Стельмах М.. Гуси-лебедi летять...

свої хитрi очi.
- А за що б я найняв помiчникiв? - запитав i я, гордо тримаючись на
своїй коняцi.
- Ти ба, як пофортунило, - Юхрим притримав коняку i полiз до мого
бриля, потiм одним оком пильно заглянув у торбу, щоб пересвiдчитися, чи
нема в грибах червлятини.
"Еге, попошукай, попошукай", - зверхньо поглянув на парубка. Я не
забув, як вiн пожалiв дати менi хоч на один день "Пригоди Тома Сойєра".
- Славнi гриби, нiчого не скажеш, - з заздрiстю промовив старий
парубок.
- То й не кажiть, - загордився я так, що й Юхрим помiтив.
- Чогось пишним ти сьогоднi став.
- А чого ж, - поважно вiдповiв я.
- Ще рано тобi комизитись, - Юхрим оглянувся на всi боки i стишив
голос: - Може, тепер будемо сватами?
- Це ж як? - не зрозумiв я.
- Товар за товар: ти даєш менi красноголовцi, а я тобi - книжку.
- О? - здивувався i не повiрив я в Юхримову щедрiсть: хто не знає його
дурисвiтство?
- Правду кажу. За цi гриби, коли хочеш, дам тобi почитати аж "Пригоди
Тома Сойєра".
Еге, он яку щедрiсть має гороб'яче опудало.
- Тiльки прочитати?
- А ти ж думав як? - здивувався Юхрим. - Що я, гадаєш, сам не можу
назбирати грибiв?
- Тодi й збирайте самi! - вiдрiзав, бо в головi в мене майнула iнша
думка.
- Почекай, ще прийде коза до воза. В усьому селi "Тома Сойєра" нема, -
обiзвався Юхрим, коли я од'їхав од нього.
Менi хотiлося показати йому язика, але iнколи я теж можу бути
статечним. Це я зараз i зробив - обернувся до Юхрима, докiрливо похитав
головою: мовляв, хоч i високий ти до неба, та дурний, як не треба.
Повернув праворуч i покрученими вуличками та завулками добрався до
подвiр'я дядька Себастiяна. Скочивши з коня, я пiдiйшов до порога i перед
ним довго морщив чоло, думаючи, що ж менi таке сказати головi, а потiм
зайшов у хату. Одначе тут нiкого не було. То це й краще зараз для мене! Я
пiдiйшов до пiанiно, пiдняв чорне вiко, але вдарити по тих жовтих зубах,
що тримають у собi чи пiд собою музику, не наважився. А напевне ж, є такi
щасливцi у свiтi, що й змалку можуть грати на .такому дивi? Зiтхнувши,
бережно зачинив вiко, висипав на лаву гриби з бриля, надсипав ще трохи з
торби, i так менi чогось добре стало на душi, що й не кажiть...
Пiсля обiду, коли мама й бабуня пiшли на город, а дiд у катрагу, я взяв
космографiю i тихенько вислизнув з двору. Попiвськi гончаки i старий пес
зустрiли мене точнiсiнько, як i вчора. Але сьогоднi до ворiт вийшла не
Мар'яна, а фурман Антон, якого прозивали Недола-маним. Вiд любовi до їзди
на конях-неуках у нього були поламанi ребра, руки, ноги й нiс. Не знаю, що
в нього залишилось недоламаним, що так прозвали його? Але й зараз дядько
Антон, кульгаючи та бокуючи, мiг вискочити на будь-якого жереба, клiщем
вп'ястись у нього та й переганяти худоб'ячу злiсть на пiну.
- Ну, i що ти скажеш? - замiсть вiтання питається з-за хвiртки дядько
Антон.
- А що саме вам треба? - не лiзу я за словом нi до кишенi, нi до
потилицi.
- Еге, чого менi тiльки не треба, а головне - мати свою пару коней.
- От чого-чого, а цього я поки що вам не можу дати.
Моя вiдповiдь подобається Антоновi, бо вiн широко посмiхається i згадує
"Iнтернацiонал":
- Да, нiхто не дасть нам iзбавлєнья... Ти до попа?
- Еге.
- I яке в тебе до нього дiло?
- Хочу книжку йому вiддати.
- Тодi ходи за мною.
Я iду за дядьком Антоном, але з моїми ногами щось починає дiятися : з
кожним кроком вони все бiльше дерев'янiють, а в душу заповзає
несмiливiсть, i все згадується вчорашнє. Отi проклятi раки, якi я вчора
пiк у попiвськiй свiтлицi, i зараз починають ворушитися клешнями на моїх
щоках. Коли б це було де брати книги, то хто б мене побачив отут?
Дядько Антон, шанобливо пригинаючись, стукає у дверi свiтлицi, далi
шарпає їх до себе, i менi вiд цигаркового диму стає сизо в очах. За столом
насупились над шахами пiп i його син, а тютюновий чад заволiкає не тiльки
їх, а й золотошату богоматiр з дитям, що висить пiд самою стелею. Не чуючи
свого голосу, я здоровкаюся, пiп, не обертаючись, киває менi патлами, а
панич весело вигукує:
- От i вчений муж зволили до нас прийти! Я вислухую насмiшку i мовчу,
але паничевi не терпиться поговорити зi мною, i вiн, косуючи одним оком,
запитує:
- Ти, може, i в шахи вмiєш грати?
- А чого ж - умiю.
- Що-що!? - аж долоню наставляє до вуха панич. Чи йому воно в цей час
оглухло? - Жартуєш чи смiєшся, хлопче?
- Нi, не жартую i не смiюся.
Тепер i пiп обернувся до мене, в його очах сивiла iмла рокiв.
- Ти насправдi вмiєш грати в шахи?
- А чого ж, - уже смiливiше кажу те саме. - Дуже хороша ця гра.
- I вiн уже розбирається, що хороше! - попович хмикнув, а далi здавив
повiки i ткнув пальцем в чорну фiгурку, що вершилась бiлим гострячком: -
Що це буде?
- Нiби ви не знаєте? - мало не пирхнув я, треба ж причмеленим бути, щоб
таке питати.
- Ми-то знаємо, - єхидно цiдить попович i настирливо тицяє в безневинну
фiгуру. - То що це?
- Король!
- А це?
- Хверзь.
- Не хверзь, а ферзь! - строго поправив мене панич.
- Хай буде по-вашому, - погоджуюсь я.
- А як ходить кiнь?
- По буквi "г".
- Це прямо неймовiрно! - чогось непокоїться попович, i на його обличчi
прокидається цiкавiсть до мене. - Хто ж тебе вчив грати?
- Червонi козаки. Це тодi, коли вони стояли на нашiй вулицi. Моя
вiдповiдь не дуже сподобалась поповi i його сину. Вони перезирнулись помiж
собою, i попович вiд шахiв перейшов до книги.
- Прочитав? - зиркнув на космографiю, в його темних з вологiстю очах
знову заграла насмiшка.
- Та нi.
- Лiнувався? Чи, може, не сподобалась книга?
- Теж не вгадали. Дядько Себастiян передав, щоб ви, коли схочете,
давали менi такi книги, якi я зможу вчитати.
Мої слова враз ошелешили батька i сина. Вони багатозначно
перезирнулись, схрестили погляди на менi й одночасно потягнулись до
цигарок.
- Так, так, виходить, ти до дядька Себастiяна ходив? - починає
допитуватися попович. - До начальства, значить...
- Вiн для мене не начальство, а просто дядько Сєбастiян.
- I що ж ти йому казав? - заворушились пiдозра i брезклiсть у куточках
попових уст. - Може, скаржився?
Тут мене починає розбирати злiсть: iч, що їм в голову прийшло! I з
гiднiстю вiдповiдаю:
- Я нiколи нi на кого не скаржився. Навiть коли дурно-пусто мене били,
- бо я ж хлопець!
- Он як?! - здивувався пiп, i в його iмлистих очах з'явилось щось
подiбне до посмiшки.
- I все-таки, що тебе погнало до голови комнезаму?
- Я тiльки хотiв попросити, щоб вiн допомiг менi розiбратись у книзi.
Дуже трудна...
- Дарма, хлопче, дарма, - заспокоїв мене пiп i веселiше сказав : - Я
зараз пiдшукаю тобi дуже iнтересну книгу, в нiй усе розбереш.
- Не мала баба клопоту... - нi до кого не звертаючись, сказав попович i
злегка вдарив кулаком по столi. Батько строго поглянув на сина, пiдiйшов
до другої шафи, вiдiмкнув її й почав там порпатись. Вiн, правда, ще не
знайшовши книги, один раз обернувся до мене i сказав:
- А ти, видно, хлопче, не промах.
- Це як коли, - вiдповiв я так, як воно в мене виходило, а пiп
посмiхнувся.
Незабаром я вискочив з прокурених попiвських покоїв з "Тарасом Бульбою"
в руках. Це, напевне, про когось iз наших, бо дядька Миколу по-вуличному
теж прозивали Бульбою.
Привiвши коняку в лiс, я думав ще назбирати грибiв, але, допавшись до
книги, забувся i про гриби, i про коняку, i про лiс. Я не стямився, коли
роса, а далi й вечiр упали на дiброви. Душа моя смiялася i летiла на
Запорiжжя до славного козацтва.
Ввечерi, пам'ятаючи слова дядька Себастiяна, я знову пiшов до
комнезаму. Тепер тут було чимало людей, деякi поприходили прямо з роботи.
Я тихенько зашився в куток, ждучи, коли дядько Себастiян закiнчить розмову
з людьми. Менi дуже хотiлось похвалитися йому книгою. I от, коли останнiй
комнезамiвець став на порiг, я з сiней вийшов назустрiч дядьку Себастiяну.
- Здоров, парубче! - весело i так само без насмiшки вiтається зi мною
голова комнезаму ще й подає руку. Хiба лише вiд цього не переймешся
бiльшою повагою до чоловiка i не подумаєш про себе, що й ти чогось варт? -
Вже, бачу, дiстав нову книгу? - в обiдочках, що навколо вуст, ворухнулась
посмiшка.
- Дiстав.
- I що воно, й до чого воно? - бере голова комнезаму книгу в руки.
- "Тарас Бульба"! - кажу поважно.
- Тарас Бульба? Хто вiн?
- Козак... - дивуюсь я: невже дядько Себастiян не читав цiєї книги?
- А вiн, Тарас Бульба, за нас чи проти нас був?
- За нас. Хiба ж ви такого не знаєте?
- Знаю! - розгортає книгу дядько Себастiян. - Але хочу, щоб i ти в
такий час знав, хто за кого стоїть: за нас чи проти нас. Зрозумiв?
- Зрозумiв.
- Тодi повернись-но, синку, сiдай за стiл, i почитаємо розумну книгу
вдвох.
- О! - виривається те саме "о", яке в мене то радiє, то журиться, то не
йме вiри, то вiдникується, то дивується.
- Не "о", а сiдай, коли старшi кажуть.
Я сiдаю за товстоногий графський стiл, а голова комбiду з шухляди
дiстає червону китайку, розстелює її, i в комнезамi i в мене на душi стає
одразу урочисто. Дядько Себастiян сiдає поруч зi мною, кладе менi руку на
плече, i я мимоволi притискаюсь до нього.
- Михайле, це ти менi сьогоднi принiс гриби? - несподiвано запитав
голова комбiду.
Я не знаю, що сказати, i мовчу.
- Ти? - пiдводить на мене глибокi довгастi очi, в яких зараз стигне
смуток.
Я чогось починаю думати, що не так, як треба, зробив, i винувато кажу:
- Я, дядьку Себастiяне.
- I нащо?
- Нащо? - дрогнув мiй голос. - Бо я вас, дядьку Себастiяне, люблю.
- Он як? - сумовито i якось розгублено посмiхається чоловiк. - Ну,
спасибi, Михайле, i за любов, i за гриби... Я тебе теж люблю, дитино. Та
бiльше нiчого не принось менi. Оце вперше за своє головування беру
подарунок. Вiзьми й ти вiд мене, - виймає з кишенi довгий в обгортцi з
пацьорками цукерок, на якого я тiльки мiг дивитися в ярмарковi днi.
- Спасибi, дядьку Себастiяне, - беру таку розкiш у руки. - Може,
пополам?
- Смокчи один, - засмiявсь чоловiк. - Ти спати ще не хочеш?
- Нi.
- Тодi читай. А втомишся, я почну.
- Е, нi, - не погоджуюся я. - Може, ви почнете, бо я вже знаю свiй
голос.
- З нас, Михайле, ще нiхто не знає свого голосу, - багатозначно
говорить дядько Себастiян. I хоч я малий, але за його словами вiдчуваю
щось незвичайне, хвилююче.
- Про що ви, дядьку?
- Про те подумалось, дитино, ким завтра чи позавтра можемо стати ми. Не
завжди ж буде таке щодення, що насiяла вiйна. Сьогоднi ти дитя убогих, не
маєш навiть у чому до школи ходити, а перегодя, дивись, зможеш у науку
пiти i навiть учителем стати, бо таке врем'я настало.
Вiрячи й не вiрячи, я запам'ятовую тi самi слова про "таке врем'я", яке
однi проклинають, а iншi живуть ним. А сам думаю: "Невже я колись зможу аж
учителя доскочити?"
- Дядьку Себастiяне, ви не теє... не пiдсмiюєтесь?
- Ти про що? - голова комнезаму назбирує навколо очей добрi зморшки.
- Про те, що навiть я учителем зможу колись стати?
- Не жартую, Михайле... От колись, як вивчишся, згадаєш мої слова,
згадаєш i мене, уже старого. I тодi в хату мою заглянеш- i мене чогось
научиш. Не забудеш?
- Хiба таке зможе забутися? - зiтхаю, знову ж таки вiрячи й не вiрячи в
те, що, може, й збудеться в "таке врем'я". А розбурханi думки на своїх
свiжих крилах несуть та й несуть мене, малого, до тих рокiв, коли я вже
вчителем стаю на порiг постарiлого дядька Себастiяна, коли принесу йому не
гриби, а свою шанобу i вдячнiсть...
Дядьку Себастiяне, мiй перший добрий пророче, моя радiсть i смуток! Вас
уже давно немає на свiтi, але й досi менi свiтять вашi глибокi очi, i досi
ваша сердечнiсть ходить з людьми, що знали вас. I хай вам пам'ятником буде
людська подяка i моє слово...



РОЗДIЛ ШОСТИЙ

З того вечора я часто приходив у комбiд до дядька Себастiяна, i, коли
вiн мав час, ми разом читали якусь книгу, газети чи гомонiли про всяку
всячину, а найбiльше про те, що буде попереду, коли згине корiння й
насiння воєн, людської ворожнечi i злиднiв, коли не хурделиця свинцю, а
заметiль цвiту буде огортати людину i добрий розум увiйде у кожну оселю.
Дядько Себастiян перегортав перед собою i мною велич надiй, i на їхнiх
лебединих крилах летiла в майбутнє моя дитяча душа.
- От i наговорились, i заговорились, а час iде, - вiн пiдходив до
вiкна, поглядав на зорi, а далi висовував шухлядку з графського столу й
виймав звiдти шматок чорного хлiба, головку часнику, а iнодi й сало, i
тодi мали ми таке розкошування, якого, мабуть, не знали й царi. Тепер уже
дядько Себастiян розповiдав усякi небилицi, глузував над панами, попами й
королями, а я смiявся, не забуваючи свого - чи вийде, чи не вийде з мене
учитель? I не раз я тодi бачив себе вчителем у крамнiй сорочцi i навiть у
черевиках.
Мати спершу сварилась, що я надокучаю головi комбiду, а потiм звикла i,
коли я смерком навшпиньки тягся до свого картуза з переламаним козирком,
посмiхаючись, питала:
- Вже на вечорницi чешеш?
- Нi, на всеношну, - весело показував зуби i вислизав з хати у тi
вечори, що навiки залишили менi свої зорi.
Одного разу ми засидiлись над книгою i незчулись, як обережно рипнули
дверi. На порозi став рослий, не знайомий менi чоловiк в розкудланiй
баранячiй шапцi i з обрiзом пiд пахвою. Од несподiванки я зойкнув, а
дядько Себастiян блискавично скочив з-за столу, схопився за стеєр.
Невiдомий якось невпевнено пiдняв ковшистими ручищами куцака i хрипко
сказав:
- Себастiяне, я прийшов не битись, а здаватися. Не хапайся за зброю.
- А ти не брешеш? - рука дядька Себастiяна застигла бiля боку.
- Дивись, - опустив свого втинка невiдомий i ступив ближче до нас. На
його повiсповане чоло виступили бiль i утома, а над запалими тривожними
очима в сполосi бились довгi вiї, наче хотiли одвiяти вiд себе поганi
видiння.
- Ну, що, Порфирiю, допомогли тобi твої бандити, вся контрреволюцiя i
дурна злоба? - гнiвно запитав дядько Себастiян, змiрюючи безжальним
поглядом косарську постать бандита, з якої хтось вибрав упевненiсть.
- Не допомогли, Себастiяне, ой, не допомогли, а тiльки виломили мою
долю. Того й прийшов до тебе, до вас... - понуро вiдповiв Порфирiй. Його
закудлане обличчя було вимарнiлим, вiд одежi тхнуло кислятиною й димом, а
простуджений голос клекотiв, кавчав i хрипiв усерединi.
- Виломили, кажеш, долю? - теплiше блиснули очi дядька Себастiяна. - А
ти ж вiд них, бандюг, iншого сподiвався? - махнув рукою в той бiк, де мав
стояти лiс.
- Бiда, та й годi, - зiтхає Порфирiй.
- Ну, клади свої документи! - наказав дядько Себастiян i здiйняв
червону китайку.
Бандит пiдiйшов до столу, поклав на нього проiржавлений втинок, двi
репаних, як черепахи, гранати, потiм вийняв пiстолет, iз жалем подивився
на нього i, гiрко всмiхнувшись, подав дядьковi Себастiяну:
- А нагороду - подарунок його iмператорської величностi за колишню
хоробрiсть - передаю тобi.
- Скучив я за подарунком його iмператорської величностi, аж нiкуди! -
неласкаве подивився на зброю дядько Себастiян. - Клади її до
бандитської!..
Порфирiй поклав свою, колишньою хоробрiстю зароблену зброю, знову
зiтхнув i похнюпився.
Про що йому думалось у цю туманну годину свого життя? Чи про тихий
селянський рай на своєму хутiрцi, де спокiйнi воли дивилися у вiчнiсть,
жито пахло полином, а дружина на припухлих устах тримала любов? Чи про
темнi ночi в розвiдках, чи про ту невеселу славу, що начепила на його
груди георгiївськi хрести? Чи про безслав'я у бандi i вовчу самотнiсть у
лiсових нетрях та в одичалих скитках, де й ченцi, обростаючи корою, не
помiчали плину часу?
В революцiю, повернувшись додому, Порфирiй знову ревно припав до свого
напiвзруйнованого, обнесеного вiйною хутiрця. Вилузуючись iз шкури,
недосипаючи ночей, вiн товкся в хазяйствi, наче в пеклi, надiючись зробити
з нього рай. Свiтовi перемiщення, кривавi битви, падiння
царств-государств, новi революцiї i змiни влад не обходили його, наче все
це було чи в снi, чи на другiй планетi. Не те що партiї, товариства, а
навiть церква не цiкавила його. Вiн тримався того, що церква - дiло
старих, а полiтика - дiло темне i не доведе хлiбороба до добра. Селянин
має жити однiєю полiтикою - своїм клаптем землi i тим, що вродить на
ньому. Бiля своєї земельки i худоби, тремтячи над кожною зерниною i
грошем, вiн i оживав, i дичавiв, вже не помiчаючи, як непосильна робота
стирала з припухлих уст дружини любов i опускала донизу перса. Отак би у
своїй хутiрськiй шкаралупцi дожив би вiн одлюдком до мирних днiв, може,
дотягнувся б i до свого раю, аби не лихий випадок.
У двадцятому роцi на його хутiрець наїхали саме тi недалекогляднi
продагенти, якi мало не на кожного селянина дивились як на куркуля чи
прихованого ворога. Не заходячи до хати, вони зразу попрямували до комори,
прикладами висадили дверi й почали наводити свої порядки. Порфирiй з
ключами пiдiйшов до них i довго, мовчки дивився, як з його засiкiв
вимiтали зерно. В голову йому вдарили гнiв, бiль i пожадливiсть i там
варили свою пекельну юшку. Коли продагенти навантажили мiшками парокiнну
фуру, вiн став на порозi комори i глухо сказав:
- А тепер їдьте!
- Ми ще маємо час, - засмiялися продагенти.
- Нiхто не знає свого часу i гробовища, - чавив i зчавити не мiг злобу.
- їдьте, поки тихо лихо.
Продагенти обiзвали його чмурем i почали погрожувати оперативною
трiйкою, яка в тi часи на мiсцi чинила суд i розправу. I тодi посатанiв
Порфирiй. Пригинаючись, вiн метнувся до хати, вихопив з пiхов шаблю i
кинувся на продагентiв. Вони, не чекаючи такого, розлетiлись iз його
подвiр'я i помчали по допомогу в повiт. А Порфирiй, переодягнувшись, взяв
свою золоту iмператорську зброю, шаблю, вузлик з одягом i подався у банду.
В лiсi вiн одразу ж попросив у отамана кiлькох бандитiв, щоб зловити
продагентiв. Але той лише засмiявся:
- Дядько завжди залишиться дядьком; полiтики нема, чоловiче, в твоїй
головi!
- Яка ще тут може бути полiтика? - вiдмахнувся од ненависного слова.
- А ось яка: тiльки дурнi нищили тих, що викачували хлiб. А ми їх
пальцем не зачепимо. Хай наш дядько на власнiй шкурi вiдчує, що таке
продрозверстка, тодi вiн добрiшим стане до нас.
Через деякий час Порфирiй вiдчахнувся од банди i почав самотньо блукати
в лiсах, зрiдка ночами навiдуючись на свiй хутiрець, на своє померхле
щастя...
I от в стражданнi i непевних надiях стоїть вiн зараз бандитом,
вовкулакою перед своїм колишнiм товаришем, шукаючи на його обличчi хоч
крихiтку спiвчуття.
- Нарештi позбувся свого залiзяччя, - з клекотом, хрипом i болем
вичавлює вiн з себе. - Що тепер, Себастiяне, маєш робити зi мною?
- Буду дивитися на портрет цього телепня, прислухатись до кавчання у
його душi й думати, як вона од святого хлiба, од землi i любовi докотилася
до бандитського ремесла, - гнiвно кидає голова комнезаму.
Порфирiй здригається:
- Не печи хоч ти мене, Себастiяне, не печи.
- Хай тебе чорти на тiм свiтi печуть! А в мене є iнша робота.
Бандит безнадiйно махнув рукою:
- Тепер буде кому пекти i на цьому, i на тому свiтi. На це не треба
великого розуму. Надивився на тих, хто умiє пекти i впекти... А пам'ятаєш,
Себастiяне, як ми з тобою колись у церковноприходськiй на однiй тримiснiй
партi сидiли? Ти з одного краю, а я з другого.
- А тепер стоїмо наче на двох краях землi... Бач, коли школу згадав?
Чого ти з цим словом не прибiг до мене перед тим, як у банду гайнув? Ти ж
не дурний чоловiк.
- Чого? Бо злоба не тримається бiля розуму, - аж якось живовидячки осiв
Порфирiй.
Дядько Себастiян пильно подивився на нього, стримав гнiв i спокiйнiше
спитав:
- Яка ще напасть коловоротить тобою?
- Невiдомiсть, тiльки вона, бо не знаю, яким буде мiй судний день...
Ти, може, десь тихенько пiдкажеш, що саме завело мене в лiси. Я озлобився,
Себастiяне, озлобився i до краю заплутався.
- Чого ж ти заплутався? Пожалував хлiба, а душi - нi?
- Навiть трохи не так, Себастiяне... Ось тодi, коли в мене вигрiбали
зерно й душу, одна думка наче навпiл розкраяла мiй мозок: хiба це життя,
коли свiй свого починає їсти, коли свiй на свого дивиться, наче на ворога?
I це мене погнало в чорний закуток. Та хiба тiльки мене... Що тепер маю
робити в цьому свiтi?
- Поки що сiдай за стiл! - наказує дядько Себастiян i, щось роздумуючи,
дивиться у вiкно.
Порфирiй сiдає за стiл з другого кiнця, подалi вiд бандитської i
iмператорської зброї, а дядько Себастiян кладе перед ним цупкий, мов
жерсть, аркуш паперу, чорнильницю, ручку.
- Пиши!
- Що саме? - бере в бруднi з великими пазурами пальцi ручку.
- Пиши, що ти, сякий не такий, навiки пориваєш з бандитизмом, з усiєю
контрреволюцiєю, з безпутнiстю, признаєш закони Радянської влади i не
будеш, як елемент, брати участi в полiтицi. Зрозумiло?
- Потрiбна менi ця полiтика, - обома руками вiдганяє щось од себе
Порфирiй. - Моя полiтика в землi лежить, коли б тiльки самому не лягти в
неї, - Вiн довго пише свою дивну сповiдь, потiм хукає на неї, перечитує,
подає дядьку Себастiяну i, мiняючись од якоїсь лихої думки, говорить: - От
i дiйшов чоловiк до найстрашнiшого... А тепер що скажеш iм'ям властi?
- Iди додому! От i все моє казання! - спiдлоба насмiшкувато дивиться
дядько Себастiян.
Порфирiй розгублено i недовiрливо поглянув на нього:
- Як ти сказав? Додому йти?
- А куди тобi ще хочеться?
- Нiкуди, ой, нiкуди, Себастiяне! Я ладен повзти на колiнах до дiтей,
до жiнки.
- То краще ходити, а не повзати вчися. Повзати i гадина вмiє. В очах
Порфирiя починають шаленiти надiя i мiнлива радiсть.
- Себастiяне, а бiльше нiчого менi не треба?
- Чи знайдеться чоловiк, якому не треба було б бiльшого, нiж вiн має.
- Я не про це, Себастiяне... Я, значить, питаю: у повiт, у Чека, менi
не треба?
- В Чека без тебе, дурню, вистачить роботи... До твого папiрця я ще в
повiтi, де треба, скажу слово: як-не-як на однiй партi сидiли...
- Ой спасибi тобi, Себастiяне, повiк не забуду. Скiльки ж я передумав
про Чека, скiльки одна згадка про нього каламутила душу... Невже оце зараз
я повернусь, переступлю порiг i пiду додому?..
- Отак усе i зробиш: повернешся, переступиш порiг, та й будь здоров.
Порфирiй тихенько заклекотiв, засмiявся, обернувся, з-за плеча глянув
на голову комбiду, потiм круто став навпроти нього i, не тамуючи радостi,
попросив:
- Себастiяне, затопи менi хоч зо два рази в пику. _ Це ж для чого тобi
така розкiш? - нарештi посмiхнувся й дядько Себастiян.
- Щоб легше i надiйнiше на душi було. Це менi, вважай, як сповiдь буде.
- Ет!
- Дуже прошу, вдар, Себастiяне... Зроби чоловiку радiсть.
- Ну, коли так дуже просиш, то тримайся! - блиснули завзяттям очi
дядька Себастiяна.
- Тримаюсь! I добре бий, щоб усю крученiсть i дурiсть вибити з макiтри!
- широко розставив ноги осмiхнений Порфирiй.
Дядько Себастiян пiдiйшов до нього ближче, вiдвiв руку i двигнув
Порфирiя кулаком у груди. Той крутнувся i одразу ж опинивсь бiля вiкон,
обтираючи спиною стiну.
- Ну, як, трохи полегшало? - насмiшкувато запитав дядько Себастiян.
- Ой, полегшало, нiби гора звалилася з плiч! - гигикаючи, випростується
i пiдiймає вгору ковшистi руки Порфирiй. - А тепер я обертаюсь, переступаю
порiг i йду, а потiм бiжу додому.
Прояснений, вiн виходить з комбiду, i крiзь незачиненi дверi ми якийсь
час чуємо шматки не то схлипування, не то реготу...


На цьому i закiнчилася б справа Порфирiя, аби за неї з другого кiнця не
вхопився пильний Юхрим Бабенко. Наступного дня, одягнувшись у святешне,
вiн подався на хутiрець до Порфирiя, розцiлувався з ним, з його дружиною,
їв-пив за їхнiм столом i аж падав од смiху, коли господар розповiдав, яку
мав сповiдь у голови комбiду.
Це було вдень, а ввечерi Юхрим, уже в буденному одязi, горбився перед
чорним каламарем i строчив матерiали: допис у газету, а заяви в повiт,
губернiю i столицю. Писав не тому, що в нього прорiзався зуб на Порфирiя
чи хотiв зайняти посаду голови комнезаму, - нащо йому ця халепа, коли за
неї не платять грошей? Юхриму Бабенку потрiбна була пильнiсть i
недремнiсть викривача, щоб на цих конях доскочити до служби поки що хоча б
у повiтi. Чого йому таку голову i почерк занапащати в селi? I ще хотiлося
Юхримовi зажити слави кореспондента - i вiд дядькiв шана, i вiд жiноцтва
повага. На щастя, й трапилось пiдходяще дiло. Революцiя у небезпецi, її
рятує Юхрим! I вiн пише i радiє з написаного.
В дописi i в заявах вiн звинувачував дядька Себастiяна в тяжких грiхах
проти революцiї: у втратi класової пильностi, у пiдозрiлих зв'язках iз
класовими недобитками, в самостiйностi розуму i соображенiя та
рукоприкладствi. Найбiльше пильний сiлькор налягав на те, як це можна було
вiдпустити бандита додому без погодження, дозволу й документацiї
вищестоящих органiв.
В село на бричцi приїхала перша комiсiя. Голова комiсiї, видно, був
хворою людиною. Йому все не вистачало повiтря, задихаючись, вiн синiв i
ставав дуже сердитим.
- Цей не помилує Себастiяна, - з жалем заговорили в селi.
- Чи не пограє вiн тепер на пiанiну аж у тюрязi? - зрадiли дукачi.
Од цих чуток i нашiптувань менi гiрко й тривожно стало на душi. Комiсiя
за зачиненими дверима почала поодинцi опитувати Порфирiя, дядька
Себастiяна й наприкiнцi Юхрима. А перед зачиненими дверима умлiвала вiд
горя i слiз Порфирiєва дружина. Найбiльше говорив Юхрим, його пiдписарське
красномовство, наче на хвилях, випливало на найсвятiшому: революцiї,
революцiйнiй пильностi i класовiй непримиренностi. Юхрима нiхто не
перебивав, а коли вiн замовк, голова, задихаючись i синiючи, поморщився:
- Усе?
- Поки що все. Та коли треба для протокола й действiя, iще можу, -
пообiцяв Юхрим, обтираючи пiт iз чола. Тодi голова комiсiї звернувся до
Бабенка:
- Ви не зможете вiдповiсти на двоє запитань: перше, хто вас навчив
тiнити святе слово - революцiя? Друге, хто обпатрав, обскуб, наче курку,
вашу совiсть?
- Я жалiтися по всiх параграфах i iнстанцiях буду за образу
iндивiдуума, - заверещав Юхрим.
- Це ви зумiєте. Як я думаю, ви все життя будете на когось жалiтися i
доти топити людей, поки з вас не скинуть штани i не всиплють по всiх
параграфах. Тiльки це може допомогти вам.
Юхрим, як побитий пес, вискочив з комбiду, а на його мiсце,
заточуючись, увiйшла Порфирiева жiнка. Комiсiя довго не могла їй
роз'яснити, що нiхто нiкуди не буде забирати її чоловiка - хай тiльки
чесно вiн живе. Для цього й амнiстiя дана владою.
- Ой, спасибi вам, люди добрi, - нарештi ожила жiнка. - То прошу, не
погребуйте, заїдьте до нас, удома ще самогон лишився. Той чорт не дав
людям допити.
- Мiцний? - задихаючись, поцiкавився голова комiсiї.
- Горить синiми квiтами.