ладен був на бійку щомиті. Тоді й зацідити йому не було потреби – досить було слабенької образи. Він миттю втрачав глузд. А тепер, якщо мені дійсно кортіло по-справжньому погарчати, подерти одне одного, так щоб дерева валилися навкруги, слід було чекати, коли він буде в чудовому гуморі.
Що ж це коїться – ще один зі зграї попався на імпринтинг – адже це вже четверо з десятьох! Коли ж це припиниться? Той ідіотський міф начебто свідчив, що таке трапляється зовсім рідко, чорт забирай! Мене вже нудило від цього примусового кохання з першого погляду!
І чому моя сестра? Чому саме Пол?
Коли Рейчел повернулася додому з Вашингтонського університету наприкінці семестру – ця зубрилка ще й закінчила раніше, – найбільше мене турбувало, що при ній важко буде зберегти таємницю. Я ж бо не звик у власній хаті ховатися. Я щиро співчував хлопцям – і Ембрі, і Коліну, – чиї батьки не відали, що діти – вовкулаки. Мати Ембрі гадала, що в нього просто перехідний вік. Його ненастанно лаяли, що він повсякчас утікає з дому, але що ж він міг удіяти? Щоночі вона перевіряла його кімнату, і щоночі та була порожньою. Вона і сварилася, і грала в мовчанку, і це повторювалося день у день. Ми намагалися вмовити Сема, щоб пожалів Ембрі й дозволив ввести маму в курс справи, але сам Ембрі сказав, що не варто. Таємниця була занадто важливою.
Отож я був готовий берегти таємницю. А тоді, буквально за два дні по приїзді, Пол зіштовхнувся з нею на пляжі. Трах-бах – велике кохання! Коли ти стрічаєш свою другу половинку, про жодні таємниці вже не йдеться, і починається ота вся катавасія з вовкулацьким імпринтингом.
Рейчел про все дізналася. І незабаром Пол мав стати моїм родичем. Знаю, і Біллі був від цього не в захваті. Проте він якось краще на це реагував. Звісно, цими днями він значно більше бігав до Клірвотерів. Але не певен, чим там краще. Пола немає, та куди подінешся від Лі?
Іноді спадало на думку: чи куля в скроні здатна мене вбити – чи мені просто доведеться після себе вигрібати бруд?
Я кинувся на ліжко. Почувався змученим: не спав з останньої варти, – проте знав, що не зможу заснути. В голові роїлися тисячі думок. Вони кружляли в черепі, мов потривожений бджолиний рій. Шуміли. Час від часу жалили. Либонь, то були шершні, а не бджоли. Бджоли, вжаливши раз, гинуть. А мої думки жалили мене знов і знов.
Очікування доводило мене до божевілля. Минуло майже чотири тижні. Я гадав, що так чи інак, а якісь новини будуть. Вночі мені не давали заснути думки – що, що?
Може, Чарлі схлипуватиме в трубку: Белла та її чоловік загубилися під час аварії. Літак розіб’ється? Це важко зімітувати. Хіба що ті кровопивці не завагаються вбити кількасот випадкових людей, щоб додати події правдивості, – а вони-бо не завагаються. А може, це буде маленький літак. Таких у них точно повно.
А може, убивця спокійно повернеться додому після невдалої спроби зробити з неї одну з них? Чи навіть не так. Може, він розтерзає її, як торбинку чіпсів, коли в нього буде напад кепського гумору? Бо ж для нього її життя важить менше, ніж власні розваги…
Яка трагічна історія – Белла загубилася в жахливій аварії! Чи стала жертвою розбійного нападу. Чи на смерть похлинулася за обідом. Чи розбилася на машині, як моя мама. Це ж не рідкість. Трапляється щодня.
Він привезе її додому? Поховає, щоб утішити Чарлі? В закритій труні, звісна річ. Труну моєї матері надійно забили цвяхами…
Я міг тільки сподіватися, що він таки повернеться сюди, де я зможу його дістати.
А може, ніяких новин і не буде. Просто якось Чарлі подзвонить і запитає мого тата, чи не знає він, що трапилося з містером Калленом, який одного дня не вийшов на роботу. Будинок покинули. Жоден із телефонів Калленів не відповідає. Загадку підхопить яка-небудь маловідома програма новин, з’являться підозри щодо скоєного злочину…
А може, великий білий будинок просто згорить дощенту, а в ньому спопеліють усі мешканці. Певна річ, для цього знайдуть які-небудь тіла. Восьмеро людей, приблизно схожих фігурою. Вони згорять так, що і впізнати не можна буде – навіть за зубами.
Для мене ці варіанти ускладнять життя. Адже їх важко буде розшукати, якщо вони захочуть сховатися. Звісно, у мене попереду вічність на пошуки. А якщо перед вами ціла вічність, ви можете соломинка по соломинці перебрати стіжок сіна, щоб відшукати голку.
Зараз я був не проти й цілий стіжок перевернути. Принаймні тоді в мене з’явиться заняття. Бо неможливо усвідомлювати, що, може, я втрачаю єдиний свій шанс. Даю кровопивцям час, щоб утекти, якщо вони мають саме такі наміри.
Ми могли б вирушити просто сьогодні. Могли б перебити всіх, кого знайдемо.
Мені цей план подобався, адже я знав: якщо я вб’ю хоч когось із клану, Едвард дасть мені шанс і з ним поквитатися. Бо він повернеться, щоб помститися. Я дам йому таку можливість – я не дозволю своїм братам розтерзати його цілою зграєю. Тільки він і я. Нехай переможе дужчий.
Але Сем і чути про це не хотів. Ми не порушимо угоди. Нехай вони першими порушать. Бо ж у нас немає доказів, що Каллени вчинили зло. Поки що. Без цього «поки що» не обійтися, адже всі ми знали, що зло – невідворотне. Белла або повернеться одною з них – або не повернеться зовсім. Хай там як, а одне людське життя загублене. А це означає – гра триває.
В іншій кімнаті Пол іржав, як кінь. Либонь, перемкнув канал на якусь комедію. А може, реклама була такою смішною. Байдуже. Він грав на моїх нервах.
Я подумав: а чи не зламати йому носа ще раз? Проте не з Полом хотів я битися. Не з ним.
Я намагався слухати інші звуки – вітер у кронах дерев. Але відчуття було не таким – бо зараз я слухав людськими вухами. Вітер доносить мільйони голосів, які я в цьому тілі вчути не здатен.
Але й ці вуха були досить чутливими. За шерегою дерев я чув, як на дорозі машини огинають останній ріг, за яким уже видно пляж – нескінченний синій океан аж до обрію, острови та скелі. Копи з Ла-Пуша полюбляють це місце: туристи рідко зауважують знак обмеження швидкості, встановлений на тому боці вулиці.
До мене долинали голоси побіля сувенірної крамнички на пляжі. Чув я, і як дзвіночок теленькає, коли відчиняються та зачиняються двері. Я навіть чув, як мама Ембрі друкує чек на касовому апараті.
Чув і мелодію припливу, що розбивається об скелі. Чув, як репетують дітлахи, коли льодяна хвиля накриває їх так стрімко, що вони не встигають втекти від неї. Чув, як матусі сварять їх за мокрий одяг. І чув я знайомий голос…
Я дослухався так пильно, що від наглого конячого іржання Пола ледь не гепнувся з ліжка.
– Забирайся з мого дому, – проричав я. Знаючи, що він усе одно не зверне уваги, вирішив забратися сам. Смикнув вікно й виліз надвір, щоб не наражатися на Пола вдруге. Адже спокуса була завеликою – я його таки вдарю знову, а Рейчел і так уже буде роздратована понад міру. Побачить-бо кров на його сорочці – і найперше звинуватить в усьому мене, їй навіть не знадобляться для цього докази. Звісно, вона матиме рацію, проте…
Я ступав уздовж узбережжя, сховавши стиснені кулаки в кишенях. Ніхто надовго не затримував на мені погляд, коли я минав ділянку Першого пляжу. Влітку одне добре – ніхто не зважатиме на тебе, якщо ти вдягнений в самі шорти.
Я рушив на знайомий голос, який вчувся мені, й легко знайшов Квіла. Він забрався аж на сам кінець на півдні, уникаючи натовпу туристів. Квіл не змовкав ні на хвилю.
– Кларо, не лізь у воду. Ні, не можна! О! Чудово, крихітко. Я серйозно, ти хочеш, щоб Емілія знову насварилася на мене? Я тебе вдруге на пляж не візьму, якщо ти зараз-таки… О, справді? Ні… Ай! Ти гадаєш, це смішно? Га! А хто зараз сміється?
Коли я наблизився, Квіл за ногу тримав реготливого малюка. В руці дівча мало відерце, а джинси промокли до нитки. І в Квіла спереду на футболці розпливалася величенька мокра пляма.
– Даю п’ять баксів за дівча, – сказав я.
– Привіт, Джейку.
Клара пискнула й жбурнула відерце Квілові в ногу.
– Пусти, пусти!
Він обережно поставив її на ноги, й вона миттю помчала до мене. Обхопила мене руками за ногу.
– Дяка Джей!
– Як справи, Кларо?
Вона реготнула.
– Квіл весь мо-о-оклий!
– Це я бачу. Де твоя мама?
– Нема, нема, нема, – проспівала Клара. – Клала глалася з Квілом ве-е-есь день. Клала не піде додому, – вона відпустила мене й побігла до Квіла. Він підхопив дівча й закинув собі на плечі.
– Схоже, дехто вже досяг цього жахливого дворічного віку.
– Насправді трирічного, – зауважив Квіл. – Ти проґавив вечірку. Принцеса на балу. Вона примусила й мене вдягнути корону, а тоді Емілія закинула ідею, щоб усі на мені випробували її новий грим.
– Ого! Шкода, шкода, що я цього не бачив!
– Не плач, Емілія зробила знімки. До речі, у мене вельми пікантний вигляд.
– Всі на тобі їздять.
Він знизав плечима.
– Клара чудово розважилася. Це головне.
Я закотив очі. Як важко спілкуватися з людьми, що попалися на гачок імпринтингу! І байдуже, на якому етапі вони зараз були: чи тільки збиралися зав’язати собі долю, як Сем, чи вже перетворилися на старшу-куди-пошлють няньку, як Квіл, – але умиротворення та впевненість, які вони випромінювали, в мене викликали напад нудоти.
Клара завищала на плечах у Квіла й почала тицяти кудись вниз.
– Камінцик, Квіл! Мені, мені!
– Який, крихітко? Червоненький?
– Ні, челвоненький ні!
Квіл опустився навколішки – Клара зойкнула й учепилася йому у волосся, як у повіддя коня.
– Синенький?
– Ні, ні, ні! – заспівало дівча, в захваті від нової гри.
Найдивнішим було те, що Квіл розважався чи не більше, ніж Клара. Його обличчя й близько не було схожим на обличчя татусів і мамусь із-поміж туристів – нічого схожого на вираз коли-вже-ти-ляжеш-спати. Де ще натрапиш на батька, який із таким ентузіазмом включається у будь-яку гру, що здатні вигадати нащадки? Одного разу я бачив, як Квіл цілу годину грався з Кларою в хованки – затуляючи й відтуляючи обличчя, – і йому не було нудно!
І я навіть не міг із нього глузувати – занадто йому заздрив.
Хоча я справді вважав, що попереду в нього ще добрячих чотирнадцять років, викинутих на вітер, аж поки Клара не досягне його віку (добре хоч, що вовкулаки не старіють). Проте не схоже, щоб такі міркування турбували самого Квіла.
– Квіле, а ти не думав, що можна сходити на побачення? – запитав я.
– Га?
– Ні, зовтий ні! – пищала Клара.
– Ну, розумієш – зі справжньою дівчиною. Коли в твоєму графіку няньки випаде вихідний.
Він вирячився на мене, роззявивши рота.
– Камінцик, камінцик! – зарепетувала Клара, бо Квіл не встиг запропонувати їй нову іграшку. Вона ляснула Квіла по голові маленьким кулачком.
– Вибач, Кларунчик-котунчик. Хочеш оцей кораловий камінчик?
– Ні, – реготнула вона, – колалий ні.
– То підкажи мені. Будь ласочка.
Клара добре поміркувала.
– Зелений, – нарешті відповіла вона.
Квіл почав пильно роздивлятися камінці. Підібрав чотири штуки різних відтінків зеленого та простягнув дитині.
– Я правильно вгадав?
– Ага!
– А який із них?
– Всі-і-і!
Вона підставила стулені долоньки, і Квіл висипав камінці їй у жменю. Вона засміялася й миттю почала лупцювати його по голові. Він театрально поморщився, звівся на ноги й попрямував до стоянки. Либонь, турбувався, що вона змерзне в мокрому одязі. Він поводився гірше, ніж найнервовіша мамуся-квочка.
– Вибач, що я тут тобі наговорив про дівчат і побачення, – мовив я.
– Та ні, прикольно було, – відгукнувся Квіл. – Ти мене заскочив зненацька. Я якось про це й не думав.
– Певен, вона тебе зрозуміє. Ну, коли виросте. Вона не образиться, що ти теж дозволив собі жити, коли вона лазила в підгузках.
– Ну, звісна річ. Я певен, що вона б це зрозуміла.
Але більше він нічого не додав.
– Але ти все одно не бігатимеш на побачення, я правий? – майже ствердно запитав я.
– Я не зможу, – мовив він тихо. – Просто не уявляю. Я просто не… не звертаю ні на кого уваги. На дівчат я більше не дивлюся. Не бачу їхніх облич.
– А якщо ще згадати корону та грим – і Кларі, може, доведеться остерігатися зовсім іншої конкуренції…
Квіл зареготав і голосно чмокнув у мій бік.
– Джейкобе, ти вільний у п’ятницю ввечері?
– Не для тебе, – буркнув я, а тоді скривився. – Хоча, знаєш, я таки вільний.
Він мить повагався і своєю чергою запитав:
– А ти не думав, що можна сходити на побачення?
Я зітхнув. Я відкрився – і проґавив удар.
– Знаєш, Джейку, може, тобі теж варт дозволити собі жити.
У його голосі не було і смішинки. Навпаки, він звучав співчутливо. І від цього було тільки гірше.
– Я теж не звертаю ні на кого уваги, Квіле. Не бачу їхніх облич.
Квіл також зітхнув.
Далеко-далеко, що тільки наші з ним чутливі вуха могли це вчути в шумі хвиль, у лісі зірвалося виття.
– Чорт, це Сем, – сказав Квіл. Руки його інстинктивно потяглися вгору, наче він хотів пересвідчитися, що Клара досі в нього на плечах. – Не уявляю, де зараз її мамуся і що робить.
– Я гляну, що там сталося. Якщо треба буде, я тобі повідомлю, – квапливо пробурмотів я, так що слова всі злилися в одне. – Слухай, закинь малу до Клірвотерів. Сью і Біллі наглянуть за нею. Та й, може, вони знають, що відбувається.
– Гаразд. Ну, все, Джейку, тікай.
Я помчав, але не в бік стежки, яка вела крізь живопліт, а навпростець до лісу. Я перестрибнув через дровиняки, що їх наносило водою, тоді продерся крізь шипшину, і все це бігом, не спиняючись. Я відчував, як в очах набрякають сльози, коли мене шпигали колючки, проте не зважав. Всі уколи заживуть, перш ніж я досягну дерев.
Поза крамничкою я скоротив дорогу й помчав. Мені хтось сигналив. Коли я заховався за деревами, то зміг собі дозволити збільшити швидкість, робити величезні стрибки. Якби це хтось побачив, на мене б здивовано витріщалися: нормальні люди так не бігають. Іноді я подумував, що прикольно було б узяти участь у змаганні – скажімо, в Олімпійських іграх чи чомусь такому. Уявляю собі обличчя зірок спорту, коли б я зі свистом обігнав їх. Тільки я був певен, що ті всі тести на стероїди, які обов’язкові перед змаганнями, виявлять у моїй крові яку-небудь гидоту.
Коли я нарешті заглибився в ліс, де не було ні доріг, ні будинків, я нагло зупинився та скинув шорти. Швидко і вправно, бо робив це тисячі разів, я скрутив їх і приторочив собі до литки. Я ще зв’язував кінці, коли почалося перевернення. По спині пробіг вогонь, посилаючи спазми в м’язи рук і ніг. Це тривало якусь секунду. Тоді гаряча хвиля прокотилася тілом, і з безгучного мерехтіння постав хтось зовсім інший. Великі лапи важко опустилися на землю, я потягнувся, випростуючи спину.
Коли вдавалося так зосередитися, перевернення відбувалося легко. Тепер мені не бракувало темпераменту. Хіба що часом він був загарячий.
На якусь мить у голові сплив спогад про жахливий момент під час тої пародії на весілля. Мене так переповнювала лють, що тіло перестало слухатися. Я був у пастці, я палав і трусився, але не міг здійснити перевернення, щоб убити чудовисько, яке стояло за кілька кроків од мене. Кортіло вбити його. Боявся зачепити її. Друзі стояли на заваді. А далі, коли мені нарешті вдалося набути потрібної подоби, я отримав наказ альфа-самця. Веління Вожака. Якби тоді вночі були тільки Ембрі та Квіл, якби не було Сема… чи стало б мені духу вбити убивцю?
Нестерпно, коли Сем вимагає дотримання закону. Ненавиджу, коли в мене немає вибору. Коли я маю підкорятися.
Раптом я збагнув, що не сам. Що в моїх думках хтось є.
Весь час занурений у себе, – подумала Лі.
Краще це, ніж лицемірство, – відповів я подумки.
Браття, не досить? – мовив до нас Сем.
Ми замовкли, я тільки відчув, як Лі поморщилася на слові «браття». Які ми ніжні!
Сем удав, що нічого не помітив.
Де Квіл і Джаред?
Квіл із Кларою. Він відведе її до Клірвотерів.
Джаред збирався до Кім, – подумав Ембрі. – Дуже імовірно, що він тебе просто не почув.
Зграєю прокотилося буркотіння. Я заричав разом з усіма. Коли нарешті з’явиться Джаред, понад усякий сумнів, від і далі думками буде з Кім. А нікому не хотілося слухати, чим вони таким нещодавно займалися.
Сем сів, задерши морду, й тишу пронизало виття. Це був сигнал і водночас наказ.
Зграя зібралася за кілька миль на схід від мене. Крізь густий ліс я погнав до них. І Лі, і Ембрі, і Пол – всі прямували на заклик. Лі бігла найближче до мене, я навіть чув її стрибки неподалік у лісі. Ми мчали паралельно, бо обоє не хотіли дочасно перетинатися.
Що ж, ми не чекатимемо на нього весь день. Йому доведеться наздоганяти нас.
Що сталося, шефе? – поцікавився Пол.
Треба побалакати. Дещо трапилося.
Я відчув, що Семові думки крутилися довкола мене – й не тільки Семові, а й думки Сета, Коліна, Бреді. Колін та Бреді, молодняк у зграї, сьогодні чатували разом із Семом, тож вони знали те саме, що знав він. Але як сталося, що й Сет уже разом із ними і в курсі справи? Сьогодні-бо не його черга.
Сете, скажи всім, що ти чув.
Я поквапився, сподіваючись якнайшвидше дістатися місця збору. Чув, що й Лі побігла хутчіш. Вона ненавиділа пасти задніх. Вона завжди хотіла довести, що найпрудкіша.
Доведи, що це не так, – просичала вона, – тупак. І тоді вже погнала по-справжньому. Відштовхнувшись пазурами від суглинку, я наддав ходу.
Схоже, Сем був не в гуморі, щоб терпіти наші звичні змагання. Джейку, Лі, досить на сьогодні.
Але жоден із нас не стишив ходу.
Сем заричав, але промовчав. Сете?
Чарлі надзвонював усім підряд, поки не знайшов Біллі в мене.
Так, я з ним говорив, – докинув Пол.
Моє тіло мов струмом прошило, коли Сет подумки промовив ім’я Чарлі. Ось воно. Чекання позаду. Я ще додав швидкості, намагаючись контролювати дихання, адже зненацька легені мої немов застигли.
То яка ж то буде версія?
Отож він немов здурів. Уявіть, Едвард і Белла минулого тижня повернулися додому, і…
В грудях стало вільніше.
Вона жива. Принаймні вона не намертво мертва.
Я й не здогадувався, яка це велика різниця для мене. Весь час я подумки вважав, що вона вже мертва, – це я збагнув тільки зараз. Я усвідомив, що до кінця не вірив: вона може повернутися додому живою. Хоча насправді це не повинно мати значення, адже я точно знав, до чого все ведеться.
Так, брате, а ось кепські новини. Чарлі з нею побалакав, вона дуже засмучена. Сказала, що захворіла. Карлайл утрутився в розмову й повідомив, що Белла підхопила якусь рідкісну південноамериканську хворобу. І тепер вона на карантині. Чарлі просто дуріє, адже навіть йому не дозволили її навідати. Він кричав, що йому байдуже, нехай навіть він сам захворіє, але Карлайл був непохитним. Жодних відвідин. Повідомив Чарлі, що ситуація критична, але він робить усе, залежне від нього. Чарлі вже кілька днів кипить, але набрався рішучості подзвонити Біллі тільки зараз. Бо сказав, що голос Белли по телефону сьогодні був іще сумнішим.
Коли Сет завершив оповідь, у думках запала глибока мовчанка. Ми всі збагнули, про що йдеться.
Отже, для Чарлі вона помре від дивної хвороби. Чи дозволять йому поглянути на тіло? Бліде, непорушне, бездиханне біле тіло? Звісно, йому не дадуть торкнутися холодної шкіри – адже тоді він може помітити, яка та пружна. Їм доведеться чекати, доки вона здатна буде тримати себе в руках, доки зможе втриматися й не повбивати і Чарлі, і всіх, хто прийде на похорон. Скільки часу на це піде?
Чи її поховають? А потім вона вибереться назовні сама – чи кровопивці прийдуть по неї?
Зграя мовчки слухала мої міркування. Я-бо значно ґрунтовніше обдумав ситуацію, ніж будь-хто з них.
Лі та я вибігли на галявину майже одночасно. Хоча вона, звісна річ, була певна, що на півморди обігнала мене. Вона присіла поряд із братом, а я підбіг до Сема й став по праву руч від нього. Пол позадкував, аби звільнити мені місце.
Моя взяла, – подумала Лі, проте я заледве розчув її.
Цікаво, чому тільки я стою на чотирьох? Шерсть здибилася в мене на загривку, випромінюючи нетерплячку.
То чого ми чекаємо? – запитав я.
Ніхто не відгукнувся, але я відчував їхнє вагання.
Гей, що таке! Угода ж бо порушена!
У нас немає доказів – може, вона і справді хвора…
ОЙ, Я ВАС ПРОШУ!
О’кей, непрямі докази досить вагомі. Але ж… Джейкобе, – Се-мові думки текли повільно, він вагався. – Ти дійсно прагнеш цього? Це єдино правильний вихід? Ми ж бо всі знаємо, що вона сама цього хотіла.
В угоді нічого не говорилося про вільний вибір самої жертви, Семе!
А вона жертва? Ти можеш її так назвати?
Так!
Джейку, – подумав Сет, – вони нам не вороги.
Хлопче, стули писок! Те, що ти з доброго дива вважаєш цього кровопивцю якимсь бісовим героєм і фанатієш від нього, не змінює закону. Вони наші вороги. Вони на нашій території. І ми їх виженемо. І мені байдуже, що колись тобі сподобалося битися на боці Едварда Каллена.
А що ж ти робитимеш, коли Белла битиметься на їхньому боці, Джейкобе? Га? – поцікавився Сет.
Вона вже не та Белла.
То саме ти готовий роздерти її?
Я мимохіть здригнувся.
Ага, ти не готовий. То що? Змусиш когось із нас це зробити? А тоді зачаїш зло на нього на решту життя?
Я не…
Звісно, що ні. Ти не дозрів до цієї битви, Джейкобе.
Інстинкт узяв гору, і я з гарчанням поповз уперед, просто на розбишакуватого вовка з пісочного кольору шерстю, який сидів у колі навпроти мене.
Джейкобе! – застеріг мене Сем. – Сете, стули писок на хвилю.
Сет кивнув великою головою.
Чорт забирай, що я проґавив? – подумки вклинився Квіл. Він на всіх парах нісся до місця збору. – Чув, що Чарлі дзвонив…
Ми готуємося до наступу, – відповів я. – Може, ти забіжиш до Кім і зубами витягнеш Джареда? Нам зараз знадобиться кожен.
Квіле, прямуй до нас, – звелів Сем. – Ми ще нічого не вирішили.
Я загарчав.
Джейкобе, мій обов’язок чинити якнайкраще для зграї. Я маю обирати те, що найліпше захистить вас усіх. Часи змінилися з тих пір, як наші пращури уклали угоду. Я… щиро кажучи, я не вірю, що Каллени становлять для нас загрозу. І ми всі знаємо, що тепер вони тут надовго не затримаються. Безперечно, тільки-но вони все владнають, то випаруються. І ми знову заживемо нормально.