Стельмах М.. Гуси-лебедi летять...

- А чого ви за кожним разом гехаєте?
- Чого? - косує на мене чоловiк очима i вусами. - Нiби ти не знаєш?
- Не знаю.
- Еге, поганi твої дiла.
- Поганi, але не дуже... То чого?
- Без "гех" дерева не осилиш.
- Хiба?
- Не вiриш - спробуй! Ставай на моє мiсце.
Я так i роблю: беру колуна, замахуюсь - i вiн застрягає в оцупку.
- А що я тобi казав? - насочуються смiхом вуса i кирпа дядька Миколи. -
"Гех" у господарствi - велике дiло, на ньому усi дроворуби тримаються.
- Дядьку, а це правда, що ви знайшли перо жар-птицi? - неждано випалюю
я.
- Хе, який ти цiкавий! - дивується чоловiк, вiн оглядається, а по
всьому його виду й очах проходять засторога i таємничiсть.
Ну, хто б пiсля цьго не догадався, що дядько Микола таки знайшов перо
жар-птицi, тiльки не дуже хоче розказувати про це. I знов надi мною
майнуло чародiйство казки. Я теж зиркаю на город i вулицю, набиваюсь усiм
своїм виразом у вiрнi спiльники i тихенько-тихенько з надiєю питаюсь:
- Дядьку, то ви таки знайшли це перо?
- Таки знайшов, - шепоче дядько, змовницьки прикладає пальця до вусiв i
уст, а одним оком косує на вулицю. Але зараз на нiй, окрiм табунця чорних,
що ночують у коминi, горобцiв, нема нi лялечки.
- I що ви з ним робили? - аж тенькає щось у мене всерединi.
- Що? Коли всi дома засинали, я при свiтлi пера жар-птицi шив людям
чоботи.
- Шили чоботи? - розчаровано перепитую, i всi видiння казки покидають
мене.
- А що ж я мав робити, коли не було iншого свiтла? - одразу береться
смiхом все обличчя i вусища просмiшника.
Коли так, то i я починаю посмiхатися, ще й докiрливо похитувати
головою, щоб дядько Микола не дуже думав, що йому повiрили на дурничку. А
казки все одно жаль...
Незабаром ми вдвох iдемо до нас, i дядько смачно розповiдає, якi вiн
має купити лошата: нi в кого не те, що в селi, а навiть у Лiтинi й поза
Лiтином не буде таких нi по красi, нi по силi. Таку худобину дядько на
злiсть ворогам збирається придбати не вперше, та все чогось вiдкладає
купiвлю. Вiн каже, що поки нiяк не може пiдiбрати в самiсiньку точку
масть, а сусiди говорять, що в дядьковiй калитцi ще не висвистiвся вiтер.
От коли висвиститься, тодi об'являться лошата. Але й без них дядько Микола
не вважає себе злидарем. Навiть коли його маєтки записували в
Сiльрадiвськi книги, чоловiк доводив, що вiн не бiдняк, а середньомаючий
хлiбороб.
- Що ж ти середньо маєш? - посмiхнувся дядько Себастiян. - Жiнку та
дiтей?
- Лiчи, Себастiяне! - i дядько Микола почав загинати пальцi спочатку на
однiй, а далi на другiй руцi. - Хата є, в хатi - комiрчина, на дворi -
клуня, хижка, дровiтня, ступа, i жорна маю, i гусака, i галагана, i цiле
подвiр'я курей, ще бiльше яєць та шевське ремесло в руках.
- Оце налiчив! Тепер тебе можна записати i в дукачi! - аж витанцьовував
од смiху дядько Себастiян...
Вдома дядько Микола виймає з кишенi окуляри, чiпляє їх на самий кiнчик
носа, але читає, не заглядаючи в скельця; тепер навiть вуса в дядька
стають серйозними.
Я дуже радiю, що мiй тато живий i здоровий, чого й нам бажає, а далi
мою радiсть пiдмиває смiх, бо читається те, що е в кожному листi: "А
передайте ще поклон до самої сирої землi моєму близькому родичу Гнату,
синовi Данила, що тримає Оляну, дочку Петра з микитiвського подвiр'я. Хай
легко йому живеться i хлiб жується..."
Я уявляю собi, як височенний дядько Гнйт, син Данилiв, сидить собi на
лавi й уминає хлiб, i менi хочеться пирхнути. Але як тут засмiєшся, коли
батьковi поклони вибивають з материних очей вологу, а дiд i бабуся
зворушливо похитують головами i наперед угадують, кому далi має йти уклiн.
Тому i я, зiтхнувши, стуляю уста i теж починаю похитувати головою. Це у
мене виходить швидше, анiж у старих, та ось я бачу, що моя стараннiсть
насторожує їх i, щоб не вiдхопити якогось докiрливого слiвця, починаю
пильно прислухатися до нових i знову-таки до самої сирої землi поклонiв.
Нарештi i їм надходить кiнець. Мати краєчком хустки витирає очi i
питається читальника, чи вiн постує.
- Коли в тебе є панська бiлорибиця або червонорибиця, то можу й
постувати у вас, - поважнiє дядько Микола.
Всi смiються, а мати кидається до печi, щоб чимсь почастувати гостя. Я
теж не ловлю гав: пiдходжу до припiчка i благальне дивлюся в подобрiлi
материнi очi.
- Ну, чого тобi, Михайлику? - тихо, ласкаво питається мати й гладить
рукою мою голову.
- Нiчого, мамо, - журно затремтiв i в мене голос. - От аби тато скорiше
приїхав.
- Скучив за ним?
- Скучив. Мамо, а може таке бути, що тато й чоботи привезе менi?
- Навряд, Михайлику, ой, навряд, хоча б душу привiз, i то буде добре, -
зажурено поглянула у вiкно.
- А хiба що?
- Неспокiйна година, та, може, якось обiйдеться... Ти щось хочеш?
- Пустiть мене погуляти.
- На вулицю?
- Куди-небудь, - невиразно кажу, бо сам надiюсь гайнути в лiс. Та про
це краще не заїкатись, бо одразу скажуть: там ще є бандити.
- Що менi тiльки робити з тобою? - трохи прояснюється обличчя матерi, i
це вже добра прикмета для мене. - Ну, скажи, шибенику, що робити з тобою?
- Що? Пустити, та й годi.
- Пустити, кажеш? - докiрливо хитає головою.
- Атож! - радiю я, обхоплюю матiр руками, а очi пiдводжу вгору.
Це, бачу, матерi подобається, вона пильно вдивляється в мене, каже, що
я клаповухий, з чим я охоче погоджуюсь, далi защiбуе гудзик на ковнiрi i
махає рукою:
- Катай уже, причепливий. Тiльки ж гляди, не порви моїх останнiх чобiт,
не молоти ними, як цiпом, землю, не влазь по самiсiнькi вуха в калюжi та
баюри та не дражни по всiх кутках собак i не зчеплюйся битись...
- Добре, мамо! - вже з-за дверей охоче гукаю я i одразу ж забуваю все,
чого менi не можна робити, бо попереду воля до самого вечора!
Коли я прожогом вискакую на вулицю, з-за сусiднього тину чую лукаве i
в'їдливе "гi". Так може вiтатися зi мною тiльки Петро Шевчик. Якої тiльки
каверзи не приховано у цьому "гi". Хоча ми з Петром однолiтки, вiн вважає,
що йому треба старшувати надi мною, бо минулого року вже пас три корови, а
я тiльки вертiвся бiля дiда i його ремесла та, коли треба, попасав нашу
сиву таранкувату вiд старостi кобилу; через неї не раз мене брала на глузи
пастушня. По-перше, наша коняка була здирцею: не погодуй чимось ласим її з
рук, нiзащо не сядеш на неї, по-друге, нiяк її не можна було пустити в
галоп, а спробуєш, - гляди, за ногу вкусить. I тому, коли були перегони, я
завжди, горюючи, лишався позад усiх i тiльки мрiяв про той час, коли
доведеться мчати на справжньому конi...
З-за плоту Петро зверхньо, як навчився, у старших пастухiв, поглядає на
мене i знову каже: "гi".
Я вже розумiю, куди тече вода, але з спiвчуттям питаю вдовиченка :
- Це на тебе давно гикавка напала?
-Та нi, як тiльки тебе побачив, - пiдсмiюється Петро i очима проштрикує
мої чоботи. - У маминi взувся?
- Колись були маминi, тепер мої.
- Твої?
- Атож. Мати собi купили новi, а цi менi дiсталися в спадок.
- А ти часом не брешеш? - темне Петрове обличчя стає спантеличеним: вiн
i вiрить i не вiрить менi.
- Побiжи спитайся, моя хата осьдечки, - недбало показую пальцем у бiк
своєї причiлкової стiни.
- Гм, пофортунило тобi, - вже заздрiсно говорить Петро, хоча б,
здавалося, чого йому завидувати, коли вiн мав справжнiсiнькi чоботи, шитi
на його ногу.
- Петре, давай гайнемо в лiс.
- Чого ми там ще не бачили? - пiдозрiло дивиться на мене.
- Чого? - ловлю очима синю дiброву, що наче викупується у веснянiй
водi. - Побачимо лiс, та й годi.
- Найшов чим здивувати: що я зроду-вiку цього добра не бачив?
- То як хочеш, - збираюся бiгти.
- Стривай! - Петро трохи розмiрковує, перелазить через тин, стає
поперед мене i вже владно каже: - Ходiмо за мною!
- Оце добре, що ти попереду пiдеш, - безневинно кажу.
- А чого добре? - з-за плеча недовiрливо поглянув на мене Петро.
- Бо в мене чоботи сухiшими будуть.
- Хитрий який! - насупився пастушок. - Спочатку я пiду попереду, а
потiм - ти!..
Коли ми обминаємо липовий шлях i опиняємось у долинцi, нас оточує
воркування струмкiв. Спiваючи, вони заклопотано поспiшають собi i до
ставкiв, i до левад, i на Ведмежу долину, де в'юниться рiчечка. Вона ще
спить собi, а струмки вже б'ють у бубни i витанцьовують на її кризi. То й
ми теж починаємо танцювати, i зараз уся командирська пиха сповзла з
розпашiлого Петрового обличчя. I як тiльки не вививається вiн на кризi,
перекривлюючи танцювання то свого дядька Миколи, то тiтки Настi, то дяка
Єрмолая, що, пiдпивши, вибиває ногами, наче колодами, ще й приказує:
"Го-то-то, го-то-то!" В обох нас уже обляпанi не тiльки чоботи, а й
полотнянi штаненята, i катанки.
Недалеко трiснула крига.
- Чуєш? - пригинаючись, таємниче питає Петро.
- Чую.
- А знаєш, що воно?
- Нi.
- Це щука хвостом лiд розбиває.
- То в неї такий крепкий хвiст?
- Як залiзо! Це зараз невелика вдарила, а то, бува, як махне, так i
виб'є ополонку, а з неї отакенне хвостище прогляне. Iнодi, як пофортунить,
рибалка й вихоплює щуку за хвiст на берег.
Ми прислухаємось до рiчки, i вона знову затрiщала за верболозами. Там
теж ударила хвостом невелика щука, бо ополонки не пробила.
Веселi й забрьоханi, входимо в лiс. По ньому зараз у верховiттi i низом
гуляють шуми. Це, видать, очiкуючи весну, гомонить душа лiсу. Хоча я й
дуже люблю лiс, але побоююсь його душi, вона, як розсердиться, то заведе
тебе в такi нетрi, де люди не ходять, де сокира не гуляє.
А ще я люблю, як з лiсу несподiвано вигулькне хатина, заскриплять
ворiтця, побiжать стежки до саду i до пасiчиська. I люблю, коли березовий
сiк накрапає iз жолобка, вiн так гарно вистукує: "тьоп-тьоп", що неодмiнно
завернеш до нього i присядеш навпочiпки. Також люблю напасти на лiсове
джерело i дивитись, як воно коловертнем викручується з глибини. I люблю,
коли гриби, обнявшись мов брати, збирають на свої шапки росу, i люблю
восени по колiна ходити в листi, коли так гарно червонiє калина i пахнуть
опеньки.
Я охоплюю обома руками березу, притуляючись вухом до неї, але вона
мовчить, бо ще не розмерзся пiд корою сiк, ще мертво у лiсi. На вершечку
береста обiзвалася сойка. Ми подивились на її лискучi дзеркальця, а Петро
запитав:
- Знаєш, чому сойка нiяк не може долетiти до вирiю?
- Чому?
- Бо в неї в головi нема однiєї клепки: пролетить день, а потiм
неодмiнно хоче взнати, скiльки ж вона вiдмахала верст, - i летить назад.
- Гм, - дивуюсь я i прислухаюсь до пiсеньки, що її сойка безсовiсно
вкрала в якоїсь пташини. Сойка пiдступна птиця: вона мастак нищити дрiбне
птаство i їхнiм же голосом веселити себе.
- Заєць! Заєць! - кричить Петро i кидається бiгти до крутояру. Помiж
деревами, не дуже побоюючись нас, проскакує вихудлий за зиму вухань i
зникає в пiдлiску.
- От аби ж рушниця була! - жалкує Петро. А я анiчутiнку не жалкую, бо
дуже не люблю, коли додому повергаються мисливцi, а за їхнiми поясами
погойдується закривавлена дичина. Чим той бiдний заєць провинився перед
звiриною, птахами i людьми?
Враз я нахиляюся до кружечка нiздрястого снiгу, що зеленкуватим
ковнiром охопив молоденького бересклета. Щось, наче пальцем, пробило снiг,
я розгортаю його i бачу нiжну, ще зачохлену голiвку пiдснiжника. Це вiн
вiдхукав дiрочку в снiгу i потягнувся до сонця.
Виходить, уже не мертвий лiс, бо лебедi принесли на своїх крилах весну
i життя!



РОЗДIЛ ДРУГИЙ

Дiд говорить, що з мене щось буде, бабуся охоче з ним погоджується, а
мати-коли як; частiше вона похитує головою i каже зовсiм не те, що
всмiхалося б менi:
- Може, з нього й буде якийсь толк, якщо безтолоч он звiдти вийде, - i
пальцем показувала на те самiсiньке мiсце, на яке при нагодi й тепер
декому показують.
Але безтолоч "он звiдти" не дуже поспiшає виходити, їй, видать,
сподобалась моя "макiтра", в яку чогось потрапили не рiвнi, а крученi
мiзки. Дорослi геть-чисто все бачать, що є i чого немає в головi малого.
Отож тепер у моїх мiзках крепко хазяйнує безтолоч. I не подумайте, що я
вже такий затятий або якийсь каламутник. Я не дуже кривлюсь, коли треба
щось робити, охоче допомагаю дiдусевi, пасу нашу вреднючу коняку, рубаю
дрова, залюбки гострю сапи, люблю з мамою щось садити або розстеляти по
веснянiй водi i зiллю полотно, без охоти, а все-таки потроху цюкаю сапкою
на городi i не вважаю себе ледащом.
Та є в мене, коли послухати одних, слабiсть, а коли повiрити
iншим-дурiсть; саме вона й завдає найбiльшого клопоту та лиха. Якось я
швидко, самотужки навчився читати, i вже, на свої дев'ять рокiв, немало
проковтнув добра i мотлоху, якого ще не встигли докурити в моєму селi.
Читав я "Кобзаря" i "Ниву", казки i якiсь без початку i кiнця романи,
"Заднiпровську вiдьму, або Чорний ворон i закривавлена рука" i "Три дами й
чирвовий валет", а також рiзнi , книжечки, виданi петлюрiвцями, "сiчовими
стрiльцями" та Червоною Армiєю. I вже тодi менi однi слова сяяли, мов
зорi, а iншi туманили голову.
В яйшсь розшарпанiй книжцi я, наприклад, вичитав, як став дичавiти один
чоловiк, що покинув мiсто. Я сподiвався, що далi пiдуть пригоди подiбнi до
пригод Робiнзона Крузо, але наступнi сторiнки глибоко поранили моє серце:
крайньою межею здичавiння виявилося оселення того городянина у степах, там
вiн став орати, сiяти землю i навiть мастити свої чоботи дьогтем.
Тодi я не знав, чим iще, окрiм дьогтю, можна мастити взуття. Я знав
лише, що взуття - це вже розкiш: в ту пору розрухи чинбарi за ремiнь
здирали шкуру, i добрi чоботи обходились у двадцять - двадцять п'ять пудiв
пашнi. А оранка, особливо весняна, вважалася святим дiлом.
Я пам'ятаю, як урочусто проводжали в поле плугатарiв iз раннiм плугом.
Коли ж вони повертались увечерi додому, їх стрiчали старi й малi. А яка то
була радiсть, коли орач виймав тобi з торби шматок причерствiлого хлiба i
казав, що вiн од зайця. Це був найкращий хлiб мого дитинства! А хiба не
святом ставав той день, коли ти сам торкався до чепiг i проводив свою
першу борозну? I досi з глибини рокiв озивається голос мого батька, який
одного прихмареного ранку поставив мене, малого, радiсного i
схвильованого, до плуга, а сам став бiля коней. Дома вiн про нашу працю
говорив як про щось героїчне: "Хмари йдуть на нас, громи обвалюються над
нами, блискавки падають перед нами i за нами, а ми собi оремо та й оремо
поле".
З щедрiвок, якi взимку виспiвувались пiд вiкнами добрих людей, я знав,
що за плугом навiть сам бог ходив, а богоматiр носила їсти орачам. Тому й
досi, коли я в полi бачу обрис жiнки, що несе обiд уже не орачевi, а
трактористу чи комбайнеру, в моїй душi трепетно сходяться ранковi легенди
минулого з сьогоднiшнiм днем...
А ота книжна погорда до селянина i його кревної працi породила в менi
першу вiдразу до пихи, де б не вищирювала вона свої iкла: чи з житейського
щодення, чи з книги, бо в книжцi злелiяне слово мае бути справжнiм святом
душi й мислi. Я мало тодi стрiчався з скарбами людського духу, та грiх
було б гудити тi часи - вони були по-своєму прекраснi...
Мати, коли я, забувши все на свiтi, припадав до роздобутої книги, не
раз гримала на мене:
-Святий дух з нами! I що це за хлопець! Знову припав до чогось, наче
замовлений. Та спом'янись i спам'ятайся нарештi, бо осьдечки зараз усе
полетить у пiч!
Правда, у пiч вона так i не кинула жодної книжки, але повсякчас пасла
мене очима, побоюючись, щоб читання не пiдвередило її дитину.
- Мамо, i що там тiльки може пiдвередити?
- Що?.. А звiдки я знаю?
- То чого ж таке говорите?
- Бо люди кажуть... Он прочитав один розумник геть усю бiблiю i
позбувся того, що мав у черепку, - показуючи пальцем на лоба, страхає мене
святим письмом.
- Я ж бiблiї не читаю.
- В тебе, вiтрогоне, гляди, хватить розуму i до неї допастись.
Я знав, коли вже мова переходила на розум, то краще мовчати...
Вдень, навiть взимку, я ще мiг сяк-так хитрувати, але ввечерi дiло моє
було гибле: мати, гримнувши в сотий раз на оглашенного читальника,
задмухувала слiпака, i я вже в теменi мусив додумувати про якогось князя
або графа: чи його уразить "рокова куля", чи "стрiла Купiдона".
Через отой поганий, бензином заправлений слiпак, що весь час фахкотiв i
погрожував вибухнути, я найбiльше ремствував на матiр, а далi додумався
перехитрити її. Коли в хатi всi, окрiм цвiркуна, засинали, я навшпиньках
пiдходив до печi, витягав з її челюстей жарину, роздмухував вогник,
засвiчував каганець i забирався з ним на пiч. Тут я його так вмощував у
закапелок, щоб свiтло не падало на хату. I ось тепер до мене починали
стiкатися царi й князi, запорожцi й стрiльцi, чорти й вiдьми.
Тодi ще по селах i навколо них жила всяка нечиста сила, вона, як могла,
збиткувалась над хлiборобом, його худiбкою та посiвами. I коли хтось ловив
чорта чи вiдьму - теж не милував їх. Вiдьмi, як правило, вiдрубували руку,
щоб вона не здоювала корiв, а чорта найчастiше запрягали в плуга, i вiн
орав доти, поки не вiдкидав копита.
Найбiльше ж у нашому селi доводилось воювати з нечистою силою дядьку
Миколi. Де вiн тiльки не ловив її. I в коминi, де чорт стрiчався зi своєю,
сажею пiдмальованою, коханкою-вiдьмою, i в комiрчинi, де безсовiсний бiс
ласував салом, i у вершах, куди забирався дiдько на дурничку жерти рибу, i
пiд мiстком, i в дуплавих вербах, i в копанках, i в тих
мiрках-солом'яниках, якими безп'ятий намiряє горобцiв на вечерю.
I хоча нечиста сила по-всякому мудрувала, як перехитрити свого ворога,
з цього нiде нiчого не виходило. Дядько Микола завжди ставав переможцем.
За своє життя вiн стiльки повiдрубував у нечистi хвостiв, ратиць i рогiв,
що все це не вмiстилось би й на вiз.
- Коли б на цей товар знайшовся покупець, то мав би я грошей бiльше,
нiж смiття, - хвалився дядько Микола.
А його дружина вiд такого неподобства тьху-тьхукалась i пiдiймала руки
до образiв, а далi цiпила на мужа кулаки...
Я не був таким хоробрим, як дядько Микола, i не мав його сокири, тому
вночi тремтiв i завмирав над тими казками, з яких, наче з лантуха, аж
сипалася рiзна страховина. Та коли серце вже зупинялося од переляку,
приходила полегкiсть: десь зовсiм недалеко глупу нiч прокльовували голоси
пiвнiв. Тому я й досi люблю ту пору, коли пiвнi своїми крилами проганяють
темiнь i нечисту силу, а спiвом починають новий день.
Через якийсь час мати дiзналася про мої хитрування з каганцем. I винен
у цьому був тiльки я. З якоїсь страшнецької казки на мою бiдну голову
витрусилося стiльки чортiв, болотяникiв i водяних, що вони, знахабнiвши,
почали визирати з усiх шпарин, висолоплювати язики i навiть лiтати по
хатi. Я необережно зиркнув на жердку над лiжком, побачив на нiй чорта i
скрикнув. Правда, одразу ж виявилося, що то був не чорт, а чорнi дiдовi
штани. Та ця помилка дорого коштувала менi: мати почала на нiч замикати
каганчика у прискринку. До нього вже я нiяк не мiг добратися.
Отак вперше нечиста сила хотiла розлучити мене з друкованим словом. Та
це було не найгiрше. Страшне почалось значно пiзнiше, коли нечиста сила
розбирала та не прощала мої книги i в кожному рядку вишукувала ворожi
прояви, рiзну апологетику, збочення, селянську обмеженiсть, селянськi
дрiбновласницькi тенденцiї i ще якусь погань...
Дядьку Миколо, як iнодi бракувало вашої сокири, щоб вiдтинати хоча б
хвости отiй нечистi, що залазила в слово, як плодожерка в яблуко... Та
повернуся знову до злощасного каганчика.
Я кiлька днiв i сяк i так добирався до скринi, пiдшукував у залiзяччi
рiзнi ключi, але з цього нiчого не вийшло. Та зневiра не дуже довго
крутилася бiля мене. Через кiлька днiв менi спало на думку вихимерувати
свого слiпака. Робив я його весело, швидко i просто: дiдовою ножiвкою
вiдчикрижив денце французького патрона, знизу в шийку втягнув гнiт, все це
пропустив через серцевину кукурудзяного качана i ним наглухо зачопив
невелику бляшанку з бензином.
Не знаю, чи була задоволена мати своєю вигадкою, а моя менi аж
смiялася. Мати помiтила, що зi мною щось коїться, недовiрливо поторгала
ляду скринi, а я, щоб не пирхнути, вискочив з хати.
Та зробити каганчика було значно легше, нiж дiстати книгу. В пошуках її
я обходив мало не все село, позбувся своїх мiзерних дитячих скарбiв, а
iнколи й забирався на засторонок чи вишки, де неслися кури. Отак я й
познайомився з мiновим господарством ще в двадцять першому роцi.
На ярмарку за тоненьку книжечку "Три торби реготу" я вiдда"
безсовiсному крамаревi аж п'ять крашанок, знайдених на вишках в кубельцi
отої зозулястої, що завжди норовить потаємно вивести курчат, бо дуже
хотiлося посмiятись. Та недарма кажуть: дасть бог купця, а дiдько
розгудця. Хтось про мiй торг переказав матерi, й дома за цi три торби
реготу мав я аж сiм смуткiв... Отак i дiзнаєшся, що смiх i грiх живуть по
сусiдству.
Найбiльше ж з цих торб реготу смiявся мiй далекий родич Гива. Вiн,
довiдавшись про мою кумерцiю, аж затанцював у себе на току, i затанцювали
всi його кучерi, яким завжди було тiсно пiд шапкою. Я добре знав, як
дражнити Гиву: пiд баранячою шапкою - баранячi кучерi. Але на цей раз нiщо
не могло розсердити розвеселiлого хлопця. Його видовженi, з веселою
недовiрою, очi, що вже в чотирнадцять рокiв найбiльше трималися пiдлоб'я,
аж сльозились од смiху.
-Оце кумерцiя, так кумерцiя: що куп, то й луп!-тримаючи в руцi шапку,
витанцьовував Гива по клунi й нiяк не мiг взятися за цiпа. А за це малому
молотнику он як могло перепасти.
Гивинi батьки дуже хотiли бути багатими, але так, щоб усiм людям
здавалося, що вони бiднi, як мак начетверо. Клята гонитва за багатством
навчила їх не берегти нi себе, нi дiтей своїх, нi худобу, нi слова, яке,
де треба й не треба, хитрувало, криводушничало i прибiднювалось.
- Хiба ж це воли? - махав рукою на свою таки добрячу круторогу худобу
дядько Володимир. - Це не тягло, а кiстки й хвороби, зашитi у шкуру, дурно
тiльки харч переводить.
Люди раз у раз чули, що в дядька Володимира найменше родить кiп у полi,
копиць у лузi, а картоплi в городi, спiвчували йому в очi i смiялися поза
очi. Щоб до нього менше заглядали сусiди й непроханi гостi, обережний
дядечко хитро приладнав на сiнешнiх дверях клямку: зачиняй за собою дверi,
а клямка зовнi сама заходить на прибоєць, i хто не пiдiйде до порога,
бачить, що нiкого нема дома. Коли до дядька Володимира хто звертався з
позичкою, вiн спочатку ставав глухим, а далi або мовчав, або таке молов,
що хоч святих винось iз хати. Навiть у 1921 роцi, коли в нас люди
орудували мiльйонами, в дядька Володимира, як вiн казав, не було за душею
i щербатої копiйки.
- Куди ж ви їх, Володимире, дiваєте: чи солите, чи квасите, чи свiжими
поїдаєте - iнодi, пiд чаркою, допитувався дядько Микола.
Тодi дядько Володимир тетерiв, корячкуватився, задихався вiд обурення
або довгий час видобував iз себе "е-е-е" i захищавсь од напасника пiднятою
карлючкою вказiвного пальця.
Але дядько Микола знав, як можна обiрвати й це "е-е-е". Вiн
безневинними очима дивився на дядька Володимира, похитував головою, а далi
прихилявся до його. вуха:
- А по селi, чуєте, пiшов розголос, що ви грошi мiрками мiряєте. Вiд
такого дядько Володимир одразу червонiв, наче квiтка, хапався за шапку i
тiкав додому.
Найцiкавiше було послухати десь у бесiдi розмову дядька Володимира з
дядьком Миколою. Дядько Володимир, випивши чарку, ще бiльше прибiднювався,
а справжнiсiнький злидар дядько Микола ставав багатим, як цар. Вiн i
схожий був на останнього нашого iмператора, тiльки мав бiльшi вуса i душу.
- Хiба в цьому роцi жито? - пiдпираючи рукою голову, так печалився
дядько Володимир, що здавалося, сльоза от-от капне у миску з варениками. -
Однi одвiйки та житець, а не жито.
- А в мене ж вродило як! Зерно хоч на оберемок, наче дрова, клади, - не
моргнувши оком, говорив дядько Микола. - Давно в моїй клунi не було такого
раю.
- Везе ж декому, - на широкий вид дядька Володимира виходила заздрiсть.
- А тут аж в очах тьмiє: одна бiда йде з подвiр'я, а свiжа входить у
ворота. Нiчого нема тобi нi вiд мiсяця, нi вiд сонця, нi вiд корови
набiлу, нi вiд свинi ратицi. Навiть моя чорна льоха пiдвела: опоросилась i
почавила приплiд.
- Невже увесь почавила? - щиросерде дивується дядько Микола, наче й не
знає, що Володимирова льоха притовкла тiльки одне порося.
- Вважайте, що весь, до останньої шерстинки, - ще бiльше печалиться
дядько Володимир i накриває очi повiками. - Та й скiльки тих поросят було?
У мене й свинi норовлять перейти на коров'ячий приплiд.
В дядька ж Миколи брови хитрувато пiдстрибують угору i аж тремтять од
прихованої радостi:
- А моя ж ряба, чуєте, наче кролиха, старається: як не чотирнадцять, то
шiстнадцятеро приведе, i всi мов линки.
- Шiстнадцятеро!? - вражено вигукував дядько Володимир. - Та що ви,
Миколо!? Та не може бути!
- Хiба вам далеко ходити - попитайте моїх вуличан. Вони теж усi
завидують менi, як i ви. Та що вуличани - дiдич з Лiтина приходив,
калиткою пiвдня трусив над моїм вухом - усю грошву вiддавав за льоху, а я
її i за торбу червонцiв не продам.
- Гм, фортунить же вам, та ще як фортунить - саме щастя над вами торбою
трусить.
- От цього я вже не бачив. А чого не бачив, казати не буду, - пускав
дядько Микола шельмувату посмiшку на пiдборiддя.
- I куди ж ви дiваєте своїх поросят?-нетерпеливився дядько Володимир.
- I на торг вивозимо, i самi їмо, бо в мене всi якось позвикала до
поросятини. Яким би я був господарем, аби вставав чи лягав без неї?
I всi, крiм дядька Володимира, починали смiятися, бо знали, що на
снiдання i вечерю в дядька Миколи парувала сама картопля...
Володимировi ж дiти мали зовсiм iншу вдачу i, де можна, пiдсмiювались
над хитруваннями своїх батькiв. Ось i зараз Гива припав до щiлини брами, а
далi тихенько засмiявся:
- Пiшов мiй батечко з горохом на торг, оце повернеться тiльки ввечерi.
- А чого аж увечерi?
- Та вiн ранiше нiяк не складе цiни на той горох, правитиме за нього,
як за чорний перець, - i малий молотник почав заганяти кучерi в шапку. - А
тобi не кортить на торг?
- Перекортiло. Наторгувався, - похмуро кажу я, згадуючи свої злощаснi
"Три торби реготу".
Гива пильно подивився на мене й розсудливо сказав:
- А твоєму, хлопче, лиху, коли крепко подумать, можна зарадити.
- Зарадиш, коли в кишенi й вiтер не хоче свистiти, - безнадiйно зiтхнув
я. - Знову був поткнувся на вишки, знайшов нове гнiздо зозулястої, а пiд
нею, хитрюгою, вже курчата прокльовувались.
- I ти не понiс їх крамаревi? - засмiявся Гива.
- Нi, побiг до хати. Ото була радiсть! Мати вже думала, що тхiр або