Страница:
Я зовсiм не сподiвався на таке i оторопiло дивлюся на чоловiка, далi
кахикаю, але Шевко i вусом не веде.
- Так що ви менi, дядьку, скажете? - нарештi наважуюсь запитати його.
- Що? А ти ще не пiшов звiдси? - дивуються повiки, щоки i вуста Шевка.
- Нi, ще не пiшов.
- То можеш iти. А скажу я тобi одне, якщо вже так хочеш: цю книжку
будеш читати, коли бiльше з'їсиш кашi. Тут усе дiло в кашi. Зрозумiв?
- Зрозумiв.
- То й будь здоров, - вiн знову заплющує очi, а в кутку починає
реготати сторож. Я спочатку ошелешено дивлюся на нього, а потiм теж
смiюся, бо що ж менi залишається робити? I головне - я помiчаю, що й
Шевковi повiки починають насочуватися смiхом, але очей не розплющують.
Пересмiявшись, я пiдходжу ближче до сторожа i з спiвчуттям питаю:
- Чули кумедiю?
- Вiд нього й не таке почуєш, - добродушно смiється старий. - Нiхто не
вгадає, якi джмелi гудуть у головi чоловiка.
- Дiду, а дядько Себастiян скоро прийдуть?
- Вiн сьогоднi, мабуть, не прийде, бо цiлий день ганявся в лiсах
Кипорового яру за бандитами. I пораненого коня вiд них привiв.
- Гарного?
- Аж очi вбирає! Прямо, як в Георгiя Победоносця був! Везе ж чоловiку!
-Везе! На нього ще нi разу доля не насварилася пальцем, - пiдсмiюючись,
фасоновито переступає порiг довгий i гнучкий, наче навсторч поставлений
вуж, Юхрим Бабенко. Маленький картузик прикриває йому маленьку голову, в
якiй не було де розгулятись добрим думкам. А очi в Юхрима такi, що в них i
смiх не може засклити потаємної злоби.
- Мовчи, баламутний! - одразу накостричується вид i чуприна старого.
- Не бачу в цьому нi резону, нi полiтики, нi параграфу. Ми триста рокiв
фактично мовчали, нам треба виговоритись за триста рокiв. Резон
iсторичний? - так само зверхньо пiдсмiюється Бабенко, скидає картуза i
здмухує з нього невидиму пилинку. - Я вам, дiду, якимсь параграфом не
вгодив перед генеральним прибиранням комбiду?
- Слизькоязиким патяканням.
На пiдбiрчастих губах Бабенка розiрвалась i знов стулилась посмiшка.
- Ай-ай-ай, якi ви несовмiстимi стали в комбiдi. Я знаю, що ви зi своєю
мiтлою, натурально, пiдвладнi Себастiяну, але це не резон, щоб не мати про
нього своєї мислi i сображенiя розуму. I що я сказав? Фактичну справочку:
доля не сварилась на нього пальцем.
- Так, смертю, смертю сварилась!
- Це для бiографiї при новiй владi iнтересно i навiть вигiдно.
- Та чи тямиш ти, посмiтнику, що, аби позбирати всi кулi, якi решетили
Себастiяна, можна було б галушок наварити?
- Галушок? - спочатку дивується Бабенко, а потiм спокiйнiсiнько
любується картузом. - Це ще не факт.
- А що тодi факт? - зовсiм розлютився старий i хмарою посунув на
незворушного в своєму френчi i галiфе Бабенка. - Може, те, що ти проколов
собi пальця, вiдкрутився вiд фронту ще й iнвалiднiсть вiдхопив та й дуриш
своїми мартоплясiвськими соображенiями голови молодицям.
Смiх зiскакує з очей Бабенка, вони викруглюються, мов гудзики, i вже з
ненавистю впиваються в старого:
- Глядiть, щоб i ваша вельми розумна голова не задурилась: мiтла i для
неї знайдеться.
- За мою голову не журись - за свою богу молись: хитрiстю i
дурисвiтством тепер не звiкуєш. Чого вибалушив очища? Не чекав на такий
параграф?
- А ви знаєте, що я сiлькор? - вихоплюється в Бабенка, i вiн так
пiдiймає руки, наче в них тримає газету. Але й це не страхає старого:
- Я знаю одне: в тебе не вистачило часу стати людиною.
- Це я не став людиною?
- Ти. I який ти сiлькор? У тебе в руках не перо, а лопата копати ями
для добрих людей...
Юхрим хотiв чимсь упекти старого, але в цей час, пересмiюючись, зайшли
обвiшанi зброєю рослi веселоокi полiсовщики Артем i Сергiй. В широких,
пропахлих лiсом i вiтрами киреях з гостроверхими, ременем обшитими
вiдлогами, що лежали на плечах, вони нагадували запорiзьких лицарiв, перед
ними одразу померх франтуватий одяг Бабенка i сам вiн став мiзерним i
дрiбним.
- Що, Юхриме, перчить свята правда? На викрутасах, видать, не
протримаєшся все життя? Отож-бо й є, - смiються полiсовщики, а на їхнiх
плечах похитуються аж сiм рушниць, а на їхнiх поясах гойдаються рiзномастi
бомби i гранати.
-Ого, скiльки натрусили добра! - оживають Шевковi очi. - Де розжились
на нього?
- На хуторах! - Полiсовщики недбало скидають на пiдлогу рушницi i
починають немилосердно жбурляти в куток бомби i гранати.
- Що ви робите!? - жахається Бабенко, i в нього уста стають бiлими, як
i їхня окантовка. - Ще вибухне яка!
- Ну й що, як вибухне? Все одно твоїх мудрувань i хитрувань не виб'є з
тебе. - Сергiй, нiби м'яч, кидає в куток лимонку, а новоспечений сiлькор,
скулившись, зайцем вискакує з примiщення.
За ним дає дьору Шевко, але бiля дверей його хапає могутня Артемова
рука i повертає на старе мiсце.
- Пожди, чоловiче, спочатку запиши, скiльки принесли цього непотребу, а
потiм уже тiкай.
Страх i благання зменшують i так невелику постать Шевка, а обличчя його
стає таким, наче на нього дихнула смерть.
- Та я ще, хлопцi, хочу якийсь день прожити.
- Проживеш, проживеш, нiкуди не дiнешся, - Сергiй для переконливостi
кладе на стiл аршинну бомбу i шельмувато зиркає на Шевка. А той, витираючи
рукою пiт з чола, скоцюрблюється в клубок, вiдсовується на самий рiжок
столу, похапцем щось пише i вiддає папiрець Сергiю. Сергiй догори дригом
перевертає аркушик i зi знанням справи дивиться на нього. - Усе записав?
- Усе, усе!
- Тепер, може, посидиш з нами? - Сергiй чоботом поправляє репану
гранату, що вiдкотилась iз кутка. - Про життя погомонимо.
- Нема, нема коли, - Шевко аж колотиться, зиркаючи на гранату, миттю
вимiтається, а навздогiн йому лунає розгонистий смiх.
Я захоплено дивлюсь на полiсовщикiв, i менi теж хочеться бути таким
завзятим i так добряче i щиро смiятися, як i вони.
Сторож оберемком виносить зброю в холодну, де колись тримали
арештантiв, а полiсовщики запалюють довжелезнi самокрутки i пiдходять до
вiкна.
До землi вже прихилився зоряний вечiр, з городiв запахло чорнобривцями,
соняшниками, прив'ялими нагiдками. Полiсовщики дивляться на небо,
перекидаються скупими, багатозначними словами.
- Було ж сьогоднi... - задумано згадує Сергiй.
- А було, - зiтхає Артем.
- Бiля скитка могли б вкоротити голову...
- А чого ж...
- Кажуть, знову банда Гальчевського об'явилася.
- Усе до нашого берега...
- От iнтересно, чи живе хтось на небi?
- Живе.
- Хм... А ти звiдки знаєш?
- Коли б не жили, то хто б там свiтив?
- Хiба то люди свiтять?
- Вони. Звiдки без них взялись би вогники?
- Чи й там, на небi, така тiснота, як у нас?
- Видать, така. Сам подумай: чого на мiсяцi Каїн взяв Авеля на вила?
Все через тiсноту.
Дивуючись з таких мiркувань, я тихо виходжу на вулицю. Вже, може, й
запiзно йти до дядька Себастiяна, але є й iнша причина: побачити вiдбитого
в бандитiв коня. Я розумiю, що хитрую сам iз собою, та, повагавшись, бiжу
до греблi, над якою тихо шумлять розсунутi в боки верби. За греблею дорога
бере праворуч понад ставом, а за ним i дядько Себастiян живе. На конях
проїхали полiсовщики, пiзнали мене, засмiялись, i знову така тиша довкола,
хоч мак сiй.
Ось i хатка дядька Себастiяна, на нiй темнiє кустрате велике гнiздо,
зверху в ньому живуть лелеки, пiд низом - горобцi. На подвiр'ї стоять
ув'язанi до плоту конi, а з розчинених дверей я чую голоси полiсовщикiв i
дядька Себастiяна.
- Та хiба це зброя, - презирливо каже Сергiй. От минулого року було ж
її, як гною. Тридцять пiдвiд витрусили з села.
- Було таке, - смiється дядько Себастiян. - Бувало, бешкетна парубота
одного кутка посвариться з другим та й пускає в хiд не тiльки рушницi, але
й кулемети.
- Багато залiза наробили, а орати нiчим, - зiтхнув дядько Артем.
Я обережно з сiней всовуюсь до хати i притуляюсь до одвiрка. Дядько
Сергiй першим помiчає мене i тицяє пальцем у мiй бiк:
- От i гостя маємо! Тебе де не посiй, то вродишся.
- А чого ж, - бурмочу собi, хоча i розумiю, що смiються надi мною
добродушно. - Добрий вечiр вам.
- I тобi, парубче, добрий, - статечно вiдповiдає дядько Себастiян,
трохи з подивом, але привiтно оглядаючи мене. - Сiдай.
- Я i постою, бiльшим виросту, - трохи нiяковiю од такої уваги до себе.
- Сiдай, сiдай, лави не пересидиш, - голова комнезаму пiдводиться з-за
столу, високий, красивий, статурний, щоки його полатанi вiтряними лишаями,
а чуб такий.наче його з полум'я вихопили. - То як твої дiла, парубче? -
Вiн так гарно, без крихiтки насмiшки говорить "парубче", що менi здається,
нiби я за сьогоднi пiдрiс i для себе i для людей.
- Нiчого йдуть собi дiла, дядьку Себастiяне, - з гiднiстю вiдповiдаю
йому, а полiсовщики вже назбирують на обличчя зморшки, щоб засмiятися.
- Батько пише?
- Пишуть i знову передавали вам поклон.
- Спасибi, спасибi. Скоро приїде?
- Напевне, скоро, коли буде тихо в свiтi.
Полiсовщики одночасно гигикнули, дядько Себастiян примружився, i на них
поглянули лише його вiї. Але й од цього лiсовики втихомирились, повернули
голови до маленького жовтозубого пiанiно, того самого, про яке знає у селi
й мале й старе.
Коли настала революцiя, селяни давали розщот панам - забирали в них i
землю i що на землi вони мали. А дядько Себастiян не розжився в економiї
нi коня, нi корiвчини, нi плуга, а привiз пiанiно i цим розвеселив не лише
своє село, а й увесь повiт: хто тiльки не смiявся й не глузував з цього
дива. Навiть рiдний батько не витримав такої дивоглядiї i пришкутильгав,
щоб патерицею вчити своє чадо.
- Трясця твоїй матерi! - закричав старий iще з вулицi, побачивши сина.
- А-а-а, це ви? - засмiявся Себастiян. - Добрий день, тату.
- Ти ще й регочеш, вилупку? - пiдняв патерицю старий.
- А що ж, плакати? - скинув картуза син.
- Краще б заплакав, дурноверхий, коли розгубив обручi вiд макiтри. Чи
ти нiмицi об'ївся, чи з великого розуму пришелепуватим став? Коли це i хто
це на всьому бiлому свiтi бачив у нашого мужика пiанiну?
- То ще побачать, тату. Є час! Вам ворота вiдчинити?
- Ой, не вiдчиняй, сучий сину, бо поб'ю на тобi усю патерицю! - попелом
тряслася на головi старого наморозь, гасячи останнiй вогонь чуприни. - I
чого вас тiльки вчать бiльшовики?
- Та чогось учать.
- Воно й видно по тобi. Хiба нам до музики? Мужицька музика - цiп i
коса!
Себастiян уперто трiпонув своїм густим, з полум'я вихопленим чубом:
- Я, тату, з чотирнадцятого року i по нинiшнiй день стiльки наслухався
пекельної музики, що менi ця буде як лiки.
- Лiки! - перекривив батько. - Твої лiки тепер - сало чи смалець. Хоч
би зачуханого кабанчика з економiї приволiк. Еж нi, не вистачило на це
голови. Усе ж село смiється i з мене, i з тебе.
- Та це добре, коли смiється, аби не голосило. Може, послухаєте трохи
музики? - кивнув головою на хату.
Старий озирнувся навкруги i почав потроху втихомирюватися.
- I що, оглашенний, таки навчився хоч трохи бринькати якусь
бариню-судариню ?
- Нащо нам такий непотрiб?
- I щось таки граєш?
- З горем пополам.
- Хто ж тебе навчив?
- Революцiя!
- Революцiя?.. - задумався старий. - Що ж, вона може. Ну, йди, заграй.
- А чого ж ви до хати не зайдете? Старий покосував на вулицю:
- Щоб ракiв не пекти. Ти заграй, а я на призьбi сяду i сваритись на
тебе буду: хай насмiшники бачать, що я крепко проти твоєї дуростi йду.
Старий, спираючись на патерицю, сiв на призьбi. А з хати небавом
пробилися музика i спiв про тi василечки, що сходять на горi, про той
барвiнок, що послався пiд горою. I угледiв старий крiзь притуманенi роки
свої далекi-далекiї василечки, i той барвiнок, i молоду жiнку, яких тiльки
в молодостi бачив...
Гай-гай, який голос у його сина, за нього можна навiть без пiанiно в
театрах щось платити. А от чи довго вiн протягне без кабанця та корiвчини?
Аби ось так на вiйнах i в революцiю порешетили не його дитину, а
безчуственне залiзо, то крiзь нього можна було б шеретувати зерно... А
йому i досi василечки сходять, барвiнок стелиться... Дивовижними стають
тепер люди: дивишся - вчорашнiй мужик, а сьогоднi вже й не мужик... Що
воно тiльки далi з цього буде? Кажуть, знов усi загряницi на нас вiйсько
збирають, i тодi знову покотяться по шляхах i дорогах голови синiв, а по
селах затужать похороннi дзвони i вдови...
Полiсовщики прощаються з дядьком Себастiяном, i вiн аж тепер питає,
чого я прийшов.
- Та... коли можна, хочу подивитися на того коня, якого ви у бандитiв
вiдбили.
- Вже прочув? - смiється чоловiк.
- Прочув. Кажуть, такий кiнь тiльки в Георгiя Побєдоносця був.
- Славний. Жаль одного: пiд убивцями ходив. Ну, тепер походить у плузi.
От видужає - тебе прокатаю на ньому. Хочеш?
- Ой, хочу, дядьку.
Ми виходимо з хати i понад призьбою прямуємо у маленький садочок, де
темною купиною лежить поранений кiнь. Почувши людську ходу, вiн тихо i
болiсно заiржав. Шия в нього була перев'язана вишитим рушником. Дядько
Себастiян погладив коня, сказав йому кiлька слiв i витер сльози з очей.
- Плаче, бiдний, од болю, - мовив iз спiвчуттям. - Чуєш, Михайле, це
такий розумний кiнь, що, здається, от-от заговорить.
I я вiрю кожному слову дядька Себастiяна. Коли б вiн сказав, що чув, як
говорить худоба, теж повiрив би.
- Що ж, Михайле, час тобi додому. Там уже мати, мабуть, не дочекається
тебе. Провести?
- Не треба, я сам.
- Не боїшся?
- Не боюся... Я ще буду просити, щоб ви менi хоч трохи розтолкували
одну книгу.
- Зараз?
- Коли можна, зараз.
- Якщо це дiло дуже пильне, - посмiюється голова, то ходiмо до свiтла.
В хатi вiн розгортає книжку, спочатку дивується, потiм зосереджується,
насуплюється, насурмонюється, i на його щоках з'являються горбаки.
- Ти де її взяв, таку розумну?
- У попа, - розказую, як було дiло.
- Ага! - зловтiшне говорить дядько, а його обличчя так червонiє, що
навiть зникають латки лишаїв. Вiн перегортає кiлька сторiнок, знов
учитується, нарештi, встає з-за столу i, дивлячись менi у вiчi, говорить:
-Михайле, це книга про небо! Та нам зараз головне - знати землю, знати i
дiлити її бiдним людям. А потiм уже будемо добиратися до неба. Завтра
занеси книгу поповi i перекажи йому, що я просив давати тобi тi книги, якi
зараз можеш вчитати. Ще скажеш, що я загляну до нього, i завтра ввечерi
знов приходь до мене. Зрозумiв?
- Зрозумiв.
- То й будь здоров, - прощаючись, подав велику, обплетену жилами
руку...
Скiльки рокiв минуло вiдтодi. Я вже, було, й забувати почав цю химерну
iсторiю з космографiєю, коли з невеликого розуму хотiли насмiятися з малої
селянської дитини. Але все це, як з води, пiднялося того дня, коли
селянський син нашої рiдної землi вперше в iсторiї людства пiднявся у
космос... Справдi, добре смiється той, хто смiється останнiм!
РОЗДIЛ П'ЯТИЙ
- Михайле, вставай! Чуєш!
- Дi-i-ду, iще тро-о-шечки... - нiяк не можу розплющити обважнiлi
повiки, а в цей час навколо мене трiскається i, наче крига, розповзається
мiй добрий сон - з ранковими iмлистими полями, з набакиреними полукiпками
по них, з долиною, ставочком i дуплавими вербами над ним. Менi все це
хочеться з'єднати, та руки мої вчеплюються не в клаптi полiв, не в
полукiпки, а в рядно, яке стягує дiдусь. Голос у нього м'який, лагiдний,
наче дiдусь теж стоїть у снi.
- Вставай, вставай, дитя, не будь вередою. За спання не купиш коня.
- А я й не хочу купувати коня, - намарно вiдгетькуюсь од дiда. - Не
хочу, та й годi.
- То який же з тебе господар буде? - посмiюється дiдусь. - Що ми вартi
без худоби? Вставай.
- Дiду, хоч крапелинку...
- Нiчого тобi ця крапелинка не пособить. Уже зовсiм розвиднiлось, та й
снiданок парує на столi. Чуєш, як пахне? - витягує мене зi сну.
Я вдихаю повiтря, але не знаю, що це пахне: чи поля, що снились, чи
набитий сiном мiшок, на якому я сплю, чи прив'яле зiлля на божницi, чи
їжа. Нарештi, мружачись, я пiдводжуся з вузенького ясенового тапчанчика,
якого змайстрував для мене дiдусь.
За вiкнами iще тремтить блакитнавий сон, пiд ним сизо росянiє спориш, а
на сходi ширшає небесна прозелень, яку нiжно визолочує i шафранить
невидиме сонце. А в хатi по кутках ще старцями туляться тiнi.
- Прочумався, нарештi? - спiвчутливо обертається од печi мати. На її
обличчi мiняться гарячi полиски, а на рукавах сорочки оживають вишитi
квiти. Хоч ми й бiднi, та маємо квiти i в городi, i на коминi, i на
полотнi, яке зодягає нас. - Що тобi снилось, дитино?
- Забув, - насилу видобуваю з себе одне слово. Спросоння i язик, i губи
не розчиняються. То вдень - друге дiло: тодi мати каже, що менi треба
дратвою зашити варги, наче нема на що iнше тратити дратву.
- Вмивайся, вмивайся, хлопче, - квапить мене дiд. - Час вести коняку.
Вода i рушник стирають з мене останнi клаптi сну, i тепер я чую, як на
всю хату прокислим хмелем пахне тiсто, свiжозварена розсипчаста картопля i
пiдпалок * (* Перепiчка.). Дiдусь знає, що я дуже люблю гарячий пiдпалок,
вiн бере його прямо з чорної пательнi, ломить на чотири шматки i одну
четвертину, що аж димить, подає менi:
- Бери, часнич, їж та рости великим!
Еге, коли б це збулися дiдовi слова, то, може, не крутили б тобою
по-всякому. Щось тiльки скажеш чи зробиш не так, зараз i соромлять: "Такий
великий, а що витворяє. Чи ти сорому i клепки заодно позбувся?" А щось
попросиш собi, то вже зовсiм iншої спiвають: "Ти ще малий. От коли
пiдбiльшаєш..."
Але люди чогось не так швидко ростуть, як би їм хотiлося. То тiльки
гриби пiсля дощу за нiч повискакують з землi та й один перед одним
похваляються шапками. Згадавши це, я трохи розпогоджуюсь i починаю
посмiхатись. Дiдусь це помiчає i добряче мружиться менi:
- Бачиш, якi смачнi у нас пiдпалки, а ти нiяк вставати не хотiв.
- Дiду, може, повести коняку в гаї?
- Можна й у гаї, там зараз така любота! - охоче погоджується дiдусь,
душа якого змалку зрiднилася з лiсом. - Тiльки далеко не заїжджай.
- I торбу менi дайте трохи бiльшу: може, якраз на опеньки нападу.
- От i добре, - згоджується мати. - Все якийсь приварок у хатi буде. -
Вона пiдiймає важку ляду скринi i подає менi торбу, пошиту з широкого
рукава сорочки, на нiй i досi червонiють квiти її дiвування.
Надворi вже пофоркує i нетерпляче б'є копитом наша лукавоока хитрюга.
Побачивши мене, вона привiтно мотнула головою: сiдай, мовляв, скорiше, бо
менi теж пора снiдати. Знаємо твою вдачу: коли голодна - покiрна, а
напасешся - не пiдступись, тодi навiть на свої оксамитнi губи назбируєш
злiсть.
Сива, шкiрячи зеленкуватi зуби, пiдходить до порога i починає шиєю
тертися об моє плече. Iч, як пiддобрюється зранку. Я вичитую, яка вона
паршива, неслухняна й пiдступна. А їй хоча б що: знову зачiпає моє плече i
квапить на ту пашу, в якiй заплутались роси i клаптi туману.
От i сонце викотилося з-за чумацького шляху й повисло мiж крилами
вiтряка. Дiдусь широко вiдчиняє ворота, а я, випростуючи плечi, на якi вже
всiвся холодок, виїжджаю з подвiр'я. I враз радiсно-радiсно стає менi на
душi; згадалася вчорашня розмова з дядьком Себастiяном, згадав, що маю
сьогоднi говорити з попом, узяти в нього книжку, - i од усього цього не
втримався, щоб не засмiятись.
- Ти чого, шибенику, регочеш? - несподiвано обiзвався збоку дядько
Микола; за плечима у нього погойдуються грабки, за поясом - кушка, з якої
виглядають брус i мантачка.
- Хiба, дядьку, не можна? - смiючись, зупиняю перед ним коняку.
- В пiсний день не можна.
-А я вже сьогоднi скоромину їв.
- Осквернив себе м'ясоїдженням? - погрiзнiшали в дядька обличчя й
серпистi вуса.
- Осквернив, - смиренно кажу, одразу догадавшись, що дядько Микола
тiльки вдає з себе сердитого.
- Я ж бачу, що в тебе, хлопче, аж блищать макоїди, - покрутив пальцем
навколо своєї щоки дядько Микола. - I що ж ти наминав iз скоромини?
Знаючи вдачу дядька Миколи, я теж починаю немилосердно пiдбрiхувати:
- Та оце ласували вепрятиною з пiдпалком, натертим часником. Мама
сьогоднi саме хлiб печуть...
Але дядька вже не цiкавить, що пече мати. Вiн скоса зиркає на мене i
перепитує:
- Вепрятину? А чи часом не того... не брешеш?
- О, таке й скажете, - я зовнi ображаюсь, а всерединi смiюсь, як це
часто робить дядько Микола, - в нього ж цю науку проходив.
- I яка на смак вона? - обережно допитується чоловiк.
- Та яка: сало як сало, тiльки трохи дубувате i жолудями пахне. Це
переконує дядька Миколу:
- I де ж ви її доп'яли? - дивуються його очi, нiс, уста i зморшки на
чолi.
- Де - я, пригадуючи оповiдання нашого полiсовщика, одчайдушно пускаюся
берега: - До нашої свинки унадився веприк. Тiльки звечорiє, а вiн уже -
хвiст бубликом - i чеше з лiсу на наше подвiр'я: добрий вечiр вам...
- Ах ти шибайголова! - розреготався дядько Микола. - А я, старий, i
вуха розвiсив-мало не повiрив баламутству. В кого ти тiльки вдався?
- В кого? Це ви поспитайте в моєї матерi, - смiюся i я. - Вона часом
каже, що не тiльки в дiдька i оглашенного, а навiть у вас.
Це ще бiльше розвеселило дядька Миколу. Вiн полiз рукою спочатку до
очей, потiм до вусiв, похитав головою i пiдбадьорив мене:
- Отак i живи, хлопче, з радiстю! I навiть, коли прибрешеш для смiху,
не бiда. А кислiєм усякий може бути. То й будь здоров! - i вiн, завзятий,
веселогубий, рiвно iде з косою по землi, щоб до останнього свого дня
розкидати по нiй сонячну щедроту душi.
Менi пiсля розмови з дядьком Миколою усе повеселiшало навкруги: i
перехрестя вулиць з iще не розтоптаною росою, i розчиненi хати, i жiнки в
очiпках, що вибiгали з вiдрами по воду, i дiвчата в хустинах, якi гнали до
череди худобу, i рибалки, що йшли стежиною - один з саком, а другий з
довжелезним бовтом, - i дзвiн коси, яку хтось клепав у саду, i голос
мiстка пiд копитами коня, i он клапоть туману, що зачепився за городнi
ворота i не знає куди податися: чи принишкнути до землi, чи пiднятися
вгору.
Я проїжджаю село, старий зруб, що став сiножаттю, Богачiв хутiр,
круглик - синю латочку лiсу в полях - i опиняюся в дiбровi, що зверху
кутається небом, а знизу туманцем. А як гарно тут блакитнiє помiж кленами!
А самi клени зараз такими наполоханими стали, - от-от кинуться навтiки або
ще, гляди, й полетять за перелiтними птахами, бiля їхнiх нiг схлипує i
схлипує джерельце, а якась пташина розважає його; вона перескакує з листка
на листок, виспiвує собi i нiчутiнку не турбується, що десь за лiсами
синiє холод. Вiн уже погнав на пiвдень щурикiв, журавлiв i лебедiв, а гуси
й качки тiльки починають перелiт. Та найбiльше менi шкода лебедiв i того
сумного дзвону, що натрусили вони менi в душу. I шкода, що осiнь моя минає
в полях, у дiбровах, а не в школi. Єдина лишилась надiя на батька - от,
може, вiн скоро повернеться i вийме з мiшка менi чобiтки...
Думки на своїх крилах несуть та й несуть мене до батька, до зустрiчi з
ним, а тим часом лукава коняга вже пощипує траву i намiряється скинути
мене.
Я зiскакую на землю, путаю Обмiнну й розмiрковую, куди ж гайнути по
гриби: в березину чи в загороду Костюкiв, де весною бувають сморжi, влiтку
- суницi, а восени - опеньки. Та опеньки в нас це не гриби, а пiвгриби,
їх, коли вони є, i п'ятилiтнiй малюк назбирає.
Iнша справа знайти боровика! Вiн так умiє притаїтися, що не кожний,
навiть зiркоокий, побачить його. Для мене зустрiч з боровиком чи бiльш
безпечним красноголовцем, який дуже полюбляє хвалитися своєю шапкою,
завжди буває несподiваною i радiсною. I я не можу, як iншi, одразу хапати
гриба; менi треба придивитися, присiсти, погомонiти з ним, а потiм уже
орудувати кiскою.
Я пускаю низом пiсню, а менi за дорогою грубше обзивається луна - їй
теж хочеться спiвати.
Ой диби, диби, диби -
Пiшов дiд по гриби,
Баба по опеньки.
Дiд свої посушив,
Бабинi - сиренькi.
А чого б їй теж було не посушити? Все б мала собi що кидати взимку в
борщ. Та й квашенi опеньки смачнi, коли їх полляти олiєю. А вiд пирогiв з
опеньками хто вiдмовиться! I хоч я лише з пiсеньки знаю цю бабу, що
полiнувалась сушити опеньки, але гуджу її, несхвально похитую головою, а
далi подаю голос на другi гони. I знову до мене обзивається луна. Збиваючи
росу, я iду до неї, а очима так i пантрую на всi боки. Он бiля пенька
розпухирилась маремуха, червона шапка її блищить, нiби смальцем помащена,
а в неї вп'ялися бiлi крапинки: трохи далi синiють крихкi сироїжки. Але я
їх не беру, бо, поки доїдеш додому, вони перетруться на смiття.
Ой гайку,гайку,
Дай менi бабку.
I, гай, не довго думаючи, дає менi бабку. Вона примостилася пiд
розтрiсканим кореневищем берези, нiжка на нiй темна, лусковита, верх
сiренький, а низ оксамитно-бiлий ще й просвiчується рожево. Але це мiсце
не грибне. Пiдем далi, де небо аж ллється в лiси i струшує з них листя.
I от уже низом стало срiбно-срiбно, вище - золотаво, а вгорi -
блакитно. Це березняк, що побратався з полохливою осичиною. Чи є вiтер, чи
нема його, а вона, позеленiвши, тремтить i тремтить, наче холод i переляк
увiйшли в кожний її листок. Ось тут я вже пильную: це ж таке мiсце, де не
тiльки земля, але й дерево пахне грибами. Я присiдаю навпочiпки i тихенько
придивляюсь, що робиться довкола. Тут галасувати не можна, бо гриб
злякається людського голосу i пiде в землю. Раптом моє серце тенькнуло,
опустилось трохи вниз i радiсно завмерло: невдалiк од отруйного стебла
"воронячого ока" красовито стоять два близнюки-червоноголовцi. Вони такi
молоденькi, що їхнi зрошенi туманом картузики не встигли вiдлiпитись од
мiцних товстеньких нiжок.
- Добрий день, хлопцi-красноголовцi! - кажу я до них, а вони мовчать.
Еге, а що тiльки робиться за ними! На зарослiй зозулиним льоном купинцi
стоїть отакенне красноголовище! Шапка на ньому перебакирилась, завбiльшки
вона буде не менше полумиска, а нiжка завтовшки з мою руку. Спочатку я
його називаю старостою, а далi отаманом над красноголовцями. Такого ще
нiколи не бачив! Я пiдбiгаю до нього, примiряюся з усiх бокiв, милуюся,
далi бережно зрiзаю i кладу на бриль, бо в бриль його шапка не влазить.
Буде тепер чим похвалитися дома! А он тiль-тiль проклюнувся грибочок, у
нього ще й нiжки нема, а шапочка навiть не встигла почервонiти. Ну, це
маля хай ще росте i розуму, й тiла набирається. За ним можна прийти й
завтра.
Ох, i вдався ж ранок сьогоднi! Я назбирав повнiсiньку торбу ще й бриль
красноголовцiв. Навiть сива, здається, дивувалась таким збором. В село
їхав, наче переможець. I хто тiльки не бачив мої красноголовцi,
пiдхвалював мене i питався, де набрав їх. Я посмiхався собi в душi, а з
мiсцем грибним не таївся. Зустрiв мене i Юхрим Бабенко, який любив не так
працювати, як просторiкувати i добре попоїсти.
- Оце сам аж стiльки назбирав красноголовцiв? - недовiрливо округлив
кахикаю, але Шевко i вусом не веде.
- Так що ви менi, дядьку, скажете? - нарештi наважуюсь запитати його.
- Що? А ти ще не пiшов звiдси? - дивуються повiки, щоки i вуста Шевка.
- Нi, ще не пiшов.
- То можеш iти. А скажу я тобi одне, якщо вже так хочеш: цю книжку
будеш читати, коли бiльше з'їсиш кашi. Тут усе дiло в кашi. Зрозумiв?
- Зрозумiв.
- То й будь здоров, - вiн знову заплющує очi, а в кутку починає
реготати сторож. Я спочатку ошелешено дивлюся на нього, а потiм теж
смiюся, бо що ж менi залишається робити? I головне - я помiчаю, що й
Шевковi повiки починають насочуватися смiхом, але очей не розплющують.
Пересмiявшись, я пiдходжу ближче до сторожа i з спiвчуттям питаю:
- Чули кумедiю?
- Вiд нього й не таке почуєш, - добродушно смiється старий. - Нiхто не
вгадає, якi джмелi гудуть у головi чоловiка.
- Дiду, а дядько Себастiян скоро прийдуть?
- Вiн сьогоднi, мабуть, не прийде, бо цiлий день ганявся в лiсах
Кипорового яру за бандитами. I пораненого коня вiд них привiв.
- Гарного?
- Аж очi вбирає! Прямо, як в Георгiя Победоносця був! Везе ж чоловiку!
-Везе! На нього ще нi разу доля не насварилася пальцем, - пiдсмiюючись,
фасоновито переступає порiг довгий i гнучкий, наче навсторч поставлений
вуж, Юхрим Бабенко. Маленький картузик прикриває йому маленьку голову, в
якiй не було де розгулятись добрим думкам. А очi в Юхрима такi, що в них i
смiх не може засклити потаємної злоби.
- Мовчи, баламутний! - одразу накостричується вид i чуприна старого.
- Не бачу в цьому нi резону, нi полiтики, нi параграфу. Ми триста рокiв
фактично мовчали, нам треба виговоритись за триста рокiв. Резон
iсторичний? - так само зверхньо пiдсмiюється Бабенко, скидає картуза i
здмухує з нього невидиму пилинку. - Я вам, дiду, якимсь параграфом не
вгодив перед генеральним прибиранням комбiду?
- Слизькоязиким патяканням.
На пiдбiрчастих губах Бабенка розiрвалась i знов стулилась посмiшка.
- Ай-ай-ай, якi ви несовмiстимi стали в комбiдi. Я знаю, що ви зi своєю
мiтлою, натурально, пiдвладнi Себастiяну, але це не резон, щоб не мати про
нього своєї мислi i сображенiя розуму. I що я сказав? Фактичну справочку:
доля не сварилась на нього пальцем.
- Так, смертю, смертю сварилась!
- Це для бiографiї при новiй владi iнтересно i навiть вигiдно.
- Та чи тямиш ти, посмiтнику, що, аби позбирати всi кулi, якi решетили
Себастiяна, можна було б галушок наварити?
- Галушок? - спочатку дивується Бабенко, а потiм спокiйнiсiнько
любується картузом. - Це ще не факт.
- А що тодi факт? - зовсiм розлютився старий i хмарою посунув на
незворушного в своєму френчi i галiфе Бабенка. - Може, те, що ти проколов
собi пальця, вiдкрутився вiд фронту ще й iнвалiднiсть вiдхопив та й дуриш
своїми мартоплясiвськими соображенiями голови молодицям.
Смiх зiскакує з очей Бабенка, вони викруглюються, мов гудзики, i вже з
ненавистю впиваються в старого:
- Глядiть, щоб i ваша вельми розумна голова не задурилась: мiтла i для
неї знайдеться.
- За мою голову не журись - за свою богу молись: хитрiстю i
дурисвiтством тепер не звiкуєш. Чого вибалушив очища? Не чекав на такий
параграф?
- А ви знаєте, що я сiлькор? - вихоплюється в Бабенка, i вiн так
пiдiймає руки, наче в них тримає газету. Але й це не страхає старого:
- Я знаю одне: в тебе не вистачило часу стати людиною.
- Це я не став людиною?
- Ти. I який ти сiлькор? У тебе в руках не перо, а лопата копати ями
для добрих людей...
Юхрим хотiв чимсь упекти старого, але в цей час, пересмiюючись, зайшли
обвiшанi зброєю рослi веселоокi полiсовщики Артем i Сергiй. В широких,
пропахлих лiсом i вiтрами киреях з гостроверхими, ременем обшитими
вiдлогами, що лежали на плечах, вони нагадували запорiзьких лицарiв, перед
ними одразу померх франтуватий одяг Бабенка i сам вiн став мiзерним i
дрiбним.
- Що, Юхриме, перчить свята правда? На викрутасах, видать, не
протримаєшся все життя? Отож-бо й є, - смiються полiсовщики, а на їхнiх
плечах похитуються аж сiм рушниць, а на їхнiх поясах гойдаються рiзномастi
бомби i гранати.
-Ого, скiльки натрусили добра! - оживають Шевковi очi. - Де розжились
на нього?
- На хуторах! - Полiсовщики недбало скидають на пiдлогу рушницi i
починають немилосердно жбурляти в куток бомби i гранати.
- Що ви робите!? - жахається Бабенко, i в нього уста стають бiлими, як
i їхня окантовка. - Ще вибухне яка!
- Ну й що, як вибухне? Все одно твоїх мудрувань i хитрувань не виб'є з
тебе. - Сергiй, нiби м'яч, кидає в куток лимонку, а новоспечений сiлькор,
скулившись, зайцем вискакує з примiщення.
За ним дає дьору Шевко, але бiля дверей його хапає могутня Артемова
рука i повертає на старе мiсце.
- Пожди, чоловiче, спочатку запиши, скiльки принесли цього непотребу, а
потiм уже тiкай.
Страх i благання зменшують i так невелику постать Шевка, а обличчя його
стає таким, наче на нього дихнула смерть.
- Та я ще, хлопцi, хочу якийсь день прожити.
- Проживеш, проживеш, нiкуди не дiнешся, - Сергiй для переконливостi
кладе на стiл аршинну бомбу i шельмувато зиркає на Шевка. А той, витираючи
рукою пiт з чола, скоцюрблюється в клубок, вiдсовується на самий рiжок
столу, похапцем щось пише i вiддає папiрець Сергiю. Сергiй догори дригом
перевертає аркушик i зi знанням справи дивиться на нього. - Усе записав?
- Усе, усе!
- Тепер, може, посидиш з нами? - Сергiй чоботом поправляє репану
гранату, що вiдкотилась iз кутка. - Про життя погомонимо.
- Нема, нема коли, - Шевко аж колотиться, зиркаючи на гранату, миттю
вимiтається, а навздогiн йому лунає розгонистий смiх.
Я захоплено дивлюсь на полiсовщикiв, i менi теж хочеться бути таким
завзятим i так добряче i щиро смiятися, як i вони.
Сторож оберемком виносить зброю в холодну, де колись тримали
арештантiв, а полiсовщики запалюють довжелезнi самокрутки i пiдходять до
вiкна.
До землi вже прихилився зоряний вечiр, з городiв запахло чорнобривцями,
соняшниками, прив'ялими нагiдками. Полiсовщики дивляться на небо,
перекидаються скупими, багатозначними словами.
- Було ж сьогоднi... - задумано згадує Сергiй.
- А було, - зiтхає Артем.
- Бiля скитка могли б вкоротити голову...
- А чого ж...
- Кажуть, знову банда Гальчевського об'явилася.
- Усе до нашого берега...
- От iнтересно, чи живе хтось на небi?
- Живе.
- Хм... А ти звiдки знаєш?
- Коли б не жили, то хто б там свiтив?
- Хiба то люди свiтять?
- Вони. Звiдки без них взялись би вогники?
- Чи й там, на небi, така тiснота, як у нас?
- Видать, така. Сам подумай: чого на мiсяцi Каїн взяв Авеля на вила?
Все через тiсноту.
Дивуючись з таких мiркувань, я тихо виходжу на вулицю. Вже, може, й
запiзно йти до дядька Себастiяна, але є й iнша причина: побачити вiдбитого
в бандитiв коня. Я розумiю, що хитрую сам iз собою, та, повагавшись, бiжу
до греблi, над якою тихо шумлять розсунутi в боки верби. За греблею дорога
бере праворуч понад ставом, а за ним i дядько Себастiян живе. На конях
проїхали полiсовщики, пiзнали мене, засмiялись, i знову така тиша довкола,
хоч мак сiй.
Ось i хатка дядька Себастiяна, на нiй темнiє кустрате велике гнiздо,
зверху в ньому живуть лелеки, пiд низом - горобцi. На подвiр'ї стоять
ув'язанi до плоту конi, а з розчинених дверей я чую голоси полiсовщикiв i
дядька Себастiяна.
- Та хiба це зброя, - презирливо каже Сергiй. От минулого року було ж
її, як гною. Тридцять пiдвiд витрусили з села.
- Було таке, - смiється дядько Себастiян. - Бувало, бешкетна парубота
одного кутка посвариться з другим та й пускає в хiд не тiльки рушницi, але
й кулемети.
- Багато залiза наробили, а орати нiчим, - зiтхнув дядько Артем.
Я обережно з сiней всовуюсь до хати i притуляюсь до одвiрка. Дядько
Сергiй першим помiчає мене i тицяє пальцем у мiй бiк:
- От i гостя маємо! Тебе де не посiй, то вродишся.
- А чого ж, - бурмочу собi, хоча i розумiю, що смiються надi мною
добродушно. - Добрий вечiр вам.
- I тобi, парубче, добрий, - статечно вiдповiдає дядько Себастiян,
трохи з подивом, але привiтно оглядаючи мене. - Сiдай.
- Я i постою, бiльшим виросту, - трохи нiяковiю од такої уваги до себе.
- Сiдай, сiдай, лави не пересидиш, - голова комнезаму пiдводиться з-за
столу, високий, красивий, статурний, щоки його полатанi вiтряними лишаями,
а чуб такий.наче його з полум'я вихопили. - То як твої дiла, парубче? -
Вiн так гарно, без крихiтки насмiшки говорить "парубче", що менi здається,
нiби я за сьогоднi пiдрiс i для себе i для людей.
- Нiчого йдуть собi дiла, дядьку Себастiяне, - з гiднiстю вiдповiдаю
йому, а полiсовщики вже назбирують на обличчя зморшки, щоб засмiятися.
- Батько пише?
- Пишуть i знову передавали вам поклон.
- Спасибi, спасибi. Скоро приїде?
- Напевне, скоро, коли буде тихо в свiтi.
Полiсовщики одночасно гигикнули, дядько Себастiян примружився, i на них
поглянули лише його вiї. Але й од цього лiсовики втихомирились, повернули
голови до маленького жовтозубого пiанiно, того самого, про яке знає у селi
й мале й старе.
Коли настала революцiя, селяни давали розщот панам - забирали в них i
землю i що на землi вони мали. А дядько Себастiян не розжився в економiї
нi коня, нi корiвчини, нi плуга, а привiз пiанiно i цим розвеселив не лише
своє село, а й увесь повiт: хто тiльки не смiявся й не глузував з цього
дива. Навiть рiдний батько не витримав такої дивоглядiї i пришкутильгав,
щоб патерицею вчити своє чадо.
- Трясця твоїй матерi! - закричав старий iще з вулицi, побачивши сина.
- А-а-а, це ви? - засмiявся Себастiян. - Добрий день, тату.
- Ти ще й регочеш, вилупку? - пiдняв патерицю старий.
- А що ж, плакати? - скинув картуза син.
- Краще б заплакав, дурноверхий, коли розгубив обручi вiд макiтри. Чи
ти нiмицi об'ївся, чи з великого розуму пришелепуватим став? Коли це i хто
це на всьому бiлому свiтi бачив у нашого мужика пiанiну?
- То ще побачать, тату. Є час! Вам ворота вiдчинити?
- Ой, не вiдчиняй, сучий сину, бо поб'ю на тобi усю патерицю! - попелом
тряслася на головi старого наморозь, гасячи останнiй вогонь чуприни. - I
чого вас тiльки вчать бiльшовики?
- Та чогось учать.
- Воно й видно по тобi. Хiба нам до музики? Мужицька музика - цiп i
коса!
Себастiян уперто трiпонув своїм густим, з полум'я вихопленим чубом:
- Я, тату, з чотирнадцятого року i по нинiшнiй день стiльки наслухався
пекельної музики, що менi ця буде як лiки.
- Лiки! - перекривив батько. - Твої лiки тепер - сало чи смалець. Хоч
би зачуханого кабанчика з економiї приволiк. Еж нi, не вистачило на це
голови. Усе ж село смiється i з мене, i з тебе.
- Та це добре, коли смiється, аби не голосило. Може, послухаєте трохи
музики? - кивнув головою на хату.
Старий озирнувся навкруги i почав потроху втихомирюватися.
- I що, оглашенний, таки навчився хоч трохи бринькати якусь
бариню-судариню ?
- Нащо нам такий непотрiб?
- I щось таки граєш?
- З горем пополам.
- Хто ж тебе навчив?
- Революцiя!
- Революцiя?.. - задумався старий. - Що ж, вона може. Ну, йди, заграй.
- А чого ж ви до хати не зайдете? Старий покосував на вулицю:
- Щоб ракiв не пекти. Ти заграй, а я на призьбi сяду i сваритись на
тебе буду: хай насмiшники бачать, що я крепко проти твоєї дуростi йду.
Старий, спираючись на патерицю, сiв на призьбi. А з хати небавом
пробилися музика i спiв про тi василечки, що сходять на горi, про той
барвiнок, що послався пiд горою. I угледiв старий крiзь притуманенi роки
свої далекi-далекiї василечки, i той барвiнок, i молоду жiнку, яких тiльки
в молодостi бачив...
Гай-гай, який голос у його сина, за нього можна навiть без пiанiно в
театрах щось платити. А от чи довго вiн протягне без кабанця та корiвчини?
Аби ось так на вiйнах i в революцiю порешетили не його дитину, а
безчуственне залiзо, то крiзь нього можна було б шеретувати зерно... А
йому i досi василечки сходять, барвiнок стелиться... Дивовижними стають
тепер люди: дивишся - вчорашнiй мужик, а сьогоднi вже й не мужик... Що
воно тiльки далi з цього буде? Кажуть, знов усi загряницi на нас вiйсько
збирають, i тодi знову покотяться по шляхах i дорогах голови синiв, а по
селах затужать похороннi дзвони i вдови...
Полiсовщики прощаються з дядьком Себастiяном, i вiн аж тепер питає,
чого я прийшов.
- Та... коли можна, хочу подивитися на того коня, якого ви у бандитiв
вiдбили.
- Вже прочув? - смiється чоловiк.
- Прочув. Кажуть, такий кiнь тiльки в Георгiя Побєдоносця був.
- Славний. Жаль одного: пiд убивцями ходив. Ну, тепер походить у плузi.
От видужає - тебе прокатаю на ньому. Хочеш?
- Ой, хочу, дядьку.
Ми виходимо з хати i понад призьбою прямуємо у маленький садочок, де
темною купиною лежить поранений кiнь. Почувши людську ходу, вiн тихо i
болiсно заiржав. Шия в нього була перев'язана вишитим рушником. Дядько
Себастiян погладив коня, сказав йому кiлька слiв i витер сльози з очей.
- Плаче, бiдний, од болю, - мовив iз спiвчуттям. - Чуєш, Михайле, це
такий розумний кiнь, що, здається, от-от заговорить.
I я вiрю кожному слову дядька Себастiяна. Коли б вiн сказав, що чув, як
говорить худоба, теж повiрив би.
- Що ж, Михайле, час тобi додому. Там уже мати, мабуть, не дочекається
тебе. Провести?
- Не треба, я сам.
- Не боїшся?
- Не боюся... Я ще буду просити, щоб ви менi хоч трохи розтолкували
одну книгу.
- Зараз?
- Коли можна, зараз.
- Якщо це дiло дуже пильне, - посмiюється голова, то ходiмо до свiтла.
В хатi вiн розгортає книжку, спочатку дивується, потiм зосереджується,
насуплюється, насурмонюється, i на його щоках з'являються горбаки.
- Ти де її взяв, таку розумну?
- У попа, - розказую, як було дiло.
- Ага! - зловтiшне говорить дядько, а його обличчя так червонiє, що
навiть зникають латки лишаїв. Вiн перегортає кiлька сторiнок, знов
учитується, нарештi, встає з-за столу i, дивлячись менi у вiчi, говорить:
-Михайле, це книга про небо! Та нам зараз головне - знати землю, знати i
дiлити її бiдним людям. А потiм уже будемо добиратися до неба. Завтра
занеси книгу поповi i перекажи йому, що я просив давати тобi тi книги, якi
зараз можеш вчитати. Ще скажеш, що я загляну до нього, i завтра ввечерi
знов приходь до мене. Зрозумiв?
- Зрозумiв.
- То й будь здоров, - прощаючись, подав велику, обплетену жилами
руку...
Скiльки рокiв минуло вiдтодi. Я вже, було, й забувати почав цю химерну
iсторiю з космографiєю, коли з невеликого розуму хотiли насмiятися з малої
селянської дитини. Але все це, як з води, пiднялося того дня, коли
селянський син нашої рiдної землi вперше в iсторiї людства пiднявся у
космос... Справдi, добре смiється той, хто смiється останнiм!
РОЗДIЛ П'ЯТИЙ
- Михайле, вставай! Чуєш!
- Дi-i-ду, iще тро-о-шечки... - нiяк не можу розплющити обважнiлi
повiки, а в цей час навколо мене трiскається i, наче крига, розповзається
мiй добрий сон - з ранковими iмлистими полями, з набакиреними полукiпками
по них, з долиною, ставочком i дуплавими вербами над ним. Менi все це
хочеться з'єднати, та руки мої вчеплюються не в клаптi полiв, не в
полукiпки, а в рядно, яке стягує дiдусь. Голос у нього м'який, лагiдний,
наче дiдусь теж стоїть у снi.
- Вставай, вставай, дитя, не будь вередою. За спання не купиш коня.
- А я й не хочу купувати коня, - намарно вiдгетькуюсь од дiда. - Не
хочу, та й годi.
- То який же з тебе господар буде? - посмiюється дiдусь. - Що ми вартi
без худоби? Вставай.
- Дiду, хоч крапелинку...
- Нiчого тобi ця крапелинка не пособить. Уже зовсiм розвиднiлось, та й
снiданок парує на столi. Чуєш, як пахне? - витягує мене зi сну.
Я вдихаю повiтря, але не знаю, що це пахне: чи поля, що снились, чи
набитий сiном мiшок, на якому я сплю, чи прив'яле зiлля на божницi, чи
їжа. Нарештi, мружачись, я пiдводжуся з вузенького ясенового тапчанчика,
якого змайстрував для мене дiдусь.
За вiкнами iще тремтить блакитнавий сон, пiд ним сизо росянiє спориш, а
на сходi ширшає небесна прозелень, яку нiжно визолочує i шафранить
невидиме сонце. А в хатi по кутках ще старцями туляться тiнi.
- Прочумався, нарештi? - спiвчутливо обертається од печi мати. На її
обличчi мiняться гарячi полиски, а на рукавах сорочки оживають вишитi
квiти. Хоч ми й бiднi, та маємо квiти i в городi, i на коминi, i на
полотнi, яке зодягає нас. - Що тобi снилось, дитино?
- Забув, - насилу видобуваю з себе одне слово. Спросоння i язик, i губи
не розчиняються. То вдень - друге дiло: тодi мати каже, що менi треба
дратвою зашити варги, наче нема на що iнше тратити дратву.
- Вмивайся, вмивайся, хлопче, - квапить мене дiд. - Час вести коняку.
Вода i рушник стирають з мене останнi клаптi сну, i тепер я чую, як на
всю хату прокислим хмелем пахне тiсто, свiжозварена розсипчаста картопля i
пiдпалок * (* Перепiчка.). Дiдусь знає, що я дуже люблю гарячий пiдпалок,
вiн бере його прямо з чорної пательнi, ломить на чотири шматки i одну
четвертину, що аж димить, подає менi:
- Бери, часнич, їж та рости великим!
Еге, коли б це збулися дiдовi слова, то, може, не крутили б тобою
по-всякому. Щось тiльки скажеш чи зробиш не так, зараз i соромлять: "Такий
великий, а що витворяє. Чи ти сорому i клепки заодно позбувся?" А щось
попросиш собi, то вже зовсiм iншої спiвають: "Ти ще малий. От коли
пiдбiльшаєш..."
Але люди чогось не так швидко ростуть, як би їм хотiлося. То тiльки
гриби пiсля дощу за нiч повискакують з землi та й один перед одним
похваляються шапками. Згадавши це, я трохи розпогоджуюсь i починаю
посмiхатись. Дiдусь це помiчає i добряче мружиться менi:
- Бачиш, якi смачнi у нас пiдпалки, а ти нiяк вставати не хотiв.
- Дiду, може, повести коняку в гаї?
- Можна й у гаї, там зараз така любота! - охоче погоджується дiдусь,
душа якого змалку зрiднилася з лiсом. - Тiльки далеко не заїжджай.
- I торбу менi дайте трохи бiльшу: може, якраз на опеньки нападу.
- От i добре, - згоджується мати. - Все якийсь приварок у хатi буде. -
Вона пiдiймає важку ляду скринi i подає менi торбу, пошиту з широкого
рукава сорочки, на нiй i досi червонiють квiти її дiвування.
Надворi вже пофоркує i нетерпляче б'є копитом наша лукавоока хитрюга.
Побачивши мене, вона привiтно мотнула головою: сiдай, мовляв, скорiше, бо
менi теж пора снiдати. Знаємо твою вдачу: коли голодна - покiрна, а
напасешся - не пiдступись, тодi навiть на свої оксамитнi губи назбируєш
злiсть.
Сива, шкiрячи зеленкуватi зуби, пiдходить до порога i починає шиєю
тертися об моє плече. Iч, як пiддобрюється зранку. Я вичитую, яка вона
паршива, неслухняна й пiдступна. А їй хоча б що: знову зачiпає моє плече i
квапить на ту пашу, в якiй заплутались роси i клаптi туману.
От i сонце викотилося з-за чумацького шляху й повисло мiж крилами
вiтряка. Дiдусь широко вiдчиняє ворота, а я, випростуючи плечi, на якi вже
всiвся холодок, виїжджаю з подвiр'я. I враз радiсно-радiсно стає менi на
душi; згадалася вчорашня розмова з дядьком Себастiяном, згадав, що маю
сьогоднi говорити з попом, узяти в нього книжку, - i од усього цього не
втримався, щоб не засмiятись.
- Ти чого, шибенику, регочеш? - несподiвано обiзвався збоку дядько
Микола; за плечима у нього погойдуються грабки, за поясом - кушка, з якої
виглядають брус i мантачка.
- Хiба, дядьку, не можна? - смiючись, зупиняю перед ним коняку.
- В пiсний день не можна.
-А я вже сьогоднi скоромину їв.
- Осквернив себе м'ясоїдженням? - погрiзнiшали в дядька обличчя й
серпистi вуса.
- Осквернив, - смиренно кажу, одразу догадавшись, що дядько Микола
тiльки вдає з себе сердитого.
- Я ж бачу, що в тебе, хлопче, аж блищать макоїди, - покрутив пальцем
навколо своєї щоки дядько Микола. - I що ж ти наминав iз скоромини?
Знаючи вдачу дядька Миколи, я теж починаю немилосердно пiдбрiхувати:
- Та оце ласували вепрятиною з пiдпалком, натертим часником. Мама
сьогоднi саме хлiб печуть...
Але дядька вже не цiкавить, що пече мати. Вiн скоса зиркає на мене i
перепитує:
- Вепрятину? А чи часом не того... не брешеш?
- О, таке й скажете, - я зовнi ображаюсь, а всерединi смiюсь, як це
часто робить дядько Микола, - в нього ж цю науку проходив.
- I яка на смак вона? - обережно допитується чоловiк.
- Та яка: сало як сало, тiльки трохи дубувате i жолудями пахне. Це
переконує дядька Миколу:
- I де ж ви її доп'яли? - дивуються його очi, нiс, уста i зморшки на
чолi.
- Де - я, пригадуючи оповiдання нашого полiсовщика, одчайдушно пускаюся
берега: - До нашої свинки унадився веприк. Тiльки звечорiє, а вiн уже -
хвiст бубликом - i чеше з лiсу на наше подвiр'я: добрий вечiр вам...
- Ах ти шибайголова! - розреготався дядько Микола. - А я, старий, i
вуха розвiсив-мало не повiрив баламутству. В кого ти тiльки вдався?
- В кого? Це ви поспитайте в моєї матерi, - смiюся i я. - Вона часом
каже, що не тiльки в дiдька i оглашенного, а навiть у вас.
Це ще бiльше розвеселило дядька Миколу. Вiн полiз рукою спочатку до
очей, потiм до вусiв, похитав головою i пiдбадьорив мене:
- Отак i живи, хлопче, з радiстю! I навiть, коли прибрешеш для смiху,
не бiда. А кислiєм усякий може бути. То й будь здоров! - i вiн, завзятий,
веселогубий, рiвно iде з косою по землi, щоб до останнього свого дня
розкидати по нiй сонячну щедроту душi.
Менi пiсля розмови з дядьком Миколою усе повеселiшало навкруги: i
перехрестя вулиць з iще не розтоптаною росою, i розчиненi хати, i жiнки в
очiпках, що вибiгали з вiдрами по воду, i дiвчата в хустинах, якi гнали до
череди худобу, i рибалки, що йшли стежиною - один з саком, а другий з
довжелезним бовтом, - i дзвiн коси, яку хтось клепав у саду, i голос
мiстка пiд копитами коня, i он клапоть туману, що зачепився за городнi
ворота i не знає куди податися: чи принишкнути до землi, чи пiднятися
вгору.
Я проїжджаю село, старий зруб, що став сiножаттю, Богачiв хутiр,
круглик - синю латочку лiсу в полях - i опиняюся в дiбровi, що зверху
кутається небом, а знизу туманцем. А як гарно тут блакитнiє помiж кленами!
А самi клени зараз такими наполоханими стали, - от-от кинуться навтiки або
ще, гляди, й полетять за перелiтними птахами, бiля їхнiх нiг схлипує i
схлипує джерельце, а якась пташина розважає його; вона перескакує з листка
на листок, виспiвує собi i нiчутiнку не турбується, що десь за лiсами
синiє холод. Вiн уже погнав на пiвдень щурикiв, журавлiв i лебедiв, а гуси
й качки тiльки починають перелiт. Та найбiльше менi шкода лебедiв i того
сумного дзвону, що натрусили вони менi в душу. I шкода, що осiнь моя минає
в полях, у дiбровах, а не в школi. Єдина лишилась надiя на батька - от,
може, вiн скоро повернеться i вийме з мiшка менi чобiтки...
Думки на своїх крилах несуть та й несуть мене до батька, до зустрiчi з
ним, а тим часом лукава коняга вже пощипує траву i намiряється скинути
мене.
Я зiскакую на землю, путаю Обмiнну й розмiрковую, куди ж гайнути по
гриби: в березину чи в загороду Костюкiв, де весною бувають сморжi, влiтку
- суницi, а восени - опеньки. Та опеньки в нас це не гриби, а пiвгриби,
їх, коли вони є, i п'ятилiтнiй малюк назбирає.
Iнша справа знайти боровика! Вiн так умiє притаїтися, що не кожний,
навiть зiркоокий, побачить його. Для мене зустрiч з боровиком чи бiльш
безпечним красноголовцем, який дуже полюбляє хвалитися своєю шапкою,
завжди буває несподiваною i радiсною. I я не можу, як iншi, одразу хапати
гриба; менi треба придивитися, присiсти, погомонiти з ним, а потiм уже
орудувати кiскою.
Я пускаю низом пiсню, а менi за дорогою грубше обзивається луна - їй
теж хочеться спiвати.
Ой диби, диби, диби -
Пiшов дiд по гриби,
Баба по опеньки.
Дiд свої посушив,
Бабинi - сиренькi.
А чого б їй теж було не посушити? Все б мала собi що кидати взимку в
борщ. Та й квашенi опеньки смачнi, коли їх полляти олiєю. А вiд пирогiв з
опеньками хто вiдмовиться! I хоч я лише з пiсеньки знаю цю бабу, що
полiнувалась сушити опеньки, але гуджу її, несхвально похитую головою, а
далi подаю голос на другi гони. I знову до мене обзивається луна. Збиваючи
росу, я iду до неї, а очима так i пантрую на всi боки. Он бiля пенька
розпухирилась маремуха, червона шапка її блищить, нiби смальцем помащена,
а в неї вп'ялися бiлi крапинки: трохи далi синiють крихкi сироїжки. Але я
їх не беру, бо, поки доїдеш додому, вони перетруться на смiття.
Ой гайку,гайку,
Дай менi бабку.
I, гай, не довго думаючи, дає менi бабку. Вона примостилася пiд
розтрiсканим кореневищем берези, нiжка на нiй темна, лусковита, верх
сiренький, а низ оксамитно-бiлий ще й просвiчується рожево. Але це мiсце
не грибне. Пiдем далi, де небо аж ллється в лiси i струшує з них листя.
I от уже низом стало срiбно-срiбно, вище - золотаво, а вгорi -
блакитно. Це березняк, що побратався з полохливою осичиною. Чи є вiтер, чи
нема його, а вона, позеленiвши, тремтить i тремтить, наче холод i переляк
увiйшли в кожний її листок. Ось тут я вже пильную: це ж таке мiсце, де не
тiльки земля, але й дерево пахне грибами. Я присiдаю навпочiпки i тихенько
придивляюсь, що робиться довкола. Тут галасувати не можна, бо гриб
злякається людського голосу i пiде в землю. Раптом моє серце тенькнуло,
опустилось трохи вниз i радiсно завмерло: невдалiк од отруйного стебла
"воронячого ока" красовито стоять два близнюки-червоноголовцi. Вони такi
молоденькi, що їхнi зрошенi туманом картузики не встигли вiдлiпитись од
мiцних товстеньких нiжок.
- Добрий день, хлопцi-красноголовцi! - кажу я до них, а вони мовчать.
Еге, а що тiльки робиться за ними! На зарослiй зозулиним льоном купинцi
стоїть отакенне красноголовище! Шапка на ньому перебакирилась, завбiльшки
вона буде не менше полумиска, а нiжка завтовшки з мою руку. Спочатку я
його називаю старостою, а далi отаманом над красноголовцями. Такого ще
нiколи не бачив! Я пiдбiгаю до нього, примiряюся з усiх бокiв, милуюся,
далi бережно зрiзаю i кладу на бриль, бо в бриль його шапка не влазить.
Буде тепер чим похвалитися дома! А он тiль-тiль проклюнувся грибочок, у
нього ще й нiжки нема, а шапочка навiть не встигла почервонiти. Ну, це
маля хай ще росте i розуму, й тiла набирається. За ним можна прийти й
завтра.
Ох, i вдався ж ранок сьогоднi! Я назбирав повнiсiньку торбу ще й бриль
красноголовцiв. Навiть сива, здається, дивувалась таким збором. В село
їхав, наче переможець. I хто тiльки не бачив мої красноголовцi,
пiдхвалював мене i питався, де набрав їх. Я посмiхався собi в душi, а з
мiсцем грибним не таївся. Зустрiв мене i Юхрим Бабенко, який любив не так
працювати, як просторiкувати i добре попоїсти.
- Оце сам аж стiльки назбирав красноголовцiв? - недовiрливо округлив