Винничук Юрий. Легенди Львова

   Одним словом жінка сипала сіль до баняка, а чоловік пробував з хохлі той самий недосолений борщ і хитав головою.
   Врешті вони вирішили, що то якась погана сіль, і Стефа побігла позичити соли в сусідки.
   Цього разу вона сипнувши маленьку пучку до баняка, сама зачерпнула хохлею, попробувала і скривилася:
   – Йой! Та то чисто ропа!
   – Ну видиш! – зітхнув Мілько, і собі спробувавши, – яка в тої Гаськи сіль! Ну, будемо нині без борщу. Але ти го не виливай. Заквасимо в ньому вогирки.

ЯК БУЗЬОК ЖИТО ТОЛОЧИВ

   Влітку, коли збіжжя поспіло, з'явився на скнилівськім полі бузьок. Він поважно собі спацерував туди й сюди, високо піднімаючи ноги.
   Скнилівці збіглись поглянути, що то за біда толочить їхнє жито. Треба би її прогнати. Але страшно.
   – Я піду, – сказав пастух і, взявши палицю, рушив у збіжжя. Бо то був дуже хоробрий хлоп.
   Але тоді всі побачили, які в пастуха великі ноги, і як він толочить жито. Куди більше, ніж бузьок.
   Вони хвильку подумали і вирішили, щоби пастух жита не столочив, четверо хлопів візьмуть його на руки і занесуть до бузька.
   Так вони й зробили І таким хитрим способом той пастух і бузька прогнав, і жодного стебла не столочив.

ХВІСТ ЗА ПАЗУХОЮ

   Скнилівець повів на базар продавати бичка, але дорогою спостеріг, що хвіст у нього в болоті.
   – Е, чого доброго, ніхто не купиїь такого 6рудаса – подумав собі.
   Витяг він ножа, відрізав хвоста і сховав за пазуху. Бичок від болю погнав, як дурний. Скнилівець ледве встигав за ним.
   На базарі бичка врешті вдалося припняти. Де й покупці взялися, оглянули зі всіх сторін, поцмокали.
   – Добрий бичок, – кажуть, – шкода лише, що без хвоста.
   – Е-е, не переживайте. Коли сторгуємось, то й хвоста дістанете. А во!

КОЗА

   Інший скнилівець купив козу. Якийсь чоловік його спитав:
   – За скільки купили?
   – Торгував за шість, але вона вартує більше, як сім. Ну то я дав за неї вісім. А як ви її потребуєте за дев'ять, то платіть десять.

НЕ СПИТЬ ЛИШЕ ГОСПОДЬ

   Сень зі Скнилова орав волами свою нивку. Пополудні сонце його розморило, і він задрімав у тіні, а воли тим часом паслися. Спить він собі і сниться йому, що ось уже все зорано, заскороджено і посіяно, ба навіть перші вруна проростають.
   – Карр! – озвалася над його головою ворона, і Сень прокинувся.
   А прокинувшись, волів своїх вже не побачив. Хтось їх украв. Що чинити? І не намислив собі Сень нічого мудрішого, як податися просто до короля Лева.
   – Дай тобі Боже здоров'я, найясніший королю! – привітався Сень. – Від самого світання я порав ниву волами, пополудні трохи задрімав. А як вочі розплющив – йой шо сі стрєсло! Йой, яка біда, яка розпука, яка кара Господня! І за шо мене то всьо спостигло, за шо сі мучу?
   – Ну-ну, і що там таке сталося? – втратив терпець король.
   – Біда! Горе велике! Воли мої вкрали! От я до вас і прийшов, бо ви нам тато рідний, і Бог вас на тото дав нам, абисьте нас пильнували, як святу худібку. Знайдіть злодіїв і покарайте!
   – То ти добряче заснув, коли в тебе волів з-під самого носа смикнули?
   – А так, шо таки так – заснув.
   – А хіба ти не знаєш, що в того, хто спить, не тільки воли можуть поцупити, але й хату обікрасти і жінку забрати?
   – Свята правда, панунцю рідненький! Але скажіт ми пу-прапді: чи ви бодай коли не коли спите?
   – Аякже! Певно, що сплю.
   – А Господь наш спить?
   – Ні, Господь ніколи не спить.
   – Йой, яка біда, яке горе, яка кара Господня! Якби я знав, що король спить так само, як і всі люди, то нігди би-м не заснув спокійно! Нашо я до вас йшов? Стілько часу збавив! А якби відразу рушив до Господа Бога, був би вже на півдорозі!
   Король на ті слова так щиро розреготався, що звелів дати скнилівцю стільки червінців, скільки коштували найліпші воли.

В'ЯЗНИЦЯ БЕЗ ДВЕРЕЙ

   Раз на Скнилові вирішили збудувати в'язницю. Зібрали раду і вибрали місце під пагорбом. Коли ж в'язниця була готова, зійшлися усі її оглядати.
   Дуже гарно виглядала в'язниця, одна біда – ніде не було дверей. Вікна, грати були, а двері забули поставити.
   – То навіть добре, жи дверей нема, – сказав війт Дзюньо Міґус, – бо так є більша певність, жи ніхто не втече.
   – Лиш одне – біда, – зітхнув Яцько Макольондра, – шо не зможемо без дверей нікого до тої тюрми запроторити.
   Довго вони радились і вирішили викотити на пагорб велике жорно з млина і пустити його на в'язничну стіну. Жорно проб’є діру і таким чином з'являться двері.
   Дуже добре, так і вчинили. Але коли жорно опинилося на версі пагорба, один мудрагель, якого звали Бодьо, запхав голову в отвір жорна, аби перевірити чи жорно справно націлене.
   – Ну, як там, Бодю? – спитали його.
   – Перша кляса, можна катуляти. Ви пхайте, а я буду керувати жорном. І скнилівці, штовхнули жорно разом з Бодьом. Жорно полетіло, мов стріла, просто на в’язницю.
   – Наш Бодьо – то є фест хлоп! Без него би те жорно хто-зна, куди би ся закотило, – тішилися скнилівці. – Так, той вміє з каменюками раду давати.
   Жорно з розгону гаратнуло в стіну і справді вибило отвір. Втішені скнилівці сипонули вниз і що ж вони побачили! Їхній Бодьо лежав біля жорна без голови.
   – Де ж Бодьова голова? – забідкалися вони.
   – Певно, вдома лишив, – сказав Яцько Макольондра.
   – Гм, тра піти до його жінки і спитати.
   Коли вони прийшли до Бодьової жінки, вона на хвильку замислилась.
   – Чекайте… дайте згадати… Ага! Не лишав голови в хаті, мав її на плечах. Бо-м виділа, як капелюха зі собою брав. А нашо йому капелюх здався без голови, нє?
   – І то правда, – згодилися скнилівці.
   Бодьову голову знайшли в кущах і поховали героя з великою пихою, а над дверима в'язниці почепили його портрет.

ПРОПОВІДЬ

   Яцько Пуцик запізнився на службу Божу, бо якраз виганяв худобу на пасовисько. Захеканий влетів до церкви, а священик саме виголошував проповідь і гукнув:
   – Хто ти єси людино? І звідки явився в мир.
   Скнилівець подумавши, що то звертаються до нього, голосно виказав: Яцько Пуцик я зі Сккнилова, прошу їмості, а прийшов-єм з пасовиська!
   А священик продовжує:
   – Прах тебе породив і в прах перейдеш.
   – Чорта лисого! – обурився Яцько. – Ти ліпше про себе розкажи, звідки ти в мир явився і яка тебе шльондра пархата вродила!

ЯК СПИШ, ТО СПИ

   Щойно сонце зійшло, а вже Яцько зібрався везти на базар горщики. Та от біда – вісь у воза зламалася. Але ж є сусіда! Яцько постукав сусідові у шибку:
   – Петро! Чуєш, Петро!
   – Хто там з самого раня?
   – То я – Яцько! Ти шо, спиш?
   – Сплю, сплю!
   – А-а… спиш… Якби-с не спав, то я би в тебе воза позичив. А як ти спиш, то спи. Я до другого сусіди піду.
   – І добре зробиш, – відказав сусіда і солодко захропів.

ХАТА ЗГОРІЛА

   На Скнилові була корчма. Скнилівці любили сидіти в корчмі і пити пиво. Одного вечора влетів у корчму захеканий хлопець і загукав:
   – Вуйку Зеню! Вуйку Зеню!
   – Га, що? – спитав Зеньо.
   – Ваша хата горит!
   – А-а, не біда. Хай горит. Головне, що ключі я при собі маю.

НОВИЙ ПАНОТЕЦЬ

   Дуже тішилися скнилівці, коли в їхній церкві почав правити новий священик. Бо походив він, ясна річ, зі Скнилова. На першу відправу набилася повна церква люду. Священик обвів їх задумливими очима і спитав:
   – Люди добрі, чи знаєте ви, що я вам нині буду казав?
   – Нє, де там, не знаємо, – загув натовп.
   – Ну, як не знаєте, то чого буду дурно пашталакав? Йдіть з Богом. Наступного дня скнилівці порадилися і вирішили відповісти навпаки.
   – Знаємо, аякже, знаємо! – дружно гукнув натовп
   – Ну, коли знаєте, то й не треба повторювати. Йдіть з Богом.
   Третього дня, скнилівці вирішили розділитися: одні будуть казати "знають", інші – не знають. Так вони і вчинили. Коли панотець зачув той гармидер, то сказав:
   – Люди добрі, слухайте мою раду. Нехай ті, що знають, розкажуть тим, котрі не знають. Та й ідіть собі з Богом.

ПОСЛАНЕЦЬ НА ШЕСТИ НОГАХ

   На вістку, що Богдан Хмельницький підступає до Львова, скнилівці відразу вирішили зорганізувати свою дружину.
   Озброїлися вони, хто чим – похапали вила, коси, сокири, коцюби, а то й звичайні кілки. Жіноцтво за одну ніч пошило хоругву і незабаром дружина була готова іти в будь-який бій.
   Лишилося тільки завідомити про цю історичну подію пана гетьмана, аби він визначив табір для скнилівців і місце, з якого вони будуть штурмувати Львів.
   От і вирядили вони до гетьмана посланця, а щоби той хутше крутнувся туди й назад, дали йому коня.
   Цілий Скнилів проводжав його в дорогу, навіть з Зубри приїхали подивитися. Війт махав хоругвою, а жінки співали.
   Посланець перекинув через сідло бесаги з незрівнянний скнилівськими пампухами, закотив штани, цьвохнув коня нагайкою і побіг за ним услід.
   – Та він що – з дуба впав? – здивувалися зубрецькі хлопи. – Чого він на коня не сів?
   – Е-е, – помахав пальцем війт. – Хіба ви не тямите, що шість ніг ліпше, ніж чотири?

ДЯКА БОГОВІ

   Пішов скнилівець на базар, а личаки перекинув через плече. Дорогою перечепився за камінь і розбив палець на нозі до крові. Іде, шкандибаючи, й приказує:
   – Дякую тобі, Господи, за твою ласку! Дякую тобі, Господи!
   Якийсь чоловік, що бачив усю пригоду, не витерпів і поцікавився:
   – За що ви Господу дякуєте? Та ж ви ногу розбили!
   – Е-с, тому й дякую, що я босий ішов. А якби личаки взув, то порвав би.

ДЗЮРКА

   Як взяли Міська Капцюха до австрійського війська, то видали йому мундир, баклажку і карабін з багнетом.
   Карабін Міська зацікавив особливо і він почав його уважно розглядати. Врешті зауважив, що люфа має отвір, і звернувся до капрала:
   – Пане капрале, хочу попередити, жи туткаво є дзюрка. Шоби потім не було на мене!

КАПЦЮХ ЛІПШЕ ЗНАЄ

   Грицеві Капцюху служба давалася нелегко, бо Гриць вважав, що має свій розум, то чого мусить слухатися тих німаків. Одного разу сержант спитав його:
   – Шеренговий Капцюх! Чому офіцір піхоти має шаблю просту, а офіцір уланів криву?
   – Мільдую слухняно, жи інакше й бути не може! Бо ж той від піхоти має ше й піхву рівну, а той від вуланів – криву. І так мусит бути, бо якби сі вони поміняли шаблями, то би їм вони до піхов не влізли, не?

НЕБАЧЕНИЙ ЗВІР

   Через Скнилівське поле їхав якийсь пан, а що коні його вже зголодніли, то послав візника з серпом, аби нажав вівса. Візник зробив, як велів пан, але забув серпа на полі.
   За якийсь час прийшли скнилівці подивитися на своє поле і почали дивуватися, що то так файно овес випасло. Так рівненько – одна лише стерня стирчить. Ніколи раніше скнилівці серпа не бачили, бо висмикували збіжжя руками.
   Аж бачать – лежить щось кривеньке, гладеньке і до сонця виблискує, наче скарб.
   – О-ой, то щось має бути недобре, – злякалися вони, – коли таке маленьке, і стільки вівса з'їло.
   – Давайте, поки не пізно, заб'єм!
   Хтось ухопив палицю в обидві рук„та й бух по серпу. А той – бриць! – угору підскочив, крутнувся і впав згори рудому Кузьові на карк. Кузьо заверещав, а тут його сусіда вхопив серпа за ручку і потягнув щосили до себе. Як шарпнув, так голову і відтяв.
   – Стривайте, – втрутився війт. – Нема іншої ради, хіба оцю бестію спалити.
   Кинулися скнилівці шукати якої деревини до лісу, що тягся край поля, хутко позносили. запалили багаття. Війт обережно дрючком заштурхав серпа у вогонь і стали всі стежити, що ж то далі буде.
   А серп червоніє, червоніє – аж очі сліпить.
   – Ти ба – від вогню воно ще гарніше! – дивуються скнилівці.
   – А давайте його втопимо, – сказав війт і, підчепивши розпеченого серпа дрючком, поніс його обережно до струмка.
   Як тільки серп упав до води, пролунало загрозливе шипіння. Скнилівці злякалися вже не на жарт.
   – Кара Божа! Тікаймо! Бо ж воно таке сердите, що спасу нема! І погнали стрімголов до села.

БИЧОК НА ДАХУ

   Стара дерев'яна церква на Скнилові геть обросла на даху травою.
   – Добре би ту траву скосити, сказав війт.
   – Що там косити, треба якого бичка на церкву висадити та й випасе, – порадив Яцько Макольондра.
   Та рада всім припала до смаку і зараз привели бичка. Хтось приніс драбину, перекинув через хреста на даху шнур так, аби один кінець тримати в руках, а другим обв'язати за шию бичка.
   – Гей рруп! – скомандував війт, і бичка почали тягти за шию догори.
   – Але як та худобина траву чує! – тішився Яцько. – Аж язика висолопив!

ЛЕГЕНДИ ВИННИКІВ

ДРАКОН З ЧОРТОВОЇ СКЕЛІ

   Ніхто не знав, звідки прилетів цей дракон, що оселився піді Львовом на Чортових скелях.
   В погідну днину вигрівав своє могутнє тіло на скелях, ліниво мружачи дрімливі очі. Коли надходив вечір і тіні високих сосен лягали на землю, дракон оживав – спочатку з хрумкотом потягувався, розправляючи могутні лапи, далі шкробав гострими кігтями по камінні, аж іскри летіли, а вкінці розривав повітря голосним гарчанням. Від його рику стрясалися дерева, гуркотіло каміння, аж луна котилася і страхом напоювала місто.
   Був час, коли дракон убивав для самої лише розваги. Годі було потрапити зі Львова до Винник, бо страховище наїлося в лісі на пагорбах і тільки й чекало на необачного подорожнього.
   Та от урешті уклали львів'яни зі змієм таку угоду, що будуть йому приганяти худобу на поживу. А крім того щомісяця молоду панну приводити.
   Того чорного дня всі дівчата вкладали до шапки папірчики зі своїми іменами, а посланці з шапкою ішли до самої драконячої печери й ставили шапку перед чудовиськом.
   Змій якусь хвилю обнюхував папірці, а тоді як дмухне – всі вони, мов пелюстки, вгору злітали. Лише один папірчик залишався.
   Посланці поверталися назад, несучи в шапці для когось горе, а для міста спасіння.
   І так тривало понад рік, аж поки не випала черга на доньку коваля Ярину.
   Вістку їй принесли якраз у переддень шлюбу. Родина вся залилася слізьми, та що мали робити – мусили споряджати ковалівну на смерть таки того вечора.
   Її наречений був мисливцем і відчайдухом таким, що не раз з самою лише рогатиною йшов на ведмедя. Але дракон – не ведмідь. Може б його вдалося забити, але ж він не підпустить до себе, змете гарячим полум'ям.
   – Знаєте що, сказав мисливець до коваля. – Я піду замість Ярини.
   – Що ти говориш? – здивувався той. Дракон чекає панну. Тобою він не вдовольниться.
   – Він і дістане панну, – усміхнувся мисливець. – Я буду тією панною.
   І по тих словах парубок хутенько зголив собі вуса, натер щоки буряком, вбрався в Яринину шлюбну сукню – чим не панна? От тільки на голову ще лляного прядива накласти й віночок вчепити.
   – Боже мій! – жахнувся посланець, який мав відпровадити офіру до змія. – Та ж дракон усіх тоді заб’є, коли викриє обман!
   – Не вспіє викрити, – сказав юнак. – Ходімо
   І пішли вони удвох з посланцем до Чортових скель. Посланець усю дорогу трусився й молитви шепотів, а мисливець стискав меча, захованого в складках широкої сукні.
   Дракон уже чекав. Ані тіні підозри не мигнуло в його очах. Бачив перед собою струнку вродливу панну з буйним хвилястим волоссям, котре падало на дещо заширокі плечі.
   Посланець уклонився і поспішив покинути жахливу місцину, а юнак сміливо рушив до змія.
   Той лежав собі, ліниво муркочучи під ніс, і жер жадібним поглядом улюблений смаколик. Зараз він насолодиться ніжним дівочим м'ясцем. З цією п'янливою думкою дракон підвів голову з лап і пащеку розкрив. Але що це?! Раптом панна зробила різкий рух і в повітрі зблиснув гострий меч.
   На мить дракон закляк від несподіванки. У його не надто розумній голові виникла підозра, що панна не може володіти такою силою, щоб вимахувати двосічним мечем, як веретеном. Але це була його остання думка, бо в наступну мить з розсіченої драконової шиї бухнула чорна паруюча кров і, мов смола, заклекотіла по камінні. Ще один удар – і голова змія покотилася в підніжжя скель.
   Так ото настав кінець лютому драконові. Голову його забрав зі собою хоробрий мисливець, а тіло розшарпали лісові звірі та птахи. Але ще й досі можна побачити на скелях сліди драконових пазурів.

ЗЛИДНІ

   Колись у бідних хатах завше було багато злиднів. Тепер вони перевелися і, звичайно, ніхто з нас собі й не уявляє, як виглядали ці створіння. Отже, злидні – це такі маленькі чоловічки, які жили у запічку, зодягнені були у строкате лахміття і на додаток страшенно бруднющі.
   А зараз я оповім вам пригоду, яка сталася з одним хлопчиком. Якось його батька коваля, покликали до маєтку кувати панських коней. Відходячи, він сказав:
   – Дивися, сину, не бігай сам десь далеко від хати. А перед сном поклади часник під подушку, щоб злидні тобі якоїсь штуки не втнули.
   Коли батько пішов, хлопчик побіг на вигін до товаришів, а вернувся, як уже смеркло. Ігри його втомили і він ліг спати, забувши батькову пораду.
   Другого дня прийшов коваль з роботи, дивиться – а на лаві замість його сина лежить якесь мале зморщене сотворіння.
   – Де мій син? – скрикнув коваль.
   – Я тут, тату! – озвалася дивна істота.
   – Хіба ти мій син?
   – Так, тату.
   Голос був слабенький, хриплий і такий жалібний, що бідний батько аж заплакав з горя.
   Істота, яка назвалася його сином, виявилася надто зажерливою. За день вона з'їдала стільки, що коваль і за три дні б не подужав. Невже це й справді його син? Що ж таке з ним сталося? І вирішив коваль піти до баби Вістунки, яка зналася на всіх хворобах.
   Вістунка жила в лісі у маленькому дерев'яному будиночку з трьома своїми слугами – котом, вороною і совою.
   Того дня знахарка, розпаливши на галявині багаття, варила у казані чарівне зілля.
   – Доброго дня, – привітався коваль. – Я до вас, бабусю, із бідою.
   – А до мене, синку, з радістю ніхто не ходить. Ну, яка в тебе біда? Може, якраз чимось зараджу.
   Баба Вістунка уважно вислухала ковалеве горе, подумала і сказала:
   – Знаєш, здається мені, що то не твій син. Може, я й помиляюся, але все ж думаю, що його злидні підмінили. Таке вже не раз я зустрічала.
   – Що ж мені робити? Чи є на те якась рада?
   – Якби не було, чи була б з мене баба Вістунка? Слухай сюди. Коли прийдеш додому, то візьми сито й носи ним воду з колодязя до хати. Потім розкажеш мені, що почув.
   Коваль зробив усе, як радила баба. І от, коли він аж упрів, гасаючи до колодязя й назад, раптом проява на лаві закректіла і руками сплеснула:
   – Оце диво! Мені уже друга сотня літ добігає, а ще такого не бачив!
   – Ну, я не казала? – засміялася знахарка, коли коваль їй усе розповів. – Тепер ясно – Злидні тобі сина підмінили. Що ж, пішли його рятувати. Гей, слуги мої, за мною!
   Не доходячи до ковалевої хати баба сказала:
   – Як тільки увійдем, зразу замкни двері, а сам стань коло печі з коцюбою, щоб той злидень не мав де тікати.
   У хаті знахарка запалила соснове гілля і понесла до лави. Злидні дуже не люблять запах диму соснових гілок. От і це злиденя зірвалося з лави й почало 6ігати по хат, – то до дверей кинеться, то до вікна, то до печі. Нема куди ховатися. А тут ще слуги бабині насідають – кіт кусає і дряпає, ворона дзьобає, а сова крилами б’є та ще й кричить так страшно, що у злидня голова мало не лусне. Перелякався він не на жарт і як побачив, що нема ради, загукав, наче недорізане порося:
   – Випустіть того хлопця! Випустіть, інакше я згину!
   Тут за печею зашаруділо, ціла хмара сажі аж до стелі знялася і вискочив звідти живий здоровий син коваля.
   Баба Вістунка свиснула і враз її слуги залишили злидня у спокої. Злиденя шусьнуло у зачіпок – тільки його й бачили.
   З тих пір покинули злидні ковалеву хату й зареклися йому шкодити.

ПРИГОДА З МИШОЮ

   В давні часи в околицях Львова мешкали пустельники. Як тільки наставали теплі весняні дні, вони покидали монастирі й поселялися в лісах, далеко від людей і віддавалися молитвам.
   Пустельники жили в куренях над яким-небудь потічком, а харчувалися лише ягодами, травами і різним корінням. Дехто тримав козу, а хтось – курей та качок. Пізньої осені поверталися вони назад в монастир.
   Бувало, що до пустельників приставали молоді учні, котрі й слугували їм і навчались премудрощів святого письма. Розповідають, що був у одного дуже старенького пустельника такий учень. Десь так восени, коли вже настала пора повертатися їм у монастир, учень почав прохати пустельника відкрити йому істину.
   – Вчителю, ви мене знаєте – я як могила. Що ви мені довірите – буду тримати при собі.
   – Яку ж я тобі істину маю відкрити?
   – Ту найбільшу!
   Пустельник подивився в розпашілі очі свого учня и сказав:
   – Добре. А ти дійсно вмієш зберігати таємницю?
   – Як скеля!
   – Я відкрию тобі істину, але трохи пізніше. Потерпи трішки.
   Минуло пару днів і ось пустельник покликав учня і показавши йому на дерев'яне відро, щільно накрите покришкою, сказав:
   – Візьми це відро й занеси братові Онуфрію. Та гляди, не надумай відчиняти по дорозі.
   Учень взяв відро і подався до пустельника, що мешкав за горою. Відро було зовсім легке, але щось у ньому катулялося. Що це там могло бути?
   Він ішов і всю дорогу не давала йому спокою ця думка – що ж він таке несе для брата Онуфрія? Але боявся ослухатися вчителя.
   Однак, коли те, що знаходилося у відрі, раптом почало шкребтися, учень не витерпів і обережно, ледь на палець причинив покришку. Та щойно те вчинив, як з відра миттю вистрибнула нажахана миша і щезла в траві.
   – А бодай тобі цур-пек! – розгнівався учень.
   Такого збитку від свого навчителя не сподівався. Був певен, що пустельник вирішив із нього поглузувати та ще й брата Онуфрія забавити.
   Ледве стримуючи себе від образи, повернувся хлопець назад. Пустельник саме кулешу варив.
   – Що то значить молодий! – вигукнув він. – Раз-два і вже назад вернувся. Ну, як там брат Онуфрій поживає?
   – Ви мене за кого маєте? – гримнув відром учень. – Хотіли з мене посміх зробити?
   – Я? З тебе? Ніколи в світі.
   – Навіщо ж ви послали мене з тою мишою?
   – Навіщо? Зараз поясню. Ти, як бачу, до брата Онуфрія так і не добрався. Цікавість замучила, правда?
   – Замучила, – признався учень. – Коли почало воно там шкребтися, то я вже не втерпів.
   – Ага, бачиш! Виявляється, що тобі й дурної миші довірити не можна, а ти хочеш, аби я тобі найбільшу істину сповістив?

СОРОЧКА МІСЯЧНОГО СЯЙВА

   Граф Тишкевич мав дві доньки. Молодша, Гальшка, була найвродливішою дівчиною на всю Галичину, а старша, Марина, мов на збитки, була зовсім негарна. Мабуть через те й вдачами своїми сестри різнилися, бо що Гальшка лагідна, покірна і добра до людей, то Марина і зла, й сварлива, і заздрісна.
   Отже й не диво, що коли Гальшку пошлюбив славний лицар з роду князів Острозьких, то одразу ж Марина спалахнула таким лютим гнівом на сестру і її чоловіка, що не могла вже втамувати цієї люті в собі, а мусила виладувати. З тим, подалася до лихої чаклунки Ягни, що мешкала в мочарах коло Чишок в торф’яній хаті без вікон. Жодній добрій душі не вдалося б перейти ці жаскі мочари, але людина погана й лиха переходила їх зовсім легко, бо мочари тішилися її появі й помагали, як могли.
   Марина підійшла до торф'яної хатки і постукала в очеретяні двері.
   – Заходь, Марино, заходь, – озвався старечий голос – Я вже давно чекаю тебе.
   В хаті була мряка і наче б туман клубочився по долівці. Ягна брала цілими пригоршнями сушені жаби і товкла їх у ступі.
   – Ну-ну, голубко моя, сідай на ослінчика, зараз подумаємо, як тобі зарадити. Що, не видно ослінчика? Сідай на мого кота. Сідай, сідай, це і є ослінчик.
   Марина обережно сіла на кота і відчула, що й справді сидить на ослінчикові.
   – В своїй біді можеш сама собі зарадити. Отже, витчи полотно місячної ночі, вибіли його місячної ночі, поший з нього сорочку місячної ночі і дай сестрі своїй, аби зодягла її на чоловіка місячної ночі.
   – І що буде?
   – А побачиш.
   Вернувшись додому, Марина ледве дочекалася місячної ночі й відразу заходилася ткати. Все вона чинила так, як відьма порадила. І от, коли минуло півроку, і нарешті сорочка була готова, Марина підійшла до Гальшки і сказала:
   – Дуже мені прикро, що за стільки часу я ще нічого твому чоловікові не подарувала. Але хочу зараз виправити помилку. Цю сорочку я сама виткала і пошила, зодягни її на чоловіка сьогодні на ніч. В світлі місяця вона мусить виглядати чарівно.
   Гальшка взяла сорочку і аж ахнула від захоплення, бо була та сорочка легесенька мов місячний промінь, а така гарна, що очей не відведеш. Гальшка обняла сестру й поцілувала.
   – Яка ж ти добра, сестро! Я б ніколи не зуміла пошити таке диво. Пізно ввечері, як зійшов ясний місяць і позолотив дахи і верхівки дерев.
   Гальшка подала свому чоловікові сорочку з місячного сяйва сказала.
   – Подивися, як нас любить моя сестра Марина! Вона сама полотно виткала і вибілила, сама й сорочку пошила ніжну, мов серпанок.
   Лицар узяв на руки сорочку і зачудувався нею.
   – Вдягни, мій милий, я так хочу полюбуватися тобою.
   І лицар зодяг сорочку, але не довго любувалася ним Гальшка, бо несподівано серпанок місячного сяйва почав оповивати її чоловіка, весь він мовби потонув у ньому і що далі, то усе сильніше й сильніше розчинялося його тіло і ставало уже ледве видимим.
   – Боже! – скрикнула Гальшка і хотіла обняти його, але руки її піймали саму пустоту.
   Місячне сяйво витекло у вікно і поплило повільно над садом. Хмари наступили на місяць і враз усе вкрила темна і хижа ніч.
   Настали для Гальшки дні журби і розпуки, ходить вона по замку і не може собі знайти ані хвилини спокою, весь час думає, як же сталося так, що її чоловік розчинився в повітрі. Чому саме тоді, як зодяг ту сорочку?