Якраз навпаки. Звертали увагу. Але без тіні обурення. Навпаки – з вдячністю.
І вдячність належала тому безіменному монахові, який приставлений був до дзиґаря і пильнував за ним. Одного вечора він піднявся на вежу і побачив, як татарські загони мчать до Галицької брами.
Що було робити? Кричати? Але хто почує з такої висоти?
І тоді чернець перевів велику стрілку дзиґаря на п'ять хвилин уперед – якраз на ту вечірню годину, коли зачинялися брами міста. Щойно пролунав дзвін дзиґаря, брами зачинилися. І саме вчасно – татари уже були під мурами.
З тих пір у пам'ять цієї події дзиґар „Бернардин”, як прозвали його львів’яни, завше спішив на п'ять хвилин.
Звідси вгору вела стрімка стежка до каменярні, а збоку стояла дуже глибока криниця, з якої давно вже не брали води. Може, тому, що містилася вона на узбіччі, почали її навідувати люди, яким набридло життя. Важко сказати, коли вперше тут знайшли самогубця, але знаходили їх часто. При цьому окремі з них виглядали так, що відразу було видно – не самі вони туди вскочили. Одного разу добули звідти пару закоханих. Вістка хутко поширилася містом і подібні випадки почастішали.
Врешті – решт владі міста все це осточортіло і вона розпорядилася студню засипати. І добре зробила. А проте це місце продовжувало випромінювати жах. Тепер – завдяки привидам.
Духи самогубців час від часу нагадували про себе, з'являючись запізнілим перехожим.
Коли траплявся якийсь сміливець, що проходив неподалік серед ночі, то міг бачити білі постаті довкола криниці. Духи, побравшись за руки, рухалися в якомусь сонливому танку.
Після того, як у 1848 році цісар відмінив панщину, пани усе не могли з цим змиритися і бунтувалися. Врешті цісареві набридло слухати їхні нарікання та втихомирювати бунт і він поставив умову:
– Якщо ви у Львові насипите таку високу гору, щоби з неї Відень можна було побачити, я верну вам панщину.
Пани вхопилися за цю можливість і кинулися насипати гору. Землю возили тачками, носили в лантухах, у ряднах, і що тільки насиплять кілька метрів, зараз котрийсь вибереться нагору і дивиться в далекогляд, чи не видно Відня. Та ба – занизько.
Довго вони возили ту землю, аж їм руки німіли, ноги вгиналися і в голові наморочилося. Та так і не зуміли висипати достатньо високу гору і мусили покинути те невдячне завдання. А щоб робота не пропала намарне, присвятили її Люблінській унії.
Якраз на ту пору нагодилися школярі та почали гультяя ганьбити:
– Як же вам не соромно у святому місці такі нісенітниці виспівувати?! Та ці невинні слова так розлютили гульвісу, що він вихопив шаблю і кинувся на школярів.
Либонь він не усвідомлював того, що чинить, і шабля, свиснувши в повітрі, розрубала плече одного зі школярів. Тільки тоді він схаменувся і, побачивши, що зчинився гвалт, кинувся тікати. Але брами міста вже були зачинені.
Тим часом з усіх сторін збіглися розлючені міщани, а що кожен тримав у руках як не шаблю, то дрючок, шляхтич не вигадав нічого мудрішого, аніж сховатися в кляшторі домініканів. За давнім звичаєм, кожному, хто рятував своє життя втечею, надавався притулок у будь-якій церкві чи монастирі, а переслідувачі не мали права ступати на святе місце.
Однак міщани і школярі були настільки роздратовані, що виламали двері монастиря і були б гультяя убили, якби на цю пору не з'явився бургомістр з двома райцями. Ледве їм вдалося вгамувати людей. Натомість Єронимові запропонували, аби віддався на ласку магістратського суду.
Шляхтич не мав вибору і врешті здався. Сторожа відвела його до в'язниці. Наступного дня шляхтич постав перед судом війта і лавників. Вина затриманого була безперечна, та він і сам, протверезівши, не боронився, а лише пригнічено слухав свідчення очевидців. З таким самим пригніченням вислухав він і присуд на страту.
Родина засудженого не марнувала часу і вдалося їй підкупити ката. Єроним про те нічого не знав, але йшов на страту з гордо піднятою головою. Перед тим, як вивести його з в'язниці, вволили його останнє бажання – принесли з винярні глечик мальвазії. Це виразно підняло дух засудженого, і він уже не відчував такого розпачу.
На Ринку зібралося людей видимо-невидимо, але в їхніх очах непомітно було співчуття. Кат уже чекав біля стовпа перед Ратушею, біля якого відбувалися страти. Цей стовп називався пранґером і зараз міститься в подвір'ї історичного музею. Єроним ковзнув поглядом по натовпу і помітив, що хтось подає йому знаки, але роздивитися не встиг, бо кат узяв його за руку і підвів до колоди.
– Клади голову, – пролунав хрипкий голос ката.
Єроним перехрестився, став на коліна і поклав голову. Катівський меч злетів у повітря, юрба затамувала подих. Та, коли меч опустився на шию Єронима, то не відрубав її, а лише легко поранив. У натовпі невдоволено загули. Війт дав знак продовжувати і кат рубонув ще раз. Але й цього разу меч завдав лише рану.
Тут уже всі прийняли це за Господній знак і війт зупинив страту, а порадившись із райцями, дарував Єронимові життя. Рани вдалося загоїти і незабаром шляхтич уже писав скарги до короля на міську раду.
Але історія на тім не закінчилася. Кат, який зрадив своє ремесло і взяв у лапу, незабаром помер. А дух його неприкаяний не знайшов спокою і частенько серед ночі з'являвся львів'янам на Ринку, якраз на тому місці, де відбувалися страти. Дух ката загрозливо розмахував мечем і щось намагався гукати, але з горла виривалося лише нерозбірливе булькотіння. Нікому він шкоди не причиняв і поступово запізнілі перехожі так осміліли, що самі почали зачіпати примару, навіть склали пісеньку:
Пане майстер, де ся дів?
Шо ти нині зночі їв?
Чи собаку, чи кота —
То для тебе смакота!
І тоді розлючений дух вискакував з-поза прангера і махав мечем. Кажуть, що й тепер, коли проказати ці слова опівночі біля прангера, то з явиться примара.
В каплиці Домагаличівській, котра присвячена була найсвятішій Панні Марії, був завше великий тлум люду. Особливо це стосувалося тої пори, коли загрожували Львову війни і лихоліття.
Трапилося так, що один челядник зайшов до каплиці помолитися, маючи у кишені сто дукатів панських, зав'язаних у хустинку. І коли він, занурений у молитву, клячав серед тлуму, викрав йому хтось ті гроші.
Після отченашу вийшов дворянин з каплиці і раптом спостеріг пропажу. Кинувся з плачем назад і, пропхавшись поміж людей, почав із жалем нарікати перед найсвятішою Панною, що саме тоді, коли він їй молився, у нього вкрали гроші.
– Що ж я тепер панові свому скажу? – бідкався він. – Де ж він повірить, що в такому святому місці можуть обікрасти? Прошу тебе, Діво Маріє, поможи мені, бо ж то через тебе мені біда така сталася.
Врешті у розпачі рушив до виходу. І так ото, виштовхуваний тлумом, відчув, як підказує йому якийсь таємничий голос: „Якщо комусь у святому місці випадає красти, спробуй і ти щастя”.
Челядник, сам собі дивуючись, пірнув рукою до кишені якогось чоловіка, що поруч нього пробирався до дверей, і витяг досить тяжкенького вузлика. Хутенько кинув собі за пазуху і поквапився додому.
Всю дорогу, йдучи містом і стрічаючи багацько перехожих, навіть не важився зиркнути на ту крадіж. Щойно в хаті витяг вузлика і побачив, що ті ж таки гроші панські назад собі вернув.
Та от настала якась лиха пора – почали пропадати люди. Не відразу виявилося, що людей викрадає лютий лев. Він підстерігав свою здобич на одній з гір, де мав свою печеру, а потім зненацька стрибав і вбивав одним ударом лапи. Після цього спокійно волік у печеру і з'їдав. А що чинив це лише тоді, коли бачив людину на самоті, то довго ніхто й здогадатися не міг про його існування.
Вистежив лева один старий мисливець. Він по слідах прочитав, що на горі живе якийсь страшний звір і то, певно, вій убиває людей. Мисливець сховався на дереві з запасом харчів і води та сидів там три дні й три ночі, аж поки не побачив на власні очі велетенського хижака.
В селах зчинився переполох. Вже ніхто не наважився наодинці вирушати в дорогу, ба, навіть наближатися до тієї гори. Та це не помогло, бо зголоднілий лев почав прокрадатися поміж самі хати і там нападав на людей.
Які лише пастки для нього не готували, яких лише способів не вигадували – нічого не помагало. Чутка про лютого лева розлетілася по всіх околицях.
І от врешті з'явився хоробрий лицар, який відважився убити лева. Він приїхав із самого Києва. Усі збіглися на нього поглянути і з нетерпінням чекали, коли ж він рушить на звіра. Та лицар не квапився.
Перше, що він зробив, це переговорив з місцевими ковалями й замовив у них такі лати, щоб їх жодна потвора роздерти не могла. День і ніч ковалі кували лицарські лати, а вранці з'являвся лицар, брав ті лати в обидві руки, вдаряв їх об коліно і лати розламувалися. Лицар, сумно зітхаючи, покидав кузню, а ковалі знову бралися до роботи. Тим часом лицар ішов до іншої кузні, де кували меча. Там також кипіла робота без перепочинку. Лицар брав свіжовикутий меч, кілька разів змахував ним у повітрі, а тоді з силою бив по кувадлі. Меч розлітався на друзки, а лицар, похнюпившись, плентався до шинку. Там він сидів за пугарем вина і думав, як же подолати лева без надійних обладунків?
Одного разу забрів до корчми пустельник. Він якраз мандрував до Києва на прощу і зайшов підкріпитися. Ото він побачив зажуреного лицаря та й питає у корчмаря:
– Чого той лицар такий сумний?
Корчмар оповів, яка біда запанувала в їхніх краях, а пустельник і каже:
– Я знаю, як викувати лицареві обладунок, щоб ніяка звірина його не пошкодила.
Лицар, як почув ті слова, враз голову підвів.
– Треба, – каже пустельник, – лати й меча скропити кров'ю невинної панни. Отоді ніяка сила їм не буде страшна.
Всі, хто був у корчмі, завмерли, гарячково обмірковуючи слова пустельника.
– Тут таке діло, – сказав корчмар, – що треба громаду зібрати і порадитись. Самі ми цього не подужаємо.
От вони вдарили в дзвони і зібрали громади з навколишніх сіл. Пустельник став перед ними й повторив те саме, що в корчмі. Нікому й на думку не спало засумніватися в словах такого поважного чоловіка. Одна біда – де таку панну взяти. Воно, звичайно, багацько дівчат є, але хіба котрась погодиться свою кров віддати?
– А й не треба, щоб одна аж стільки крові пожертвувала, – каже пустельник. – Нехай зберуться усі дівчата, і проколять собі голками мізинні пальці, то по крапельці-дві вцідять.
Так вони і зробили. Усі дівчата зійшлися до казана, якого встановлено було під кузнею, і почали кров свою скапувати. Котра одну краплю давала, котра – дві, а котра й удесятеро більше не шкодувала.
Незабаром у казані назбиралось стільки крови, що ковалі змогли у ній лати скупати і меча загартувати. Лицар узяв лати, вдарив об коліно, – а вони ані не зігнулися. Тоді він мечем як рубоне по ковадлі – так ковадло й розкололося.
– Ну, тепер, – каже, – я готовий.
Вбрався він у ті лати й пішов до левиної печери. А лев був добряче виголоднілий і саме збирався на лови. Коли дивиться – здобич йому сама у пащу йде.
Лев заревів, вишкірив ікла та з розгону кинувся на сміливця. Не встиг той і мечем змахнути, як лев уже впав на нього усіма своїми чотирма лапами. Тільки лати цей удар витримали, а лев даремно пазурі поламав.
Лицар змахнув мечем і відрубав леву голову. Наштрикнув її на меча й поніс показати людям.
З тих пір цю гору так і прозвано було горою Лева. І місто таку ж назву дістало.
Нічна сторожа перелякано хрестилася.
Привид мав свою історію. Колись львівські судді погано розібралися зі справою і засудили невинного на муки в катівні та кару смерти. Згодом помилка виявилася, але вже було пізно.
Звідтоді й почала чорна труна з'являтися як вічна осторога для суддів.
А щоб завше про той випадок пригадували, розбираючи нову справу, на обкладинці лавничої книги, де містилися судові рішення, написано великими літерами: "ПАМ'ЯТАЙ ПРО ТРУНУ, ЩО ПО СХОДАХ І ЗАЛАХ ХОДИЛА".
Кожен, хто брав до рук лавничу книгу, відразу чув, як йому мороз попід шкіру йде. І добре думав, перш ніж приректи когось на тяжку кару.
КОРОЛЬ ДАНИЛО І ЙОГО БЛАЗЕНЬ ОЛЕЛЬКО
– Найясніший королю, дозволь мені хоч сьогодні відлучитися, бо маю пильну справу.
– А то ж яку? – здивувався Данило.
– Та от, мушу книги свої просушити, щоби цвіллю не взялися. Король, зваживши на це, відпустив Олелька, а той, прихопивши ряднину, постелив її в садку та й задрімав любенько голічерева.
Десь так надвечір вийшов король і собі в садок, а з ним і бояри гуртом. Аж бачать – лежить Олелько та аж носом посапує.
– Гей, Олельку! – гукнув його король. – Чи ти вже просушив свої книги?
– Ага, якраз сушу.
– Де ж вони? – здивувалися всі.
– Та осьдечки! – ляснув себе по голові Олелько і склепив повіки.
– Куме! – схопив його за плечі Олелько. – Що з тобою?
Кум мовчки розгорнув хустину і показав розчавлену крашанку. З тих шкаралупок, які зосталися, можна було здогадатися, що взори на крашанці вимальовані надзвичайні, але що ж – тепер це тільки шкаралупа.
– І ти через цюю крашанку зажурився?
– Знав би ти, що воно за крашанка! – зітхнув кум. – Малювала її моя бояриня. А боярин оце послав мене, щоб я заніс королю. От я несу, несу, коли звідки-незвідки дітлашня висипала та й на мене. Я спіткнувся… і ось… сам бачиш…
– Куди ж ти намірився?
– А світ за очі. Що я поясню бояринові? Він у мене знаєш який? Так у пику й затопить, не дивлячись, що неділя свята.
– Е, куме, не журися. Ходімо разом до короля, може, що вигадаємо. Прийшли вони до замку і Олелько сказав:
– Давай мені свою крашанку, а сам отут почекай.
Узяв він згорток і поніс його обережненько, високо ноги піднімаючи та калюжі обходячи, а як на сходи ступив, то уже так ішов, як той бузьок по болоті.
Сторожа на дверях витріщилася й не могла ніяк второпати, що це Олелько викомарює.
– Гей, Олельку! Що несеш за скарб?
– А таки скарб, таки скарб, братчику. Несу для короля крашанку від боярина.
– Певно, неабияка, крашанка!
– Не те слово! Не крашанка, а чудо!
– Ну, то, певно, дістанеш за неї віддарунок, еге?
– Певно, щось дістану. Але тут сторожа галябарди схрестила.
– Мусиш, Олельку, зачекати. Королівська родина ще снідати не скінчили і нікого чужого бачити не бажають.
– Хіба я чужий? – здивувався Олелько. – Та я, можна сказати, найрідніша людина для короля. От побачите, що він вам ще по золотому дасть за те, що впустили.
– А ти нам що даш?
– А вам я віддам те, чим мене король нагородить.
– Ну, дивися нам! З нами жарти погані. Йди, але пам'ятай, що обіцяв. Олелько пройшов у замок, але коло дверей, котрі вели до королівської їдальні стояло ще двоє охоронців.
– Стій! – спинили вони Олелька. – Ще сніданок не скінчився.
– Але я не можу чекати. Несу дуже цінний дарунок.
– А нам що до того? Велено не пускати, ми й не пускаєм. Однак Олелько вперся, мов той віслюк, і посунув таки до дверей.
– Куди преш? – стали на дорозі вояки. – Кажуть тобі зачекай!
– Яке там чекай?! Ви що, забули з ким справу маєте?
І тут, коли сторожа почала його відпихати, Олелько вдав, наче його не знати як сильно штовханули й гугупнув, як довгий, на підлогу.
Цієї хвилі розчахнулися двері і з'явився на галас король:
– Олельку! А то що з тобою, небораку?
Олелько зі сльзами на очах розгорнув хустину, а там – дрібненька шкаралупка.
– Яй-яй-яй! – забідкався він, – Що я свому кумові скажу? Та ж боярин заб'є його! Яй-яй-яй!
Сторожа перелякалася:
– Він сам упав, ми його ледь-ледь відтрутили. Хто ж його знав…
– Ага – сам! – бідкався Олелько. – Що ж тепер буде? Ой, горенько моє!
– Ну, ну, заспокойся, – сказав король. – Нічого страшного не сталося. Ти ж не винен. Ось дай мені цю шкаралупку. Ніхто й знати не буде, як воно сталося. Так, чи ні? – спитав у сторожі.
– Та щоб нам Перун голови потовк, коли щось сталося! – в один голос відказали вояки. – Нічого ми не бачили й не чули.
– Ну, от і добре. На, Олельку, передай свому кумові оці гроші від короля та скажи, хай подякує від мене бояринові. А тобі ж, небораці, теж треба щось дати, щоб свято не було зіпсоване?
– А можна, я сам собі нагороду виберу? – втішився Олелько.
– То й вибери, – стенув плечима король.
– Нічого не прошу, тільки прошу десять канчуків по голому задку.
– Звар'ював! Та ніколи в житті!
– А ви ж обіцяли!
– Де ж я думав, що в тебе аж така забаганка буде. Та ще й проти Великодня!
– Ну, тоді я всім розповім, що королівська обіцянка дурному цяцянка, – стояв на свому Олелько.
– Ага, то ти так! – кивнув король. – Добре. Дістанеш свою нагороду. Ану, сторожа, вліпіть йому десять гарячих.
– Гов! Тпру! – спинив раптом Олелько вояків, що вже було кинулися до нього. – Не мені ся нагорода, а тим, що за дверима. Я пообіцяв їм, що коли пропустять мене, то дістануть все, чим король мене обдарує. Ну, то прошу – вони вже там з нетерплячки самі крашанку знесли.
– Що? – спитав король. – Мою сторожу вдалося підкупити? Дайте їм десять канчуків від Олелька та ще десять від мене, аби пам'ятали. Але не нині. Після свят.
Почувши теє, Олелько відразу наїжився:
– Пхе, є чим дивуватися. Коли я захочу, то й не таке ще намалюю і то хутше за нього.
Король піймав його за язик:
– Справді? О, то я мушу переконатися у твоїй змисності. Чи готовий ти з лядським маляром позмагатися?
– Хоч би й зараз.
Велів король принести дощинки. Одну для маляра, другу для Олелька.
– З парсунами довго воловодитись, – сказав король. – Що б ви намалювали таке, аби хутко було?
– Я можу намалювати будь-якого звіра хутше, аніж ти королю п'ять ковтків пива вихилиш.
– Ото! А я не одного, а цілих п'ять звірів намалюю, – сказав Олелько. Король узяв кубок з пивом, ковтнув уперше і відразу маляр заходився малювати. Олелько тим часом і собі пива вточив і що король надіп'є з кубка, то й собі хильне.
– Начувайся, Олельку, – сказав король, – я вже четвертий ковток роблю. Після п'ятого дістанеш по м'якому місці, щоб дурно не нахвалявся і часу мені не марнував.
– Не бійтеся, зараз і я до роботи візьмусь. Мушу ж я обмислити, що маю малювати… Ага, вже знаю.
І тут Олелько вмочив усі п'ять пальців у червону фарбу й вивів на дощинці п'ять хвилястих ліній. Зробив це якраз упору, бо щойно король підніс востаннє кубок до вуст, то й маляр скінчив дикого вепра малювати.
– Я виграв, – сказав Олелько.
Король так і завмер з роззявленим ротом. Такого зухвальства він не сподівався.
– Ти виграв? А що ж ти ото наквацяв?
– Як обіцяв – цілих п'ять звірів.
Всі присутні обступили Олелька з його малюнком.
– Яких звірів? – спитав король.
– П'ять дощових хробаків.
Регіт струсонув залою. Сміявся навіть лядський маляр. Мусив і він визнати, що Олелько таки виграв.
Перед самою стратою примчали на конях бояриня з синами і кинулися благати в короля милосердя. Але той перебував у гніві й слухати нічого не хотів.
Тоді бояриня припала до Олелькових ніг з надією, що, може, хоч улюбленець королівський зуміє врятувати чоловіка.
Олелько не витримав того плачу і звернувся до короля:
– Найясніший королю…
– Замовкни! – обірвав його той на півслові.
– Благаю!
– Олельку! – знову гримнув король. – Що б ти не попросив – обіцяю, що не виконаю твоєї просьби!
– Та я тільки й хотів сказати, що ви, як завше, справедливі. І я прошу вас уклінно: покарайте цього негідника на горло! Він теє заслужив.
Данило грізно блиснув очима, але мусив визнати, що Олелько його обхитрував, і тільки рукою махнув. Боярина було помилувано і повернувся він щасливо на свої добра.
– Олельку, скажи мені, кого більше при нашому дворі – сліпих чи зрячих?
– Сліпих, – без роздумів випалив Олелько.
– Як то сліпих? – здивувався король. – А можеш це довести?
– Певно, що можу. Тільки дай мені на допомогу писаря. Нехай стоїть коло мене і записує все, як я йому підповім.
Наступного дня зранку посеред замкового подвір'я простелив Олелько ряднину, поклав собі межи ніг гуску і заходився її скубати. За спиною в нього стояв писар з воловою шкурою, що була поділена на дві половини. Зліва мали вписуватися усі сліпі, а справа – всі видющі.
Не довго й чекати довелося, як на подвір'ї з'явився король і був дуже здивований, побачивши таку картину.
– Олельку, а то що ти робиш з самого рання?
– Гуску скубу, – відказав незворушно той.
Король стенув плечима і одійшов. Провівши його очима, Олелько звелів писареві:
– Запиши його величність до сліпців.
Впродовж цілого дня з'являлися на подвір'ї бояри й боярині, воєводи й посадники, князівни й княжичі, королівни й королевичі і рідко хто з них не спинявся й не цікавився в Олелька, чим же він таким займається. І на всі оті запитання відказував Олелько терпляче:
– Гуску скубу.
Як почало сутеніти і король сів вечеряти зі своїм почтом, з'явився Олелько з обскубаною гускою і з писарем.
– Ну, що, Олельку, чи склав ти вже списки сліпих і зрячих?
– Аякже, все в мене готово. Ось прошу послухати. І писар першим сліпцем зачитав самого короля.
– Олельку? Ти мене зарахував до сліпців? Як то можливе?
– Самі згадайте, як вранці сидів я та й скубав гуску, а ви запитали мене, що я роблю.
– Ну?
– Якщо ви не бачили, що я роблю, то як можна вважати вас зрячим?
Всіх, хто запитував мене про це, я велів записувати серед сліпців. А зрячих виявилося зовсім мало. І я тішуся, що серед них також наш королевич Левко. Він тільки й гукнув мені: "Боже помагай."
Але смерть на жодні накази увага не звертає. Надійшов той чорний день, коли кінь таки здох. А кожного обійняв такий страх, що вже подумки з родиною прощався.
Якраз на ту пору нагодився Олелько.
– Гей. Грицю! Ти чого так набурмосився? – спитав головного конюха.
– Та ти не знаєш, який наказ дав мені король. Мусив я служити його коневі, як свому панові. А хто сповістить про смерть коня, того до ката відправлять. Нині той кінь витяг ноги, а я сиджу і думаю, що маю далі робити. Чи наперед з родиною попрощатися, чи до замку піти і все як є розповісти. За мене ж бо ніхто цього не зробить.
– Погано ти, Грицю, своїх друзів знаєш, – сказав Олелько. – Я піду до короля і скажу йому новину. А ти можеш більше голови не сушити.
І таки подався Олелько до короля, став перед ним і каже:
– Милостивий пане мій, чи знаєте новину?
– А то яку?
– Ваш коханий кінь їсти не їсть, пити не п'є, дихати не дихає і рухати не рухається.
– То він, напевно здох! – вигукнув король.
– Правда ваша, але то не я сказав, а ви. І можете собі самі з катом домовитись. Бо я вже в тім не дуже тямлю.
Король розсміявся і нагородив Олелька за таку дотепну витівку.
І вдячність належала тому безіменному монахові, який приставлений був до дзиґаря і пильнував за ним. Одного вечора він піднявся на вежу і побачив, як татарські загони мчать до Галицької брами.
Що було робити? Кричати? Але хто почує з такої висоти?
І тоді чернець перевів велику стрілку дзиґаря на п'ять хвилин уперед – якраз на ту вечірню годину, коли зачинялися брами міста. Щойно пролунав дзвін дзиґаря, брами зачинилися. І саме вчасно – татари уже були під мурами.
З тих пір у пам'ять цієї події дзиґар „Бернардин”, як прозвали його львів’яни, завше спішив на п'ять хвилин.
СТУДНЯ САМОГУБЦІВ
Піднявшись вулицею Кривоноса до того місця, де вона перетинається з вулицею Довбуша, ми опиняємося біля місцини, яка викликала колись моторошний острах у кожного львів'янина.Звідси вгору вела стрімка стежка до каменярні, а збоку стояла дуже глибока криниця, з якої давно вже не брали води. Може, тому, що містилася вона на узбіччі, почали її навідувати люди, яким набридло життя. Важко сказати, коли вперше тут знайшли самогубця, але знаходили їх часто. При цьому окремі з них виглядали так, що відразу було видно – не самі вони туди вскочили. Одного разу добули звідти пару закоханих. Вістка хутко поширилася містом і подібні випадки почастішали.
Врешті – решт владі міста все це осточортіло і вона розпорядилася студню засипати. І добре зробила. А проте це місце продовжувало випромінювати жах. Тепер – завдяки привидам.
Духи самогубців час від часу нагадували про себе, з'являючись запізнілим перехожим.
Коли траплявся якийсь сміливець, що проходив неподалік серед ночі, то міг бачити білі постаті довкола криниці. Духи, побравшись за руки, рухалися в якомусь сонливому танку.
КОПЕЦЬ ЛЮБЛІНСЬКОЇ УНІЇ
На львівському передмісті оповідали свою історію про те, як насипано було пагорб.Після того, як у 1848 році цісар відмінив панщину, пани усе не могли з цим змиритися і бунтувалися. Врешті цісареві набридло слухати їхні нарікання та втихомирювати бунт і він поставив умову:
– Якщо ви у Львові насипите таку високу гору, щоби з неї Відень можна було побачити, я верну вам панщину.
Пани вхопилися за цю можливість і кинулися насипати гору. Землю возили тачками, носили в лантухах, у ряднах, і що тільки насиплять кілька метрів, зараз котрийсь вибереться нагору і дивиться в далекогляд, чи не видно Відня. Та ба – занизько.
Довго вони возили ту землю, аж їм руки німіли, ноги вгиналися і в голові наморочилося. Та так і не зуміли висипати достатньо високу гору і мусили покинути те невдячне завдання. А щоб робота не пропала намарне, присвятили її Люблінській унії.
КАТ, ЩО ЗРАДИВ СВОЄ РЕМЕСЛО
У 1508 році трапилася зі шляхтичем Єронимом Добростанським прикра пригода. Повертався він через катедральний цвинтар увечері п'яний як чіп і голосно виспівував батярські пісні.Якраз на ту пору нагодилися школярі та почали гультяя ганьбити:
– Як же вам не соромно у святому місці такі нісенітниці виспівувати?! Та ці невинні слова так розлютили гульвісу, що він вихопив шаблю і кинувся на школярів.
Либонь він не усвідомлював того, що чинить, і шабля, свиснувши в повітрі, розрубала плече одного зі школярів. Тільки тоді він схаменувся і, побачивши, що зчинився гвалт, кинувся тікати. Але брами міста вже були зачинені.
Тим часом з усіх сторін збіглися розлючені міщани, а що кожен тримав у руках як не шаблю, то дрючок, шляхтич не вигадав нічого мудрішого, аніж сховатися в кляшторі домініканів. За давнім звичаєм, кожному, хто рятував своє життя втечею, надавався притулок у будь-якій церкві чи монастирі, а переслідувачі не мали права ступати на святе місце.
Однак міщани і школярі були настільки роздратовані, що виламали двері монастиря і були б гультяя убили, якби на цю пору не з'явився бургомістр з двома райцями. Ледве їм вдалося вгамувати людей. Натомість Єронимові запропонували, аби віддався на ласку магістратського суду.
Шляхтич не мав вибору і врешті здався. Сторожа відвела його до в'язниці. Наступного дня шляхтич постав перед судом війта і лавників. Вина затриманого була безперечна, та він і сам, протверезівши, не боронився, а лише пригнічено слухав свідчення очевидців. З таким самим пригніченням вислухав він і присуд на страту.
Родина засудженого не марнувала часу і вдалося їй підкупити ката. Єроним про те нічого не знав, але йшов на страту з гордо піднятою головою. Перед тим, як вивести його з в'язниці, вволили його останнє бажання – принесли з винярні глечик мальвазії. Це виразно підняло дух засудженого, і він уже не відчував такого розпачу.
На Ринку зібралося людей видимо-невидимо, але в їхніх очах непомітно було співчуття. Кат уже чекав біля стовпа перед Ратушею, біля якого відбувалися страти. Цей стовп називався пранґером і зараз міститься в подвір'ї історичного музею. Єроним ковзнув поглядом по натовпу і помітив, що хтось подає йому знаки, але роздивитися не встиг, бо кат узяв його за руку і підвів до колоди.
– Клади голову, – пролунав хрипкий голос ката.
Єроним перехрестився, став на коліна і поклав голову. Катівський меч злетів у повітря, юрба затамувала подих. Та, коли меч опустився на шию Єронима, то не відрубав її, а лише легко поранив. У натовпі невдоволено загули. Війт дав знак продовжувати і кат рубонув ще раз. Але й цього разу меч завдав лише рану.
Тут уже всі прийняли це за Господній знак і війт зупинив страту, а порадившись із райцями, дарував Єронимові життя. Рани вдалося загоїти і незабаром шляхтич уже писав скарги до короля на міську раду.
Але історія на тім не закінчилася. Кат, який зрадив своє ремесло і взяв у лапу, незабаром помер. А дух його неприкаяний не знайшов спокою і частенько серед ночі з'являвся львів'янам на Ринку, якраз на тому місці, де відбувалися страти. Дух ката загрозливо розмахував мечем і щось намагався гукати, але з горла виривалося лише нерозбірливе булькотіння. Нікому він шкоди не причиняв і поступово запізнілі перехожі так осміліли, що самі почали зачіпати примару, навіть склали пісеньку:
Пане майстер, де ся дів?
Шо ти нині зночі їв?
Чи собаку, чи кота —
То для тебе смакота!
І тоді розлючений дух вискакував з-поза прангера і махав мечем. Кажуть, що й тепер, коли проказати ці слова опівночі біля прангера, то з явиться примара.
ЯК ПРЕЧИСТА ДІВА ЧЕЛЯДНИКА ПОРЯТУВАЛА
У 1663 році сталася в нашому місті дивна пригода, яку собі ще довго переповідали міщани.В каплиці Домагаличівській, котра присвячена була найсвятішій Панні Марії, був завше великий тлум люду. Особливо це стосувалося тої пори, коли загрожували Львову війни і лихоліття.
Трапилося так, що один челядник зайшов до каплиці помолитися, маючи у кишені сто дукатів панських, зав'язаних у хустинку. І коли він, занурений у молитву, клячав серед тлуму, викрав йому хтось ті гроші.
Після отченашу вийшов дворянин з каплиці і раптом спостеріг пропажу. Кинувся з плачем назад і, пропхавшись поміж людей, почав із жалем нарікати перед найсвятішою Панною, що саме тоді, коли він їй молився, у нього вкрали гроші.
– Що ж я тепер панові свому скажу? – бідкався він. – Де ж він повірить, що в такому святому місці можуть обікрасти? Прошу тебе, Діво Маріє, поможи мені, бо ж то через тебе мені біда така сталася.
Врешті у розпачі рушив до виходу. І так ото, виштовхуваний тлумом, відчув, як підказує йому якийсь таємничий голос: „Якщо комусь у святому місці випадає красти, спробуй і ти щастя”.
Челядник, сам собі дивуючись, пірнув рукою до кишені якогось чоловіка, що поруч нього пробирався до дверей, і витяг досить тяжкенького вузлика. Хутенько кинув собі за пазуху і поквапився додому.
Всю дорогу, йдучи містом і стрічаючи багацько перехожих, навіть не важився зиркнути на ту крадіж. Щойно в хаті витяг вузлика і побачив, що ті ж таки гроші панські назад собі вернув.
ЯК МІСТО ЛЕВА ПОВСТАЛО
Колись дуже давно, коли ще Львова не було, довкола гір тулилися села. Гори були вкриті лісами, і селяни знаходили там надійний сховок від ворогів.Та от настала якась лиха пора – почали пропадати люди. Не відразу виявилося, що людей викрадає лютий лев. Він підстерігав свою здобич на одній з гір, де мав свою печеру, а потім зненацька стрибав і вбивав одним ударом лапи. Після цього спокійно волік у печеру і з'їдав. А що чинив це лише тоді, коли бачив людину на самоті, то довго ніхто й здогадатися не міг про його існування.
Вистежив лева один старий мисливець. Він по слідах прочитав, що на горі живе якийсь страшний звір і то, певно, вій убиває людей. Мисливець сховався на дереві з запасом харчів і води та сидів там три дні й три ночі, аж поки не побачив на власні очі велетенського хижака.
В селах зчинився переполох. Вже ніхто не наважився наодинці вирушати в дорогу, ба, навіть наближатися до тієї гори. Та це не помогло, бо зголоднілий лев почав прокрадатися поміж самі хати і там нападав на людей.
Які лише пастки для нього не готували, яких лише способів не вигадували – нічого не помагало. Чутка про лютого лева розлетілася по всіх околицях.
І от врешті з'явився хоробрий лицар, який відважився убити лева. Він приїхав із самого Києва. Усі збіглися на нього поглянути і з нетерпінням чекали, коли ж він рушить на звіра. Та лицар не квапився.
Перше, що він зробив, це переговорив з місцевими ковалями й замовив у них такі лати, щоб їх жодна потвора роздерти не могла. День і ніч ковалі кували лицарські лати, а вранці з'являвся лицар, брав ті лати в обидві руки, вдаряв їх об коліно і лати розламувалися. Лицар, сумно зітхаючи, покидав кузню, а ковалі знову бралися до роботи. Тим часом лицар ішов до іншої кузні, де кували меча. Там також кипіла робота без перепочинку. Лицар брав свіжовикутий меч, кілька разів змахував ним у повітрі, а тоді з силою бив по кувадлі. Меч розлітався на друзки, а лицар, похнюпившись, плентався до шинку. Там він сидів за пугарем вина і думав, як же подолати лева без надійних обладунків?
Одного разу забрів до корчми пустельник. Він якраз мандрував до Києва на прощу і зайшов підкріпитися. Ото він побачив зажуреного лицаря та й питає у корчмаря:
– Чого той лицар такий сумний?
Корчмар оповів, яка біда запанувала в їхніх краях, а пустельник і каже:
– Я знаю, як викувати лицареві обладунок, щоб ніяка звірина його не пошкодила.
Лицар, як почув ті слова, враз голову підвів.
– Треба, – каже пустельник, – лати й меча скропити кров'ю невинної панни. Отоді ніяка сила їм не буде страшна.
Всі, хто був у корчмі, завмерли, гарячково обмірковуючи слова пустельника.
– Тут таке діло, – сказав корчмар, – що треба громаду зібрати і порадитись. Самі ми цього не подужаємо.
От вони вдарили в дзвони і зібрали громади з навколишніх сіл. Пустельник став перед ними й повторив те саме, що в корчмі. Нікому й на думку не спало засумніватися в словах такого поважного чоловіка. Одна біда – де таку панну взяти. Воно, звичайно, багацько дівчат є, але хіба котрась погодиться свою кров віддати?
– А й не треба, щоб одна аж стільки крові пожертвувала, – каже пустельник. – Нехай зберуться усі дівчата, і проколять собі голками мізинні пальці, то по крапельці-дві вцідять.
Так вони і зробили. Усі дівчата зійшлися до казана, якого встановлено було під кузнею, і почали кров свою скапувати. Котра одну краплю давала, котра – дві, а котра й удесятеро більше не шкодувала.
Незабаром у казані назбиралось стільки крови, що ковалі змогли у ній лати скупати і меча загартувати. Лицар узяв лати, вдарив об коліно, – а вони ані не зігнулися. Тоді він мечем як рубоне по ковадлі – так ковадло й розкололося.
– Ну, тепер, – каже, – я готовий.
Вбрався він у ті лати й пішов до левиної печери. А лев був добряче виголоднілий і саме збирався на лови. Коли дивиться – здобич йому сама у пащу йде.
Лев заревів, вишкірив ікла та з розгону кинувся на сміливця. Не встиг той і мечем змахнути, як лев уже впав на нього усіма своїми чотирма лапами. Тільки лати цей удар витримали, а лев даремно пазурі поламав.
Лицар змахнув мечем і відрубав леву голову. Наштрикнув її на меча й поніс показати людям.
З тих пір цю гору так і прозвано було горою Лева. І місто таку ж назву дістало.
ПРИВИД ЧОРНОЇ ТРУНИ
В давні часи у Ратуші не раз бачили привид. З'являвся він опівночі у вигляді чорної труни, рухався поволі залами і сходами й при тому скрипів та стогнав. Стогін луною розливався по Ратуші, піднімаючись угору, де мешкала сім'я трубача.Нічна сторожа перелякано хрестилася.
Привид мав свою історію. Колись львівські судді погано розібралися зі справою і засудили невинного на муки в катівні та кару смерти. Згодом помилка виявилася, але вже було пізно.
Звідтоді й почала чорна труна з'являтися як вічна осторога для суддів.
А щоб завше про той випадок пригадували, розбираючи нову справу, на обкладинці лавничої книги, де містилися судові рішення, написано великими літерами: "ПАМ'ЯТАЙ ПРО ТРУНУ, ЩО ПО СХОДАХ І ЗАЛАХ ХОДИЛА".
Кожен, хто брав до рук лавничу книгу, відразу чув, як йому мороз попід шкіру йде. І добре думав, перш ніж приректи когось на тяжку кару.
КОРОЛЬ ДАНИЛО І ЙОГО БЛАЗЕНЬ ОЛЕЛЬКО
ОЛЕЛЬКОВІ КНИГИ
Літньої днини, як сонце розлило на все місто своє тепло, Олелько ніяк не міг всидіти в похмурих замкових стінах. Але король, вирішуючи важливі, державні справи, волів його завше мати при собі, щоби жартами обважнілу голову розраджував. Одного разу Олелько не витримав замкової задухи і сказав:– Найясніший королю, дозволь мені хоч сьогодні відлучитися, бо маю пильну справу.
– А то ж яку? – здивувався Данило.
– Та от, мушу книги свої просушити, щоби цвіллю не взялися. Король, зваживши на це, відпустив Олелька, а той, прихопивши ряднину, постелив її в садку та й задрімав любенько голічерева.
Десь так надвечір вийшов король і собі в садок, а з ним і бояри гуртом. Аж бачать – лежить Олелько та аж носом посапує.
– Гей, Олельку! – гукнув його король. – Чи ти вже просушив свої книги?
– Ага, якраз сушу.
– Де ж вони? – здивувалися всі.
– Та осьдечки! – ляснув себе по голові Олелько і склепив повіки.
КОРОЛІВСЬКИЙ ПОДАРУНОК
Великодня неділя видалася сонячна й тепла. Олелько, скінчивши снідати, вийшов на вулицю і відразу ж лоб у лоб зустрівся з кумом своїм Андрушком, що був боярським челядником. Той плентався похнюплений і зажурений такий, мовби щойно з похорону. В руках тримав щось загорнене в хустину.– Куме! – схопив його за плечі Олелько. – Що з тобою?
Кум мовчки розгорнув хустину і показав розчавлену крашанку. З тих шкаралупок, які зосталися, можна було здогадатися, що взори на крашанці вимальовані надзвичайні, але що ж – тепер це тільки шкаралупа.
– І ти через цюю крашанку зажурився?
– Знав би ти, що воно за крашанка! – зітхнув кум. – Малювала її моя бояриня. А боярин оце послав мене, щоб я заніс королю. От я несу, несу, коли звідки-незвідки дітлашня висипала та й на мене. Я спіткнувся… і ось… сам бачиш…
– Куди ж ти намірився?
– А світ за очі. Що я поясню бояринові? Він у мене знаєш який? Так у пику й затопить, не дивлячись, що неділя свята.
– Е, куме, не журися. Ходімо разом до короля, може, що вигадаємо. Прийшли вони до замку і Олелько сказав:
– Давай мені свою крашанку, а сам отут почекай.
Узяв він згорток і поніс його обережненько, високо ноги піднімаючи та калюжі обходячи, а як на сходи ступив, то уже так ішов, як той бузьок по болоті.
Сторожа на дверях витріщилася й не могла ніяк второпати, що це Олелько викомарює.
– Гей, Олельку! Що несеш за скарб?
– А таки скарб, таки скарб, братчику. Несу для короля крашанку від боярина.
– Певно, неабияка, крашанка!
– Не те слово! Не крашанка, а чудо!
– Ну, то, певно, дістанеш за неї віддарунок, еге?
– Певно, щось дістану. Але тут сторожа галябарди схрестила.
– Мусиш, Олельку, зачекати. Королівська родина ще снідати не скінчили і нікого чужого бачити не бажають.
– Хіба я чужий? – здивувався Олелько. – Та я, можна сказати, найрідніша людина для короля. От побачите, що він вам ще по золотому дасть за те, що впустили.
– А ти нам що даш?
– А вам я віддам те, чим мене король нагородить.
– Ну, дивися нам! З нами жарти погані. Йди, але пам'ятай, що обіцяв. Олелько пройшов у замок, але коло дверей, котрі вели до королівської їдальні стояло ще двоє охоронців.
– Стій! – спинили вони Олелька. – Ще сніданок не скінчився.
– Але я не можу чекати. Несу дуже цінний дарунок.
– А нам що до того? Велено не пускати, ми й не пускаєм. Однак Олелько вперся, мов той віслюк, і посунув таки до дверей.
– Куди преш? – стали на дорозі вояки. – Кажуть тобі зачекай!
– Яке там чекай?! Ви що, забули з ким справу маєте?
І тут, коли сторожа почала його відпихати, Олелько вдав, наче його не знати як сильно штовханули й гугупнув, як довгий, на підлогу.
Цієї хвилі розчахнулися двері і з'явився на галас король:
– Олельку! А то що з тобою, небораку?
Олелько зі сльзами на очах розгорнув хустину, а там – дрібненька шкаралупка.
– Яй-яй-яй! – забідкався він, – Що я свому кумові скажу? Та ж боярин заб'є його! Яй-яй-яй!
Сторожа перелякалася:
– Він сам упав, ми його ледь-ледь відтрутили. Хто ж його знав…
– Ага – сам! – бідкався Олелько. – Що ж тепер буде? Ой, горенько моє!
– Ну, ну, заспокойся, – сказав король. – Нічого страшного не сталося. Ти ж не винен. Ось дай мені цю шкаралупку. Ніхто й знати не буде, як воно сталося. Так, чи ні? – спитав у сторожі.
– Та щоб нам Перун голови потовк, коли щось сталося! – в один голос відказали вояки. – Нічого ми не бачили й не чули.
– Ну, от і добре. На, Олельку, передай свому кумові оці гроші від короля та скажи, хай подякує від мене бояринові. А тобі ж, небораці, теж треба щось дати, щоб свято не було зіпсоване?
– А можна, я сам собі нагороду виберу? – втішився Олелько.
– То й вибери, – стенув плечима король.
– Нічого не прошу, тільки прошу десять канчуків по голому задку.
– Звар'ював! Та ніколи в житті!
– А ви ж обіцяли!
– Де ж я думав, що в тебе аж така забаганка буде. Та ще й проти Великодня!
– Ну, тоді я всім розповім, що королівська обіцянка дурному цяцянка, – стояв на свому Олелько.
– Ага, то ти так! – кивнув король. – Добре. Дістанеш свою нагороду. Ану, сторожа, вліпіть йому десять гарячих.
– Гов! Тпру! – спинив раптом Олелько вояків, що вже було кинулися до нього. – Не мені ся нагорода, а тим, що за дверима. Я пообіцяв їм, що коли пропустять мене, то дістануть все, чим король мене обдарує. Ну, то прошу – вони вже там з нетерплячки самі крашанку знесли.
– Що? – спитав король. – Мою сторожу вдалося підкупити? Дайте їм десять канчуків від Олелька та ще десять від мене, аби пам'ятали. Але не нині. Після свят.
ЗМАГАННЯ МАЛЯРІВ
Якось при королівському дворі перебував дуже вдатний маляр з землі лядської. Змальовував він парсуни бояр і князів, а тії радо платили йому. Але найцікавішим тут було те, що малював він дуже спритно і хутко, як ніхто інший. Сам король, побачивши його працю, зачудувався і похвалив.Почувши теє, Олелько відразу наїжився:
– Пхе, є чим дивуватися. Коли я захочу, то й не таке ще намалюю і то хутше за нього.
Король піймав його за язик:
– Справді? О, то я мушу переконатися у твоїй змисності. Чи готовий ти з лядським маляром позмагатися?
– Хоч би й зараз.
Велів король принести дощинки. Одну для маляра, другу для Олелька.
– З парсунами довго воловодитись, – сказав король. – Що б ви намалювали таке, аби хутко було?
– Я можу намалювати будь-якого звіра хутше, аніж ти королю п'ять ковтків пива вихилиш.
– Ото! А я не одного, а цілих п'ять звірів намалюю, – сказав Олелько. Король узяв кубок з пивом, ковтнув уперше і відразу маляр заходився малювати. Олелько тим часом і собі пива вточив і що король надіп'є з кубка, то й собі хильне.
– Начувайся, Олельку, – сказав король, – я вже четвертий ковток роблю. Після п'ятого дістанеш по м'якому місці, щоб дурно не нахвалявся і часу мені не марнував.
– Не бійтеся, зараз і я до роботи візьмусь. Мушу ж я обмислити, що маю малювати… Ага, вже знаю.
І тут Олелько вмочив усі п'ять пальців у червону фарбу й вивів на дощинці п'ять хвилястих ліній. Зробив це якраз упору, бо щойно король підніс востаннє кубок до вуст, то й маляр скінчив дикого вепра малювати.
– Я виграв, – сказав Олелько.
Король так і завмер з роззявленим ротом. Такого зухвальства він не сподівався.
– Ти виграв? А що ж ти ото наквацяв?
– Як обіцяв – цілих п'ять звірів.
Всі присутні обступили Олелька з його малюнком.
– Яких звірів? – спитав король.
– П'ять дощових хробаків.
Регіт струсонув залою. Сміявся навіть лядський маляр. Мусив і він визнати, що Олелько таки виграв.
ДАНИЛО В ГНІВІ
Король Данило розлютився на боярина, котрий не послав своїх вояків у похід на ятвягів і звелів його стратити.Перед самою стратою примчали на конях бояриня з синами і кинулися благати в короля милосердя. Але той перебував у гніві й слухати нічого не хотів.
Тоді бояриня припала до Олелькових ніг з надією, що, може, хоч улюбленець королівський зуміє врятувати чоловіка.
Олелько не витримав того плачу і звернувся до короля:
– Найясніший королю…
– Замовкни! – обірвав його той на півслові.
– Благаю!
– Олельку! – знову гримнув король. – Що б ти не попросив – обіцяю, що не виконаю твоєї просьби!
– Та я тільки й хотів сказати, що ви, як завше, справедливі. І я прошу вас уклінно: покарайте цього негідника на горло! Він теє заслужив.
Данило грізно блиснув очима, але мусив визнати, що Олелько його обхитрував, і тільки рукою махнув. Боярина було помилувано і повернувся він щасливо на свої добра.
СЛІПІ ТА ЗРЯЧІ
Спитав якось король жартома в Олелька:– Олельку, скажи мені, кого більше при нашому дворі – сліпих чи зрячих?
– Сліпих, – без роздумів випалив Олелько.
– Як то сліпих? – здивувався король. – А можеш це довести?
– Певно, що можу. Тільки дай мені на допомогу писаря. Нехай стоїть коло мене і записує все, як я йому підповім.
Наступного дня зранку посеред замкового подвір'я простелив Олелько ряднину, поклав собі межи ніг гуску і заходився її скубати. За спиною в нього стояв писар з воловою шкурою, що була поділена на дві половини. Зліва мали вписуватися усі сліпі, а справа – всі видющі.
Не довго й чекати довелося, як на подвір'ї з'явився король і був дуже здивований, побачивши таку картину.
– Олельку, а то що ти робиш з самого рання?
– Гуску скубу, – відказав незворушно той.
Король стенув плечима і одійшов. Провівши його очима, Олелько звелів писареві:
– Запиши його величність до сліпців.
Впродовж цілого дня з'являлися на подвір'ї бояри й боярині, воєводи й посадники, князівни й княжичі, королівни й королевичі і рідко хто з них не спинявся й не цікавився в Олелька, чим же він таким займається. І на всі оті запитання відказував Олелько терпляче:
– Гуску скубу.
Як почало сутеніти і король сів вечеряти зі своїм почтом, з'явився Олелько з обскубаною гускою і з писарем.
– Ну, що, Олельку, чи склав ти вже списки сліпих і зрячих?
– Аякже, все в мене готово. Ось прошу послухати. І писар першим сліпцем зачитав самого короля.
– Олельку? Ти мене зарахував до сліпців? Як то можливе?
– Самі згадайте, як вранці сидів я та й скубав гуску, а ви запитали мене, що я роблю.
– Ну?
– Якщо ви не бачили, що я роблю, то як можна вважати вас зрячим?
Всіх, хто запитував мене про це, я велів записувати серед сліпців. А зрячих виявилося зовсім мало. І я тішуся, що серед них також наш королевич Левко. Він тільки й гукнув мені: "Боже помагай."
КОРОЛІВСЬКИЙ КІНЬ
Король Данило мав улюбленого коня Вітра, який не раз у боях служив йому вірою і правдою. Коли ж той кінь постарів і не міг уже з вершником, наче вітер, мчати, віддав його король на відпочинок у конюшню. При цьому суворо наказав, аби коня пильнували, як зіницю в оці. А той, хто сповістить про смерті, коня, потрапить у руки ката.Але смерть на жодні накази увага не звертає. Надійшов той чорний день, коли кінь таки здох. А кожного обійняв такий страх, що вже подумки з родиною прощався.
Якраз на ту пору нагодився Олелько.
– Гей. Грицю! Ти чого так набурмосився? – спитав головного конюха.
– Та ти не знаєш, який наказ дав мені король. Мусив я служити його коневі, як свому панові. А хто сповістить про смерть коня, того до ката відправлять. Нині той кінь витяг ноги, а я сиджу і думаю, що маю далі робити. Чи наперед з родиною попрощатися, чи до замку піти і все як є розповісти. За мене ж бо ніхто цього не зробить.
– Погано ти, Грицю, своїх друзів знаєш, – сказав Олелько. – Я піду до короля і скажу йому новину. А ти можеш більше голови не сушити.
І таки подався Олелько до короля, став перед ним і каже:
– Милостивий пане мій, чи знаєте новину?
– А то яку?
– Ваш коханий кінь їсти не їсть, пити не п'є, дихати не дихає і рухати не рухається.
– То він, напевно здох! – вигукнув король.
– Правда ваша, але то не я сказав, а ви. І можете собі самі з катом домовитись. Бо я вже в тім не дуже тямлю.
Король розсміявся і нагородив Олелька за таку дотепну витівку.