Врешті дав йому купець чотири тисячі і забравши діамант, повернувся до готелю "Жорж", де винайняв кімнату.
Тут мусимо сказати, що той купець приїхав до Львова, щоби відшукати свого родича. Купець якраз недавно овдовів, а що дітей не мав, то вирішив помогти бодай родині. Він попросив господаря готелю, аби той поміг йому знайти родича. І вже того самого дня привели йому не кого іншого, як того самого бідняка, який продав діамант.
– Гевалт! – аж за голову схопився купець. – То це ти в такій бідосі живеш? А чому ж до мене не писав?
Ну що я вам буду далі оповідав, як ви й самі можете здогадатися. Купець купив біднякам новий будинок і крамницю, повидавав йому доньок заміж і відтоді нещастя ніколи не навідувалося в їхню оселю. Не марно люди кажуть, що ліпше щастя, як готові гроші.
– Ай раббі, яке в мене горе! Маю глухоніму доньку, водив її до всіх лікарів Галичини – ніхто не поміг. Вся надія на вас, раббі!
І раббі обіцяв, що вилікує її. Він зодяг свого ковпака, розгорнув Тору, вдарив тричі костуром по землі і гукнув таким голосом, що, здавалося, не тільки німа дівчина промовить, а й каміння почне співати:
– Саро, донько Леї, наказую тобі – говори!
А та мовчить.
– Саро, донько Леї, говори!
Мовчить хороба.
Коли ж він і втретє прокричав з таким самим успіхом, а та впертюха ані пари з уст, наш раббі – аби жив довго! – не на жарт розгнівався.
– Ага! То ти так! Ну, коли ти така вперта віслючка, то аби до самої смерти ані звуку не злетіло з твоїх вуст!
І що ви собі гадаєте? Сталося чудо: та дівчина по сьогоднішній день німа і глуха!
– Ой вей мір! Нема в нас місця.
– Як то нема? – обурився раббі. – Для раббі з Бібрки нема місця? Це він тобі наказує знайти мені місце!
– Ну і що з того, що він мені наказує, коли нині маємо ярмарок і в корчмі вже всі ліжка зайняті.
Ой як раббі розгнівався! Бодай мені не казати!
– Ну, коли так, то нехай згорить твоя вошива корчма разом з цілим містом. Якраз на ту пору, коли він промовив ті страшні слова, прибули достойні мужі зустрічати шановного гостя. Боже мій, який жах охопив їх, коли вони почули той прокльон! І переляканий корчмар наробив рейваху і незабаром всі, хто був у корчмі, висипали на вулицю з клунками, бо в кожну хвилю могло все спалахнути. Частина людей розбіглася темними вулицями, галасуючи і вайкаючи, щоби львів'яни покидали домівки і рятувалися в лісах і горах.
Всіх охопив страх. І тільки раббі стояв суворий і незворушний.
Тоді достойні мужі зробили останню спробу вмилосердити святого – впали йому до ніг:
– Ай, раббі, раббі, що винні діти, побожні жінки, цнотливі панни? Що винні каліки і хворі? Чим завинили старі люди?
Раббі якийсь час мовчав і ніхто не посмів навіть повітря видихнути. Чути було, як дзижчать комарі і на головний двірець прибуває потяг з Відня.
– А чим завинили гості нашого міста? – несміливо проказали достойники. І тоді раббі заговорив, а кожне слово його бриніло в повітрі, мов дзвін.
– Тільки заради тих невинних я прощаю вас усіх! І хоча Янгол Вогню, якого я викликав, уже в дорозі, я заверну його назад! І так ото Львів порятувався. Чи це не чудо?
– Слухайте мене сюди! Мандрував я від села до села, і від міста до міста, аж поки не завела мене дорога у Жовкву. І застав я там дуже побожне жіноцтво, дуже скромне жіноцтво, дуже охайне жіноцтво, кошерне жіноцтво! То були жінки, що ходили до лазні, жінки, що обтинали собі нігті, жінки, що пекли хали, жінки, що благословляли суботні свічки. Одним словом – зразкове жіноцтво.
Але потім поїхав до Христинополя, а там мешкала страшна грішниця родом з пекла. Жінка, що не ходила до лазні, рятуй нас Боже! Жінка, яка не обтинала собі нігті, рятуй нас Боже! Жінка, яка не пекла хал, рятуй нас Боже! Жінка, яка не благословляла суботніх свічок, рятуй нас Боже! Грішниця, грішниця, одним словом – грішниця!
І от, коли вона вмерла, і хотіли її поховати на цвинтарі, то земля не прийняла її. Коли хотіли спалити її, то вогонь не брав її. Коли кинули її псам на жир, то пси не хотіли іі жерти…
Але ви скромні, побожні, охайні, кошерні львівські жінки. якщо будете ходити до лазні, обтинати нігті, пекти хали і благословляти свічки суботні, то і земля вас прийме, і вогонь вас спалить, і пси вас пожеруть!
Як? Аби рабин був бідний?
Е-е, рабин мусить бути бідним, якщо його парафія бідує. А тому наш Айзик жив у постійних клопотах: за що його жінка купить рибу на шабас? звідки взяти гроші на ремонт синагоги? як заплатити за новий сувій Тори? А тут жінка спокою не дає і свариться:
– Ай вей, Айзику! Всього в нас обмаль, тільки боргів багацько! Вже їсти нема чого, а ти ніц, іно чекаєш на чудо. Та сі збери докупи! Зроби шось ду хулєри! Якщо Еліяш Гасофер змінив русло ріки, то чого б Господь не мав і тобі помогти?
Ну видите, які то жінки бувают? Видите, які вони зварйовані? Кого згадала – самого реббі Еліяша Гасофера! Про цього великого чоловіка знали всі львівські жиди. Багато років тому, коли краківські студенти влаштували жидам судний день і кидали у Віслу їхніх дітей, вийшов Еліяш на берег ріки і наказав ріці повернути невинних дітей назад. І ріка послухала його, викинула дітей на берег живими, а злих студентів захлиснула хвилями і втягла у свій нурт.
Але краківському реббі того було замало. Він ще зажадав, аби навіть після його смерти жидівським дітям не загрожувала небезпека і наказав Віслі змінити русло, аби текла вона попри ті дільниці, котрі жиди не заселяли. І так воно сталося.
Але то був Еліяш – святий чоловік. А що міг вчинити простий рабин Айзик? Міг тільки відмовчуватися і надіятися на диво.
Одної осінньої ночі кілька разів підряд почав йому снитися дивний сон, і кожного разу з являвся у тому сні старий чоловік у великій хутряній шапці, яку носять галицькі жиди і проказував:
– Айзику, рушай до Перемишля і починай копати під мостом через Сян. Знайдеш там величезний скарб.
Айзик не мав поваги до снів, але сон повторювався вперто і врешті наш рабин почав лаштуватися в дорогу. Взяв тлумочок з сухарями, прихопив маленьку лопатку і поплуганився до Перемишля. А що не мав за душею ані крейцара, то пішов пішки. Довелося йому йти довго – і один день, і другий, і лише на третій опинився він біля мосту через Сян.
Як побачив Айзик того моста, то гірко засумував, бо міст був довгий, а до того ж його стеріг вартовий. Щоби навіть копав він тут зранку до вечора день у день, то мусив би робити це хіба місяцями. А ще цей вартовий! Як можна копати так, аби не звернути на себе його уваги?
Рабин Айзик крутився коло мосту цілий день і навіть заночував під мостом. А наступного дня остаточно упевнився в тому, що вірити в сни марна справа. Якщо тут і є десь скарб, то добратися до нього неможливо. Врешті вирішив повернутися додому. Але несподівано загукав його вартовий.
– Довго я до вас приглядався і цікаво мені стало, чого ви тут крутитеся?
Що мав казати Айзик? Брехати не було сенсу. Все одно з його затії нічого не вийшло. І рабин розповів усе про свої сни. Вартовий голосно розсміявся:
– Як же ви дозволили себе так збаламутити? Та якби я вірив у сни, то сам би вже давно був у Львові!
– Справді? А що ж вам снилося?
– Уявіть собі. Снилося мені, буцім мушу я знайти у Львові якогось Айзика бен Єкеля, прокрастись до його хати і копати під печею. Бо там захований скарб. Ну, чи чулисьте, більшу бздуру? Як може бути бідним той, у кого в хаті скарб захований, га? А де би я мав того Айзика шукати? Та ж то як голка в сіні!
Після тої розмови рабин вирушив у зворотню дорогу. Ішов так, мов би йому вітер крила за спиною напинав. А коли попав додому, то схопив лопату і, не кажучи жінці ані слова, почав копати під печею. І що – диво сталося! Лопата дзенькнула об віко скрині. А як витягли її з землі і відчинили, то хата враз спалахнула сяйвом тисяч дукатів.
З тієї пори вже ані рабин Айзик, ані його парафія не бідували. Рабин збудував нову синагогу, а кожного, кому в житті не повелося, щедро обдаровував. А на своїх проповідях любив часто повторювати:
– Бог нас має в своїй опіці, але тільки він знає, що є для людини найліпше. Одним каже, аби вони покинули вітчизну, аби на чужині знайти щастя, інших відправляє в світ, аби їм показати, що щастя повинні шукати над власним дахом.
І всі йому вірили, бо знали його історію.
ВІРМЕНИ
Багатий львівський вірменин Юрко Івашкович звернув увагу на це і розцінив як знак Господній. Коли вирішено збудувати на Вірменській вулиці церкву, то в основі плану поставлено форму грецького хреста, яку побачив Івашкович в розрізаній айві.
– Давно вже я не їв хаш. Чи не могла б ти мене потішити і зготувати його?
– Нема нічого легшого, – відказала жінка. – Оце скажу чоловікові, щоби купив баранячу голову й ноги і зварю тобі такий хаш, що ти й пальці проковтнеш.
– Е-е, коли ти чоловікові скажеш про хаш, то він же його і з'їсть.
– А це вже мій клопіт, як я викручусь. Завтра надвечір чекай у церкві і щойно зайде туди мій чоловік, стань поруч нього.
Увечері прийшов купець додому і жінка забагла, аби він завтра вранці купив баранячі голову й ноги, то вона зварить хаш. Купець так і вчинив, а коли вже хаш доварювався і вечоріти стало, вона сказала:
– Чоловіченьку мій, хаш ось-ось зготується, та їсти таку смакоту удвох якось не випадає. Піди-но, мій любий, до церкви і запроси до нас на вечерю першого, хто стане поруч тебе.
Купець завше слухав жінку і цього разу теж не перечив. Але сталося так, що коли він зайшов до церкви, коханець запізнився. Тим часом забрело сюди троє циган і стали побіля купця молитися. Купець, недовго думаючи, звернувся до них:
– Шановні, моя жінка зготувала хаш і сказала, аби я запросив кого-небудь на вечерю. От я вас і прошу – ходіть до мене.
Цигани радо згодилися, а коханець, що врешті прибув до церкви, тільки розчаровано облизався.
Заки чоловік ходив до церкви, жінка поприбирала в хаті, сама вдяглася у щонайліпше, корал, та перстені начепила, причепурилася, як пава і тільки й робила, що у вікно позирала.
То як же вона отетеріла, коли зобачила свого чоловіченька з трьома шмаровозами обдертими! Коли цигани зайшли до хати й розсілися біля столу, вона відкликала мужа вбік й зашипіла:
– Чи ж я тобі казала приводити сюди цих гультіпак, цих конокрадів? Що ти собі гадаєш, що я оце наварила хашу, а тепер якихось пройдисвітів частуватиму?
– Та цить уже, пізно щось казати. Я вже їх привів, то й не вижену.
– Ну, гаразд, коли ти такий манталепа. Піди тоді хліба купи, а я тим часом розведу хаш водою.
Щойно купець подався до найближчої пекарні, як жінка узяла ступу, кинула в неї шмат старого сала і, сівши на лаві так, аби цигани її бачили, заходилася товкти.
Цигани якийсь час спокійно спостерігали за тим, що вона робила, аж врешті їм терпець увірвався:
– А скажіть нам, паніматко, що то ви робите?
– Ой, горопашні мої! Якби ви знали, яка напасть на вас чекає, то обминали б мою хату десятою дорогою.
– Та йдіть, що ви таке кажете? Яка напасть може чекати нас у хаті такого поважного купця?
– Відразу видно, що ви не місцеві. Хай же вам буде відомо, що мій муж – неабиякий харцизяка. Оце він поназапрошує гостей, буцім-то на вечерю, а мене заставляє товкти в ступі сало доти, доки товкач не вкриється густо тлущем. Тим часом приведе сюди ще кількох таких самих як він шибайголів і давай гостям оцього товкача в задниці запихати!
Як зачули цигани теє, то вмить зірвалися на ноги і дьору! А тут і чоловік підоспів.
– А де ж гості?
– А бодай тебе з твоєю циганвою! Вони вкрали казан хашу і чкурнули. Купець вискочив на вулицю як був – з торбою хлібаі! справді побачив, що цигани кивають п'ятами.
– Та чого ж ти витріщився! – вилаялася жінка. – Біжи доганяй!
Купець кинувся навздогін, волаючи:
– Гей! Стійте! Зупиніться! Дайте бодай навальника вмочити!
Він мав на увазі вмочити хліб у хаш, а цигани подумали, що про товкач йдеться і з переляку так почесали, що аж у Брюховичах відхекалися.
Вернувся купець додому, перекусив пісним хлібом і спати завалився. А жінка підігріла хаш, винесла його в садок, де вже її коханець чекав, та удвох любенько й змолотили цілий казанок.
ЦИГАНИ
А не красти цигани теж не можуть. Це їхня характерна риса, і вони нею навіть пишаються. Серед своїх, звичайно. Бо ж нам з вами цього не зрозуміти. От одного разу, ще за старих часів, на Збоїськах стояв циганський табір. І один циган мав малого сина. І все було би добре, якби не одна вада циганчука: за все своє недовге життя він ще жодного разу нічого не вкрав. Довго терпів старий циган, але врешті покликав сина і мовив:
– Чекав я, чекав, коли ти нарешті порозумнішаєш, та бачу, що не дочекаюся. Сьогодні ж піди та вкради що-небудь. Та так, щоб всі у таборі про це дізналися, а то соромно людям в очі дивитися. Циганчук, а такий чесний.
Нічого не вдієш – пішов малий до праці. Вийшов з табору і подався до найближчої хати. Там саме сіли обідати. Привітався хлопець та й просить:
– Пане-добродію, чи не дали би-сьте кавалок сала? Тато вам завтра віддадуть.
Господар був чоловік добрий. І хоч не дуже циганчукові повірив, але відрізав шмат сала і дав.
Прибіг додому малий та й показує те сало татові. Цілий табір збігся подивитися, як такому малому вдалося вициганити стільки сала.
Батько аж очі протер:
– Розкажи-но, сину, як ти його крав?
А циганчук гонорово відповідає:
– Та я не крав, а позичив, а ви, тату, завтра віддасте.
Батько розлютився не на жарт – тепер увесь табір сміятиметься з нього і його дурного сина. Схопився циган за батога і ну періщити хлопця.
– Зараз же мені віднеси сало, звідки приніс. А повернешся з порожніми руками – зіб'ю на квасне яблуко.
Вхопив циганчук сало та, обливаючись слізьми, побіг до доброго господаря. Віддає йому сало, а господар дивується:
– А що таке? Татові розхотілося сала?
– Та ні, пане-добродію, тато пошурував трохи мамі задок, щоб її не ломило, пошурував та й назад вертає.
– А чорти б ваше сало їли! – крикнув господар та спересердя шпурнув тим салом у циганчука. – Забирайся до дідька від мене з тим салом і не з'являйся більше на очі.
Циганчукові тільки того й треба було. Він забрав здобич і поніс додому, радіючи, що тепер його татові ніхто не буде очей колоти.
Якось погнав коней до Чернівців і вигідно продав, а коли повертався, то застала його в дорозі глупа ніч. Пошукав собі затишну місцину і вже вмостився було спати, коли зачув циганську пісню. Сів він на коня й рушив на голос. Недалеко проїхав, аж дивиться – на лузі біля ріки розкинувся циганський табір. Біля яскравих вогнищ сидять цигани і співають, але якось так сумно-сумно, аж серце краялося. Ніколи Вайда не чув таких журливих пісень. Але вирішив до табору не наближатися, та поспостерігати збоку.
Стриноживши коня, підкрався він якомога ближче і раптом побачив біля одного багаття дуже гарну дівчину. Як глянув на неї Вайда, то більше очей не відводив. Боявся, що як тільки склепить повіки, то дівчина зникне і він уже її не знайде.
Перед світом вляглися співи і танці, а цигани почали розбредатися по шатрах. Вайда запам'ятав шатро, в якому зникла дівчина і вирішив її викрасти. Якийсь час почекав, поки сон циганів зморить, а тоді тихенько прокрався до шатра.
Коли ж він зазирнув усередину, то ледве стримався, щоб не закричати від жаху. В шатрі лежали порубані, посічені цигани, у кого рук нема, у кого ніг, а в кого голови Все шатро всередині затраскане кров'ю. Зметикував тоді Вайда, Що натрапив на мертвий табір. Але так його та дівчина полонила, що вирішив собі чи мертву чи живу, а таки з собою забрати.
Відкинув кілька тіл і побачив її. Лежала ціла й неушкоджена, але бліда і холодна.
Схопив її хлопець на руки, виніс із шатра і щосили побіг до коня. За хвилю він уже мчав у напрямку Львова.
Їхав отак цілий день і цілий вечір, а рівно опівночі дівчина стрепенулася й ожила.
– Де я? – скрикнула вона. – Що зі мною? Куди ти мене везеш?
– Я – Вайда. Циган зі Львова. Я втрапив на ваш табір і, як побачив тебе, то вирішив, що будеш моєю. І викрав тебе.
– Ти збожеволів? Та ж мої брати певно вже слідом твоїм їдуть. А як наздоженуть, то вб'ють. Чи тобі невідомо, що від мертвих ніде не сховаєшся? Повертай негайно коня назад!
– Я братів твоїх не боюся, ані кого іншого. І ти будеш моєю, хоч би я мусив з цілим світом за тебе битися.
Щойно промовив це, як далеко позаду долинув стукіт кінських копит.
– Горе тобі! – заголосила дівчина. – Вони нас наздогнали!
Так воно й сталося. Брати наздогнали втікачів, сестру забрали, а Вайду побили так, що він довго без пам'яті лежав. А коли очуняв, то сів на коня і назад рушив туди, де мертвий табір розташувався. Поклав собі без дівчини додому не повертатися.
Пізно вночі прибув на те саме місце і знову причаївся в кущах неподалік. Цигани співали і танцювали, а на світанку розбрелись по шатрах.
І знову Вайда викрав дівчину і намагався якнайдалі від'їхати від табору за дня, та тільки все намарно – догнали його брати і скинули з коня і жорстоко побили.
– Ні, так легко я не поступлюся, – були його перші слова, коли він отямився.
Оце впертюх! Так ніби й не чув про те, що коні у мерців прудкіші вітру і, коли у живого кінь дороги шукає, то у мертвого навпростець летить, ні ліс, ні болото, ні гори йому не перешкода, а по воді він мчить, як по суходолу.
То й не диво, що мертві брати і втретє Вайду наздогнали, але цього разу вже його не били, а сказали:
– Де ти взявся такий на нашу голову? Чи ти не тямиш, що ніколи від нас не втечеш?
– А що я маю робити, коли закохався без пам'яті у вашу сестру?
– Що робити? Ну, коли ти такий змисний, то вчини нашу волю… Сталося з нами лихо. Ми спинилися табором на лузі недалеко села, а коні наші забрели на людські поля та й жито випасли, а що не випасли – геть столочили. Ми ж, усю ніч протанцювавши та проспівавши, міцно заснули. Вранці селяни, як уздріли яку ми їм шкоду поробили, похапали вила, коси, сокири та й порубали нас, посікли геть усіх. І тепер ми спокою не маємо, а щоночі виходимо з землі. Так уже багато разів повторюється та наша остання ніч і нема їй ні кінця, ані краю, а душі наші поневіряються і спокою не мають. Коли ж ти хочеш нам помогти, то їдь за нами і поховай нас, як належиться, відспівай і помолися за упокій наших душ.
Вайда пообіцяв уволити їхню волю і брати, забравши свою сестру, зникли. Всю ніч він їхав до того місця, де розташувався мертвий табір, і якраз над ранок доїхав. Густий сизий туман клубочився довкола. Табір спав мертвим сном.
Вайда виконав прохання братів, поховав мертвий табір і відспівав. Лише одне він зробив не так: мертвої сестри не поховав таки, а знову узяв її перед себе на коня і помчав додому.
Опівночі дівчина ожила і гірко заплакала:
– Вайдо, Вайдо! Нерозумний юначе! Чому ж ти моїх братів не послухав? Чому зробив наперекір? Тепер моя душа ніколи спокою не знатиме, вічно я буду блукати і поневірятися! Горе мені, горе!
Та з тими словами циганка зникла і Вайда зостався сам. І враз відчув, як охопила його слабість така, що ледве в сідлі тримався. Вранці доїхав до Львова і впав знесилений в обійми батьків. Ще три дні він прожив у лихоманці і маячні та й помер.
Розкинули вони шатра, розпалили багаття. Циганчуки хутенько метнулися збирати ломаччя. Але окрім хмизу почали зносити й кістки, шмаття різне, поламані сагайдаки і списи – одне слово все, що під руки попадалося.
Вночі табір уклався спати, але заснути не зміг. Раптом почулися постріли, засвистіли стріли, задзенькотіли шаблі, заіржали коні – жах якийсь.
Цигани позривалися на ноги, похапали вила, сокири, рушниці, пістолі, і стали боронитися. А татарва напирає з усіх сторін.
– Алла! Алла! – лунає в повітрі.
Цигани й собі стріляти почали. Хто косою махає, хто вилами штрикає – уже й поранені є. Собаки хвости підібрали, виють сполохано. Коні циганські іржать, б'ють копитами, рвуться на прив’язі.
Але – о диво! – жодна стріла не влетіла до татарського табору й жодного татарина так ніхто й не побачив. А як перші півні заспівали, усе враз затихло.
Цигани роззирнулися і побачили довкола повно кісток і черепів людських та кінських.
– Слухайте, з ким же ми билися? – здивувалися усі. – Та ж ми самі по своїх стріляли, самі себе сокирами рубали?
І справді з десяток циганів кривавили. А весь табір завалений кістяками.
Цигани позбирали ті кості і спалили. А наступної ночі знову те саме: шум, тріск, татарське "алла", постріли і дзенькіт шабель… Цього разу невидимий ворог уже валив намети, поров подушки, пір'я кружляло в повітрі і забивалося в роти.
Цигани похапали зброю, збилися докупи і так до перших півнів простояли. А як розсвіло, побачили, що знову весь табір кістками завалено.
– Що ж воно за напасть така? – будкалися одні, збираючи кості.
– Пора нам звідси чкуряти, – вирішили інші, пакуючи намети. А старі порадилися і сказали:
– Мусимо ті кості поховати. Треба зібрати їх з усього поля.
Так вони й зробили. Позбирали кості, викопали глибоку яму і кинули туди не тільки кістки, але й попіл з багаття. Потім засипали землею, а старі жінки покропили могилу джерельною водою через решето та й по всьому.
І гадаєте табір після цього перекочував на нове місце? Еге, якби ж то так! Не знаєте ви циган. Лишилися вони ще й на третю ніч.
– Нехай там що, а мусимо дізнатися, чи це кості були причоною переполоху.
Позапалювали вони вогні, сидять, люльки курять і чекають, що ж то далі буде.
От і північ настала. Дерева зашуміли, загули, сполохано скрикнула якась птаха. І тут з-під землі почувся стогін – тяжкий такий, що аж душу вивертав. Стогін і плач.
І хоча вже ніхто на циганів не нападав, але склепити їм повіки не довелося. До самого світанку земля стогнала і плакала.
Вранці цигани покинули лисинецьке поле.
Тут мусимо сказати, що той купець приїхав до Львова, щоби відшукати свого родича. Купець якраз недавно овдовів, а що дітей не мав, то вирішив помогти бодай родині. Він попросив господаря готелю, аби той поміг йому знайти родича. І вже того самого дня привели йому не кого іншого, як того самого бідняка, який продав діамант.
– Гевалт! – аж за голову схопився купець. – То це ти в такій бідосі живеш? А чому ж до мене не писав?
Ну що я вам буду далі оповідав, як ви й самі можете здогадатися. Купець купив біднякам новий будинок і крамницю, повидавав йому доньок заміж і відтоді нещастя ніколи не навідувалося в їхню оселю. Не марно люди кажуть, що ліпше щастя, як готові гроші.
СЛАВНИЙ РАББІ ЕЛЬХАНАН
Про раббі Ельханана з Бібрки розповідали подиву гідні історії. Коли він приїжджав на своїй бричці до Львова, люди збігалися звідусіль послухати, що скаже мудрий чоловік. А чимало було таких, котрі чекали чуда. І великий рабі ніколи не скупився на чудо для всіх, хто його боготворив. Він воскрешав мертвих, зцілював хворих, а з Господом розмовляв так. як ото я з вами.НІМА ДІВЧИНА
Одного разу звернувся до нашого раббі хасид.– Ай раббі, яке в мене горе! Маю глухоніму доньку, водив її до всіх лікарів Галичини – ніхто не поміг. Вся надія на вас, раббі!
І раббі обіцяв, що вилікує її. Він зодяг свого ковпака, розгорнув Тору, вдарив тричі костуром по землі і гукнув таким голосом, що, здавалося, не тільки німа дівчина промовить, а й каміння почне співати:
– Саро, донько Леї, наказую тобі – говори!
А та мовчить.
– Саро, донько Леї, говори!
Мовчить хороба.
Коли ж він і втретє прокричав з таким самим успіхом, а та впертюха ані пари з уст, наш раббі – аби жив довго! – не на жарт розгнівався.
– Ага! То ти так! Ну, коли ти така вперта віслючка, то аби до самої смерти ані звуку не злетіло з твоїх вуст!
І що ви собі гадаєте? Сталося чудо: та дівчина по сьогоднішній день німа і глуха!
ЛЬВІВ ЗА КРОК ДО ЗАГИБЕЛІ
Запросила якось наша громада раббі Ельханана до Львова. Пізнього осіннього вечора зупинилася бричка раббі біля корчми на личаківській рогачці. Раббі приїхав дещо зарано і ніхто його не зустрів. Вже одне це могло зіпсувати йому настрій, але насправді зіпсувало щось інше. Коли він попросив у корчмі нічлігу, господар розвів руками:– Ой вей мір! Нема в нас місця.
– Як то нема? – обурився раббі. – Для раббі з Бібрки нема місця? Це він тобі наказує знайти мені місце!
– Ну і що з того, що він мені наказує, коли нині маємо ярмарок і в корчмі вже всі ліжка зайняті.
Ой як раббі розгнівався! Бодай мені не казати!
– Ну, коли так, то нехай згорить твоя вошива корчма разом з цілим містом. Якраз на ту пору, коли він промовив ті страшні слова, прибули достойні мужі зустрічати шановного гостя. Боже мій, який жах охопив їх, коли вони почули той прокльон! І переляканий корчмар наробив рейваху і незабаром всі, хто був у корчмі, висипали на вулицю з клунками, бо в кожну хвилю могло все спалахнути. Частина людей розбіглася темними вулицями, галасуючи і вайкаючи, щоби львів'яни покидали домівки і рятувалися в лісах і горах.
Всіх охопив страх. І тільки раббі стояв суворий і незворушний.
Тоді достойні мужі зробили останню спробу вмилосердити святого – впали йому до ніг:
– Ай, раббі, раббі, що винні діти, побожні жінки, цнотливі панни? Що винні каліки і хворі? Чим завинили старі люди?
Раббі якийсь час мовчав і ніхто не посмів навіть повітря видихнути. Чути було, як дзижчать комарі і на головний двірець прибуває потяг з Відня.
– А чим завинили гості нашого міста? – несміливо проказали достойники. І тоді раббі заговорив, а кожне слово його бриніло в повітрі, мов дзвін.
– Тільки заради тих невинних я прощаю вас усіх! І хоча Янгол Вогню, якого я викликав, уже в дорозі, я заверну його назад! І так ото Львів порятувався. Чи це не чудо?
ГРІШНИЦЯ
А які славні проповіді виголошував раббі Ельханан! Ось яку проповідь почули вірні в синагозі Золота Роза.– Слухайте мене сюди! Мандрував я від села до села, і від міста до міста, аж поки не завела мене дорога у Жовкву. І застав я там дуже побожне жіноцтво, дуже скромне жіноцтво, дуже охайне жіноцтво, кошерне жіноцтво! То були жінки, що ходили до лазні, жінки, що обтинали собі нігті, жінки, що пекли хали, жінки, що благословляли суботні свічки. Одним словом – зразкове жіноцтво.
Але потім поїхав до Христинополя, а там мешкала страшна грішниця родом з пекла. Жінка, що не ходила до лазні, рятуй нас Боже! Жінка, яка не обтинала собі нігті, рятуй нас Боже! Жінка, яка не пекла хал, рятуй нас Боже! Жінка, яка не благословляла суботніх свічок, рятуй нас Боже! Грішниця, грішниця, одним словом – грішниця!
І от, коли вона вмерла, і хотіли її поховати на цвинтарі, то земля не прийняла її. Коли хотіли спалити її, то вогонь не брав її. Коли кинули її псам на жир, то пси не хотіли іі жерти…
Але ви скромні, побожні, охайні, кошерні львівські жінки. якщо будете ходити до лазні, обтинати нігті, пекти хали і благословляти свічки суботні, то і земля вас прийме, і вогонь вас спалить, і пси вас пожеруть!
СКАРБ ЗІ СНУ
Мешкав колись у нас рабин Айзик бен Єкель, чоловік добрий і богобійний, але неймовірно бідний.Як? Аби рабин був бідний?
Е-е, рабин мусить бути бідним, якщо його парафія бідує. А тому наш Айзик жив у постійних клопотах: за що його жінка купить рибу на шабас? звідки взяти гроші на ремонт синагоги? як заплатити за новий сувій Тори? А тут жінка спокою не дає і свариться:
– Ай вей, Айзику! Всього в нас обмаль, тільки боргів багацько! Вже їсти нема чого, а ти ніц, іно чекаєш на чудо. Та сі збери докупи! Зроби шось ду хулєри! Якщо Еліяш Гасофер змінив русло ріки, то чого б Господь не мав і тобі помогти?
Ну видите, які то жінки бувают? Видите, які вони зварйовані? Кого згадала – самого реббі Еліяша Гасофера! Про цього великого чоловіка знали всі львівські жиди. Багато років тому, коли краківські студенти влаштували жидам судний день і кидали у Віслу їхніх дітей, вийшов Еліяш на берег ріки і наказав ріці повернути невинних дітей назад. І ріка послухала його, викинула дітей на берег живими, а злих студентів захлиснула хвилями і втягла у свій нурт.
Але краківському реббі того було замало. Він ще зажадав, аби навіть після його смерти жидівським дітям не загрожувала небезпека і наказав Віслі змінити русло, аби текла вона попри ті дільниці, котрі жиди не заселяли. І так воно сталося.
Але то був Еліяш – святий чоловік. А що міг вчинити простий рабин Айзик? Міг тільки відмовчуватися і надіятися на диво.
Одної осінньої ночі кілька разів підряд почав йому снитися дивний сон, і кожного разу з являвся у тому сні старий чоловік у великій хутряній шапці, яку носять галицькі жиди і проказував:
– Айзику, рушай до Перемишля і починай копати під мостом через Сян. Знайдеш там величезний скарб.
Айзик не мав поваги до снів, але сон повторювався вперто і врешті наш рабин почав лаштуватися в дорогу. Взяв тлумочок з сухарями, прихопив маленьку лопатку і поплуганився до Перемишля. А що не мав за душею ані крейцара, то пішов пішки. Довелося йому йти довго – і один день, і другий, і лише на третій опинився він біля мосту через Сян.
Як побачив Айзик того моста, то гірко засумував, бо міст був довгий, а до того ж його стеріг вартовий. Щоби навіть копав він тут зранку до вечора день у день, то мусив би робити це хіба місяцями. А ще цей вартовий! Як можна копати так, аби не звернути на себе його уваги?
Рабин Айзик крутився коло мосту цілий день і навіть заночував під мостом. А наступного дня остаточно упевнився в тому, що вірити в сни марна справа. Якщо тут і є десь скарб, то добратися до нього неможливо. Врешті вирішив повернутися додому. Але несподівано загукав його вартовий.
– Довго я до вас приглядався і цікаво мені стало, чого ви тут крутитеся?
Що мав казати Айзик? Брехати не було сенсу. Все одно з його затії нічого не вийшло. І рабин розповів усе про свої сни. Вартовий голосно розсміявся:
– Як же ви дозволили себе так збаламутити? Та якби я вірив у сни, то сам би вже давно був у Львові!
– Справді? А що ж вам снилося?
– Уявіть собі. Снилося мені, буцім мушу я знайти у Львові якогось Айзика бен Єкеля, прокрастись до його хати і копати під печею. Бо там захований скарб. Ну, чи чулисьте, більшу бздуру? Як може бути бідним той, у кого в хаті скарб захований, га? А де би я мав того Айзика шукати? Та ж то як голка в сіні!
Після тої розмови рабин вирушив у зворотню дорогу. Ішов так, мов би йому вітер крила за спиною напинав. А коли попав додому, то схопив лопату і, не кажучи жінці ані слова, почав копати під печею. І що – диво сталося! Лопата дзенькнула об віко скрині. А як витягли її з землі і відчинили, то хата враз спалахнула сяйвом тисяч дукатів.
З тієї пори вже ані рабин Айзик, ані його парафія не бідували. Рабин збудував нову синагогу, а кожного, кому в житті не повелося, щедро обдаровував. А на своїх проповідях любив часто повторювати:
– Бог нас має в своїй опіці, але тільки він знає, що є для людини найліпше. Одним каже, аби вони покинули вітчизну, аби на чужині знайти щастя, інших відправляє в світ, аби їм показати, що щастя повинні шукати над власним дахом.
І всі йому вірили, бо знали його історію.
ВІРМЕНИ
ГОСПОДНІЙ ЗНАК
Колись на місці Вірменської церкви знаходився сад, в якому росли завезені з Вірменії дерева й кущі. Одне дерево давало такі плоди, що коли їх розкраювали впоперек, то вони завше показували хрест. То була айва.Багатий львівський вірменин Юрко Івашкович звернув увагу на це і розцінив як знак Господній. Коли вирішено збудувати на Вірменській вулиці церкву, то в основі плану поставлено форму грецького хреста, яку побачив Івашкович в розрізаній айві.
ЯК ОДНА ХИТРОМАНКА ЧОЛОВІКА ОБДУРИЛА
Жив у Львові вірменин-купець, що мав молоду жінку, а сам уже був у літах. І ось тая жінка завела собі коханця, парубка-підмайстра. И так вона його любила, що плекала, мов рідну дитину. Якось той хлопець і каже:– Давно вже я не їв хаш. Чи не могла б ти мене потішити і зготувати його?
– Нема нічого легшого, – відказала жінка. – Оце скажу чоловікові, щоби купив баранячу голову й ноги і зварю тобі такий хаш, що ти й пальці проковтнеш.
– Е-е, коли ти чоловікові скажеш про хаш, то він же його і з'їсть.
– А це вже мій клопіт, як я викручусь. Завтра надвечір чекай у церкві і щойно зайде туди мій чоловік, стань поруч нього.
Увечері прийшов купець додому і жінка забагла, аби він завтра вранці купив баранячі голову й ноги, то вона зварить хаш. Купець так і вчинив, а коли вже хаш доварювався і вечоріти стало, вона сказала:
– Чоловіченьку мій, хаш ось-ось зготується, та їсти таку смакоту удвох якось не випадає. Піди-но, мій любий, до церкви і запроси до нас на вечерю першого, хто стане поруч тебе.
Купець завше слухав жінку і цього разу теж не перечив. Але сталося так, що коли він зайшов до церкви, коханець запізнився. Тим часом забрело сюди троє циган і стали побіля купця молитися. Купець, недовго думаючи, звернувся до них:
– Шановні, моя жінка зготувала хаш і сказала, аби я запросив кого-небудь на вечерю. От я вас і прошу – ходіть до мене.
Цигани радо згодилися, а коханець, що врешті прибув до церкви, тільки розчаровано облизався.
Заки чоловік ходив до церкви, жінка поприбирала в хаті, сама вдяглася у щонайліпше, корал, та перстені начепила, причепурилася, як пава і тільки й робила, що у вікно позирала.
То як же вона отетеріла, коли зобачила свого чоловіченька з трьома шмаровозами обдертими! Коли цигани зайшли до хати й розсілися біля столу, вона відкликала мужа вбік й зашипіла:
– Чи ж я тобі казала приводити сюди цих гультіпак, цих конокрадів? Що ти собі гадаєш, що я оце наварила хашу, а тепер якихось пройдисвітів частуватиму?
– Та цить уже, пізно щось казати. Я вже їх привів, то й не вижену.
– Ну, гаразд, коли ти такий манталепа. Піди тоді хліба купи, а я тим часом розведу хаш водою.
Щойно купець подався до найближчої пекарні, як жінка узяла ступу, кинула в неї шмат старого сала і, сівши на лаві так, аби цигани її бачили, заходилася товкти.
Цигани якийсь час спокійно спостерігали за тим, що вона робила, аж врешті їм терпець увірвався:
– А скажіть нам, паніматко, що то ви робите?
– Ой, горопашні мої! Якби ви знали, яка напасть на вас чекає, то обминали б мою хату десятою дорогою.
– Та йдіть, що ви таке кажете? Яка напасть може чекати нас у хаті такого поважного купця?
– Відразу видно, що ви не місцеві. Хай же вам буде відомо, що мій муж – неабиякий харцизяка. Оце він поназапрошує гостей, буцім-то на вечерю, а мене заставляє товкти в ступі сало доти, доки товкач не вкриється густо тлущем. Тим часом приведе сюди ще кількох таких самих як він шибайголів і давай гостям оцього товкача в задниці запихати!
Як зачули цигани теє, то вмить зірвалися на ноги і дьору! А тут і чоловік підоспів.
– А де ж гості?
– А бодай тебе з твоєю циганвою! Вони вкрали казан хашу і чкурнули. Купець вискочив на вулицю як був – з торбою хлібаі! справді побачив, що цигани кивають п'ятами.
– Та чого ж ти витріщився! – вилаялася жінка. – Біжи доганяй!
Купець кинувся навздогін, волаючи:
– Гей! Стійте! Зупиніться! Дайте бодай навальника вмочити!
Він мав на увазі вмочити хліб у хаш, а цигани подумали, що про товкач йдеться і з переляку так почесали, що аж у Брюховичах відхекалися.
Вернувся купець додому, перекусив пісним хлібом і спати завалився. А жінка підігріла хаш, винесла його в садок, де вже її коханець чекав, та удвох любенько й змолотили цілий казанок.
ЦИГАНИ
АБИ ТАТО НЕ СОРОМИЛИСЯ
Усім відомо, що селяни живуть у селі, городяни – в місті, а цигани – в таборі. Чому так воно споконвіку повелося, теж відомо. Хто ж коли бачив цигана, який хоча б раз на тиждень нічого не крав у сусіда? Мабуть ніхто. А тепер уявіть собі сусіда, котрий погодиться, щоб у нього щотижня щось крали. Не можете? Я теж. От і цигани теж не можуть. Тому доводиться їм жити в таборах і часто переїжджати з місця на місце. Щоб красти потроху всюди.А не красти цигани теж не можуть. Це їхня характерна риса, і вони нею навіть пишаються. Серед своїх, звичайно. Бо ж нам з вами цього не зрозуміти. От одного разу, ще за старих часів, на Збоїськах стояв циганський табір. І один циган мав малого сина. І все було би добре, якби не одна вада циганчука: за все своє недовге життя він ще жодного разу нічого не вкрав. Довго терпів старий циган, але врешті покликав сина і мовив:
– Чекав я, чекав, коли ти нарешті порозумнішаєш, та бачу, що не дочекаюся. Сьогодні ж піди та вкради що-небудь. Та так, щоб всі у таборі про це дізналися, а то соромно людям в очі дивитися. Циганчук, а такий чесний.
Нічого не вдієш – пішов малий до праці. Вийшов з табору і подався до найближчої хати. Там саме сіли обідати. Привітався хлопець та й просить:
– Пане-добродію, чи не дали би-сьте кавалок сала? Тато вам завтра віддадуть.
Господар був чоловік добрий. І хоч не дуже циганчукові повірив, але відрізав шмат сала і дав.
Прибіг додому малий та й показує те сало татові. Цілий табір збігся подивитися, як такому малому вдалося вициганити стільки сала.
Батько аж очі протер:
– Розкажи-но, сину, як ти його крав?
А циганчук гонорово відповідає:
– Та я не крав, а позичив, а ви, тату, завтра віддасте.
Батько розлютився не на жарт – тепер увесь табір сміятиметься з нього і його дурного сина. Схопився циган за батога і ну періщити хлопця.
– Зараз же мені віднеси сало, звідки приніс. А повернешся з порожніми руками – зіб'ю на квасне яблуко.
Вхопив циганчук сало та, обливаючись слізьми, побіг до доброго господаря. Віддає йому сало, а господар дивується:
– А що таке? Татові розхотілося сала?
– Та ні, пане-добродію, тато пошурував трохи мамі задок, щоб її не ломило, пошурував та й назад вертає.
– А чорти б ваше сало їли! – крикнув господар та спересердя шпурнув тим салом у циганчука. – Забирайся до дідька від мене з тим салом і не з'являйся більше на очі.
Циганчукові тільки того й треба було. Він забрав здобич і поніс додому, радіючи, що тепер його татові ніхто не буде очей колоти.
ЦИГАНКА З МЕРТВОГО ТАБОРУ
Жив собі один молодий циган на ймення Вайда, що походив із заможного роду осілих на Збоїщах циган. Займався він тим, що продавав на ярмарці коней.Якось погнав коней до Чернівців і вигідно продав, а коли повертався, то застала його в дорозі глупа ніч. Пошукав собі затишну місцину і вже вмостився було спати, коли зачув циганську пісню. Сів він на коня й рушив на голос. Недалеко проїхав, аж дивиться – на лузі біля ріки розкинувся циганський табір. Біля яскравих вогнищ сидять цигани і співають, але якось так сумно-сумно, аж серце краялося. Ніколи Вайда не чув таких журливих пісень. Але вирішив до табору не наближатися, та поспостерігати збоку.
Стриноживши коня, підкрався він якомога ближче і раптом побачив біля одного багаття дуже гарну дівчину. Як глянув на неї Вайда, то більше очей не відводив. Боявся, що як тільки склепить повіки, то дівчина зникне і він уже її не знайде.
Перед світом вляглися співи і танці, а цигани почали розбредатися по шатрах. Вайда запам'ятав шатро, в якому зникла дівчина і вирішив її викрасти. Якийсь час почекав, поки сон циганів зморить, а тоді тихенько прокрався до шатра.
Коли ж він зазирнув усередину, то ледве стримався, щоб не закричати від жаху. В шатрі лежали порубані, посічені цигани, у кого рук нема, у кого ніг, а в кого голови Все шатро всередині затраскане кров'ю. Зметикував тоді Вайда, Що натрапив на мертвий табір. Але так його та дівчина полонила, що вирішив собі чи мертву чи живу, а таки з собою забрати.
Відкинув кілька тіл і побачив її. Лежала ціла й неушкоджена, але бліда і холодна.
Схопив її хлопець на руки, виніс із шатра і щосили побіг до коня. За хвилю він уже мчав у напрямку Львова.
Їхав отак цілий день і цілий вечір, а рівно опівночі дівчина стрепенулася й ожила.
– Де я? – скрикнула вона. – Що зі мною? Куди ти мене везеш?
– Я – Вайда. Циган зі Львова. Я втрапив на ваш табір і, як побачив тебе, то вирішив, що будеш моєю. І викрав тебе.
– Ти збожеволів? Та ж мої брати певно вже слідом твоїм їдуть. А як наздоженуть, то вб'ють. Чи тобі невідомо, що від мертвих ніде не сховаєшся? Повертай негайно коня назад!
– Я братів твоїх не боюся, ані кого іншого. І ти будеш моєю, хоч би я мусив з цілим світом за тебе битися.
Щойно промовив це, як далеко позаду долинув стукіт кінських копит.
– Горе тобі! – заголосила дівчина. – Вони нас наздогнали!
Так воно й сталося. Брати наздогнали втікачів, сестру забрали, а Вайду побили так, що він довго без пам'яті лежав. А коли очуняв, то сів на коня і назад рушив туди, де мертвий табір розташувався. Поклав собі без дівчини додому не повертатися.
Пізно вночі прибув на те саме місце і знову причаївся в кущах неподалік. Цигани співали і танцювали, а на світанку розбрелись по шатрах.
І знову Вайда викрав дівчину і намагався якнайдалі від'їхати від табору за дня, та тільки все намарно – догнали його брати і скинули з коня і жорстоко побили.
– Ні, так легко я не поступлюся, – були його перші слова, коли він отямився.
Оце впертюх! Так ніби й не чув про те, що коні у мерців прудкіші вітру і, коли у живого кінь дороги шукає, то у мертвого навпростець летить, ні ліс, ні болото, ні гори йому не перешкода, а по воді він мчить, як по суходолу.
То й не диво, що мертві брати і втретє Вайду наздогнали, але цього разу вже його не били, а сказали:
– Де ти взявся такий на нашу голову? Чи ти не тямиш, що ніколи від нас не втечеш?
– А що я маю робити, коли закохався без пам'яті у вашу сестру?
– Що робити? Ну, коли ти такий змисний, то вчини нашу волю… Сталося з нами лихо. Ми спинилися табором на лузі недалеко села, а коні наші забрели на людські поля та й жито випасли, а що не випасли – геть столочили. Ми ж, усю ніч протанцювавши та проспівавши, міцно заснули. Вранці селяни, як уздріли яку ми їм шкоду поробили, похапали вила, коси, сокири та й порубали нас, посікли геть усіх. І тепер ми спокою не маємо, а щоночі виходимо з землі. Так уже багато разів повторюється та наша остання ніч і нема їй ні кінця, ані краю, а душі наші поневіряються і спокою не мають. Коли ж ти хочеш нам помогти, то їдь за нами і поховай нас, як належиться, відспівай і помолися за упокій наших душ.
Вайда пообіцяв уволити їхню волю і брати, забравши свою сестру, зникли. Всю ніч він їхав до того місця, де розташувався мертвий табір, і якраз над ранок доїхав. Густий сизий туман клубочився довкола. Табір спав мертвим сном.
Вайда виконав прохання братів, поховав мертвий табір і відспівав. Лише одне він зробив не так: мертвої сестри не поховав таки, а знову узяв її перед себе на коня і помчав додому.
Опівночі дівчина ожила і гірко заплакала:
– Вайдо, Вайдо! Нерозумний юначе! Чому ж ти моїх братів не послухав? Чому зробив наперекір? Тепер моя душа ніколи спокою не знатиме, вічно я буду блукати і поневірятися! Горе мені, горе!
Та з тими словами циганка зникла і Вайда зостався сам. І враз відчув, як охопила його слабість така, що ледве в сідлі тримався. Вранці доїхав до Львова і впав знесилений в обійми батьків. Ще три дні він прожив у лихоманці і маячні та й помер.
ПОЛЕ КОСТЕЙ
Одного разу розташувався циганський табір на лисинецькому полі, якраз де колись татарів побито було.Розкинули вони шатра, розпалили багаття. Циганчуки хутенько метнулися збирати ломаччя. Але окрім хмизу почали зносити й кістки, шмаття різне, поламані сагайдаки і списи – одне слово все, що під руки попадалося.
Вночі табір уклався спати, але заснути не зміг. Раптом почулися постріли, засвистіли стріли, задзенькотіли шаблі, заіржали коні – жах якийсь.
Цигани позривалися на ноги, похапали вила, сокири, рушниці, пістолі, і стали боронитися. А татарва напирає з усіх сторін.
– Алла! Алла! – лунає в повітрі.
Цигани й собі стріляти почали. Хто косою махає, хто вилами штрикає – уже й поранені є. Собаки хвости підібрали, виють сполохано. Коні циганські іржать, б'ють копитами, рвуться на прив’язі.
Але – о диво! – жодна стріла не влетіла до татарського табору й жодного татарина так ніхто й не побачив. А як перші півні заспівали, усе враз затихло.
Цигани роззирнулися і побачили довкола повно кісток і черепів людських та кінських.
– Слухайте, з ким же ми билися? – здивувалися усі. – Та ж ми самі по своїх стріляли, самі себе сокирами рубали?
І справді з десяток циганів кривавили. А весь табір завалений кістяками.
Цигани позбирали ті кості і спалили. А наступної ночі знову те саме: шум, тріск, татарське "алла", постріли і дзенькіт шабель… Цього разу невидимий ворог уже валив намети, поров подушки, пір'я кружляло в повітрі і забивалося в роти.
Цигани похапали зброю, збилися докупи і так до перших півнів простояли. А як розсвіло, побачили, що знову весь табір кістками завалено.
– Що ж воно за напасть така? – будкалися одні, збираючи кості.
– Пора нам звідси чкуряти, – вирішили інші, пакуючи намети. А старі порадилися і сказали:
– Мусимо ті кості поховати. Треба зібрати їх з усього поля.
Так вони й зробили. Позбирали кості, викопали глибоку яму і кинули туди не тільки кістки, але й попіл з багаття. Потім засипали землею, а старі жінки покропили могилу джерельною водою через решето та й по всьому.
І гадаєте табір після цього перекочував на нове місце? Еге, якби ж то так! Не знаєте ви циган. Лишилися вони ще й на третю ніч.
– Нехай там що, а мусимо дізнатися, чи це кості були причоною переполоху.
Позапалювали вони вогні, сидять, люльки курять і чекають, що ж то далі буде.
От і північ настала. Дерева зашуміли, загули, сполохано скрикнула якась птаха. І тут з-під землі почувся стогін – тяжкий такий, що аж душу вивертав. Стогін і плач.
І хоча вже ніхто на циганів не нападав, але склепити їм повіки не довелося. До самого світанку земля стогнала і плакала.
Вранці цигани покинули лисинецьке поле.