Страница:
спускання. Але цього вже дiвчина не знає.
- Я тодi й подумала: смiливий ти!
- А чого ж, - не знаю, що сказати, хоча й приємно стає вiд похвали:
знайшлася таки хоч одна людина, яка не огудила мене за те спускання.
- Хочеш суниць? - простягає до мене повну козубеньку, посерединi
скрiплену прутиком.
Хто б не хотiв поласувати ягодами, але ж не личить хлопцевi брати їх у
дiвчинки, i я байдуже кажу:
- Нi, не хочу.
- Бери, я ще назбираю. Тут їх багато.
Тодi я збиваю в козуба вершечок i висипаю ягоди в рот.
- Правда, смачнi?
- Смачнi. - Нарештi пускаю самопасом у лiс коняку. - А як тебе звати?
- Любою.
- I що ти робиш тут?
- Пасiку доглядаю.
- Сама?
- Сама-самiсiнька, - посмутнiли посiверiлi уста дiвчини, а бровенятка
стали такими, наче хтось їх почав нанизувати зсередини.
- А де ж твої батьки?
- Мати дома пораються, а тато пiшли на закладини хати. Напевне, пiзно
прийдуть за мною.
- А ти часом не бачила, що то за жiнка нещодавно у лiс пiшла? - махаю
рукою на той край загороди.
- В терновiй хустцi?
- В терновiй.
- То моя тiтка Василина, - одразу прояснилось обличчя Люби. - Вона так
гарно вмiє спiвати й виводити. А дядько поїдом їсть її за пiснi, щоб не
принаджувала людей на голос.
- Он як! - Знову вiдпливла од мене казка, i жаль стало тiтки Василини,
яку неволить вреднючий дядько. Краще б вона була отим справжнiм лiтом, що
йде по землi й творить свої дива.
- Ти не хочеш подивитися на наш курiнь? - торкає мене за рукав Люба.
- А що там є?
- Нiчого такого, та менi славно, а ввечерi затишно. Ти ягоди приїхав
рвати?
- Звiдки ти знаєш? - дивуюсь я.
- Знаю, - таємниче каже дiвчина. - Хтось менi в лiсi шепнув на оце
вухо.
- Хто ж тобi шепнув на оце вухо?
Мої слова змили таємничiсть iз обличчя Люби, й вона, не витримавши гри,
весело пирхнула:
- Мар'яна сказала. Вона вчора у нас рвала поповi черешнi й замовила
перед татом словечко за тебе. Правда, вона славна?
- Дуже славна, - погоджуюсь я.
- А бачив, як вона вишиває гарно?
- Бачив.
- Вона якось у нас трохи вишивала, i не дiвочу, а парубочу сорочку.
Мабуть, у неї вже є молодий.
- I це може бути, - кажу я трохи з жалем, бо шкода буде, як хтось
забере Мар'яну i я бiльше не побачу її.
- А в нас дома козеня є, - дiвчинi все хочеться розказати менi. - Тато
взимку знайшов його з перебитою нiжкою.
- А в нас автомобiль був.
- Автомобiль? - не йме вiри дiвчина i широко дивиться на мене. - Може,
не автомобiль, а чортопхайка?
- Нi, справжнiсiнький, на чотирьох колесах, автомобiль, - радiю, що маю
чим здивувати дiвчину. Та й не тiльки її! Коли треба збити пиху комусь iз
хвалькiв, я завжди перемагаю їх колишнiм автомобiлем, що був у нас аж два
днi.
- Де ж ви взяли справжнiсiнького автомобiля? - вiрить i не вiрить Люба
моїм словам.
- Хай тобi тато про це розповiсть - вiн повинен знати. - Кажу так, нiби
й не хочеться розповiдати про торiшню iсторiю.
- Нi, нi, я хочу вiд тебе почути, - заiскрились оченята. - Це так
цiкаво.
- Тодi слухай. Торiк, може, знаєш, нашим шляхом на Польщу вiдступало
вiйсько Пiлсудського. От воно, утiкаючи, й покинуло пiдбитий автомобiль.
Коли люди сказали про це дiдусевi, то вiн побiг до нього, наче молодий, а
потiм на волах привiз до себе цю машину. Тодi було нам усiм роботи. Дiдусь
i їсти не вiдходив вiд автомобiля, бо нiколи не мав дiла з такою
машинерiєю, а розiбратися хотiлося до кiнця.
- I не побоявся? - аж зойкнула дiвчина.
- Чого ж боятись?
- А може, там чорт сидiв, що тягне машину?
- Машину тягне не чорт, а мотор.
- Хто його знає, - засумнiвалась Люба. - У нас люди по-рiзному кажуть.
Ну, а далi що?
- Помордувався, помарудився дiдусь бiля машини, i вона ожила :
запчихала, загула, затремтiла й поїхала. Вона може їхати вперед i назад.
Тодi посадив мене дiдусь коло себе на ремiнну подушку з пружинами, й ми
почали навiдуватись до близької i далекої рiднi. Що вже iнтересно було - i
не питай: люди скрiзь вибiгають подивитись на чудо, жiнки страхаються i
хрестяться, дiтвора бiгцем за нами лупить i на дурницю, як може,
чiпляється ззаду, собаки валують, пiд колеса кидаються, кури й гуси
розлiтаються, аж пух i пiр'я сиплеться, а ми з дiдом так уже пишаємося i
так пiдгуцикуємо на панському ремiннi, наче все життя не злазили з
автомобiлiв.
- I гарно було їхати?
- I гарно, i м'яко.
- Може, i я колись покатаюсь на такiй машинi, - замрiяно посмiхнулась
Люба.
- I це може бути, коли не побоїшся, - зверхньо погодився я.
- А куди ж ви подiли свого автомобiля?
- У нас його хотiли на дурничку якiсь шпiкулянти за мило вициганити.
Вони i просили, i страхали дiда, мовляв, знаєте, що вам буде, коли
Пiлсудський повернеться? Бабуся вже було й погодилась узяти за автомобiль
десяток довгих брускiв солдатського мила, а дiдусь сказав, що ми iще
можемо бiлою глиною прати шмаття. Тодi на торг нагодився титар. Йому не
машина була потрiбна, хотiв видерти ремiнь iз подушок. Таке вар'ятство
дуже розiзлило дiдуся, i вiн сказав, що грiх дерти шкуру з чоловiка, а
ремiнь з машини. А титар сказав, що вiн бiльше розбирається в грiхах, анiж
той, хто порiзав на дрова фiгури апостолiв. Пiсля цього дiдусь пiшов на
пораду, як йому бути, до дядька Себастiяна, а далi здав машину в повiт. I
за це ми маємо подяку вiд самої Революцiї.
- А в нашого дiда Революцiя гарного коня забрала, а взамiн поганого
дала.
- Бо так треба було, - кажу я словами дядька Себастiяна, i дiвчина
погоджується зi мною, а далi згадує, що менi вже час рвати ягоди.
- Хочеш я тебе до найкращої черешнi поведу? її тiтка Василина зве
"пiснею".
- Чого ж вона її так зве?
- Бо цi черешнi дуже гарнi, й на них найбiльше тримається роса, як на
тiтчиних пiснях сльози.
Ми обоє смутнiємо, мовчки перелазимо через вориння i травами, що
оксамитяться та й оксамитяться, йдемо до тiєї черешнi, яка найбiльше
тримає роси. Вона, гiнка й кучерява, лише кiлька ступнiв одiйшла вiд лiсу
й вигойдує в собi сонце, на її гiлках красуються не окремi ягоди, а цiлi
вiночки. Ось кiлька таких вiночкiв я й принесу Мар'янi замiсть сережок.
- Лiзь, - каже менi Люба.
- Може, й тебе пiдсадити?
- Не треба, я суницi збиратиму. Насушимо їх на зиму, то й простуда буде
не страшна.
Дiвчина зiгнулась, вишукуючи в травi суницi, а я полiз на черешню.
Рвати ягоди на такому деревi -любота: потягнеш вiночок до себе - i в руцi
аж смiються мальованими щiчками добiрнi черешнi... Я й досi, згадуючи
дерева свого дитинства, думаю, що мало, ой як мало нашi садоводи i
селекцiонери дослiдили багатющi скарби природи й народної селекцiї...
Через якийсь час до мене залетiла пiсня про гайрозмай i про ту любов,
яку розбили вороги. А коли вiджурилася пiсня, хтось пiд корiння деревам, а
далi й на трави кинув таких веселощiв, що в мене й на черешнi затанцювали
ноги. Я пiдвiвся вгору, щоб розгледiти, що робиться внизу. В лiсi,
наспiвуючи собi, на сонячнiм кружальцi аж вививалася в танку маленька
дiвоча постать, їй, видати, нiяк не хотiлося вiдходити вiд сонячного кола,
яке пiдсвiчувало веселi босi ноженята, i Люба кружляла й кружляла на
ньому, поки не впала на землю.
- Оце ми так збираємо суницi на зиму!? - гукнув я з самого вершечка.
Дiвчина, мов ошпарена, схопилась на ноги, ще раз крутнулась навколо
себе, показала менi язика, засмiялася i гукнула:
- Не будь вишкваркою!
- А ти не пащекуй!
- О, найшов пащекувату! - засмiялася Люба. - Ходи-но краще сюди.
- Чого?
- Поможеш видмухнути вогонь.
- А нащо вiн тобi?
- Треба!
Я злiз iз черешнi й пiшов до куреня. Недалеко вiд нього на лiсовiй
пропаленiй латцi чорнiли вугляки й недогарки. Люба, вже припавши до землi,
так дмухала на них, що з очей текли сльози, але її старання були марними.
- Почекай, дiвко, не воруши увесь попiл. Ось ми пошукаємо живого
вуглячка. - Я ломачкою розворушив погасле багаття i таки знайшов, на
радiсть Любi, вуглину, на краєчку якої ще трималася цятка вогню. До нього
ми приклали сухого бересту, подмухали навперемiнку, берест затрiщав,
задимiвся i спалахнув. Тепер уже неважко було розпалити багаття.
- Ось ми й кулешу наваримо, - Люба побiгла в курiнь, винесла звiдти
казанок, таган i торбинку з пшоном, в якому ще розкошував шматок старого
сала.
- I ти вмiєш кулiш варити? - здивувався я.
- Та чом не вмiю, ось побачиш, який буде смачний, коли салом затовчу...
I справдi, кулiш її вдався на славу. Посiдавши на землю, ми їли його
прямо з казанка, я пiдхвалював куховарку, а вона соромливо i радiсно
вiдмахувалася смаглявою рукою, в якiй тримала зачерствiлий житник.
- I що тут такого: кулiш як кулiш! От борщ зварити - це дiло труднiше.
- А ти вмiєш?
- З щавлю умiю, а з буряками й квасолею ще нi... А ти коли-небудь бiлу
трясогузку бачив?
- Блакитну бачив, а бiлої - нi.
- А борсука?
- Теж нi.
- А я бачила кiлька разiв, нора його недалечке, i вiн вечорами
висовується з неї. Вилiзе, постоїть, послухає що робиться довкола, а потiм
починає полювати. Восени вiн приходить у нашу загороду ласувати кислицями.
Ми побiгли подивитись на борсучу нору, а потiм Люба повела мене до
кислички, де зараз жила бiла трясогузка.
Нерозумна пташка звила зовсiм низько гнiздо i тепер сидiла в ньому на
яєчках. Кубельце її було таке маленьке, що увесь хвостик трясогузки звисав
над ним. Почувши кроки, пташина повернула голiвку до нас, вчаїлась, а в її
крихiтному чорному оцi промайнув острах. Ми пiдiйшли до самого дерева, але
трясогузка не кинула свого кубельця.
- Ходiмо, Михайлику, - тихенько сказала Люба. - Хай не тривожиться
вона. Я тобi ще покажу джерельце, що пробилося прямо з дуплавого пня...
Я й не стямився, як вечiр осiв на лiси i почав укладати на нiч квiти, з
них то тут, то там звисали соннi метелики. Менi не хотiлося так швидко
прощатися з Любою, яка встигла нарвати i суниць, i щавлю, i вiнок сплела i
собi, й своїй подрузi.
- Приїжджай, Михайлику, i книжку гарну привозь, - попрохала,
прощаючись, дiвчина, в голосi її озвався смуток. - Коняка буде пастися, а
ми щось читати, та й знову черешень нарвеш, не шкода добрiй людинi.
- Тобi не страшно самiй залишатися?
- Трохи страшнувато, - обвела поглядом лiси. - Але ось-ось надiйде
тiтка Василина або тато. А зараз я в курiнь заберуся, щоб нiхто, навiть
борсук, не бачив мене, - повела довгими чорними брiвками, а над ними
жалiсно затремтiли двi сумнi оборочки зморщок.
Вона провела мене за вориння, ще й рукою махнула, коли я вискочив на
коняку. Проїхавши трохи, я оглянувся. Люба вже стояла бiля куреня i
проводжала мене очима. А в цей час вiд дороги славно-славно обiзвалася
пiсня, i дiвчинка радiсно метнулась їй назустрiч. З-за дерев, спiваючи,
з'явилася струнка жiноча постать, ось вона простягла руки, i в них з
розгону влетiла Люба... А далi мене вже наздоганяли два голоси, що
журились над долею соловейка, який не знайшов щастя нi в лiсi на орiсi, нi
в долинi на калинi...
Дома всi похвалили мене за гарнi черешнi, бабуся назвала свого внука
"нашим годувальником", а дiдусь сказав, що мiй чуб пахне суницями, а
завтра, мабуть, запахне рiчкою.
- А чого рiчкою?
- Бо взавтра я пiду ловити рибу, то, може, й ти пристанеш до мене?
- Таки пристану! - радiсно вигукнув я.
- От i гаразд. Тiльки збуджу тебе рано-рано, коли ще чорти навкулачки
не б'ються.
- Дiду, а як це чорти б'ються навкулачки?
- Так само, вважай, як i люди. Тiльки нечисть вiд стусана летить далi i
аж земля двигтить пiд нею, - навiть не посмiхаючись, пояснює дiд.
- Ой, мовчи, старий грiховоднику. Чого навчає дитину проти святої
недiлi? - докiрливо говорить бабуся, яка нiколи чорта не назве своїм
iм'ям, а тiльки - Гнатом-безп'ятком або тим, хто в греблi сидить.
- А що ж тут такого? Йому все треба знати.
- Дiду, а чим будемо ловити рибу?
- Саком. Я знаю одне мiсце в'юняче...
- А щупаки там будуть?
- I щупаки, i карасi, i лини будуть, - лагiдно говорить дiд, i
хороше-хороше стає менi на душi вiд його слiв, а до очей наближається та
Ведмежа долина з рiчечкою, куди я ще не заходив рибалити зi своїм
продiрявленим решетом. Дiд говорить, що там колись водилось риби
тьма-тьмуща. Косарi, бувало, захочуть юшки на обiд, то, не довго думаючи,
й пускають у дiло сорочки: зав'яжуть рукава, ковнiр - та й у рiчку.
Наловлять отак рибки - i таганують собi на березi. А в ятерi набивалось
того карася мало не до горловини, та все такого, наче вiн iз золота
вийшов. А тепер навiть iз снастю треба цiлий день талапатись, щоб наловити
якоїсь дрiбноти.
Ми виходимо з дiдом на подвiр'я, оглядаємо невеликий сак, на якому
завбачливо висить торба, оглядаємо довжелезний бовт, яким буде орудувати
дiдусь. Коли б скорiше збiгла ця нiч!
- День завтра буде як золото, - дивиться на зорi дiдусь i йде зi мною
до ворiт.
- Звiдки ви знаєте?
- Зорi вiщують, - i знову якась таємниця вчувається менi в дiдових
словах.
Одразу ж за нашою вулицею стоять, як Дунай, молодi коноплi й соняшники,
за ними темно виткнулась церковця, ще далi, бiля самого неба, диркає
деркач, а в небi виблискує Вiз. Вiн зовсiм був би схожий на звичайний
земний вiз, аби хтось начепив на нього колеса, хоча б змайстрованi
дiдусем. Притихши бiля ворiт i придивляючись до семи зiрок, я несподiвано
кажу про це дiдусевi, а вiн у подивi прикладає руку до сивих карлючок
вусiв i, зiбравши на лобi ряснi зморшки, починає смiятися:
- Оце додумався! Нiхто не почепить отам колiс, бо в небi нема
стельмахiв.
Тепер уже я дивуюся, бо знаю, що стельмахи є в кожному селi: i в
Кусекiвцях, i в Лiтинцi, i в Зiнов'єнцях, i у Вербцi, i в Березцi, i в
Майданах, i в Руднях, i в Гутах, i в отих Тесах, що стрiчають i
випроводжають вас виводками дрiбноти, бо тут сiм'я не вважається сiм'єю,
коли в нiй немає шестеро дiтей. А через те що тут у родинах водиться не
тiльки по шестеро, а й по шiстнадцятеро дiтей, то в нас ще й досi Теси
називають Китаєм.
- А чого, дiду, в небi немає стельмахiв?
- Бо там живуть однi святi.
- То й що? - пильно дивлюся, чи не пiдсмiюються з мене. - Хiба святi не
їздять один до одного в гостi?
- Нi, не їздять - вони пiшки ходять.
- Пiшки? Це насправдi?
- Насправдi.
Менi шкода стає святих, якi не знають такої радостi, як їздити в гостi.
Це ж колеса поскрипують, а конi пофоркують, а дорога петляє, петляє то
полями, то луками, то дiбровами, а далi, десь понад ставом, i сiльце
вигулькне. А в ньому далека рiдня чи свояцтво проживає, а в них i хлiб
смачнiший, i вишнi не такi оскомистi, i люди уважнiшi до тебе, i очi їхнi
так добре зорiють, i всi тебе рiднею величають i навiть пiдшукують
молоду...
- Дiду, а святi багато ходять?
- Багато.
- А в них ноги не болять?
- У святих нiчого не болить, їм добре живеться.
- А чого їм добре живеться?
- Бо вони мають у що взутися, у них є хлiб i до хлiба.
- А хто їм поле оре?
- Нiхто їм не оре, - вони мають хлiб не з поля.
- А-а-а, в них є крамниця з булками! - враз вшолопую я, пригадуючи
лавку Митрофаненка, а дiд обома руками хапається за ворiтницю, присiдає i
так починає реготати, що на вишнi-лутовцi прокидається пiвень i ранiше,
нiж звичайно, кличе ранок.
На сiнешньому порозi з'являється бабуся. Вона ще не знає що й до чого,
але теж починає - смiятися, бо ж чогось смiється її чоловiк.
Я нiколи не бачив дружнiших людей, як мої дiди. В селянствi, та ще в
нестатках, усього доводилось менi надивитись i начутись. Але жодна
крихiтка житейського бруду не виповзла з двору моїх дiдiв, недобре слово з
їхнiх уст не торкнулося жодної людини.
З незвичайної делiкатностi дiдуся дивувались i потроху пiдсмiювалися
нашi вуличани. Де ж це видано так жалувати в селянствi жiнку, як жалував
вiн? Коли дiдусь пiзно повертався з роботи чи заробiткiв, то шкодував
будити свою дружину, а сiдав на призьбi коло її вiкна i отут, припадаючи
росою, засинав до ранку. За це не раз його сварила бабуня. Дiд обiцяв, що
бiльше цього не буде, i знову робив по-своєму.
Народились мої дiд та баба ще крiпаками, побралися уже вiльними i стали
жити на пiшаку *(* Пiший надiл пiсля 1861 року селянину, який не має
тягла.). А коли селянський поземельний банк почав продавати землю князя
Кочубея по сто двадцять п'ять карбованцiв готiвкою, а в розстрочку на
сорок дев'ять рокiв - по триста карбованцiв за десятину, мiй дiд скрiпив
купчу на три шнури* (* 1,1 десятини.) та й продав за них свою силу й роки.
А що ж було робити, коли в хатi як не через рiк, то через два скрипiла
колиска i народжене життя мало йти в свiт не старцем, а сiвачем.
I наоралися, i насiялися, i накосилися його усi бiлявi сини й онуки, аж
поки не взялися їх косити вiйни i смерть. Косила вона, не жалуючи, i
залишилось тепер з усього нашого великого роду тiльки двоє чоловiкiв...
Бабуся, пересмiявшись iз того, що я зморозив, заганяє нас до хати, а
сама ще йде поглянути на свою втiху - садок. Кожне деревце тут посаджене
її руками, й до кожного з них вона мала своє тихе слово. Було так цiкаво
слухати, коли бабуся, наче з рiднею, розмовляє з деревами, тому я й
ув'язуюсь за нею. Але бабуся не полюбляє, щоб хтось прислухався до її
розмови з садком. Тому вона зараз тiльки пiдiйшла до кiлькох дерев,
поторгала їх руками, щось прошепотiла й незабаром повела мене в хату.
Роздягнувшись, я падаю на тапчанчик i спочатку чую слова бабусi,
зверненi до царицi преблагої, усердної заступницi скорбних, а далi, крiзь
молитву, вловлюю скрип наших ворiт.
"А може, це тато приїхав?" - схоплююсь iз тапчанчика i припадаю до
вiкна. Нi, то на воротах пiд зорями вмостилися парубок iз дiвчиною i
нiчутiнку не журяться, що ворота скриплять i скриплять.
Я припадаю до подушки, i незабаром пiд слова молитви i воркування
закоханих щось починає злегенька погойдувати нашу хату. То, певне, дрiмота
пiдiйшла до неї i робить своє дiлечко... Ось вона трохи розгорнула темiнь,
i надi мною зашелестiла росою пiсня-черешня, з вечiрнього куреня вийшла
усмiхнена Люба, а побiля нори, прислухаючись до лiсу, насторожився борсук.
А далi в мiй сон залiтають лебедi, їх стiльки, скiльки може бути лише у
снi. Вони пiдхоплюють мене на крила i летять своїм лебединим шляхом на
широку долину, де вже з саком стоїть мiй дiдусь. Приклавши руку до очей,
вiн придивляється до неба й смiється:
- Ага, припiзнився. А я вже сам трохи щук i в'юнiв наловив.
I справдi, на прибережнiм сухопуттi звиваються посiрiлi в'юни i,
поблискуючи, вигинаються носатi щупаки...
Дiдусь збудив мене, коли в небi ледь-ледь почала вибiлюватися зоряна
iмла. Я пiдiйшов до сака, одволожений росою, вiн вибивав з себе пахощi
риби й водяного зiлля. I раптом у нашому садку почувся шелест. Я
озирнувся. Мiж деревами, що кутались у туман, сполохано майнула жiноча
постать i зникла за ворiтцями в городах.
"Невже це лiто зупинилось було бiля нашого саду та й пiшло собi до
iнших людей? - завмер я на мiсцi. - Але чого воно було таким схожим на
Мар'яну?.. Навiть хустку так розправило, як Мар'яна". Та яких тiльки див
не зробить лiто? Про це найбiльше знає моя мама...
РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ
За хмарами-хмарами куталось сонце; воно зрiдка опускало пiд краї неба
iмлавi просвiтки, i тодi земля трималась на них, мов колиска. Навколо тихо
бринiв золотий пiвсон передосiннього степу. Здалеку, наче по блакитнiй
водi, поволi пропливав приломлений до плуга орач, а за ним, бiля самого
неба, вiтряки намотували на свої крила бабине лiто i час...
Я i досi завжди з хвилюванням входжу в передосiнню золотисту втому
полiв, я i досi не можу спокiйно дивитися на останнi, сизi вiд негоди,
вiтряки, на цi добрi душi українського степу, що вiками вписували в
сторiнки хмар i неба нелегкий лiтопис хлiборобської долi.
Менi iнодi здається, що я теж схожий на вiтряка, який основою,
хрестовиною тримається чорної, репаної землi, а крилами жадає неба...
З курної дороги, нарештi, видибцьовує, сповнена гiдностi, постать
Петра. Пообiдавши, малий бурмотiй байдужувато б'є палюгою по цупких
стеблах "Петрового батога", i вони закипають сполоханим синьоцвiттям.
Зараз на темному обличчi пастушка тримаються лише пiвсонна добрiсть i
ситiсть. Розiмлiлим оком вiн перелiчує корiв, що пасуться на стернях,
зупиняє погляд на скопищi i задоволене, але з прихованою насмiшечкою
хмикає:
- Ну, як, читальнику?
- Погано, обiднику!
- Ти ще гнiваєшся? - вдовиченко примирливо поклiпує вiями, на яких осiв
пилок дороги.
- Та нi, перегнiвався.
- То чому ж погано? - пiдiймає одне плече вгору, далi його обличчя
розповзається в широкiй посмiшцi, при цьому вiн показує все своє пiдсинене
дрiбнозуб'я. - А-а-а, панська журба: нема чого читати? Вгадав?
- Вгадав, - необачно зiтхнув, бо знаю, що це викличе тiльки нову
насмiшку.
- Читай не читай, грамотяко, все одно попом не станеш, - неквапливо
виважує скотарчук насмиканi з чужих мудрувань слова, а далi задоволене б'є
долонею по дерев'янiй цурцi, на якiй тримаються штаненята: - От погобiдав,
так погобiдав, що й самому не думалось, не гадалось.
Я глузливо чмихаю:
- Чого тiльки не було на тому столi: i хлiба, i води, а цибулi якої, а
хрiну, i навiть самої редьки!..
Петро зневажливо, як тiльки вiн умiє, рукою, очима i губами вiдкидає
вищесказане i звертається наче не до мене, а до когось стороннього :
- Не дивуйтесь, бо що воно, бiдне, тямить у панському їдлi?
- Що, що? Ти аж до панського їдла допався?!
- Атож! - зверхньо напiвобертається до мене Петро i лiньки цiдить : -
Чуєш, i борщ з товчениками, i качатину, i аж солодкi пундики їв.
- У снi?
- Та нi, у самого попа!
- Тороч та балакай! - Тепер я зневажливо махаю рукою, бо добре знаю
скареднiсть нашої блiдавовидої попадi, в очах якої зеленкувато застоявся
мед, а на язицi трималася жовч; присадкувата i широка, мов дзвiн, матушка
цiлоденне товчеться на своєму попiвствi i все буботить що тепер настало не
життя, а один розор - усi i всякi руїнники об'їдають та обносять її
статки. Правда, коли на попiвському подвiр'ї стоять червонi козаки,
матушка до їхнього вiд'їзду стає тихою, нiби зiтхання, i навiть наймичку
Мар'яну називає не богопротивим плевелом, а - серце моє...
- I ти нiяк не вiриш, що я в попа обiдав? - пастушок удавано байдуже
лягає горiлиць на стерню, кладе в узголiв'я сплетенi руки i ловить очима
бiлi хмари, що з своїх краєчкiв обтрушують та й обтрушують на поле нитки
бабиного лiта.
- А хто й повiрить брехуненку? Ще, може, скажеш, що сама попадя аж на
покуття посадила тебе?
- Дурний, та й годi! - задоволене пiдсмiюється Петро. - Матушки саме
дома не було: вона аж у Лiтин поїхала храмувати. А наймичка Мар'яна чого
тiльки, чуєш, не поставила на стiл i... - вдовиченко напiвпiдводиться з
землi, а голос його стихає, нiяковiє... - i чорнобривцем назвала мене, i
казала, що я, кхи... вигарнiв.
- О!
- От тобi й о! - Петро збирає в оборку потрiсканi вуста, напевне,
передумує, чи варто було говорити оте, що про нього сказала дiвчина, бо
вже й ми перехопили од старших поведенцiю зверхньо ставитись до того, що
говорять жiнки. - Думаєш, вихваляюсь перед тобою? Дуже потрiбно менi!
Нi, я не думаю, що вiн вихваляється. Слова Мар'яни вражають мене. Тепер
я зовсiм iншими очима оглядаю пастушка, його старий залоєний картузик,
ганчiр'ясту одежинку i чи не вперше бачу, що вiн справдi славний: i брови
в нього чорнi, сосонкою, i очi красивi.
Як iнодi важливо буває, щоб хтось видiлив у людини щось гарне та й
iншим, менш видющим, пiдказав. Я дивлюсь через поле вдалину, де лише
купинами яворiв i тополь окреслюється село, i тепло згадую заповзяту
попiвську наймичку Мар'яну, оту босоногу з двома рухливими косами вiхолу,
що все робить навбiжки, пританцьовуючи i смiючись або спiваючи. Навiть
коли матушка сварить її, наймичка насочується смiхом, продаючи бiлi
пiдкiвки зубiв i аж три ямки: двi на щоках, а третю на пiдборiддi.
- Нема на тебе, шибайголово в спiдницi, нi грому, нi блискавки, нi
трясцi, нi трiсця, нi лихої години, анi синього смутку.
- То й добре, що нема! Хай i повiк не буде - не зажурюсь! - дивиться
кудись поверх матушки Мар'яна, пританцьовує на мiсцi i пiдсмiюється.
Попадя озирається довкола, зiтхає:
- Прости, господи, согрiшенiя нашi, вольная i невольная... Запам'ятай,
маловiре, моє слово: будуть тебе невдовзi тягнути куцохвостi у саме пекло
i тiльки одним свiжим мотуззям, бо старе не витримає.
- Гi! Поки вони собi натiпають конопель та насучать мотуззя, то я ще
наживуся.
- От хай мене уб'є золотий хрест, - била себе роздутою рукою в
пiдпаристi груди попадя, - коли не кинуть тебе хвостатi аж на саме днище
геєни огненної.
- I там, кажуть, матушко, є люди!
- Свят, свят, свят. I що ти, богопротивна, мелеш i вже наперед шукаєш
кумпанiю в пеклi? Зникни i щезни з моїх очей, вiдлюдку!
- Куди ж, матушко, щезнути: до худоби, сапання чи на леваду? - смиренно
питає Мар'яна, а з кiнчикiв її вiй аж капотить молодече життєлюбство.
- Революцiонерка! - нарештi волала матушка, сама лякалася цього слова,
одразу ж руками стримувала серце, а очi пiдводила до неба: - Прости,
господи, согрiшенiя нашi, вольная i невольная, прости i остави...
А наймичка, метляючи спiдницею i косами, вже проворно бiгла до обори чи
на город i скрiзь ронила на стежки i дорiжки безжурний смiх чи пiсню. В
селi, хто знав Мар'яну, жалували її, зичили добра i гарного жениха, який
мав би земельку i славно хлiборобив.
"Так от хто менi зможе пособити - знайти в попа якусь книгу, i чого
ранiше не додумався до такого?" - веселiю я, вже не дослухаючись, як
розкошував пастушок за панотцiвським столом.
- Ну, бiжи на обiд, бо перепадешся на смик, - нарештi каже Петро i
виймає з кишенi свою єдину цяцьку - кресало з напильника i кремiнь аж з
Карпатських гiр, де воював з австрiяками його дядько.
Стернями та картоплищами я скочуюсь до микитiвського ставочка, де були
отакеннi коропи, аж поки їх не повиглушували бомбами. Тут срiбно жебонить
синя-синя долинкова вода, я нахиляюсь до неї, п'ю її спiв i прислухаюсь до
шелесту отави. Я дуже люблю, як спiває вода, - весною вона з ревiнням
нуртує по всiй долинцi i, аж запiнившись од лютi, рве греблi, влiтку -
ледь-ледь награє у сопiлку, а взимку тiльки iнодi спросоння писне, як
в'юн, i знову спить.
А ви чули, де i як вона прокидається? От пiдiть напровеснi до
яружанських трьох ставкiв, де Куценький Михайло проживав, i ви побачите
сонячно розтрушений на снiгу лiщиновий цвiт, а пiд снiгом почуєте
зненацька якийсь схлип i голос жайворонка, i знову схлип, i знову голос
жайворонка. Ото вже й знайте - прокинулась вода i дмухає в торiшню
розколену очеретину, а та, дурненька, ще не второпала, що настає весна, i
- Я тодi й подумала: смiливий ти!
- А чого ж, - не знаю, що сказати, хоча й приємно стає вiд похвали:
знайшлася таки хоч одна людина, яка не огудила мене за те спускання.
- Хочеш суниць? - простягає до мене повну козубеньку, посерединi
скрiплену прутиком.
Хто б не хотiв поласувати ягодами, але ж не личить хлопцевi брати їх у
дiвчинки, i я байдуже кажу:
- Нi, не хочу.
- Бери, я ще назбираю. Тут їх багато.
Тодi я збиваю в козуба вершечок i висипаю ягоди в рот.
- Правда, смачнi?
- Смачнi. - Нарештi пускаю самопасом у лiс коняку. - А як тебе звати?
- Любою.
- I що ти робиш тут?
- Пасiку доглядаю.
- Сама?
- Сама-самiсiнька, - посмутнiли посiверiлi уста дiвчини, а бровенятка
стали такими, наче хтось їх почав нанизувати зсередини.
- А де ж твої батьки?
- Мати дома пораються, а тато пiшли на закладини хати. Напевне, пiзно
прийдуть за мною.
- А ти часом не бачила, що то за жiнка нещодавно у лiс пiшла? - махаю
рукою на той край загороди.
- В терновiй хустцi?
- В терновiй.
- То моя тiтка Василина, - одразу прояснилось обличчя Люби. - Вона так
гарно вмiє спiвати й виводити. А дядько поїдом їсть її за пiснi, щоб не
принаджувала людей на голос.
- Он як! - Знову вiдпливла од мене казка, i жаль стало тiтки Василини,
яку неволить вреднючий дядько. Краще б вона була отим справжнiм лiтом, що
йде по землi й творить свої дива.
- Ти не хочеш подивитися на наш курiнь? - торкає мене за рукав Люба.
- А що там є?
- Нiчого такого, та менi славно, а ввечерi затишно. Ти ягоди приїхав
рвати?
- Звiдки ти знаєш? - дивуюсь я.
- Знаю, - таємниче каже дiвчина. - Хтось менi в лiсi шепнув на оце
вухо.
- Хто ж тобi шепнув на оце вухо?
Мої слова змили таємничiсть iз обличчя Люби, й вона, не витримавши гри,
весело пирхнула:
- Мар'яна сказала. Вона вчора у нас рвала поповi черешнi й замовила
перед татом словечко за тебе. Правда, вона славна?
- Дуже славна, - погоджуюсь я.
- А бачив, як вона вишиває гарно?
- Бачив.
- Вона якось у нас трохи вишивала, i не дiвочу, а парубочу сорочку.
Мабуть, у неї вже є молодий.
- I це може бути, - кажу я трохи з жалем, бо шкода буде, як хтось
забере Мар'яну i я бiльше не побачу її.
- А в нас дома козеня є, - дiвчинi все хочеться розказати менi. - Тато
взимку знайшов його з перебитою нiжкою.
- А в нас автомобiль був.
- Автомобiль? - не йме вiри дiвчина i широко дивиться на мене. - Може,
не автомобiль, а чортопхайка?
- Нi, справжнiсiнький, на чотирьох колесах, автомобiль, - радiю, що маю
чим здивувати дiвчину. Та й не тiльки її! Коли треба збити пиху комусь iз
хвалькiв, я завжди перемагаю їх колишнiм автомобiлем, що був у нас аж два
днi.
- Де ж ви взяли справжнiсiнького автомобiля? - вiрить i не вiрить Люба
моїм словам.
- Хай тобi тато про це розповiсть - вiн повинен знати. - Кажу так, нiби
й не хочеться розповiдати про торiшню iсторiю.
- Нi, нi, я хочу вiд тебе почути, - заiскрились оченята. - Це так
цiкаво.
- Тодi слухай. Торiк, може, знаєш, нашим шляхом на Польщу вiдступало
вiйсько Пiлсудського. От воно, утiкаючи, й покинуло пiдбитий автомобiль.
Коли люди сказали про це дiдусевi, то вiн побiг до нього, наче молодий, а
потiм на волах привiз до себе цю машину. Тодi було нам усiм роботи. Дiдусь
i їсти не вiдходив вiд автомобiля, бо нiколи не мав дiла з такою
машинерiєю, а розiбратися хотiлося до кiнця.
- I не побоявся? - аж зойкнула дiвчина.
- Чого ж боятись?
- А може, там чорт сидiв, що тягне машину?
- Машину тягне не чорт, а мотор.
- Хто його знає, - засумнiвалась Люба. - У нас люди по-рiзному кажуть.
Ну, а далi що?
- Помордувався, помарудився дiдусь бiля машини, i вона ожила :
запчихала, загула, затремтiла й поїхала. Вона може їхати вперед i назад.
Тодi посадив мене дiдусь коло себе на ремiнну подушку з пружинами, й ми
почали навiдуватись до близької i далекої рiднi. Що вже iнтересно було - i
не питай: люди скрiзь вибiгають подивитись на чудо, жiнки страхаються i
хрестяться, дiтвора бiгцем за нами лупить i на дурницю, як може,
чiпляється ззаду, собаки валують, пiд колеса кидаються, кури й гуси
розлiтаються, аж пух i пiр'я сиплеться, а ми з дiдом так уже пишаємося i
так пiдгуцикуємо на панському ремiннi, наче все життя не злазили з
автомобiлiв.
- I гарно було їхати?
- I гарно, i м'яко.
- Може, i я колись покатаюсь на такiй машинi, - замрiяно посмiхнулась
Люба.
- I це може бути, коли не побоїшся, - зверхньо погодився я.
- А куди ж ви подiли свого автомобiля?
- У нас його хотiли на дурничку якiсь шпiкулянти за мило вициганити.
Вони i просили, i страхали дiда, мовляв, знаєте, що вам буде, коли
Пiлсудський повернеться? Бабуся вже було й погодилась узяти за автомобiль
десяток довгих брускiв солдатського мила, а дiдусь сказав, що ми iще
можемо бiлою глиною прати шмаття. Тодi на торг нагодився титар. Йому не
машина була потрiбна, хотiв видерти ремiнь iз подушок. Таке вар'ятство
дуже розiзлило дiдуся, i вiн сказав, що грiх дерти шкуру з чоловiка, а
ремiнь з машини. А титар сказав, що вiн бiльше розбирається в грiхах, анiж
той, хто порiзав на дрова фiгури апостолiв. Пiсля цього дiдусь пiшов на
пораду, як йому бути, до дядька Себастiяна, а далi здав машину в повiт. I
за це ми маємо подяку вiд самої Революцiї.
- А в нашого дiда Революцiя гарного коня забрала, а взамiн поганого
дала.
- Бо так треба було, - кажу я словами дядька Себастiяна, i дiвчина
погоджується зi мною, а далi згадує, що менi вже час рвати ягоди.
- Хочеш я тебе до найкращої черешнi поведу? її тiтка Василина зве
"пiснею".
- Чого ж вона її так зве?
- Бо цi черешнi дуже гарнi, й на них найбiльше тримається роса, як на
тiтчиних пiснях сльози.
Ми обоє смутнiємо, мовчки перелазимо через вориння i травами, що
оксамитяться та й оксамитяться, йдемо до тiєї черешнi, яка найбiльше
тримає роси. Вона, гiнка й кучерява, лише кiлька ступнiв одiйшла вiд лiсу
й вигойдує в собi сонце, на її гiлках красуються не окремi ягоди, а цiлi
вiночки. Ось кiлька таких вiночкiв я й принесу Мар'янi замiсть сережок.
- Лiзь, - каже менi Люба.
- Може, й тебе пiдсадити?
- Не треба, я суницi збиратиму. Насушимо їх на зиму, то й простуда буде
не страшна.
Дiвчина зiгнулась, вишукуючи в травi суницi, а я полiз на черешню.
Рвати ягоди на такому деревi -любота: потягнеш вiночок до себе - i в руцi
аж смiються мальованими щiчками добiрнi черешнi... Я й досi, згадуючи
дерева свого дитинства, думаю, що мало, ой як мало нашi садоводи i
селекцiонери дослiдили багатющi скарби природи й народної селекцiї...
Через якийсь час до мене залетiла пiсня про гайрозмай i про ту любов,
яку розбили вороги. А коли вiджурилася пiсня, хтось пiд корiння деревам, а
далi й на трави кинув таких веселощiв, що в мене й на черешнi затанцювали
ноги. Я пiдвiвся вгору, щоб розгледiти, що робиться внизу. В лiсi,
наспiвуючи собi, на сонячнiм кружальцi аж вививалася в танку маленька
дiвоча постать, їй, видати, нiяк не хотiлося вiдходити вiд сонячного кола,
яке пiдсвiчувало веселi босi ноженята, i Люба кружляла й кружляла на
ньому, поки не впала на землю.
- Оце ми так збираємо суницi на зиму!? - гукнув я з самого вершечка.
Дiвчина, мов ошпарена, схопилась на ноги, ще раз крутнулась навколо
себе, показала менi язика, засмiялася i гукнула:
- Не будь вишкваркою!
- А ти не пащекуй!
- О, найшов пащекувату! - засмiялася Люба. - Ходи-но краще сюди.
- Чого?
- Поможеш видмухнути вогонь.
- А нащо вiн тобi?
- Треба!
Я злiз iз черешнi й пiшов до куреня. Недалеко вiд нього на лiсовiй
пропаленiй латцi чорнiли вугляки й недогарки. Люба, вже припавши до землi,
так дмухала на них, що з очей текли сльози, але її старання були марними.
- Почекай, дiвко, не воруши увесь попiл. Ось ми пошукаємо живого
вуглячка. - Я ломачкою розворушив погасле багаття i таки знайшов, на
радiсть Любi, вуглину, на краєчку якої ще трималася цятка вогню. До нього
ми приклали сухого бересту, подмухали навперемiнку, берест затрiщав,
задимiвся i спалахнув. Тепер уже неважко було розпалити багаття.
- Ось ми й кулешу наваримо, - Люба побiгла в курiнь, винесла звiдти
казанок, таган i торбинку з пшоном, в якому ще розкошував шматок старого
сала.
- I ти вмiєш кулiш варити? - здивувався я.
- Та чом не вмiю, ось побачиш, який буде смачний, коли салом затовчу...
I справдi, кулiш її вдався на славу. Посiдавши на землю, ми їли його
прямо з казанка, я пiдхвалював куховарку, а вона соромливо i радiсно
вiдмахувалася смаглявою рукою, в якiй тримала зачерствiлий житник.
- I що тут такого: кулiш як кулiш! От борщ зварити - це дiло труднiше.
- А ти вмiєш?
- З щавлю умiю, а з буряками й квасолею ще нi... А ти коли-небудь бiлу
трясогузку бачив?
- Блакитну бачив, а бiлої - нi.
- А борсука?
- Теж нi.
- А я бачила кiлька разiв, нора його недалечке, i вiн вечорами
висовується з неї. Вилiзе, постоїть, послухає що робиться довкола, а потiм
починає полювати. Восени вiн приходить у нашу загороду ласувати кислицями.
Ми побiгли подивитись на борсучу нору, а потiм Люба повела мене до
кислички, де зараз жила бiла трясогузка.
Нерозумна пташка звила зовсiм низько гнiздо i тепер сидiла в ньому на
яєчках. Кубельце її було таке маленьке, що увесь хвостик трясогузки звисав
над ним. Почувши кроки, пташина повернула голiвку до нас, вчаїлась, а в її
крихiтному чорному оцi промайнув острах. Ми пiдiйшли до самого дерева, але
трясогузка не кинула свого кубельця.
- Ходiмо, Михайлику, - тихенько сказала Люба. - Хай не тривожиться
вона. Я тобi ще покажу джерельце, що пробилося прямо з дуплавого пня...
Я й не стямився, як вечiр осiв на лiси i почав укладати на нiч квiти, з
них то тут, то там звисали соннi метелики. Менi не хотiлося так швидко
прощатися з Любою, яка встигла нарвати i суниць, i щавлю, i вiнок сплела i
собi, й своїй подрузi.
- Приїжджай, Михайлику, i книжку гарну привозь, - попрохала,
прощаючись, дiвчина, в голосi її озвався смуток. - Коняка буде пастися, а
ми щось читати, та й знову черешень нарвеш, не шкода добрiй людинi.
- Тобi не страшно самiй залишатися?
- Трохи страшнувато, - обвела поглядом лiси. - Але ось-ось надiйде
тiтка Василина або тато. А зараз я в курiнь заберуся, щоб нiхто, навiть
борсук, не бачив мене, - повела довгими чорними брiвками, а над ними
жалiсно затремтiли двi сумнi оборочки зморщок.
Вона провела мене за вориння, ще й рукою махнула, коли я вискочив на
коняку. Проїхавши трохи, я оглянувся. Люба вже стояла бiля куреня i
проводжала мене очима. А в цей час вiд дороги славно-славно обiзвалася
пiсня, i дiвчинка радiсно метнулась їй назустрiч. З-за дерев, спiваючи,
з'явилася струнка жiноча постать, ось вона простягла руки, i в них з
розгону влетiла Люба... А далi мене вже наздоганяли два голоси, що
журились над долею соловейка, який не знайшов щастя нi в лiсi на орiсi, нi
в долинi на калинi...
Дома всi похвалили мене за гарнi черешнi, бабуся назвала свого внука
"нашим годувальником", а дiдусь сказав, що мiй чуб пахне суницями, а
завтра, мабуть, запахне рiчкою.
- А чого рiчкою?
- Бо взавтра я пiду ловити рибу, то, може, й ти пристанеш до мене?
- Таки пристану! - радiсно вигукнув я.
- От i гаразд. Тiльки збуджу тебе рано-рано, коли ще чорти навкулачки
не б'ються.
- Дiду, а як це чорти б'ються навкулачки?
- Так само, вважай, як i люди. Тiльки нечисть вiд стусана летить далi i
аж земля двигтить пiд нею, - навiть не посмiхаючись, пояснює дiд.
- Ой, мовчи, старий грiховоднику. Чого навчає дитину проти святої
недiлi? - докiрливо говорить бабуся, яка нiколи чорта не назве своїм
iм'ям, а тiльки - Гнатом-безп'ятком або тим, хто в греблi сидить.
- А що ж тут такого? Йому все треба знати.
- Дiду, а чим будемо ловити рибу?
- Саком. Я знаю одне мiсце в'юняче...
- А щупаки там будуть?
- I щупаки, i карасi, i лини будуть, - лагiдно говорить дiд, i
хороше-хороше стає менi на душi вiд його слiв, а до очей наближається та
Ведмежа долина з рiчечкою, куди я ще не заходив рибалити зi своїм
продiрявленим решетом. Дiд говорить, що там колись водилось риби
тьма-тьмуща. Косарi, бувало, захочуть юшки на обiд, то, не довго думаючи,
й пускають у дiло сорочки: зав'яжуть рукава, ковнiр - та й у рiчку.
Наловлять отак рибки - i таганують собi на березi. А в ятерi набивалось
того карася мало не до горловини, та все такого, наче вiн iз золота
вийшов. А тепер навiть iз снастю треба цiлий день талапатись, щоб наловити
якоїсь дрiбноти.
Ми виходимо з дiдом на подвiр'я, оглядаємо невеликий сак, на якому
завбачливо висить торба, оглядаємо довжелезний бовт, яким буде орудувати
дiдусь. Коли б скорiше збiгла ця нiч!
- День завтра буде як золото, - дивиться на зорi дiдусь i йде зi мною
до ворiт.
- Звiдки ви знаєте?
- Зорi вiщують, - i знову якась таємниця вчувається менi в дiдових
словах.
Одразу ж за нашою вулицею стоять, як Дунай, молодi коноплi й соняшники,
за ними темно виткнулась церковця, ще далi, бiля самого неба, диркає
деркач, а в небi виблискує Вiз. Вiн зовсiм був би схожий на звичайний
земний вiз, аби хтось начепив на нього колеса, хоча б змайстрованi
дiдусем. Притихши бiля ворiт i придивляючись до семи зiрок, я несподiвано
кажу про це дiдусевi, а вiн у подивi прикладає руку до сивих карлючок
вусiв i, зiбравши на лобi ряснi зморшки, починає смiятися:
- Оце додумався! Нiхто не почепить отам колiс, бо в небi нема
стельмахiв.
Тепер уже я дивуюся, бо знаю, що стельмахи є в кожному селi: i в
Кусекiвцях, i в Лiтинцi, i в Зiнов'єнцях, i у Вербцi, i в Березцi, i в
Майданах, i в Руднях, i в Гутах, i в отих Тесах, що стрiчають i
випроводжають вас виводками дрiбноти, бо тут сiм'я не вважається сiм'єю,
коли в нiй немає шестеро дiтей. А через те що тут у родинах водиться не
тiльки по шестеро, а й по шiстнадцятеро дiтей, то в нас ще й досi Теси
називають Китаєм.
- А чого, дiду, в небi немає стельмахiв?
- Бо там живуть однi святi.
- То й що? - пильно дивлюся, чи не пiдсмiюються з мене. - Хiба святi не
їздять один до одного в гостi?
- Нi, не їздять - вони пiшки ходять.
- Пiшки? Це насправдi?
- Насправдi.
Менi шкода стає святих, якi не знають такої радостi, як їздити в гостi.
Це ж колеса поскрипують, а конi пофоркують, а дорога петляє, петляє то
полями, то луками, то дiбровами, а далi, десь понад ставом, i сiльце
вигулькне. А в ньому далека рiдня чи свояцтво проживає, а в них i хлiб
смачнiший, i вишнi не такi оскомистi, i люди уважнiшi до тебе, i очi їхнi
так добре зорiють, i всi тебе рiднею величають i навiть пiдшукують
молоду...
- Дiду, а святi багато ходять?
- Багато.
- А в них ноги не болять?
- У святих нiчого не болить, їм добре живеться.
- А чого їм добре живеться?
- Бо вони мають у що взутися, у них є хлiб i до хлiба.
- А хто їм поле оре?
- Нiхто їм не оре, - вони мають хлiб не з поля.
- А-а-а, в них є крамниця з булками! - враз вшолопую я, пригадуючи
лавку Митрофаненка, а дiд обома руками хапається за ворiтницю, присiдає i
так починає реготати, що на вишнi-лутовцi прокидається пiвень i ранiше,
нiж звичайно, кличе ранок.
На сiнешньому порозi з'являється бабуся. Вона ще не знає що й до чого,
але теж починає - смiятися, бо ж чогось смiється її чоловiк.
Я нiколи не бачив дружнiших людей, як мої дiди. В селянствi, та ще в
нестатках, усього доводилось менi надивитись i начутись. Але жодна
крихiтка житейського бруду не виповзла з двору моїх дiдiв, недобре слово з
їхнiх уст не торкнулося жодної людини.
З незвичайної делiкатностi дiдуся дивувались i потроху пiдсмiювалися
нашi вуличани. Де ж це видано так жалувати в селянствi жiнку, як жалував
вiн? Коли дiдусь пiзно повертався з роботи чи заробiткiв, то шкодував
будити свою дружину, а сiдав на призьбi коло її вiкна i отут, припадаючи
росою, засинав до ранку. За це не раз його сварила бабуня. Дiд обiцяв, що
бiльше цього не буде, i знову робив по-своєму.
Народились мої дiд та баба ще крiпаками, побралися уже вiльними i стали
жити на пiшаку *(* Пiший надiл пiсля 1861 року селянину, який не має
тягла.). А коли селянський поземельний банк почав продавати землю князя
Кочубея по сто двадцять п'ять карбованцiв готiвкою, а в розстрочку на
сорок дев'ять рокiв - по триста карбованцiв за десятину, мiй дiд скрiпив
купчу на три шнури* (* 1,1 десятини.) та й продав за них свою силу й роки.
А що ж було робити, коли в хатi як не через рiк, то через два скрипiла
колиска i народжене життя мало йти в свiт не старцем, а сiвачем.
I наоралися, i насiялися, i накосилися його усi бiлявi сини й онуки, аж
поки не взялися їх косити вiйни i смерть. Косила вона, не жалуючи, i
залишилось тепер з усього нашого великого роду тiльки двоє чоловiкiв...
Бабуся, пересмiявшись iз того, що я зморозив, заганяє нас до хати, а
сама ще йде поглянути на свою втiху - садок. Кожне деревце тут посаджене
її руками, й до кожного з них вона мала своє тихе слово. Було так цiкаво
слухати, коли бабуся, наче з рiднею, розмовляє з деревами, тому я й
ув'язуюсь за нею. Але бабуся не полюбляє, щоб хтось прислухався до її
розмови з садком. Тому вона зараз тiльки пiдiйшла до кiлькох дерев,
поторгала їх руками, щось прошепотiла й незабаром повела мене в хату.
Роздягнувшись, я падаю на тапчанчик i спочатку чую слова бабусi,
зверненi до царицi преблагої, усердної заступницi скорбних, а далi, крiзь
молитву, вловлюю скрип наших ворiт.
"А може, це тато приїхав?" - схоплююсь iз тапчанчика i припадаю до
вiкна. Нi, то на воротах пiд зорями вмостилися парубок iз дiвчиною i
нiчутiнку не журяться, що ворота скриплять i скриплять.
Я припадаю до подушки, i незабаром пiд слова молитви i воркування
закоханих щось починає злегенька погойдувати нашу хату. То, певне, дрiмота
пiдiйшла до неї i робить своє дiлечко... Ось вона трохи розгорнула темiнь,
i надi мною зашелестiла росою пiсня-черешня, з вечiрнього куреня вийшла
усмiхнена Люба, а побiля нори, прислухаючись до лiсу, насторожився борсук.
А далi в мiй сон залiтають лебедi, їх стiльки, скiльки може бути лише у
снi. Вони пiдхоплюють мене на крила i летять своїм лебединим шляхом на
широку долину, де вже з саком стоїть мiй дiдусь. Приклавши руку до очей,
вiн придивляється до неба й смiється:
- Ага, припiзнився. А я вже сам трохи щук i в'юнiв наловив.
I справдi, на прибережнiм сухопуттi звиваються посiрiлi в'юни i,
поблискуючи, вигинаються носатi щупаки...
Дiдусь збудив мене, коли в небi ледь-ледь почала вибiлюватися зоряна
iмла. Я пiдiйшов до сака, одволожений росою, вiн вибивав з себе пахощi
риби й водяного зiлля. I раптом у нашому садку почувся шелест. Я
озирнувся. Мiж деревами, що кутались у туман, сполохано майнула жiноча
постать i зникла за ворiтцями в городах.
"Невже це лiто зупинилось було бiля нашого саду та й пiшло собi до
iнших людей? - завмер я на мiсцi. - Але чого воно було таким схожим на
Мар'яну?.. Навiть хустку так розправило, як Мар'яна". Та яких тiльки див
не зробить лiто? Про це найбiльше знає моя мама...
РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ
За хмарами-хмарами куталось сонце; воно зрiдка опускало пiд краї неба
iмлавi просвiтки, i тодi земля трималась на них, мов колиска. Навколо тихо
бринiв золотий пiвсон передосiннього степу. Здалеку, наче по блакитнiй
водi, поволi пропливав приломлений до плуга орач, а за ним, бiля самого
неба, вiтряки намотували на свої крила бабине лiто i час...
Я i досi завжди з хвилюванням входжу в передосiнню золотисту втому
полiв, я i досi не можу спокiйно дивитися на останнi, сизi вiд негоди,
вiтряки, на цi добрi душi українського степу, що вiками вписували в
сторiнки хмар i неба нелегкий лiтопис хлiборобської долi.
Менi iнодi здається, що я теж схожий на вiтряка, який основою,
хрестовиною тримається чорної, репаної землi, а крилами жадає неба...
З курної дороги, нарештi, видибцьовує, сповнена гiдностi, постать
Петра. Пообiдавши, малий бурмотiй байдужувато б'є палюгою по цупких
стеблах "Петрового батога", i вони закипають сполоханим синьоцвiттям.
Зараз на темному обличчi пастушка тримаються лише пiвсонна добрiсть i
ситiсть. Розiмлiлим оком вiн перелiчує корiв, що пасуться на стернях,
зупиняє погляд на скопищi i задоволене, але з прихованою насмiшечкою
хмикає:
- Ну, як, читальнику?
- Погано, обiднику!
- Ти ще гнiваєшся? - вдовиченко примирливо поклiпує вiями, на яких осiв
пилок дороги.
- Та нi, перегнiвався.
- То чому ж погано? - пiдiймає одне плече вгору, далi його обличчя
розповзається в широкiй посмiшцi, при цьому вiн показує все своє пiдсинене
дрiбнозуб'я. - А-а-а, панська журба: нема чого читати? Вгадав?
- Вгадав, - необачно зiтхнув, бо знаю, що це викличе тiльки нову
насмiшку.
- Читай не читай, грамотяко, все одно попом не станеш, - неквапливо
виважує скотарчук насмиканi з чужих мудрувань слова, а далi задоволене б'є
долонею по дерев'янiй цурцi, на якiй тримаються штаненята: - От погобiдав,
так погобiдав, що й самому не думалось, не гадалось.
Я глузливо чмихаю:
- Чого тiльки не було на тому столi: i хлiба, i води, а цибулi якої, а
хрiну, i навiть самої редьки!..
Петро зневажливо, як тiльки вiн умiє, рукою, очима i губами вiдкидає
вищесказане i звертається наче не до мене, а до когось стороннього :
- Не дивуйтесь, бо що воно, бiдне, тямить у панському їдлi?
- Що, що? Ти аж до панського їдла допався?!
- Атож! - зверхньо напiвобертається до мене Петро i лiньки цiдить : -
Чуєш, i борщ з товчениками, i качатину, i аж солодкi пундики їв.
- У снi?
- Та нi, у самого попа!
- Тороч та балакай! - Тепер я зневажливо махаю рукою, бо добре знаю
скареднiсть нашої блiдавовидої попадi, в очах якої зеленкувато застоявся
мед, а на язицi трималася жовч; присадкувата i широка, мов дзвiн, матушка
цiлоденне товчеться на своєму попiвствi i все буботить що тепер настало не
життя, а один розор - усi i всякi руїнники об'їдають та обносять її
статки. Правда, коли на попiвському подвiр'ї стоять червонi козаки,
матушка до їхнього вiд'їзду стає тихою, нiби зiтхання, i навiть наймичку
Мар'яну називає не богопротивим плевелом, а - серце моє...
- I ти нiяк не вiриш, що я в попа обiдав? - пастушок удавано байдуже
лягає горiлиць на стерню, кладе в узголiв'я сплетенi руки i ловить очима
бiлi хмари, що з своїх краєчкiв обтрушують та й обтрушують на поле нитки
бабиного лiта.
- А хто й повiрить брехуненку? Ще, може, скажеш, що сама попадя аж на
покуття посадила тебе?
- Дурний, та й годi! - задоволене пiдсмiюється Петро. - Матушки саме
дома не було: вона аж у Лiтин поїхала храмувати. А наймичка Мар'яна чого
тiльки, чуєш, не поставила на стiл i... - вдовиченко напiвпiдводиться з
землi, а голос його стихає, нiяковiє... - i чорнобривцем назвала мене, i
казала, що я, кхи... вигарнiв.
- О!
- От тобi й о! - Петро збирає в оборку потрiсканi вуста, напевне,
передумує, чи варто було говорити оте, що про нього сказала дiвчина, бо
вже й ми перехопили од старших поведенцiю зверхньо ставитись до того, що
говорять жiнки. - Думаєш, вихваляюсь перед тобою? Дуже потрiбно менi!
Нi, я не думаю, що вiн вихваляється. Слова Мар'яни вражають мене. Тепер
я зовсiм iншими очима оглядаю пастушка, його старий залоєний картузик,
ганчiр'ясту одежинку i чи не вперше бачу, що вiн справдi славний: i брови
в нього чорнi, сосонкою, i очi красивi.
Як iнодi важливо буває, щоб хтось видiлив у людини щось гарне та й
iншим, менш видющим, пiдказав. Я дивлюсь через поле вдалину, де лише
купинами яворiв i тополь окреслюється село, i тепло згадую заповзяту
попiвську наймичку Мар'яну, оту босоногу з двома рухливими косами вiхолу,
що все робить навбiжки, пританцьовуючи i смiючись або спiваючи. Навiть
коли матушка сварить її, наймичка насочується смiхом, продаючи бiлi
пiдкiвки зубiв i аж три ямки: двi на щоках, а третю на пiдборiддi.
- Нема на тебе, шибайголово в спiдницi, нi грому, нi блискавки, нi
трясцi, нi трiсця, нi лихої години, анi синього смутку.
- То й добре, що нема! Хай i повiк не буде - не зажурюсь! - дивиться
кудись поверх матушки Мар'яна, пританцьовує на мiсцi i пiдсмiюється.
Попадя озирається довкола, зiтхає:
- Прости, господи, согрiшенiя нашi, вольная i невольная... Запам'ятай,
маловiре, моє слово: будуть тебе невдовзi тягнути куцохвостi у саме пекло
i тiльки одним свiжим мотуззям, бо старе не витримає.
- Гi! Поки вони собi натiпають конопель та насучать мотуззя, то я ще
наживуся.
- От хай мене уб'є золотий хрест, - била себе роздутою рукою в
пiдпаристi груди попадя, - коли не кинуть тебе хвостатi аж на саме днище
геєни огненної.
- I там, кажуть, матушко, є люди!
- Свят, свят, свят. I що ти, богопротивна, мелеш i вже наперед шукаєш
кумпанiю в пеклi? Зникни i щезни з моїх очей, вiдлюдку!
- Куди ж, матушко, щезнути: до худоби, сапання чи на леваду? - смиренно
питає Мар'яна, а з кiнчикiв її вiй аж капотить молодече життєлюбство.
- Революцiонерка! - нарештi волала матушка, сама лякалася цього слова,
одразу ж руками стримувала серце, а очi пiдводила до неба: - Прости,
господи, согрiшенiя нашi, вольная i невольная, прости i остави...
А наймичка, метляючи спiдницею i косами, вже проворно бiгла до обори чи
на город i скрiзь ронила на стежки i дорiжки безжурний смiх чи пiсню. В
селi, хто знав Мар'яну, жалували її, зичили добра i гарного жениха, який
мав би земельку i славно хлiборобив.
"Так от хто менi зможе пособити - знайти в попа якусь книгу, i чого
ранiше не додумався до такого?" - веселiю я, вже не дослухаючись, як
розкошував пастушок за панотцiвським столом.
- Ну, бiжи на обiд, бо перепадешся на смик, - нарештi каже Петро i
виймає з кишенi свою єдину цяцьку - кресало з напильника i кремiнь аж з
Карпатських гiр, де воював з австрiяками його дядько.
Стернями та картоплищами я скочуюсь до микитiвського ставочка, де були
отакеннi коропи, аж поки їх не повиглушували бомбами. Тут срiбно жебонить
синя-синя долинкова вода, я нахиляюсь до неї, п'ю її спiв i прислухаюсь до
шелесту отави. Я дуже люблю, як спiває вода, - весною вона з ревiнням
нуртує по всiй долинцi i, аж запiнившись од лютi, рве греблi, влiтку -
ледь-ледь награє у сопiлку, а взимку тiльки iнодi спросоння писне, як
в'юн, i знову спить.
А ви чули, де i як вона прокидається? От пiдiть напровеснi до
яружанських трьох ставкiв, де Куценький Михайло проживав, i ви побачите
сонячно розтрушений на снiгу лiщиновий цвiт, а пiд снiгом почуєте
зненацька якийсь схлип i голос жайворонка, i знову схлип, i знову голос
жайворонка. Ото вже й знайте - прокинулась вода i дмухає в торiшню
розколену очеретину, а та, дурненька, ще не второпала, що настає весна, i