Мисливець вийняв ножа і заходився розширяти дупло.
– Ой-ой! – зойкав час ви часу чоловічок. – Тільки прошу обережніше.
– Та бачу бачу Не бійтеся. Це дерево таке трухляве, що скоро на волі будете От і все. Цікаво лише, що ви там у дуплі шукали? О, та у вас повний кулачок горіхів! Так ось чому ви не могли руку висмикнути!
– Ну і що? І що? – заметушився чоловічок запихаючи горіхи в кишеню. – Подумаєш який розумний!
– Бо вам досить було розтиснути пальці і не довелось би мені стільки морочитися.
– Ага, розтиснути! Ич який! А горіхи?
– Ну і дивак із вас, – розсміявся мисливець.
– Кому дивак, а кому пан.
– Та невже з вас іще й пан?
– А ти думав! – Чоловічок гордо випнув груди і пригладив розкошлану борідку. – Я сам Полісун.
Мисливець отетерів від несподіванки. То оцей карличок, який так незарадно повівся з горіхами, сам володар лісів Полісун? Чоловічок наче прочитав його думки:
– Зараз переконаєшся. За те, що мені у пригоді став, я тобі знаєш як віддячу? Прижену тобі сотню кабанів. Ти тут стій, а я зараз…
Не встиг мисливець отямитись, як ліс раптом наповнився галасом і тупотом безлічі ніг. Велике стадо диких свиней, оточене вовками, вибігло на галявину і спинилося як укопане перед мисливцем. Де не взявся й Полісун.
– Маєш хустинку? Давай сюди.
Чоловічок розстелив хустинку на землі та свиснув. Вовки кинулися на свиней, а ті, не маючи більше куди бігти, рвонули просто на мисливця, перед яким на землі лежала хустинка. Мисливець злякався, що його вмить розтопчуть, і вже намірився тікати, коли бачить – свині, мов навіжені, летять на хустинку і, що лиш торкнуться її, враз маліють і стають завбільшки з комашок. Усе стадо вмістилося їм тій хустинці. Полісун відігнав вовків, зав'язав стадо у вузлик і подав мисливцеві.
– Бери. Вдома розв'яжеш, але збудуй спочатку хлів на сто свиней, бо вони дикі, розбіжаться.
Прийшов мисливець додому та постукав у двері.
– Кажи відразу, – гукнула жінка, – вполював, чи ні?
– Відчиняй, відчиняй.
– Е, ні. Покажи, що вполював, – уперлася жінка.
– Завтра покажу.
– Ну, то завтра і відчиню.
Довелося мисливцеві у стодолі ночувати. А вранці заходився будувати хлів. Сам би не скоро впорався, якби не скликав сусідів, обіцявши кожному по свині.
Жінка тим часом місця собі не могла знайти. Де він тих свиней набере, дивувалася вона.
До вечора хлів був готовий. Мисливець увійшов до середини і розв'язав вузлика. Ледве сам устиг вискочити – свині так і сипонули з хустинки, мало хліва не рознесли.
Після того, як сусіди розібрали своїх свиней, а мисливець із жінкою зосталися самі, він спитав:
– Ну що, добрий з мене ловець?
– Гм, не поганий. Але ти міг би і по півсвині їм пообіцяти за роботу. Нема чого добром розкидатися.
Одного разу він, зазирнувши в яму, побачив дівчину дивної вроди.
– Гей, – гукнув до неї. – Як ти сюди потрапила?
– Я гуляла в лісі.
– А хто ти така?
– Я дочка лісового короля.
– Ого! Що ж мені з тобою робити?
– Якщо вже я попалася в твою яму, то можеш мене взяти за жінку.
– За жінку? Гм… – мисливець почухав голову. – Ти надто гарна, щоб бути дружиною простого мисливця.
– Я буду тобі найвірнішою жінкою, але ти ніколи не повинен дорікнути мені, що я твоя мисливська здобич.
Мисливець давно вже хотів оженитися, але дівчата йому відмовляли через його лінивство. Тепер усі йому будуть заздрити.
Він витяг дівчину з ями і привів до себе додому. Королівна, як побачила в якій він халупі живе, аж охнула.
– Е ні, я так жити не звикла. Піду я до батька та привезу віно.
Ще до вечора ціла валка возів, запряжених вовками, з'їхалася до двору мисливця. А на возах чого тільки не було! Де не взялися слуги й служниці і почали ті вози розвантажувати, інші тим часом хату будували.
Минула ніч. А вранці мисливець не пізнав свого обійстя. Поруч зі старою хатою-розвалюхою височів білий будинок з різьбою, а всередині було таке багатство, що не знати чи місцевий дідич хоч половину того мав.
Звідтоді мисливець уже не ходив на лови. Вовки приганяли здобич на подвір'я, а слуги виконували всю хатню роботу.
За рік колишній мисливець неабияким паном став. Ходив набундючений, наче гиндик, та все прискіпувався до слуг – і те не так, і те не сяк. І от якось, коли обід йому трішки невчасно подали, він схопив миску і швиргонув нею у служницю. Дружина почала його заспокоювати, але він ще дужче розходився.
– Замовчи! Хто тебе питає? Я тут господар! Ясно?
– Он як! А я думала ми обоє господарі!
– Хто – ти? Забула, як я тебе з ями витяг?
А вона тільки того, видно, й чекала – розсміялася весело, плеснула в долоні і крикнула:
– Гей, мої мітли й кочерги, ідіть за мною! Гей, пеньки і галузки, кущики і купини, ідіть за мною!
І враз усі слуги перетворилися на мітли й кочерги, а дорогі крісла, столи і шафи – на кущі і болотні купини, а килими – на віхті сіна. І все те за нею почимчикувало. А як вийшла вона з двору, то крикнула:
– Гей, сухе листя, за мною!
І перетворився будинок на купу сухого листя, вітер його підхопив і поніс за лісовою королівною. Замість худоби вибігли з двору миші та жаби.
Мисливець, коли те побачив, кинувся було за дружиною, хотів перепросити, але марно. Вона зникла зі всім своїм майном. І зостався мисливець сам на пустому дворі. Тільки вітерець шурхотів жовтим листям коло ніг.
Тільки-но він так подумав, як удалині замигтіли вогники. Козак зрадів і, пришпоривши коня, помчав до них щодуху, але на його подив ті вогники на місці не стояли. Що ближче він до них під'їжджав, то вони усе більше віддалялися.
Хто ж це над ним збиткується, дивувався козак. Нарешті не витримав і, склавши долоні біля губ, загукав у темряву:
– Гей, хто там живий, озовися! Вогники спинилися.
– Я заблудився! Виведіть мене з лісу!
Здалини тільки луна відгукнулася, та небавом вогники самі уже наблизилися, і козак розпізнав маленьких істот у білих сорочечках із каганцями в руках.
– Як виведете мене з лісу, то я добре заплачу.
– Даш дукат – виведу – озвалося одне потерча і, коли козак погодився, повело його лісом.
Виявилося, що до шляху було не так вже й далеко. Потерча зупинилося біля дороги й сказало:
– Ну, давай, що обіцяв, – і простягло ручку.
Козак, не тямлячи себе від щастя, видобув із торби повну пригорщу дукатів, але потерча похитало головою і взяло лише одного обіцяного дуката.
І от у ті блаженні часи жив собі на Голоскові Мартин Біляк, з яким трапилась дуже чудна пригода.
Отже, косив якось Мартин сіно на лузі і так захопився роботою, що не згледівся, як уже смеркло.
Стояла задушлива серпнева погода, і Мартин вирішив не вертати додому, а заночувати на лузі. У глечику мав квас, в торбинці хліб – от вечеря, готова.
Незабаром він спав так солодко, що навіть вухом не ворухнув, коли річка серед ночі захвилювалася, наче закипіла. Хвилі набігали на берег, розбивалися сотнями білих бризок, а з кожної хвилі вистрибувала русалка з густим зеленим волоссям, котре виблискувало в світлі місяця.
Заграла чарівна музика і дівчата пішли в танок, пурхаючи метеликами по скошеній траві. Та недовго їм довелося танцювати, бо хутко вони покололи свої білі ніжки стернею і почали зойкати від болю. Почали вони роздивлятись довкола, шукаючи, хто ж це понищив їхній луг. І ось під горбком побачили русалки якогось чоловіка.
– Це він! Це він! – загаласували русалки.
– Що він зробив з нашим лугом! Мусимо його покарати! Але як? Як?
– А так – заберемо його з собою!
З цими словами русалки підхопили сплячого Мартина і скочили з ним у річку. Там він і проспав цілу ніч до ранку, а коли прокинувся, то побачив себе глибоко під водою у просторій печері, заквітчаній дивовижними квітами, зіллям пахучим, а підлога вся викладена була барвистими мушлями.
Мартин струснув головою, не розуміючи, яким чином потрапив сюди.
Та ось з'явилась у печері русалка небаченої вроди і сказала:
– Ну, як вам тут подобається?
– Дуже гарна печера, але що я тут роблю?
– Покутуєте гріхи свої. Ви скосили наш луг, де ми танцювали щоночі, й ми покололи собі ніжки. От і забралисьмо вас сюди.
– Але я не мав нічого лихого на думці, косячи при березі. Просто там трава густіша. Іншим разом буду косити за вербами… Я вам це обіцяю.
– Ми вам віримо, – всміхнулася русалка якоюсь підступною усмішкою.
– Ви вже досить пробули під водою і тепер вільний. Ходім за мною. Русалка повела Мартина кудись під гору, і що вище вони піднімалися, то світліше й ясніше ставало на шляху. Мартин дуже дивувався, що така маленька Полтва має такі просторі глибини. Раптом голова його уткнулася в густелезні водорості, а вибравшись із них побачив, що до поверхні вже рукою сягнути.
Коли Мартин вийшов на берег, то остовпів від подиву – вчора скошений берег тепер знов буяв ще густішою і ще буйнішою рослинністю. Луг виглядав так, наче його взагалі ніколи не торкалася коса.
Мартин ледве знайшов у травах свою косу, але що це – вона зовсім зіржавіла! За одну ніч! В глечику завелись якісь жуки і не було и краплі вологи, а поверхня його геть замшіла.
Як це можливо? – не міг зрозуміти Мартин і вирішив якнайхутше вернутися додому. Але по дорозі натрапляв на ще більші дива. Осокір, який ще вчора сягав йому до грудей, тепер виглядав як старезне напівзасохле дерево. Порохняві верби вздовж шляху взагалі кудись пощезали, а натомість з'явилися тугі, гіллясті стовбури.
На півдорозі до хати побачив нову капличку. Ніколи раніше її тут не бачив. Та ще сильніше здивував його рік вибитий на сволоку – "1874"
Не вірив очам своїм. Учора ще був 1828, а нині… Невже русалки так жорстоко його покарали?
Мартина наздогнав якийсь дід, що гнав корову з паші.
– Слава Йсу, – привітався Мартин. – Чи не скажете, де є хата Мартина Біляка?
– Мартина? Якого Мартина? – дід почіхав потилицю, подумав і відказав: – Ні, не знаю… Нема на Голоскові такого
– Він десь тут при дорозі мав жити, – не здавався Мартин.
– При дорозі? А-а, то може…але де, того вже давно на світі нема… Як ви кажете – Біляк?… Щось я згадую, але то було дуже давно…
– А що було?
– Та був пропав у нас один чоловік… Років із п'ятдесят тому… Я ще дитиною був… Кажуть, втопився. Але ви, певно, не за нього питаєте?
Мартин ураз посірів на обличчі, а волосся почало вкриватись сивиною. Стало на душі якось так тяжко, мовби на груди хтось брилу поклав.
– Що є з вами? – здивувався дід.
– Ой, діду, не повірите, коли скажу…
І з кожним словом відчував, як стає йому ще важче і важче, сила якась невідома пригинає його до землі, кості похрускують, хребет вгинається дугою…
– Та вам зовсім зле! – скрикнув дід. – Побіжу когось покличу…
– Не треба нікого кликати… Зле мені, але мушу вам сказати, хто я. Я є той самий Мартин Біляк, що пропав п'ятдесят літ тому. Але я не втопився. Був У полоні в русалок. Так вони мені відплатили за те, що скосив їм берег.
По тих словах зовсім посивів, обличчя вкрили зморшки, а тіло зсохлося і виглядало так що тепер Мартин виглядав старезним дідом.
– А провів єм у них тілько одну ніч. Хто знав, що рівняється вона стільком рокам!
– Слухайте, – сказав дід, – ходіть зі мною, підем до панотця, може, він чим зарадить.
– Ледве, чи хто мені зарадить, крім самих русалок. Піду назад до Полтви, попрошу їх, щоби вернули мені хочай би половину тих літ…
Повернувся і пошкандибав назад до річки, але що йшов, то сили усе покидали його і покидали. Незабаром уже ледве пересовував ноги, але вперто плентався у бік річки, щоби впасти там на коліна і виблагати в русалок вибачення. Не можуть бути вони такими жорстокими…
Але вага літ була такою великою, а тіло його таким вихудлим і слабим, що упав Мартин серед дороги, вдарився об землю і розсипався на порох.
Підвівся та почав роззиратися на всі боки. Аж бачить на сосні серед гілля сидить така красуня, що й у сні краща не насниться. Сидить вона в гіллі й вишиває сорочку.
Панна глянула на лісоруба, всміхнулася й сказала:
– Що ж ти став наче вкопаний? Подай мені клубок!
Підняв він клубок і подав. Панна взяла, подякувала та й далі вишивати заходилася. А лісоруб став, як укопаний, і очей не відведе. Хто зна, скільки 6 він отак стирчав, якби панна на нього не зиркнула й не нагадала:
– Чи ти сюди працювати прийшов, чи на мене дивитися?
Взявся він знову до роботи, а на душі така туга, весь час панна ввижається, голос її бринить, очі її сяють. От якби вона озвалася до мене, мріє він, от якби знову клубок їй випав…
Не витерпів таки й глянув на сосну, а там нікого вже нема, білка тільки скаче з гілки на гілку. З тих ото пір лісоруба паче хто підмінив. Ходить він, мов при чмелений, ночами стогне, щось вигукує. В снах йому панна з'являється, руки простягає, щось шепоче, а що – не розібрати.
Носив свою тугу при собі, ні з ким не хотів поділитися. Скільки жінка не допитувалася, усе марно. Аж якось узимку сам їй розповів
Жінка довго не думала, подалася до ворожки і напитала такого зілля, котре помогло її чоловікові.
– Маю я таке зілля, – відказала ворожка, – але як запариш його, то даш напитися чоловікові з такої ложки, котра дванадцять разів освячена.
Жінка зраділа, що може помогти чоловікові, й поквапилася додому. Зварила вона те зілля, але так їй хотілося якнайскоріше зайнятися лікуванням, що подала чоловікові напитися зі звичайної ложки, а не з висвяченої.
Тільки-но лісоруб спробував зілля, як відразу позеленів, очі йому вибалушилися, зірвався він на ноги й, замахавши руками, вискочив з хати і погнав до лісу. Ще довго лунав його розпачливий крик.
Жінка й діти вибігли за ним, зібрали людей, обнишпорили ліс, але не знайшли й сліду. Пропав чоловік, і більше ніхто про нього ніколи нічого не чув.
– Краще залишайтеся ночувати, – радили йому. – Дорога ж через ліс. Як у потемки доберетеся?
– Пусте. Скільки того лісу? За годину дійду.
– Як собі знаєте. Але там, кажуть, щось страшить.
– Байки, – махнув рукою хлопець. Попрощався і пішов.
Ніч була зоряна й тепла. Місяць освітлював лісову дорогу, а обабіч то тут, то там блимали ліхтарики світлячків. Раптом попереду засвітився дивний вогник. Він скидався на світло вуличного ліхтаря, але не стояв на місці, а стрибав з боку на бік. Часом забігав у лісову гущавину і петляв у кущах, то наближаючись, то віддаляючись. А то за спиною опинявся, і це було наймоторошніше, бо доводилося увесь час озиратися. Врешті хлопець не витримав і загукав:
– Гей, хто там?! Чого тобі треба?! Хочеш мене збити з дороги?! Вогник зупинився неподалік і промовив:
– Обіцяй, що врятуєш мене.
– Як?
– Спочатку обіцяй.
– Обіцяю зробити все, що в моїх силах.
– Треба, щоб одинадцять чоловік зі мною поздоровкалися, а ти будеш дванадцятим. Завтра увечері я буду чекати.
Хлопець щасливо добрався додому, а наступного дня пішов по сусідах, розповів свою пригоду. Йому вдалося знайти охочих піти увечері до лісу
Вогник уже їх чекав. Кожен, проходячи повз нього, вітався: „Слава Йсу!”, а вогник кланявся і відповідав: „Навіки слава!”.
Після того, як привітався хлопець, вогник його затримав.
– Зачекай, маю тобі щось сказати.
І от вони зосталися наодинці. Вогник вдарився об землю і перетворився на чоловіка. Щось знайоме було в його обличчі. „Десь я мав його бачити” – подумав хлопець.
– Дякую тобі. Скільки я вже людей просив, але ніхто не згодився помогти мені. Можна я тебе проведу до села?
– Та чого ж… звичайно…
Йшли вони якийсь час мовчки, лише кроки їхні відлунювали у вечірній тиші.
– Ти мав старшого брата? – спитав чоловік.
– Мав… Служив при австрійському війську стрільцем. Вже три роки як загинув.
– Я тобі розповім, що з твоїм братом сталося. Був це хоробрий хлоп, кулі не боявся. Одного разу марширували вони в Італії. Ішли з раннього ранку, натомилися. А сонце парило так немилосердно, аж їм кабати до спин поприлипали від поту. Вода у флягах закінчилася, а по дорозі ніде й брудної калюжі не було. Тріскали губи від спраги, а сухий язик, наче камінь у роті перевертався. Очі засліплені порохом пекли й наливалися кров'ю. Пухли ноги в розпечених чоботях. Як на зло – жодної хмарки не було в небі, щоби те пекельне сонце затулити. А вони йшли і йшли, проклинаючи ту Італію і цісаря, що їх сюди запроторив, і те сонце немилосердне… Нарешті твій брат не витримав, зірвав із плеча карабіна, націлив у сонце і закричав: „Заб'ю тя! Заб'ю! Чортове огниво!” І вистрілив…
Чоловік замовк.
– А що було потім?
– Потім… потемніло… З'вилися хмари і затулили сонце. А твій брат мертвим упав… І звідтоді мусив маленьким вогником по світу блукати, чекаючи, хто його од напасті збавить…
Сказав це і враз у темряві розчинився. Лише здалини долинуло:
– Дякую тобі, братчику мій!
Тривожні роздуми виривали князя зі сну, змушували вставати і гуляти в нічному саду. Однієї такої ночі, коли стояло тепле і сухе літо, а сяйво зір і повного місяця заливало сад, побачив князь на дереві дрібнолюдка.
– Доброї ночі, ваша милосте, – привітався чоловічок. – Я вже не одну ніч спостерігаю за вами, а ви все сумні та сумні. Яке у вас горе? Може, я чим допоможу?
– Ви мені допоможете? – здивувався князь. – Але ж я не тому сумую, що бракує мені скарбів.
– О, ваша милосте, ми – дрібнолюдки – не тільки скарбами володіємо. Нам відомі всі таємниці землі. Таємниця кожної стеблинки, кожного зіллячка перед нами, як на долоні… І, чесно кажучи, я цікавлюся причиною вашого смутку лише з вбічливости. Мені все й так відомо.
– Справді? І що ж вам відомо?
– А те, що ваша журба викликана відсутністю спадкоємців. Ви вже в літах, а дітей нема.
– Це правда. Кожен би на моєму місці засумував.
– Так, горе це і справді неабияке. Але ж я казав, що розуміюсь на зіллі. У нас в таких випадках п'ють відвар чародійного зілля, яке людям не відоме. Я можу вам його дати.
– Просіть чого схочете.
– Та я багато не попрошу. В суботу моя донька віддається за короля Звенигородських дрібнолюдків. І я б дуже хотів, щоб їм те весілля на все життя запам'яталося! Дозвольте, ваша милосте, відгуляти весілля у вашому замку. Нам вистачить одної лише ночі з суботи на неділю.
– Нема нічого легшого! Я для вас ще викочу з підвалу бочку найкращого вина.
Чудово! Отже в неділю вранці ви отримаєте зілля. Але маємо одну умову: ніхто не сміє нашого весілля підгледіти! Якщо це станеться, більше ви мене не побачите.
Князь охоче на це погодився. В суботу він зібрав усю челядь і суворо наказав навіть не важитися вночі виходити в сад, або наближатись до вікон бенкетної зали. А якщо хтось не послухає, то буде скараний на горло. Після цього він звелів прикотити до зали бочку вина. зачинити усі двері на замки.
Але ж треба такому статися, що садівникова донька мала призначене побачення якраз на цю ніч. А перенести його було неможливо, бо парубок мав приїхати здалека. Зустрічались вони потай, тому що старий садівник нізащо не хотів віддавати свою доньку десь далеко.
І ось уночі, коли парочка любенько сокотіла собі попід деревами, до їхніх вух долинула тиха і ніжна музика.
– Що це за музика? – спитав хлопець.
– Ніхто не знає. Князь заборонив під страхом смерти зазирати до вікон. А мені так кортить! Як ти думаєш, коли я зазирну тихесенько до вікна – ніхто ж не дізнається?
– Хочеться тобі! Коли він заборонив, певно були на те причини.
– А ти візьмеш мене на плечі і я гляну. Добре? Лише одним оком.
І вона так вчепилася в парубка, що той врешті піддався, взяв її на плечі й дівчина зазирнула до вікна. Те, що вона побачила, перехопило їй подих. В залі за столами, що були заставлені чудернацькими наїдками, бенкетували маленькі чоловічки. На великому кріслі розмістилася ціла капела музикантів, а посеред зали витанцьовували дрібнолюдки в святковому вбранні. І може б усе обійшлося, якби одна річ не розвеселила дівчину: дрібнолюдки були босі. Уявляєте собі – в розшитих золотом кунтушах, з гудзиками-перлинками, в капелюхах з пір'ям і квітами, у штанцях з найтоншого єдвабу – і босі!
Ну як же тут не розсміятися! І панночка залилася таким дзвінким сміхом, що дрібнолюдки вмить припинили бенкетувати. Музики вмовкли, пари завмерли. А один роззлючений чоловічок, що був батьком нареченої, вигукнув:
– Погане дівчисько! За те, що підглядала за нами, будеш покарана! Ти нікому не зможеш розповісти про те, що тут побачила. А по смерти блукатимеш замком, доки він буде стояти!
По тих словах світло згасло і дрібнолюдки розбіглися.
Хлопець опустив дівчину на землю і пробував її розпитати, що ж вона побачила таке, від чого уся побіліла. Але та не змогла видушити з себе ані слова. Закляття відібрало їй мову.
Вранці князь зайшов до зали і побачив на стіні напис: „Донька садівника зіпсувала нам забаву”.
Розлючений князь хотів дівчину покарати, але побачив, що вона вже й так покарана, і облишив її. Немова довго не пожила, почала хворіти, сохнути, аж врешті померла, а по смерти її привид ночами тинявся замком.
Минуло чимало літ. Замок, втративши господарів, до решти вилюднів і занепав. У ньому селилися сови та кажани. В тріщинах попроростали кущі, дах осипався, і вітер з дощем хазяйнували тепер. Та ще привид дівчини в зеленій сукні з являвся то тут, то там.
Люди остерігалися старого запустілого Городища. Вночі можна було почути плач Зеленої панни. Тривало так доти, доки замок не перетворився на безнадійну руїну. Камінням його мостили дорогу і не відважувалися використовувати на будові. Всі вірили, що з тим камінням може перейти до нової хати і неприкаяний дух дівчини.
Звідтоді від замку й людей, що жили у ньому, зосталася тільки назва гори – Городище. Хоча, кажуть, і досі деколи чути стогін, що лунає з її глибин – мовби плаче хтось, але дуже тихо.
– Хто ти? – тремтячим голосом спитав столяр.
– Я донька садівника, який служив колись у нашому замку.
– А-а, я чув про тебе, – згадував столяр стару легенду. – Ти й досі не маєш спокою?
– Ні. Я живу в цих руїнах і чекаю на того, хто мене визволить.
– То тебе можна визволити? Скажи як, і я спробую.
– Я вчасне й хочу тебе про це попросити. Спочатку мусиш піти до сповіді і дістати відпущення гріхів, а Великоднього ранку, щойно зійде сонце, чекай мене тут. Та не забудь принести рушника з церковного вівтаря. А далі я вже тобі, скажу, що робити.
На прощання панна насипала столярові повні кишені золота.
На Великдень вдосвіта хлопець уже чекав на горі Зелену панну.
– Все зробив, як я просила? – спитала вона, з'явившись перед ним, мовби з-під землі.
– Все.
– Ну тепер чекай, поки я не скажу, що настав час. Тоді закинь мені на шию рушника і міцно тримай обидва кінці. Що б зі мною не було, а ти мусиш вистояти, не злякатися. Інакше я знову піду під землю на цілих сто літ.
Поволі розвиднілося. Здалини прилинули церковні дзвони. На верхів'ї Городища стелилася сиза мряка. І ось дівчина, мов зі сну стрепенулася, іі крикнула:
– Тримай мене!
Хлопець миттю накинув рушника і міцно вхопився за обидва кінці. А панна почала перетворюватись в різних чудовиськ – то в чорта, то в зміюку, то у велетенського кажана. Чудовиська гарчали на столяра, сичали, цвиркали слиною. І врешті він, пробуючи відхилитися, випустив з руки один кінець рушника. Тієї ж миті потвора перетворилася на Зелену панну, котра, заливаючись слізьми, почала провалюватися в землю, наче в трясовину.
Столяр кинувся, було, її рятувати, але шалений вітер вдарив ним об каміння. Коли він отямився, серед руїн не було вже ані сліду по Зеленій панні. Лише раз на сто років має вона змогу порятуватися, коли стріне відважного лицаря. Та, либонь, і досі карається в підземеллях.
– Ой-ой! – зойкав час ви часу чоловічок. – Тільки прошу обережніше.
– Та бачу бачу Не бійтеся. Це дерево таке трухляве, що скоро на волі будете От і все. Цікаво лише, що ви там у дуплі шукали? О, та у вас повний кулачок горіхів! Так ось чому ви не могли руку висмикнути!
– Ну і що? І що? – заметушився чоловічок запихаючи горіхи в кишеню. – Подумаєш який розумний!
– Бо вам досить було розтиснути пальці і не довелось би мені стільки морочитися.
– Ага, розтиснути! Ич який! А горіхи?
– Ну і дивак із вас, – розсміявся мисливець.
– Кому дивак, а кому пан.
– Та невже з вас іще й пан?
– А ти думав! – Чоловічок гордо випнув груди і пригладив розкошлану борідку. – Я сам Полісун.
Мисливець отетерів від несподіванки. То оцей карличок, який так незарадно повівся з горіхами, сам володар лісів Полісун? Чоловічок наче прочитав його думки:
– Зараз переконаєшся. За те, що мені у пригоді став, я тобі знаєш як віддячу? Прижену тобі сотню кабанів. Ти тут стій, а я зараз…
Не встиг мисливець отямитись, як ліс раптом наповнився галасом і тупотом безлічі ніг. Велике стадо диких свиней, оточене вовками, вибігло на галявину і спинилося як укопане перед мисливцем. Де не взявся й Полісун.
– Маєш хустинку? Давай сюди.
Чоловічок розстелив хустинку на землі та свиснув. Вовки кинулися на свиней, а ті, не маючи більше куди бігти, рвонули просто на мисливця, перед яким на землі лежала хустинка. Мисливець злякався, що його вмить розтопчуть, і вже намірився тікати, коли бачить – свині, мов навіжені, летять на хустинку і, що лиш торкнуться її, враз маліють і стають завбільшки з комашок. Усе стадо вмістилося їм тій хустинці. Полісун відігнав вовків, зав'язав стадо у вузлик і подав мисливцеві.
– Бери. Вдома розв'яжеш, але збудуй спочатку хлів на сто свиней, бо вони дикі, розбіжаться.
Прийшов мисливець додому та постукав у двері.
– Кажи відразу, – гукнула жінка, – вполював, чи ні?
– Відчиняй, відчиняй.
– Е, ні. Покажи, що вполював, – уперлася жінка.
– Завтра покажу.
– Ну, то завтра і відчиню.
Довелося мисливцеві у стодолі ночувати. А вранці заходився будувати хлів. Сам би не скоро впорався, якби не скликав сусідів, обіцявши кожному по свині.
Жінка тим часом місця собі не могла знайти. Де він тих свиней набере, дивувалася вона.
До вечора хлів був готовий. Мисливець увійшов до середини і розв'язав вузлика. Ледве сам устиг вискочити – свині так і сипонули з хустинки, мало хліва не рознесли.
Після того, як сусіди розібрали своїх свиней, а мисливець із жінкою зосталися самі, він спитав:
– Ну що, добрий з мене ловець?
– Гм, не поганий. Але ти міг би і по півсвині їм пообіцяти за роботу. Нема чого добром розкидатися.
МИСЛИВСЬКА ЗДОБИЧ
А це казка про іншого мисливця, страшенного лінюха, який викопав у лісі яму, прикрив її галуззям, зверху притрусив листям, а сам сидів у хаті та чекав на здобич. Раз на день він ходив до ями перевірити, чи туди щось попалося.Одного разу він, зазирнувши в яму, побачив дівчину дивної вроди.
– Гей, – гукнув до неї. – Як ти сюди потрапила?
– Я гуляла в лісі.
– А хто ти така?
– Я дочка лісового короля.
– Ого! Що ж мені з тобою робити?
– Якщо вже я попалася в твою яму, то можеш мене взяти за жінку.
– За жінку? Гм… – мисливець почухав голову. – Ти надто гарна, щоб бути дружиною простого мисливця.
– Я буду тобі найвірнішою жінкою, але ти ніколи не повинен дорікнути мені, що я твоя мисливська здобич.
Мисливець давно вже хотів оженитися, але дівчата йому відмовляли через його лінивство. Тепер усі йому будуть заздрити.
Він витяг дівчину з ями і привів до себе додому. Королівна, як побачила в якій він халупі живе, аж охнула.
– Е ні, я так жити не звикла. Піду я до батька та привезу віно.
Ще до вечора ціла валка возів, запряжених вовками, з'їхалася до двору мисливця. А на возах чого тільки не було! Де не взялися слуги й служниці і почали ті вози розвантажувати, інші тим часом хату будували.
Минула ніч. А вранці мисливець не пізнав свого обійстя. Поруч зі старою хатою-розвалюхою височів білий будинок з різьбою, а всередині було таке багатство, що не знати чи місцевий дідич хоч половину того мав.
Звідтоді мисливець уже не ходив на лови. Вовки приганяли здобич на подвір'я, а слуги виконували всю хатню роботу.
За рік колишній мисливець неабияким паном став. Ходив набундючений, наче гиндик, та все прискіпувався до слуг – і те не так, і те не сяк. І от якось, коли обід йому трішки невчасно подали, він схопив миску і швиргонув нею у служницю. Дружина почала його заспокоювати, але він ще дужче розходився.
– Замовчи! Хто тебе питає? Я тут господар! Ясно?
– Он як! А я думала ми обоє господарі!
– Хто – ти? Забула, як я тебе з ями витяг?
А вона тільки того, видно, й чекала – розсміялася весело, плеснула в долоні і крикнула:
– Гей, мої мітли й кочерги, ідіть за мною! Гей, пеньки і галузки, кущики і купини, ідіть за мною!
І враз усі слуги перетворилися на мітли й кочерги, а дорогі крісла, столи і шафи – на кущі і болотні купини, а килими – на віхті сіна. І все те за нею почимчикувало. А як вийшла вона з двору, то крикнула:
– Гей, сухе листя, за мною!
І перетворився будинок на купу сухого листя, вітер його підхопив і поніс за лісовою королівною. Замість худоби вибігли з двору миші та жаби.
Мисливець, коли те побачив, кинувся було за дружиною, хотів перепросити, але марно. Вона зникла зі всім своїм майном. І зостався мисливець сам на пустому дворі. Тільки вітерець шурхотів жовтим листям коло ніг.
ПОТЕРЧАТА
Із Січі додому повертався козак і заблудився у лісі під Львовом. Довкола куди не глянь похмур, дерева височать, що й небо собою закривають внизу – напівтемрява. Козак проблукав до вечора, а коли сутінки заволокли ліс, то зрозумів, що до ранку нічого й думати вибратися звідси. Краще вже тут і заночувати.Тільки-но він так подумав, як удалині замигтіли вогники. Козак зрадів і, пришпоривши коня, помчав до них щодуху, але на його подив ті вогники на місці не стояли. Що ближче він до них під'їжджав, то вони усе більше віддалялися.
Хто ж це над ним збиткується, дивувався козак. Нарешті не витримав і, склавши долоні біля губ, загукав у темряву:
– Гей, хто там живий, озовися! Вогники спинилися.
– Я заблудився! Виведіть мене з лісу!
Здалини тільки луна відгукнулася, та небавом вогники самі уже наблизилися, і козак розпізнав маленьких істот у білих сорочечках із каганцями в руках.
– Як виведете мене з лісу, то я добре заплачу.
– Даш дукат – виведу – озвалося одне потерча і, коли козак погодився, повело його лісом.
Виявилося, що до шляху було не так вже й далеко. Потерча зупинилося біля дороги й сказало:
– Ну, давай, що обіцяв, – і простягло ручку.
Козак, не тямлячи себе від щастя, видобув із торби повну пригорщу дукатів, але потерча похитало головою і взяло лише одного обіцяного дуката.
В ПОЛОНІ У РУСАЛОК
Колись береги Полтви за містом зеленіли буйними лугами, в яких аж ряхтіло від різнобарвних метеликів, бабок і кузьок, а сюркіт стояв такий, що аж в голові гуло.І от у ті блаженні часи жив собі на Голоскові Мартин Біляк, з яким трапилась дуже чудна пригода.
Отже, косив якось Мартин сіно на лузі і так захопився роботою, що не згледівся, як уже смеркло.
Стояла задушлива серпнева погода, і Мартин вирішив не вертати додому, а заночувати на лузі. У глечику мав квас, в торбинці хліб – от вечеря, готова.
Незабаром він спав так солодко, що навіть вухом не ворухнув, коли річка серед ночі захвилювалася, наче закипіла. Хвилі набігали на берег, розбивалися сотнями білих бризок, а з кожної хвилі вистрибувала русалка з густим зеленим волоссям, котре виблискувало в світлі місяця.
Заграла чарівна музика і дівчата пішли в танок, пурхаючи метеликами по скошеній траві. Та недовго їм довелося танцювати, бо хутко вони покололи свої білі ніжки стернею і почали зойкати від болю. Почали вони роздивлятись довкола, шукаючи, хто ж це понищив їхній луг. І ось під горбком побачили русалки якогось чоловіка.
– Це він! Це він! – загаласували русалки.
– Що він зробив з нашим лугом! Мусимо його покарати! Але як? Як?
– А так – заберемо його з собою!
З цими словами русалки підхопили сплячого Мартина і скочили з ним у річку. Там він і проспав цілу ніч до ранку, а коли прокинувся, то побачив себе глибоко під водою у просторій печері, заквітчаній дивовижними квітами, зіллям пахучим, а підлога вся викладена була барвистими мушлями.
Мартин струснув головою, не розуміючи, яким чином потрапив сюди.
Та ось з'явилась у печері русалка небаченої вроди і сказала:
– Ну, як вам тут подобається?
– Дуже гарна печера, але що я тут роблю?
– Покутуєте гріхи свої. Ви скосили наш луг, де ми танцювали щоночі, й ми покололи собі ніжки. От і забралисьмо вас сюди.
– Але я не мав нічого лихого на думці, косячи при березі. Просто там трава густіша. Іншим разом буду косити за вербами… Я вам це обіцяю.
– Ми вам віримо, – всміхнулася русалка якоюсь підступною усмішкою.
– Ви вже досить пробули під водою і тепер вільний. Ходім за мною. Русалка повела Мартина кудись під гору, і що вище вони піднімалися, то світліше й ясніше ставало на шляху. Мартин дуже дивувався, що така маленька Полтва має такі просторі глибини. Раптом голова його уткнулася в густелезні водорості, а вибравшись із них побачив, що до поверхні вже рукою сягнути.
Коли Мартин вийшов на берег, то остовпів від подиву – вчора скошений берег тепер знов буяв ще густішою і ще буйнішою рослинністю. Луг виглядав так, наче його взагалі ніколи не торкалася коса.
Мартин ледве знайшов у травах свою косу, але що це – вона зовсім зіржавіла! За одну ніч! В глечику завелись якісь жуки і не було и краплі вологи, а поверхня його геть замшіла.
Як це можливо? – не міг зрозуміти Мартин і вирішив якнайхутше вернутися додому. Але по дорозі натрапляв на ще більші дива. Осокір, який ще вчора сягав йому до грудей, тепер виглядав як старезне напівзасохле дерево. Порохняві верби вздовж шляху взагалі кудись пощезали, а натомість з'явилися тугі, гіллясті стовбури.
На півдорозі до хати побачив нову капличку. Ніколи раніше її тут не бачив. Та ще сильніше здивував його рік вибитий на сволоку – "1874"
Не вірив очам своїм. Учора ще був 1828, а нині… Невже русалки так жорстоко його покарали?
Мартина наздогнав якийсь дід, що гнав корову з паші.
– Слава Йсу, – привітався Мартин. – Чи не скажете, де є хата Мартина Біляка?
– Мартина? Якого Мартина? – дід почіхав потилицю, подумав і відказав: – Ні, не знаю… Нема на Голоскові такого
– Він десь тут при дорозі мав жити, – не здавався Мартин.
– При дорозі? А-а, то може…але де, того вже давно на світі нема… Як ви кажете – Біляк?… Щось я згадую, але то було дуже давно…
– А що було?
– Та був пропав у нас один чоловік… Років із п'ятдесят тому… Я ще дитиною був… Кажуть, втопився. Але ви, певно, не за нього питаєте?
Мартин ураз посірів на обличчі, а волосся почало вкриватись сивиною. Стало на душі якось так тяжко, мовби на груди хтось брилу поклав.
– Що є з вами? – здивувався дід.
– Ой, діду, не повірите, коли скажу…
І з кожним словом відчував, як стає йому ще важче і важче, сила якась невідома пригинає його до землі, кості похрускують, хребет вгинається дугою…
– Та вам зовсім зле! – скрикнув дід. – Побіжу когось покличу…
– Не треба нікого кликати… Зле мені, але мушу вам сказати, хто я. Я є той самий Мартин Біляк, що пропав п'ятдесят літ тому. Але я не втопився. Був У полоні в русалок. Так вони мені відплатили за те, що скосив їм берег.
По тих словах зовсім посивів, обличчя вкрили зморшки, а тіло зсохлося і виглядало так що тепер Мартин виглядав старезним дідом.
– А провів єм у них тілько одну ніч. Хто знав, що рівняється вона стільком рокам!
– Слухайте, – сказав дід, – ходіть зі мною, підем до панотця, може, він чим зарадить.
– Ледве, чи хто мені зарадить, крім самих русалок. Піду назад до Полтви, попрошу їх, щоби вернули мені хочай би половину тих літ…
Повернувся і пошкандибав назад до річки, але що йшов, то сили усе покидали його і покидали. Незабаром уже ледве пересовував ноги, але вперто плентався у бік річки, щоби впасти там на коліна і виблагати в русалок вибачення. Не можуть бути вони такими жорстокими…
Але вага літ була такою великою, а тіло його таким вихудлим і слабим, що упав Мартин серед дороги, вдарився об землю і розсипався на порох.
ЛІСОВА ПАННА
Один молодий лісоруб рубав якось у сихівському лісі соснину, а коли вже він добре ухекався, то примостився на траві відпочити. Раптом бачить – клубок якийсь викотився з-за кущів і просто йому до ніг прикотився. Що за диво, здивувався він. Звідки в лісі клубок?Підвівся та почав роззиратися на всі боки. Аж бачить на сосні серед гілля сидить така красуня, що й у сні краща не насниться. Сидить вона в гіллі й вишиває сорочку.
Панна глянула на лісоруба, всміхнулася й сказала:
– Що ж ти став наче вкопаний? Подай мені клубок!
Підняв він клубок і подав. Панна взяла, подякувала та й далі вишивати заходилася. А лісоруб став, як укопаний, і очей не відведе. Хто зна, скільки 6 він отак стирчав, якби панна на нього не зиркнула й не нагадала:
– Чи ти сюди працювати прийшов, чи на мене дивитися?
Взявся він знову до роботи, а на душі така туга, весь час панна ввижається, голос її бринить, очі її сяють. От якби вона озвалася до мене, мріє він, от якби знову клубок їй випав…
Не витерпів таки й глянув на сосну, а там нікого вже нема, білка тільки скаче з гілки на гілку. З тих ото пір лісоруба паче хто підмінив. Ходить він, мов при чмелений, ночами стогне, щось вигукує. В снах йому панна з'являється, руки простягає, щось шепоче, а що – не розібрати.
Носив свою тугу при собі, ні з ким не хотів поділитися. Скільки жінка не допитувалася, усе марно. Аж якось узимку сам їй розповів
Жінка довго не думала, подалася до ворожки і напитала такого зілля, котре помогло її чоловікові.
– Маю я таке зілля, – відказала ворожка, – але як запариш його, то даш напитися чоловікові з такої ложки, котра дванадцять разів освячена.
Жінка зраділа, що може помогти чоловікові, й поквапилася додому. Зварила вона те зілля, але так їй хотілося якнайскоріше зайнятися лікуванням, що подала чоловікові напитися зі звичайної ложки, а не з висвяченої.
Тільки-но лісоруб спробував зілля, як відразу позеленів, очі йому вибалушилися, зірвався він на ноги й, замахавши руками, вискочив з хати і погнав до лісу. Ще довго лунав його розпачливий крик.
Жінка й діти вибігли за ним, зібрали людей, обнишпорили ліс, але не знайшли й сліду. Пропав чоловік, і більше ніхто про нього ніколи нічого не чув.
БЛУКАЮЧИЙ ВОГНИК
Довелося одному парубкові затриматися в гостях. Був уже пізній вечір, коли він зібрався іти додому.– Краще залишайтеся ночувати, – радили йому. – Дорога ж через ліс. Як у потемки доберетеся?
– Пусте. Скільки того лісу? За годину дійду.
– Як собі знаєте. Але там, кажуть, щось страшить.
– Байки, – махнув рукою хлопець. Попрощався і пішов.
Ніч була зоряна й тепла. Місяць освітлював лісову дорогу, а обабіч то тут, то там блимали ліхтарики світлячків. Раптом попереду засвітився дивний вогник. Він скидався на світло вуличного ліхтаря, але не стояв на місці, а стрибав з боку на бік. Часом забігав у лісову гущавину і петляв у кущах, то наближаючись, то віддаляючись. А то за спиною опинявся, і це було наймоторошніше, бо доводилося увесь час озиратися. Врешті хлопець не витримав і загукав:
– Гей, хто там?! Чого тобі треба?! Хочеш мене збити з дороги?! Вогник зупинився неподалік і промовив:
– Обіцяй, що врятуєш мене.
– Як?
– Спочатку обіцяй.
– Обіцяю зробити все, що в моїх силах.
– Треба, щоб одинадцять чоловік зі мною поздоровкалися, а ти будеш дванадцятим. Завтра увечері я буду чекати.
Хлопець щасливо добрався додому, а наступного дня пішов по сусідах, розповів свою пригоду. Йому вдалося знайти охочих піти увечері до лісу
Вогник уже їх чекав. Кожен, проходячи повз нього, вітався: „Слава Йсу!”, а вогник кланявся і відповідав: „Навіки слава!”.
Після того, як привітався хлопець, вогник його затримав.
– Зачекай, маю тобі щось сказати.
І от вони зосталися наодинці. Вогник вдарився об землю і перетворився на чоловіка. Щось знайоме було в його обличчі. „Десь я мав його бачити” – подумав хлопець.
– Дякую тобі. Скільки я вже людей просив, але ніхто не згодився помогти мені. Можна я тебе проведу до села?
– Та чого ж… звичайно…
Йшли вони якийсь час мовчки, лише кроки їхні відлунювали у вечірній тиші.
– Ти мав старшого брата? – спитав чоловік.
– Мав… Служив при австрійському війську стрільцем. Вже три роки як загинув.
– Я тобі розповім, що з твоїм братом сталося. Був це хоробрий хлоп, кулі не боявся. Одного разу марширували вони в Італії. Ішли з раннього ранку, натомилися. А сонце парило так немилосердно, аж їм кабати до спин поприлипали від поту. Вода у флягах закінчилася, а по дорозі ніде й брудної калюжі не було. Тріскали губи від спраги, а сухий язик, наче камінь у роті перевертався. Очі засліплені порохом пекли й наливалися кров'ю. Пухли ноги в розпечених чоботях. Як на зло – жодної хмарки не було в небі, щоби те пекельне сонце затулити. А вони йшли і йшли, проклинаючи ту Італію і цісаря, що їх сюди запроторив, і те сонце немилосердне… Нарешті твій брат не витримав, зірвав із плеча карабіна, націлив у сонце і закричав: „Заб'ю тя! Заб'ю! Чортове огниво!” І вистрілив…
Чоловік замовк.
– А що було потім?
– Потім… потемніло… З'вилися хмари і затулили сонце. А твій брат мертвим упав… І звідтоді мусив маленьким вогником по світу блукати, чекаючи, хто його од напасті збавить…
Сказав це і враз у темряві розчинився. Лише здалини долинуло:
– Дякую тобі, братчику мій!
ЗЕЛЕНА ПАННА
На межі Голоска і Брюховичів є три пагорби, а колись то були високі гори – Туриця, Городище і Козлів Верх. Ще коли не було Львова, на горі Городище стояв замок і жила князівська родина. Князь і княгиня були вже в літах, а дітей не мали і дуже бідкалися, кому залишити маєток.Тривожні роздуми виривали князя зі сну, змушували вставати і гуляти в нічному саду. Однієї такої ночі, коли стояло тепле і сухе літо, а сяйво зір і повного місяця заливало сад, побачив князь на дереві дрібнолюдка.
– Доброї ночі, ваша милосте, – привітався чоловічок. – Я вже не одну ніч спостерігаю за вами, а ви все сумні та сумні. Яке у вас горе? Може, я чим допоможу?
– Ви мені допоможете? – здивувався князь. – Але ж я не тому сумую, що бракує мені скарбів.
– О, ваша милосте, ми – дрібнолюдки – не тільки скарбами володіємо. Нам відомі всі таємниці землі. Таємниця кожної стеблинки, кожного зіллячка перед нами, як на долоні… І, чесно кажучи, я цікавлюся причиною вашого смутку лише з вбічливости. Мені все й так відомо.
– Справді? І що ж вам відомо?
– А те, що ваша журба викликана відсутністю спадкоємців. Ви вже в літах, а дітей нема.
– Це правда. Кожен би на моєму місці засумував.
– Так, горе це і справді неабияке. Але ж я казав, що розуміюсь на зіллі. У нас в таких випадках п'ють відвар чародійного зілля, яке людям не відоме. Я можу вам його дати.
– Просіть чого схочете.
– Та я багато не попрошу. В суботу моя донька віддається за короля Звенигородських дрібнолюдків. І я б дуже хотів, щоб їм те весілля на все життя запам'яталося! Дозвольте, ваша милосте, відгуляти весілля у вашому замку. Нам вистачить одної лише ночі з суботи на неділю.
– Нема нічого легшого! Я для вас ще викочу з підвалу бочку найкращого вина.
Чудово! Отже в неділю вранці ви отримаєте зілля. Але маємо одну умову: ніхто не сміє нашого весілля підгледіти! Якщо це станеться, більше ви мене не побачите.
Князь охоче на це погодився. В суботу він зібрав усю челядь і суворо наказав навіть не важитися вночі виходити в сад, або наближатись до вікон бенкетної зали. А якщо хтось не послухає, то буде скараний на горло. Після цього він звелів прикотити до зали бочку вина. зачинити усі двері на замки.
Але ж треба такому статися, що садівникова донька мала призначене побачення якраз на цю ніч. А перенести його було неможливо, бо парубок мав приїхати здалека. Зустрічались вони потай, тому що старий садівник нізащо не хотів віддавати свою доньку десь далеко.
І ось уночі, коли парочка любенько сокотіла собі попід деревами, до їхніх вух долинула тиха і ніжна музика.
– Що це за музика? – спитав хлопець.
– Ніхто не знає. Князь заборонив під страхом смерти зазирати до вікон. А мені так кортить! Як ти думаєш, коли я зазирну тихесенько до вікна – ніхто ж не дізнається?
– Хочеться тобі! Коли він заборонив, певно були на те причини.
– А ти візьмеш мене на плечі і я гляну. Добре? Лише одним оком.
І вона так вчепилася в парубка, що той врешті піддався, взяв її на плечі й дівчина зазирнула до вікна. Те, що вона побачила, перехопило їй подих. В залі за столами, що були заставлені чудернацькими наїдками, бенкетували маленькі чоловічки. На великому кріслі розмістилася ціла капела музикантів, а посеред зали витанцьовували дрібнолюдки в святковому вбранні. І може б усе обійшлося, якби одна річ не розвеселила дівчину: дрібнолюдки були босі. Уявляєте собі – в розшитих золотом кунтушах, з гудзиками-перлинками, в капелюхах з пір'ям і квітами, у штанцях з найтоншого єдвабу – і босі!
Ну як же тут не розсміятися! І панночка залилася таким дзвінким сміхом, що дрібнолюдки вмить припинили бенкетувати. Музики вмовкли, пари завмерли. А один роззлючений чоловічок, що був батьком нареченої, вигукнув:
– Погане дівчисько! За те, що підглядала за нами, будеш покарана! Ти нікому не зможеш розповісти про те, що тут побачила. А по смерти блукатимеш замком, доки він буде стояти!
По тих словах світло згасло і дрібнолюдки розбіглися.
Хлопець опустив дівчину на землю і пробував її розпитати, що ж вона побачила таке, від чого уся побіліла. Але та не змогла видушити з себе ані слова. Закляття відібрало їй мову.
Вранці князь зайшов до зали і побачив на стіні напис: „Донька садівника зіпсувала нам забаву”.
Розлючений князь хотів дівчину покарати, але побачив, що вона вже й так покарана, і облишив її. Немова довго не пожила, почала хворіти, сохнути, аж врешті померла, а по смерти її привид ночами тинявся замком.
Минуло чимало літ. Замок, втративши господарів, до решти вилюднів і занепав. У ньому селилися сови та кажани. В тріщинах попроростали кущі, дах осипався, і вітер з дощем хазяйнували тепер. Та ще привид дівчини в зеленій сукні з являвся то тут, то там.
Люди остерігалися старого запустілого Городища. Вночі можна було почути плач Зеленої панни. Тривало так доти, доки замок не перетворився на безнадійну руїну. Камінням його мостили дорогу і не відважувалися використовувати на будові. Всі вірили, що з тим камінням може перейти до нової хати і неприкаяний дух дівчини.
Звідтоді від замку й людей, що жили у ньому, зосталася тільки назва гори – Городище. Хоча, кажуть, і досі деколи чути стогін, що лунає з її глибин – мовби плаче хтось, але дуже тихо.
ЯК БРЮХОВИЦЬКИЙ СТОЛЯР ПРОБУВАВ ВИЗВОЛИТИ ЗЕЛЕНУ ПАННУ
Одного разу попри Городище, на якому ще виднілися руїни старого замку, йшов собі молодий столяр з Брюхович. Був пізній вечір. Раптом почувся шелест, і ніжний дівочий голос покликав його. Столяр озирнувся і побачив панну, що виходила з-за кущів рожі. Місячне сяйво освітило її пишне солом'яної барви волосся, яке спадало на зелену сукню.– Хто ти? – тремтячим голосом спитав столяр.
– Я донька садівника, який служив колись у нашому замку.
– А-а, я чув про тебе, – згадував столяр стару легенду. – Ти й досі не маєш спокою?
– Ні. Я живу в цих руїнах і чекаю на того, хто мене визволить.
– То тебе можна визволити? Скажи як, і я спробую.
– Я вчасне й хочу тебе про це попросити. Спочатку мусиш піти до сповіді і дістати відпущення гріхів, а Великоднього ранку, щойно зійде сонце, чекай мене тут. Та не забудь принести рушника з церковного вівтаря. А далі я вже тобі, скажу, що робити.
На прощання панна насипала столярові повні кишені золота.
На Великдень вдосвіта хлопець уже чекав на горі Зелену панну.
– Все зробив, як я просила? – спитала вона, з'явившись перед ним, мовби з-під землі.
– Все.
– Ну тепер чекай, поки я не скажу, що настав час. Тоді закинь мені на шию рушника і міцно тримай обидва кінці. Що б зі мною не було, а ти мусиш вистояти, не злякатися. Інакше я знову піду під землю на цілих сто літ.
Поволі розвиднілося. Здалини прилинули церковні дзвони. На верхів'ї Городища стелилася сиза мряка. І ось дівчина, мов зі сну стрепенулася, іі крикнула:
– Тримай мене!
Хлопець миттю накинув рушника і міцно вхопився за обидва кінці. А панна почала перетворюватись в різних чудовиськ – то в чорта, то в зміюку, то у велетенського кажана. Чудовиська гарчали на столяра, сичали, цвиркали слиною. І врешті він, пробуючи відхилитися, випустив з руки один кінець рушника. Тієї ж миті потвора перетворилася на Зелену панну, котра, заливаючись слізьми, почала провалюватися в землю, наче в трясовину.
Столяр кинувся, було, її рятувати, але шалений вітер вдарив ним об каміння. Коли він отямився, серед руїн не було вже ані сліду по Зеленій панні. Лише раз на сто років має вона змогу порятуватися, коли стріне відважного лицаря. Та, либонь, і досі карається в підземеллях.