Страница:
собака з'їв зозулясту.
- А ти дуже хочеш мати книжки?
- I не питай, - посмутнiшав я.
- То ми розживемося на них, - заскакали бiсики в насмiшкуватих очах
Гиви. - Ось я тобi на самий Великдень справжню кумерцiю зроблю.
- На великдень?
- Еге. Оцей рудий дiдько, що продав тобi "Три торби реготу", на
великдень бере не тiльки цiлi крашанки, але й битки: вiн дуже ласий до
яєць - накришує їх у миску, солить i їсть ложкою, наче кашу. Сам бачив!
- Ну i що з того? - нiяк не можу второпати, куди тягне Гива мотузочок.
- Що? От за великоднi битки й накупуєш собi книг.
- Де ж я цих биток наберу?
- Натовчемо на цвинтарi! - впевнено каже Гива. - Я тобi до великодйя
зроблю вощанку, i ти нею роздобудеш цiлу торбу крашанок, що торбу -
цiлiсiнький мiшок!
- Не треба менi мiшка.
- Ну, це вже сам дивись, скiльки тобi треба. Головне - я тобi зроблю
справжню кумерцiю, а не те що куп, то й луп! - засмiявся i махнув цiпом
Гива.
У великоднiй четвер ми в нашiй клунi потайки взялись за роботу. Гива
обережно циганською голкою висвердлив у крашанцi дiрочку, застромив у неї
стеблинку метлички та й висмоктав бiлок i жовток. Далi ми, вже в Гивинiй
хатi, розiгрiли грудку воску i, щипаючи його, почали розкатувати
тоненькi-тоненькi ниточки. Ми ними наповнили порожню крашанку i поставили
її нiском донизу бiля вогню. Коли вiск розтопився, крашанку охолодили,
покрасили i запишались: вощанка вийшла на славу! Начувайтесь тепер
крамаренковi книги - не минете моїх рук!..
Ось i великдень зверху задзвонив у всi дзвони, а низом розстелив
веснянки. У церквi вистоювала старiсть, бiля церкви стрiчалися молодiсть i
любов, а пiд ними бавилося наше дитинство. Бiля могутнiх прицерковних
ясенiв я зустрiвся з Гивою. Вiн кинув угору вiї i брови, покосував на мою
вощанку й пошепки запитав:
- Торбу захопив?
- Для чого?
- А куди будеш класти битки?
- В кишеню.
- Ет, нема в тебе, як говорить Юхрим, сображенiя розуму. Скiльки їх у
кишеню покладеш? Та й потовчуться вони там на кашу. Я хотiв тобi справжню
кумерцiю зробити, а ти... - i вiн невдоволено обертається до своїх
товаришiв.
Першим до мене пiдскочив Миколин Iван. Вiн мiцно затис у руцi крашанку,
пофарбовану вiдваром вiльхової кори, i жваво запитав:
- Потовкаємось?
- Та нi, почекаю, - неохоче кажу, бо хiба ж можна зобидити свого
сусiда? Як-не-як, а в мене ж вощанка.
- Кого ж ти чекатимеш? Може, вчорашнього дня? - смiється Iван. Вiн уже
встиг набити повну кишеню биток. - Може, тремтиш над своєю? - показує
одним оком на мою вощанку.
- Чого менi тремтiти?
- А може, вона тебе родила? - хихикаючи, допiкає оцупкуватий Iван, а
навколо його веселої кирпочки вибиваються i зникають двi ямки.
Я починаю сурмонитись:
- Коли так, тримай свою!
- Тримаю i тремчу! - смiливо пiдставляє кулак зi своєю крашанкою.
Я злегка б'ю по Iвановiй крашанцi, але нi його, нi моя не пiддаються.
Тодi я б'ю сильнiше, - i павучки трiщин розповзаються i по моїй, i по
Iвановiй вощанцi. Ми спочатку з жалем дивимося на руїни своїх хитрувань, а
далi починаємо смiятися - Iван веселiшає, а я сумнiшаю, бо вiдразу пропала
надiя на книжки, що лежать собi помiж залiзяччям, синькою i манiйкою, не
знаючи, як за ними крається чиясь душа. Навiть справжня Гивина кумерцiя не
допомогла. Як не везе, то не везе!
Тому й довелося менi сьогоднi звернутися до колишнього пiдписаря Юхрима
Бабенка, якого люди поза очi звали пройдошним, шалапутним, слизькооким i
розпронесучим сином. Та це не заважало Юхримовi думати про себе, що вiн
розумнiший за всiх у селi, i чекати свого часу. Вiн усе хотiв вирватись у
будь-яке, аби тiльки начальство i, де мiг, спiдтишка кусав i оббрiхував
отих керiвникiв у свитах i шинелях, що, ледве вмiючи розписатися, у
революцiю розписувалися за нову владу своєю кров'ю. Єдине, що мав гарного
Бабенко, - то це почерк. Дивно було, як артистично красивi лiтери
вмiщували рiзну погань, що вимiзковувала Юхримова голова.
Зараз Юхрим, хизуючись пiдписарською вченiстю, пишається серед
парубкiв, лускає насiння i пiдсмiюється над дiвчатами, що, спiваючи,
"садять василя" - зiлля юностi. Це тiльки в пiснi таке може бути, що
першим часом дiвчина садить квiтку кохання, другим часом поливає, а третiм
- уже бере цвiт у свiй вiнок молодостi i з ним iде до судженого.
- Дядьку Юхриме, - з опаскою торкаю парубка за не простецьке, а з
мудруватим вирiзом галiфе, в кишенях якого вмiстилося б по доброму
поросятi. Тодi саме у нас пiшла - мода на галiфе - чим бiльше, тим краще.
- Ти язиком говори, а рукам свободи не давай: вони у тебе земляничним
милом не пахнуть. - Юхрим застережливо пiднiмає палець правої руки, а
лiвою поправляє своє зобиджене галiфе. - Чого тобi, нечестивцю? Може, по
параграфу похристосуватися хочеш?
- Нi, - розгублено дивлюся на округленi щоки й пiдбiрчастi уста
парубка.
- Так чого ж притирився? Яке соображенiе розуму мав? - сам з
задоволенням прислухається до своєї мови.
- У вас книжки е?
--Прочотнi чи з розмишленiями?
- Нi, може, є без розмишленiй.
- Усе в мене є, але що тобi до того, иуцьверiнку? Сватами ж ми,
розкидаю мiзками, не можемо бути.
- А чого? - смiливiшаю я. - Може, на чомусь i зiйдемось?
- Хiба що на ремiнцевi, - веселiшає парубок. - Соскучився, натурально,
за ним?
- Не дуже. I якi у вас є книжки?
- Возможнi i навiть невозможнi, - щось згадує Юхрим i гигикає. - Але я
знаю, що тобi найбiльше пiдiйдуть "Пригоди Тома Сойєра". I вони є в дядька
Юхрима.
У мене аж у грудях тенькнуло, бо скiльки я чув про тi незвичайнi
пригоди, аж ось i напав на їхнiй слiд. У моїх очах починає жалiснiти
прохання, i я пiдробляю свої слова пiд Юхримовi:
- Дядьку, а ви менi, натурально, не можете дати "Пригоди Тома Сойєра"?
Возможна чи невозможна така возможнiсть?
Але цим старанням я тiльки пошкодив собi: Юхрим одразу набурмилився, а
голос його заскрипiв, мов хвiртка:
- Насмiшечки, заводiяко, починаєш сооружати над старшими? Де ти взявся
такий дзигльований? Гляди, щоб зараз мулько не стало тобi!
- Якi насмiшечки? Що ви, дядьку! Хiба можна насмiхатися над старшими,
та ще у великоднi свята?
Мова моя була, напевне, такою щиросердою, що Юхрим трохи заспокоївся,
- Є ж такi недоколиханi, що не мають анi поняття, анi елеганцiї, а
тiльки й соображають насмiшечки собi, - на когось гнiваються очi й уста,
окантованi грубими пружками.
- Еге ж, - погоджуюсь я. - То дасте менi "Пригоди Тома Сойєра"?
- А нащо вони тобi?
- Читати.
- Читати? - знизує вузькими плечима парубок, неначе я щось несусвiтне
сказав, i вибирає з жменi .соняшникового насiння одну гарбузову. Вона
наводить його на якусь думку, i вiн нахиляється до мене : - Добре, дам
тобi, пуцьверiнку, почитати книгу, але принеси за це в подяку дядьку
Юхриму чотири склянки гарбузового насiння. Мiряй точно, бо я перемiрятиму.
У мене так, на шармака, не вискочиш.
Надiя моя розповзається по цвинтарi, але я хапаюсь за її клаптi:
- Дядьку Юхриме, то я вам це насiння, може, восени принесу, бо де його
тепер дiстанеш?
- До осенi й книжка полежить, не бiйся, мишi її не струблять. Пам'ятай:
дядько Юхрим, натурально, полюбляє смажене гарбузове насiння. - Вiн
одвертається од мене, дженджуристе поправляє галiфе, картуз i починає
скалити зуби до дiвчат.
А ти стiй на цвинтарi i ламай собi голову, де дiстати насiння Юхриму,
бодай вiн однi гарбузи мав од дiвчат. Нi, таки невезучим народився я, та й
годi. Недарма ж каже мати, що хто вродиться в маї, то все життя буде
маятися. I на якусь часину померх мiй великдень, аж поки я не забрався з
такими ж, як сам, збитошниками на дзвiницю. Отут ми вже порозкошували бiля
дзвонiв, i вуха залишились цiлi: на великдень навiть дзвонар шанує нашi
вуха й чуби...
Одразу ж пiсля свят я помiтив, що мати, перед тим як надiти блузку,
пiдперiзується чимсь полотняним, схожим на довжелезну вузьку торбину.
- Мамо, що то ви носите? - здивувався я. - Це такий жiночий пояс?
- Дурненький, - посмiхнулася мати, одвернулась i швидко зав'язала свiй
химерний пояс.
- Скажiть, мамо.
- Що ж тобi казати? Це отак я вигрiваю на собi гарбузове насiння.
- Гарбузове? - про всякий випадок недовiрливо поглянув на матiр, - чи
не дiзналась вона про мою розмову з Юхримом, а тепер i пiдсмiюється надi
мною? Бо в нас i дома, i в селi нiколи не переводилась насмiшка i перець
на язицi.
- Тож сказала, що гарбузове.
- Воно захворiло чи як, що треба вигрiвати? - обережно випитую, щоб не
попастись у сильце.
- Скажеш таке. Це для того виношую, щоб у ньому ранiше прокидалося
життя i щоб гарбузи були бiльшими. Ти ж бачив, що в нас гарбузи, як
пiдсвинки, лежать?
- Бачив.
- Тож-бо й воно: вигрiвання дуже пособляє.
Але мене не так зацiкавило вигрiвання, як саме насiння. От аби мати
загубила пояс, то мав би Юхрим що трощити, а я читати. I закружляли мої
думки навколо пояса, мов нетля бiля вогню. Я знав, що це крутиться ота
сама безтолоч, яка не виходить "он звiдти", але вже не мiг нiчого зробити
з собою.
I, може, довго б я мудрував бiля того пояса, аби раптом не пофортунило
менi: сьогоднi мати почала дiставати з комори, з скринi, з сипанки, з-пiд
сволока i навiть з-за божницi свої вузлики. В них лежало все те, що далi
зiйде, зацвiте, закрасується й перев'ється по всьому городi: огiрки,
квасоля бiла, ряба й фiалкова, безлуский горох, турецький бiб, чорне просо
на розвод, кукурудза жовта й червона, капуста, буряки, мак, морква,
петрушка, цибуля, часник, наут, соняшник, крученi паничi, нагiдки,
чорнобривцi, гвоздика i ще всяка всячина.
Мати радiсно перебирала своє добро, хвалилася його силою i вже бачила
себе в городi посеред лiта, коли ноги веселить роса, а очi й руки - рiзне
зiлля. Я теж у думках забирався в горох або нахиляв до себе спiвучi
макiвки, та це не заважало менi найбiльше придивлятися до вузликiв iз
гарбузовим насiнням. Вони були чималi, i дещицю можна було з них
надiбрати. Щоб не дуже старатися самому, я попросив трохи його у матерi,
але вона, поскупившись, дала менi лише одну пучку:
- Бiльше не можна, Михайлику, бо це насiння!
В її устах i душi "насiння" було святим словом. I хоч не раз вона
нарiкала на свою мужицьку долю з її вiчними супутниками - нестатками й
злиднями, проте нiчого так не любила, як землю. Мати вiрила: земля усе
знає, що говорить чи думає чоловiк, вона може гнiватись i бути доброю, i
на самотi тихенько розмовляла з нею, довiряючи свої радощi, болi й
просячи, щоб вона родила на долю всякого: i роботящого, i ледащого.
Коли на городi з'являвся перший пуп'янок огiрка чи зацвiтав повернутий
до сонця соняшник, мати брала мене, малого, за руку i вела подивитися на
це диво, i тодi в блакитнавих очах її назбирувалось стiльки радостi, наче
вона була скарбничим усiєї землi. Вона перша в свiтi навчила мене любити
роси, легенький ранковий туман, п'янкий любисток, м'яту, маковий цвiт,
осiннiй гороб i калину, вона першою показала, як плаче од радостi дерево,
коли надходить весна, i як у розквiтлому соняшнику ночує оп'янiлий джмiль.
Вiд неї першої я почув про калиновий мiст, до якого й досi тягнуся думкою
i серцем...
Забувши за мене, мати починає тихцем розмовляти з насiнням, одне
вихваляючи, а друге жалiючи або навiть гудячи.
- Ой гороше, гороше, чого ти минулого лiта допустив до себе черву? -
докоряє вона добiрним горошинам. - Гляди в цьому роцi не зроби такого. А
ти, бобе, чому почорнiв, яка журба тебе поїдом їсть?..
З двору входить дiдусь, вiн дивиться, що робиться на столi, й
посмiхаєтся:
- Почалось бабське чаклування.
- Тату, хiба можна таке казати? - аж нiби страхається мати. Їй i досi
вдивовижу, що дiдусь не так тримається землi, як свого ремесла.
- Не можна, не можна, - одразу ж погоджується свекор. В цей час на
вулицi гуркоче пiдвода i коло наших ворiт зупиняються вимиршавленi конi.
Дiдусь придивляється до селянина, що злазить з воза, i добродушно глузує:
- I ми, коли подумати, люди не простi: до нас теж мiнiстри заїжджають!
- Якi мiнiстри? - одразу стрепенувся я, надiючись почути щось цiкаве.
Дiдусь тицяє пальцем у вiкно:
- Бачиш он дядька в постолах, що вiдчиняє ворота?
- Бачу.
- Це i є мiнiстр.
- Таке скажете! - смiюся я.
- Ти не смiйся - справжнiсiнького мiнiстра бачиш, - запевняє дiдусь.
- Кажiть! Хiба я не читав i не бачив у журналi "Нива", якими були
мiнiстри?
- А про таких не читав, i в журналах їх не друкували. - Дiд виходить з
хати, а за ним вибiгаю й я, бо ж не кожний день до нас приїжджають
мiнiстри, якщо не вигадує дiдусь.
Незнайомий розумноокий селянин сердечно здоровкається з дiдом,
питається про його здоров'я, а далi мова йде про погоду й озимину, про
невiдомих менi людей, про розруху, голод на Пiвднi, полiтику, бандитiв i
загряницю, яка все неситим оком поглядає на нас. Нi, з якого боку не
придивись, не схожий дядько Стратон на мiнiстра. Нарештi вiн питає дiда,
чи той не доведе йому до пуття дерев'яного плуга.
- Дерев'яного? - перепитав дiдусь.
- А де ж на залiзного розживешся? - нахмурився дядько Стратон. - Пiшло
тепер усе залiзо на смерть людську, а на життя нiчого не залишилось.
- Це правда, - зiтхає дiдусь. - Де тiльки не лежать нашi дiти з залiзом
у грудях...
- Трьох братiв мав i нi одного не дочекався з вiйни. Найстарший аж у
Францiї загинув. Та журба журбою, а орати-сiяти треба.
Ми пiдходимо до воза, на якому лежить саморобний плуг. I корпус його, i
градiль, i колiшня - усе зроблено з дерева. Я уперше бачив такого
химерного плуга.
- Рiдке жито, - по-своєму говорить дiдусь. Усе, що не подобається йому,
вiн зве рiдким чи безкорiнним. - Хiба у вашому селi нема доброго майстра?
- Такого, як ви, немає. Дай комусь, то вiн з дерева наробить трiсок,
того й приїхав до вас.
-Доведеться пособити чоловiку, - трохи зневажливо махає рукою на плуга
дiдусь. - Лемiш i чересло знайдуться в тебе?
- Лемеша не маю, а чересло, може, з австрiйського багнета зробити? Вiн
з доброї сталi варився.
- Бодай нечистi їх на тому свiтi в смолi варили, - когось кляне дiдусь.
А я знаю, що це стосується iмперiалiстiв i мiлiтаристiв, тiльки не знаю,
яка мiж ними рiзниця.
Коли дiд пiшов у майстерню розшукувати щось на лемiш, я тихенько сказав
дядьку Стратону:
- А дiдусь, як ви приїхали, хотiв посмiятися з мене... - i замовкаю.
- Як же вiн хотiв посмiятись? - здогадався запитати мене дядько
Стратон.
- А ви не будете сердитись, коли скажу?
- Та, мабуть, не буду.
- Вiн казав, що ви були аж мiнiстром.
- Таки був аж мiнiстром, - посмiхнувся чоловiк i поглянув на свої
постоли.
Я пильно дивлюсь на нього, але не схоже, щоб надi мною глузували.
- I де ж ви тодi були мiнiстром? В Санкт-Петербурзi?
- Та нi, трохи ближче, - мружиться дядько Стратон.
- Тодi у Києвi?
- Нi, ще ближче, - грають очi i всi дванадцять золотистих цяток, що
весело розмiстились на чоловiчках.
- Тодi у Вiнницi? - зовсiм розчаровано дивлюсь на дядька Стратона.
- Iще ближче: у своєму селi!
- I що це за мода пiшла в дорослих - обманювати малих, - кажу я
ображено й, махнувши рукою, повертаю до хати. Але на моє плече лягає цупка
рука дядька Стратона.
- Почекай, неймовiрнику, нiхто й не думав тебе обманювати. Я сущу
правду кажу тобi, хлопче. То по столицях жили панськi мiнiстри, а ми були
мужицькими.
- I ви були з ними заодно?
- Нi, ми були проти них.
- А в що ж ви зодягались?
- В те, що мали: однi в кожухи, другi - в киреї, третi - в свитки,
четвертi - в чумарки. Хто мав чоботи - носив чоботи, а хто й у постолах
ходив.
"Скiльки свiта, стiльки й дива!" - сказала б на це моя мати.
- I за кого ви були? - питаюсь я далi.
- За свою селянсько-бiдняцьку республiку.
- Вона великою була? . ..
- Троє сiл i два хутiрцi. Та нiмцi, австрiяки й гетьманцi мали з нами
клопiт: ми нiкого не пускали до себе, поки нас не розбили. А як розбили,
то лiси стали нашою республiкою.
- А тепер ви, дядьку Стратоне, вже не мiнiстр?
- Нi, тепер я комбiдчик, - весело смiється дядько Стратон. Таки,
видать, вiн анiтрохи не журиться, що позбувся свого мiнiстерського звання,
не так, як дехто тепер.
З дядьком Стратоном ми прощаємося вже друзями, вiн запрошує мене
приїхати з дiдом у їхнє село. Там i досi стоїть хата, де збирались усi
мужицькi мiнiстри, а їхнiй прем'єр-мiнiстр тепер головує - аж у повiтовiй
споживспiлцi.
Тiльки дядько Стратон поїхав додому, до нас надiйшов титар. Дiдусь
говорить, що вiн тлустий, мов гуска восени, а ходу має качину. Згадавши
це, я одразу веселiю, а титяр, ворушачи капшучистими губами, пiдозрiло
зиркає на мене. Далi, смиренно зiтхаючи, вiн одразу починає нарiкати на
тонке дiло - полiтику. Церковний староста вважає себе неабияким полiтиком,
бо заглядав у газету, яку виписує пiп, i навiть вихопив з неї десяток не
зрозумiлих нi йому, нi людям слiв та й лiпить їх, де треба й де не треба.
Вiд мiжнародностей вiн переходить на гас i сiль, яких не докупишся тепер.
- Чи то за бiльшовикiв парадоксально море пересохло, чи ту сiль Антанта
по тезисах до буржуазiї вивезла? - цюкає i цюкає своє.
Але й дiдусь теж делiкато вцюкнув його:
- А ви так зробiть по тезисах: воли - у вiз та й парадоксально до моря.
Там усе взнаєте, ще й солi додому привезете.
Титаревi не подобається, що дiдусь перехоплює його вченiсть, i починає
говорити без неї:
- Поїдеш по шерсть, а вернешся стриженим, бо таке врем'я: нiде нема
нiякiсiнького порядку. Та як вiн може бути, коли тепер не те що солi -
навiть народу не стало.
- Та схаменiться, чоловiче! Чого ви такi смутки висипаєте серед бiлого
дня? - почав дiд совiстити старосту. - Де ж це, по-вашому, подiвся народ?
- Попитайте про це в бiльшовикiв. То колись усi були люди, а тепер
стали - куркулi, середняки i злиднi.
- А за помазаника божого ви не бачили злиднiв? Чи тодi навiть кози в
золотi ходили?
-Кози тодi не ходили в золотi, - вiдводить насмiшку титар, - але що
було моїм, то було моїм, а тепер нiхто не добере, де моє, де твоє, а де
наше. Он уже Себастiян комбiдчикам нарiзав Iльцовщину, то чи не буде йому,
як змiниться власть, нарiзки на одному мiсцi?
- Все може бути, - погоджується дiдусь. - Iнодi навiть за довгий язик
буває сяка-така нарiзка на iншому мiсцi.
- Та я не проти, щоб нарiзали Iльцовщину - то помiщицька земля, -
хитрує титар. - А от як предкiвську почнуть рiзати...
- Далеко наперед ви пустили кури... з якимсь дiлом чи з полiтикою
прийшли до мене?
Титар насуплюється, крутить головою i зiтхає:
- Та треба зробити круг колiс, тiльки така у мене бiднiсть...
- То чом ви в комбiд не запишитесь? Там потроху допомагають
незаможникам, - глузує дiдусь, а обличчя титаря береться сизуватим
рум'янцем.
В цей час на порозi стала мати. Вона окинула поглядом подвiр'я i пiшла
до сусiдiв. А менi цього тiльки й треба: я одразу дзиг до хати розшукувати
гарбузове насiння. Воно, чекаючи свого часу, лежало на коминi. Видивившись
у вiкна, я розгорнув обидва вузлики й у тривозi подивився на добiрнi,
обведенi обiдками зерна, що дихали прозорою i легкою лускою.
I чому тепер не осiння пора, коли гарбузи б'ють прямо об землю, а потiм
з їхнiх золотистих пазух вибирають слизьке насiння? Хто б тодi помiтив отi
чотири склянки, якi треба занести Юхриму? А от як зараз?.. Вузлики ж
чималенькi. Може, якось усе й обiйдеться? Я знаю, що мене варто за такi
думки вiдбатожити, але не можу перебороти спокуси.
Скочивши на долiвку, взяв iз мисника гранчасту склянку i, холонучи,
почав на печi намiряти насiння - двi склянки в одну кишеню, двi - в другу.
Воно менi здалося напочатку пекучим i важким, наче камiння. Далi
залишилось навхрест зав'язати вузлики i покласти точнiсiнько так, як вони
лежали. Коли я знов опускаюсь на долiвку, з божницi на мене строго
дивиться i свариться пучкою сивий бог-отець - єдиний свiдок мого
грiхопадiння.
З острахом i невеселою радiстю, що пробивалася крiзь усi тривоги, я
вискочив на весняну вулицю, де кожна калюжка тримала в собi клапоть сонця.
Воно зараз на всi боки мiрками розсипало тепло, розтрушувало промiння, i в
ньому так веселiли блакитнавi хатки, наче хтось запрошував їх до танцю.
Пiд тинами вже вилазила кропива й дурман, а над тинами набухала й
прозорилась глеєм вишнева брость. Думаючи про своє, я виходжу на другу
вулицю i в цей час збоку чую неласкавий чоловiчий голос:
- Бог дасть, жiнко добра. Бог! Вiн багатший за нас. Цi слова приглушує
гарчання собаки i важкий брязкiт ланцюга. Я оглядаюсь на подвiр'я,
обнесене глухим високим частоколом, де затих голос чоловiка, щоб його
продовжував собачий гавкiт. Крiзь нього я чую ще iз сiней:
- Звiдки ж вони?
- Та нiби з Херсонщини, - байдуже вiдповiв перший голос. - Швендяють
усякi, а ти подавай i подавай, як не скибочку, то картопельку.
- Коли вже цей розор закiнчиться?
З двору наполохано виходить у рам'ї, у розтоптаному взуттi глибокоока,
ще молода жiнка, її погляд шукає землi, а розгонистi брови летять угору.
Збоку до неї тулиться босоногий без картузика хлопчак, їхнi страднi,
виснаженi обличчя припали темiнню далеких дорiг i голоду. Жiнка
зупиняється навпроти мене, потрiсканими пальцями поправляє хустку, а в її
чорних очах закипають темнi сльози...
Я й досi пам'ятаю того, хто пожалiв її материнству, її дитинi скибку
насущного хлiба. Це був багатий i богомiльний чоловiк, через руки якого
проходили голодом пригнанi катеринки, петрики, золотi iмперiали i срiбнi
карбованцi з великими головами дрiбного царя. Я й досi пам'ятаю опасисту
постать цього дукача. Вiн мав святовиду голову й бороду, в нього завжди
добре родили поля, луги, лiсовi загороди - i тiльки пiд перелогом лежала
одна душа. Лише тому, що вiн уже помер, не називаю його iменi...
Жiнка, схрестивши руки на грудях, боязко озирнулась, шукаючи дворища,
яке б не ощирилось на неї собарнею, а дитя недовiрливо, спiдлоба дивилось
на мене. На його тонкiй шиї похитувалась заважка голова, що вершилась
збитими хмелястими кучерями. I тут я згадав про своє насiння. Вийняв жменю
i подав малому. Вiн обома ручатами схопив зернята, а потiм поглянув на
матiр. Та кивнула головою i зiтхнула точнiсiнько так, як iнодi в недобру
годину зiтхала моя мати. Потiм я висипав у подiл сорочечки хлопчака
насiння з однiєї кишенi i взявся за другу. Але жiнка зупинила мене.
- Спасибi, дитятко, не треба бiльше, ой, не треба, - прихилила до мене
скорбнi очi, розгонистi брови, i я на своїй щоцi почув дотик її уст i
слiз. - Хай тобi, дитино, завжди, завжди добре буде помiж людьми.
Мене так вразили її сльози й слова, що я теж мало не заплакав з жалю...
А може, то не жiнка, а моя глибокоока селянська доля тодi прихилилася
до мене!?.
Вона, ще раз обвела мене своїм скорбним поглядом i пiшла з дитям прямо
на мою вулицю. Мiж вишняками раз i вдруге майнула її хустка - i вже нема
нi жiнки, нi її глибоких очей, нi дитяти з хмелинами кучерiв. А я, наче з
сну, виходжу з людського страждання i довго дивлюся йому вслiд.
З подвiр'я дукача виходить довжелезна чорна свиня, на її шиї
погойдується дерев'яна колодка. I на нiй, i на мордi, i на ратицях свинi
гусне картопляна товч.
"А ти подавай i подавай, як не скибочку, то картопельку", - знову
заскрипiв голос дукача, i я з огидою пiшов од височенного частоколу i
глухих ворiт...
А от куди менi далi подiтися? Чи повернути додому, чи йти до Юхрима
Бабенка. Може, й розщедриться вiн i за двi склянки насiння дасть почитати
книгу? Догнав чи не догнав, а побiгти можна.
I я вже бiжу з вулички у вуличку, а назустрiч менi вiтрець кидає зеленi
вербовi галузки i сонячне снування, що ворушиться в гiллi.
Юхрима я застаю на другiй половинi хати. Зараз вiн уже не в галiфе, а в
буденних потертих штанях сидить на лавi i вказiвним пальцем правої руки
вибиває не то стогiн, не то гарчання iз балалайки, ще й допомагає їй
ногами i спiвом:
Отчего ты карапет,
Оттого, что денег нет.
Отчего же денег нет?
Потому, что карапет.
Бiля Юхрима на столi стоїть велика, як горнятко, чорнильниця, з неї
стирчить товста з обгризеним кiнцем ручка, а осторонь од них лежить кiлька
списаних аркушiв паперу. Напевне, Юхрим i зараз "строчить" якийсь
матерiал, а щоб краще строчилося, вiн ще й музикою бавиться.
Побачивши мене, старий парубок вiдкинув чуприну набiк, оголив набухлу
жилу на чолi й засмiявся:
- От i гарбузове насiння, соббражаю, само по всiх параграфах прийшло до
хати! Вгадав, пуцьверiнку?
"Чого йому так сподобалось звати мене пуцьверiнком?"
Юхрим бачить, що я мовчу, перепитує:
- Вгадав?
- Трохи вгадали - пробурмотiв я.
- Чого ж трохи? - дивується парубок.
- Бо так вийшло.
- Що ж у тебе вийшло? Не чотири склянки, як вище скааато було? -
округлились Юхримовi очi.
- Тiльки двi.
- Тодi ти теж трохи не вгадав: з цього пива не буде, натурально, дива!
- насупився Юхрим, мотнув головою i знову почав мордувати балалайку.
- А може, ви решту до осенi почекаєте? - слово в слово повторюю маминi
слова, коли вона згинається перед крамарем з мiстечка.
- Iч, який вiн кебетний! Восени я сам понятiя знайду, де брати насiння,
- безжалiсно вiдрiзає старий парубок, не дивлячись на мене.
То що менi залишається робити? Чи слухати бiль i вищання струн, чи
"бувайте здоровi" й через порiг? Я надiваю картузик, обертаюсь i клацаю
клямкою.
- Почекай, пуцьверiнку! Дай подивлюся, що в тебе за насiння! - раптом
так репетує Юхрим, наче я оглух вiд його музики. Вiн пiдходить до мене,
запускає руку в кишеню, кидає насiнину до рота. Вона тiльки хруснула, i
вже одна шкаралупа поповзла з окантованої губи на Юхримове пiдборiддя. -
Нiчого, лускати, натурально, можна. То я, де вже моє не пропадало, дам
тобi за нього почитати казки. А "Пригоди Тома Сойєра" вiзьмеш, коли
розбагатiєш. По руках?
- То давайте свою! - одразу веселiшаю я.
Юхрим подає видовжену долоню, я б'ю своєю по нiй i примовляю:
- За "Пригоди Тома Сойєра" - двi склянки тепер i чотири восени.
- Не будь циганською дитиною, - припиняє торг Юхрим. - Кожна книга має
в свiй час свою цiну.
- А може, ви менi дасте "Пригоди" хоч на один день?
- I не проси, i не моли! - вперся Юхрим, наче кiлок в огорожу. - Береш,
натурально, казки?
- Беру, натурально, - ще раз ляпаю по руцi парубка. А вiн витрушує з
моєї кишенi насiння, потiм з укованої залiзом скриньки дiстає книжку ще й
великодушно примовляє:
- Бери та знай по всiх параграфах мою добрiсть. За скiльки ти прочитаєш
казки?
- Днiв за чотири.
- Тодi в недiлю i принось. Не забудеш, що в недiлю?
- А хiба ви в недiлю не пiдете на гульню?
- Зранку до обiднi, натурально, буду вдома. Пам'ятай: не принесеш
- А ти дуже хочеш мати книжки?
- I не питай, - посмутнiшав я.
- То ми розживемося на них, - заскакали бiсики в насмiшкуватих очах
Гиви. - Ось я тобi на самий Великдень справжню кумерцiю зроблю.
- На великдень?
- Еге. Оцей рудий дiдько, що продав тобi "Три торби реготу", на
великдень бере не тiльки цiлi крашанки, але й битки: вiн дуже ласий до
яєць - накришує їх у миску, солить i їсть ложкою, наче кашу. Сам бачив!
- Ну i що з того? - нiяк не можу второпати, куди тягне Гива мотузочок.
- Що? От за великоднi битки й накупуєш собi книг.
- Де ж я цих биток наберу?
- Натовчемо на цвинтарi! - впевнено каже Гива. - Я тобi до великодйя
зроблю вощанку, i ти нею роздобудеш цiлу торбу крашанок, що торбу -
цiлiсiнький мiшок!
- Не треба менi мiшка.
- Ну, це вже сам дивись, скiльки тобi треба. Головне - я тобi зроблю
справжню кумерцiю, а не те що куп, то й луп! - засмiявся i махнув цiпом
Гива.
У великоднiй четвер ми в нашiй клунi потайки взялись за роботу. Гива
обережно циганською голкою висвердлив у крашанцi дiрочку, застромив у неї
стеблинку метлички та й висмоктав бiлок i жовток. Далi ми, вже в Гивинiй
хатi, розiгрiли грудку воску i, щипаючи його, почали розкатувати
тоненькi-тоненькi ниточки. Ми ними наповнили порожню крашанку i поставили
її нiском донизу бiля вогню. Коли вiск розтопився, крашанку охолодили,
покрасили i запишались: вощанка вийшла на славу! Начувайтесь тепер
крамаренковi книги - не минете моїх рук!..
Ось i великдень зверху задзвонив у всi дзвони, а низом розстелив
веснянки. У церквi вистоювала старiсть, бiля церкви стрiчалися молодiсть i
любов, а пiд ними бавилося наше дитинство. Бiля могутнiх прицерковних
ясенiв я зустрiвся з Гивою. Вiн кинув угору вiї i брови, покосував на мою
вощанку й пошепки запитав:
- Торбу захопив?
- Для чого?
- А куди будеш класти битки?
- В кишеню.
- Ет, нема в тебе, як говорить Юхрим, сображенiя розуму. Скiльки їх у
кишеню покладеш? Та й потовчуться вони там на кашу. Я хотiв тобi справжню
кумерцiю зробити, а ти... - i вiн невдоволено обертається до своїх
товаришiв.
Першим до мене пiдскочив Миколин Iван. Вiн мiцно затис у руцi крашанку,
пофарбовану вiдваром вiльхової кори, i жваво запитав:
- Потовкаємось?
- Та нi, почекаю, - неохоче кажу, бо хiба ж можна зобидити свого
сусiда? Як-не-як, а в мене ж вощанка.
- Кого ж ти чекатимеш? Може, вчорашнього дня? - смiється Iван. Вiн уже
встиг набити повну кишеню биток. - Може, тремтиш над своєю? - показує
одним оком на мою вощанку.
- Чого менi тремтiти?
- А може, вона тебе родила? - хихикаючи, допiкає оцупкуватий Iван, а
навколо його веселої кирпочки вибиваються i зникають двi ямки.
Я починаю сурмонитись:
- Коли так, тримай свою!
- Тримаю i тремчу! - смiливо пiдставляє кулак зi своєю крашанкою.
Я злегка б'ю по Iвановiй крашанцi, але нi його, нi моя не пiддаються.
Тодi я б'ю сильнiше, - i павучки трiщин розповзаються i по моїй, i по
Iвановiй вощанцi. Ми спочатку з жалем дивимося на руїни своїх хитрувань, а
далi починаємо смiятися - Iван веселiшає, а я сумнiшаю, бо вiдразу пропала
надiя на книжки, що лежать собi помiж залiзяччям, синькою i манiйкою, не
знаючи, як за ними крається чиясь душа. Навiть справжня Гивина кумерцiя не
допомогла. Як не везе, то не везе!
Тому й довелося менi сьогоднi звернутися до колишнього пiдписаря Юхрима
Бабенка, якого люди поза очi звали пройдошним, шалапутним, слизькооким i
розпронесучим сином. Та це не заважало Юхримовi думати про себе, що вiн
розумнiший за всiх у селi, i чекати свого часу. Вiн усе хотiв вирватись у
будь-яке, аби тiльки начальство i, де мiг, спiдтишка кусав i оббрiхував
отих керiвникiв у свитах i шинелях, що, ледве вмiючи розписатися, у
революцiю розписувалися за нову владу своєю кров'ю. Єдине, що мав гарного
Бабенко, - то це почерк. Дивно було, як артистично красивi лiтери
вмiщували рiзну погань, що вимiзковувала Юхримова голова.
Зараз Юхрим, хизуючись пiдписарською вченiстю, пишається серед
парубкiв, лускає насiння i пiдсмiюється над дiвчатами, що, спiваючи,
"садять василя" - зiлля юностi. Це тiльки в пiснi таке може бути, що
першим часом дiвчина садить квiтку кохання, другим часом поливає, а третiм
- уже бере цвiт у свiй вiнок молодостi i з ним iде до судженого.
- Дядьку Юхриме, - з опаскою торкаю парубка за не простецьке, а з
мудруватим вирiзом галiфе, в кишенях якого вмiстилося б по доброму
поросятi. Тодi саме у нас пiшла - мода на галiфе - чим бiльше, тим краще.
- Ти язиком говори, а рукам свободи не давай: вони у тебе земляничним
милом не пахнуть. - Юхрим застережливо пiднiмає палець правої руки, а
лiвою поправляє своє зобиджене галiфе. - Чого тобi, нечестивцю? Може, по
параграфу похристосуватися хочеш?
- Нi, - розгублено дивлюся на округленi щоки й пiдбiрчастi уста
парубка.
- Так чого ж притирився? Яке соображенiе розуму мав? - сам з
задоволенням прислухається до своєї мови.
- У вас книжки е?
--Прочотнi чи з розмишленiями?
- Нi, може, є без розмишленiй.
- Усе в мене є, але що тобi до того, иуцьверiнку? Сватами ж ми,
розкидаю мiзками, не можемо бути.
- А чого? - смiливiшаю я. - Може, на чомусь i зiйдемось?
- Хiба що на ремiнцевi, - веселiшає парубок. - Соскучився, натурально,
за ним?
- Не дуже. I якi у вас є книжки?
- Возможнi i навiть невозможнi, - щось згадує Юхрим i гигикає. - Але я
знаю, що тобi найбiльше пiдiйдуть "Пригоди Тома Сойєра". I вони є в дядька
Юхрима.
У мене аж у грудях тенькнуло, бо скiльки я чув про тi незвичайнi
пригоди, аж ось i напав на їхнiй слiд. У моїх очах починає жалiснiти
прохання, i я пiдробляю свої слова пiд Юхримовi:
- Дядьку, а ви менi, натурально, не можете дати "Пригоди Тома Сойєра"?
Возможна чи невозможна така возможнiсть?
Але цим старанням я тiльки пошкодив собi: Юхрим одразу набурмилився, а
голос його заскрипiв, мов хвiртка:
- Насмiшечки, заводiяко, починаєш сооружати над старшими? Де ти взявся
такий дзигльований? Гляди, щоб зараз мулько не стало тобi!
- Якi насмiшечки? Що ви, дядьку! Хiба можна насмiхатися над старшими,
та ще у великоднi свята?
Мова моя була, напевне, такою щиросердою, що Юхрим трохи заспокоївся,
- Є ж такi недоколиханi, що не мають анi поняття, анi елеганцiї, а
тiльки й соображають насмiшечки собi, - на когось гнiваються очi й уста,
окантованi грубими пружками.
- Еге ж, - погоджуюсь я. - То дасте менi "Пригоди Тома Сойєра"?
- А нащо вони тобi?
- Читати.
- Читати? - знизує вузькими плечима парубок, неначе я щось несусвiтне
сказав, i вибирає з жменi .соняшникового насiння одну гарбузову. Вона
наводить його на якусь думку, i вiн нахиляється до мене : - Добре, дам
тобi, пуцьверiнку, почитати книгу, але принеси за це в подяку дядьку
Юхриму чотири склянки гарбузового насiння. Мiряй точно, бо я перемiрятиму.
У мене так, на шармака, не вискочиш.
Надiя моя розповзається по цвинтарi, але я хапаюсь за її клаптi:
- Дядьку Юхриме, то я вам це насiння, може, восени принесу, бо де його
тепер дiстанеш?
- До осенi й книжка полежить, не бiйся, мишi її не струблять. Пам'ятай:
дядько Юхрим, натурально, полюбляє смажене гарбузове насiння. - Вiн
одвертається од мене, дженджуристе поправляє галiфе, картуз i починає
скалити зуби до дiвчат.
А ти стiй на цвинтарi i ламай собi голову, де дiстати насiння Юхриму,
бодай вiн однi гарбузи мав од дiвчат. Нi, таки невезучим народився я, та й
годi. Недарма ж каже мати, що хто вродиться в маї, то все життя буде
маятися. I на якусь часину померх мiй великдень, аж поки я не забрався з
такими ж, як сам, збитошниками на дзвiницю. Отут ми вже порозкошували бiля
дзвонiв, i вуха залишились цiлi: на великдень навiть дзвонар шанує нашi
вуха й чуби...
Одразу ж пiсля свят я помiтив, що мати, перед тим як надiти блузку,
пiдперiзується чимсь полотняним, схожим на довжелезну вузьку торбину.
- Мамо, що то ви носите? - здивувався я. - Це такий жiночий пояс?
- Дурненький, - посмiхнулася мати, одвернулась i швидко зав'язала свiй
химерний пояс.
- Скажiть, мамо.
- Що ж тобi казати? Це отак я вигрiваю на собi гарбузове насiння.
- Гарбузове? - про всякий випадок недовiрливо поглянув на матiр, - чи
не дiзналась вона про мою розмову з Юхримом, а тепер i пiдсмiюється надi
мною? Бо в нас i дома, i в селi нiколи не переводилась насмiшка i перець
на язицi.
- Тож сказала, що гарбузове.
- Воно захворiло чи як, що треба вигрiвати? - обережно випитую, щоб не
попастись у сильце.
- Скажеш таке. Це для того виношую, щоб у ньому ранiше прокидалося
життя i щоб гарбузи були бiльшими. Ти ж бачив, що в нас гарбузи, як
пiдсвинки, лежать?
- Бачив.
- Тож-бо й воно: вигрiвання дуже пособляє.
Але мене не так зацiкавило вигрiвання, як саме насiння. От аби мати
загубила пояс, то мав би Юхрим що трощити, а я читати. I закружляли мої
думки навколо пояса, мов нетля бiля вогню. Я знав, що це крутиться ота
сама безтолоч, яка не виходить "он звiдти", але вже не мiг нiчого зробити
з собою.
I, може, довго б я мудрував бiля того пояса, аби раптом не пофортунило
менi: сьогоднi мати почала дiставати з комори, з скринi, з сипанки, з-пiд
сволока i навiть з-за божницi свої вузлики. В них лежало все те, що далi
зiйде, зацвiте, закрасується й перев'ється по всьому городi: огiрки,
квасоля бiла, ряба й фiалкова, безлуский горох, турецький бiб, чорне просо
на розвод, кукурудза жовта й червона, капуста, буряки, мак, морква,
петрушка, цибуля, часник, наут, соняшник, крученi паничi, нагiдки,
чорнобривцi, гвоздика i ще всяка всячина.
Мати радiсно перебирала своє добро, хвалилася його силою i вже бачила
себе в городi посеред лiта, коли ноги веселить роса, а очi й руки - рiзне
зiлля. Я теж у думках забирався в горох або нахиляв до себе спiвучi
макiвки, та це не заважало менi найбiльше придивлятися до вузликiв iз
гарбузовим насiнням. Вони були чималi, i дещицю можна було з них
надiбрати. Щоб не дуже старатися самому, я попросив трохи його у матерi,
але вона, поскупившись, дала менi лише одну пучку:
- Бiльше не можна, Михайлику, бо це насiння!
В її устах i душi "насiння" було святим словом. I хоч не раз вона
нарiкала на свою мужицьку долю з її вiчними супутниками - нестатками й
злиднями, проте нiчого так не любила, як землю. Мати вiрила: земля усе
знає, що говорить чи думає чоловiк, вона може гнiватись i бути доброю, i
на самотi тихенько розмовляла з нею, довiряючи свої радощi, болi й
просячи, щоб вона родила на долю всякого: i роботящого, i ледащого.
Коли на городi з'являвся перший пуп'янок огiрка чи зацвiтав повернутий
до сонця соняшник, мати брала мене, малого, за руку i вела подивитися на
це диво, i тодi в блакитнавих очах її назбирувалось стiльки радостi, наче
вона була скарбничим усiєї землi. Вона перша в свiтi навчила мене любити
роси, легенький ранковий туман, п'янкий любисток, м'яту, маковий цвiт,
осiннiй гороб i калину, вона першою показала, як плаче од радостi дерево,
коли надходить весна, i як у розквiтлому соняшнику ночує оп'янiлий джмiль.
Вiд неї першої я почув про калиновий мiст, до якого й досi тягнуся думкою
i серцем...
Забувши за мене, мати починає тихцем розмовляти з насiнням, одне
вихваляючи, а друге жалiючи або навiть гудячи.
- Ой гороше, гороше, чого ти минулого лiта допустив до себе черву? -
докоряє вона добiрним горошинам. - Гляди в цьому роцi не зроби такого. А
ти, бобе, чому почорнiв, яка журба тебе поїдом їсть?..
З двору входить дiдусь, вiн дивиться, що робиться на столi, й
посмiхаєтся:
- Почалось бабське чаклування.
- Тату, хiба можна таке казати? - аж нiби страхається мати. Їй i досi
вдивовижу, що дiдусь не так тримається землi, як свого ремесла.
- Не можна, не можна, - одразу ж погоджується свекор. В цей час на
вулицi гуркоче пiдвода i коло наших ворiт зупиняються вимиршавленi конi.
Дiдусь придивляється до селянина, що злазить з воза, i добродушно глузує:
- I ми, коли подумати, люди не простi: до нас теж мiнiстри заїжджають!
- Якi мiнiстри? - одразу стрепенувся я, надiючись почути щось цiкаве.
Дiдусь тицяє пальцем у вiкно:
- Бачиш он дядька в постолах, що вiдчиняє ворота?
- Бачу.
- Це i є мiнiстр.
- Таке скажете! - смiюся я.
- Ти не смiйся - справжнiсiнького мiнiстра бачиш, - запевняє дiдусь.
- Кажiть! Хiба я не читав i не бачив у журналi "Нива", якими були
мiнiстри?
- А про таких не читав, i в журналах їх не друкували. - Дiд виходить з
хати, а за ним вибiгаю й я, бо ж не кожний день до нас приїжджають
мiнiстри, якщо не вигадує дiдусь.
Незнайомий розумноокий селянин сердечно здоровкається з дiдом,
питається про його здоров'я, а далi мова йде про погоду й озимину, про
невiдомих менi людей, про розруху, голод на Пiвднi, полiтику, бандитiв i
загряницю, яка все неситим оком поглядає на нас. Нi, з якого боку не
придивись, не схожий дядько Стратон на мiнiстра. Нарештi вiн питає дiда,
чи той не доведе йому до пуття дерев'яного плуга.
- Дерев'яного? - перепитав дiдусь.
- А де ж на залiзного розживешся? - нахмурився дядько Стратон. - Пiшло
тепер усе залiзо на смерть людську, а на життя нiчого не залишилось.
- Це правда, - зiтхає дiдусь. - Де тiльки не лежать нашi дiти з залiзом
у грудях...
- Трьох братiв мав i нi одного не дочекався з вiйни. Найстарший аж у
Францiї загинув. Та журба журбою, а орати-сiяти треба.
Ми пiдходимо до воза, на якому лежить саморобний плуг. I корпус його, i
градiль, i колiшня - усе зроблено з дерева. Я уперше бачив такого
химерного плуга.
- Рiдке жито, - по-своєму говорить дiдусь. Усе, що не подобається йому,
вiн зве рiдким чи безкорiнним. - Хiба у вашому селi нема доброго майстра?
- Такого, як ви, немає. Дай комусь, то вiн з дерева наробить трiсок,
того й приїхав до вас.
-Доведеться пособити чоловiку, - трохи зневажливо махає рукою на плуга
дiдусь. - Лемiш i чересло знайдуться в тебе?
- Лемеша не маю, а чересло, може, з австрiйського багнета зробити? Вiн
з доброї сталi варився.
- Бодай нечистi їх на тому свiтi в смолi варили, - когось кляне дiдусь.
А я знаю, що це стосується iмперiалiстiв i мiлiтаристiв, тiльки не знаю,
яка мiж ними рiзниця.
Коли дiд пiшов у майстерню розшукувати щось на лемiш, я тихенько сказав
дядьку Стратону:
- А дiдусь, як ви приїхали, хотiв посмiятися з мене... - i замовкаю.
- Як же вiн хотiв посмiятись? - здогадався запитати мене дядько
Стратон.
- А ви не будете сердитись, коли скажу?
- Та, мабуть, не буду.
- Вiн казав, що ви були аж мiнiстром.
- Таки був аж мiнiстром, - посмiхнувся чоловiк i поглянув на свої
постоли.
Я пильно дивлюсь на нього, але не схоже, щоб надi мною глузували.
- I де ж ви тодi були мiнiстром? В Санкт-Петербурзi?
- Та нi, трохи ближче, - мружиться дядько Стратон.
- Тодi у Києвi?
- Нi, ще ближче, - грають очi i всi дванадцять золотистих цяток, що
весело розмiстились на чоловiчках.
- Тодi у Вiнницi? - зовсiм розчаровано дивлюсь на дядька Стратона.
- Iще ближче: у своєму селi!
- I що це за мода пiшла в дорослих - обманювати малих, - кажу я
ображено й, махнувши рукою, повертаю до хати. Але на моє плече лягає цупка
рука дядька Стратона.
- Почекай, неймовiрнику, нiхто й не думав тебе обманювати. Я сущу
правду кажу тобi, хлопче. То по столицях жили панськi мiнiстри, а ми були
мужицькими.
- I ви були з ними заодно?
- Нi, ми були проти них.
- А в що ж ви зодягались?
- В те, що мали: однi в кожухи, другi - в киреї, третi - в свитки,
четвертi - в чумарки. Хто мав чоботи - носив чоботи, а хто й у постолах
ходив.
"Скiльки свiта, стiльки й дива!" - сказала б на це моя мати.
- I за кого ви були? - питаюсь я далi.
- За свою селянсько-бiдняцьку республiку.
- Вона великою була? . ..
- Троє сiл i два хутiрцi. Та нiмцi, австрiяки й гетьманцi мали з нами
клопiт: ми нiкого не пускали до себе, поки нас не розбили. А як розбили,
то лiси стали нашою республiкою.
- А тепер ви, дядьку Стратоне, вже не мiнiстр?
- Нi, тепер я комбiдчик, - весело смiється дядько Стратон. Таки,
видать, вiн анiтрохи не журиться, що позбувся свого мiнiстерського звання,
не так, як дехто тепер.
З дядьком Стратоном ми прощаємося вже друзями, вiн запрошує мене
приїхати з дiдом у їхнє село. Там i досi стоїть хата, де збирались усi
мужицькi мiнiстри, а їхнiй прем'єр-мiнiстр тепер головує - аж у повiтовiй
споживспiлцi.
Тiльки дядько Стратон поїхав додому, до нас надiйшов титар. Дiдусь
говорить, що вiн тлустий, мов гуска восени, а ходу має качину. Згадавши
це, я одразу веселiю, а титяр, ворушачи капшучистими губами, пiдозрiло
зиркає на мене. Далi, смиренно зiтхаючи, вiн одразу починає нарiкати на
тонке дiло - полiтику. Церковний староста вважає себе неабияким полiтиком,
бо заглядав у газету, яку виписує пiп, i навiть вихопив з неї десяток не
зрозумiлих нi йому, нi людям слiв та й лiпить їх, де треба й де не треба.
Вiд мiжнародностей вiн переходить на гас i сiль, яких не докупишся тепер.
- Чи то за бiльшовикiв парадоксально море пересохло, чи ту сiль Антанта
по тезисах до буржуазiї вивезла? - цюкає i цюкає своє.
Але й дiдусь теж делiкато вцюкнув його:
- А ви так зробiть по тезисах: воли - у вiз та й парадоксально до моря.
Там усе взнаєте, ще й солi додому привезете.
Титаревi не подобається, що дiдусь перехоплює його вченiсть, i починає
говорити без неї:
- Поїдеш по шерсть, а вернешся стриженим, бо таке врем'я: нiде нема
нiякiсiнького порядку. Та як вiн може бути, коли тепер не те що солi -
навiть народу не стало.
- Та схаменiться, чоловiче! Чого ви такi смутки висипаєте серед бiлого
дня? - почав дiд совiстити старосту. - Де ж це, по-вашому, подiвся народ?
- Попитайте про це в бiльшовикiв. То колись усi були люди, а тепер
стали - куркулi, середняки i злиднi.
- А за помазаника божого ви не бачили злиднiв? Чи тодi навiть кози в
золотi ходили?
-Кози тодi не ходили в золотi, - вiдводить насмiшку титар, - але що
було моїм, то було моїм, а тепер нiхто не добере, де моє, де твоє, а де
наше. Он уже Себастiян комбiдчикам нарiзав Iльцовщину, то чи не буде йому,
як змiниться власть, нарiзки на одному мiсцi?
- Все може бути, - погоджується дiдусь. - Iнодi навiть за довгий язик
буває сяка-така нарiзка на iншому мiсцi.
- Та я не проти, щоб нарiзали Iльцовщину - то помiщицька земля, -
хитрує титар. - А от як предкiвську почнуть рiзати...
- Далеко наперед ви пустили кури... з якимсь дiлом чи з полiтикою
прийшли до мене?
Титар насуплюється, крутить головою i зiтхає:
- Та треба зробити круг колiс, тiльки така у мене бiднiсть...
- То чом ви в комбiд не запишитесь? Там потроху допомагають
незаможникам, - глузує дiдусь, а обличчя титаря береться сизуватим
рум'янцем.
В цей час на порозi стала мати. Вона окинула поглядом подвiр'я i пiшла
до сусiдiв. А менi цього тiльки й треба: я одразу дзиг до хати розшукувати
гарбузове насiння. Воно, чекаючи свого часу, лежало на коминi. Видивившись
у вiкна, я розгорнув обидва вузлики й у тривозi подивився на добiрнi,
обведенi обiдками зерна, що дихали прозорою i легкою лускою.
I чому тепер не осiння пора, коли гарбузи б'ють прямо об землю, а потiм
з їхнiх золотистих пазух вибирають слизьке насiння? Хто б тодi помiтив отi
чотири склянки, якi треба занести Юхриму? А от як зараз?.. Вузлики ж
чималенькi. Може, якось усе й обiйдеться? Я знаю, що мене варто за такi
думки вiдбатожити, але не можу перебороти спокуси.
Скочивши на долiвку, взяв iз мисника гранчасту склянку i, холонучи,
почав на печi намiряти насiння - двi склянки в одну кишеню, двi - в другу.
Воно менi здалося напочатку пекучим i важким, наче камiння. Далi
залишилось навхрест зав'язати вузлики i покласти точнiсiнько так, як вони
лежали. Коли я знов опускаюсь на долiвку, з божницi на мене строго
дивиться i свариться пучкою сивий бог-отець - єдиний свiдок мого
грiхопадiння.
З острахом i невеселою радiстю, що пробивалася крiзь усi тривоги, я
вискочив на весняну вулицю, де кожна калюжка тримала в собi клапоть сонця.
Воно зараз на всi боки мiрками розсипало тепло, розтрушувало промiння, i в
ньому так веселiли блакитнавi хатки, наче хтось запрошував їх до танцю.
Пiд тинами вже вилазила кропива й дурман, а над тинами набухала й
прозорилась глеєм вишнева брость. Думаючи про своє, я виходжу на другу
вулицю i в цей час збоку чую неласкавий чоловiчий голос:
- Бог дасть, жiнко добра. Бог! Вiн багатший за нас. Цi слова приглушує
гарчання собаки i важкий брязкiт ланцюга. Я оглядаюсь на подвiр'я,
обнесене глухим високим частоколом, де затих голос чоловiка, щоб його
продовжував собачий гавкiт. Крiзь нього я чую ще iз сiней:
- Звiдки ж вони?
- Та нiби з Херсонщини, - байдуже вiдповiв перший голос. - Швендяють
усякi, а ти подавай i подавай, як не скибочку, то картопельку.
- Коли вже цей розор закiнчиться?
З двору наполохано виходить у рам'ї, у розтоптаному взуттi глибокоока,
ще молода жiнка, її погляд шукає землi, а розгонистi брови летять угору.
Збоку до неї тулиться босоногий без картузика хлопчак, їхнi страднi,
виснаженi обличчя припали темiнню далеких дорiг i голоду. Жiнка
зупиняється навпроти мене, потрiсканими пальцями поправляє хустку, а в її
чорних очах закипають темнi сльози...
Я й досi пам'ятаю того, хто пожалiв її материнству, її дитинi скибку
насущного хлiба. Це був багатий i богомiльний чоловiк, через руки якого
проходили голодом пригнанi катеринки, петрики, золотi iмперiали i срiбнi
карбованцi з великими головами дрiбного царя. Я й досi пам'ятаю опасисту
постать цього дукача. Вiн мав святовиду голову й бороду, в нього завжди
добре родили поля, луги, лiсовi загороди - i тiльки пiд перелогом лежала
одна душа. Лише тому, що вiн уже помер, не називаю його iменi...
Жiнка, схрестивши руки на грудях, боязко озирнулась, шукаючи дворища,
яке б не ощирилось на неї собарнею, а дитя недовiрливо, спiдлоба дивилось
на мене. На його тонкiй шиї похитувалась заважка голова, що вершилась
збитими хмелястими кучерями. I тут я згадав про своє насiння. Вийняв жменю
i подав малому. Вiн обома ручатами схопив зернята, а потiм поглянув на
матiр. Та кивнула головою i зiтхнула точнiсiнько так, як iнодi в недобру
годину зiтхала моя мати. Потiм я висипав у подiл сорочечки хлопчака
насiння з однiєї кишенi i взявся за другу. Але жiнка зупинила мене.
- Спасибi, дитятко, не треба бiльше, ой, не треба, - прихилила до мене
скорбнi очi, розгонистi брови, i я на своїй щоцi почув дотик її уст i
слiз. - Хай тобi, дитино, завжди, завжди добре буде помiж людьми.
Мене так вразили її сльози й слова, що я теж мало не заплакав з жалю...
А може, то не жiнка, а моя глибокоока селянська доля тодi прихилилася
до мене!?.
Вона, ще раз обвела мене своїм скорбним поглядом i пiшла з дитям прямо
на мою вулицю. Мiж вишняками раз i вдруге майнула її хустка - i вже нема
нi жiнки, нi її глибоких очей, нi дитяти з хмелинами кучерiв. А я, наче з
сну, виходжу з людського страждання i довго дивлюся йому вслiд.
З подвiр'я дукача виходить довжелезна чорна свиня, на її шиї
погойдується дерев'яна колодка. I на нiй, i на мордi, i на ратицях свинi
гусне картопляна товч.
"А ти подавай i подавай, як не скибочку, то картопельку", - знову
заскрипiв голос дукача, i я з огидою пiшов од височенного частоколу i
глухих ворiт...
А от куди менi далi подiтися? Чи повернути додому, чи йти до Юхрима
Бабенка. Може, й розщедриться вiн i за двi склянки насiння дасть почитати
книгу? Догнав чи не догнав, а побiгти можна.
I я вже бiжу з вулички у вуличку, а назустрiч менi вiтрець кидає зеленi
вербовi галузки i сонячне снування, що ворушиться в гiллi.
Юхрима я застаю на другiй половинi хати. Зараз вiн уже не в галiфе, а в
буденних потертих штанях сидить на лавi i вказiвним пальцем правої руки
вибиває не то стогiн, не то гарчання iз балалайки, ще й допомагає їй
ногами i спiвом:
Отчего ты карапет,
Оттого, что денег нет.
Отчего же денег нет?
Потому, что карапет.
Бiля Юхрима на столi стоїть велика, як горнятко, чорнильниця, з неї
стирчить товста з обгризеним кiнцем ручка, а осторонь од них лежить кiлька
списаних аркушiв паперу. Напевне, Юхрим i зараз "строчить" якийсь
матерiал, а щоб краще строчилося, вiн ще й музикою бавиться.
Побачивши мене, старий парубок вiдкинув чуприну набiк, оголив набухлу
жилу на чолi й засмiявся:
- От i гарбузове насiння, соббражаю, само по всiх параграфах прийшло до
хати! Вгадав, пуцьверiнку?
"Чого йому так сподобалось звати мене пуцьверiнком?"
Юхрим бачить, що я мовчу, перепитує:
- Вгадав?
- Трохи вгадали - пробурмотiв я.
- Чого ж трохи? - дивується парубок.
- Бо так вийшло.
- Що ж у тебе вийшло? Не чотири склянки, як вище скааато було? -
округлились Юхримовi очi.
- Тiльки двi.
- Тодi ти теж трохи не вгадав: з цього пива не буде, натурально, дива!
- насупився Юхрим, мотнув головою i знову почав мордувати балалайку.
- А може, ви решту до осенi почекаєте? - слово в слово повторюю маминi
слова, коли вона згинається перед крамарем з мiстечка.
- Iч, який вiн кебетний! Восени я сам понятiя знайду, де брати насiння,
- безжалiсно вiдрiзає старий парубок, не дивлячись на мене.
То що менi залишається робити? Чи слухати бiль i вищання струн, чи
"бувайте здоровi" й через порiг? Я надiваю картузик, обертаюсь i клацаю
клямкою.
- Почекай, пуцьверiнку! Дай подивлюся, що в тебе за насiння! - раптом
так репетує Юхрим, наче я оглух вiд його музики. Вiн пiдходить до мене,
запускає руку в кишеню, кидає насiнину до рота. Вона тiльки хруснула, i
вже одна шкаралупа поповзла з окантованої губи на Юхримове пiдборiддя. -
Нiчого, лускати, натурально, можна. То я, де вже моє не пропадало, дам
тобi за нього почитати казки. А "Пригоди Тома Сойєра" вiзьмеш, коли
розбагатiєш. По руках?
- То давайте свою! - одразу веселiшаю я.
Юхрим подає видовжену долоню, я б'ю своєю по нiй i примовляю:
- За "Пригоди Тома Сойєра" - двi склянки тепер i чотири восени.
- Не будь циганською дитиною, - припиняє торг Юхрим. - Кожна книга має
в свiй час свою цiну.
- А може, ви менi дасте "Пригоди" хоч на один день?
- I не проси, i не моли! - вперся Юхрим, наче кiлок в огорожу. - Береш,
натурально, казки?
- Беру, натурально, - ще раз ляпаю по руцi парубка. А вiн витрушує з
моєї кишенi насiння, потiм з укованої залiзом скриньки дiстає книжку ще й
великодушно примовляє:
- Бери та знай по всiх параграфах мою добрiсть. За скiльки ти прочитаєш
казки?
- Днiв за чотири.
- Тодi в недiлю i принось. Не забудеш, що в недiлю?
- А хiба ви в недiлю не пiдете на гульню?
- Зранку до обiднi, натурально, буду вдома. Пам'ятай: не принесеш