------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Моїм батькам - Ганнi Iванiвнi
й Панасу Дем'яновичу з любов'ю i зажурою
РОЗДIЛ ПЕРШИЙ
Прямо над нашою хатою пролiтають лебедi. Вони летять нижче розпатланих,
обвислих хмар i струшують на землю бентежнi звуки далеких дзвонiв. Дiд
говорить, що так спiвають лебединi крила. Я придивляюсь до їхнього маяння,
прислухаюсь до їхнього спiву, i менi теж хочеться полетiти за лебедями,
тому й пiдiймаю руки, наче крила. I радiсть, i смуток, i срiбний передзвiн
огортають та й огортають мене своїм снуванням.
Я стаю нiби меншим, а навколо бiльшає, росте i мiниться увесь свiт: i
загачене бiлими хмарами небо, i одноногi скрипучi журавлi, що нiкуди не
полетять, i полатанi веселим зеленим мохом стрiхи, i блакитнава дiброва
пiд селом, i чорнотiла, туманцем пiдволохачена земля, що пробилася з-пiд
снiгу.
I цей увесь свiт трiпоче-мiниться в моїх очах i вiддаляє та й вiддаляє
лебедiв. Але я не хочу, щоб вони одлiтали вiд нас. От коли б якимсь дивом
послухали мене: зробили круг над селом i знову пролетiли над нашою хатою.
Аби я був чародiєм, то хiба не повернув би їх? Сказав би таке таємниче
слово! Я замислююсь над ним, а навколо мене починає кружляти видiння
казки, її нерозгаданi дороги, дрiмучi пралiси i тi гуси-лебедята, що на
своїх крилах виносять з бiди малого хлопця.
Казка вкладає в мої уста оте слово, до якого дослуховуються земля i
вода, птиця в небi й саме небо...
А в цей час надi мною твориться диво: хтось невидимим смичком провiв по
синьому пiднебессi, по бiлих хмарах, i вони забринiли, як скрипка. Я
тягнусь догори i сам собi не вiрю: вiд зарiчки знову над нашою хатою
пролiтають лебедi!
Чи вони послухались мого слова-обкружляли навколо села й повернулись до
мене, чи це новий ключ?..
А вiща скрипка i срiбний вiдгомiн бринять, єднаються над моїм
дитинством, пiдiймають на крила мою душу i забирають її в нерозгадану
далину. I хороше, i дивно, i радiсно стає менi, малому, в цiм свiтi...
"Так-так-так", - притирається до моєї ноги стара, з перебитим крилом
качка. Вона чогось непокоїться, викручує рухливу шию i то одним, то другим
оком придивляється до неба i трiпоче єдиним крилом. Їй щось дуже важливе
хочеться сказати менi, та вона бiльше не знає слiв i знову повторює:
"Так-так-так"^
За високою стрункою дзвiницею, що теж поривається вгору, десь у бiлому
пiдхмар'ї зникають лебедi, але дзвiн їхнiх крил ще озивається в менi, а
може, то вже озиваються розбудженi дзвони на дзвiницi?
- От i принесли нам лебедi на крилах життя, - говорить до неба i землi
мiй дiд Дем'ян; у його руцi весело поблискує струг, яким вiн донедавна
вистругував шпицi.
- Життя? - дивуюсь я.
- Еге ж: i весну, i життя. Тепер, внучку, геть-чисто все почне оживати:
скресне крига на рiках та озерах, розмерзнеться сiк у деревах, прокинеться
грiм у хмарах, а сонце своїми ключами вiдiмкне землю.
- Дiду, а якi у сонця ключi? - ще бiльше дивуюсь я, бо й не догадувався
досi, що воно, наче людина, може мати ключi.
- Золотi, внучку, золотi.
- I як воно вiдмикає ними землю?
- А ось так: якоїсь доброї години гляне сонце iз свого вiконечка вниз,
побачить, що там i земля, i люди, i худiбка, i птиця помарнiли i скучили
за весною, та й спитає мiсяця-брата, чи не пора землю вiдiмкнути? Мiсяць
кивне головою, а сонце посмiхнеться i на промiннi спустить у лiси, у луки,
в поля i на воду ключi, а вони вже знають своє дiло!
Я уважно слухаю дiда i раптом страхаюсь:
- Дiду, а сонце не може їх загубити, як наша мама?
- Що, що, надзигльований? - мов сiро-блакитнавi, побризканi росою
безсмертники, оживають старi очi. Дiд ошелешено пiдкидає вгору брови,
потiм одгетькує мене вiльною рукою i починає смiятись. Вiн дуже гарно
смiється, хапаючись руками за тин, ворота, рiжок хати чи дерево, а коли
нема якоїсь пiдпiрки, тодi нею стає його присохлий живiт. В таку хвилину
вся дiдова постать перехитується, карлючки вусiв одстовбурчуються, з рота
вириваються клекiт i "ох, рятуйте мою душу", з одежi осипається дерев'яний
пилок, а з очей так бризкають сльози, що хоч горня пiдставляй пiд них.
Тепер я заспокоююсь: значить, сонце не може загубити своїх ключiв, воно
їх десь носить на шиї або ув'язує на руцi. Так i треба, щоб потiм не
бiдкатись i не морочити комусь голови.
- Дiду, а куди лебедi полетiли?
- На тихi води, на яснi зорi, - пересмiявшись i споважнiвши, урочисто
каже дiд, поглядом показує менi на хату i йде до вчорнiлої катраги
майструвати колеса.
- "Так-так-так", - погоджується стара качка i ще раз одним оком
поглядає вгору.
А я стою серед подвiр'я i по-своєму перебираю дiдовi слова. Передi
мною, наче брама, розчиняється дiброва, до мене живовидячки наближаються
далекi тихi води i прихиленi до них зорi. Це в таких краях, де я ще не
бував. I покотилась туди моя стежина, мов клубочок.
I так менi хочеться пiти в лiсову далечiнь, побачити з якогось
незнайомого берега отих, наче зi срiбла вилитих, лебедiв, подивитись на
їхнi спiвучi крила, що в теплому iрiю захопили весну та й принесли нам.
Але з ким я пiду i де менi взяти чобiт?
Тiльки тепер дивлюся на свої босi посинiлi ноги, важко зiтхаю i
плентаюсь до хати, щоб не схопити маминого запотиличника. I що це за мода
пiшла: не встигнеш босонiж вискочити з хати, як одразу сварять, а то й
духопелять тебе i називають махометом, вариводою, лоботрясом. А в чому ж
ти вискочиш, коли тепер не кожний дорослий розживеться на взуття? Скажи
про це, - знову ж розумником назвуть тебе, затюкають, ще й згадають, що за
мною давно плаче попруга з мiдною пряжкою, горiла б вона зi своїм
плаканням ясним вогнем!
А як дурно-пусто перепало менi, коли тiльки зазимiло i перший льодок
запах чорнобривцями! Тодi наш прицерковний пагорб i ковзанку бiля нього
вкрила дiтвора - усi на санчатах або на дерев'яних ковзанах. Вони
робляться так: береш по довжинi чобота брусочок березини, явора або
кленини, вистругуєш з нього копаничку, робиш схiдчик для каблука, а низом
рiвненько пропускаєш дрiт, чим товщий, тим краще. От i вся мудрацiя, зате
скiльки втiхи вiд неї!
Дивився-дивився я з вiкна, як раюють iншi, та й, вибравши слушну
хвилину, тихцем шатнувся у сiни, вихопив з-пiд жорен ночовки, заарканив їх
мотузочком i босонiж пометлявся до дiтвори. Нiхто й не здивувався, що я
притирився з такою снастю, бо на чому тiльки тут не каталися: однi на
санчатах, другi на грамаках, третi на шматковi жерстi, четвертi умудрилися
замiсть ковзанiв осiдлати притертi худоб'ячi кiстки, п'ятi - на пiдковах.
А Iван дядька Миколи спукався на перевернутому догори ногами ослiнчику.
Головне було - не на чому їхати, а щоб тiльки їхати, коли ж гепнешся - не
кривитися, а реготати з усiма.
Яка то була втiха вибратись на самiсiньку макiвку пагорба, переможцем
поглянути на заснiжене село, що бавилось димами, всiстись на свого
самоката i - гайда, гайда, гайда на весь дух донизу!
Машинерiя твоя летить, аж гуде, вiтер у вухах пересвистує, збоку собаки
гавкають, на дзвiницi дзвонять, перед тобою хати хитаються, пiдстрибують,
уся земля йде обертасом, а ти, мов кум королю, розсiвся на своїх ногах,
щоб не так мерзли, i переганяєш дiвчат або якогось страхополоха, з розгону
врiзаєшся у чиїсь санчата i м'ячем вилiтаєш на снiг. А ззаду ще i ще хтось
наїжджає на тебе, i вже росте отакенна купа, в якiй усе регоче, верещить,
клубочиться, видирається наверх i жужмом котиться вниз.
З цiєї веселої i теплої копицi раптом хтось почав мене за ковнiр
витягати на свiт божий. Вiн одразу потемнiв у моїх очах, коли я опинився
перед поблiдлою од страху i гнiву матiр'ю. Ось тепер усi почали дивитись
на мене, нiби я з мiсяця звалився. А хтось уже принiс матерi ночовки, що
встигли чомусь надколотись. Мати пiдхопила їх пiд руку та й, не дуже
церемонячись, потягла мене з грища на розправу. Хотiв я гайнути кудись
навтiки, де перець не росте, та материна рука наче приросла до моїх обох
ковнiрiв. Гай-гай, куди подiлася моя радiсть, коли я поперед ночовок i
матерi поплентався додому.
Ну, а яке потiм було сум'яття, ви, напевне, догадуєтесь: спершу з мене
вибивали дурування i примовляли, який я бузувiр, опришок, урвиголова,
харциз, каламут i навiть химород. На таке противне слово я нiяк у душi не
мiг погодитись. Але й перечити не став, знаючи, що за це можна вiдхопити
зайвого духопелика. Далi менi маминою хусткою на два гудзи перев'язали
шию, запакували на пiч, де парилось просо, i почали обпоювати малиновим
чаєм, який зовсiм був би добрим, аби коло нього хоч лежала грудочка цукру.
На другий день уже було вiдомо, що чортяка мене не вхопить, бо я вночi
нi разу не бухикнув. Тому дiд зауважив, що я одчайдух i весь удався в
нього, а мати сказала, що - в оглашенного. Пiсля цього ми з дiдом
перезирнулись, усмiхнулися, мати посварилась на мене бровами i кулаком, а
бабуня вирiшила повести свого безклепкого внука до церкви. Там я мав i
покаятись, i набратися розуму, якого усе чомусь не вистачало менi. Та я не
дуже цим i журився, бо не раз чув, що такого добра бракувало не тiльки
менi, але й дорослим. I в них теж чогось вискакували клепки, розсихались
обручi, губились ключi вiд розуму, не варив баняк, у головi лiтали джмелi,
замiсть мiзкiв росла капуста, не родило в черепку, не було лою пiд
чуприною, розум якось втулявся аж у п'яти i на в'язах стирчала макiтра...
Отож ранком я вже мало не розкошував: мати на часинку позичила в
сусiдiв чоботи i, шмаруючи їх березовим дьогтем, заходилася повчати, щоб я
у церквi не лобурясничав, не шморгав носом, не крутивоя дзигою, не ловив
гав, не перся наперед, не смiявся, не пирхав, не лiз на крилас та частiше
хрестив лоба. Узнавши геть-чисто все, чого не можна робити в церквi, я
подався на вулицю, то опереджаючи бабусю, то залишаючись позад неї, а їй
хотiлося вести мене тiльки за руку. I чого всi жiнки забувають, що хлопець
є хлопцем?
Перед тим як зайти в церкву, бабуся побожно перегнулася, зробив i я
так, але, видать, не догодив i схопив саме те слово, якого ще не доказали
вчора. В божому храмi страшенно пахло свiжовиробленими кожухами i
розiгрiтим воском. I в бабинцi, i в притворах молилися люди, а мiж ними
незграбився розчепiрений титар, якого боялася уся дiтвора. Зараз вiн робив
двi роботи: збирав коновчаний збiр i гасив свiчi. Губи в нього товстi,
капшучистi: дмухне, свiчка тiльки блим - i вже нема нi вогника, нi обличчя
святого за ним.
Люди казали, що церковний староста з одних недогаркiв нажив казан
грошви. Титар гнiвався на таку мову й говорив, що через церкву й "таке
врем'я" скоро стане дрантогузом. Одначе титареве подвiр'я поки ще не
закарлючувалось на дрантогузтво: було кому на ньому iржати, мукати, бекати
i кувiкати. А "таке врем'я" позначилось тiльки на титаревих стiнах: вiн,
неначе шпалерами, обклеїв їх скатертинами керенок вартiстю в сорок i
двадцять карбованцiв -. сорокiвки ближче до божницi, двадцятки - до
помийницi.
Бабуся перед якимсь втемнiлим образом поставила саморобну свiчечку й
ревно почала молитися доти, поки не згадала, що менi доконче треба
показати грiзний i страшний суд - господа нашого Iсуса Христа друге
пришестя. Це пришестя було намальоване за бабинцем прямо на дерев'янiй
стiнi. Через те що з вогкого дерева капало, страшний суд видавався ще
страшнiшим: на ньому плакали i праведники, i грiшники.
I чого тiльки не було на тому судiї? Тут на веселцi, як на гойдалцi,
владно сидiв Христос-вседержитель, пiд ним чиясь дебела рука важила на
шалькових терезах правду i кривду, обабiч вседержителя на бiлих хмарах
стояли пророки, богородиця i Iван Предтеча. Нижче, лiворуч, був рай,
обнесений товстелезним кам'яним муром. Святий Детро вiв до райської брами
виснажених праведникiв, а в самому раю уже стояли три бородатi праотцi i
гурт веселих запорожцiв, усi вони були в широких червоних штанях i при
зброї, на їхнiх головах пишалися довгi оселедцi.
А от праворуч починалося справжнє страхiття: тут юрмилися чорнi, наче
вони всю зиму кiптюжились у коминi, чорти i вогнем дихала мерзопакосна
пащека змiя. До неї, туманiючи вiд жаху, пiдходили грiшники: п'яниця з
барилком горiлки, товстий салганистий пан, що наїв м'яса на чужому горi,
мельник-злодюга з привiшеним на шиї жорном, суддя-хапуга з торбою
нечестивих грошей, чернець, що заглядав не в святе письмо, а в грiховнi
суєти, якась пiдмальована, гарно зодягнена, але гордовита панi, пiд нею
було написано: "Пиха". За нею карлючились брехуни i донощики з язиками,
схожими на копистки, та iнша дрiбна потерть, що не жила, а тiльки
хитрувала i грiховодила на землi.
Хоча й страшнувато було дивитися на все це людинопадiння, але я таки
придивлявся до нього. На моє щастя, тут нiкого не було з тих дурноп'ятих,
якi босонiж спускалися б у ночовках, i це мене трохи заспокоїло...
- Михайле, ти ще не в хатi?! - гримнув з катраги дiд. - Гляди: перепаде
нам обом за лебедiв! - i вiн для чогось поглянув угору, де сонце i
блакитнi розводи змагалися з хмарами.
Я ще раз зiтхнув - це i для себе, i щоб дiд пожалiв мене, безчобiтного,
- та й, думаючи своє, почав витирати ноги об прочовганий жорник, що лежить
бiля нашого порога. Отут, ближче до призьби, темнiє глибка, в якiй лiтує
качка. Вона вже й тепер, наслухавшись лебедiв, поглядає на свiй закоморок
- теж почула тепло. Хоча наша качка й однокрила, та своєю смiливiстю i
тямущiстю дивує всiх вуличан. Весною, коли повиводяться курчата, вона весь
час клопочеться бiля чужого виводка. А побачить десь ворону, то так уже
пересварюється з нею та накостричується одним крилом i шиєю, що чорнокрила
дзьобаха зо зла каркне i полетить далi шукати здобич.
Вмiла качка якось i в людях розбиратись. Коли бiля нашої хвiртки
з'являлася добра людина, ми чули догiдливе чи розважливе "так-так-так".
Iшла славна людина до хати, то й качка, хильцем-хильцем, супроводила її,
немовби статечна господиня. Та досить було з'явитися на вулицi лютобровому
дерилюду Митрофаненку або хитрюзi й пустомолоту Юхриму Бабенку, як птиця
нагогошувалась, починала вибивати ногами сердиту плетеницю i застуджено
репетувати: "ках-ках-ках!"
- Зараза безкрила, - завжди ще бiля ворiт настручувався на неї
Митрофаненко, i на перенiссi в нього вибивався жировий вузол. - Теж має
щось проти тебе!
А Юхрим Бабенко облесно викруглював у посмiшцi коржастi щоки, розводив
довгими руками i, поолививши голос, удавано дивувався :
- I де, i за якими океанами-морями ви таку преiнтересну птаху дiстали?
А ногами як орудує! Поставте її на ступу, то й проса втовче.
- А тебе, шилохвостий, напевне, i в ступi не втовчеш, - косував на
нього дiд.
- У всякого свiй нрав i характер, i розум iмiється, - не дуже й
зобиджався Юхрим. - Ви ще почуєте про мене i в селi, i поза селом!
До роботи Юхрим був рiдким, наче юшка, зате круто мiг замiсити якусь
сутягу чи паскудство i на ньому показати спритнiсть своєї невеликої
голови, мiзки якої найбiльше були нацiленi на свiжу копiйку. Дух її
колишнiй пiдписар i пiд льодом чув. Тiльки значно пiзнiше, розпiзнавши
дрiбненьку, злукавлену i пiдступну душу Юхрима Бабенка, я зрозумiв дiдовi
слова:
- Сто друзiв - це мало, один ворог - це багато!..
Знiтившись, я стаю на порiг, знову ж таки розмiрковуючи, як би так
вв'юнитися в хату, щоб тебе й не дуже бачили. Добре було б, коли б саме
тепер хтось заглянув до нас у гостi чи хоча б мама почала спiвати. Тодi в
неї обличчя i очi жалiснiють та й жалiснiють, а ти в цю часину вискакуй на
пiч i нишкни, поки не просохнуть ноги, або стружи щось кiскою - i не дуже
подавай голос. Але в гостi до нас нiхто не квапиться i з хати не чути
нiякого спiву. А ноги вже цвяшками пiдбиває холод, i хоч-не-хоч, а таки
мусиш навинутися на очi матерi. Як вона зараз почне вичитувати, я
приблизно догадуюсь. Тут головне нi в чому їй не перечити - нi словом, нi
очима, а тiльки сумно похнюпити голову, повинитись трохи, а далi зненацька
запитати про таке, що одразу б набакирило материнi думки на щось iнше. Що
не кажiть, а iнодi це пособляє.
На вулицi чути чиїсь кроки. Я трохи оживаю, обертаюсь, i спочатку
дивлюсь не на того, хто чалапає, а на те, чим вiн чалапає, бо коли в тебе
немає чобiт, то ти починаєш оглядати людину з нiг.
Попiдтинню, де трохи сухiше, iде наш голова комбiду дядько Себастiян, i
я одразу оживаю.
- Добрий ранок, парубче! - забачивши мене, привiтно здоровкається
дядько Себастiян. На його високiй статурнiй постатi метляється
кавалерiйська шинелина, з-пiд якої вiдстовбурчується пiстолет. - Ти чого,
сякий, а не такий, на холодi вухналi куєш зубами?
- Ги-ги, - смiюся я.
- Вiн ще й регоче! - наче сердиться дядько Себастiян i грiзно хитає
головою; його рудий чуб вогнистим начосом метнувся над бровами, i чоловiк
починає запихати його в стареньку будьонiвку. - Чого босонiж стоїш?
- А то ви не знаєте чого? Купило притупило.
- Тодi сиди, халамиднику, в запiчку i не вирипуй хати! - гримає дядько
Себастiян.
А я, тримаючись за клямку, виграю дверима i посмiхаюсь.
- Дивiться на нього: босе, а чогось радiє!
- Птиця також боса ходить, i не журиться, - смiючись, вiдповiдаю я.
То що пiсля цього дядьку Себастiяну робити? Вiн примружується i починає
натрушувати смiх на ворота, i нам приємно дивитися один на одного, хоча
один з нас взутий, а другому взуття тiльки сниться.
- Дядьку Себастiяне, у вас пiд шинелею стеєр?
- А ти звiдки знаєш? - дивується чоловiк.
- Сорока на крилi принесла.
- Краще б вона тобi чоботи принесла.
- Ви його в бандитiв забрали?
- В бандитiв.
- А вiн добре б'є?
- Нiчого.
- От аби менi хоч раз бабахнути, - аж мружусь вiд задоволення,
уявляючи, як би я стрельнув iз стеєра.
- Найшов забавку! - хмурнiє обличчя дядька. - Краще було б, дитино, аби
нi ми, нi ви не знали цих забавок.
Тут уже я дядьку Себастiяну й трохи не вiрю, хоч вiн правдивий i добрий
чоловiк. Це ж як гарно, коли є зброя - i шабля, i карабiн, i спис, як у
червоних козакiв: одне тобi рубає, дрхге стрiляє, третє, як на плакатi, по
семеро всяких ворогiв так наскрiзь прохромлює, що вони тiльки ногами
дригають i розгублюють чорнi капелюхи. Та хiба старшi всю правду кажуть
малим? До цього нам не звикати.
Дядько Себастiян спирається на ворота, а я ближче пiдходжу до нього.
Вiн косує довгастим оком, примiряється, через ворота хоче вхопити мене за
руку. Я, гигикаючи, вiдскакую од нього, а потiм знову наближаюсь - i все
починається заново. Така забава подобається нам обом, хоча я з опаскою
iнколи поглядаю на вiкна. Побавившись i так i не впiймавши мене, дядько
виймає з кишенi прим'ятого листа:
- Маєш вiд батька. Неси мерщiй матерi.
- Спасибi. То, може, зайдете до хати? - запрошую дядька i прикидаю в
головi: як би це добре було - мати i старi заметушилися б по хатi, почали
журитися i радiти, а я прикипiв би до дядька Себастiяна, слухав би листа i
досхочу роздивлявся б стеєр. - Загляньте до нас, дядьку Себастiяне.
- Нема часу, дитино, - люди чекають, - руйнує всi мої надiї дядько.
- Жаль, жаль, - кажу статечно, беру листа i вже сторч головою так
влiтаю в хату, щоб насамперед в очi впадали не ноги, а лист, - Мамо, вiд
тата!
- Ой, - аж застогнала мати i прикрила повiками очi. Товстий починок
випадає з її руки i розмотує по долiвцi пряжу. - Кажеш, вiд тата?
- Еге ж! - переможно вiдповiдаю, бо кому зараз потрiбнi мої ноги?
Мати прикладає руки до грудей, далi бере листа, безпорадно розглядає
його з усiх бокiв, навiть нюхає:
- Махоркою пахне... Може, ти, сину, хоч щось второпаєш?
- Я ж, мамо, тiльки по-друкованому вмiю. - I в мене теж трохи жалiснiє
голос.
- Чого б ото людям не зробити однакове письмо - i читане, i писане? -
журиться мати над наукою, а далi наказує: - Бiжи, сину, до дядька Миколи,
хай прийде прочитає.
- В чому ж це я, мамо, побiжу? - зиркаю на свої ноги i аж пiдростаю вiд
надiї, але одразу ж немилосердно кривлюсь: - Тепер так усюди розгасло...
-У моїх доскочиш - тiльки не гайся, - мати скидає свої старенькi
чорнобривцi.
Я, наче саме щастя, хапаю чоботи, нашвидкуруч навстоячки намотую онучi
i через хвилину стаю козаком-завзятцем, дарма що маминi чорнобривцi
завеликi, дарма що в них пришви чорнi, а халяви жовтi.
- Ну, як, мамо? - питаюсь, пристукуючи каблуками. Та хiба матерi до
мого раювання? Вона вже свариться на мене очима:
- Бiжи борше!
- Я в один лет домчусь, як на чортопхайцi!
Коли ти маєш чоботи, то ноги тебе несуть, мов пташинi крила.
Я вилiтаю з хати, щось переможно кричу дiдовi, ляпаю руками по
задубiлих халявах, а вони озиваються музикою. Та дiда теж чогось не
веселить моя радiсть, вiн заклопотано схиляється над колесом, а я
перелiтаю через ворота, i вже мої чоботи з розгону розбризкують весняну
вулицю.
Тепер i заспiвати можна по-парубоцьки:
А вулиця та вузенька,
Чого трава зелененька?
Вулиця наша насправдi вузенька, ще й покарлючена. Весною, коли на її
колiї й зеленi морiжки падає вечiр, вона стає схожою то на рiчку, то на
довжелезний мiст. Тут з-за хворостяних тинiв привiтно здоровкаються з
людьми веснянкуватi вишняки, а в них то сумують, то веселiють бiленькi й
блакитнавi хати. Нашi вуличани, окрiм хлiборобства, ще мають i ремество в
руках: столярство, шевство, стельмахiвство, бондарство i мiрошництво.
Серед майстрового люду найбiльшої слави зажив мiй дiд Дем'ян, якого
знав увесь повiт. Чого тiльки не вмiв мiй дiдусь! Треба десь зробити
сiчкарню, драча, крупорушку чи керата, - спiваючи, зробить, дайте тiльки
залiза, дерева i ввечерi добру чарку монопольки. А хочете вiтряка, то й
вiтряка вибудує пiд самi хмари; у кузнi вкує сокиру, у стельмашнi
злагодить воза й сани, ще й дерев'янi квiти розкидає по них.
Залiзо й дерево аж спiвали в дiда, поки сила не повиходила з його рук.
Мiг чоловiк нехитрим iнструментом вирiзати i просту людину, i святого.
Сусiди не раз, смiючись, згадували, як на замовлення вiн робив нашому
пановi фiгури апостолiв Петра й Павла. Вони виходили з дерева не пiсними
святенниками, а могутнiми молодоокими бороданями, яким приємно було
тримати в руках i книгу, i ключi вiд раю.
Якийсь час вечорами бабуся обходила катрагу, де стояли святi,
спасаючись, щоб вони зненацька не заговорили до неї, а люди пiзнавали в
них наших красивих дiдуганiв Дебелюка i Марущака. Фiгури закрасувались
перед входом до панського палацу, а жаднюга пан, звикши все мати на
дурничку, не заплатив анi шеляга колишньому крiпаковi. Дiд якось нагадав
вельможному за плату, але той ляше розреготався i крiзь смїх сказав:
- То це ж, Дем'яне, завелика честь, коли пан винен мужиковi! Чи тобi не
досить її?
Тодi мiй дiд i показав свiй норов: уночi вiдiкрав у пана апостолiв i
порiзав їх на дрова. Вранцi коло нашого подвiр'я вже юрмилися люди,
розглядаючи розкиданi бiля дровiтнi голови, бороди, тулуби i ноги святих.
Коли хтось дорiкнув майстровi, навiщо вiн отак розправився з фiгурами, дiд
махнув рукою i сказав:
- Не порiж, то знов стоятимуть бiля панської кам'яницi, хай там тiльки
одне горе стоїть!
Незабаром над'їхав за фiгурами розлючений пан зi своїми гайдуками.
Побачивши, що робиться на подвiр'ї майстра, вiн вилаявся i на нашiй, i на
чужiй мовi та й подався до батюшки зi скаргою на богохульство. Свята
церква поклала на дiда покуту: вiн якийсь час мусив кожного, навiть
найменшого, свята ходити на всi богослужби. I тодi найбiльше дiдусь
вистоював бiля найкращих святих - Юрiя i Iллi, бо хто не знає, що Юрiй
ненавидiв змiїв i панство, а Iлля громовими стрiлами бив чортiв,
розтоплюючи бiсiвську шерсть i м'ясо на смолу?..
Наспiвуючи, я добiгаю до обiйстя дядька Миколи, якого по-вудичному
прозивають Бульбою. Вiн якраз, широко розставивши ноги, стоїть бiля обори
i коле дрова. Сам дядько Микола рудий, кирпатий i невеликий на зрiст, зате
вусища в нього зародили, наче у гетьмана, а пiд ними i поверх них то
чаяться, то розгулюють посмiшка i насмiшка. Жив дядько Микола хоч i бiдно,
зате весело: вiн нiколи не впадав у журбу, нiколи не прибiднювався, а
навпаки, любив так похвалитися, щоб iще хтось не крiзь смуток дивився на
свiт.
Сiяв, наприклад, чоловiк десятину жита i вже наперед прикидав на полi:
- Зберу з цiєї десятини вiрних двадцять кiп, кожна копа дасть по
двадцять пудiв, це вийде чотириста ще й з гаком. То чи не пора вже тепер
будувати нову комору?
А згодом виходило, що зародило на десятинi лише вiсiм вiрних кiп, кожна
видала вiсiм пудiв, i, коли хтось говорив про це дядьковi Миколi, вiн,
анiтрохи не журячись, вiдповiдав:
- Хiба я винен, що погода не послухалась бога й мене? Тiльки ж через
неї не добрав я трохи зерна, так зате полова яка: хоч сам їж, хоч посоли i
попадю годуй! Аби мав корiвчину, то на цiй половi давала б вона не молоко,
а саму сметану.
- А може, одразу-масло, - шпигала тiтка Ликерiя, вона нiяк не могла
звикнути до вихвалянь свого мужа.
- От цього, жiнко, вже не може бути: масло через дiйки не пролiзе, -
уточнював безневинно дядько Микола.
- А щоб тебе та бодай тебе, - i посмiшка змивала з пожовклого обличчя
донедавню причепливiсть.
Навiть у страшний тисяча дев'ятсот тридцять третiй рiк, голодуючи,
дядько Микола кепкував iз своєї недолi. Зустрiв його я весною вже
обрезклого, розбалакались про людське горе, згадали сусiдiв, що передчасно
перейшли на цвинтар, посумували, а про себе чоловiк сказав:
- Нам що з Ликерiею? Хлiба нема, зате маємо в свою волю м'яса: у мене ж
худоби, не лiчено було! - В його очах, обведених тiнями голоду, з'явилася
давня усмiшка життєлюба, а в моїх - сльоза... Не знаю чого, але в селi
подейкували, що дядько Микола десь був знайшов перо жар-птицi. От аби
знаття, чи правда це?..
Зараз дядько Микола смачно навпiл розколює березовi i грабовi кряжi.
Робить це вiн так: пiдiйме над головою колуна, замахнеться, скаже "гех" -
i дерево розвалюється надвоє, i знову "гех" - i знову на землю летять
половинки.
Я прислухаюсь до його гехання й починаю посмiхатися.
- Ти. чого, пiдпомагачу, зуби шкiриш? - дивується дядько Микола,
розгойдуючи рясну, на дрiбних зборках свиту.
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Моїм батькам - Ганнi Iванiвнi
й Панасу Дем'яновичу з любов'ю i зажурою
РОЗДIЛ ПЕРШИЙ
Прямо над нашою хатою пролiтають лебедi. Вони летять нижче розпатланих,
обвислих хмар i струшують на землю бентежнi звуки далеких дзвонiв. Дiд
говорить, що так спiвають лебединi крила. Я придивляюсь до їхнього маяння,
прислухаюсь до їхнього спiву, i менi теж хочеться полетiти за лебедями,
тому й пiдiймаю руки, наче крила. I радiсть, i смуток, i срiбний передзвiн
огортають та й огортають мене своїм снуванням.
Я стаю нiби меншим, а навколо бiльшає, росте i мiниться увесь свiт: i
загачене бiлими хмарами небо, i одноногi скрипучi журавлi, що нiкуди не
полетять, i полатанi веселим зеленим мохом стрiхи, i блакитнава дiброва
пiд селом, i чорнотiла, туманцем пiдволохачена земля, що пробилася з-пiд
снiгу.
I цей увесь свiт трiпоче-мiниться в моїх очах i вiддаляє та й вiддаляє
лебедiв. Але я не хочу, щоб вони одлiтали вiд нас. От коли б якимсь дивом
послухали мене: зробили круг над селом i знову пролетiли над нашою хатою.
Аби я був чародiєм, то хiба не повернув би їх? Сказав би таке таємниче
слово! Я замислююсь над ним, а навколо мене починає кружляти видiння
казки, її нерозгаданi дороги, дрiмучi пралiси i тi гуси-лебедята, що на
своїх крилах виносять з бiди малого хлопця.
Казка вкладає в мої уста оте слово, до якого дослуховуються земля i
вода, птиця в небi й саме небо...
А в цей час надi мною твориться диво: хтось невидимим смичком провiв по
синьому пiднебессi, по бiлих хмарах, i вони забринiли, як скрипка. Я
тягнусь догори i сам собi не вiрю: вiд зарiчки знову над нашою хатою
пролiтають лебедi!
Чи вони послухались мого слова-обкружляли навколо села й повернулись до
мене, чи це новий ключ?..
А вiща скрипка i срiбний вiдгомiн бринять, єднаються над моїм
дитинством, пiдiймають на крила мою душу i забирають її в нерозгадану
далину. I хороше, i дивно, i радiсно стає менi, малому, в цiм свiтi...
"Так-так-так", - притирається до моєї ноги стара, з перебитим крилом
качка. Вона чогось непокоїться, викручує рухливу шию i то одним, то другим
оком придивляється до неба i трiпоче єдиним крилом. Їй щось дуже важливе
хочеться сказати менi, та вона бiльше не знає слiв i знову повторює:
"Так-так-так"^
За високою стрункою дзвiницею, що теж поривається вгору, десь у бiлому
пiдхмар'ї зникають лебедi, але дзвiн їхнiх крил ще озивається в менi, а
може, то вже озиваються розбудженi дзвони на дзвiницi?
- От i принесли нам лебедi на крилах життя, - говорить до неба i землi
мiй дiд Дем'ян; у його руцi весело поблискує струг, яким вiн донедавна
вистругував шпицi.
- Життя? - дивуюсь я.
- Еге ж: i весну, i життя. Тепер, внучку, геть-чисто все почне оживати:
скресне крига на рiках та озерах, розмерзнеться сiк у деревах, прокинеться
грiм у хмарах, а сонце своїми ключами вiдiмкне землю.
- Дiду, а якi у сонця ключi? - ще бiльше дивуюсь я, бо й не догадувався
досi, що воно, наче людина, може мати ключi.
- Золотi, внучку, золотi.
- I як воно вiдмикає ними землю?
- А ось так: якоїсь доброї години гляне сонце iз свого вiконечка вниз,
побачить, що там i земля, i люди, i худiбка, i птиця помарнiли i скучили
за весною, та й спитає мiсяця-брата, чи не пора землю вiдiмкнути? Мiсяць
кивне головою, а сонце посмiхнеться i на промiннi спустить у лiси, у луки,
в поля i на воду ключi, а вони вже знають своє дiло!
Я уважно слухаю дiда i раптом страхаюсь:
- Дiду, а сонце не може їх загубити, як наша мама?
- Що, що, надзигльований? - мов сiро-блакитнавi, побризканi росою
безсмертники, оживають старi очi. Дiд ошелешено пiдкидає вгору брови,
потiм одгетькує мене вiльною рукою i починає смiятись. Вiн дуже гарно
смiється, хапаючись руками за тин, ворота, рiжок хати чи дерево, а коли
нема якоїсь пiдпiрки, тодi нею стає його присохлий живiт. В таку хвилину
вся дiдова постать перехитується, карлючки вусiв одстовбурчуються, з рота
вириваються клекiт i "ох, рятуйте мою душу", з одежi осипається дерев'яний
пилок, а з очей так бризкають сльози, що хоч горня пiдставляй пiд них.
Тепер я заспокоююсь: значить, сонце не може загубити своїх ключiв, воно
їх десь носить на шиї або ув'язує на руцi. Так i треба, щоб потiм не
бiдкатись i не морочити комусь голови.
- Дiду, а куди лебедi полетiли?
- На тихi води, на яснi зорi, - пересмiявшись i споважнiвши, урочисто
каже дiд, поглядом показує менi на хату i йде до вчорнiлої катраги
майструвати колеса.
- "Так-так-так", - погоджується стара качка i ще раз одним оком
поглядає вгору.
А я стою серед подвiр'я i по-своєму перебираю дiдовi слова. Передi
мною, наче брама, розчиняється дiброва, до мене живовидячки наближаються
далекi тихi води i прихиленi до них зорi. Це в таких краях, де я ще не
бував. I покотилась туди моя стежина, мов клубочок.
I так менi хочеться пiти в лiсову далечiнь, побачити з якогось
незнайомого берега отих, наче зi срiбла вилитих, лебедiв, подивитись на
їхнi спiвучi крила, що в теплому iрiю захопили весну та й принесли нам.
Але з ким я пiду i де менi взяти чобiт?
Тiльки тепер дивлюся на свої босi посинiлi ноги, важко зiтхаю i
плентаюсь до хати, щоб не схопити маминого запотиличника. I що це за мода
пiшла: не встигнеш босонiж вискочити з хати, як одразу сварять, а то й
духопелять тебе i називають махометом, вариводою, лоботрясом. А в чому ж
ти вискочиш, коли тепер не кожний дорослий розживеться на взуття? Скажи
про це, - знову ж розумником назвуть тебе, затюкають, ще й згадають, що за
мною давно плаче попруга з мiдною пряжкою, горiла б вона зi своїм
плаканням ясним вогнем!
А як дурно-пусто перепало менi, коли тiльки зазимiло i перший льодок
запах чорнобривцями! Тодi наш прицерковний пагорб i ковзанку бiля нього
вкрила дiтвора - усi на санчатах або на дерев'яних ковзанах. Вони
робляться так: береш по довжинi чобота брусочок березини, явора або
кленини, вистругуєш з нього копаничку, робиш схiдчик для каблука, а низом
рiвненько пропускаєш дрiт, чим товщий, тим краще. От i вся мудрацiя, зате
скiльки втiхи вiд неї!
Дивився-дивився я з вiкна, як раюють iншi, та й, вибравши слушну
хвилину, тихцем шатнувся у сiни, вихопив з-пiд жорен ночовки, заарканив їх
мотузочком i босонiж пометлявся до дiтвори. Нiхто й не здивувався, що я
притирився з такою снастю, бо на чому тiльки тут не каталися: однi на
санчатах, другi на грамаках, третi на шматковi жерстi, четвертi умудрилися
замiсть ковзанiв осiдлати притертi худоб'ячi кiстки, п'ятi - на пiдковах.
А Iван дядька Миколи спукався на перевернутому догори ногами ослiнчику.
Головне було - не на чому їхати, а щоб тiльки їхати, коли ж гепнешся - не
кривитися, а реготати з усiма.
Яка то була втiха вибратись на самiсiньку макiвку пагорба, переможцем
поглянути на заснiжене село, що бавилось димами, всiстись на свого
самоката i - гайда, гайда, гайда на весь дух донизу!
Машинерiя твоя летить, аж гуде, вiтер у вухах пересвистує, збоку собаки
гавкають, на дзвiницi дзвонять, перед тобою хати хитаються, пiдстрибують,
уся земля йде обертасом, а ти, мов кум королю, розсiвся на своїх ногах,
щоб не так мерзли, i переганяєш дiвчат або якогось страхополоха, з розгону
врiзаєшся у чиїсь санчата i м'ячем вилiтаєш на снiг. А ззаду ще i ще хтось
наїжджає на тебе, i вже росте отакенна купа, в якiй усе регоче, верещить,
клубочиться, видирається наверх i жужмом котиться вниз.
З цiєї веселої i теплої копицi раптом хтось почав мене за ковнiр
витягати на свiт божий. Вiн одразу потемнiв у моїх очах, коли я опинився
перед поблiдлою од страху i гнiву матiр'ю. Ось тепер усi почали дивитись
на мене, нiби я з мiсяця звалився. А хтось уже принiс матерi ночовки, що
встигли чомусь надколотись. Мати пiдхопила їх пiд руку та й, не дуже
церемонячись, потягла мене з грища на розправу. Хотiв я гайнути кудись
навтiки, де перець не росте, та материна рука наче приросла до моїх обох
ковнiрiв. Гай-гай, куди подiлася моя радiсть, коли я поперед ночовок i
матерi поплентався додому.
Ну, а яке потiм було сум'яття, ви, напевне, догадуєтесь: спершу з мене
вибивали дурування i примовляли, який я бузувiр, опришок, урвиголова,
харциз, каламут i навiть химород. На таке противне слово я нiяк у душi не
мiг погодитись. Але й перечити не став, знаючи, що за це можна вiдхопити
зайвого духопелика. Далi менi маминою хусткою на два гудзи перев'язали
шию, запакували на пiч, де парилось просо, i почали обпоювати малиновим
чаєм, який зовсiм був би добрим, аби коло нього хоч лежала грудочка цукру.
На другий день уже було вiдомо, що чортяка мене не вхопить, бо я вночi
нi разу не бухикнув. Тому дiд зауважив, що я одчайдух i весь удався в
нього, а мати сказала, що - в оглашенного. Пiсля цього ми з дiдом
перезирнулись, усмiхнулися, мати посварилась на мене бровами i кулаком, а
бабуня вирiшила повести свого безклепкого внука до церкви. Там я мав i
покаятись, i набратися розуму, якого усе чомусь не вистачало менi. Та я не
дуже цим i журився, бо не раз чув, що такого добра бракувало не тiльки
менi, але й дорослим. I в них теж чогось вискакували клепки, розсихались
обручi, губились ключi вiд розуму, не варив баняк, у головi лiтали джмелi,
замiсть мiзкiв росла капуста, не родило в черепку, не було лою пiд
чуприною, розум якось втулявся аж у п'яти i на в'язах стирчала макiтра...
Отож ранком я вже мало не розкошував: мати на часинку позичила в
сусiдiв чоботи i, шмаруючи їх березовим дьогтем, заходилася повчати, щоб я
у церквi не лобурясничав, не шморгав носом, не крутивоя дзигою, не ловив
гав, не перся наперед, не смiявся, не пирхав, не лiз на крилас та частiше
хрестив лоба. Узнавши геть-чисто все, чого не можна робити в церквi, я
подався на вулицю, то опереджаючи бабусю, то залишаючись позад неї, а їй
хотiлося вести мене тiльки за руку. I чого всi жiнки забувають, що хлопець
є хлопцем?
Перед тим як зайти в церкву, бабуся побожно перегнулася, зробив i я
так, але, видать, не догодив i схопив саме те слово, якого ще не доказали
вчора. В божому храмi страшенно пахло свiжовиробленими кожухами i
розiгрiтим воском. I в бабинцi, i в притворах молилися люди, а мiж ними
незграбився розчепiрений титар, якого боялася уся дiтвора. Зараз вiн робив
двi роботи: збирав коновчаний збiр i гасив свiчi. Губи в нього товстi,
капшучистi: дмухне, свiчка тiльки блим - i вже нема нi вогника, нi обличчя
святого за ним.
Люди казали, що церковний староста з одних недогаркiв нажив казан
грошви. Титар гнiвався на таку мову й говорив, що через церкву й "таке
врем'я" скоро стане дрантогузом. Одначе титареве подвiр'я поки ще не
закарлючувалось на дрантогузтво: було кому на ньому iржати, мукати, бекати
i кувiкати. А "таке врем'я" позначилось тiльки на титаревих стiнах: вiн,
неначе шпалерами, обклеїв їх скатертинами керенок вартiстю в сорок i
двадцять карбованцiв -. сорокiвки ближче до божницi, двадцятки - до
помийницi.
Бабуся перед якимсь втемнiлим образом поставила саморобну свiчечку й
ревно почала молитися доти, поки не згадала, що менi доконче треба
показати грiзний i страшний суд - господа нашого Iсуса Христа друге
пришестя. Це пришестя було намальоване за бабинцем прямо на дерев'янiй
стiнi. Через те що з вогкого дерева капало, страшний суд видавався ще
страшнiшим: на ньому плакали i праведники, i грiшники.
I чого тiльки не було на тому судiї? Тут на веселцi, як на гойдалцi,
владно сидiв Христос-вседержитель, пiд ним чиясь дебела рука важила на
шалькових терезах правду i кривду, обабiч вседержителя на бiлих хмарах
стояли пророки, богородиця i Iван Предтеча. Нижче, лiворуч, був рай,
обнесений товстелезним кам'яним муром. Святий Детро вiв до райської брами
виснажених праведникiв, а в самому раю уже стояли три бородатi праотцi i
гурт веселих запорожцiв, усi вони були в широких червоних штанях i при
зброї, на їхнiх головах пишалися довгi оселедцi.
А от праворуч починалося справжнє страхiття: тут юрмилися чорнi, наче
вони всю зиму кiптюжились у коминi, чорти i вогнем дихала мерзопакосна
пащека змiя. До неї, туманiючи вiд жаху, пiдходили грiшники: п'яниця з
барилком горiлки, товстий салганистий пан, що наїв м'яса на чужому горi,
мельник-злодюга з привiшеним на шиї жорном, суддя-хапуга з торбою
нечестивих грошей, чернець, що заглядав не в святе письмо, а в грiховнi
суєти, якась пiдмальована, гарно зодягнена, але гордовита панi, пiд нею
було написано: "Пиха". За нею карлючились брехуни i донощики з язиками,
схожими на копистки, та iнша дрiбна потерть, що не жила, а тiльки
хитрувала i грiховодила на землi.
Хоча й страшнувато було дивитися на все це людинопадiння, але я таки
придивлявся до нього. На моє щастя, тут нiкого не було з тих дурноп'ятих,
якi босонiж спускалися б у ночовках, i це мене трохи заспокоїло...
- Михайле, ти ще не в хатi?! - гримнув з катраги дiд. - Гляди: перепаде
нам обом за лебедiв! - i вiн для чогось поглянув угору, де сонце i
блакитнi розводи змагалися з хмарами.
Я ще раз зiтхнув - це i для себе, i щоб дiд пожалiв мене, безчобiтного,
- та й, думаючи своє, почав витирати ноги об прочовганий жорник, що лежить
бiля нашого порога. Отут, ближче до призьби, темнiє глибка, в якiй лiтує
качка. Вона вже й тепер, наслухавшись лебедiв, поглядає на свiй закоморок
- теж почула тепло. Хоча наша качка й однокрила, та своєю смiливiстю i
тямущiстю дивує всiх вуличан. Весною, коли повиводяться курчата, вона весь
час клопочеться бiля чужого виводка. А побачить десь ворону, то так уже
пересварюється з нею та накостричується одним крилом i шиєю, що чорнокрила
дзьобаха зо зла каркне i полетить далi шукати здобич.
Вмiла качка якось i в людях розбиратись. Коли бiля нашої хвiртки
з'являлася добра людина, ми чули догiдливе чи розважливе "так-так-так".
Iшла славна людина до хати, то й качка, хильцем-хильцем, супроводила її,
немовби статечна господиня. Та досить було з'явитися на вулицi лютобровому
дерилюду Митрофаненку або хитрюзi й пустомолоту Юхриму Бабенку, як птиця
нагогошувалась, починала вибивати ногами сердиту плетеницю i застуджено
репетувати: "ках-ках-ках!"
- Зараза безкрила, - завжди ще бiля ворiт настручувався на неї
Митрофаненко, i на перенiссi в нього вибивався жировий вузол. - Теж має
щось проти тебе!
А Юхрим Бабенко облесно викруглював у посмiшцi коржастi щоки, розводив
довгими руками i, поолививши голос, удавано дивувався :
- I де, i за якими океанами-морями ви таку преiнтересну птаху дiстали?
А ногами як орудує! Поставте її на ступу, то й проса втовче.
- А тебе, шилохвостий, напевне, i в ступi не втовчеш, - косував на
нього дiд.
- У всякого свiй нрав i характер, i розум iмiється, - не дуже й
зобиджався Юхрим. - Ви ще почуєте про мене i в селi, i поза селом!
До роботи Юхрим був рiдким, наче юшка, зате круто мiг замiсити якусь
сутягу чи паскудство i на ньому показати спритнiсть своєї невеликої
голови, мiзки якої найбiльше були нацiленi на свiжу копiйку. Дух її
колишнiй пiдписар i пiд льодом чув. Тiльки значно пiзнiше, розпiзнавши
дрiбненьку, злукавлену i пiдступну душу Юхрима Бабенка, я зрозумiв дiдовi
слова:
- Сто друзiв - це мало, один ворог - це багато!..
Знiтившись, я стаю на порiг, знову ж таки розмiрковуючи, як би так
вв'юнитися в хату, щоб тебе й не дуже бачили. Добре було б, коли б саме
тепер хтось заглянув до нас у гостi чи хоча б мама почала спiвати. Тодi в
неї обличчя i очi жалiснiють та й жалiснiють, а ти в цю часину вискакуй на
пiч i нишкни, поки не просохнуть ноги, або стружи щось кiскою - i не дуже
подавай голос. Але в гостi до нас нiхто не квапиться i з хати не чути
нiякого спiву. А ноги вже цвяшками пiдбиває холод, i хоч-не-хоч, а таки
мусиш навинутися на очi матерi. Як вона зараз почне вичитувати, я
приблизно догадуюсь. Тут головне нi в чому їй не перечити - нi словом, нi
очима, а тiльки сумно похнюпити голову, повинитись трохи, а далi зненацька
запитати про таке, що одразу б набакирило материнi думки на щось iнше. Що
не кажiть, а iнодi це пособляє.
На вулицi чути чиїсь кроки. Я трохи оживаю, обертаюсь, i спочатку
дивлюсь не на того, хто чалапає, а на те, чим вiн чалапає, бо коли в тебе
немає чобiт, то ти починаєш оглядати людину з нiг.
Попiдтинню, де трохи сухiше, iде наш голова комбiду дядько Себастiян, i
я одразу оживаю.
- Добрий ранок, парубче! - забачивши мене, привiтно здоровкається
дядько Себастiян. На його високiй статурнiй постатi метляється
кавалерiйська шинелина, з-пiд якої вiдстовбурчується пiстолет. - Ти чого,
сякий, а не такий, на холодi вухналi куєш зубами?
- Ги-ги, - смiюся я.
- Вiн ще й регоче! - наче сердиться дядько Себастiян i грiзно хитає
головою; його рудий чуб вогнистим начосом метнувся над бровами, i чоловiк
починає запихати його в стареньку будьонiвку. - Чого босонiж стоїш?
- А то ви не знаєте чого? Купило притупило.
- Тодi сиди, халамиднику, в запiчку i не вирипуй хати! - гримає дядько
Себастiян.
А я, тримаючись за клямку, виграю дверима i посмiхаюсь.
- Дивiться на нього: босе, а чогось радiє!
- Птиця також боса ходить, i не журиться, - смiючись, вiдповiдаю я.
То що пiсля цього дядьку Себастiяну робити? Вiн примружується i починає
натрушувати смiх на ворота, i нам приємно дивитися один на одного, хоча
один з нас взутий, а другому взуття тiльки сниться.
- Дядьку Себастiяне, у вас пiд шинелею стеєр?
- А ти звiдки знаєш? - дивується чоловiк.
- Сорока на крилi принесла.
- Краще б вона тобi чоботи принесла.
- Ви його в бандитiв забрали?
- В бандитiв.
- А вiн добре б'є?
- Нiчого.
- От аби менi хоч раз бабахнути, - аж мружусь вiд задоволення,
уявляючи, як би я стрельнув iз стеєра.
- Найшов забавку! - хмурнiє обличчя дядька. - Краще було б, дитино, аби
нi ми, нi ви не знали цих забавок.
Тут уже я дядьку Себастiяну й трохи не вiрю, хоч вiн правдивий i добрий
чоловiк. Це ж як гарно, коли є зброя - i шабля, i карабiн, i спис, як у
червоних козакiв: одне тобi рубає, дрхге стрiляє, третє, як на плакатi, по
семеро всяких ворогiв так наскрiзь прохромлює, що вони тiльки ногами
дригають i розгублюють чорнi капелюхи. Та хiба старшi всю правду кажуть
малим? До цього нам не звикати.
Дядько Себастiян спирається на ворота, а я ближче пiдходжу до нього.
Вiн косує довгастим оком, примiряється, через ворота хоче вхопити мене за
руку. Я, гигикаючи, вiдскакую од нього, а потiм знову наближаюсь - i все
починається заново. Така забава подобається нам обом, хоча я з опаскою
iнколи поглядаю на вiкна. Побавившись i так i не впiймавши мене, дядько
виймає з кишенi прим'ятого листа:
- Маєш вiд батька. Неси мерщiй матерi.
- Спасибi. То, може, зайдете до хати? - запрошую дядька i прикидаю в
головi: як би це добре було - мати i старi заметушилися б по хатi, почали
журитися i радiти, а я прикипiв би до дядька Себастiяна, слухав би листа i
досхочу роздивлявся б стеєр. - Загляньте до нас, дядьку Себастiяне.
- Нема часу, дитино, - люди чекають, - руйнує всi мої надiї дядько.
- Жаль, жаль, - кажу статечно, беру листа i вже сторч головою так
влiтаю в хату, щоб насамперед в очi впадали не ноги, а лист, - Мамо, вiд
тата!
- Ой, - аж застогнала мати i прикрила повiками очi. Товстий починок
випадає з її руки i розмотує по долiвцi пряжу. - Кажеш, вiд тата?
- Еге ж! - переможно вiдповiдаю, бо кому зараз потрiбнi мої ноги?
Мати прикладає руки до грудей, далi бере листа, безпорадно розглядає
його з усiх бокiв, навiть нюхає:
- Махоркою пахне... Може, ти, сину, хоч щось второпаєш?
- Я ж, мамо, тiльки по-друкованому вмiю. - I в мене теж трохи жалiснiє
голос.
- Чого б ото людям не зробити однакове письмо - i читане, i писане? -
журиться мати над наукою, а далi наказує: - Бiжи, сину, до дядька Миколи,
хай прийде прочитає.
- В чому ж це я, мамо, побiжу? - зиркаю на свої ноги i аж пiдростаю вiд
надiї, але одразу ж немилосердно кривлюсь: - Тепер так усюди розгасло...
-У моїх доскочиш - тiльки не гайся, - мати скидає свої старенькi
чорнобривцi.
Я, наче саме щастя, хапаю чоботи, нашвидкуруч навстоячки намотую онучi
i через хвилину стаю козаком-завзятцем, дарма що маминi чорнобривцi
завеликi, дарма що в них пришви чорнi, а халяви жовтi.
- Ну, як, мамо? - питаюсь, пристукуючи каблуками. Та хiба матерi до
мого раювання? Вона вже свариться на мене очима:
- Бiжи борше!
- Я в один лет домчусь, як на чортопхайцi!
Коли ти маєш чоботи, то ноги тебе несуть, мов пташинi крила.
Я вилiтаю з хати, щось переможно кричу дiдовi, ляпаю руками по
задубiлих халявах, а вони озиваються музикою. Та дiда теж чогось не
веселить моя радiсть, вiн заклопотано схиляється над колесом, а я
перелiтаю через ворота, i вже мої чоботи з розгону розбризкують весняну
вулицю.
Тепер i заспiвати можна по-парубоцьки:
А вулиця та вузенька,
Чого трава зелененька?
Вулиця наша насправдi вузенька, ще й покарлючена. Весною, коли на її
колiї й зеленi морiжки падає вечiр, вона стає схожою то на рiчку, то на
довжелезний мiст. Тут з-за хворостяних тинiв привiтно здоровкаються з
людьми веснянкуватi вишняки, а в них то сумують, то веселiють бiленькi й
блакитнавi хати. Нашi вуличани, окрiм хлiборобства, ще мають i ремество в
руках: столярство, шевство, стельмахiвство, бондарство i мiрошництво.
Серед майстрового люду найбiльшої слави зажив мiй дiд Дем'ян, якого
знав увесь повiт. Чого тiльки не вмiв мiй дiдусь! Треба десь зробити
сiчкарню, драча, крупорушку чи керата, - спiваючи, зробить, дайте тiльки
залiза, дерева i ввечерi добру чарку монопольки. А хочете вiтряка, то й
вiтряка вибудує пiд самi хмари; у кузнi вкує сокиру, у стельмашнi
злагодить воза й сани, ще й дерев'янi квiти розкидає по них.
Залiзо й дерево аж спiвали в дiда, поки сила не повиходила з його рук.
Мiг чоловiк нехитрим iнструментом вирiзати i просту людину, i святого.
Сусiди не раз, смiючись, згадували, як на замовлення вiн робив нашому
пановi фiгури апостолiв Петра й Павла. Вони виходили з дерева не пiсними
святенниками, а могутнiми молодоокими бороданями, яким приємно було
тримати в руках i книгу, i ключi вiд раю.
Якийсь час вечорами бабуся обходила катрагу, де стояли святi,
спасаючись, щоб вони зненацька не заговорили до неї, а люди пiзнавали в
них наших красивих дiдуганiв Дебелюка i Марущака. Фiгури закрасувались
перед входом до панського палацу, а жаднюга пан, звикши все мати на
дурничку, не заплатив анi шеляга колишньому крiпаковi. Дiд якось нагадав
вельможному за плату, але той ляше розреготався i крiзь смїх сказав:
- То це ж, Дем'яне, завелика честь, коли пан винен мужиковi! Чи тобi не
досить її?
Тодi мiй дiд i показав свiй норов: уночi вiдiкрав у пана апостолiв i
порiзав їх на дрова. Вранцi коло нашого подвiр'я вже юрмилися люди,
розглядаючи розкиданi бiля дровiтнi голови, бороди, тулуби i ноги святих.
Коли хтось дорiкнув майстровi, навiщо вiн отак розправився з фiгурами, дiд
махнув рукою i сказав:
- Не порiж, то знов стоятимуть бiля панської кам'яницi, хай там тiльки
одне горе стоїть!
Незабаром над'їхав за фiгурами розлючений пан зi своїми гайдуками.
Побачивши, що робиться на подвiр'ї майстра, вiн вилаявся i на нашiй, i на
чужiй мовi та й подався до батюшки зi скаргою на богохульство. Свята
церква поклала на дiда покуту: вiн якийсь час мусив кожного, навiть
найменшого, свята ходити на всi богослужби. I тодi найбiльше дiдусь
вистоював бiля найкращих святих - Юрiя i Iллi, бо хто не знає, що Юрiй
ненавидiв змiїв i панство, а Iлля громовими стрiлами бив чортiв,
розтоплюючи бiсiвську шерсть i м'ясо на смолу?..
Наспiвуючи, я добiгаю до обiйстя дядька Миколи, якого по-вудичному
прозивають Бульбою. Вiн якраз, широко розставивши ноги, стоїть бiля обори
i коле дрова. Сам дядько Микола рудий, кирпатий i невеликий на зрiст, зате
вусища в нього зародили, наче у гетьмана, а пiд ними i поверх них то
чаяться, то розгулюють посмiшка i насмiшка. Жив дядько Микола хоч i бiдно,
зате весело: вiн нiколи не впадав у журбу, нiколи не прибiднювався, а
навпаки, любив так похвалитися, щоб iще хтось не крiзь смуток дивився на
свiт.
Сiяв, наприклад, чоловiк десятину жита i вже наперед прикидав на полi:
- Зберу з цiєї десятини вiрних двадцять кiп, кожна копа дасть по
двадцять пудiв, це вийде чотириста ще й з гаком. То чи не пора вже тепер
будувати нову комору?
А згодом виходило, що зародило на десятинi лише вiсiм вiрних кiп, кожна
видала вiсiм пудiв, i, коли хтось говорив про це дядьковi Миколi, вiн,
анiтрохи не журячись, вiдповiдав:
- Хiба я винен, що погода не послухалась бога й мене? Тiльки ж через
неї не добрав я трохи зерна, так зате полова яка: хоч сам їж, хоч посоли i
попадю годуй! Аби мав корiвчину, то на цiй половi давала б вона не молоко,
а саму сметану.
- А може, одразу-масло, - шпигала тiтка Ликерiя, вона нiяк не могла
звикнути до вихвалянь свого мужа.
- От цього, жiнко, вже не може бути: масло через дiйки не пролiзе, -
уточнював безневинно дядько Микола.
- А щоб тебе та бодай тебе, - i посмiшка змивала з пожовклого обличчя
донедавню причепливiсть.
Навiть у страшний тисяча дев'ятсот тридцять третiй рiк, голодуючи,
дядько Микола кепкував iз своєї недолi. Зустрiв його я весною вже
обрезклого, розбалакались про людське горе, згадали сусiдiв, що передчасно
перейшли на цвинтар, посумували, а про себе чоловiк сказав:
- Нам що з Ликерiею? Хлiба нема, зате маємо в свою волю м'яса: у мене ж
худоби, не лiчено було! - В його очах, обведених тiнями голоду, з'явилася
давня усмiшка життєлюба, а в моїх - сльоза... Не знаю чого, але в селi
подейкували, що дядько Микола десь був знайшов перо жар-птицi. От аби
знаття, чи правда це?..
Зараз дядько Микола смачно навпiл розколює березовi i грабовi кряжi.
Робить це вiн так: пiдiйме над головою колуна, замахнеться, скаже "гех" -
i дерево розвалюється надвоє, i знову "гех" - i знову на землю летять
половинки.
Я прислухаюсь до його гехання й починаю посмiхатися.
- Ти. чого, пiдпомагачу, зуби шкiриш? - дивується дядько Микола,
розгойдуючи рясну, на дрiбних зборках свиту.