Стельмах М.. Гуси-лебедi летять...

впору, буде бiдним твоє офiцiальне мiсце, - злiшає його вид, наче я вже
встиг утаїти книгу...
Побоюючись навернутись на материнi очi (а що, як вона кинулася до
насiння i тепер тiльки й чекає мене?), я подався в долинку до Штукового
ставочка, де вода розгойдано гралась у пiжмурки з сонцем, хмарами, тiнями
i вiтерцем. На нiй iнколи скидалася риба i розкручувала кола аж до самої
кладки, що одним кiнцем трималась на з'їждженому колесi, а другим - на
березi. Зараз нiхто не прав шмаття, тому я витягнув кладку, зручнiше
вмостив її на пiсочку i взявся за читання. Знизу мене охоплював свiт
казки, а зверху - казки весни. I так менi добре було в їхнiх обiймах, що я
й незчувся, як сонце поволеньки перейшло на другу половину неба.
Тiльки тодi я з острахом подумав про домiвку i, щоб уникнути лайки i
нарiкань, прикинув, що варто пошукати в долинцi щавлю на борщ. Гляди, за
це ще й похвалять тебе, якщо... I знов гарбузове насiння почало лiзти в
голову. Коли неспокiйна совiсть, то нiчим її не обманеш...
Напакувавши повну кишеню молоденького щавлю, я вже трохи безпечнiше
пiшов додому. Ось i наша хата. Що тiльки в нiй жде мою збитошну голову?
Зараз я не дуже стараюся з розгону перескочити перелаз, а застрягаю на
ньому, видивляючись, що робиться на подвiр'ї, городчику i в садку. Мiж
яблунями снує бабуся i її тiнь. Обличчя в бабунi зараз таке, наче вона
молиться. Це тому, що вона дуже любить сад, доглядає i уболiває над ним,
кожна в ньому нащепа мiцно перев'язана стьожками, видертими iз рукавiв її
сорочок. А в катразi, прихилившись до дерева, щось майструє дiд, кашкет
спав з його голови, i тому вiтрець, як хоче, бавиться старою порiдiлою
чуприною. Та ось дiд помiчає мене, спочатку дивується, а далi чмихає:
- От i пропажа об'явилася! А ми думали, що тебе десь шкуролупи вхопили.
- I нащо таке несусвiтне було думати? - веселiю, бо не схоже на те, щоб
гримiло i блискало надi мною.
- Де ж ти на цiлий день запропастився? Хiба так можна, дитино? Я
виглядав, виглядав тебе, а далi й журитися почав.
- Е?
- От тобi й "е". Хоч би, очмано, кому сказав, куди йдеш. А я тобi щось
зробив! -дiдусь викривлює свої великi напатланi брови i вже добряче
посмiхається.
- I що ж ви зробили? - наперед починаю радiти.
- А що ти просив?
- Вiтряка.
- I що я сказав тобi?
- Казали, що попросиш, те i зроблю, бо в мене такими онуками поле не
засiяне, - точнiсiнько повторюю дiдовi слова, бо вони сподобались менi.
- Бач, як запам'ятав! - смiється дiдусь, потiм знiмає дашок
свiжесенького вулика i виймає звiдти справжнього вiтряка. Але якого! На
його покрiвлi розправив крила i гордо пiдняв голову молодий лебiдь.
Здавалося, вiн от-от одiрветься вiд покрiвлi i злетить у небо.
- Ой, як славної - вирвалось у мене.
- Славно, кажеш? - радiсно перепитує дiдусь.
- Дуже гарно.
- Для тебе ж старався, - вiддає менi iграшку дiдусь. - А тепер бiжи до
хати.
- А як мама? - питаюсь i з опаскою поглядаю на вiкна.
- Так, як завжди: спочатку сердилась, а потiм занепокоїлась i бiгала до
сусiдiв питати про тебе. Iди.
Я тихенько вiдчиняю хатнi дверi, що знадвору пахнуть горобом i макухою,
а з хати - хлiбом i калачиками, якi стоять у нас на всiх вiкнах. За столом
бiля вузликiв я знову бачу схилене обличчя мами. Вона вдивляється в якесь
насiння i щось пошепки говорить до нього, напевне, просить, щоб гарно
зiйшло i вродило. А найближче до матерi лежать вузлики з гарбузовим
насiнням. У мене одразу похололо всерединi й нашорошились вуха. Я вже
хотiв було податися назад, та в цей час мати побачила мене.
- Нарештi, - сказала вона з докором. - Ох, дiти, дiти... - пiдiймає над
голубiнню очей чорнi вiї, од яких тiнi падають аж на вилицi.
- А я, мамо, щавлю на долинi назбирав! На цiлий борщ буде!.. - одразу
хочу на щось iнше звернути материнi думки й вивертаю на лаву все, що е в
кишенi.
Але яка невдача: разом з щавлем iз кишенi вилетiли двi гарбузовi
насiнини i впали на долiвку, мов срiбнi грошi. Я злякано поглянув на
матiр, та не побачив гнiву на її обличчi. Вона рiвно, трохи сумовито,
запитала мене:
- Михайле, ти насiйня iз цих вузликiв давав хлопчику з голодного краю?
- Iз цих, - похнюпився я, пiдпираючи спиною дверi. Мати повела устами,
з яких не сходив смуток, i довго-довго мовчала. Краще б вона почала
гримати, гнiватись, нахвалятися, тодi я мав би якесь право гайнути з хати.
А так хто знає, що його робити?
- То й добре, синку, що давав, - нарештi чую її голос. Вона,
роздумуючи, далi вже говорить не менi, собi: - Бо хто й пособить у свiтi
бiдному чоловiку, хто дасть йому скибку хлiба чи ложку борщу? Нiхто,
тiльки такий самий злидар.
У мене од її слiв аж дрогнуло все усерединi.
- Мамо, а звiдки ви про хлопчика знаєте?
- Була в нас та жiнка зi своїм дитям. Я нагодувала їх, бiдолашних, дала
хлiбинку в дорогу. А як ця жiнка хвалила отого хлопчика, який дав її
Iвасику насiння. Я догадалася, що це ти, збитошнику, але нiчого їй не
сказала... Ох, Михайле, Михайле, i що з тебе тiльки буде?..
- Може, щось таки буде, ви не дуже крепко журiться мною, - кажу так, як
чув од дорослих, пiдходжу до матерi, прихиляюсь до неї, а вона зiтхає i
гладить рукою мою нерозумну голову...



РОЗДIЛ ТРЕТIЙ

На човнику й веслi вiд нас вiд'їхав травень. Вiн прихопив iз собою синi
дощi, зелений шум та солов'їний спiв, i в село, через тини, заглянуло
лiто.
Так, наче казку, говорить моя мати. Ще вона каже, що найбiльше див у
свiтi робиться влiтку на свiтаннi, це саме тодi, коли менi так хочеться
спати. От i зараз, насурмонений i заспаний, я стою посеред хати, не
знаючи, де й що шукати. А матiр, уже оброшена, прийшла з городчика та й
лагiдно-лагiдно кладе менi на плече руку, а очима показує на розчинене
вiкно й таємниче питає:
- Михайлику, ти нiчого не чуєш?
Дiд, глянувши на матiр, пускає посмiшку в бороду й мовчить. А я дивлюсь
на сизий вiд роси городець, на розпатланi дерева саду, на вiхтi туману, що
плутається мiж їхнiми кронами i землею, на ледь-ледь окресленi стрiхи,
прислухаюсь до всього, але чую тiльки вранiшню журбу роси.
- Не чуєш, як лiто пiшло нашим городом? - дивується мати.
- Нi, - кажу я з жалем, але враз уявляю собi, як десь неподалiк у
квiтчастiй, кинутiй на плечi, хустцi широко бреде туманом лiто, i од мене
зразу вiдлiтає сон.
- Ось ходiмо подивимось хоч на його слiди, - так само таємниче говорить
мати, i ми виходимо з оселi, мати посмiхаючись, а я позiхаючи. Бiля самого
порога з нами вiтається аж задимлена росою вишня. - Ось бачиш, сьогоднi
лiтечко торкнулось руками до ягiд, i вони почали паленiти.
Я дивлюсь на вишнi, i в них справдi то тут, то там паленiють розпухлi
щiчки. А мати вже показує, що на покручi гороху з'явився ще сонний перший
цвiт, а на раннiй грушi шарiють грушки, отi, що вiясто придивляються до
землi. I все це диво зробило лiто за одну-однiсiньку нiч та й пiшло собi
далi, щоб на свiтаннi, коли я сплю, знову заглянути до нас. Як би менi
припильнувати його?
- Добрий ранок, тiтко Ганно! - бiля перелазу з'являється попова
наймичка Мар'яна, її високi здивованi брови, i красивi вiнчики вiй, i
ранково синi очi, i вогкi, напiврозкритi уста чаять у собi стiльки
молодечого завзяття i радостi, що й менi, соньку, стає веселiше.
- Добрий ранок, непосидо, - посмiхається мати. - Куди так зарання
чешеш?
- До вас. Можна?
- То чом не можна?
Мар'яна, майнувши важкими косами, по-хлоп'ячи перестрибує перелаз i
одразу ж оглядається, чи не зачепилась спiдницею. Нi, все обiйшлося. Вона
пiдбiгає до матерi, чоломкається i подає щось загорнуте в пiлочку.
- Це що за напасть з самого ранку на мене? - жартуючи, дивується мати.
- Не напасть, а попiвськi з панського тiста марципани, - смiється
Мар'яна, аж висяюючи зубами.
- Ой гляди, дiвчино, перепаде тобi на бублики за цi марципани. Ти ж
знаєш вдачу нашої попадi: все шкварчить, наче яєчня на сковородi.
- Не бiйтесь, не зубожiє вона. Правда, Михайлику? - наспiвне говорить
дiвчина i змовницьки пiдкидає високi здивованi брови.
- Авжеж, правда, - охоче погоджуюсь, бо Мар'яна дуже подобається менi
та й у пiлочцi щось смачно пахне.
- Якi в тебе квiти гарнi, - придивляється мати до рукавiв Мар'яниної
сорочки.
Дiвчина зрадiла вiд похвали i довiрливо сказала:
- Бо так чогось хочеться гарного в свiтi i для себе, i для людей, - та
вiдразу ж спохватилась, чогось засоромилась i з жалем кивнула на мене: -
Раненько ви його, малого, будите.
- Раненько, - якось змовницьки подивилась мати на дiвчину, - бо все
хочеться показати йому, як удосвiта по селу ходить лiто.
- Хiба що так, - похитала головою Мар'яна i чогось зiтхнула. - Ти,
Михайлику, й досi не бачив лiта?
- Не бачив, Мар'яно.
- То ще побачиш: твоє все попереду. Ти сьогоднi пасти в лiси чи на
перелоги збираєшся?
- Куди дiдусь скаже.
- Катай у лiси. Знаєш, де Якимiвська загорода?
- Чом не знаю.
- Там бiля загороди попасеш конягу, а в загородi нарвеш собi черешень.
- Еге, нарвеш, коли вони ще не достигли.
- Достигли.
- Та не може бути: учора скiльки лiсу збродив - i скрiзь однi зеленухи.
- То були, Михайлику, видать, чорнi черешнi, а до бiлих, раннiх, уже
торкнулося лiто. Ти не бачив, якi вони в Якимiвськiй загородi?
Великi-великi, а щiчки з одного боку пiдрожевленi. Поїдеш?
- Поїхати - не штука, - засумнiвався я. - Та чи не перепаде менi за тi
черешнi?
- Не бiйся: я вчора сказала дядьковi Якиму, щоб вiн тобi дозволив
нарвати черешень, бо подумала, що ти не вiдмовишся од такого дiла.
- От спасибi, Мар'яно!
- Спасибi не вiдбудеш: принесеш менi кiлька найкращих ягiдок на
сережки, - показала на вухо, засмiялася i тихiше заговорила до матерi: -
Аби ви знали, тiточко, який менi сьогоднi сон приснився!
- Розкажи - знатиму.
Над синiми дiвочими очима зворушливо затрiпотiли вiї:
- Сниться менi, наче я в своєму селi i в своїй хатi вимiшую вдосвiта
дiжу, а до мого вiкна пiдiйшов мiсяць вповнi й придивляється, що я роблю.
В цю часинку до хати заходить моя тiтка i питається :
- Кому ти, Мар'яно, мiсиш дiжу?
- А я тихенько їй: "Оцьому мiсяцю ясному..." Що ви скажете на таке
диво?
Мати посмiхнулась так, що радiсть i смуток затрiпотiли на її устах i
зморшках, що йшли вiд них:
- Скажу тобi, Мар'яно, що скоро ти мiситимеш дiжу не попадi, а своєму
мiсяцю.
- О, таке й придумаєте, - засоромилась, спаленiла дiвчина, а в ямках її
заграла радiсть.
- Хай тiльки ясно свiтить тобi твiй мiсяць, - зiтхнула мати. Дiвчина
припала до неї, щось зашепотiла на вухо, а потiм похопилась:
- Побiжу, бо, може, прокинулася моя попадя i вже кричить iз постелi:
"Кохвiю!"
- I де вона його тепер дiстає?
- Зрiдка в перекупщикiв, а то з сушених жолудiв мелемо. Пани i свинi
полюбляють їх, - засмiялась i, наче вiтер, вихопилась iз двору.
- Вiхола, та й годi. I де вона в бога зростає ця краса, i кого вона
виворожить собi? - посмiхнулась їй услiд мати, а далi зажурилась : - Коли
б їй трапилась хороша пара. А то, не дай бог, попадеться казна-що й
розтопче молодий вiк, наче квiтку на дорозi.
Не знаю чому, але мати моя завжди вболiвала над долею наймичок, убогих
дiвчат, особливо тих, що виходять замiж у чужу сторону. Тому й молодiсть
майже щодня маяла косами в нашiй хата. Яких тiльки пiсень не переспiвала
вона з моєю матiр'ю, яких тiльки таємниць не розказала їй. Навiть у
недоброї пам'ятi тисяча дев'ятсот тридцять сьомий рiк, коли над моєю, тодi
кучерявою, головою нависло нещастя, мати, як могла, удень втiшала мене
своєю i дiвочою пiснею, а вночi при зорях плачем молила долю, щоб вона
була справедливою до її дитини...
- Мамо, то я поїду сьогоднi в Якимiвську загороду.
- А не заблудиш, сину?
- Я ж казав, що дорогу знаю.
- I звiдки це знаття? - дивується мати. - Я сама, надiйсь, не трапила б
туди.
- Жiнки чогось погано запам'ятовують лiсовi урочища, - кажу трохи
спогорда, а сам i не признаюся, що не раз губив дорогу в лiсах. Та я їх
так люблю, так зрiднився з ними, що навiть колишнi прикрощi тепер
згадуються з усмiхом.
А була ж у мене одна пригода, про яку й досi нiкому не казав. Перед
зеленими святами довелося менi повести Обмiнну на нiч у лiси. Знаючи норов
нашої шкапи, я дуже спасався, щоб вона кудись не забрела в спаш або не
прибилась у чиюсь загороду. Тодi хтось займе її - i шукай вiтра в полi.
Тому я домудрувався зробити ось так: довгий вуздечковий повiд прив'язав
собi до ноги, насунув картуза на вуха й лiг спати. Обмiнна попасається,
потроху тягне мене за собою, а я то прокидаюсь, то знов засинаю. I треба ж
було, щоб вона свiтанням чогось схарапудилась i гайнула в туман, волочучи
мене по землi. Поки я, вдарившись об кiлька пенькiв, скочив на ноги, з
моїх очей, як з коминiв, розлiталися iскри й пiдпалювали дерева. Напевне,
тiльки туман i роса врятували їх вiд пожежi. Днiв зо два тодi гудiли жорна
в моїй головi, але я тримався, як i належало хлопцевi...
Пiсля снiданку я перекинув торбу через плече i вивiв iз стаєнки нашу
вреднючу-превреднючу сиву кобилу, яка тримає в синiх очах настороженiсть,
потаємнiсть i той пiдступний вогник, що умiє одразу спалахнути злобою. Це
ж треба домудритися щоб за свої грошi доп'ясти ось таку напасть!
Ми довго-довго збиралися на бiдняцького коня, а купили казна-що. Вийшло
воно дивно й смiшно. Коли в дiдовiй калитцi трохи забряжчало грошенят,
вiн, прихопивши й мене, поїхав з Трохимом Тимченком на ярмарок у тi
Багринiвцi, де люди чомусь не полюбляли лiтеру "г". Замiсть Грицько,
груша, граблi, грiм вони казали Рицько, ру-ша, раблi, рiм.
Ярмаркування почалося iз зустрiчей i чоломкання з рiднею, свояцтвом та
знайомими. А через те, що мого дiда знали по всiх довколишнiх селах, йому
не так просто було дiйти до кiнської торговицi - його одразу потягли в тi
незаконнi "дiмки", де люди по-рiзному залишали свої грошi: однi набиралися
за них веселощiв, а iншi - смутку. Дiд саме був iз тих, що купляють
веселощi на душу, а рум'янцi на вид. Незабаром вiн сидiв у теплiй кумпанiї
за столом i прямо на заiржавленi оселедцi вибивав iз кременю iскри ще й
виводив свою улюблену:

Як продала дiвчина курку,
То купила козаковi люльку,
Люльку за курку купила,
Бо козака вiрно любила...

А далi вже вся кумпанiя, забувши за торг i незважаючи на переляканого
корчмаря, спiвала про ту закохану дiвчину, що придбала козаковi за юбку -
губку, за гребiнь - кремiнь, за сало - кресало, а за душу - тютюну папушу.
- Людоньки добрi та краснi, дай боже всiм довгого вiку та доброго
здоров'я, i нащо вам ото спiвати? - бiдкався i хапався за перестиглi
кучерi зашкурний корчмар, спасаючись гостей iз сiльради чи комбiду. . ..
- Я i в рай не захочу, коли там не буде пiсень. Бо що для бiдного
чоловiка найдорожче? - похитуючись, запитав корчмаря розчервонiлий дiд.
Той хоча й тремтiв, але шельмувато посмiхнувся:
- Що найдорожче, питаєте? Грошi i чарка отiєї, що нежурницею
називається.
- I що ти мелеш, нещасний грошолюб! - розгнiвався дiдусь. - Найдорожчим
для бiдного чоловiка є земля, вiрна жiнка i пiсня. От чув пiсню про цю
дiвчину? Але що ти знаєш? Налити й продати! - i дiд звертався до
земляцтва: -Чи тямите, якою ця дiвчина була? Та в усьому свiтi шукайте, не
знайдете такої, щоб так любила курця! Курцi, курцi, маєте довiчний
пам'ятник собi!
Всi з цим погоджувались i починали, нову пiсню. А тут iще й ще
надходили люди, яким дiд робив то воза, то сани, то колеса, то сiчкарню.
Вiд сивого, як смуток, самогону в одних з'являвся на лицях пiт, а в других
- сльози. I те, i друге витиралось рукавами, а руки знову тягнулись до
щербатих глиняних чарок i сушених в'юнiв, якi тепер замiняли тараню.
Коли, нарештi, дiдусь i дядько Трохим спохватились, що їм треба
купувати коня, ярмарок почав потроху роз'їжджатися.
- Та коли ж той день промайнув? - здивувався дiд.
- Не iнакше, як хтось узяв i вкоротив його ниньки, - переконано сказав
дядько Трохим. - Є ж такi субчики, яким не тiльки люди, а навiть день
заважає.
- Що є, то є, нiкуди їх не подiнеш.
Дiйшовши до такої iстини, дядько Трохим i дiдусь, заточуючись, вийшли з
дiмка i на неслухняних ногах подалися до кiнської торговицi. Першим
зустрiвся їм гостроокий, чорний, мов дьогтянка, циган. Вiн попустивши
повода, провiв бiля нас такого коня-лискунця, що все аж сяяло i грало на
ньому. В дiда спочатку спалахнули, а потiм посмутнiли очi: кiнь був не по
його грошах. Але дядьковi Трохиму тепер уже все здавалось можливим.
- Гей, чорнобривий та чорноокий, скiльки правиш за свого харциза? -
похитуючись, гукнув цигану.
Той обернувся, пiдвiв до нас коня, що перебирав копитами землю.
- Скiльки правлю, хазяїне? - пожалiснiли очi в цигана. - Ой, краще не
кажiть, i не питайте, i не ятрiть душу, бо це не кiнь, а моє серце. Не
стане коня - не стане мого серця.
- То нащо ж ти його на ярмарок вивiв? - взялось спiвчуттям дiдове
обличчя.
- Не я його вивiв - само горе вивело. Впирався бiдний циган руками й
ногами, а лихо здолало й повело його в своїх поводах...
- Послухайте цього окривдженого брехунця, вiн ще й не таке нахурчить, -
п'яненько засмiявся дядько Трохим. - Скiльки ж ти, гармидерний, ломиш за
своє серце?
- Нащо кому здалося обкрадене циганське серце, - зажурився продавець i
вiями, як млинками, погасив хитринки в очах. - А за коня правлю п'ятдесят
золотом чи срiблом.
- Ого! - тiльки й змiг сказати дiд, бо в його калитцi лежали одна
золота п'ятiрка i шiсть карбованцiв срiблом.
- А яку ви, господарю найдобрiший, покладете цiну за цього красюка? -
Циган картинно напiвобернув коня, щоб ми всi побачили його лебедину шию,
офiцерську кокарду на лобi i тi очi, що оксамитились синiм сполоханим
надвечiр'ям.
- Не будемо класти ми цiни, шукай, чоловiче, маєтнiших купцiв, - з
сумом сказав дiдусь.
Але цигану, видно, хотiлося поторгуватись. Вiн жевжикувате повiв очима
й плечем:
- А все-таки: скiльки б ви дали?
- Скiльки? Десять карбованцiв! - одчайдушне рубонув дядько Трохим, рука
в нього зараз була така важка, що повела його всього набiк. Це здивувало
чоловiка, вiн пiдозрiло поглянув на кулак i тiльки сказав: "Ти диви".
А циган, одразу позлiшав, крутнувся i вже через плече кинув необачному
покупцевi:
- Завжди на ярмарку знайдеш двох дурнiв: один дорого просить, другий
дешево дає.
- От злоязичне сiм'я, ще патякає! - дядько Трохим посварився кулаком
цигановi в спину i вже обережно опустив його донизу.
Ми довго товклися помiж кiньми, але чогось путящого за нащi грошi не
можна було купити. Нарештi, коли вечiр почав падати на село, а хмiль
зовсiм розiбрав дiда й дядька Трохима, вони зупинились перед сивою з
прогнутим хребтом шкапою, її тримав за уривок цибатий i теж п'яненький, у
вилисiлiй шапцi селянин. На його довгi вуса напирав червоний, як перчина,
нiс, а з щiк вибивався жовтавий намережаний прожилками рум'янець.
- Скiльки цей рисак править? - запитав дядько Трохим, заглядаючи шкапi
в зуби. Та люто вищирилась i ледве не вiдхопила дядьковi пальця.
- Бачите, який це рисак!? Огонь, а не кiнь! - повеселiшав довговусий,
ховаючи вiд покупцiв здрiбненi i налукавленi хмелем очi.
- Тiльки тельбатий цей огонь, наче гiтара. То яку йому цiну поклали? -
вже обережнiше пiдiйшов до шкапи дядько Трохим.
- Усi вашi грошi! - не думаючи, випалив цибань.
- Як це всi? - здивувався дiдусь. - Ще нiколи не чув такої дивовижної
цiни.
- То чуйте!
- Та вiн п'яний, i цiна його п'яна, - ледве повернув язика дядько
Трохим.
- Я п'яний?! - обурився чоловiк. - То ви п'янi, як чопи в сивушних
барилах.
- Нiкого тут, чоловiче добрий, нема п'яного, - примирливо сказав
дiдусь. - Ми всi тверезi, й ноги нашi, хвалити бога, тримаються землi.
- Авжеж, землi, - погодився цибань i хмiльно поторгав землю ногою.
- То скiльки ж за вашого коня?
- Усi вашi грошi, усi до копiєчки.
- Може, в нас тiльки й є, що самi копiйки, - засмiявся дiдусь.
- Не дурiть голови. Я бачу, з ким маю дiло, i калитку у вашiй кишенi
теж виджу. - Вiн навiть тихенько мугикнув: - Ой, видить бог, ой, видить
творець, що вкрав мужик жита корець.
Дiд хотiв було пiдтягнути колядку, але згадав, що таки треба вести
торг, i сказав:
- Коли так, а не iнакше, то залиши, чоловiче добрий, один карбованець
на розвод i могорич.
- На розвод? - задумався селянин i полiз рукою до облисiлої шапки. - Це
можна, бо кожний чоловiк повинен мати щось на розвод. Давайте руку й
калитку.
Дiд, дивуючись з такого незвичного торгу, вийняв калитку, розшморгнув
її, але чогось на хвильку засумнiвався i тихцем пробурмотiв до дядька
Трохима:
- Щось воно, чуєш, дуже химерно виходить. Може, це не кiнь, а кобила?
- Та що ви! Отак перебрати? - щиросерде обурився дядько Трохим. - За
кого ж ви тодi мене маєтеї Я коня за версту по духу чую. Я на конях усi
зуби з'їв! Ви хвалiть бога i всiх апостолiв, що така дурничка трапилась.
Отак за десять карбованцiв ми розжилися на коня i поїхали додому. А
вранцi бабуся, яка першою навiдалась до стаєнки, прийшла у хату, трясучись
од смiху:
- Дем'яне, ти вже пiсля вчорашнього хоч трохи проспався?
- Та наче проспався, i в головi не джмелить, - бадьоро вiдповiв дiд.
- Справдi не джмелить? - ще бiльше розвеселилась бабуся. - То скажи, що
ти вчора купив на ярмарку?
- Ще й питаєш? Коня! - гордовито вiдповiв дiдусь.
- Коня? - припавши до одвiрка, щоб не звалитись од смiху, перепитала
бабуся. - А чого ж вiн, твiй кiнь, за одну-однiсiньку нiч кобилою став?
- Ти що мелеш, стара!? - ошелешено запитав дiд. - Як же кiнь може стати
кобилою?
- Пiди подивись!
Ми всi четверо чимдуж подалися до стаєнки. Дiдусь вивiв звiдти
вчорашнього коня, який сьогоднi, на тверезi очi, чогось став кобилою.
- То що ти, Дем'яне, скажеш на це? - бабуся почала рукою витирати
сльози смiху.
- Обмiнна! - тiльки й вимовив дiдусь, i тут уже почали реготати ми
втрьох: бабуся, мама i я.
- А вiн же казав, що всi зуби з'їв на конях! Прийде - утоплю! - грiзно
поглянув дiдусь у той бiк, де жив дядько Трохим, i присоромлено пiшов
майструвати в катрагу.
Дядько Трохим пiсля цього довго обминав наше подвiр'я. А потiм, якось
врозтiч поставивши очi, прийшов до хати з хлiбом пiд рукою i пляшкою в
кишенi.
- Ану, покажи свої зуби, як ти їх з'їв на конях! - одразу пiдсiк його
дiдусь.
- Тут дiло, казав же ж той, не в зубах. Добрий день вам... Тут, бачите,
дiло... - В дядька Трохима язик тепер так чiплявся за зуби, а слова так
поводились, що годi було щось толком зрозумiти. Вiн довго, невиразно i
хитромудре звалював усю провину на бiдолашну голотину долю, якiй чорт не
вигрiбає червiнцiв, а лише капостить.
- Та помовч уже, Трохиме, - не втерпiла бабуся. - Таких мимрачiв гидко
й слухати: не говорить, а жуйку жує. Не долю й нечистого, а зайву чарку
винувать. Через неї обезглуздiли обоє.
- I вона трохи винна, хiба ж я що? Я нiчого такого й не кажу, але доля
теж свої колiнця викидає. Чого б їй було не пiдiйти до нас?
- Тодi не те що долi, а й тверезiй людинi не можна було пiдiйти до
таких чопiв! - засмiялась бабуня.
Посмiхнувся i дядько Трохим, що до цього сидiв наче в розсолi.
Утеплення ж невдахи-покупця почалось iз того, що мати кинулась до печi,
а дiд у глинянi з квiтами чарки розлив нежурницю. I вже незабаром вiн
почав наспiвувати про дiвчину, яка продала курку, щоб купити козаковi
люльку. А дядько Трохим ще довго виправдувався перед жiноцтвом i все
нападав на фортуну. Слова в нього й тепер теж вибивались поволi, але
веселiше. Дядько Трохим не любив швидко нi говорити, нi працювати. Навiть
коли в ставку якось топився наш титар, дядько Трохим не одразу взявся його
рятувати. Стоячи на березi, вiн, роздумуючи, незрушно дивився на
потопаючого. Скупий титар, бачачи, що смерть заглянула йому в очi,
благальне протягнув:
- Рятуй мою душу, Трохиме... Сто карбованцiв дам.
- А якими грiшми: срiблом-золотом чи папiр'ям? - запитав дядько, знаючи
титареву вдачу.
- Рiзними, Трохиме, - вичавив скупiй.
Дядько Трохим врятував нашого свiчкогаса, але нi срiбла-золота, нi
паперових грошей вiд нього не дочекався, бо тодi титаря й так було уведено
в розор: дядько витягнув його на берег без чобiт. От аби вiн ще й чоботи
вихопив, то, може, й мав би заплату од скупиндряги. На це дядько Трохим
зауважив:
- То коли вам вдруге доведеться тонути, не взувайте чобiт... До нашої
кобили одразу ж влипло прiзвисько Обмiнна, а менi довелося пасти її i
приноровлюватись до неї.
Уже сонце потроху почало визбирувати росу, коли я доїхав до Якимiвської
загорожi. Вона була обнесена веселим свiжообструганим воринням, за ним
спадисто iшла пiд сонце висока трава. Тут червонiли хрещики дикої
гвоздики, красувався перестрiч гайовий, хвалилася бiлими вiночками ромашка
i все з кимсь переморгувалась тендiтна вiяста метлиця. А над травою
височiли безладно розкиданi черешнi, яблунi, грушi й напатланi кислицi.
На другiй половинi огорожi стояли у вбогих дiдiвських шапках старi
дуплянки й з десяток вуликiв, а до них тулився свiженький курiнь. Я
зiскакую з коняки й раптом завмираю на зазiленiй дорозi: попiд тим краєм
вориння, на яке густолiсся кинуло тiнi, спiваючи, майнула жiноча постать.
Накинута на її плечi квiтчаста хустина, пiднесенi вгору руки й некваплива
хода нагадали менi ранковi слова матерi. Може, це й справдi не жiнка, а
саме лiто йде собi загородами, лiсами i, спiваючи, нахиляється до
суничникiв i грибовищ, пiдiймає руки до плодючого дерева?
Жiноча постать зникає у лiсi, а я починаю придивлятися, чи не лишила
вона за собою якогось слiду. Бiля самої дороги проглянула розкидана купка
молоденьких печериць, далi хтось розбризкав по травi суницi, а за воринням
на бiлiй черешнi соковите рожевiють ягоди. Менi, може, ще довго довелося б
розмiрковувати про те, хто пройшов попiд лiсом, але збоку забринiв
легенький смiх.
Я обернувся. Бiля самого вориння з козубом у руцi стояла чорнява
худенька дiвчинка рокiв восьми, очi в неї карi, з краплинами роси,
рум'янцi темнi, а губи вiдстовбурчились рожевим потрiсканим вузликом i
чогось радiють собi. То чому й менi не посмiхнутись дiвчинi? Я це залюбки
й роблю, примруживши очi, в якi натрусилося сонця.
- А я знаю, як тебе звати, - довiрливо каже дiвчина i двома пальцями
перебирає скляне з краплинами сонця намистечко.
- Не може такого бути.
- От i може таке бути, - показує чорнява свої рiдкуватi зуби.
- Звiдки ж ти дiзналась?
- А зимою, пам'ятаєш?.. - пирснула вона.
- Що зимою?
- Пам'ятаєш, як спускався на ночовках з горба?.. Тепер ми починаємо
смiятися обоє, хоча менi не дуже приємно згадувати, чим закiнчилося те