За якийсь час приблукала до замку ворожка. її обступили та почали то про те питати, то про се, а врешті і про бояриню.
Ворожка висипала на землю жменьку пір'їнок воронячих, ще якогось зілля натрусила і підпалила. А як почала вона шамотіти свої заклинання, всі побачили, як звивається у полум'ї молода боярівна – руки заломлює, кричить і просить рятунку.
– В пеклі вона, – зітхнула стара. – А той її лицар на чорнім коні – нечиста сила. За те її покарано, що так гордувала парубками і стількох зі світу звела.
З тих пір ту гору й прозвали Турицею на пам'ять про нещасливу боярівну.
Ото вони зібралися й вирішили на собор кинути цілу скелю. За Винничками якраз така скеля стояла, і чорти дійшли думки, що вона б цілком могла розчавити собор.
Вибрали вони таку ніч, коли зірок на небі майже не було, обхопили ту скелю руками і знялись у повітря. Та не пролетіли й сотні кроків, як мусили спуститися на землю і в долоні поплювати. Клята скеля була така важезна, що обривала руки. Так вони то летіли, то віддихувалися, аж от коли були напівдорозі між Винниками і Львовом півні заспівали, а на Ратуші бамкнув дзиґар.
Враз уся сила, яка в чортів була, змаліла, скеля вислизнула з рук і гугупнула серед лісу на пагорбі.
Там вона і досі стоїть. А коли уважно придивитися, то можна помітити сліди чортячих пазурів.
Одного літа він жахливо нудився у своєму маєтку. Мусив на якийсь час припинити напади і грабунки, бо якраз у Ратуші розглядалася скарга місцевого солтиса на буйного боярина. Треба було б щось тому старому встругнути, аби відпало бажання судитися. Але нічого цікавого на думку не спадало, бо в горлі було сухо, як у пустелі. А в хаті – ані краплі вина. Купити не було за що, бо збіжжя ще не зібрали і не продали.
Врешті Юрко осідлав свого вірного жеребця і виїхав на прогулянку. Довкола було сонячно і безлюдно.
– Душу б чортові за вино віддав! – гукнув, на повну силу грудей і розреготався.
Раптом від далекої смуги лісу відокремилася чорна цяточка й стала невпинно рости. Поволі вимальовувалися обриси вершника.
– Хто б то міг бути? – подумав Юрко.
Вершник був чорний, і кінь був чорний. За кілька кроків від боярина кінь зарив передніми ногами в землю, аж трава, вирвана з корінням, розлетілася на боки. Юрко з першого погляду збагнув, з ким має справу.
– Бачу, що ти вже здогадався, хто я, – засміявся чорний вершник.
– Видно пана по халявах.
– Ну, то як? Даси душу за вино?
– Дам, коли наповниш мені бочками пивницю і засадиш винницю на отім пагорбі.
Юрко мав надію обдурити чорта. Був певен, що виноград на піщаному пагорбі не прийметься.
– Добре, – погодився чорт. – Підпишеш мені кров'ю угоду.
Чорт вийняв з-за пояса пергамент, на якому вже виднівся текст їхньої умови, і подав Юркові разом з воронячим пером.
Боярин враз втратив бажання укладати з чортом угоду.
– Підпиши власною кров'ю з середнього пальця, – сказав чорт.
Юрко поклав картку жеребцеві на карк, а сам роздумував, як викрутитися з тої халепи. Раптом помітив здорового ґедзя, що ссав кров з кінської шиї. Змахнув рукою ґедзя і побачив, як на тому місці проступає крапля крові.
– Ну, проколи врешті пальця і підпиши, – наполягав чорт.
– Чого ти гарячкуєш? Може, мені треба подумати.
Юрко вийняв ножа, вколов палець і, замість вмочити перо у свою кров, непомітно штрикнув у те місце, звідки щойно прогнав ґедзя.
– Маєш! – сказав, черкнувши підпис.
Втішений чорт сховав папір і, наче вихор, помчав до лісу.
Боярин першим ділом метнувся до пивниці. Чорт не підвів – пивниця була вщерть заставлена бочками з найрізноманітнішими винами.
А наступного ранку він не повірив своїм очам. Розлогий пісковий пагорб, на якому досі проростали ріденькі жалюгідні кущики верболозу, раптом зазеленів і забуяв зеленими пагонами, що вгиналися під тягарем недоспілих ще грон. Минуло кілька літ. Якось боярин зайшов у стайню і побачив, що улюблений його кінь здох. Старий уже був, щоправда, але служив вірою і правдою.
У цю саму хвилю в браму хтось постукав. Челядник впустив на обійстя чорного вершника. Чорт радісно махав у повітрі пергаментом.
– Ну що, ти готовий? Нам пора. Дивно лише, чому смерть тебе не приготувала для мандрівки в пекло.
І тут Юрко здогадався, чому його кінь здох.
– Ха-ха-ха! – зареготав він. – Ти прибув якраз вчасно. Ходи, я віддам тобі твою душу.
Чорт спішився і зайшов за боярином у стайню.
– На, маєш, що заробив! Це його кров'ю я підписав умову! Ха-ха-ха-ха! Боярин аж за боки хапався, так його трясло від сміху. А чорт зблиснув лютими очима, розшарпав пергамент на дрібні клапті й, скочивши на коня, зник з обійстя.
Та, кажуть, душа Юрка з Мальчиць все одно в рай не потрапила, бо надто багато вже нагрішив.
ЛЬВІВСЬКІ СЬВІРКИ: ДОКТОР ЛУЦИК
Деколи носив засвічений у білий день ліхтар, а коли питали його, навіщо це йому, відповідав по-діогенівськи:
– Шукаю людину!
Одного разу його визнали за божевільного і відправили до шпиталю вар'ятів у монастирі Піярів.
–І що ви си гадаєте? – оповідав пізніше Луцик. – Аби не звар'ювати, я мусив вдавати зі себе вар'ята. Зробив-єм в палаті вівтарик і зачав відправляти службу для вар'ятів. Такі, як я, нігди не пропадуть.
Його випустили на волю, але лікарську практику заборонили. А Луцик мав справжню славу лікаря серед бідного люду. Грошей на ліки вони не мали, а тому охоче йшли до знахаря, котрий давав їм якісь таємничі пігулки власного виробу. Пігулки ті помагали від 1000 і одної хвороби. Особливо подобалось пацієнтам те, що їх слід було запивати келишком горілки.
Хто б від такого лікування відмовився?
І темний люд ніколи Луцика не покидав. Хоча, бувало, що приходили до нього й інтелігентніші пацієнтки, коли вже медицина не помагала. З вуст в уста передавали вістки про чудесні одужання.
Згодом Луцик навіть одружився. А сталось це так. Покликала його до себе важко хвора вдова, у якої була донька. Луцик збадав удову і сказав, що надії нема.
– Те саме вповіли дохтори, – зітхнула вдова. – Ви в мене остання надія.
– Добре, я візьмуся вас вилікувати, а в нагороду дасте мені свою доньку за жінку.
Хвора погодилася, бо платня була невисока. Дівка в літах та й калічка, тож про заміжжя навіть не марила.
І от Луцик таки вилікував удову і оженився. Подивитися на шлюб, який відбувався в церкві, святого Миколая, зібрався тлум цікавих. То була сенсація дня. Коли священик спитав, чи має добру і непримушену волю взяти за жінку цю панну, молодий відрік:
– Якби-м не мав, то би-м не брав!
У церкві вибухнув гомеричний регіт.
Оженившись, Луцик раптом взявся за господарку, але лікарської практики не занехаяв і частував пацієнтів чудодійними пігулками до глибокої старості.
– Мені вискочив чиряк на дуже нефайному місці. Луцик уважно подивився на його обличчя і сказав:
– Але я тут ніц не виджу!
– Мого Лейбуся вже три дні колотит, морозит і шпігає. Може, дасте які ліки?
– Слухай, Ривко. Я добре знаю твого чоловіка. Піди протринькай його гроші, то Лейбу відразу кине в піт і він виздоровіє.
– Як лягаю спати, сон мене не бере. Кручусі, верчусі, аж голова ми болить. І так до самого раня.
– І давно це у вас?
– Йой, давно, пане Луцик, дуже давно.
– І ви такво ся мучите і терпите?
– А шо маю робити? Мучусі і терплю.
– Ну, то потерпіть ше трохи.
– А ви знайдете якийсь лік?
– Не, на то ліків нема. Але думаю, жи Господь врешті ся змилосердить над вами, пошле вам легку смерть, і ви заснете спокійно.
– А шо ви нині їли?
– Капусту з горохом.
– А-а, то вам не до мене. Йдіть до ветеринара.
– Йой, пане дохторе, поможіт моїй доньці, оже третий рік жиє з чоловіком і не має дітий.
– А може то у вас спадкове? Мусите мені вповісти щиру правду, як на сповіди.
– Питайте, всьо вповім.
– Скажіть. Але правду. Чи ваша мама діти мала?
– Що у вас нині на обід?
– Зупа з локшиною і пироги з картофлею.
– Зі шкварками і сметаною?
– Аякже!
– Несіть сюди того і того.
– Але, пане дохтур, він вже дві неділи ніц не їст!
– То нічого.
Коли пані Куницька поставила обід на стіл, пан Лучик сказав:
– Прошу лишити мене з хворим самих.
І преспокійно сів собі до столу та вмолотив і зупу, і вареники. Чемно подякував господареві, котрий лежав із вибалушеними очима, і подався додому. Другого дня пані Куницька прибігла до Луцика з криком:
– Пане дохтур! Як того називається! Ви попросили в мене зупу і пироги. Я вам принесла. Думала, жи ви нагодуєте мого чоловіка. А ви то всьо згелемзали та й пішли. А він нині рано вмер!
– Пані Куницька, що ви кричите? Що ви ся сварите? Що ви ся нервуєте? Ваш чоловік вмер би і так, і так. А якби я того дня не пообідав, то і собі пішов би до херувимів на перше причастя. Але чи вам від того було би легше?
– Дуже співчуваю вашій біді, земля йому пухом.
– Господи! Пане доктор! Та він ше не вмер!
– То нічого. Але я вже в літах. І коли він вмре, то не буду мав нагоди вам поспівчувати, бо сам вже буду на тамтім світі.
– А чим ви їх годуєте?
– Пшоном.
– Гм… А спробуйте пшеницею. За кілька днів той знову прийшов.
– Пане! Кури не перестали здихати!
– А якою водою напуваєте?
– З криниці.
– Гм… А спробуйте з джерела.
За тиждень чоловік мало не плакав.
– Йой, пане! Тепер мені здохло сорок курей! Ваші ради не допомогли ані раз. Що мені робити?
– Гм… Видите, добродію… В мене ще є чимало мудрих рад, але чи маєте ви кури?
Так вони й зробили. Прийшли до нього цілою громадою, а там на подвір'ї вже ціла купа хворих.
– Пане Луцик, – кажуть вони, – один наш колега тяжко захворів. Зібралисьмо консиліюм, але не знайшли ради. Може ви поможете?
– А що з ним є?
Тут той «хворий» виступив наперед і вповідає:
– Вже пару днів не чую в писку смаку. Не можу відрізнити хліба від бульби, огірка від яблука. А біда ще в тім, що правди не розпізнаю.
Луцик задумався, а по хвилі мовив:
– Зачекайте. Буде вам лік.
Тихенько зайшов за хату, де в нього кози паслися, назбирав козячого посліду, загорнув його в листок капусти і вернувся до пацієнта.
– Ну, прошу пана, маєте ліки. По три кульки три рази вдень, добре пожуєте і зап'єте кисляком.
– Можна вже? – спитав той.
– Чому ні?
"Хворий" розгорнув капустину, підморгнув своїм колегам і, підсміховуючись, поклав на язик три кульки. Коли його зуби розжували "ліки", врешті до нього дійшло, що це послід.
– Тьфу! Та то якесь свинство! Ви мене кізяками лікуєте?!
– Ну, бачите, які це добрі ліки! – вигукнув Луцик. – Відразу і смак у писку з'явився і правду розпізнали.
Шевської роботи вчитися не хотів, а вбив собі до голови, що стане так само паном дохтором. Щоправда вмів на разі ледве підписатися.
Швець прийшов до Луцика та й почав просити, аби той взяв його сина на науку. Луцик терпляче пояснював, що лікарем так раздва стати не можна і що на це треба багато зусиль, а сина маєте лінюха. Нічого не помагало. Швець щодня приходив і просив.
Врешті Луцик втратив терпець і згодився. Перші кілька днів хлопчина носив за лікарем його причандали і помагав то те, то се. Аж ось прийшли вони до хворого, який лежав на ліжку і стогнав. То був місцевий поштар і скаржився він на болі в животі.
Луцик спитав його, що він їв, похитав головою, а далі каже:
– Я б хотів побачити, що з вас вийшло.
– Прошу, тутка під ліжком, – сказала пані поштарева і витягла з-під ліжка горщик повний лайна.
Луцик з поважною міною взяв від неї горщика, уважно оглянув його, принюхався і підсунув під ніс учневі. Але той сахнувся, крутячи носом.
Луцик взяв шмат лайна на палець, покрутив перед очима і поклав до рота. Хлопець вирячив очі від жаху. А лікар спокійно пережовував лайно і щось мугикав під ніс, розмірковуючи, який діагноз поставити.
– Щось не доберу, – врешті сказав до учня. – Ану ти ще спробуй. Почувши це, хлопець затулив руками вуста і вилетів стрілою з хати. Не довелося йому почути голосного сміху Луцика і поштаря з його жінкою, котрі наперед всю ту сцену запланували, бо в горщику були смажені баклажани.
Ясна річ, що від тої пори, шевців син і думати перестав про дохтурування і взявся таки за шевство. І, кажуть, не злим шевцем став.
ЛЬВІВСЬКІ СЬВІРКИ: ДУРНИЙ ЯСЬО
Дійсне його ім'я дізнався Львів з посмертних листівок, якими вшанував пам'ять дурного Яся власник поховального закладу пан Курковський. Разом з Яськом зійшов у могилу шматок історії Львова. То був останній могікан брукового життя, якого знала навіть найменша дитина.
Ясь був божевільним. Але це божевілля було тихим і ненав'язливим. Усмішка осяювала його лице, мов якась зоря постійного задоволення світом, собою, людьми. Такий погідний оптимізм і наївну філософію можна зустріти хіба в дитини.
Сміявся зі всіх і зі всього – в погоду, і в дощ, і в мороз, і в завірюху. Сміявся на похороні так само, як і тоді, коли зі зграєю дітей ішов за військовими музиками.
Люди кажуть, що є щось святого в такім тихім божевіллі, коли сам Бог вкриває мороком душу і відриває її від турбот і клопотів. Якщо це правда, то Ясь був найщасливішою людиною ві Львові хоча б тому, що все життя був дитиною, навіть коли посивів і згорбився.
Найвідомішим став завдяки своїм філософським увагам на тему життя і смерті. Смерть у нього була персоніфікована в образі пана Курковського – володаря чорних лискучих катафалків, різьблених трун, ясних свіч, майстра погребових церемоній, в яких брали участь пишно вбрані прислужники. Ці похоронні процесії супроводжувала зграя роззяв і дітлахів. І, звичайно, без Яська обійтись не могло.
– Всіх добрих людей позабирав пан Курковський, – зітхав Ясь, – а лишились самі лайдаки…
Ясь носив довгого обдертого плаща, пожовклі черевики на босу ногу, а на голові засмальцовану магерку (сукняна шапка з баранячою оторочкою). Він був постійною декорацією старого міста. Любив заходити до готелю "Жорж", звідки танцювальним кроком, голосно приспівуючи, вирушав на Ринок. А за ним бігла ціла компанія дітлахів, від яких він мусив відбиватися копняками.
Засобів на існування не мав жодних. Хтось деколи щось дасть, чимсь пригостить. Круг нього збирався тлум перекупок, батярів, а то й випадкових перехожих – фірман, що кинув воза, служниця з кошиком, поліцай… Усім було весело слухати Яська.
В останні роки його життя ним заопікувався магістрат. Адже то була львівська цікавинка! Ясь дістав безкоштовне харчування та вбрання. А на зиму для нього відчиняла гостинні двері божевільня.
– Яську, біжи на личаківську рогатку, там всім вар'ятам дають гроші.
– Йой! Ану покажи кілько тобі дали?
– Яську! Таже він здох! – гукали йому.
– То й добре. Мама мені всмажит на вечерю.
– Але здохлятини ніхто не їсть. Можна їсти лише те, що забила людська рука.
– Його забив Господь! Чи ви гадаєте, жи людська рука є чистіша від Божої?
– Гей, Яську, нащо ти черешні з кістками їси? – питають його. – їх треба випльовувати.
– Не меліть дурниці. Якби черешні мусилося їсти без кісточок, то кісточки продавали б окремо.
СКНИЛІВСЬКІ МУДРАГЕЛІ
Ворожка висипала на землю жменьку пір'їнок воронячих, ще якогось зілля натрусила і підпалила. А як почала вона шамотіти свої заклинання, всі побачили, як звивається у полум'ї молода боярівна – руки заломлює, кричить і просить рятунку.
– В пеклі вона, – зітхнула стара. – А той її лицар на чорнім коні – нечиста сила. За те її покарано, що так гордувала парубками і стількох зі світу звела.
З тих пір ту гору й прозвали Турицею на пам'ять про нещасливу боярівну.
ЧОРТОВІ СКЕЛІ
Колись чорти заповзялися знищити собор святого Юра. А ви, певно, знаєте, що нечиста сила має міць іно до першої ночі, бо вже як о першій півні запіють, то чортівня відразу слабне.Ото вони зібралися й вирішили на собор кинути цілу скелю. За Винничками якраз така скеля стояла, і чорти дійшли думки, що вона б цілком могла розчавити собор.
Вибрали вони таку ніч, коли зірок на небі майже не було, обхопили ту скелю руками і знялись у повітря. Та не пролетіли й сотні кроків, як мусили спуститися на землю і в долоні поплювати. Клята скеля була така важезна, що обривала руки. Так вони то летіли, то віддихувалися, аж от коли були напівдорозі між Винниками і Львовом півні заспівали, а на Ратуші бамкнув дзиґар.
Враз уся сила, яка в чортів була, змаліла, скеля вислизнула з рук і гугупнула серед лісу на пагорбі.
Там вона і досі стоїть. А коли уважно придивитися, то можна помітити сліди чортячих пазурів.
ВИНО ЗА ДУШУ
В середині XV століття боярин Юрко з Мальчиць був справжнім пострахом львівської околиці поріччя.Одного літа він жахливо нудився у своєму маєтку. Мусив на якийсь час припинити напади і грабунки, бо якраз у Ратуші розглядалася скарга місцевого солтиса на буйного боярина. Треба було б щось тому старому встругнути, аби відпало бажання судитися. Але нічого цікавого на думку не спадало, бо в горлі було сухо, як у пустелі. А в хаті – ані краплі вина. Купити не було за що, бо збіжжя ще не зібрали і не продали.
Врешті Юрко осідлав свого вірного жеребця і виїхав на прогулянку. Довкола було сонячно і безлюдно.
– Душу б чортові за вино віддав! – гукнув, на повну силу грудей і розреготався.
Раптом від далекої смуги лісу відокремилася чорна цяточка й стала невпинно рости. Поволі вимальовувалися обриси вершника.
– Хто б то міг бути? – подумав Юрко.
Вершник був чорний, і кінь був чорний. За кілька кроків від боярина кінь зарив передніми ногами в землю, аж трава, вирвана з корінням, розлетілася на боки. Юрко з першого погляду збагнув, з ким має справу.
– Бачу, що ти вже здогадався, хто я, – засміявся чорний вершник.
– Видно пана по халявах.
– Ну, то як? Даси душу за вино?
– Дам, коли наповниш мені бочками пивницю і засадиш винницю на отім пагорбі.
Юрко мав надію обдурити чорта. Був певен, що виноград на піщаному пагорбі не прийметься.
– Добре, – погодився чорт. – Підпишеш мені кров'ю угоду.
Чорт вийняв з-за пояса пергамент, на якому вже виднівся текст їхньої умови, і подав Юркові разом з воронячим пером.
Боярин враз втратив бажання укладати з чортом угоду.
– Підпиши власною кров'ю з середнього пальця, – сказав чорт.
Юрко поклав картку жеребцеві на карк, а сам роздумував, як викрутитися з тої халепи. Раптом помітив здорового ґедзя, що ссав кров з кінської шиї. Змахнув рукою ґедзя і побачив, як на тому місці проступає крапля крові.
– Ну, проколи врешті пальця і підпиши, – наполягав чорт.
– Чого ти гарячкуєш? Може, мені треба подумати.
Юрко вийняв ножа, вколов палець і, замість вмочити перо у свою кров, непомітно штрикнув у те місце, звідки щойно прогнав ґедзя.
– Маєш! – сказав, черкнувши підпис.
Втішений чорт сховав папір і, наче вихор, помчав до лісу.
Боярин першим ділом метнувся до пивниці. Чорт не підвів – пивниця була вщерть заставлена бочками з найрізноманітнішими винами.
А наступного ранку він не повірив своїм очам. Розлогий пісковий пагорб, на якому досі проростали ріденькі жалюгідні кущики верболозу, раптом зазеленів і забуяв зеленими пагонами, що вгиналися під тягарем недоспілих ще грон. Минуло кілька літ. Якось боярин зайшов у стайню і побачив, що улюблений його кінь здох. Старий уже був, щоправда, але служив вірою і правдою.
У цю саму хвилю в браму хтось постукав. Челядник впустив на обійстя чорного вершника. Чорт радісно махав у повітрі пергаментом.
– Ну що, ти готовий? Нам пора. Дивно лише, чому смерть тебе не приготувала для мандрівки в пекло.
І тут Юрко здогадався, чому його кінь здох.
– Ха-ха-ха! – зареготав він. – Ти прибув якраз вчасно. Ходи, я віддам тобі твою душу.
Чорт спішився і зайшов за боярином у стайню.
– На, маєш, що заробив! Це його кров'ю я підписав умову! Ха-ха-ха-ха! Боярин аж за боки хапався, так його трясло від сміху. А чорт зблиснув лютими очима, розшарпав пергамент на дрібні клапті й, скочивши на коня, зник з обійстя.
Та, кажуть, душа Юрка з Мальчиць все одно в рай не потрапила, бо надто багато вже нагрішив.
ЛЬВІВСЬКІ СЬВІРКИ: ДОКТОР ЛУЦИК
ДОКТОР ЛУЦИК
Іван Луцик бавив Львів 60-70-х років 19 століття. Невисокий, кремезний, з густою бородою, з'являвся на вулицях в незвичайному вбранні. Кажуть, що він був сином православного священника з Поділля і вчився в медико-хірургічній школі, але не скінчив її. І, не ставши лікарем, став знахарем. Задля цієї шляхетної мети змінив свою зовнішність. До вбрання попричіплював якісь містичні посріблені зірки та кружальця. За плечима у хутряному нарукавнику носив гримучу змію. На груди звисав нашийник з призматичних шкелок від церковної жирандолі.Деколи носив засвічений у білий день ліхтар, а коли питали його, навіщо це йому, відповідав по-діогенівськи:
– Шукаю людину!
Одного разу його визнали за божевільного і відправили до шпиталю вар'ятів у монастирі Піярів.
–І що ви си гадаєте? – оповідав пізніше Луцик. – Аби не звар'ювати, я мусив вдавати зі себе вар'ята. Зробив-єм в палаті вівтарик і зачав відправляти службу для вар'ятів. Такі, як я, нігди не пропадуть.
Його випустили на волю, але лікарську практику заборонили. А Луцик мав справжню славу лікаря серед бідного люду. Грошей на ліки вони не мали, а тому охоче йшли до знахаря, котрий давав їм якісь таємничі пігулки власного виробу. Пігулки ті помагали від 1000 і одної хвороби. Особливо подобалось пацієнтам те, що їх слід було запивати келишком горілки.
Хто б від такого лікування відмовився?
І темний люд ніколи Луцика не покидав. Хоча, бувало, що приходили до нього й інтелігентніші пацієнтки, коли вже медицина не помагала. З вуст в уста передавали вістки про чудесні одужання.
Згодом Луцик навіть одружився. А сталось це так. Покликала його до себе важко хвора вдова, у якої була донька. Луцик збадав удову і сказав, що надії нема.
– Те саме вповіли дохтори, – зітхнула вдова. – Ви в мене остання надія.
– Добре, я візьмуся вас вилікувати, а в нагороду дасте мені свою доньку за жінку.
Хвора погодилася, бо платня була невисока. Дівка в літах та й калічка, тож про заміжжя навіть не марила.
І от Луцик таки вилікував удову і оженився. Подивитися на шлюб, який відбувався в церкві, святого Миколая, зібрався тлум цікавих. То була сенсація дня. Коли священик спитав, чи має добру і непримушену волю взяти за жінку цю панну, молодий відрік:
– Якби-м не мав, то би-м не брав!
У церкві вибухнув гомеричний регіт.
Оженившись, Луцик раптом взявся за господарку, але лікарської практики не занехаяв і частував пацієнтів чудодійними пігулками до глибокої старості.
ЧИРЯК
Якось до Луцика прийшов хворий і поскаржився:– Мені вискочив чиряк на дуже нефайному місці. Луцик уважно подивився на його обличчя і сказав:
– Але я тут ніц не виджу!
ЩОБИ КИНУЛО В ПІТ
Прийшла до Луцика жидівка і каже:– Мого Лейбуся вже три дні колотит, морозит і шпігає. Може, дасте які ліки?
– Слухай, Ривко. Я добре знаю твого чоловіка. Піди протринькай його гроші, то Лейбу відразу кине в піт і він виздоровіє.
БЕЗСОННЯ
Одна жінка жалілася Луцикові:– Як лягаю спати, сон мене не бере. Кручусі, верчусі, аж голова ми болить. І так до самого раня.
– І давно це у вас?
– Йой, давно, пане Луцик, дуже давно.
– І ви такво ся мучите і терпите?
– А шо маю робити? Мучусі і терплю.
– Ну, то потерпіть ше трохи.
– А ви знайдете якийсь лік?
– Не, на то ліків нема. Але думаю, жи Господь врешті ся змилосердить над вами, пошле вам легку смерть, і ви заснете спокійно.
ПАН ЛУЦИК ТОГО НЕ ЛІКУЄ
– Пане Луцику, живіт болит – не годен терпіти. Дайте шось, бо дуба вріжу.– А шо ви нині їли?
– Капусту з горохом.
– А-а, то вам не до мене. Йдіть до ветеринара.
ЩИРА ПРАВДА
До пана Луцика приходили часто з хворобами, перед якими лікарі відступали.– Йой, пане дохторе, поможіт моїй доньці, оже третий рік жиє з чоловіком і не має дітий.
– А може то у вас спадкове? Мусите мені вповісти щиру правду, як на сповіди.
– Питайте, всьо вповім.
– Скажіть. Але правду. Чи ваша мама діти мала?
ОБІД НЕ ПОМІГ
Пані Куницька привела дохтора Луцика до свого хворого чоловіка. Луцик оглянув його і сказав:– Що у вас нині на обід?
– Зупа з локшиною і пироги з картофлею.
– Зі шкварками і сметаною?
– Аякже!
– Несіть сюди того і того.
– Але, пане дохтур, він вже дві неділи ніц не їст!
– То нічого.
Коли пані Куницька поставила обід на стіл, пан Лучик сказав:
– Прошу лишити мене з хворим самих.
І преспокійно сів собі до столу та вмолотив і зупу, і вареники. Чемно подякував господареві, котрий лежав із вибалушеними очима, і подався додому. Другого дня пані Куницька прибігла до Луцика з криком:
– Пане дохтур! Як того називається! Ви попросили в мене зупу і пироги. Я вам принесла. Думала, жи ви нагодуєте мого чоловіка. А ви то всьо згелемзали та й пішли. А він нині рано вмер!
– Пані Куницька, що ви кричите? Що ви ся сварите? Що ви ся нервуєте? Ваш чоловік вмер би і так, і так. А якби я того дня не пообідав, то і собі пішов би до херувимів на перше причастя. Але чи вам від того було би легше?
СПІВЧУТТЯ
Провідавши хворого, пан Луцик сказав його родині:– Дуже співчуваю вашій біді, земля йому пухом.
– Господи! Пане доктор! Та він ше не вмер!
– То нічого. Але я вже в літах. І коли він вмре, то не буду мав нагоди вам поспівчувати, бо сам вже буду на тамтім світі.
ПОРАДИ МУДРЕЦЯ
Луцик був людиною великодушною і на поради ніколи не скупився. Якось прийшов до нього господар, в якого здихали кури.– А чим ви їх годуєте?
– Пшоном.
– Гм… А спробуйте пшеницею. За кілька днів той знову прийшов.
– Пане! Кури не перестали здихати!
– А якою водою напуваєте?
– З криниці.
– Гм… А спробуйте з джерела.
За тиждень чоловік мало не плакав.
– Йой, пане! Тепер мені здохло сорок курей! Ваші ради не допомогли ані раз. Що мені робити?
– Гм… Видите, добродію… В мене ще є чимало мудрих рад, але чи маєте ви кури?
ЧУТТЯ СМАКУ І ПРАВДИ
Деякі лікарі мали на Луцика зуб. Відбивав їм пацієнтів. От вони порадилися і вирішили, що піде один з них і скаже, що захворів, але на якусь таку рідкісну хворобу, щоб від неї ліків не було. Тоді їм вдасться Луцика висміяти.Так вони й зробили. Прийшли до нього цілою громадою, а там на подвір'ї вже ціла купа хворих.
– Пане Луцик, – кажуть вони, – один наш колега тяжко захворів. Зібралисьмо консиліюм, але не знайшли ради. Може ви поможете?
– А що з ним є?
Тут той «хворий» виступив наперед і вповідає:
– Вже пару днів не чую в писку смаку. Не можу відрізнити хліба від бульби, огірка від яблука. А біда ще в тім, що правди не розпізнаю.
Луцик задумався, а по хвилі мовив:
– Зачекайте. Буде вам лік.
Тихенько зайшов за хату, де в нього кози паслися, назбирав козячого посліду, загорнув його в листок капусти і вернувся до пацієнта.
– Ну, прошу пана, маєте ліки. По три кульки три рази вдень, добре пожуєте і зап'єте кисляком.
– Можна вже? – спитав той.
– Чому ні?
"Хворий" розгорнув капустину, підморгнув своїм колегам і, підсміховуючись, поклав на язик три кульки. Коли його зуби розжували "ліки", врешті до нього дійшло, що це послід.
– Тьфу! Та то якесь свинство! Ви мене кізяками лікуєте?!
– Ну, бачите, які це добрі ліки! – вигукнув Луцик. – Відразу і смак у писку з'явився і правду розпізнали.
ЛІКАРСЬКА ПРАКТИКА
Неподалік від Луцика мешкав швець, що мав сина, страшного лінюха.Шевської роботи вчитися не хотів, а вбив собі до голови, що стане так само паном дохтором. Щоправда вмів на разі ледве підписатися.
Швець прийшов до Луцика та й почав просити, аби той взяв його сина на науку. Луцик терпляче пояснював, що лікарем так раздва стати не можна і що на це треба багато зусиль, а сина маєте лінюха. Нічого не помагало. Швець щодня приходив і просив.
Врешті Луцик втратив терпець і згодився. Перші кілька днів хлопчина носив за лікарем його причандали і помагав то те, то се. Аж ось прийшли вони до хворого, який лежав на ліжку і стогнав. То був місцевий поштар і скаржився він на болі в животі.
Луцик спитав його, що він їв, похитав головою, а далі каже:
– Я б хотів побачити, що з вас вийшло.
– Прошу, тутка під ліжком, – сказала пані поштарева і витягла з-під ліжка горщик повний лайна.
Луцик з поважною міною взяв від неї горщика, уважно оглянув його, принюхався і підсунув під ніс учневі. Але той сахнувся, крутячи носом.
Луцик взяв шмат лайна на палець, покрутив перед очима і поклав до рота. Хлопець вирячив очі від жаху. А лікар спокійно пережовував лайно і щось мугикав під ніс, розмірковуючи, який діагноз поставити.
– Щось не доберу, – врешті сказав до учня. – Ану ти ще спробуй. Почувши це, хлопець затулив руками вуста і вилетів стрілою з хати. Не довелося йому почути голосного сміху Луцика і поштаря з його жінкою, котрі наперед всю ту сцену запланували, бо в горщику були смажені баклажани.
Ясна річ, що від тої пори, шевців син і думати перестав про дохтурування і взявся таки за шевство. І, кажуть, не злим шевцем став.
ЛЬВІВСЬКІ СЬВІРКИ: ДУРНИЙ ЯСЬО
ДУРНИЙ ЯСЬО
Довгий час це була найтиповіша і найхарактерніша постать львівської вулиці. Справжнє ім'я його було Іван Лис. Народився на схилах Калічої гори в бідній родині. Мати його продавала борщ. Дата народження Яся невідома, зате знаємо, коли помер – 19 грудня 1903 року.Дійсне його ім'я дізнався Львів з посмертних листівок, якими вшанував пам'ять дурного Яся власник поховального закладу пан Курковський. Разом з Яськом зійшов у могилу шматок історії Львова. То був останній могікан брукового життя, якого знала навіть найменша дитина.
Ясь був божевільним. Але це божевілля було тихим і ненав'язливим. Усмішка осяювала його лице, мов якась зоря постійного задоволення світом, собою, людьми. Такий погідний оптимізм і наївну філософію можна зустріти хіба в дитини.
Сміявся зі всіх і зі всього – в погоду, і в дощ, і в мороз, і в завірюху. Сміявся на похороні так само, як і тоді, коли зі зграєю дітей ішов за військовими музиками.
Люди кажуть, що є щось святого в такім тихім божевіллі, коли сам Бог вкриває мороком душу і відриває її від турбот і клопотів. Якщо це правда, то Ясь був найщасливішою людиною ві Львові хоча б тому, що все життя був дитиною, навіть коли посивів і згорбився.
Найвідомішим став завдяки своїм філософським увагам на тему життя і смерті. Смерть у нього була персоніфікована в образі пана Курковського – володаря чорних лискучих катафалків, різьблених трун, ясних свіч, майстра погребових церемоній, в яких брали участь пишно вбрані прислужники. Ці похоронні процесії супроводжувала зграя роззяв і дітлахів. І, звичайно, без Яська обійтись не могло.
– Всіх добрих людей позабирав пан Курковський, – зітхав Ясь, – а лишились самі лайдаки…
Ясь носив довгого обдертого плаща, пожовклі черевики на босу ногу, а на голові засмальцовану магерку (сукняна шапка з баранячою оторочкою). Він був постійною декорацією старого міста. Любив заходити до готелю "Жорж", звідки танцювальним кроком, голосно приспівуючи, вирушав на Ринок. А за ним бігла ціла компанія дітлахів, від яких він мусив відбиватися копняками.
Засобів на існування не мав жодних. Хтось деколи щось дасть, чимсь пригостить. Круг нього збирався тлум перекупок, батярів, а то й випадкових перехожих – фірман, що кинув воза, служниця з кошиком, поліцай… Усім було весело слухати Яська.
В останні роки його життя ним заопікувався магістрат. Адже то була львівська цікавинка! Ясь дістав безкоштовне харчування та вбрання. А на зиму для нього відчиняла гостинні двері божевільня.
ГРОШІ ДЛЯ ВАРЯТІВ
Якийсь чоловік хотів поглузувати з Яська і сказав йому:– Яську, біжи на личаківську рогатку, там всім вар'ятам дають гроші.
– Йой! Ану покажи кілько тобі дали?
ГОЛУБ НА ВЕЧЕРЮ
Ясько підібрав на вулиці здохлого голуба і поніс додому.– Яську! Таже він здох! – гукали йому.
– То й добре. Мама мені всмажит на вечерю.
– Але здохлятини ніхто не їсть. Можна їсти лише те, що забила людська рука.
– Його забив Господь! Чи ви гадаєте, жи людська рука є чистіша від Божої?
ЧЕРЕШНІ
Ясько помагав часом на базарі трагати мішки та кошики, і йому за те щось перепадало. Одного разу заробив собі черешні. Сів під Ратушею і їсть разом з кісточками.– Гей, Яську, нащо ти черешні з кістками їси? – питають його. – їх треба випльовувати.
– Не меліть дурниці. Якби черешні мусилося їсти без кісточок, то кісточки продавали б окремо.
СКНИЛІВСЬКІ МУДРАГЕЛІ
Недалеко за Сигнівкою та Кульпарковом знаходиться Скнилів. Колись там жили веселі люди і про них любив оповідати цілий Львів.
Криниця була неглибока, якраз по шию, але вода зимна. І почав скнилівець верещати, доки не позбігалися сусіди. А був серед них наймудріший Яцько Макольондра.
– Нема ради, треба лізти до криниці, – сказав Яцько. – Лізь першим ти, Пилипе, а Місько буде тя за ноги тримав. Гарасько буде тримав за ноги Міська, а Гераська – Микита, а Микиту – Данило, а я – Данила. Як намацаєш відро, то кричи – я вас витягну.
Так вони й зробили, але, коли вже ціла вервечка опинилася в криниці, Яцько, що лишився нагорі, почав стогнати, що йому тяжко і треба би було ще когось на підмогу покликати.
– Ну, то біжи клич, а ми зачекаємо! – гукнули знизу.
Яцько випустив Данилові ноги і ціла кумпанія бебехнула в криницю, аж загуло.
Добре, що на ту пору нагодилася Яцькова жінка Рузя та й порадила кинути до криниці мотузку, бо вона десь чула, що так роблять.
Яцько приніс мотузку, старанно змотав її і кинув до криниці. Але це мало допомогло, бо другого кінця Яцько собі не лишив.
Тим часом збіглося півсела і ради сипалися одна ліпша за другу. Хтось казав вичерпати воду, хтось – робити підкоп, ще хтось – навпаки, заливати водою криницю і тоді всі поспливають, як галушки. Аж урешті чоловікам, що мокли в криниці, осіяла голови світла думка – спустити їм драбину.
Наука знає такі факти, коли людей, що перебувають в знервованому стані, навідують геніальні ідеї. Це був саме такий випадок.
Однак, коли всі п'ятеро вилізли нарешті з криниці, то ніхто не міг згадати, скільки ж їх було.
– Не дай Боже, хтось лишився в криниці, – сказав Яцько і почав гукати:
– Гей! Гей!
А з криниці відлунювало: "Гей! Гей!"
– Ну, видите? Хтось там таки сидить, – забідкався Яцько.
І тоді над криницею схилилася ціла юрба скнилівців та почала галайкати:
– Гей! Агов! Гоп-гоп!
А луна справно відповідала десятками голосів.
– Людоньки! – вжахнувся Яцько. – Та же там у криниці ціла купа народу!
– Зачекай, Яцю, – сказала Рузя. – Мені ся здає, жи то не є наші.
І от тут надійшов сільський війт Дзюньо Мігус. Дізнавшись, що у криниці виявлено якихось людей, він наморщив розумне чоло і прорік:
– Люди добрі! Нема на то ради. Мусимо всі ся розійти по хатах і тоді будем знати, чи когось нам бракує. А по хвилі знова ся зійдемо коло криниці.
Так вони і вчинили. А коли знову зібралися, то війт запитав:
– А що, панове, чи всі у вас вдома?
– Всі, пане війте, вдома, нікого не бракує.
Кажуть, що то від скнилівців пішла приказка про того, кому бракує в голові клепки: є, та в нього не всі вдома!
– Тепер мені ясно, – сказав війт, – що в криниці сидять не скнилівські люди.
– Хто ж може бути? – дивувалась громада. – Як вони сміли залізти до нашої криниці?
– Може, то які потопельники? – міркував Яцько. Громада почала хреститися.
Але війт був хоробрим чоловіком і гукнув у колодязь:
– Гей, ви там! Чи ви не потопельники?
– …потопельники!., ельники!… – відповіла луна.
– Господи! І за що нам така напасть! – зойкнула Рузя.
– Витягаймо хутчій драбину! – скрикнув Яцько. – Бо та нечисть ще почне вилізати!
Драбину витягли, а криницю закрили лядою, ще й каменем привалили.
Більше звідти ніхто води не брав.
Дзюньо Мігус сидів на призьбі й латав свої війтівські чоботи.
– Яцьку! А та яку хулєру мені несеш? – здивувався війт.
– А во на полі знайшов. Але бігме не знаю, шо то за диво.
Скнилівцям їсти не дай, аби лиш було чого зібратися та язиками помолоти.
Не встиг пан війт замислитися, як уже ціле подвір'я цікавих напхалося. Кожен хитав головою, язиком прицмокував і пробував вгадати, що воно за звір перед ними лежить.
Дзюньо Мігус узяв обережно гарбуза на руки і приклав до вуха. Здавалося, навіть вітер втих, аби не зашкодити йому. Всі присутні затамували подих.
І коли війт обережно поклав гарбуза на землю, всі воднораз видихнули:
– Ну?!
– Я вже знаю, що то. Це велике яйце. Тілько не можу сказати чиє.
– Ну, курка б такого не знесла, – похитав головою Яцько і вся громада з ним погодилася.
– Може, то який дракон зніс? – несміливо бовкнув хтось.
– Слухайте! – ляснув себе по чолі Яцько. – Коли я те яйце знайшов, то бачив чиюсь кобилу край поля. Щоб я паски не їв, коли це не вона знесла.
– Ото-то я думаю собі, яка там бісова намога ірже! – сказав війт. – Аж то, бач, жеребчик!
– Що ж нам з цим яйцем далі робити? – задумалася громада.
– А що, – здвигнув плечима війт, – посадити кобилу, нехай висиджує.
– Та ж попробуй тепер вгадай, чия то кобила, – чіхав потилицю Яцько. – Як на мене, то була чужа кобила, не скнилівська.
– А-а, то нема на те ради, – встряла Рузя. – Гадаю, жи нам, кубітам, ніц не лишається, тілько-но самим те яйце висиджувати.
Всім така гадка припала до густу і з того дня заходилися скнилівські жінки сидіти по-черзі на гарбузі. Щодня війт припадав до нього вухом і уважно слухав.
Та минув, може, місяць, і гарбуз, вибачайте, почав гнити і трохи недобре пахнути.
– О, то є певний знак, що от-от має лоша вилупитися. Пора його винести на сонце.
– Винесім його на пагорб, – сказав Яцько, – тоді до сонця буде ближче. Так вони і зробили. Поклали гарбуза на пагорбі і відійшли вбік, щоби не сполохати лоша. Аж тут вітер як подув, гарбузом хитнуло і покотився він з пагорба в кущі. Скнилівці, репетуючи, мов несамовиті, кинулись навздогін. А гарбуз із розгону бебех у дерево та и розколовся. З-під дерева заєць як не стрибне та не помчить переляканий простовіч.
– Дивіться! Лоша! Лоша! Лови його! – заверещали скнилівці. Де там – тільки його і бачили.
– Ех, пропало лоша! – скрутно зітхав Дзюньо Мігус. – Другий раз кругом яйця станемо і не дамо втекти.
Коли він опинився перед Галицькою брамою, то ніяк не міг з того тичкою пройти: і в висоту тичка здорова, і впоперек.
На щастя, коло брами на варті стояв так само хлоп зі Скнилова. Він підійшов до пташника й каже:
– Може я і не є такий мудрий, як наш бургомістр, але мені ся здає, жи мусите тую тику навпіл переломити, бо інакше вона ся не змістит.
– А дай вам Боже здоров'я за таку файлу раду, – подякував той і, переламавши тичку, нарешті попав до міста.
– А хто ж тоді відкусив йому носа? – спитав пан війт.
– Він сам собі його відгриз. Пан війт хвильку подумав і сказав:
– То неможливе. Ніс знаходиться над писком. Він би не зміг його зубами дістати.
– А він підскочив!
– А ну ше ти спробуй, – каже до чоловіка. Той взяв хохлю. сьорбнув і похитав головою:
– Сипни ше трохи соли.
Але хохлі назад не віддав, чекаючи, поки Стефа досолить. Та сипнула солі в баняк і питає:
– Ну, а тепер?
Мілько знову сьорбнув з хохлі.
– Недосолений. Давай, Стефцю, сип потроху соли, а я буду сьорбав і казав, чи доста.
КРИНИЦЯ
Одному скнилівцю ввірвалося відро в криницю, а він, не довго думаючи, перехилився через цямрину, аби зачепити його рукою, та й шубовсьнув у воду.Криниця була неглибока, якраз по шию, але вода зимна. І почав скнилівець верещати, доки не позбігалися сусіди. А був серед них наймудріший Яцько Макольондра.
– Нема ради, треба лізти до криниці, – сказав Яцько. – Лізь першим ти, Пилипе, а Місько буде тя за ноги тримав. Гарасько буде тримав за ноги Міська, а Гераська – Микита, а Микиту – Данило, а я – Данила. Як намацаєш відро, то кричи – я вас витягну.
Так вони й зробили, але, коли вже ціла вервечка опинилася в криниці, Яцько, що лишився нагорі, почав стогнати, що йому тяжко і треба би було ще когось на підмогу покликати.
– Ну, то біжи клич, а ми зачекаємо! – гукнули знизу.
Яцько випустив Данилові ноги і ціла кумпанія бебехнула в криницю, аж загуло.
Добре, що на ту пору нагодилася Яцькова жінка Рузя та й порадила кинути до криниці мотузку, бо вона десь чула, що так роблять.
Яцько приніс мотузку, старанно змотав її і кинув до криниці. Але це мало допомогло, бо другого кінця Яцько собі не лишив.
Тим часом збіглося півсела і ради сипалися одна ліпша за другу. Хтось казав вичерпати воду, хтось – робити підкоп, ще хтось – навпаки, заливати водою криницю і тоді всі поспливають, як галушки. Аж урешті чоловікам, що мокли в криниці, осіяла голови світла думка – спустити їм драбину.
Наука знає такі факти, коли людей, що перебувають в знервованому стані, навідують геніальні ідеї. Це був саме такий випадок.
Однак, коли всі п'ятеро вилізли нарешті з криниці, то ніхто не міг згадати, скільки ж їх було.
– Не дай Боже, хтось лишився в криниці, – сказав Яцько і почав гукати:
– Гей! Гей!
А з криниці відлунювало: "Гей! Гей!"
– Ну, видите? Хтось там таки сидить, – забідкався Яцько.
І тоді над криницею схилилася ціла юрба скнилівців та почала галайкати:
– Гей! Агов! Гоп-гоп!
А луна справно відповідала десятками голосів.
– Людоньки! – вжахнувся Яцько. – Та же там у криниці ціла купа народу!
– Зачекай, Яцю, – сказала Рузя. – Мені ся здає, жи то не є наші.
І от тут надійшов сільський війт Дзюньо Мігус. Дізнавшись, що у криниці виявлено якихось людей, він наморщив розумне чоло і прорік:
– Люди добрі! Нема на то ради. Мусимо всі ся розійти по хатах і тоді будем знати, чи когось нам бракує. А по хвилі знова ся зійдемо коло криниці.
Так вони і вчинили. А коли знову зібралися, то війт запитав:
– А що, панове, чи всі у вас вдома?
– Всі, пане війте, вдома, нікого не бракує.
Кажуть, що то від скнилівців пішла приказка про того, кому бракує в голові клепки: є, та в нього не всі вдома!
– Тепер мені ясно, – сказав війт, – що в криниці сидять не скнилівські люди.
– Хто ж може бути? – дивувалась громада. – Як вони сміли залізти до нашої криниці?
– Може, то які потопельники? – міркував Яцько. Громада почала хреститися.
Але війт був хоробрим чоловіком і гукнув у колодязь:
– Гей, ви там! Чи ви не потопельники?
– …потопельники!., ельники!… – відповіла луна.
– Господи! І за що нам така напасть! – зойкнула Рузя.
– Витягаймо хутчій драбину! – скрикнув Яцько. – Бо та нечисть ще почне вилізати!
Драбину витягли, а криницю закрили лядою, ще й каменем привалили.
Більше звідти ніхто води не брав.
СКНИЛІВСЬКЕ ЯЙЦЕ
Яцько Макольондра несподівано для себе знайшов на полі гарбуз. Такого дива ще ніколи в житті не бачив. Обнюхав зі всіх боків, пальцями обстукав та так і не збагнув, що воно за диво таке. А тому вирішив занести йогоо просто до війта.Дзюньо Мігус сидів на призьбі й латав свої війтівські чоботи.
– Яцьку! А та яку хулєру мені несеш? – здивувався війт.
– А во на полі знайшов. Але бігме не знаю, шо то за диво.
Скнилівцям їсти не дай, аби лиш було чого зібратися та язиками помолоти.
Не встиг пан війт замислитися, як уже ціле подвір'я цікавих напхалося. Кожен хитав головою, язиком прицмокував і пробував вгадати, що воно за звір перед ними лежить.
Дзюньо Мігус узяв обережно гарбуза на руки і приклав до вуха. Здавалося, навіть вітер втих, аби не зашкодити йому. Всі присутні затамували подих.
І коли війт обережно поклав гарбуза на землю, всі воднораз видихнули:
– Ну?!
– Я вже знаю, що то. Це велике яйце. Тілько не можу сказати чиє.
– Ну, курка б такого не знесла, – похитав головою Яцько і вся громада з ним погодилася.
– Може, то який дракон зніс? – несміливо бовкнув хтось.
– Слухайте! – ляснув себе по чолі Яцько. – Коли я те яйце знайшов, то бачив чиюсь кобилу край поля. Щоб я паски не їв, коли це не вона знесла.
– Ото-то я думаю собі, яка там бісова намога ірже! – сказав війт. – Аж то, бач, жеребчик!
– Що ж нам з цим яйцем далі робити? – задумалася громада.
– А що, – здвигнув плечима війт, – посадити кобилу, нехай висиджує.
– Та ж попробуй тепер вгадай, чия то кобила, – чіхав потилицю Яцько. – Як на мене, то була чужа кобила, не скнилівська.
– А-а, то нема на те ради, – встряла Рузя. – Гадаю, жи нам, кубітам, ніц не лишається, тілько-но самим те яйце висиджувати.
Всім така гадка припала до густу і з того дня заходилися скнилівські жінки сидіти по-черзі на гарбузі. Щодня війт припадав до нього вухом і уважно слухав.
Та минув, може, місяць, і гарбуз, вибачайте, почав гнити і трохи недобре пахнути.
– О, то є певний знак, що от-от має лоша вилупитися. Пора його винести на сонце.
– Винесім його на пагорб, – сказав Яцько, – тоді до сонця буде ближче. Так вони і зробили. Поклали гарбуза на пагорбі і відійшли вбік, щоби не сполохати лоша. Аж тут вітер як подув, гарбузом хитнуло і покотився він з пагорба в кущі. Скнилівці, репетуючи, мов несамовиті, кинулись навздогін. А гарбуз із розгону бебех у дерево та и розколовся. З-під дерева заєць як не стрибне та не помчить переляканий простовіч.
– Дивіться! Лоша! Лоша! Лови його! – заверещали скнилівці. Де там – тільки його і бачили.
– Ех, пропало лоша! – скрутно зітхав Дзюньо Мігус. – Другий раз кругом яйця станемо і не дамо втекти.
ФАЙНА РАДА
Один скнилівець наловив перепелиць, зв'язав до купи і, почепивши на кінець довжелезної тички, поніс до Львова продавати.Коли він опинився перед Галицькою брамою, то ніяк не міг з того тичкою пройти: і в висоту тичка здорова, і впоперек.
На щастя, коло брами на варті стояв так само хлоп зі Скнилова. Він підійшов до пташника й каже:
– Може я і не є такий мудрий, як наш бургомістр, але мені ся здає, жи мусите тую тику навпіл переломити, бо інакше вона ся не змістит.
– А дай вам Боже здоров'я за таку файлу раду, – подякував той і, переламавши тичку, нарешті попав до міста.
ІСТОРІЯ З НОСОМ
Один скнилівець відкусив другому у бійці носа, але вперто доводив, що цього не робив.– А хто ж тоді відкусив йому носа? – спитав пан війт.
– Він сам собі його відгриз. Пан війт хвильку подумав і сказав:
– То неможливе. Ніс знаходиться над писком. Він би не зміг його зубами дістати.
– А він підскочив!
НЕДОСОЛЕНИЙ БОРЩ
Стефа варила борщ, а її чоловік Мілько стругав з поліна шпичку. Стефа набрала борщу в хохлю, попробувала – недосолений.– А ну ше ти спробуй, – каже до чоловіка. Той взяв хохлю. сьорбнув і похитав головою:
– Сипни ше трохи соли.
Але хохлі назад не віддав, чекаючи, поки Стефа досолить. Та сипнула солі в баняк і питає:
– Ну, а тепер?
Мілько знову сьорбнув з хохлі.
– Недосолений. Давай, Стефцю, сип потроху соли, а я буду сьорбав і казав, чи доста.