Стельмах М.. Гуси-лебедi летять...

чогось схлипує собi.
Обминувши в долинцi пiзнє волотисте просо, я вихоплююсь на шлях i
одразу наздоганяю драбинчастий вiз горшковоза Терентiя. Зсутулившись,
старий коливається на передку, а позад нього на помiсницi вмостились
чорнi, як шпаки, дрiбнята з глиняними кониками в руках. Очi в коникiв
великi, гриви пишнi, у вiнки позаплiтались, а хвости до самих копит
дiстають; глянеш на таку худобину - зрадiєш i пожалкуєш, що не маєш її в
себе. А дiд Терентiй щоразу над новою худобинкою мудрує, щоб звеселити нею
i людей, i своїх онукiв, хоча сам уже й розлучився з радiстю: гетьманцi
повiсили Терентiєвого сина. Тепер хоч i незахисно стало старому гончаревi
на свiтi, проте вiн не розлучається зi своїми дрiбнятами, навiть їде з
ними в далекi села ярмаркувати. Ну, а дiтям дорога завжди радiсна
дивовижа.
На возi злегенька поторохкують червонобокi, в поливi миски, на днищах
яких спочивають соняшники, квiти i сонце; перехоплюють вiтрець зеленкуватi
i сизi, наче в них i досi не розтопилась наморозь, глечики; розкапустились
макiтри i ринки, запишались горшки-двiйнята, що в них аж цiлий обiд
понесуть добрим людям; дебелiють горловi горщики, в яких би вмiстився i я,
i гончаревi скощавленi дрiбнята; цвiтуть бокастi куманцi, зачепленi
кумедними п'яноокими голiвками баранцiв, мовляв, кумуватись, чоловiче,
можна, та баранячої голови не напивай.
Окинувши оком усе це добро, я радiсно гукаю старому:
- Дiду Терентiю, дайте коника!
- А батога не хочеш? - обертається до мене пропечений вогнем i сонцем
гончар.
- А батога не хочу, - смiюсь я, посмiхається у пiваршиннi вусища
гончар, i дружно пiдсмiюються гончаренята, смiх у них тоненький i
сходиться водно, як двi ниточки. - Дасте, дiду?
- Пiдрости трохи.
- Еге, пiдрости! Це саме ви казали менi й торiк.
- Справдi казав торiк? - хитрує старий. - Певно, доведеться дати, коли
пособиш крутити круг.
- Пособлю, ще й як!
- Тодi приходь завтра.
- А коника - сьогоднi?
- Теж завтра.
- I де ви будете стояти?
- На Королевщинi. Може, пiдвезти? - запрошує на вiз гудзукуватою рукою,
в яку пов'їдалась глина.
- Та нi, боюсь, щоб вашi миски не потовкти.
- Хазяйська дитина.
- А ви думаєте!
Гончар знову посмiхається, а я, задоволений розмовою, попiд вiковими
липами бiжу та й бiжу до села. М'яка тепла курява кущами виростає з-пiд
нiг, а над головою ледь-ледь ворушиться вже прихоплене холодними
свiтанками i ядерними росами листя. З шляху повертаю не до своєї хати, а
на перетин вулиць, за якими в завулку дрiмає в бузку попiвський будинок.
Назустрiч менi з дворища двома клубками кидаються гончаки, а найстарiший
лемехуватий пес, нiби впаяний, незрушно стоїть на камiнних схiдцях i так
вигавкуе, наче по командi вибиває у барабан.
З городу не бiжить - вихором вилiтає Мар'яна. Спiдниця з червоної баї
кружляє навколо її легких босих нiг, у косах коливається патлатенька
гвоздичка. Ось дiвчина махнула рукою, i на подвiр'ї спочатку стихає
гарчання, а далi втихомирюється й барабан.
- Оу Михайлик до нас прийшов! - з такою радiстю говорить Мар'яна, нiби
я її найближчий родич. I очi її, голубi, з сизим туманцем, лагiдно
осявають мене, а руки поправляють мою сорочечку i картузик. Потiм вона
зиркає на будинок i тихо питає: - Ти, може, Михайлику, їсти хочеш?
- Нi, не хочу, - я вiдчуваю, що червонiю, i вiдводжу погляд од Мар'яни.
- Не соромся, дурненький, - наближаються до мене чорнi вiночки вiй, а
пiд ними лежить i глибока степова далина, i така добрiсть, яку повiк не
забудеш.
- Я не соромлюсь, Мар'яно... Ти не подумай. Я вже обiдав, i так
начасничився.. .
- Начасничився?-смiється дiвчина. - Ой горе моє: знайшов чим
похвалитись. Тепер я веселiю:
- Таки є чим: у нас головки часнику прямо як у мене кулаки.
- Аби ще сало було до нього.
- I сало в нас е борщ затовкти.
- Чом не багачi, - жалiснiє Мар'янине обличчя. - Тебе мати до мене
прислали?
- НI... Я сам прийшов.
- До кого?
- До тебе, Мар'яно.
-Справдi? - знову щирою радiстю береться дiвоче обличчя. - От
молодчага! А я оце нещодавно подумала й зажурилась собi: хто мене згадав i
перед святом провiдає? Рiдня ж моя далеко-далеко живе, -посмурнiла i
зiтхнула дiвчина, i куточки вуст її стали журнi. I чого тiльки веi кажуть,
що вона нiколи не печалиться?
- Мар'яно, я щось маю до тебе, - не знаю, як i почати про своє.
- То кажи!
- Ти це можеш знайти менi якусь книжку?
- Комусь на куриво чи собi читати?
- Собi.
- Ой, не можу тобi, Михайлику, запомогти: пiп усi книжки, як
невiльникiв, замикає, - смутнiє дiвчина, i смутнiє в її косах червона
патлатенька гвоздичка.
- Як невiльникiв? - повторюю я.
- Якби не замикав, то я крадькома iз самого вогню винесла б тобi... От
горенько, та й годi! I чим тiльки пособити моєму Михайлику?.. Правда ж, ти
мiй? - Уже веселiють очi, уста i всi три ямки Мар'яни.
Я нiяковiю, не знаю, що сказати, i перестуцаю з ноги на ногу.
- Та ти не журись, перечасуй без книжки, а я щось залукавлю на радiсть
попу чи попадi.
Мар'яна, смiючись, хапає мене за руку, i ми вже навзаводи бiжимо до
просторої попiвської кухнi. Тут чисто, як на Великдень.
В коцюбнику, перевертаючись, граються котята, на лавi попискує тiстом
забучавлена дiжа, а з панського мисника так пахне солодкими стравами, що у
мене одразу йде обертом голова, а всерединi прокидається голод. Мар'яна
метнулась до мисника, вихопила з якоїсь блакитної, у лiлеях, посуди
пундики, посиланi справжнiм цукром, i почала запихати в мою торбину.
- Потiм з'їсиш собi. Смачнi - сама пекла, сама й хвалю! I почекай мене
одну хвилинку. Вона змовницьки приклала пальця до рота, припала вухом до
дверей, що вели до покоїв, i одразу зникла в них. Незабаром повернулася,
таємнича й радiсна, крутнулась на мiсцi, - цього тiльки й треба було
котятам - вони одразу ж повисли на її спiдницi.
- Вас тiльки й бракувало менi! - Мар'яна обережно вигойднула причеп у
запiчок i тодi стала передi мною. - Михайлику - вкрала!
- Що? - холону вiд радiсного здогаду.
- Ось! - дiвчина напiвобертається, дiстає з пазухи книгу в крамних
палiтурках, урочисто подає менi, а очима пантрує на дверi. - Хай
попошукають тепер її!
- Спасибi, Мар'янко, велике спасибi, - беру книгу, не знаючи, як i де
її заховати.
- Нема за що. Вчися, Михайлику, вчись, дорогенький, може, хоч ти не
будеш таким темним, як ми. А вивчишся, не понехтуй нами, - зiтхає
наймичка, махає рукою перед очима, наче вiдганяє од них печаль, i
переводить погляд на книгу. - I за скiльки ти можеш її вчитати?
- Та за два днi й прочитаю.
- За два днi? - дивується Мар'яна. - А я, певне, за все життя не
вчитала б. I що там тiльки пишуть мудрi голови? Прочитай менi, Михайлику,
хоч тронiчки, - Вона, прислухаючись, бере сiнешнi й покойовi дверi на
клямки, а я розглядаю книгу, i менi мерхне в очах.
- Що таке, Михайлику? - перелякалась Мар'яна. - Ой, це, може, з
неподобством? - Дiвчина, щось згадавши, шарiє i вишарпує книгу з моїх рук.
- Ти чого, Мар'яно? - потискую в подивi плечима.
- А чого ж ти таким став, коли заглянув у неї? - обережно погортала
кiлька сторiнок.
- Бо вона не по-нашому написана, - беру книгу i дивлюсь на чуже,
незрозумiле письмо.
- Не по-нашому? Оце удружила тобi! - похитала головою Мар'яна. - Хто ж
його з мужицькою грамотою добере, як цi книги пишуться? - Вона
замислюється, а далi рiшучiе: - Ну, ти не смутнiй! Догнав не догнав, а
побiгти можна. Пiдемо зараз до панича i попросимо в нього наську книгу.
I от ми обоє стоїмо в просторому покої перед великим (на ньому й спати
можна) столом поповича; його нещодавно революцiя витурила з якогось
київського iнституту. Головешкуватий, вислоносий панич уважно вислухав
Мар'яну, пiдвiвся i довго примiряється до мене темним з насмiшкуватою
вологiстю оком, зупиняє його на моїх ногах, i я починаю соромитись їх,
брудних, порепаних i подряпаних стернею, починаю соромитись свого
незугарного полотняного одягу i торби, що пропiкає мою спину попiвськими
пундиками iз справжнiм цукром.
- Так-так, хочеш дуже розумним стати? - нарештi, питається попович.
Я чую пiдступнiсть, насмiшку в його запитаннi i тихо вiдповiдаю:
- Хочу щось почитати.
- Тепер усi чогось хочуть, навiть ось така дрiбнота, - вцюкнув мене
словом i пропiк очима панич, а далi пiдняв голос на Мар'яну: - Можеш,
дiвко, йти до своєї роботи! Чи ти її всю переробила?
- А хто її усю переробить?.. Прощавай, Михайлику, - пiдбадьорює мене
очима i високими здивованими бровами. - Панич неодмiнно дасть тобi гарну
книжку.
Мар'яна, красиво погойдуючи станом, вививається з кiмнати i вже з-за
напiвпрочинених дверей перекривлює поповича. Я мало не пирснув од смiху,
але в цей час рiвно входить в старому пiдряснику сивогривий батюшка. З-пiд
його пiдрясника видно штани, i це мене дуже дивує - чогось досi я й
подумати не мiг, що попи ходять у штанях.
- Ось, тату, нi сiло нi пало, маємо собi нового читальника, прошу
любити i жалувати, - каже батьковi син, i вони обоє починають смiятися.
Я печу раки i мовчки стою на одному мiсцi, каючись, що прийшов сюди.
Сором, затятiсть i гордiсть змагаються в менi, а до очей зрадливо
пiдкочуються сльози. Я нiколи не був скиглiєм, терпляче зносив i батiг, i
хлудину, i запотиличники, а це так заболiло i допекло.
Враз батько з сином заговорили не нашою мовою, ще оглянули мене, наче
малого грiшника, потiм панич розчинив широченну шафу, i я побачив перед
собою цiле багатство в потемнiлому золотi, срiблi, ремiннi й звичайних
палiтурках. Аж не вiрилосй, що в однiєї людини може бути стiльки книжок;
бери з них розум i радiсть i не печи когось, що й одної книги не має.
Попович, щось мугикаючи, довго перебирав їх, нарештi, дiстав одну з
тонших, здмухнув з неї пилюку, показав поповi. Той знизав плечима,
здивувався, але нiчого не сказав.
- Ось маєш дуже вчену книгу - набирайся розуму. Прочитаєш - принесеш!
Тiльки не зашмаруй її - перед читанням руки вимивай! - ткнув менi книгу
попович.
Якось вичавивши кiлька слiв, я вибираюся з попiвських покоїв. На
камiнних схiдцях мої ноги вiдразу оживають, а вiд серця й очей вiдлягає
гiркота. Я пiдстрибую i м'ячем вилiтаю iз двору. Навздогiн лунає смiх
поповича, запiзнiле валування гончакiв i старого пса...
- Свят, свят! Чи за тобою, сину, сто вовкiв гналось, чи щось димiлось
пiд ногами? - занепокоєно стрiчає мене, захеканого, на порозi мати.
Я гордо пiдiймаю вгору книжку i кажу тiльки:
- Бачили?
- Доп'яв-таки десь? Напевне, через твої походеньки нiде собаки не мали
спочинку? - мати заспокоюється, поблажливо з'єднує на грудях руки i,
прислухаючись до своїх думок, похитує головою.
Що їй думалось тодi, моїй сiльськiй босоногiй Ярославнi, перед
людянiстю, скромнiстю i мудрiстю якої я й досi схиляю свою, вже посивiлу
голову. Не знаю, як би склалась моя доля, коли б бiля неї не стояла, мов
благання, моя зажурена мати. Я й досi чую на своєму чолi, бiля свого серця
спокiй i тепло її позазiлюваних, потрiсканих рук. Може, тому його й було
так багато, що воно трималося не на поверхнi, а в глибоких шпаринах
материнських рук...
В першi роки пiсля революцiї страшнi нестатки впакували нас у стару
дiдiвську клуню. Тут ми якось обладнали голодрабську хижку на двоє
пiдслiпуватих вiконець. Щоб вони здавались кращими, перед ними мати
посадила малину, а взимку в мiжвiконня клала кетяги горобу. Чого в цiй
хижцi було багато, то це диму i цвiркунiв.
Оця бiсова худоба, здавалось, позлазилася з усього села на наше убозтво
i кiлька рокiв без угаву пиляла на своїх цвiркалках, а ночами ордою
нишпорила по всiх усюдах. Вiд неї ми ховали хлiб на горищi, а люди нам
раяли пiти до одного ворожбита, що умiв виводити всяку нечисть.
Нескоро батько отягнувся на стару корiвчину, яку поставив у засторонку
бiля хижки. Прокидаючись уночi, я часто чув за стiною глибоке i сумне
зiтхання, спочатку лякався, а потiм знову спокiйно засинав. Та недовго
побула у нас корiвчина. Коли я закiнчив сiльську чотирирiчку, батько
вирiшив вiддати мене в науку до глухого i скаженого шевця, який умiв не
тiльки переводити ремiнь, але й знав, як переводити красу i здоров'я своєї
великоокої i покiрної, як богоматiр, дружини. Швець був упевнений, що коли
чоловiк жiнку не б'є, у неї утроба гниє.
Моя мати муром стала мiж мною i шевством. Вона благала, сварилася,
плакала, ночами не спала i батьковi не давала спати, наполягаючи, щоб вiн
оддав мене вчитися далi - у школу селянської молодi, що була за двадцять
верст од нашого села.
- Коли б ти була трохи розумнiшою, то я б тебе недотямком назвав, а
тепер уже й не знаю як! - гнiвався батько. - 3 яких статкiв я його
вчитиму, коли таке убожество обсiло нас? Якби можна було руки вiддати пiд
заставу, вiддав би до останнього пальця, а сам би пiшов по ярмарках за
жебрацьким хлiбом.
- Ти ж сам бачиш, Панасе, як вiн аж тремтить за наукою. Зроби щось,
Панасе.
У батька од безсилля i злостi повивались намороззю очi, а в жилах на
скронях бiльшало кровi.
- Хоч ти мене живцем не пиляй. Що я можу зробити, коли, де не стану, на
злиднi наступаю.
- Тодi продай, Панасе, корову.
- Корову!? Ти що?.. - У хижцi одразу стало тихо, бо хто не знає, що
таке корова у бiднiй селянськiй сiм'ї? Навiть мати примовкла...
Згодом батько змирився, що йому й далi доведеться вбожiти - продав
корiвчину, а я пiшов учитися...
Та це було потiм. А поки що в моїх руках попова книга. Щоб не схопити
"басурмена", я старанно мию руки, витираю десятчаним рушником i вже тiльки
тодi, смакуючи, розгортаю палiтурки.
- "Космографiя", - читаю вголос незрозумiлий заголовок, перегортаю
сторiнку i на другiй, помiж нашими лiтерами, бачу багато чужих i якихось
незрозумiлих значкiв. Радостi як не бувало. Але я пригадую слова, що це
дуже розумна книга, i, шкутильгаючи, затинаючись, починаю з усiх бокiв
пiдбиратися до її трудного розуму.
Iдучи на поле, я вже з гiркотою поклав у торбу "Космографiю". Мати
помiтила, що зi мною щось не те, i занепокоїлась:
- Може, тобi в попа бiблiю дали? То зараз же занеси її назад... - Моя
мама десь чула, що найрозумнiшою i найтяжчою книгою в свiтi є бiблiя:
дочитаєш її i, гляди, повилiтають клепки з голови.
- Не бiблiю, а космографiю.
- Космографiю? - перепитала i заспокоїлась мати. - Ну, тодi читай.
Добре їй було сказати "читай", а от як менi вчитати ту космографiю? До
вечора моє чоло морщилось над цiєю книгою, наче дядькiвський постiл, та
щось второпати нiяк не вдавалося. Одначе все-таки збагнув, скiльки i яких
є планет i яка вiдстань од землi до мiсяця i сонця, але незрозумiлi
значки, лiтери i такi слова, як синуси, тангенси, астрономiя,
метеорологiя, космологiя та й безлiч iнших, доводять мене до гiркого
розпачу.
Надi мною кружляли далекi планети, про iснування яких я не знав до
сьогоднiшнього дня, а перед очима розпливались туманнi слова, що ховали од
мене великi таємницi.
Приголомшений велемудрою наукою, я пiдводжуся з охололої стернi. На
полi так само гнеться над плугом орач, так само вiтряки намотують на крила
бабине лiто i час, але вже небо за ними не має нi кiнця нi краю, i скiльки
не йтимеш до нього, воно буде вiдходити од тебе... А де ж та дорога, що
єднає небо й землю та й бiжить собi помiж зорями? Про неї я знав, як
тiльки зiп'явся на ноги...
- Ну то що? Так нiчого й не втямив? - шпигонув насмiшечкою Петро. - Це,
чуєш, того, що наука не йде без дрюка. Ге! Я вперто хитнув головою:
- Ще втямлю! То спочатку трудно.
Але хто пособить менi розiбратись у книжцi? Я перебираю в пам'ятi
грамотiїв своєї вулицi, та всi вони щонайбiльше знають написати листа i
ждати отвєта, як соловей лєта. Мiг би допомогти пiп, але я не пiду бiльше
до нього пекти ракiв, i досi сором, як згадаю. До дяка теж не випадає
потикатися, бо нещодавно з Петром лазив у його сад. Недарма кажуть:
бiдному Савцi нема долi нi на печi, нi на лавцi... О, а може, добитись до
голови комнезаму дядька Себастiяна, який усю вiйну пройшов, не раз був
поранений, а потiм партизанив у Летичiвських лiсах? Вiн же всякi папери
приймає аж з самої Вiнницi! Окрiм,того, дядько Себастiян добре знає мого
батька та й мене пiзнає на вулицi, навiть добридень каже.
Увечерi, приїхавши додому, я поставив конягу в стаєнку, перескочив
через ворота i, про всяк випадок, з вулицi, заговорив до матерi:
- Чуєте, менi треба пiти в бiдком.
- Куди, куди? - вiд подиву мати повертає до мене так голову, щоб
слухати одним вухом.
- У бiдком! - кажу з гiднiстю, але трохи вiдступаю од ворiт.
- Що, може, маєш виступати перед громадою? -раптом веселiє мати.
Я це зрозумiв як дозвiл i одразу ж здимiв з материних очей. Вона
говорить, що це робити я умiю, як нiхто. А Петрова мати те саме каже про
Петра.
Отож городами, на яких ще на радiсть горобцям стояла матiрка, я подався
до бiдкому, де вечорами завжди було гамiрно i людно. Тут бiднота
зустрiчалася iз своїми надiями, тут вона слухала ленiнську правду i не раз
за неї брала до рук i росiйську трьохлiнiйку, i англiйськi, французькi,
нiмецькi та австрiйськi рушницi.
Очевидно, ще було рано. В примiщеннi комбiду порався лише сторож (вiн
курiв деркачем i люлькою-макiтрiвкою, в яку можна всипати жменю тютюну), а
край товстоногого дворянського столу не то висипався, не то куняв
низькорослий колишнiй пiдписар, колишнiй сiльський староста i колишнiй
голова волвиконкому Гаврило Шевко. Все в нього було вже колишнiм, навiть
воєнкомiвськi штани i облинялий, напнутий пружиною, картуз. I тiльки з
пiвфунта розсипаних всюди веснянок тримали фасон - анiчутiнку нiчим не
журились. Не було їх лише на приступцi носа - на неї хтось накинув сiтку
прожилок, якi мiняли колiр залежно вiд того, скiльки i чого випивав
чоловiк.
Почувши бiля порога шамотiння, Шевко ледь-ледь розплющив вузькуватi
навскiснi очi i одразу ж прикрив їх зморшкуватими повiками, матерiалу яких
вистачило б на значно бiльшого чоловiка.
Я й досi не можу забути химерного обличчя дядька Шевка, який, як
говорили люди, донедавна вельми слабував на падучу до влади. Коли Шевко
був тверезим i не сонним, з його очей проглядали i настороженiсть, i
обережнiсть, i лукавство, а з-помiж них прокльовувався i знову десь
причаювався розум. Та досить було чоловiковi прикрити очицi капицями
повiк, як з безлiчi їхнiх зморщок непереможно бризкала нiчим не прихована
хитрiсть. Але їй мало було мiсця на повiках, i вона струшувалась на нiздрi
носа, на уста, пiдборiддя i владно глузувала над усiм i всiма. Напевне,
для кiно дядько Шевко був би неабиякою знахiдкою. Химерною була i Шевкова
слава.
Коли в київському цирку об'явився новий правитель України гетьман
Скоропадський, коли по церквах за ясновельможного задзвонили дзвони, а на
майданах i зборнях по мужицьких шкурах засвистiли нiмецькi й австрiйськi
шомполи, у нашому селi нiхто не захотiв стати старостою. Скоропадчики
цiлий день тримали на сходi людей, але вiд староства вiдмовились i багатi
i бiднi - мало було честi вибивати чужинцям зерно, худобу й грошi. Нарештi
розлюченi гетьманцi сказали, що викличуть з повiту державну варту, а та
знає, для якої частини мужицького тiла викручуються шомполи. I тодi Шевко
статечно вийшов з притихлого гурту i, прикривши очi повiками, запитав
хлiборобiв:
- Чули, чим воно пахне?
- Смалятиною, - понуро вiдповiли йому.
- Коли так, обирайте мене старостою. Послужу як умiю.
Сход одразу гукнув: "Хочемо Шевка!"
I незабаром незавидна, в свитинi й постолах, постать дядька Щевка
з'явилася на рундуцi управи, де йому вручили печатку, подушечку для неї,
каламар, пляшку з чорнилом, папiр'я та iншi ознаки влади. Поклавши все це
на столi, староста скинув набундюченого спереду картуза, махнув рукою - i
сход притих з того дива, що до нього вперше заговорив незвичний господар
села. А в нього й голос виявився не з тих, що на межилюддi втiкає в
халяви, i слова захитрились, що спроста не розчовпеш їх.
Люди добрi, кхи, спасибi вам, казав же ж той, за голоси i любов, без
якої теж не кожен обiйдеться. Правда, любов буває всяка: любив i вовк
кобилу, та залишив хвiст i гриву. Ну, та коли, казав же ж той, нова влада
не дуже буде накладати, то я не буду обдирати, бо обдирати й дурбило вмiє.
Я думаю: свiтлий гетьман зна, що мужик тепер нiчого не має. То хай батюшка
зараз вiдправлять молебень за мужика i нового старосту, а пiсля молебня
крамники менi виставлять чоботи, а нам дванадцять вiдер самогону, рiвно
стiльки, скiльки в бога було апостолiв, i ми побачимо, чи є в цих вiдрах
дно. Правильно я, люди добрi, розумiю владу i полiтику?
- Правильно! - закричав, заколоворотився сход, якому найбiльше
сподобалось, що Шевко має понятiє до мужика, i бучно пiдняв старосту на
"ура".
Але староство Шевка мало не такий веселий кiнець, як початок. Коли
гетьманцi виїхали з села, Шевко ще раз виявив розумiння часу i влади. Це
йому не забулося i пiсля смертi. Вiн одразу сказав людям, що не буде з них
вибивати нi зерна, нi худоби, нi податi. Таке здивувало навiть тих
одчайдухiв, якi на кожну владу дивились, як на напасть:
- За це, чоловiче, тепер можуть записати твою душу на вiчнi поминки.
Але Шевко не послухався перестороги:
- Над шкурою дрижати - людиною не жити.
- А як ти думаєш викрутитися?
-Почекаю, там буде видно. Широко, як менi здається, розпухирилась ця
влада, чи не лопне, мов булька. Ну, а поки що хай менi з кожної хати
принесуть по десять фунтiв зерна на частування рiзних-усяких i на свiй
пропiй.
Така програма припала всiм до душi. Незабаром хата Шевка була засипана
пашнею, i вiн загуляв, не шкодуючи нi чужої скаженiвки, нi свого здоров'я.
Закiнчилось старостування Шевка тим, що з державної варти наїхали в
нiмецьких залiзних черепахах гайдамаки, всипали чоловiку двадцять п'ять
шомполiв у шкуру, забрали останню корову й свиню, щоб не було на подвiр'ї
нi писку, нi виску.
Шевко терпляче витримав катування. Вiн знав, що над ним висiла бiльша
хмара. Пiсля розправи чоловiк сповз iз покривавленого ослона, сам надiв на
себе штани i цього ж вечора, лежачи на печi, пояснював дядькам:
- Не дивуйтесь, люди добрi: коли влада не має своєї голови, то показує
чуже гузно. На це нiколи багато розуму не вимагалось...
Недовго протрималось на чужiй зброї оте сузiр'я дрiбних карликiв, яке,
дорвавшись до влади, забуло, що надворi стоїть двадцятий вiк. Напхане
злобою, затавроване братовбивством i торгом землi батькiв, це сузiр'я
дрiбних карликiв подалось на смiтники чужих богiв не свiтити, а гавкати й
гарчати на землю батькiв, по якiй уже в яснiй задумi iшов новий ранок...
Коли на Подiллi почала встановлюватися Радянська влада, Шевко, як
постраждалий, об'явився аж на полiтичному обрiї волостi. Спочатку вiн став
секретарем, а потiм i заступником голови ревкому. Через якийсь час бандити
жорстоко розправилися з головою, i на його мiсце якимсь дивом вигулькнув
Шевко.
Отодi у чоловiка й прорiзалась падуча до влади. Одне головування вже не
могло вдовольнити його, i Шевко почав прибирати до своїх рук iншi посади.
Коли треба було вибрати воєнкома, вiн сам висунув свою кандидатуру. Тодi
ревком складався з трьох чоловiк. При голосуваннi новий секретар пiдняв
руку за Шевка, а заступник - проти. Така ситуацiя не приголомшила голову,
i вiн персонально проголосував за себе. Того ж вечора Шевко химерував з
кравцями, як йому одягтися, щоб усiм було видно, що вiн i вiйськова i
цивiльна влада. Тi пошили йому таке галiфе, що в ньому легко вмiщались два
ока горiлки i закуска. Згодом Шевковi здалося, що в нього ще мало влади.
Розвинувши письмову i усну дiяльнiсть, вiн охопив i третю посаду - став
головою бiдкому i тодi запишався на всю волость, а загуляв на цiлий повiт.
I найбiльше в часи запою чоловiк переховувався у дебелої, тарiлощокої
бублейницi Стефи. Випивши зайвину, вiн завжди допитувався у вдовицi, чи
вона калачниця, чи бублейниця.
- Добереться до тебе совєцька власть, тодi усе взнаєш, навiть, де раки
зимують, - беззлобно вiдповiдала жiнка, снуючи мiж пiччю i дiжею.
- А я тобi не Радянська влада? - ворушив на чолi веснянки Шевко.
- О, вигадав яке! Чи ж на тебе, коловладний! Та в тебе на обличчi не
влада, а всi гуляння та походеньки пропечатанi! - анiчутiнку не жалувала
голову сизоока бублейниця i так вимiшувала тiсто, що воно аж пищало в її
руках.
Через якийсь час Шевко розледащiв до краю, i писаревi часто доводилось
iз матерiалами на пiдпис бiгати до хати бублейницi. Недбало поглянувши на
папiр'я, Шевко незмiнно питався:
- А нема тут помилок?
- Є, тiльки маленькi-маленькi, - знав, що сказати, писар.
- Гляди, щоб надалi й маленьких не було, - повчально казав голова й
викарлючував пiдпис...
Незабаром Шевко аж загуркотiв з усiх трьох посад. Правда, знiмали його
весело, пiд регiт людей i нової влади, дай боже, щоб кожного з нас, коли
доведеться, не гiрше знiмали... З часом чоловiк примирився, що полiтична
дiяльнiсть заважка для його занадто життєлюбного характеру, i знайшов
задоволення в складаннi заяв чи прохань за чарку бiсiвської кровi. Щодо
рiзних писань i питва, вiн i надалi залишався неперевершеним в усьому
повiтi...
Вiдчуваючи, що я не сходжу з порога, дядько Шевко знову розплющує
повiки, i в його поглядi прокидається цiкавiсть:
- Ти чий будеш?
- Панасiв син.
- Ага, Панасiв, - розмiрковує вголос. - Чи не з столярського кутка?
- Вгадали.
- Тодi здоров.
- Здоровi були, дядьку.
- Ти чого сюди притарабанився? Може, заяву якусь треба написати? - i
очi в дядька стають такими, наче їх помастили смальцем.
- Нi.
- А чого? - у Шевка одразу ж зменшується цiкавiсть до моєї персони.
- Тут таке дiло, що менi краще б не говорити, а вам не слухати. Дядько
Шевко одразу випростується:
- Послухаєм, послухаєм, що ти проглаголиш.
- Хочу, щоб менi книжку пояснили.
- Книжку? - чоловiк зневажливо знизує утлими плечима i вже кисло питає:
- Щось не розкумекав?
- Еге.
- Виходить, не вистачило тями?
- Не вистачило, - покiрно погоджуюсь я.
- Ану покажи цю книженцiю, то ми зараз i побачимо, чим напхана i чого
варта твоя голова. - Куцими пальцями, в якi врiзались прокуренi, круглi,
наче мiднi копiйки, пазурi, Шевко розгортає книгу, нишкне, довго
вчитується, здивовано ворушить бровами, в якi теж понабивались веснянки, а
потiм спокiйно, без жодного слова повертає книгу i прикриває очi повiками.