Що поробиш – публіка диктувала репертуар. Вона терпіти не могла жодних Шекспірів та Шиллерів. Театр тоді був порожній, а директор рвав на собі волосся.
І ліхтарники чудово орієнтувалися, якого вечора вони зароблять більше, а якого менше. Під кінець вистави вони чатували коло виходу. їх наймали не тільки для освітлення, але й для того, аби провести глядачів темними вулицями, де в брамах, чи в кущах могли ховатися які-небудь грабіжники, чи просто батяри, готові обтраскати панночок болотом. На такі трафунки ліхтарники носили при собі ціпки.
Одному ліхтарникові трапилась дивна пригода. Якось він стояв собі на Гарбарській вулиці, котру потім назвали Академічною, і насвистував пісеньку зі славної п'єски "Ганнуся з Погулянки".
А треба сказати, що за тих часів на теперішнім проспекті Свободи, і на вулиці Коперника були самі багна та мочари, зарослі очеретом, в якому лопотіли качки і кумкали жаби. А в околиці Академічної були ще й ставки.
І ось почув наш ліхтарник чиїсь кроки, а за мить перед ним з'явилося ціле сімейство, котре, з усього було видно, вирядилось до театру.
Чоловік мав на собі завуженого сурдута, на шиї довгий шовковий галстух, двічі обкручений та зав'язаний вузлом. З-під вузла стирчали подовгасті й тверді кінчики ковнірця, якого жартівливо називали "ковнірець – убийбатько". Казали, що якось один блудний син, повернувшись з мандрів та притуливши батька до грудей, пробив йому на горлі артерію тим ковнірцем. А на голові, ясна річ, – циліндр.
Його панія була вбрана у фалдисту сукню, на плечах – шовкова хустина з френзлями і гірляндою гаптованих квітів на розі. А ще ж капелюх, оздоблений квітами, що мав криси, підігнуті під вуха шовковою стяжкою.
За руки вони вели двох дітей так само вбраних, мов ляльки.
Я описую їхній вигляд зовсім не для того, щоб показати, які це були поважні пани. Зовсім ні. Так вбиралася вся театральна публіка за винятком гальорки, де панували свої закони, бо на гальорці пили пиво, їли ковбасу, розливаючи по всьому театру густий часниковий дух, і горлали, мов недорізані поросята, висловлюючи свій захват, чи навпаки – обурення. Мало того, що на голови партеру скрапували олійні лямпи з суфіту, то ще й сипалися кришки хліба чи паски, а тому дами воліли капелюшків не скидати.
Одним словом, те сімейство, яке підійшло до ліхтарника і попрохало провести до театру, нічим особливим не відрізнялося.
Єдине, на що звернув увагу, була якась їхня клишоногість. Хода їхня нагадувала качину. Ну, старші, може й не диво, що так чалапали. Але літи?
Та ще, коли минали на Марійській площі млина й ступили на міст через Полтву, то жаби так голосно почали рехтати, що хоч вуха затуляй.
Усе це пригадав ліхтарник пізніше. А зараз він сумлінно завів сімейство до театру, де йому панок поклав на долоню цілих п'ять крейцарів і сказав:
– Якби ви були ласкаві відпровадити нас по виставі, то дістанете два рази стільки.
– Буду чекав ясне панство, – втішився ліхтарник і поквапився на Підвальну, звідки можна було 6 ще когось припровадити.
Коли вистава скінчилася і тлум глядачів із галасом висипався з театру, ліхтарник з нетерпінням чекав своїх клієнтів. Та ось і вони з'явилися. Діти голосно сміялися, згадуючи різні жарти зі сцени, пані обурювалась гальоркою, а пан запалив собі файку і з байдужим виглядом випускав кільця диму.
Ліхтарник одразу рушив попереду.
– Куди маю вас провадити? – поцікавився.
– А туди само, – відказав пан.
– Чи сподобалась вам вистава?
– А так, так… Добра гра. Але дуже було сухо.
– Сухо? – перепитав ліхтарник. – Може, душно?
– І душно, і сухо. Ледве висиділи. Добре, що в перерві можна було піти до каварні і освіжитися. Там було добре пиво.
– І багато-сьте випили?
– Та не знаю, чи багато. По одній гальбі випили, а по одній за пазуху виляли. І одразу легше стало.
Ліхтарник глянув на цих дивних панів і аж тепер помітив, що животи у них мокрі, а в пана ще й штани. Тільки головою похитав – різні бувають типи. Дійшовши мосту, пані зітхнула:
– Йой, не годна – як мене сушить! Може б я трохи поталяпалась?
– Потерпи, – відказав чоловік, – скільки там до хати. І знову жаби зарехтали, мов навіжені.
– Ге-ге! – засміявся пан. – Чують, паталахи, хто йде! Ліхтарникові пробігли по спині мурашки.
Врешті вийшли вони на Гарбарську, минули кілька будиночків і опинились перед болотом, що вистромило густі списи очерету.
– Ну, от ми і вдома, – сказав пан і дав ліхтарникові десять крейцарів. – Дякуємо вам, що довели без пригод.
І по тих словах – чап-чалап, чап-чалап – ціле сімейство посунуло в болото.
Ліхтарник стояв, вибалушивши очі. Тільки тепер збагнув, що то була родина водяників.
– Ич які! І ті по театрах ходять! – похитав головою.
Ото один парубок, почувши про того водяника, вирішив будь-що-будь добути собі ті чоботи. А був він хлопець кебетний і знав, як такі речі робити.
Вночі підкрався до яру, визирнув з-за кущів і бачить – справді сидить водяник, мрукає щось під ніс і чоботи шиє. Власне, вже дошиває. Хлопець підібрав камінця і кинув йому в плечі:
– Оце тобі раз!
Водяник здригнувся, зиркнув на місяць, погрозив йому пальцем і сказав:
– Ліпше світив би, як битися.
За хвилю хлопець кинув другого камінця.
– Оце тобі раз!
Водяник знову посварив місяця. Але щойно зробив останній стібок, як йому в спину вдарив третій камінець.
– Оце тобі раз! – сказав хлопець, пам'ятаючи, що ніколи не можна казати ані "два", ані "три", бо тоді водяник жодної слабості не відчує.
– А бодай тобі! – скрикнув водяник. – Ти не світиш, тільки б'єшся! Аж мені слабо робиться.
Тут він підвівся, розправив плечі і скочив у потік, щоб освіжитися і набратися сил.
Цю нагоду і використав хлопець. Хутенько підбіг, схопив чоботи і зник у кущах.
Водяник вибрів на берег, почав метушитися, зазирати всюди і сваритися:
– Ах ти, поганющий місячина! За що ти мене бив? А тепер ще й чоботи вкрав! Ну, нехай, я інші пошию. Але вже буду пильнувати. Нині щось мені слабо. Завтра почну шити.
І скочив у воду.
А хлопець носив ті чоботи все своє життя і були вони завше, як щойно пошиті.
Він прийшов до господаря, з яким товаришував, і попросив:
– Приїдьте опівночі возом до ставка. Я спакуюся, а ви перевезете мене на Клепарів. За те вам добре заплачу. Але не смієте обернутись позад себе на возі. Я не хочу, аби хтось знав, що я буду перевозив.
Господар погодився, опівночі приїхав підводою до ставка. Але дуже йому було цікаво, що ж там таке цінне водяник перевозить. Знав, що коли озирнеться, буде зле. Тоді підвівся трохи, нагнувся, розкарячивши ноги, й глянув попід ноги назад. Віз був повен жаб, риб, раків, водоростей, ряски, жабуриння і латаття.
– Оце-то маєток! – здивувався господар.
Перевіз він водяника на Клепарів, де той скинув усе своє добро у воду. Потім підійшов до господаря і сказав:
– Ви є спритні. Вдалося вам побачити все. Але не можу за те нічого поганого вам зробити, бо ви не озирнулися. Одне лише скажу: якби ви колись про це комусь розповіли, то я потім відімщу.
Господар кивнув головою, взяв у водяника гроші і вернувся додому.
А вдома жінка почала випитувати, що він перевозив. Чоловік довго впирався, але врешті таки розповів.
Минув якийсь час. Проїжджав господар возом попри ставки на Клепарові. Раптом коні як не рвонуть! Та й у воду. Ледве він встиг з воза сплигнути. Невідомо, що тим коням сталося, але як ввігнались вони до ставка, то так і потонули. Тільки віз на поверхні бовтався.
Неподалік на березі з'явився знайомий водяник.
– А що, ґаздо, не казав я тобі тримати губу? Тепер стратив-єс коні. А міг життя стратити. Будемо вже в розрахунку. Більше тобі нічого злого не зроблю. Заклич людей і витягни бодай воза.
По тих словах плюхнувся у воду, і тільки кола пішли.
Ті юрські ярмарки були двічі на рік – у травні і жовтні. І з'їжджалися на них купці з цілої Європи. По всьому місту розклеювали тоді кольорові реклами.
На самій площі Юра, котра колись була значно просторіша, ніж тепер, куди оком не кинь – полотняні намети, а за ними вози та підводи перекупників і селян. Снуються дими багать і запах збаразької ковбаси тлумить запахи бузку. Все, що Галичина продукує, все тут випірнуло на світ Божий.
Полотно з Балигороду, грубе сукно з Бережан, кожухи й сердаки з Косова фаянс із Потилича, Глинська. Боднарські вироби лежать цілими стосами. Гончарі з Войнилова, Отинїї, Коломиї звезли миски, горнята, поливані горщики. А столярі виставили чудесні бідермеєрівські білизнярки, конторки, столики, шафки. Вірмени з Городенки і Кут торгують сап'яном. На довгих жердках висять славні куликівські чоботи з підківками, а поруч У наметі шинкують куликівським медом.
На пательнях шкварчить свинина в ресторації "під сонцем", як називали люди похідні кухні. Хто купує варене м'ясо чи ковбасу, дістає безкоштовно ще й горня росолу.
Наш водяник накупив дітям "юрашків", себто пірникового печива. Купив жінці сукні та спідниці, а собі кожуха на зиму, смушеву шапку і пару сорочок. Наладував те все у мішок і вже збирався додому, коли в ніс йому вдарив запах смаженої ковбаси. Згадав, що вдома його чекають пироги з пуголовками і жаб'ячий росіл з п'явками. Ковбаси він ще не пробував.
А тут і дядько, що саме ковбасою смаженою і медом торгував, як учепиться до водяника, щоб покуштував смаколиків, що той врешті зважився. Поклав мішок під ноги і купив собі кухоль меду та кавалок ковбаси з квашеним огірком. Такої смакоти йому не доводилося їсти. А що вже медом ласував – не міг відірватися.
А дядько знай підливає. І впоїв так бідолаху, що той забув лантуха з купованим й поплентався додому.
Ну, дома жінка дала йому перцю. Баняк з пирогами насадила на голову і вигнала з хати.
– Щоб мені без одягу не вертався!
Водяник переспав собі у шуварі, а вранці тяжко задумався. Скільки доброго вбрання пропало!
Але надумав хитрощі. Попорпався в кишенях, знайшов кілька золотих і сипнув ії на дні при березі. А сам сховався в очереті. Сонце яскравим промінням грало на монетах, аж відблиски йшли.
Незабаром на дорозі з'явилася якась жінка. Побачила золото, зиркнула туди-сюди, та н хутенько роздягнувшись, скочила до води. А з очерету:
– Гу-у! Не руш мої гроші! Бре-ке-ке!
Жінка з переляку, як була в самій сорочці, погнала так, що за нею тільки пилюка заклубочилася.
Водяник одяг її згріб і сховав. За день йому вдалося добрий десяток подорожніх обчистити. Приніс жінці такий оберемок, що та аж охнула. Ну і вибачила йому. Бо що мала робити. Тільки вже самого на ярмарок більше не пускала.
Одного разу батьки змовилися і зачаїлися вночі в очереті. І коли Жбур вийшов на берег, щоби до місяця спину погріти, його спіймали і прив'язали до дерева.
– Де наші діти? – питали його батьки. Але водяник ані пари з вуст не пустив.
– Ага, то ти так! – розгнівалися батьки. – Ну, то ми тоді п'ятки тобі припечем.
Водяник налякано крутив головою, спостерігаючи як його обкладають хмизом. Та щойно черкнуло кресало, він вигукнув:
– Не паліть мене! Випущу ваших дітей. Тільки розв'яжіть.
– Еге, тебе розв'яжи! Мусиш інакше якось вернути наших дітей.
– Тоді бодай руки розв'яжіть.
Розв'язали йому руки, а він видобув з-за пояса дудку і заграв. Але то була така дивна і гнітюча музика, що кожного дрижаки взяли.
Вода сколихнулася і почали на берег виходити діти. Коли усі вийшли, батьки сказали Жбурові:
– Тепер тебе пустимо, але мусиш покинути цю місцину. Вибирайся собі куди хочеш.
Похнюплений водяник почалапав додому. А за кілька днів пастухи побачили, як з води виїхав віз, запряжений чотирма чорними ропухами. На возі повно було начиння, мішків, різного манаття, а зверху сиділа уся водяникова родина. Жбур поселився далеко від людей і більше про нього ніхто не чув.
– Чого на мене вилупився? Ану гебай звідси!
– А то чого?
– Бо я буду з іншим водяником бився.
– А якби я став тобі до помочі?
– Ти? І не важся! – Але за хвилю передумав. – Ну, добре. Коли ти такий відважний, то на тобі три риб'ячі луски. Станеш при березі і будеш дивився на воду. Побачиш білі хвилі – все йде добре, я перемагаю. А побачиш червоні – біда, я трачу сили. Тоді кидай одну луску до води.
Щойно челядник затис у жмені луску, як з води випірнув другий водяник з очима, як гусячі яйця:
– Ти заберешся з моєї річки, чи ні?
– Ні, ти пульката почваро!
І кинулися вони до бою, аж вода закипіла, як юшка в баняку. Хлопець уважно стежив і щойно хвилі почервоніли, кинув луску на воду. Луска враз перетворилася на великого коропа, короп увірвався межи водяників і доки ворожий водяник борсався з ним, тамтой тайком відпочивав. Так само було і другого разу, коли луска перетворилася на сома. А за третім разом, коли вода уже вся була геть червона від крові, луска перетворилася на щуку. Щука вхопила за горло окатого водяника і перегризла навпіл.
Враз річка втихомирилася. Водяник-переможець втомлено вибрався на берег і сказав:
– Настав кишеню, дам тобі нагороду.
Челядник наставив кишеню, а той йому насипав риб'ячої луски.
Хлопець подякувати подякував, але подумав собі, що по дорозі ту луску викине. Не хотів, правда, аби де водяник побачив, але дорога вела такою рівною місциною, що й не було де сховатися. Вже перед самою хатою, почав витрушувати кишеню і побачив золоті дукати.
– Або згодишся піти до мене кумою, або втоплю тебе! – промовив чийсь голос з води.
Що мала, бідолашна, чинити – згодилася.
Схопилась на ноги й побачила в глибині водяника, який хутко зник у шуварах.
А наступного дня вранці до її хати під'їхала бричка, запряжена вороними кіньми. В бричці сидів водяник у зеленому костюмі з золотими ґудзиками.
– Сідайте, кумо!
Жінка хутенько вбралася в святочний одяг і сіла в бричку. Недовго вони їхали, бо коні летіли, як вихор. Спинилися біля широкого ставу. Водяник свиснув і враз коники перетворилися на дві великі жаби й скочили до води. Тоді він узяв жінку за руку і повів її просто в ставок.
– Я ж втоплюся! – зойкнула жінка.
– Не бійся. Зі мною не втопишся.
І справді, коли вони опинилися під водою, жінка вдихнула повітря і жодна крапля води не потрапила в легені.
Під водою росли трава й кущі, а незабаром вигулькнула зелена хатка на жаб'ячих ніжках. На подвір'ї гралися маленькі водянички. Жінка вгостила кожного цукеркою і водяник з того був дуже втішений.
В хаті жінка побачила господиню з немовлям на руках. Мале хлипало і не хотіло спати.
– Брекеке, рекеке, ракс, – наспівувала вона.
– В нас раніше народжувалися самі хлопчаки, – сказав водяник, – а це врешті дівчинка знайшлася. От мені жінка й звеліла, аби я будь-що відшукав куму.
Господиня підвелася й простягла гості немовля:
– Може вам вдасться її приспати, а я накрию на стіл.
Жінка взяла дитину на руки і щойно почала співати колисанку, як мале замовкло і незабаром заснуло.
– Ой, мусите мене навчити тої колисанки, – попросила пані водяникова. На столі з'явилася печена риба, варені раки, канапки з водорощами і цукати з рогозу. А водяник поставив на стіл пляшку вина.
По гостині жінка дала ім'я дівчинці і на прощання водяники насипали їй цілий мішечок риб'ячої луски.
Коли вона повернулась додому, луска перетворилась на дукати. З тих пір та жінка з родиною водяників товаришувала й вони не раз їй рибу привозили.
ВІДЬМИ
Як на те, ніхто на вулиці й не здогадувався, що всі ці чудасії витворяє мила бабуся, в якої, здавалося, тільки й було турбот, що нагодувати своїх тридцять три котики.
Якогось дня Буркманка, прогулюючись, забрела на малесеньку вуличку, котра знаходилась попід самісіньким лісом. Там у лісі Буркманка мала свого власного дуба. Вона залізала в дупло, спускалася сходинами вдолину і опинялася біля котла, в якому постійно варилося вариво. Якби відьма не пила тричі на день цього варива, то втратила б усю свою чародійну силу. Тому вона щодня приходила до своєї криївки підкинути дрівець, та набрати в горнятко пійла. Ото вона, повертаючись із лісу, й забрела на якусь вуличку, куди ще ніколи не заходила. Хати тут були старенькі, облуплені. Відразу можна здогадатися, що мешкали тут бідаки. Відьма, побачивши, як виглядає ця вуличка, вирішила, що обов'язково мусить придивитися уважніше, хто і як тут живе. Вона сподівалася, що з кожної хати лунатиме гіркий плач і нарікання на лиху долю. Однак ніякого плачу вона не почула, натомість побачила дітей, що весело гралися на подвір'ях. З одної хати линула пісня, з іншої сміх. А цього Буркманка просто не терпіла. Найбільшим для неї щастям було, коли чула сварку й бійку, коли чула ридання і голосіння. А тут усе навпаки.
Чи могла вона з цим змиритися? Ні, ніколи.
От вона й постукала в перші ліпші двері й попросила напитися. В тій хаті мешкала бідна вдова з двома дітьми. Вона охоче подала води Буркманці, ще й запросила до хати відпочити з дороги. А коли спитала Буркманку, чи та часом не голодна, відьма аж скипіла від люті – такого знущання над собою вона вже не могла стерпіти.
Пригубила воду й відразу ж виплюнула. – Що це ви мені дали? Хіба це вода? Це ж болото! Вдова узяла горнятко і зойкнула – там і справді зеленіла болотна брудна вода ще й з ряскою.
– Як же це може бути? – здивувалася вона. – Я ж щойно з криниці воду принесла!
Та, зазирнувши у відра, і там побачила саме болото.
– Ага! – гримнула відьма. – Так от ви чим мене напоїти збираєтесь! Добре, що я не така дурна!
– Присягаюся, я не хотіла злого. Я воду щодня з тої самої криниці беру.
– За такі жарти зі мною чекає вас розплата. Чи знаєте, що я могутня чарівниця, і на весь Львів не знайдете могутнішої?
– Ні, не знаю…Але прошу мене пробачити!
– Пізно.
І відьма, дмухнувши на стіл перетворила його на свиню. Свиня кинулася по кутках рохкати і рилом порпатися. Відьма дмухнула вдруге і свиня знову стала столом.
– Тепер бачите, хто я? Даю вам день. Завтра у цей самий час я прийду до вас, а ви мусите за третім разом вгадати моє ім'я. Як не вгадаєте, заберу ваших дітей із собою і перетворю на кошенят. Я дуже люблю котиків.
Сказавши це відьма покинула бідну вдову у повному розпачу. Звідки вона дізнається відьмине ім'я?
Весь день вона перебирала всі імена, які лише знала, але імен було так багато, а відьма – одна.
Вдосвіта вдова вирішила заховати своїх дітей у лісі. Нехай відьма на ній свою лють зганяє, тільки б дітей не зачепила.
От іде вдова з дітьми густим лісом та придивляється, де б то сховище надійне знайти. Аж ось побачила широченного крислатого дуба з дуплом. Ліпшого місця годі й шукати.
Зазирнула вона у дупло і помітила сходи, а внизу на вогні у казані щось булькало. Що б то могло бути?
– Зачекайте мене тут, – звеліла дітям, а сама спустилася в дупло. Роззирнувшись, побачила на столикові в куточку якусь листівку. Малюнок зображав розкошлану відьму, що летить у нічному небі на мітлі. На другому боці писалося: "Вельмишановна пані Буркманко! Запрошуємо вас на іменини до пана Люципера, котрі відбудуться в суботу на Лисій горі піді Львовом."
Ага, то ось чиє то господарство! – здогадалася вдова і, довго не думаючи перекинула казан, вариво залило вогонь і розтеклося чорною столицею по долівці.
Вдова мусила носа заткати, так воно засмерділо.
– Пішли додому. – сказала дітям, – більше нам ця відьма не страшна. А відьма того ранку почувалася дуже зле, раптом розболілася голова і заломило в попереку. Зовсім не хотілося шкандибати до лісу, але мусила. По дорозі вирішила спочатку до вдови зазирнути.
– Двоє гарненьких кошенят мені не завадить, – тішила себе Буркманка. Але як же вона здивувалася, коли побачила усміхнену вдову, котра поралася коло печі, і не гадаючи бідкатися та побиватися.
– Ага, заходьте, заходьте паніматко, – сказала господиня. – Щось ви нині заспали. Чекала-м вас раніше.
– А з чого це ви така весела? – визвірилася відьма. – Може, вам моє ім'я вдалося відгадати?
– Ще не відгадала, але думаю, що відгадаю. Звати вас, певно, Ропухою, бо дуже вже у вас гидка пика.
– Що? Та як ти смієш? – отетеріла з несподіванки відьма і аж захлинулася повітрям.
– Не вгадала? Ну, тоді, може звати вас Плюсквою? Бо пахне від вас плісінню й плюсквами.
– Ах ти ж негіднице! То так ти наді мною знущаєшся? Зараз я тобі покажу!
– А не покажете! Бо я за третім разом таки вгадаю: звати вас Буркманка! Ось як!
Боже, тільки-но відьма це почула, то аж зашкварчала від люті і миттю чкурнула до лісу, тільки за нею задиміло. Хотілося їй чимдуж хильнути чаклунського трунку й помститися вдові, ба не тільки вдові, цілу вуличку вже зненавиділа і постановила собі знищити її з лиця землі.
Та, вскочивши у дупло, послизнулася на розлитому вариві й беркицьнула на землю. Те, що побачила, видушило з неї шалений крик. Заметалася, мов ошпарена, не знаючи куди свою лють виладувати. Але що вже могла зробити – втратила вона своє чудодійне вариво, а з ним і міць свою.
І повернулася Буркманка додому, а коли відчинила двері, то вибігло з хати тридцять троє хлопчиків і дівчаток, яких вона колись на котів перевернула, і розбіглися, хто куди.
Не могла вже їм нічим зашкодити Буркманка, бо стала з відьми звичайною собі бабусею. Такою вона і дожила свого віку.
Зате його жінку Оришку спокійною назвати тяжко. Та й чи можна бути спокійною, коли щовечора тільки те й робиш, що начиняєш ковбаси, вудиш шинки, печеш кишки, вариш сальцесони й драглі, а вранці несеш те все до славних личаківських шинків. Тільки ніч для спочинку й лишалася. Але в тому то й справа, що не кожної ночі Оришка могла поспати, бо мусила вирушати на гулянку, котра відбувалася на Лисій горі.
Ну, вже ви здогадалися, що Оришка Цьвикова була відьмою. Така вже її доля – відьомство вона перебрала від своєї мами, а та від своєї. Але от Омелько ні про що таке не здогадувався. Він взагалі важко розмірковував. Та й як могло бути інакше, коли в голові тобі весь день дзвенить свиняче рохкання, поросяче кувікання і пронизливий вереск точильного верстака.
Може б шило й не вилізло з мішка, якби Омелька не почала діймати ломота в кістках. Прокинеться, бува, серед ночі, а бабу, мов корова язиком злизала. Лише над ранок приходить і моститься спати.
– Де ти волочилася? – спитав якось чоловік.
– За хатою шинку вуджу, поки ти хропеш, – відказала ображено.
Але от якось улітку, коли роботи поменшало і в голові трохи прояснилося, Омелько надумав свою жінку вистежити. Дочекався такої ночі, коли та встала з ліжка і вийшла на кухню. Він і собі прокрався до дверей та почав підзирати.
Оришка поставила на підлозі горщика, пошептала над ним, обійшла його тричі довкола і враз у горщику заклекотіло та запарувало, наче б він стояв на вогні. Тут вона розпустила волосся, сіла на кочергу, пара її підхопила, закрутила і – фурр! – так у димар і гайнула.
Омелько вискочив з хати, задер голову та тільки і встиг побачити маленьку цятку.
Під ранок жінка повернулася геть уся розпатлана н задихана. Омелько відразу напосівся:
І ліхтарники чудово орієнтувалися, якого вечора вони зароблять більше, а якого менше. Під кінець вистави вони чатували коло виходу. їх наймали не тільки для освітлення, але й для того, аби провести глядачів темними вулицями, де в брамах, чи в кущах могли ховатися які-небудь грабіжники, чи просто батяри, готові обтраскати панночок болотом. На такі трафунки ліхтарники носили при собі ціпки.
Одному ліхтарникові трапилась дивна пригода. Якось він стояв собі на Гарбарській вулиці, котру потім назвали Академічною, і насвистував пісеньку зі славної п'єски "Ганнуся з Погулянки".
А треба сказати, що за тих часів на теперішнім проспекті Свободи, і на вулиці Коперника були самі багна та мочари, зарослі очеретом, в якому лопотіли качки і кумкали жаби. А в околиці Академічної були ще й ставки.
І ось почув наш ліхтарник чиїсь кроки, а за мить перед ним з'явилося ціле сімейство, котре, з усього було видно, вирядилось до театру.
Чоловік мав на собі завуженого сурдута, на шиї довгий шовковий галстух, двічі обкручений та зав'язаний вузлом. З-під вузла стирчали подовгасті й тверді кінчики ковнірця, якого жартівливо називали "ковнірець – убийбатько". Казали, що якось один блудний син, повернувшись з мандрів та притуливши батька до грудей, пробив йому на горлі артерію тим ковнірцем. А на голові, ясна річ, – циліндр.
Його панія була вбрана у фалдисту сукню, на плечах – шовкова хустина з френзлями і гірляндою гаптованих квітів на розі. А ще ж капелюх, оздоблений квітами, що мав криси, підігнуті під вуха шовковою стяжкою.
За руки вони вели двох дітей так само вбраних, мов ляльки.
Я описую їхній вигляд зовсім не для того, щоб показати, які це були поважні пани. Зовсім ні. Так вбиралася вся театральна публіка за винятком гальорки, де панували свої закони, бо на гальорці пили пиво, їли ковбасу, розливаючи по всьому театру густий часниковий дух, і горлали, мов недорізані поросята, висловлюючи свій захват, чи навпаки – обурення. Мало того, що на голови партеру скрапували олійні лямпи з суфіту, то ще й сипалися кришки хліба чи паски, а тому дами воліли капелюшків не скидати.
Одним словом, те сімейство, яке підійшло до ліхтарника і попрохало провести до театру, нічим особливим не відрізнялося.
Єдине, на що звернув увагу, була якась їхня клишоногість. Хода їхня нагадувала качину. Ну, старші, може й не диво, що так чалапали. Але літи?
Та ще, коли минали на Марійській площі млина й ступили на міст через Полтву, то жаби так голосно почали рехтати, що хоч вуха затуляй.
Усе це пригадав ліхтарник пізніше. А зараз він сумлінно завів сімейство до театру, де йому панок поклав на долоню цілих п'ять крейцарів і сказав:
– Якби ви були ласкаві відпровадити нас по виставі, то дістанете два рази стільки.
– Буду чекав ясне панство, – втішився ліхтарник і поквапився на Підвальну, звідки можна було 6 ще когось припровадити.
Коли вистава скінчилася і тлум глядачів із галасом висипався з театру, ліхтарник з нетерпінням чекав своїх клієнтів. Та ось і вони з'явилися. Діти голосно сміялися, згадуючи різні жарти зі сцени, пані обурювалась гальоркою, а пан запалив собі файку і з байдужим виглядом випускав кільця диму.
Ліхтарник одразу рушив попереду.
– Куди маю вас провадити? – поцікавився.
– А туди само, – відказав пан.
– Чи сподобалась вам вистава?
– А так, так… Добра гра. Але дуже було сухо.
– Сухо? – перепитав ліхтарник. – Може, душно?
– І душно, і сухо. Ледве висиділи. Добре, що в перерві можна було піти до каварні і освіжитися. Там було добре пиво.
– І багато-сьте випили?
– Та не знаю, чи багато. По одній гальбі випили, а по одній за пазуху виляли. І одразу легше стало.
Ліхтарник глянув на цих дивних панів і аж тепер помітив, що животи у них мокрі, а в пана ще й штани. Тільки головою похитав – різні бувають типи. Дійшовши мосту, пані зітхнула:
– Йой, не годна – як мене сушить! Може б я трохи поталяпалась?
– Потерпи, – відказав чоловік, – скільки там до хати. І знову жаби зарехтали, мов навіжені.
– Ге-ге! – засміявся пан. – Чують, паталахи, хто йде! Ліхтарникові пробігли по спині мурашки.
Врешті вийшли вони на Гарбарську, минули кілька будиночків і опинились перед болотом, що вистромило густі списи очерету.
– Ну, от ми і вдома, – сказав пан і дав ліхтарникові десять крейцарів. – Дякуємо вам, що довели без пригод.
І по тих словах – чап-чалап, чап-чалап – ціле сімейство посунуло в болото.
Ліхтарник стояв, вибалушивши очі. Тільки тепер збагнув, що то була родина водяників.
– Ич які! І ті по театрах ходять! – похитав головою.
ВОДЯНИКОВІ ЧОБОТИ
Колись узгір'я Калічої гори опадало на південь до яру, яким плив з Вульки один з потоків Сороки. У тому потоці жив водяник, який шив чоботи геть для всіх львівських водяників. А треба сказати, що водяникові чоботи ніколи не зношуються.Ото один парубок, почувши про того водяника, вирішив будь-що-будь добути собі ті чоботи. А був він хлопець кебетний і знав, як такі речі робити.
Вночі підкрався до яру, визирнув з-за кущів і бачить – справді сидить водяник, мрукає щось під ніс і чоботи шиє. Власне, вже дошиває. Хлопець підібрав камінця і кинув йому в плечі:
– Оце тобі раз!
Водяник здригнувся, зиркнув на місяць, погрозив йому пальцем і сказав:
– Ліпше світив би, як битися.
За хвилю хлопець кинув другого камінця.
– Оце тобі раз!
Водяник знову посварив місяця. Але щойно зробив останній стібок, як йому в спину вдарив третій камінець.
– Оце тобі раз! – сказав хлопець, пам'ятаючи, що ніколи не можна казати ані "два", ані "три", бо тоді водяник жодної слабості не відчує.
– А бодай тобі! – скрикнув водяник. – Ти не світиш, тільки б'єшся! Аж мені слабо робиться.
Тут він підвівся, розправив плечі і скочив у потік, щоб освіжитися і набратися сил.
Цю нагоду і використав хлопець. Хутенько підбіг, схопив чоботи і зник у кущах.
Водяник вибрів на берег, почав метушитися, зазирати всюди і сваритися:
– Ах ти, поганющий місячина! За що ти мене бив? А тепер ще й чоботи вкрав! Ну, нехай, я інші пошию. Але вже буду пильнувати. Нині щось мені слабо. Завтра почну шити.
І скочив у воду.
А хлопець носив ті чоботи все своє життя і були вони завше, як щойно пошиті.
ВОДЯНИКОВЕ ДОБРО
У ставку Шуманівка, де тепер Академія ветеринарії, жив один водяник, з яким в довколишніх мешканців склалися дуже гарні стосунки. Але що більше наступало місто на околиці, жити водяникам ставало усе складніше. Через те водяник із Шуманівки вирішив перебратися в один із трьох ставків на Клепарові.Він прийшов до господаря, з яким товаришував, і попросив:
– Приїдьте опівночі возом до ставка. Я спакуюся, а ви перевезете мене на Клепарів. За те вам добре заплачу. Але не смієте обернутись позад себе на возі. Я не хочу, аби хтось знав, що я буду перевозив.
Господар погодився, опівночі приїхав підводою до ставка. Але дуже йому було цікаво, що ж там таке цінне водяник перевозить. Знав, що коли озирнеться, буде зле. Тоді підвівся трохи, нагнувся, розкарячивши ноги, й глянув попід ноги назад. Віз був повен жаб, риб, раків, водоростей, ряски, жабуриння і латаття.
– Оце-то маєток! – здивувався господар.
Перевіз він водяника на Клепарів, де той скинув усе своє добро у воду. Потім підійшов до господаря і сказав:
– Ви є спритні. Вдалося вам побачити все. Але не можу за те нічого поганого вам зробити, бо ви не озирнулися. Одне лише скажу: якби ви колись про це комусь розповіли, то я потім відімщу.
Господар кивнув головою, взяв у водяника гроші і вернувся додому.
А вдома жінка почала випитувати, що він перевозив. Чоловік довго впирався, але врешті таки розповів.
Минув якийсь час. Проїжджав господар возом попри ставки на Клепарові. Раптом коні як не рвонуть! Та й у воду. Ледве він встиг з воза сплигнути. Невідомо, що тим коням сталося, але як ввігнались вони до ставка, то так і потонули. Тільки віз на поверхні бовтався.
Неподалік на березі з'явився знайомий водяник.
– А що, ґаздо, не казав я тобі тримати губу? Тепер стратив-єс коні. А міг життя стратити. Будемо вже в розрахунку. Більше тобі нічого злого не зроблю. Заклич людей і витягни бодай воза.
По тих словах плюхнувся у воду, і тільки кола пішли.
ЯК ВОДЯНИК СТАВ РОЗБІЙНИКОМ
Один водяник, що мешкав у річці Пасіка, котра витікала з Погулянки, подався на ярмарок, який відбувався біля собору святого Юра.Ті юрські ярмарки були двічі на рік – у травні і жовтні. І з'їжджалися на них купці з цілої Європи. По всьому місту розклеювали тоді кольорові реклами.
На самій площі Юра, котра колись була значно просторіша, ніж тепер, куди оком не кинь – полотняні намети, а за ними вози та підводи перекупників і селян. Снуються дими багать і запах збаразької ковбаси тлумить запахи бузку. Все, що Галичина продукує, все тут випірнуло на світ Божий.
Полотно з Балигороду, грубе сукно з Бережан, кожухи й сердаки з Косова фаянс із Потилича, Глинська. Боднарські вироби лежать цілими стосами. Гончарі з Войнилова, Отинїї, Коломиї звезли миски, горнята, поливані горщики. А столярі виставили чудесні бідермеєрівські білизнярки, конторки, столики, шафки. Вірмени з Городенки і Кут торгують сап'яном. На довгих жердках висять славні куликівські чоботи з підківками, а поруч У наметі шинкують куликівським медом.
На пательнях шкварчить свинина в ресторації "під сонцем", як називали люди похідні кухні. Хто купує варене м'ясо чи ковбасу, дістає безкоштовно ще й горня росолу.
Наш водяник накупив дітям "юрашків", себто пірникового печива. Купив жінці сукні та спідниці, а собі кожуха на зиму, смушеву шапку і пару сорочок. Наладував те все у мішок і вже збирався додому, коли в ніс йому вдарив запах смаженої ковбаси. Згадав, що вдома його чекають пироги з пуголовками і жаб'ячий росіл з п'явками. Ковбаси він ще не пробував.
А тут і дядько, що саме ковбасою смаженою і медом торгував, як учепиться до водяника, щоб покуштував смаколиків, що той врешті зважився. Поклав мішок під ноги і купив собі кухоль меду та кавалок ковбаси з квашеним огірком. Такої смакоти йому не доводилося їсти. А що вже медом ласував – не міг відірватися.
А дядько знай підливає. І впоїв так бідолаху, що той забув лантуха з купованим й поплентався додому.
Ну, дома жінка дала йому перцю. Баняк з пирогами насадила на голову і вигнала з хати.
– Щоб мені без одягу не вертався!
Водяник переспав собі у шуварі, а вранці тяжко задумався. Скільки доброго вбрання пропало!
Але надумав хитрощі. Попорпався в кишенях, знайшов кілька золотих і сипнув ії на дні при березі. А сам сховався в очереті. Сонце яскравим промінням грало на монетах, аж відблиски йшли.
Незабаром на дорозі з'явилася якась жінка. Побачила золото, зиркнула туди-сюди, та н хутенько роздягнувшись, скочила до води. А з очерету:
– Гу-у! Не руш мої гроші! Бре-ке-ке!
Жінка з переляку, як була в самій сорочці, погнала так, що за нею тільки пилюка заклубочилася.
Водяник одяг її згріб і сховав. За день йому вдалося добрий десяток подорожніх обчистити. Приніс жінці такий оберемок, що та аж охнула. Ну і вибачила йому. Бо що мала робити. Тільки вже самого на ярмарок більше не пускала.
ПРО ВОДЯНИКА ЖБУРА
На болотах в нижній течії, Полтви жив водяник Жбур. Він ловив дітей і ховав у себе під водою.Одного разу батьки змовилися і зачаїлися вночі в очереті. І коли Жбур вийшов на берег, щоби до місяця спину погріти, його спіймали і прив'язали до дерева.
– Де наші діти? – питали його батьки. Але водяник ані пари з вуст не пустив.
– Ага, то ти так! – розгнівалися батьки. – Ну, то ми тоді п'ятки тобі припечем.
Водяник налякано крутив головою, спостерігаючи як його обкладають хмизом. Та щойно черкнуло кресало, він вигукнув:
– Не паліть мене! Випущу ваших дітей. Тільки розв'яжіть.
– Еге, тебе розв'яжи! Мусиш інакше якось вернути наших дітей.
– Тоді бодай руки розв'яжіть.
Розв'язали йому руки, а він видобув з-за пояса дудку і заграв. Але то була така дивна і гнітюча музика, що кожного дрижаки взяли.
Вода сколихнулася і почали на берег виходити діти. Коли усі вийшли, батьки сказали Жбурові:
– Тепер тебе пустимо, але мусиш покинути цю місцину. Вибирайся собі куди хочеш.
Похнюплений водяник почалапав додому. А за кілька днів пастухи побачили, як з води виїхав віз, запряжений чотирма чорними ропухами. На возі повно було начиння, мішків, різного манаття, а зверху сиділа уся водяникова родина. Жбур поселився далеко від людей і більше про нього ніхто не чув.
ВОДЯНИКИ В БІЙЦІ
Деколи водяники билися межи собою за свої володіння. Одного разу замарстинівський челядник побачив водяника на березі Полтви. Водяник ламав довгі вербові лози і оперезувався ними. Коли звів голову і побачив хлопця, то крикнув:– Чого на мене вилупився? Ану гебай звідси!
– А то чого?
– Бо я буду з іншим водяником бився.
– А якби я став тобі до помочі?
– Ти? І не важся! – Але за хвилю передумав. – Ну, добре. Коли ти такий відважний, то на тобі три риб'ячі луски. Станеш при березі і будеш дивився на воду. Побачиш білі хвилі – все йде добре, я перемагаю. А побачиш червоні – біда, я трачу сили. Тоді кидай одну луску до води.
Щойно челядник затис у жмені луску, як з води випірнув другий водяник з очима, як гусячі яйця:
– Ти заберешся з моєї річки, чи ні?
– Ні, ти пульката почваро!
І кинулися вони до бою, аж вода закипіла, як юшка в баняку. Хлопець уважно стежив і щойно хвилі почервоніли, кинув луску на воду. Луска враз перетворилася на великого коропа, короп увірвався межи водяників і доки ворожий водяник борсався з ним, тамтой тайком відпочивав. Так само було і другого разу, коли луска перетворилася на сома. А за третім разом, коли вода уже вся була геть червона від крові, луска перетворилася на щуку. Щука вхопила за горло окатого водяника і перегризла навпіл.
Враз річка втихомирилася. Водяник-переможець втомлено вибрався на берег і сказав:
– Настав кишеню, дам тобі нагороду.
Челядник наставив кишеню, а той йому насипав риб'ячої луски.
Хлопець подякувати подякував, але подумав собі, що по дорозі ту луску викине. Не хотів, правда, аби де водяник побачив, але дорога вела такою рівною місциною, що й не було де сховатися. Вже перед самою хатою, почав витрушувати кишеню і побачив золоті дукати.
В ГОСТИНІ У ВОДЯНИКА
Йшла собі жінка біля потоку у ті часи, коли вода текла чиста й прозора, і захотілося їй пити. Вона вклякнула при березі, та щойно нахилилася до плеса, як раптом схопив її хтось за язика.– Або згодишся піти до мене кумою, або втоплю тебе! – промовив чийсь голос з води.
Що мала, бідолашна, чинити – згодилася.
Схопилась на ноги й побачила в глибині водяника, який хутко зник у шуварах.
А наступного дня вранці до її хати під'їхала бричка, запряжена вороними кіньми. В бричці сидів водяник у зеленому костюмі з золотими ґудзиками.
– Сідайте, кумо!
Жінка хутенько вбралася в святочний одяг і сіла в бричку. Недовго вони їхали, бо коні летіли, як вихор. Спинилися біля широкого ставу. Водяник свиснув і враз коники перетворилися на дві великі жаби й скочили до води. Тоді він узяв жінку за руку і повів її просто в ставок.
– Я ж втоплюся! – зойкнула жінка.
– Не бійся. Зі мною не втопишся.
І справді, коли вони опинилися під водою, жінка вдихнула повітря і жодна крапля води не потрапила в легені.
Під водою росли трава й кущі, а незабаром вигулькнула зелена хатка на жаб'ячих ніжках. На подвір'ї гралися маленькі водянички. Жінка вгостила кожного цукеркою і водяник з того був дуже втішений.
В хаті жінка побачила господиню з немовлям на руках. Мале хлипало і не хотіло спати.
– Брекеке, рекеке, ракс, – наспівувала вона.
– В нас раніше народжувалися самі хлопчаки, – сказав водяник, – а це врешті дівчинка знайшлася. От мені жінка й звеліла, аби я будь-що відшукав куму.
Господиня підвелася й простягла гості немовля:
– Може вам вдасться її приспати, а я накрию на стіл.
Жінка взяла дитину на руки і щойно почала співати колисанку, як мале замовкло і незабаром заснуло.
– Ой, мусите мене навчити тої колисанки, – попросила пані водяникова. На столі з'явилася печена риба, варені раки, канапки з водорощами і цукати з рогозу. А водяник поставив на стіл пляшку вина.
По гостині жінка дала ім'я дівчинці і на прощання водяники насипали їй цілий мішечок риб'ячої луски.
Коли вона повернулась додому, луска перетворилась на дукати. З тих пір та жінка з родиною водяників товаришувала й вони не раз їй рибу привозили.
ВІДЬМИ
ВІДЬМА БУРКМАНКА
На вулиці Зеленій в чорній камениці з круглим бальконом мешкала колись відьма Буркманка. Вийде вона, було, на балькон, подивиться вліво, подивиться вправо і обов'язково щось учудить. То візьме й вікна в якомусь будинкові місцями переставить, а то побачить, що якась господиня зупу варить, та й кине їй у баняк жабу, а то й сама на дурняк пообідає. Для цього їй досить лише соломинку до вуст прикласти, націлити на чиюсь кухню якраз на баняки і сьорбати у своє задоволення.Як на те, ніхто на вулиці й не здогадувався, що всі ці чудасії витворяє мила бабуся, в якої, здавалося, тільки й було турбот, що нагодувати своїх тридцять три котики.
Якогось дня Буркманка, прогулюючись, забрела на малесеньку вуличку, котра знаходилась попід самісіньким лісом. Там у лісі Буркманка мала свого власного дуба. Вона залізала в дупло, спускалася сходинами вдолину і опинялася біля котла, в якому постійно варилося вариво. Якби відьма не пила тричі на день цього варива, то втратила б усю свою чародійну силу. Тому вона щодня приходила до своєї криївки підкинути дрівець, та набрати в горнятко пійла. Ото вона, повертаючись із лісу, й забрела на якусь вуличку, куди ще ніколи не заходила. Хати тут були старенькі, облуплені. Відразу можна здогадатися, що мешкали тут бідаки. Відьма, побачивши, як виглядає ця вуличка, вирішила, що обов'язково мусить придивитися уважніше, хто і як тут живе. Вона сподівалася, що з кожної хати лунатиме гіркий плач і нарікання на лиху долю. Однак ніякого плачу вона не почула, натомість побачила дітей, що весело гралися на подвір'ях. З одної хати линула пісня, з іншої сміх. А цього Буркманка просто не терпіла. Найбільшим для неї щастям було, коли чула сварку й бійку, коли чула ридання і голосіння. А тут усе навпаки.
Чи могла вона з цим змиритися? Ні, ніколи.
От вона й постукала в перші ліпші двері й попросила напитися. В тій хаті мешкала бідна вдова з двома дітьми. Вона охоче подала води Буркманці, ще й запросила до хати відпочити з дороги. А коли спитала Буркманку, чи та часом не голодна, відьма аж скипіла від люті – такого знущання над собою вона вже не могла стерпіти.
Пригубила воду й відразу ж виплюнула. – Що це ви мені дали? Хіба це вода? Це ж болото! Вдова узяла горнятко і зойкнула – там і справді зеленіла болотна брудна вода ще й з ряскою.
– Як же це може бути? – здивувалася вона. – Я ж щойно з криниці воду принесла!
Та, зазирнувши у відра, і там побачила саме болото.
– Ага! – гримнула відьма. – Так от ви чим мене напоїти збираєтесь! Добре, що я не така дурна!
– Присягаюся, я не хотіла злого. Я воду щодня з тої самої криниці беру.
– За такі жарти зі мною чекає вас розплата. Чи знаєте, що я могутня чарівниця, і на весь Львів не знайдете могутнішої?
– Ні, не знаю…Але прошу мене пробачити!
– Пізно.
І відьма, дмухнувши на стіл перетворила його на свиню. Свиня кинулася по кутках рохкати і рилом порпатися. Відьма дмухнула вдруге і свиня знову стала столом.
– Тепер бачите, хто я? Даю вам день. Завтра у цей самий час я прийду до вас, а ви мусите за третім разом вгадати моє ім'я. Як не вгадаєте, заберу ваших дітей із собою і перетворю на кошенят. Я дуже люблю котиків.
Сказавши це відьма покинула бідну вдову у повному розпачу. Звідки вона дізнається відьмине ім'я?
Весь день вона перебирала всі імена, які лише знала, але імен було так багато, а відьма – одна.
Вдосвіта вдова вирішила заховати своїх дітей у лісі. Нехай відьма на ній свою лють зганяє, тільки б дітей не зачепила.
От іде вдова з дітьми густим лісом та придивляється, де б то сховище надійне знайти. Аж ось побачила широченного крислатого дуба з дуплом. Ліпшого місця годі й шукати.
Зазирнула вона у дупло і помітила сходи, а внизу на вогні у казані щось булькало. Що б то могло бути?
– Зачекайте мене тут, – звеліла дітям, а сама спустилася в дупло. Роззирнувшись, побачила на столикові в куточку якусь листівку. Малюнок зображав розкошлану відьму, що летить у нічному небі на мітлі. На другому боці писалося: "Вельмишановна пані Буркманко! Запрошуємо вас на іменини до пана Люципера, котрі відбудуться в суботу на Лисій горі піді Львовом."
Ага, то ось чиє то господарство! – здогадалася вдова і, довго не думаючи перекинула казан, вариво залило вогонь і розтеклося чорною столицею по долівці.
Вдова мусила носа заткати, так воно засмерділо.
– Пішли додому. – сказала дітям, – більше нам ця відьма не страшна. А відьма того ранку почувалася дуже зле, раптом розболілася голова і заломило в попереку. Зовсім не хотілося шкандибати до лісу, але мусила. По дорозі вирішила спочатку до вдови зазирнути.
– Двоє гарненьких кошенят мені не завадить, – тішила себе Буркманка. Але як же вона здивувалася, коли побачила усміхнену вдову, котра поралася коло печі, і не гадаючи бідкатися та побиватися.
– Ага, заходьте, заходьте паніматко, – сказала господиня. – Щось ви нині заспали. Чекала-м вас раніше.
– А з чого це ви така весела? – визвірилася відьма. – Може, вам моє ім'я вдалося відгадати?
– Ще не відгадала, але думаю, що відгадаю. Звати вас, певно, Ропухою, бо дуже вже у вас гидка пика.
– Що? Та як ти смієш? – отетеріла з несподіванки відьма і аж захлинулася повітрям.
– Не вгадала? Ну, тоді, може звати вас Плюсквою? Бо пахне від вас плісінню й плюсквами.
– Ах ти ж негіднице! То так ти наді мною знущаєшся? Зараз я тобі покажу!
– А не покажете! Бо я за третім разом таки вгадаю: звати вас Буркманка! Ось як!
Боже, тільки-но відьма це почула, то аж зашкварчала від люті і миттю чкурнула до лісу, тільки за нею задиміло. Хотілося їй чимдуж хильнути чаклунського трунку й помститися вдові, ба не тільки вдові, цілу вуличку вже зненавиділа і постановила собі знищити її з лиця землі.
Та, вскочивши у дупло, послизнулася на розлитому вариві й беркицьнула на землю. Те, що побачила, видушило з неї шалений крик. Заметалася, мов ошпарена, не знаючи куди свою лють виладувати. Але що вже могла зробити – втратила вона своє чудодійне вариво, а з ним і міць свою.
І повернулася Буркманка додому, а коли відчинила двері, то вибігло з хати тридцять троє хлопчиків і дівчаток, яких вона колись на котів перевернула, і розбіглися, хто куди.
Не могла вже їм нічим зашкодити Буркманка, бо стала з відьми звичайною собі бабусею. Такою вона і дожила свого віку.
ВІДЬОМСЬКІ РОЗВАГИ
Омелько Цьвик був тихим, спокійним личаківським різником. Цікаво, що й свині це чудово розуміли і не виявляли жодного страху чи паніки, а так само спокійно і тихо йшли до Омелька під ніж. А він уже їх різав, наче галушки – ні писку, ні зойку. Інші різники навіть ображалися, що господарі кличуть до себе більше Омелька, аніж їх, але ті пояснювали, що то не їхня примха, а – свиней. Виявляється, свині теж борються за право вибору і воліють Омелька.Зате його жінку Оришку спокійною назвати тяжко. Та й чи можна бути спокійною, коли щовечора тільки те й робиш, що начиняєш ковбаси, вудиш шинки, печеш кишки, вариш сальцесони й драглі, а вранці несеш те все до славних личаківських шинків. Тільки ніч для спочинку й лишалася. Але в тому то й справа, що не кожної ночі Оришка могла поспати, бо мусила вирушати на гулянку, котра відбувалася на Лисій горі.
Ну, вже ви здогадалися, що Оришка Цьвикова була відьмою. Така вже її доля – відьомство вона перебрала від своєї мами, а та від своєї. Але от Омелько ні про що таке не здогадувався. Він взагалі важко розмірковував. Та й як могло бути інакше, коли в голові тобі весь день дзвенить свиняче рохкання, поросяче кувікання і пронизливий вереск точильного верстака.
Може б шило й не вилізло з мішка, якби Омелька не почала діймати ломота в кістках. Прокинеться, бува, серед ночі, а бабу, мов корова язиком злизала. Лише над ранок приходить і моститься спати.
– Де ти волочилася? – спитав якось чоловік.
– За хатою шинку вуджу, поки ти хропеш, – відказала ображено.
Але от якось улітку, коли роботи поменшало і в голові трохи прояснилося, Омелько надумав свою жінку вистежити. Дочекався такої ночі, коли та встала з ліжка і вийшла на кухню. Він і собі прокрався до дверей та почав підзирати.
Оришка поставила на підлозі горщика, пошептала над ним, обійшла його тричі довкола і враз у горщику заклекотіло та запарувало, наче б він стояв на вогні. Тут вона розпустила волосся, сіла на кочергу, пара її підхопила, закрутила і – фурр! – так у димар і гайнула.
Омелько вискочив з хати, задер голову та тільки і встиг побачити маленьку цятку.
Під ранок жінка повернулася геть уся розпатлана н задихана. Омелько відразу напосівся: