Коні спинилися, а з брички вихилився пан у чорному вбранні і спитав:
– Чи далеко до Глинян?
Але жоден з трьох не відповів йому, бо вже здогадався, з ким мають справу. І бричка зникла в лісі.
Різники копали далі і ось під лопатами заскреготіло залізо. Певно, скриня з золотом!
І в цю саму хвилю виїхав з лісу якийсь горбатий клаповухий карлик на маленькому возикові. Той возик мав лише по півколеса, а через те смішно подригував та підскакував, немилосердно порипуючи. А чим, ви гадаєте, був запряжений візок? А нічим, їхав сам по собі. І, ясна річ, наші скарбошукачі аж роти пороззявляли від подиву.
Тим часом карлик, порівнявшись із ними, спитав:
– Скажіть мені, як хутко я дожену того пана, що переді мною на бричці проїхав?
Мілька те дурне питання вивело з рівноваги, що, забувши про пересторогу чарівниці, крикнув:
– Та на такій тачці ти й до смерті його не доженеш, ти, пугало вороняче!
– Цить! – зойкнули Дусько і Нусько, та вже було пізно.
Скарб умить запався з величезним гуркотом в глибини землі. Зірвався вихор, підхопив возика з карликом, закрутив ним на місці і поніс кудись у ліс. Тільки веселий регіт нечистої сили вдарив луною. Таки вдалося їй обхитрити трьох різників.
Вдень вони перебували в замку, а вночі ґрасували околицями, чинячи ґвалт і грабунок. Особливо потерпали від їхніх рук купці.
Брати ховали обличчя за чорними хустинами і ніхто не міг їх розпізнати.
Награбоване звозили до замку і ховали в льосі. Минуло з того часу багато літ. І ось двом дівчатам Євці і Юльці забаглося пошукати скарбів на Квітневу неділю. Зійшли вони на гору і стали чекати. Увечері, щойно у львівських церквах забомкали дзвони, дівчата почули під землею якийсь гуркіт, мовби щось раптово осипалося. А за хвилю земля здригнулася і запалась, а з глибини і, випірнув казанок золотих дукатів.
Дівчата кинулися черпати жменями у хвартухи і вже набрали його багацько, коли Євка радісно вигукнула:
– Але, Юлько, то-сь ми розбагатіли!
Ще й не договорила тих слів, а тут як гукне щось з землі! Навіть обоє не встигли очима мруґнути, а хвартухи їм спорожніли. Казанок із золотом запався під землю і земля зійшлась понад ним, наче плесо озера.
Несподіване щастя їх так ошелешило, що зовсім забули про те, що не мають права ані пари з вуст пустити.
Засмучені вернули додому, але наміру свого не облишили і наступного року знову вибралися на Замок.
Як і минулого разу, золото з'явилося з-під землі, а дівчата поквапилися набирати дукати до хвартухів. Коли наповнили вщерть, мовчки кивнули одна одній і побігли додому.
Але що тут сталося! Чорні хмари закрили небо і темні непровидні сутінки оточили їх з усіх сторін, а в кущах зашуміло, заскреготіло, заскавучало. Здавалося, що всі чорти пекла кинулися за ними навздогін, боронячи свого скарбу.
Цокочучи зубами, Євка і Юлька бігли з гори, а гілки боляче морскали їх по руках і ногах, лізли в очі, дряпали обличчя. Та вони трималися, як могли, і ані звуку не згубили.
Раптом Юльку щось як ухопить за спідницю, аж волося заворушилося на голові, зимні дрижаки пробігли тілом, а з вуст вирвався моторошний зойк: – Євко! Чорти!
За мить по тому все стихло, вмовкло, вляглося. Хмари розприслися разом із мрякою і довкола запанувало тихе лагідне надвечір'я.
У хвартухах обох дівчат не зосталося жодної монетки. Нечиста сила забрала своє.
Після тої пригоди і Євка, і Юлька більше навіть не марили тим скарбом, бо вдруге пережити такий жах не мали вже сили.
З тих пір ніхто на високий Замок не ходив пильнувати скарбів І лежать вони там по сьогоднішній день.
Лежачи змордований без клаптика живого місця на тілі, Федько марив про своїх друзів і про те, як вони на прудких конях увірвуться на Ринок і врятують його від страти.
Аж ось нарешті надійшов його останній день. Раннім ранком вивели Федька з катівні. Мав на шиї зашморг, кінець якого тримав у руні кат. Сторожа, озброєна галябардами і флінтами, оточила їх з усіх боків.
Шибениця вже чекала попід Ратушею. Федько кидав довкола неспокійними очима, намагаючись упізнати своїх кумплів у юрбі цікавих. Не міг він знати, що частина його розбійницького загону загинула день перед тим під час облави, а решта розпорошилася і рятувалася на віддалених хуторах.
Коли врешті збагнув, що порятунку не буде, зі смутком і байдужістю пропустив повз вуха вирок смерті. Так само механічно поцілував хреста священикові й висповідався. І тільки зійшовши за катом на драбину, мовби знову на світ народився. Поглянув на тлум людей і гукнув:
– Гей, люди! Біля Чортової скелі під смерекою закопав я золоті і срібні гроші! Сховані вони в залізній скрині, а ото ключ від неї.
Із тими словами скинув з шиї металевого хреста і простягнув на руці.
Кат щойно зараз помітив, що хрест має зазубрини, такі, як у ключі. Аж очі йому на лоба полізли, що раніше про те не здогадався, бо був би з шкіри виліз, а видобув би з Федька його скарб.
Але ніхто з юрби не рушив з місця за тим ключем, і тоді кат простяг було руку за ним, але Федько змахнув правицею і ключ полетів людям під ноги. Може б хтось й підняв, але в одну мить невідь звідки об'явився чорний пес, схопив ключа до писка і, заки хто-небудь отямився, зник безслідно.
Роки минали, але нікому ані на думку не спало податися за тим скарбом, бо де ж би взяти голови семи братів?
Тим часом у Винниках був собі за громадського пастуха один спритний хлопака, який вбив собі до голови, що мусить добути ті гроші. Побіля верби він пас щодня худобу і з надією чекав, що гроші ті заблиснуть саме йому. Невідомо на що надіявся, бо не май жодної гадки, де здобуде голови семи братів.
І от якогось осіннього дня небо розколов грім та полив такий дощ, аж сіро стало довкола. Пастух кинувся під першу ліпшу вербу, накрив голову мішком і цокотів зубами.
Раптом у дуплі верби спалахнув сліпучий вогонь, пастух аж захлинувся повітрям від захвату – бо то було не що інше, як золоті збійницькі дукати. Але де, де взяти голови семи братів?
Хлопець гарячково роззирнувся довкола, шукаючи бодай якоїсь зачіпки, щоби зарадити собі. І ось на пеньку неподалік побачив зграю молодиих опеньок. Порахував їх і скрикнув:
– Є! Сім підпеньків! Голови сімох братів!
В одну мить витяг зі штанів ножика і чик-чик – позрізав їхні голівки. А тоді хутенько пошпурив їх у дупло.
Сяйво згасло, але гроші зосталися на місці і пастух спокійно пересипав їх собі до сорочки та й помчав додому.
Дорогою його не один господар спиняв:
– Гей, куди женеш? А де наша худоба?
– Все, не буду більше пастушив! Забирайте собі свою худобу!
– Здурів, чи що? – знизували вони плечима.
Та їм таки довелося наймати іншого пастуха, бо наш сам уже став господарем. Збійницький скарб поміг йому н цьому.
ПІДЗЕМНІ МЕШКАНЦІ
Світло вивело її на чудову зелену луку. А на луці паслася велика череда корів таких самих, як і її Красуля. Пастух виглядав якось дивно: мав на собі розшитий золотими нитками кунтуш, високі сап'янові чоботи і меча за спиною.
– Що тут шукаєш, дівчино? – спитав пастух.
– Корову шукаю, пане вояку.
– Як шукаєш, то знайдеш, – відказав і рукою махнув на череду.
Але як тут було щось відшукати, коли всі корови були красі, у всіх на чолі біла пляма та й писки однакові. Походила вона серед корів і врешті згадала, що у її Красулі один ріг був надщерблений. Завдяки цьому пізнала її.
– Твоє щастя, – сказав пастух, – інакше б тобі навіки тут лишатися довелось.
Вдарив мечем у землю, все довкола стемніло й тільки маленьке світелко показувало дівчині дорогу назад.
Кілька днів тяжко працювали слуги і врешті докопалися до золотої брами. Коли це примчав на змиленому коні дідичів управник і кричить що маєток під землю западається.
Дідич спинив роботу і вернувся додому. А там і справді побачив, що його великий будинок уже по самі вікна вгруз у землю
– Що ж воно таке? – дивувався вій.
– Це все тому, що ти відкопуєш старий замок, – сказав йому батько. – А наскільки прокопаєш углиб, настільки і дім наш загрузне. Ліпше кинь ту дурну роботу.
Дідич звелів яму засипати. І – диво!. 3 кожною лопатою землі його маєток поволі випірнав, наче з моря.
Більше ніхто не важився докопуватися до підземного міста.
Якось серед ночі з'явився перед ним чоловік у чорному плащі і почав махати рукою, аби йшов за ним.
Пастух рушив за чоловіком і побачив, як гора розступилась і зблисло світло. Вони увійшли всередину й опинилися в людному місті з гарними кам'яними будівлями.
Пастух зачудовано дивився на вбрання міщан – це було якесь дивне вбрання, багато оздоблене золотом і коштовним камінням. Вони йшли вздовж яток. що аж тріщали від різноманітного краму.
– Купи три речі, – сказав чоловік.
Пастух став питати ціни – а все таке дешеве, що аж руки трусяться купити. І купив би не три, а тридцять три, якби гроші мав. Було ж у пастуха лише кілька грошиків. Купив собі чоботи, купив бриля, хотів ще пояс купити, але гроші скінчилися.
– Пошукай, пошукай! – гукали йому купці, навперебій опускаючи ціну. Пастух випотрошив усі кишені, навіть у постоли зазирнув – нема більше.
І враз голосний плач залунав, ціле місто гірко заплакало, а чорний чоловік, усміхнувшись, повів пастуха назад. Щойно вивів його з гори, як вхід до неї зачинився, і вже ніщо не нагадувало про існування таємничого міста.
Пастух пізніше розпитав людей і дізнався, що там під горою вже багато літ перебуває зачароване місто. І лише раз на сто літ з'являється воно з-під землі. Якщо в таку ніч знайдеться людина, котра купить будь-які три речі, то місто звільниться від чар.
БУЗИНОВА ПАНІ
Одначе про цей яр знало ціле місто. А знало тому, що мешкала там в глухих хащах бузини сама Бузинова пані. Мова йде про ті часи, коли ще Бузинова пані не шкодила людям, а навпаки – помагала.
Отже, у Бузиновім яру була викопана глибока студня, а круг студні цвіли на всі барви польові квіти. Кажуть, що коли котрийсь із парубків не знаходив нареченої собі у власному селі, чи в місті, то йшов до Бузинової пані і просив дозволу пошлюбити якусь з її дочок. Дочки Бузинової пані мешкали в студні і, щоб викликати їх звідти, досить було зірвати квітку і кинути в криницю. Після цього з'являлася така красуня, вродливішої за яку на цілу Галичину не знайшлося б. Мала вона світле довге волосся, що вкривало її наче плащ, блакитні очі сяяли, наче джерела, освітлені сонцем. Кожен, кому судилася така дружина, весь вік свій жив у незмінному щасті, бо за яке б діло не брався, то кожне вдавалося, а що б не замислив – усе збувалося. Найцікавіше ж те, що дівчата зі студні ніколи не старілися і так, як з'являлися молодими, так молодими й щезали по смерти свого чоловіка.
Тривало це доти, доки Бузинову пані не розлютив один дурний шляхтич, що мав маєток в Замарстинові. Він собі вирішив, що коли в студню кидають звичайну польову квітку, а виходить звідти така красуня, то яка ж краса несказанна з'явиться, якщо кинути найгарнішу троянду?
От він об'їздив кілька маєтків, доки знайшов незвичайно пишну квітку, і рушив до Бузинового яру. Звичайно, підозрював що це може не сподобатися Бузиновій пані, а тому прибув у яр ще на світанку. Прокрався тихенько до студні, кинув хутенько троянду і сів чекати свою суджену.
Але Бузинова пані все це відала й бачила з-за свого невидимого віконечка в бузинових хащах.
– Ну, зачекай, свинтусе, покажу я тобі, як мене не поважати, – сказала вона сама до себе.
І тої ж миті вистрибнула зі студні на цямрину велика зелена ропуха. Шляхтич аж скрикнув з переляку:
– Цур і пек тобі, маро!
– Яка я тобі мара? – обурилась ропуха. – Я твоя наречена. Де моя карета? Невже ти заставиш мене чалапати пішки?
– А бодай тебе! – вилаявся шляхтич і подався геть з яру.
Але ропуха й не думала від нього відставати, вона стрибала за ним услід і кричала:
– Бре-ке-ке-ке! Не втікай! Я твоя наречена!
А Бузинова пані аж заливалась сміхом.
Навіть тоді, коли вибравшись із яру, шляхтич сів на коня і помчав щодуху додому, жаба продовжувала його переслідувати й горланити:
– Бре-ке-ке-ке! Я твоя кохана! Почекай! Не так скоро!
На змиленому жеребцеві влетів шляхтич на своє обійстя з розпачливим криком:
– Зачиняйте браму!
Слуги браму зачинили, але що з того – ропуха завиграшки перестрибнула через частокіл і опинилася на подвір'ї.
– Бийте її! – закричав шляхтич і, вскочивши в хату, зачинився на сім замків.
Слуги спробували відігнати жабу, але це їм не вдалося. Надто вона прудкою виявилась.
Так бідолаха ніколи і не позбувся тієї ропухи, всюди вона переслідувала його, вигукуючи:
– Я твоя наречена! Де моя шлюбна сукня? Де мої червоні чобітки? Де мій білий вельон?
Не міг він уже ніде й на люди з'явитися, бо на сміх усі брали та тільки знай кепкували з його жіночки.
За недовгий час шляхтич уже вкрай замучився та й з того переживання почав хиріти, поки не вмер. Та й тоді його жаба не покинула, бо скочила на груди і не дала себе нікому зігнати. Так їх обох і поховали. І то не на цвинтарі, а при дорозі, бо не хотів жоден священник над жабою відправу служити.
З тих ото пір Бузинова пані образилася дуже на людей і сховала студню під землею, а сама почала шкодити й збиткуватися над усіма, хто лише до яру її забредав.
А от моя бабуся розповідала дуже страшну казку. Таку страшну, що після неї мені у кожному яру Бузинова пані ввижалася. Тому ліпше цієї казки не читайте.
Ця історія трапилась з хлопчиком Лесиком, який жив з, своїми батьками
Батько щодня ходив рубати дрова на продаж. Повертався завжди пізно, присмерком, змучений і голодний. Хоч і працював він як міг, але сім'я ледве давала собі раду. Тому, коли Лесик трохи підріс, батько почав і його брати з собою до лісу.
Хлопчик був слухняний і, як міг, допомагав батькові, але доля до них все одно не всміхалася і грошей було все менше і менше.
Одного осіннього ранку батько з сином, як завжди, запрягли коней і вирушили до лісу. Ранок видався холодний. Трава, гілки і навіть стовбури дерев вкрилися легким інеєм. Хлопчик кутався у старенький латаний кожушок, але не переставав тремтіти і цокотіти зубами.
– Нічого, синку, – сказав батько, – зараз біля роботи зігрієшся. Тепер ще так-сяк, а от що взимку буде! Треба б купити тобі якусь теплу вдяганку, та не знаю, чи зможемо. Минулого року Бузинова пані поламала мені сани. І тепер ніяк не вдається їх полагодити. А купимо сани, то не стане грошей тобі на кожушок. А ще й чоботи у мене зовсім подерлися. Не знаю, чи й до зими дотягнуть.
Батько важко зітхнув і крикнув на коней.
– Тату, а яка вона Бузинова пані?
– Ет, синку, – махнув рукою батько, – краще не питай.
– Ти її боїшся?
– А хто ж не боїться? Хотів би я побачити сміливця, що наважиться зустрітися з нею в Бузиновім яру.
– Де-де? – перепитав Лесик, бо ж він добре знав той яр і не раз туди забігав, але ніколи не думав, що Бузинову пані можна зустріти саме там.
– Не допитуйся, сину. І ніколи до того яру навіть не наближайся, бо біда тобі буде.
– Але ж я вже ходив туди, тату. І не раз. Там завжди дуже багато суниць. Я часто збирав їх влітку і жодного разу нічого зі мною не сталося.
– То, сину, тобі, Бог допоміг. Дякуй йому за це, і ще не раз він тебе з біди вирятує, але тепер ти вже знаєш, що то за яр, тож ніколи більше не ходи туди.
Хлопчик кивнув головою, але слухати батькові заборони не збирався. Його так, тягло піти до яру і запитати в Бузинової пані, чому вона робить шкоду
– Тату, а Бузинова пані тільки бідним робить шкоду?
– А де ж ти бачив багатого чоловіка в лісі? Багаті люди вдома сидять, а Бузинова пані карає тільки тих, хто до її лісу зайде. От недавно Петру Фальчуку ногу перебила, а старій Меланці з Лисиничів відібрала мову і та тепер лише руками махає та, мов корова, мукає.
– А хтось бачив ту Бузинову пані?
– Тих, хто її бачив, уже немає на світі. Всіх, хто тільки на неї гляне, вона відразу вбиває.
Підвечір, коли батько з сином нарубали вже повний віз дров, Лесик сказав батькові:
– Тату, я тут недавно бачив ліщину і на ній дуже багато горіхів. Ти їдь додому, а я нарву і наздожену тебе.
Батько поволі погнав коней з лісу, а хлопчик відразу ж ступив на стежку, що вела до Бузинового яру. Швидко смеркало, і він часто перечіпався то через пеньки, то через коріння дерев, що виступало із землі.
Дійшовши до яру, помаленьку спустився, притримуючись руками за бузинові гілки. На самому дні вже запанували сутінки: за крок від себе годі було щось побачити. З гущавини пугукнула сова, за нею друга. Лесикові морозець пробіг по спині і волосся на голові заворушилося. Збоку щось тріснуло, зашуміло. Бідний хлопчина так налякався, що хотів було вже втекти звідси, але ноги його не слухали і мовби вросли в землю. Спробував крикнути, але невидима сила здушила горло і не давала вирватися жодному звукові. Від напруження з очей потекли сльози.
Раптом ззаду почувся ледь чутний шепіт:
– Іди сюди! Сюди-и-и!
Лесик озирнувся, але в темряві нічого не можна було роздивитися. Кілька кроків ступив навмання і випростаною наперед рукою торкнувся чогось твердого. Простяг ще другу руку і намацав невеличкі двері. Легенько штовхнув їх, і з шпарини, що утворилася, у ніс вдарив різкий пліснявий запах. Очі поступово звикли до темряви, і хлопчик побачив за дверима дерев'яні сходи. Коли підіймався ними, сходи голосно рипіли. З кожною сходинкою ставало все світліше.
Сходи привели до нових дверей, які стерегло двоє великих чорних псів з очима, що горіли, наче розжарені вуглинки. Хлопчик витяг з-за пазухи залишки свого обіду і кинув недоїдки псам. Собаки схопили їжу і пропустили малого.
Клямка на дверях була липка від ще не засохлої крові, але це не спинило Лесика. Він натиснув на клямку і зайшов до червоної кімнати, в кутику якої побачив величезну піч і високу худорляву жінку в зеленому. Коли господиня повернулася, хлопчик побачив, що волосся і очі у неї теж зелені, а яскраво червоні губи виглядають неприродно на землисто-сірому обличчі.
– Добрий вечір. – Лесик від страху ледве ворушив губами. Бузинова пані у відповідь лише кивнула.
– Я прийшов до вас. пані, щоб спитати, навіщо ви шкодите бідним людям? Минулої зими ви зламали моєму батькові сани, і тепер він не зможе купити собі чоботи, а мені теплий кожушок. Петро Фальчук через вас не може ходити, а Меланка з Лисиничів – говорити. Ви ж знаєте, що бідні люди ходять до вашого лісу не з доброї волі. Інакше їм не прожити, – скоромовкою випалив Лесик і замовк, з-під лоба позираючи на Бузинову пані.
Та продовжувала зловісно посміхатися і відповіла, не припиняючи мішати щось у казані великим дерев’яним черпаком.
– Спочатку скажи мені, як тобі вдалося пройти повз моїх псів?
– Я кинув їм хліба.
– Хм… Щось надто розжиріли, розлінувалися мої кудлаті. Забагато я їм даю їсти. То ти, кажеш, так сильно любиш свого татка і всіх покривджених, що насмілився прийти сюди? – посмішка Бузинової пані стала ще зловіснішою. Вона покинула мішати своє вариво і зробила крок назустріч хлопцеві. – І не страшно тобі?
– Так, пані, я люблю свого татка і шкода мені покривджених. І коли йшов до вас, то боявся, але тепер мені…
– Що тобі? – прошипіла Бузинова пані, і її рука схопила хлопчика за плече.
– Т-тепер ме-мені з-зовсім не…не страшно, – відповів Лесик, але зуби його зрадливо застукотіли.
– Он як! Не страшно?
– Н-ні!
– Це тобі так тільки здається!
І рука Бузинової пані стиснула плече хлопчика ще сильніше. Потім зеленоока чарівниця з силою дмухнула на Лесика і він перетворився на велику петрушку, котру господиня відразу ж вкинула до казана.
– Якраз однієї петрушки мені і бракувало, щоб зупа вийшла смачна, – і Бузинова пані знову заходилася мішати вариво у казані великим дерев'яним черпаком.
Незабаром зупа закипіла і яскраво червоне шумовиння піднялося над казаном. Ще трохи, і все опинилося б на підлозі. Бузиновій пані ледве вдалося вчасно зняти казан з печі, але кілька крапель все ж таки вихлюпнулося. Плями нагадували свіжі криваві сліди від дитячих ніг.
ВОДЯНИКИ
Водяник, що мешкав у ставку, який творила Полтва на Вульці, був якраз добрий. Як і всі нелихі водяники, носив у правому вусі перстень, що належав потонулій дівчині. Він часто сидів на березі, коли наставала ніч, а вдень переважно спав у своїй господі на дні ставу.
Добрі водяники мають зовсім не зелене обличчя, а тільки бліде, та й вода з них не стікає, хіба-но трохи пахнуть чимось стухлим.
Якось улітку пасли ґазди коней на луках та й грали в карти коло вогню. Опівночі зійшов місяць, а з-за верб з'явився якийсь чоловік в короткій гуні та в широкім капелюсі. Цілком по-християнськи привітався і спитав;
– Ну, як іде карта?
Ґазди, думаючи, що то якийсь принагідний подорожній, мрукнули крізь зуби:
– Кому йде, кому не йде. І грали далі.
Чоловік приступив ближче і сказав:
– Щастя і нещастя колом ходять. Чи не можна б і мені з вами заграти? Чоловіки прийняли його поміж себе і щойно тепер помітили перстень у вусі. Ага, вже здогадалися, хто це. Роздали карти і продовжили гру. Водяник мав руки, як гусячі лапи, але картами шарудів блискавично.
Поки світив місяць, він вигравав і вигравав, та коли місяць зайшов, карта йому відвернулася і почав програвати. А за кожним разом, коли програвав, мурмотів собі в ніс:
– Одна душа… ще одна душа…
Так вони грали, поки не почало світати і тоді водяник сказав:
– Хто піде за мною вигру забрати?
Чоловіки перезирнулися, але жоден не звівся на ноги. Лише один старий сказав, що знає цього водяника І боятися нема чого. Тоді молодий пастух сказав, що піде.
Водяник привів його до ставу, цьвохнув прутом по воді, вода розступилася і вони зайшли до просторого приміщення. Вздовж стін висіли полиці, а на полицях стояли гладущики а покришками.
Господар показав десять гладущиків і сказав;
– То є твоя вигра.
Хлопець підняв першу накривку і враз звідти вигулькнула невеличка біла хмаринка. Вона промовила:
– Господь тобі віддячить! – і полетіла вгору.
Так повідкривав усі гладущики й повипускав душі топельців.
– Тепер ми квити, – сказав водяник і провів хлопця на берег.
Ліхтарники носили при собі невеличкого дерев'яного ліхтаря з лоєвою свічкою і, ставши на розі людних вулиць, наймалися перехожим за один-два крайцари. Оплата залежала від відстані.
Ліхтарникам найбільше подобалися вечори, коли в театрі йшла вистава. П'єса промовляла за себе уже самою своєю назвою: "Гандель жінками", "Обід з Магдуською", "Розько Цимбалюк", "Марцінова з Дунаю", "Картофель на балю", "Доктор Пампушка", "Маївка в Погулянці або Любов і полядвиця", "Замок на Чорштині або Йой страх!", "Львів’янка – королева Голконди".
– Чи далеко до Глинян?
Але жоден з трьох не відповів йому, бо вже здогадався, з ким мають справу. І бричка зникла в лісі.
Різники копали далі і ось під лопатами заскреготіло залізо. Певно, скриня з золотом!
І в цю саму хвилю виїхав з лісу якийсь горбатий клаповухий карлик на маленькому возикові. Той возик мав лише по півколеса, а через те смішно подригував та підскакував, немилосердно порипуючи. А чим, ви гадаєте, був запряжений візок? А нічим, їхав сам по собі. І, ясна річ, наші скарбошукачі аж роти пороззявляли від подиву.
Тим часом карлик, порівнявшись із ними, спитав:
– Скажіть мені, як хутко я дожену того пана, що переді мною на бричці проїхав?
Мілька те дурне питання вивело з рівноваги, що, забувши про пересторогу чарівниці, крикнув:
– Та на такій тачці ти й до смерті його не доженеш, ти, пугало вороняче!
– Цить! – зойкнули Дусько і Нусько, та вже було пізно.
Скарб умить запався з величезним гуркотом в глибини землі. Зірвався вихор, підхопив возика з карликом, закрутив ним на місці і поніс кудись у ліс. Тільки веселий регіт нечистої сили вдарив луною. Таки вдалося їй обхитрити трьох різників.
РОЗБІЙНИЦЬКИЙ СКАРБ НА ВИСОКОМУ ЗАМКУ
В останні роки XVI століття славу найбільших розбишак у Львові мали сини бурграфа Високого Замку брати Білоскорські.Вдень вони перебували в замку, а вночі ґрасували околицями, чинячи ґвалт і грабунок. Особливо потерпали від їхніх рук купці.
Брати ховали обличчя за чорними хустинами і ніхто не міг їх розпізнати.
Награбоване звозили до замку і ховали в льосі. Минуло з того часу багато літ. І ось двом дівчатам Євці і Юльці забаглося пошукати скарбів на Квітневу неділю. Зійшли вони на гору і стали чекати. Увечері, щойно у львівських церквах забомкали дзвони, дівчата почули під землею якийсь гуркіт, мовби щось раптово осипалося. А за хвилю земля здригнулася і запалась, а з глибини і, випірнув казанок золотих дукатів.
Дівчата кинулися черпати жменями у хвартухи і вже набрали його багацько, коли Євка радісно вигукнула:
– Але, Юлько, то-сь ми розбагатіли!
Ще й не договорила тих слів, а тут як гукне щось з землі! Навіть обоє не встигли очима мруґнути, а хвартухи їм спорожніли. Казанок із золотом запався під землю і земля зійшлась понад ним, наче плесо озера.
Несподіване щастя їх так ошелешило, що зовсім забули про те, що не мають права ані пари з вуст пустити.
Засмучені вернули додому, але наміру свого не облишили і наступного року знову вибралися на Замок.
Як і минулого разу, золото з'явилося з-під землі, а дівчата поквапилися набирати дукати до хвартухів. Коли наповнили вщерть, мовчки кивнули одна одній і побігли додому.
Але що тут сталося! Чорні хмари закрили небо і темні непровидні сутінки оточили їх з усіх сторін, а в кущах зашуміло, заскреготіло, заскавучало. Здавалося, що всі чорти пекла кинулися за ними навздогін, боронячи свого скарбу.
Цокочучи зубами, Євка і Юлька бігли з гори, а гілки боляче морскали їх по руках і ногах, лізли в очі, дряпали обличчя. Та вони трималися, як могли, і ані звуку не згубили.
Раптом Юльку щось як ухопить за спідницю, аж волося заворушилося на голові, зимні дрижаки пробігли тілом, а з вуст вирвався моторошний зойк: – Євко! Чорти!
За мить по тому все стихло, вмовкло, вляглося. Хмари розприслися разом із мрякою і довкола запанувало тихе лагідне надвечір'я.
У хвартухах обох дівчат не зосталося жодної монетки. Нечиста сила забрала своє.
Після тої пригоди і Євка, і Юлька більше навіть не марили тим скарбом, бо вдруге пережити такий жах не мали вже сили.
З тих пір ніхто на високий Замок не ходив пильнувати скарбів І лежать вони там по сьогоднішній день.
КЛЮЧ ВІД СКАРБУ ПІД ЧОРТОВОЮ СКЕЛЕЮ
Довго полювала міська сторожа на розбійника Федька Чугая, та врешті-решт схопили і заточили до тортурні. Кат впродовж кількох днів намагався вибити з в’язня бодай щось про його товаришів та їхні криївки, але все намарне.Лежачи змордований без клаптика живого місця на тілі, Федько марив про своїх друзів і про те, як вони на прудких конях увірвуться на Ринок і врятують його від страти.
Аж ось нарешті надійшов його останній день. Раннім ранком вивели Федька з катівні. Мав на шиї зашморг, кінець якого тримав у руні кат. Сторожа, озброєна галябардами і флінтами, оточила їх з усіх боків.
Шибениця вже чекала попід Ратушею. Федько кидав довкола неспокійними очима, намагаючись упізнати своїх кумплів у юрбі цікавих. Не міг він знати, що частина його розбійницького загону загинула день перед тим під час облави, а решта розпорошилася і рятувалася на віддалених хуторах.
Коли врешті збагнув, що порятунку не буде, зі смутком і байдужістю пропустив повз вуха вирок смерті. Так само механічно поцілував хреста священикові й висповідався. І тільки зійшовши за катом на драбину, мовби знову на світ народився. Поглянув на тлум людей і гукнув:
– Гей, люди! Біля Чортової скелі під смерекою закопав я золоті і срібні гроші! Сховані вони в залізній скрині, а ото ключ від неї.
Із тими словами скинув з шиї металевого хреста і простягнув на руці.
Кат щойно зараз помітив, що хрест має зазубрини, такі, як у ключі. Аж очі йому на лоба полізли, що раніше про те не здогадався, бо був би з шкіри виліз, а видобув би з Федька його скарб.
Але ніхто з юрби не рушив з місця за тим ключем, і тоді кат простяг було руку за ним, але Федько змахнув правицею і ключ полетів людям під ноги. Може б хтось й підняв, але в одну мить невідь звідки об'явився чорний пес, схопив ключа до писка і, заки хто-небудь отямився, зник безслідно.
ГОЛОВИ СЕМИ БРАТІВ
При дорозі на Винники росли колись дуплаві верби і в одній з них розбійники Федька Чугая заховали великий капшук золотих дукатів, що їх були пограбували в пана Лагодовського. З тих пір, як Федька було страчено, ті дукати з'являлися на денному світлі раз у рік. Люди оповідали, що якби хтось натрапив у таку хвилю на той скарб, то мусив би кинути в дупло голови семи братів. І тоді нечисті сили втратили б силу і скарб можна було б згорнути голими руками.Роки минали, але нікому ані на думку не спало податися за тим скарбом, бо де ж би взяти голови семи братів?
Тим часом у Винниках був собі за громадського пастуха один спритний хлопака, який вбив собі до голови, що мусить добути ті гроші. Побіля верби він пас щодня худобу і з надією чекав, що гроші ті заблиснуть саме йому. Невідомо на що надіявся, бо не май жодної гадки, де здобуде голови семи братів.
І от якогось осіннього дня небо розколов грім та полив такий дощ, аж сіро стало довкола. Пастух кинувся під першу ліпшу вербу, накрив голову мішком і цокотів зубами.
Раптом у дуплі верби спалахнув сліпучий вогонь, пастух аж захлинувся повітрям від захвату – бо то було не що інше, як золоті збійницькі дукати. Але де, де взяти голови семи братів?
Хлопець гарячково роззирнувся довкола, шукаючи бодай якоїсь зачіпки, щоби зарадити собі. І ось на пеньку неподалік побачив зграю молодиих опеньок. Порахував їх і скрикнув:
– Є! Сім підпеньків! Голови сімох братів!
В одну мить витяг зі штанів ножика і чик-чик – позрізав їхні голівки. А тоді хутенько пошпурив їх у дупло.
Сяйво згасло, але гроші зосталися на місці і пастух спокійно пересипав їх собі до сорочки та й помчав додому.
Дорогою його не один господар спиняв:
– Гей, куди женеш? А де наша худоба?
– Все, не буду більше пастушив! Забирайте собі свою худобу!
– Здурів, чи що? – знизували вони плечима.
Та їм таки довелося наймати іншого пастуха, бо наш сам уже став господарем. Збійницький скарб поміг йому н цьому.
ПІДЗЕМНІ МЕШКАНЦІ
ТАЄМНИЧІ ПІДЗЕМНІ МЕШКАНЦІ
Про підземний хід, що вів на Підзамче, розповідали чимало легенд. Колись він мав три гілки, але де вони докладно починались, ніхто не знає. У 1900 році знайшли одну гілку, що мала півтора метра ширини і довжини, а бігла від Княжої Гори впоперек Татарської та Жовківської до вулиці Балконової (тепер Гайдамацька).ЧЕРЕДА ЧЕРВОНИХ КОРІВ
Пасла дівчина корову. Аж ось корова зайшла в терня і, мов крізь землю запалась. Дівчина побігла до кущів і побачила широку нору, з якої пробивалося блідаве світло. Не мала іншої ради й почала спускатися.Світло вивело її на чудову зелену луку. А на луці паслася велика череда корів таких самих, як і її Красуля. Пастух виглядав якось дивно: мав на собі розшитий золотими нитками кунтуш, високі сап'янові чоботи і меча за спиною.
– Що тут шукаєш, дівчино? – спитав пастух.
– Корову шукаю, пане вояку.
– Як шукаєш, то знайдеш, – відказав і рукою махнув на череду.
Але як тут було щось відшукати, коли всі корови були красі, у всіх на чолі біла пляма та й писки однакові. Походила вона серед корів і врешті згадала, що у її Красулі один ріг був надщерблений. Завдяки цьому пізнала її.
– Твоє щастя, – сказав пастух, – інакше б тобі навіки тут лишатися довелось.
Вдарив мечем у землю, все довкола стемніло й тільки маленьке світелко показувало дівчині дорогу назад.
ЗОЛОТА БРАМА
Один клепарівський дідич прочув, що під землею зберігаються королівські скарби і заповзявся їх добути. Зігнав свою челядь, щоб копали землю у тім місці, де казали, має бути підземний прохід.Кілька днів тяжко працювали слуги і врешті докопалися до золотої брами. Коли це примчав на змиленому коні дідичів управник і кричить що маєток під землю западається.
Дідич спинив роботу і вернувся додому. А там і справді побачив, що його великий будинок уже по самі вікна вгруз у землю
– Що ж воно таке? – дивувався вій.
– Це все тому, що ти відкопуєш старий замок, – сказав йому батько. – А наскільки прокопаєш углиб, настільки і дім наш загрузне. Ліпше кинь ту дурну роботу.
Дідич звелів яму засипати. І – диво!. 3 кожною лопатою землі його маєток поволі випірнав, наче з моря.
Більше ніхто не важився докопуватися до підземного міста.
ПАСТУХ У ЗАЧАРОВАНІМ МІСТІ
Між Клепаровом і Голоском стояли Белзькі гори. Один пастух ночував там з кіньми в полі.Якось серед ночі з'явився перед ним чоловік у чорному плащі і почав махати рукою, аби йшов за ним.
Пастух рушив за чоловіком і побачив, як гора розступилась і зблисло світло. Вони увійшли всередину й опинилися в людному місті з гарними кам'яними будівлями.
Пастух зачудовано дивився на вбрання міщан – це було якесь дивне вбрання, багато оздоблене золотом і коштовним камінням. Вони йшли вздовж яток. що аж тріщали від різноманітного краму.
– Купи три речі, – сказав чоловік.
Пастух став питати ціни – а все таке дешеве, що аж руки трусяться купити. І купив би не три, а тридцять три, якби гроші мав. Було ж у пастуха лише кілька грошиків. Купив собі чоботи, купив бриля, хотів ще пояс купити, але гроші скінчилися.
– Пошукай, пошукай! – гукали йому купці, навперебій опускаючи ціну. Пастух випотрошив усі кишені, навіть у постоли зазирнув – нема більше.
І враз голосний плач залунав, ціле місто гірко заплакало, а чорний чоловік, усміхнувшись, повів пастуха назад. Щойно вивів його з гори, як вхід до неї зачинився, і вже ніщо не нагадувало про існування таємничого міста.
Пастух пізніше розпитав людей і дізнався, що там під горою вже багато літ перебуває зачароване місто. І лише раз на сто літ з'являється воно з-під землі. Якщо в таку ніч знайдеться людина, котра купить будь-які три речі, то місто звільниться від чар.
БУЗИНОВА ПАНІ
КРАСУНЯ ЗІ СТУДНІ
Чи відомо вам, що на Кайзервальді був колись розлогий Бузиновий яр? Ну то й що? – здвигнете ви плечима. Чи мало які яри бувають, всіх не запам'ятаєш.Одначе про цей яр знало ціле місто. А знало тому, що мешкала там в глухих хащах бузини сама Бузинова пані. Мова йде про ті часи, коли ще Бузинова пані не шкодила людям, а навпаки – помагала.
Отже, у Бузиновім яру була викопана глибока студня, а круг студні цвіли на всі барви польові квіти. Кажуть, що коли котрийсь із парубків не знаходив нареченої собі у власному селі, чи в місті, то йшов до Бузинової пані і просив дозволу пошлюбити якусь з її дочок. Дочки Бузинової пані мешкали в студні і, щоб викликати їх звідти, досить було зірвати квітку і кинути в криницю. Після цього з'являлася така красуня, вродливішої за яку на цілу Галичину не знайшлося б. Мала вона світле довге волосся, що вкривало її наче плащ, блакитні очі сяяли, наче джерела, освітлені сонцем. Кожен, кому судилася така дружина, весь вік свій жив у незмінному щасті, бо за яке б діло не брався, то кожне вдавалося, а що б не замислив – усе збувалося. Найцікавіше ж те, що дівчата зі студні ніколи не старілися і так, як з'являлися молодими, так молодими й щезали по смерти свого чоловіка.
Тривало це доти, доки Бузинову пані не розлютив один дурний шляхтич, що мав маєток в Замарстинові. Він собі вирішив, що коли в студню кидають звичайну польову квітку, а виходить звідти така красуня, то яка ж краса несказанна з'явиться, якщо кинути найгарнішу троянду?
От він об'їздив кілька маєтків, доки знайшов незвичайно пишну квітку, і рушив до Бузинового яру. Звичайно, підозрював що це може не сподобатися Бузиновій пані, а тому прибув у яр ще на світанку. Прокрався тихенько до студні, кинув хутенько троянду і сів чекати свою суджену.
Але Бузинова пані все це відала й бачила з-за свого невидимого віконечка в бузинових хащах.
– Ну, зачекай, свинтусе, покажу я тобі, як мене не поважати, – сказала вона сама до себе.
І тої ж миті вистрибнула зі студні на цямрину велика зелена ропуха. Шляхтич аж скрикнув з переляку:
– Цур і пек тобі, маро!
– Яка я тобі мара? – обурилась ропуха. – Я твоя наречена. Де моя карета? Невже ти заставиш мене чалапати пішки?
– А бодай тебе! – вилаявся шляхтич і подався геть з яру.
Але ропуха й не думала від нього відставати, вона стрибала за ним услід і кричала:
– Бре-ке-ке-ке! Не втікай! Я твоя наречена!
А Бузинова пані аж заливалась сміхом.
Навіть тоді, коли вибравшись із яру, шляхтич сів на коня і помчав щодуху додому, жаба продовжувала його переслідувати й горланити:
– Бре-ке-ке-ке! Я твоя кохана! Почекай! Не так скоро!
На змиленому жеребцеві влетів шляхтич на своє обійстя з розпачливим криком:
– Зачиняйте браму!
Слуги браму зачинили, але що з того – ропуха завиграшки перестрибнула через частокіл і опинилася на подвір'ї.
– Бийте її! – закричав шляхтич і, вскочивши в хату, зачинився на сім замків.
Слуги спробували відігнати жабу, але це їм не вдалося. Надто вона прудкою виявилась.
Так бідолаха ніколи і не позбувся тієї ропухи, всюди вона переслідувала його, вигукуючи:
– Я твоя наречена! Де моя шлюбна сукня? Де мої червоні чобітки? Де мій білий вельон?
Не міг він уже ніде й на люди з'явитися, бо на сміх усі брали та тільки знай кепкували з його жіночки.
За недовгий час шляхтич уже вкрай замучився та й з того переживання почав хиріти, поки не вмер. Та й тоді його жаба не покинула, бо скочила на груди і не дала себе нікому зігнати. Так їх обох і поховали. І то не на цвинтарі, а при дорозі, бо не хотів жоден священник над жабою відправу служити.
З тих ото пір Бузинова пані образилася дуже на людей і сховала студню під землею, а сама почала шкодити й збиткуватися над усіма, хто лише до яру її забредав.
В ГОСТЯХ У БУЗИНОВОЇ ПАНІ
Чи когось із вас лякали Бузиновою пані? Якщо ні, то це певна ознака, що батьки ваші не зі Львова.А от моя бабуся розповідала дуже страшну казку. Таку страшну, що після неї мені у кожному яру Бузинова пані ввижалася. Тому ліпше цієї казки не читайте.
Ця історія трапилась з хлопчиком Лесиком, який жив з, своїми батьками
Батько щодня ходив рубати дрова на продаж. Повертався завжди пізно, присмерком, змучений і голодний. Хоч і працював він як міг, але сім'я ледве давала собі раду. Тому, коли Лесик трохи підріс, батько почав і його брати з собою до лісу.
Хлопчик був слухняний і, як міг, допомагав батькові, але доля до них все одно не всміхалася і грошей було все менше і менше.
Одного осіннього ранку батько з сином, як завжди, запрягли коней і вирушили до лісу. Ранок видався холодний. Трава, гілки і навіть стовбури дерев вкрилися легким інеєм. Хлопчик кутався у старенький латаний кожушок, але не переставав тремтіти і цокотіти зубами.
– Нічого, синку, – сказав батько, – зараз біля роботи зігрієшся. Тепер ще так-сяк, а от що взимку буде! Треба б купити тобі якусь теплу вдяганку, та не знаю, чи зможемо. Минулого року Бузинова пані поламала мені сани. І тепер ніяк не вдається їх полагодити. А купимо сани, то не стане грошей тобі на кожушок. А ще й чоботи у мене зовсім подерлися. Не знаю, чи й до зими дотягнуть.
Батько важко зітхнув і крикнув на коней.
– Тату, а яка вона Бузинова пані?
– Ет, синку, – махнув рукою батько, – краще не питай.
– Ти її боїшся?
– А хто ж не боїться? Хотів би я побачити сміливця, що наважиться зустрітися з нею в Бузиновім яру.
– Де-де? – перепитав Лесик, бо ж він добре знав той яр і не раз туди забігав, але ніколи не думав, що Бузинову пані можна зустріти саме там.
– Не допитуйся, сину. І ніколи до того яру навіть не наближайся, бо біда тобі буде.
– Але ж я вже ходив туди, тату. І не раз. Там завжди дуже багато суниць. Я часто збирав їх влітку і жодного разу нічого зі мною не сталося.
– То, сину, тобі, Бог допоміг. Дякуй йому за це, і ще не раз він тебе з біди вирятує, але тепер ти вже знаєш, що то за яр, тож ніколи більше не ходи туди.
Хлопчик кивнув головою, але слухати батькові заборони не збирався. Його так, тягло піти до яру і запитати в Бузинової пані, чому вона робить шкоду
– Тату, а Бузинова пані тільки бідним робить шкоду?
– А де ж ти бачив багатого чоловіка в лісі? Багаті люди вдома сидять, а Бузинова пані карає тільки тих, хто до її лісу зайде. От недавно Петру Фальчуку ногу перебила, а старій Меланці з Лисиничів відібрала мову і та тепер лише руками махає та, мов корова, мукає.
– А хтось бачив ту Бузинову пані?
– Тих, хто її бачив, уже немає на світі. Всіх, хто тільки на неї гляне, вона відразу вбиває.
Підвечір, коли батько з сином нарубали вже повний віз дров, Лесик сказав батькові:
– Тату, я тут недавно бачив ліщину і на ній дуже багато горіхів. Ти їдь додому, а я нарву і наздожену тебе.
Батько поволі погнав коней з лісу, а хлопчик відразу ж ступив на стежку, що вела до Бузинового яру. Швидко смеркало, і він часто перечіпався то через пеньки, то через коріння дерев, що виступало із землі.
Дійшовши до яру, помаленьку спустився, притримуючись руками за бузинові гілки. На самому дні вже запанували сутінки: за крок від себе годі було щось побачити. З гущавини пугукнула сова, за нею друга. Лесикові морозець пробіг по спині і волосся на голові заворушилося. Збоку щось тріснуло, зашуміло. Бідний хлопчина так налякався, що хотів було вже втекти звідси, але ноги його не слухали і мовби вросли в землю. Спробував крикнути, але невидима сила здушила горло і не давала вирватися жодному звукові. Від напруження з очей потекли сльози.
Раптом ззаду почувся ледь чутний шепіт:
– Іди сюди! Сюди-и-и!
Лесик озирнувся, але в темряві нічого не можна було роздивитися. Кілька кроків ступив навмання і випростаною наперед рукою торкнувся чогось твердого. Простяг ще другу руку і намацав невеличкі двері. Легенько штовхнув їх, і з шпарини, що утворилася, у ніс вдарив різкий пліснявий запах. Очі поступово звикли до темряви, і хлопчик побачив за дверима дерев'яні сходи. Коли підіймався ними, сходи голосно рипіли. З кожною сходинкою ставало все світліше.
Сходи привели до нових дверей, які стерегло двоє великих чорних псів з очима, що горіли, наче розжарені вуглинки. Хлопчик витяг з-за пазухи залишки свого обіду і кинув недоїдки псам. Собаки схопили їжу і пропустили малого.
Клямка на дверях була липка від ще не засохлої крові, але це не спинило Лесика. Він натиснув на клямку і зайшов до червоної кімнати, в кутику якої побачив величезну піч і високу худорляву жінку в зеленому. Коли господиня повернулася, хлопчик побачив, що волосся і очі у неї теж зелені, а яскраво червоні губи виглядають неприродно на землисто-сірому обличчі.
– Добрий вечір. – Лесик від страху ледве ворушив губами. Бузинова пані у відповідь лише кивнула.
– Я прийшов до вас. пані, щоб спитати, навіщо ви шкодите бідним людям? Минулої зими ви зламали моєму батькові сани, і тепер він не зможе купити собі чоботи, а мені теплий кожушок. Петро Фальчук через вас не може ходити, а Меланка з Лисиничів – говорити. Ви ж знаєте, що бідні люди ходять до вашого лісу не з доброї волі. Інакше їм не прожити, – скоромовкою випалив Лесик і замовк, з-під лоба позираючи на Бузинову пані.
Та продовжувала зловісно посміхатися і відповіла, не припиняючи мішати щось у казані великим дерев’яним черпаком.
– Спочатку скажи мені, як тобі вдалося пройти повз моїх псів?
– Я кинув їм хліба.
– Хм… Щось надто розжиріли, розлінувалися мої кудлаті. Забагато я їм даю їсти. То ти, кажеш, так сильно любиш свого татка і всіх покривджених, що насмілився прийти сюди? – посмішка Бузинової пані стала ще зловіснішою. Вона покинула мішати своє вариво і зробила крок назустріч хлопцеві. – І не страшно тобі?
– Так, пані, я люблю свого татка і шкода мені покривджених. І коли йшов до вас, то боявся, але тепер мені…
– Що тобі? – прошипіла Бузинова пані, і її рука схопила хлопчика за плече.
– Т-тепер ме-мені з-зовсім не…не страшно, – відповів Лесик, але зуби його зрадливо застукотіли.
– Он як! Не страшно?
– Н-ні!
– Це тобі так тільки здається!
І рука Бузинової пані стиснула плече хлопчика ще сильніше. Потім зеленоока чарівниця з силою дмухнула на Лесика і він перетворився на велику петрушку, котру господиня відразу ж вкинула до казана.
– Якраз однієї петрушки мені і бракувало, щоб зупа вийшла смачна, – і Бузинова пані знову заходилася мішати вариво у казані великим дерев'яним черпаком.
Незабаром зупа закипіла і яскраво червоне шумовиння піднялося над казаном. Ще трохи, і все опинилося б на підлозі. Бузиновій пані ледве вдалося вчасно зняти казан з печі, але кілька крапель все ж таки вихлюпнулося. Плями нагадували свіжі криваві сліди від дитячих ніг.
ВОДЯНИКИ
ГРА В КАРТИ З ВОДЯНИКОМ
Колись Полтва була бурхливою річкою і не тільки крутила лотоки млинів, але й виходила з берегів, затоплюючи обійстя, зриваючи хліви й хати. В річці жили водяники. А треба знати, що водяники, так само як і люди, бувають різні – є добрі, а є лихі.Водяник, що мешкав у ставку, який творила Полтва на Вульці, був якраз добрий. Як і всі нелихі водяники, носив у правому вусі перстень, що належав потонулій дівчині. Він часто сидів на березі, коли наставала ніч, а вдень переважно спав у своїй господі на дні ставу.
Добрі водяники мають зовсім не зелене обличчя, а тільки бліде, та й вода з них не стікає, хіба-но трохи пахнуть чимось стухлим.
Якось улітку пасли ґазди коней на луках та й грали в карти коло вогню. Опівночі зійшов місяць, а з-за верб з'явився якийсь чоловік в короткій гуні та в широкім капелюсі. Цілком по-християнськи привітався і спитав;
– Ну, як іде карта?
Ґазди, думаючи, що то якийсь принагідний подорожній, мрукнули крізь зуби:
– Кому йде, кому не йде. І грали далі.
Чоловік приступив ближче і сказав:
– Щастя і нещастя колом ходять. Чи не можна б і мені з вами заграти? Чоловіки прийняли його поміж себе і щойно тепер помітили перстень у вусі. Ага, вже здогадалися, хто це. Роздали карти і продовжили гру. Водяник мав руки, як гусячі лапи, але картами шарудів блискавично.
Поки світив місяць, він вигравав і вигравав, та коли місяць зайшов, карта йому відвернулася і почав програвати. А за кожним разом, коли програвав, мурмотів собі в ніс:
– Одна душа… ще одна душа…
Так вони грали, поки не почало світати і тоді водяник сказав:
– Хто піде за мною вигру забрати?
Чоловіки перезирнулися, але жоден не звівся на ноги. Лише один старий сказав, що знає цього водяника І боятися нема чого. Тоді молодий пастух сказав, що піде.
Водяник привів його до ставу, цьвохнув прутом по воді, вода розступилася і вони зайшли до просторого приміщення. Вздовж стін висіли полиці, а на полицях стояли гладущики а покришками.
Господар показав десять гладущиків і сказав;
– То є твоя вигра.
Хлопець підняв першу накривку і враз звідти вигулькнула невеличка біла хмаринка. Вона промовила:
– Господь тобі віддячить! – і полетіла вгору.
Так повідкривав усі гладущики й повипускав душі топельців.
– Тепер ми квити, – сказав водяник і провів хлопця на берег.
ПРОГУЛЯНКА ДО ТЕАТРУ
Двісті років тому вечірній Львів освітлювався олійними каганцями в ліхтарях, що мали три шибки і кріпилися до мурів будинків. Але світла їхнього було замало і вже на початку 18 століття з'явився цех ліхтарників.Ліхтарники носили при собі невеличкого дерев'яного ліхтаря з лоєвою свічкою і, ставши на розі людних вулиць, наймалися перехожим за один-два крайцари. Оплата залежала від відстані.
Ліхтарникам найбільше подобалися вечори, коли в театрі йшла вистава. П'єса промовляла за себе уже самою своєю назвою: "Гандель жінками", "Обід з Магдуською", "Розько Цимбалюк", "Марцінова з Дунаю", "Картофель на балю", "Доктор Пампушка", "Маївка в Погулянці або Любов і полядвиця", "Замок на Чорштині або Йой страх!", "Львів’янка – королева Голконди".