Винничук Юрий. Легенди Львова

   Минув місяць, і король затужив за своїм блазнем. Повертаючись із ловів, заїхав до Олелька. Вже здалеку почув галас і спів. Виявилось, що той має гостей. Яке ж було здивування короля, коли побачив заставлений наїдками і напоями стіл.
   – О-о, то ти незле живеш! – вигукнув король. – А я тут журюся, чи не загибаєш з голоду, відколи втратив мій хліб, та й везу тобі дичини з полювання.
   – Такі, як я, не пропадуть. Сідайте до нас та пригощайтеся.
   – Звідки ж ти береш гроші на банкети?
   – А я закладаюсь на гроші.
   – І виграєш?
   – Як коли.
   – Ану закладися зі мною.
   – Ваша воля. Можемо закластися на десять золотих, що ви станете на столі, а я лясну по столі долонею тричі і ви відразу зіскочите на землю.
   – Тільки тому, що ти будеш ляскав по столі? – розсміявся король. – Ну, давай.
   Данило виліз на стіл і з насмішкою подивився згори на Олелька. Блазень ляснув по столі і сказав:
   – Оце раз! А другий раз я лясну під вечір. Третій – може завтра, а може, післязавтра. Але ви не журіться, пийте, їжте. – І, піднявши келих, гукнув: – Здоров'я нашого короля!
   Данило розсміявся і зіскочив на долівку:
   – Ти виграв. Маєш свою десятку. Але я хочу, аби ти ще побився в заклад з моїм воєводою.
   – Ну, я вже знаю, що від нього чекати, – сказав воєвода. – Мене він так легко не обхитрує.
   – Добре, – погодився Олелько. – Але я хочу переговорити в цій справі лише з паном воєводою і з вами, ясний королю.
   Вони вийшли на подвір'я і Олелько сказав:
   – Можемо закластися, що завтра ополудні в пана воєводи вискочить на задку чиряк. Ставлю п'ять золотих.
   І король, і воєвода мало не попадали з реготу.
   – Добре, ми заклад приймаємо і завтра ополудні будем тут. Наступного дня король зі всім своїм почетом прибув до Олелькової оселі.
   Сяючий вигляд воєводи свідчив про його віру в перемогу. Король теж тішився, що нарешті вдасться Олелька висміяти. Увійшовши до хати, побачили цілий тлум гостей. Усі, вочевидь, з нетерпінням чекали, хто виграє.
   – Ти програв, – з порога вигукнув воєвода. – Нема в мене ніякого чиряка.
   – Ну, що ж, така моя доля, – зітхнув Олелько. – Але я б хотів пересвідчитись.
   Воєвода нерішуче затупцяв на місці:
   – Тут купа людей.
   Це свідки. Коли маєш справу з такими значними людьми, варто забезпечити себе свідками.
   Одним словом, воєвода скинув штани і виставив свій задок. Чиряка не було.
   – Я програв, ось ваші п'ять золотих, – сказав Олелько. Але був при цьому на диво радісний.
   – Не розумію, чому ти тішишся? – дивувався король. – Адже ти програв!
   – Навпаки – виграв! З вами я заклався на п'ять золотих, що вискочить чиряк. А з усіма туг присутніми, – на цілу сотню, що воєвода скине перед ними штани!
   Сміялися всі, крім воєводи. Т а це й зрозуміло.

ЯК ОЛЕЛЬКО ДІЛИВ ЯЙЦЯ

   Одного разу, коли король Данило обідав у боярина Недана, той вирішив поглумитися над Олельком. Він поклав перед ним сім яєць і сказав:
   – Ану, покажи, який ти зух. Якщо розділиш ці сім яєць так, аби я, моя жінка, обоє моїх синів і ти дістали порівну, я дам тобі сотню червінців. А коли не зумієш, відробиш в мене на конюшні сім днів.
   Олелько вдав, що вагається, а тим часом за столом зчинився галас – кожен його під'юджував та кпив, бо видавалося те завдання неможливим.
   – Ага, боїшся, – сміявся боярин. – Тут тобі клепки забракло! То тобі не вар'ята грати!
   – Стривайте, не кваптеся, – сказав Олелько. – Зараз я поділю так, що всім буде порівну.
   І з тими словами поклав одне яйце перед боярином, два перед синами, три перед бояринею, а одне – перед собою.
   Гості знову загаласували, а боярин аж підскочив з утіхи.
   –І а, попався, жучку! Як же ти поділив, що всім не однаково? Ну, не минути тобі моєї конюшні!
   – Е, ні, готуйте свої червінці, – заперечив Олелько. – Я все порівну поділив.
   – А то ж як?
   – Одне яйце я дав тобі і в тебе їх стало три. Два дав твоїм синам
   – І в них стало по три. Одне я взяв собі – разом знову три. А ще три дав твоїй жоні, і вона так само має три. Чим не порівно?
   Гості голосним сміхом визнали Олелькову дотепність, і боярин мусив таки заплатити заклад.

ДОВКОЛА НОСА

   Якось у короля Данила гостював ятвязький князь Анкад, що мав довгого носа. Щойно сіли усі за стіл, заставлений наїдками, як Олелько примостився навпроти князя і втелющився в його носа так нахабно, що Анкадові незручно стало.
   Врешті блазень спитав його:
   – Який у тебе довгий ніс! Вперше щось подібне бачу! Анкад почервонів од гніву, а король гримнув:
   – Ану забирайся звідси, йолопе!
   Олелька наче вітром здуло. Та ненадовго. Вирішивши загладити свою нечемну поведінку, він за якийсь час повернувся. Так, мовби нічого й не сталося, примостився знову за столом і зітхнув:
   – Господи, ну який же в тебе малесенький носик! Як ти ним сякаєшся, не допетраю?
   Анкад скипів не на жарт і так стиснув у руці кубок, що пальці побіліли. Король схопив зі столу костомахи й пошпурив в Олелька:
   – Женіть його к бісовій мамі! А ти, – звернувся до Анкада, – не гнівайся. Що и дурня візьмеш?
   Обід наблизився до кіпця. Гостям подали руки сполоснути. Аж тут знову Олелько об'явився. Підкрався він до столу, згорнув собі на тарелю трохи м'яса і каже:
   – Бог мені свідок! Є в тебе ніс, чи нема и тебе носа – мене це вже не хвилює!
   Та за тими словами чимдуж чкурнув із зали. А вслід йому летіла вепряча нога, яку метнув князь Анкад.

ЧАРОДІЙНЕ ЗІЛЛЯ

   Бажаючих подивитись на нові жарти Олелька ніколи не бракувало. А тому, коли він одного дня з заклопотаним виглядом чимчикував через Ринок, з усіх боків посипалися запитання:
   – Гей, Олельку! Куди так поспішаєш?
   – Та от, кажуть, на луках росте таке зілля, що тільки ним кого торкнеш – він уже буде за тобою, як цуцик бігати.
   – А що воно за зілля?
   – Іду подивлюся.
   – А нам можна подивитися?
   – А чого ж ні? Ходімо.
   Та й рушило за ним десятка два роззяв.
   Олелько вивів їх за місто й почав сновигати по луках та все так, аби побільше реп'яхів, будяків на дорозі було.
   – Де ж те зілля, Олельку? – допитувалися ті.
   – Зараз, зараз. Дайте лише роздивитися, то я миттю впізнаю.
   – Та ми вже за тобою хто й зна скільки воловодимося!
   – Чи я вас тримаю? Чи я вас тягну?
   – Ні, ми самі ходимо.
   – Ага! То ж бо й є! Ви того зілля ще й не бачили, а яку воно силу має: ходите за мною, як курчата! А коли його знайду, то ви ж і не відчепитесь! Ні, вертаймо краще до міста, нехай йому грець, тому зіллю.
   І Олелько рушив до міста.
   Цілий Рийок сміявся з роззяв, коли ті з'явилися в реп'яхах, обталяпані й з кислими мінами на обличчях.

ВЧЕНІ ГУСИ

   Коли Олелько був в опалі, то тяжко йому велося, отож, мусив братися до якоїсь роботи. Шкода тільки, що робота йому до рук не бралася. А жінка свариться – нема що їсти.
   Іде Олелько сумний, коли бачить – у Полтві таляпаються чиїсь гуси. І то такі дорідні, такі тлусті!
   – Чиї то гуси? – питається у пастушка.
   – Боярина Недана.
   Олелько знав, що усі бояри подалися з королем у похід, і сказав:
   – Передай боярині, що я міг би навчити її гусей по-людськи балакати. Та й почимчикував додому, усміхаючись. Коли це під вечір пригнав пастушок:
   – Бояриня згодна. Чи двох місяців стане на науку? Олелько подумав хвильку і кивнув:
   – Стане.
   – Ну то завтра вранці я прижену гуси.
   Але Олелько і гадки не мав учити гусей, а любенько різав їх по одній та й їли з жінкою.
   – Ой, це нам так не минеться, – зітхала жінка, але Олелько тільки сміявся. Минуло два місяці, і прийшов пастушок за гусями:
   – А що, навчилися гуси по-людському балакати?
   – А як же! Так шваргочуть, що хоч вуха затикай. Ну, скажу я тобі, халепа буде, коли боярин повернеться.
   – А що таке? Бо боярин якраз нині вернувся.
   – Спитай боярині, що маю робити, бо гуси змовилися, що коли боярин приїде, то розкажуть, як бояриня з джурою любляться. Та й не тільки про це, бо вони, виявляється, багато чого знають і про челядь: хто, з ким, коли…
   Пастушок чимдуж помчав до боярині і все їй переповів. А та, як вислухала, то не захотіла чути про вчених гусей:
   – Перекажи Олелькові, нехай їх до чорта поріже і забуде, що колись брався вчити. Кляті гуси! Ти їх годуй, плекай, а вони тобі он яку капость замислили!

ОЛЕЛЬКО ЛАСУЄ ГУСКОЮ

   Зібралося якось за королівським столом різне високе папство. Один галицький боярин вирішив з Олелька покпити і, показуючи на випеченого до золотої барви гусака, сказав:
   – Ану, Олельку, зачни їсти оцю гуску. Але умова! Запхаєш в неї ножа – я тобі в те саме місце запхаю. Відірвеш їй ногу – я тобі відірву. Відірвеш крило – я руку відірву. Шию скрутиш – тобі скручу. Шкіру здереш – тобі здеру… Куди її вкусиш – туди і я тебе вкушу. Що зробиш з гускою, те і я з тобою зроблю.
   Весь стіл з цікавістю почав чекати, як же викрутиться Олелько. Вмовкли розмови, стихло плямкання, було чути, як мухи дзижчать.
   А Олелько підступив спокійно до гуски, вистромив вказівного пальця, всім його з усмішкою показав і, запхавши гусці в гузно, смачно облизав.
   Регіт струсонув стінами, а Олелько пальця то запхне, то оближе. Тим часом боярин скипів не на жарт і не знав, що має робити. Присутні під'юджували Олелька, аби наставив бояринові задок. І Олелько вже почав пояс скидати, коли король втрутився:
   – Не будемо, панове, псувати собі вечерю такою кумедією. Думаю, досить буде, як боярин заплатить Олслькові сотню червінців. Хіба би не хотів…
   – Ні-ні, – схопився за королівські слова боярин і кинув Олелькові капшук з грошима.

СОН

   Один боярин за столом вирішив покпити з Олелька та й каже:
   – Снився мені сон, мовби ми з Олельком літали попід хмарами. Літали, літали, аж поки не попадали на землю. Тільки я впав у мед, а Олелько – в гноївку.
   – Боже мій! – підхопив його мову Олелько, не давши нікому приснути сміхом. – Я бачив такий самий сон. Але ж ви не договорили, що було далі. Коли ми вибралися – ви з меду, а я – з гноївки, – то почали одне одного облизувати. І мені бігме смакувало більше!
   Отут вже пролунав такий гучний регіт, аж тарілки застрибали, а келихи задзвеніли.

КОЖНОМУ СВОЄ

   За Краківською брамою знаходилася стрільниця, де скромні львівські міщани, купці й цехові ремісники перетворювалися на хоробрих лицарів та оборонців міста. Кожен міщанин чи гість міста мав у визначений час під загрозою кари прибути на тренування в стрільбі з лука, кидання списа, а в пізніші часи, в стрільбі з рушниці, гаківниці та, навіть, гармати. І все це, щоб бути готовим стати в оборону міста.
   Одного разу зібралися на стрільниці прості ремісники. Дехто прийшов сюди, як був, у хвартуху, а хто, йдучи з ринку, приніс із собою те, чим торгував. От, коли черга дійшла до оліярника, він скинув з плеча великий глек з оливою і взяв лука. Пустив три стріли і всі повз щит. Кілька боярських синів почали голосно з нього кпити, і оліярник мало не плакав під образи. Коли це звідкілясь узявся Олелько.
   – Чого ви насміхаєтесь з чоловіка? – звернувся він до бояренків. – Кожен майстер у своїй справі. Він не здатен на те, що ви, а ви не здатні на те, що він.
   – А що ж воно таке може бути, що він робить? Олію товче? То це великої голови не треба, – відказали ті.
   – Гаразд, зараз він покаже, на що здатен.
   – Ану-ну, – далі кпили бояренки, – хай він утре нам носа! Оліярник розгублено зиркав на Олелька, бо не мав ані найменшого здогаду, куди той веде. Тим часом Олелько зняв з шиї ланцюжок із хрестиком і показав його усім:
   – Ось як цей чоловік утре вам носа! Ануте, добродію, – нахилився він до оліярника і шепнув щось на вухо, а той радісно закивав головою. Юрба цікавих оточила їх з усіх сторін.
   – Чи згодні ви покласти по п'ять золотих на те, що цей оліярник зробить зараз таке, чого ви ніколи не утнете? – спитав блазень бояренків.
   – Згода. А коли ви програєте, то рівно ж стільки заплатите нам! – сказали ті й поклали у шапку по п'ять золотих, а Олелько кинув до шапки свого гаманця.
   Оліярник помітно ожив. Він поставив посередині глек, зачерпнув оливи, і в цю хвилю під черпаком з'явилася рука Олелька з ланцюжком у пальцях. Оліярник перехилив черпак, і тонюсінький, наче нитка, струмінь оливи почав литися крізь одну з маленьких ланок ланцюжка назад у глек. Всі затамували подих. Струмінь витік до краплі. Олелько показав ланцюжок, і всі переконалися, що жодна крапля на нього не впала.
   – Ну, чи хоче хтось позмагатися з оліярником?
   Присоромлені бояренки похитали головами. Олелько свого гаманця сховав, а виграні гроші віддав оліярникові:
   – Беріть, батьку, ви їх чесно заробили.

ЦІНА БОРОДИ

   Олелько, хоч і був блазнем, але і в походи з королем ходив. Після одного такого походу дістав арабського огера при повному обладунку – молодого і гарячого, як вогонь.
   Але жеребець видався надто вже баским для спокійного і розважливого Олелька. і він вирішив його спекатися.
   Тим часом на оґера вже оком накинув боярин Струмило, що славився своєю скупістю і тільки й думав, як би то видурити жеребця надурняк.
   Перестрів боярин Олелька і каже:
   – Слухай, Олсльку, а давай мінятися! Ти мені оґера, а я тобі… я тобі…
   – … свою бороду! – ляпнув Олелько.
   А треба сказати, що боярин дуже пишався своєю бородою – була вона кудлата й чорна, як у смолі виваляна, та ще й кучерява і густа – прегуста. Боярин часто її гладив, мружачись від задоволення, і скидався на кота.
   – Ну, Олельку, ти попався! – втішився боярин, і вони вдарили по руках. – Давай сюди свого оґера.
   Та щойно боярський конюх забрав коня, а Олелько спімнувся за вже свою бороду, боярин сказав:
   – Е-е, мій любий, такої умови не було. Забереш її тоді, як я її зголю. І, весело сміючись, подався своєю дорогою.
   Та Олелько не дуже й переживав, бо знав, що рано чи пізно попадеться йому боярин так, що й не викрутиться. Тому з усмішкою вислуховував усі кпини і жарти, що сипалися з вуст інших бояр і челяді.
   Десь так за тиждень по тій виміні, влаштував король Данило бенкет і скликав бояр та лицарів зацних. Був там, ясна річ, і наш Олелько, тільки й чекаючи нагоди поквитатися.
   Боярин Струмило за своїм звичаєм зручно розсівся її гладив свою кудлату бороду, посміюючись у вуса.
   Раптом до нього підскочив Олелько, вхопив його за руку і гукнув:
   – Не смійте гладити мою бороду! Боярин отетерів і розгубився.
   – А так – так, – озвався король, – борода належить Олелькові. Гладити її не маєте права.
   – Та добре, – буркнув боярин і забрав руку.
   Не біда, вирішив для себе, зате тепер з більшим задоволенням буду її гладити вдома.
   Але й Олелько не збирався так просто відступати:
   – Найясніший королю, ця борода моя, але ж я не можу день і ніч и пильнувати, – аби боярин її не рухав. Чи не міг би я просити ласки, аби сховати мою бороду в дерев'яне пуделочко і зачинити на замок? От тоді б я уже був певний за її спокій.
   Усім, хто був присутній за столом, така думка неабияк припала до смаку і давай наввипередки нараджувати, як би тоте пуделочко мало виглядати, та з якого дерева і як його носити.
   А король тільки підморгнув челяді, то ще й печені не подали, а вже скринька для боярської бороди була готова.
   Розгублений боярин дав собі тую скриньку на шию повісити і бороду зачинити. А зачинили її на колодочку і ключика Олелькові дали.
   Ото була потіха!
   Особливо тоді, як принесли печеного вепра, а до нього смажених у яблуках лебедів та ще й цілу таріляку пряжених жайворів. Увесь стіл не тямився зо сміху, аби побачити, як боярин буде їсти з тою своєю скринькою.
   Аж тепер боярин втямив, у яку халепу потрапив і хоч дуже хотілося їсти, він не їв, а лише насуплено дивився, як зникають усі ті смаколики. А найгірше, що й пити не міг, а так хотілося спробувати пишної македонської мальвазії.
   Вдома ще півбіди – там собі дасть раду. Але ж як тепер бути? Усе життя з тим пудлом ходити? Засміють! Це ж бо й бояриню свою не поцілуєш! Ой, горе!
   А за столом – потіха, якої давно вже не було.
   – Чи вам, мій друже, не смакує? – допитувався король. – Спробуйте ось цього лебедя, котрого я вполював. Тане в устах. Навіть жувати не треба.
   Король говорить, а всі мало не лускають від реготу. Врешті боярин не витерпів і покликав Олелька.
   – Слухай, я хочу викупити свою бороду назад.
   Він це сказав тихенько, а Олелько давай на увесь стіл:
   – Чуєте! Боярин Струмило хоче викупити свою бороду! Нарайте мені, панове, яку ціну правити!
   Ну, тут посипалися ради, як з мішка раки. Годі те все перелічити, що дотепні гості вигукували.
   Врешті Олелько сказав:
   – Як дасте тисячу золотих – борода ваша. Бояринові аж подих перехопило. Добра вийшла оборудка! Та за такі гроші скільки б він жеребців міг купити!…
   – Вісімсот! – випалив боярин.
   – Ну, знайте моє добре серце, – погодився Олелько, – по руках!
   І так ото боярин вернув свою бороду назад, а королівський блазень заробив купу грошей.

ПОЦІЛУНОК ЗА ПЛАЩ

   Кажуть, що нема ніде таких хитромудрих жінок, як у Львові. Але Олелько мав то в носі.
   Король подарував Олелькові дуже гарного плаща і той, пишаючись ним полюбляв гуляти містом.
   Проходячи повз дім тисяцького, Олелько побачив у вікні його молоду жінку.
   – Який у тебе розкішний плащ! – прицмокнула жінка.
   – Еге, мені його подарував сам король. Але якщо ти дозволиш себе поцілувати, я віддам тобі цього плаща.
   – Жартуєш! – не повірила та.
   – Чого мені жартувати? Дай цьомка і забирай.
   Молодичка зиркнула направо, зиркнула наліво, вихилилася з вікна і чмок блазня у губи. Потім зірвала йому з плечей плаща і зникла.
   Але Олелько не збирався так просто позбуватися плаща. Він покликав її і попросив пити. Молодиця подала йому воду в глиняному горняткові. Блазень напився і розбив горня об землю.
   Після цього сів на призьбі і став чекати господаря. Коли тисяцький повернувся додому, то дуже здивувався, уздрівши під хатою Олелька.
   – Чому ти сидиш тут? Маєш до мене якесь діло?
   – Та ні. Я проходив повз твій дім і попросив напитися. Твоя жінка подала мені воду, але я впустив горня і розбив. Тоді вона взяла у мене плаща, якого мені подарував король.
   – Навіщо?
   – В заставу.
   – Що за дурниця! Дідько з ним, тим горнятком. Гей, Насте! Ану верни плаща Олелькові! За якесь дурне горнятко ти взяла плаща? Та ще в кого – в королівського блазня! Хочеш аби з нас увесь двір сміявся?
   Так ото Олелько н повернув собі плаща назад.

ОСТАННЯ ВИТІВКА БЛАЗНЯ

   Після смерти короля Данила сів на престол молодий король Лев. Олелько на ту пору вже зістарився і для нього настали тяжкі часи. Жив він з жінкою бідно, а піти знову до королівського двору блазнювати в поважному віці вже не випадало.
   Одного ранку сиділи вони з жінкою біля печі та й журилися, а в хаті – ні рісочки, ні пляшечки.
   – А тоді ж на нашім весіллі сам король гуляв! – зітхала його жінка.
   – І лилось вино рікою! І аж два бики було запечено! – облизався Олелько.
   – Ледве ще перед смертю колись так добре наїмося.
   Згадка про смерть війнула метеликом в Олельковій голові і закружляла вихором.
   – Є! – ляснув себе долонею по чолі.
   – Що є? – здивувалася жінка.
   – Є спосіб, як дістати гроші! Піду до короля і скажу, що ти померла, а грошей на похорон катма. Хай мені дасть сотню талярів. Що ти на це?
   – Ну коли іншої ради нема, то нехай і така буде. Тільки ж ти плач і побивайся, а то не повірять тобі.
   – От лихо! Чого-чого, а плакати я не вмію. Усе життя тільки те й робив, що когось смішив.
   – Зараз навчишся, – сказала жінка і несподівано сипонула попелом чоловікові в очі. Олелько зойкнув та кинувся до води. Коли врешті промив очі. вони були червоні, як буряки і сльозилися.
   – Ну, тепер мені й самій плакати хочеться, як на тебе погляну, – сказала жінка, і старий блазень поплентався до королівського замку.
   Всю дорогу тер сльози і шморгав носом. Коли він врешті з'явився перед королем, який саме оглядав жеребців на конюшні, вигляд у нього був просто жалюгідний.
   – О, хто до нас прийшов! – вигукнув король. – А чого ти такий зарюмсаний? Яке в тебе горе?
   – Ой, ясний королю! Таке горе! Таке горе! Жінка моя, царство їй небесне, померла, а я не маю за що її поховати і поминки справити.
   – Що ти кажеш? – похитав головою король. – Горе в тебе і справді велике. Самим співчуттям я тобі не поможу, зате грошей дам. Сто талярів тобі вистачить?
   – Ой вистачить, пануньцю, вистачить.
   Узяв Олелько гроші, прийшов до хати, а жінка й каже:
   – Слухай, старий. Коли тобі вдалося, то мусить і мені вдатися. Піду я до королеви Констанції та скажу, що ти помер, мусить і вона зласкавитися.
   Олелькові це припало до вподоби, і він погодився. Жінка прийшла до королівського двору, рвучи на собі волосся і ридаючи так, аж усі пси на обійсті скавуліли.
   Констанція підрізала в салу троянди. Вона не знала Олелькової жінки, але служниці їй пояснили хто це така. Вона співчутливо вислухала історію Олелькової смерті й сама просльозилася.
   – Чи вистачить вам сотні талярів? – несміливо спитала королева.
   – Вистачить, ясна пані, хай Бог вас тримає в своїй опіці! Повернулася блазнева жінка з грошима додому, і заходились вони готувати обід, бо ще до її приходу Олелько накупив і м'яса, і ярини, і доброго пива та вина. Настала обідня пора і в королівському замку. Щойно зібралася за столом уся родина, король важко зітхнув і сказав:
   – Бідний Олелько! Таку має страту – померла йому жінка.
   – Що ви кажете! – сплеснула долонями королева. – Та ж я недавно її бачила! Прийшла до мене, бо якраз помер Олелько.
   – Це неможливе! – заперечив король. – Олелько не вмер, це його жінка померла!
   – Ви щось наплутали. Жінка його жива, а от Олелько якраз і помер! – стояла на свому королева.
   – Та я його вранці бачив! Мав спухлі червоні очі і шморгав носом! Те саме робила і його жінка.
   Врешті король послав когось із своєї челяді переконатися, яка в тім правда.
   – Ясний королю, – виголосив посланець, коли повернувся. – Олелько сидить на порозі і гірко плаче, а його жінка лежить на столі.
   – Ну, певно, то твій челядник, от він і свідчить на твою користь, – сказала королева і послала натомість свою служницю.
   Та небавом повернулася і каже:
   – Моя пані! Я бачила згорьовану Олелькову жінку коло його тіла на столі. Бідний Олелько вмер вранці.
   І ото вже було занадто. Король і королева перервали обід і обоє подалися до Олелькової хати. Коли увійшли всередину, то побачили на столі обох: Олелька і його жінку. Обоє виглядали на таких мертвих, що мертвіш і не буває.
   – Дам п'ятсот талярів тому, хто мені скаже правду! – вигукнув король Лев. І тої ж миті Олелько зірвався, мов ошпарений:
   – Слава найяснішому королеві! Ваші слова і мертвого на ноги поставлять. Дайте ті гроші мені, бо лише я один знаю всю правду, а ніхто інший тих грошей не потребує так сильно, як я і моя жінка!
   – Бігме правду каже, – підтвердила його жінка і теж встала зі столу. Король якусь хвилю дивився на них грізними очима і вже здавалося, що ось-ось гримне грім, але коли першою розсміялася королева, то й він не стримався. Заплатив Олелькові п'ятсот талярів і призначив до кінця віку для нього утримання.

КОРОЛЬ ЛЕВ

МЕЧ І ПІХВИ

   З галасом і гуркотом увірвався до короля боярин Корнило. За руку він тримав якогось переляканого юнака і репетував не своїм голосом.
   – Що сталося? – здивувався король. – Чи ти не знаєш, як себе слід поводити в королівських палатах?
   Боярин штурхонув юнака на підлогу так, що той упав на коліна.
   – Нехай він признається, що зганьбив її і я вб'ю його! Нехай тут перед всіма признається!
   – Зачекай. Кого він зганьбив?
   – Мою доньку!
   – Маєш на те докази?
   – Які ще докази? Нині вранці я спіймав їх на гарячому! Ніжилися в постелі!
   – Ну, тоді я не розумію твого гніву. Чому б тобі їх не вженити? А я й сватом буду.
   – Нізащо! Ніколи! Тільки меч нас розсудить! – пінився боярин. – Він учинив наругу!
   – Меч? – перепитав король. – Добре. Ось тобі меч. Він подав бояринові меча, а сам узяв у руки піхви.
   – Вклади мені свого меча у піхви.
   Та тільки хотів боярин це вчинити, як король – раз – і повернув піхви другим боком.
   – Королю! – вигукнув боярин. – Як же я вкладу меча? Ти не даєш мені!
   – Ось так би й донька твоя могла зробити. Якби не хотіла, тоді б і не дала. А як дала, то не кричи про наругу. Можеш тепер хіба обох їх убити, бо юнак цей завинив не більше за неї.
   По тих словах король підвів хлопця з колін і сказав, аби той пішов до своїх батьків і сповістив їм про весілля та що король сам за вгощення подбає.
   Юнак чкурнув щодуху, ледве гамуючи радість, а боярин посопів-посопів, та врешті визнав, що король справедливо усе розсудив, і поплентався додому, щоб доньку і дружину потішити.

ПІДКОВА І ДУКАТ

   Король Лев славився своєю силою, адже він на полі бою одним ударом розрубував рицаря в латах навпіл.
   Одного разу піді Львовом кінь його загубив підкову і король змушений був спинитися коло кузні.
   Коваль був парубком молодим і, не впізнавши короля, не віддав йому належних почестей.
   – Чи маєш ти готові підкови? – спитав король.
   – Маю, чому б і не мати?
   – Але будь-яка підкова мені не годиться, бо й кінь у мене не будь-який. Коваль зміряв оком коня, вибрав підкову і сказав:
   – Оця мусить бути якраз.
   Король узяв підкову, покрутив у руках, далі вхопив її за обидва кінці і – рраз! – розламав навпіл.