Вишня Остап. Мисливськi усмiшки (збiрка)

самiсiнького човна...
Дивиться на вас великий, рудо-сiрий птах, незграбний i остовпiлий...
Вiн теж нiколи в життi не бачив у цiй кузi нi човна, нi письменника...
Вiн - просто отетерiв, дивиться широко розплющеними очима,
закам'янiлий...
А-а! Та це ж бугай, водяний бугай, що ляка дiтей сво©м гучним над
очеретами:
- Бу-у-у! Бу-у-у!
Невеличкий ваш рух, i бугай, шумно прорiзуючи кугу, зника .
Крякуха наполохалась:
- Ках! Ках! Ках!
- Тась! Тась! Тась! Спокiйно! Бугай нiякий твiй не ворог!
...Сонце! Сонце! Його першi променi вдарили по очерету, по кузi, по
плесi...
Золотою зробилася ряска, плесо - вогняне дзеркало, i в тому дзеркалi
купа ться золота крякуха...
Розтанув туман...
Раптом призивне:
- Ках! Ках! Ках! Ках! Ках! Ках! - залива ться крякуха.
Високо-високо проплив над озером табун крижнiв...
Не приземлив його крякушин крик-заклик; помчав далi...
Ой, що це таке?
Крякуха щось дуже далеко вiд каменю попливла.
- Тась! Тась! Тась! Куди це ти?
А вона трiпонула крильцями i попливла... в очерет: одв'язалась!
- Тась! Тась! Тась!
Та де там?! Десь уже далеченько в очеретi обзива ться:
- Ках! Ках! Ках!
Може, то вона обзива ться на ваше "тась! тась! тась!", а може,
зустрiлася з крижнем, знайомиться!
Прощай, крякухо! Перший раз не поталанило!
А Iван Кирилович (чия крякуха) дуже пильно просив та наказував:
- Дивiться ж, щоб не одв'язалась! Вони, крякухи, такi: носиком
розпетльовують вузол на кiнцi, i бувай тобi здорова!
Ой, що ж робити?! Що ж тому Iвановi Кириловичу казати?!

Та не завжди крякуха розв'язу ться... То в новака-крякушника так iнодi
бува ...
А як нормально: крякуха плава , хлюпощеться, покахку ...
I от вам призивне:
- Ках! Ках! Ках! Ках! Ках! Ках!
То обережна лиска випливла з очерету. Вона озира ться на всi боки,
схиля голову на лiвий бiк i правим оком дивиться на небо, на сонце. Вона
ж чула, а може, й бачила, що в озеро в'©хав човен, а тепер нiкого нема ,
тiльки на плесi качечка свобiдна плава i, нiкого не боячись, купа ться...
Обережненько, тихесенько колупаючись у рясцi, лиска пливе до крякухи...
Ах! Яка ж ти, лисочко, довiрлива.
На крякушин крик-заклик по-рiзному реагують пролiтнi зграйки качинi й
поодинокi дикi вутята.
Ось летить зграя чирят, ©х дванадцятеро.
Почувши крякуху, вони раптом повертають до озера, облiтають озеро один
раз, потiм зникають за очеретами, знову з'являються над озером уже трохи
нижче. Ой, якi обережнi! Пильно роздивляються, чи нема чогось на озерi
небезпечного...
Ви сидите в човнi, вкритiм кугою, i анiшелесь!
Тодi вони падають на озеро, нiби ©х хтось iз пiдситка висипав.
Але падають далеченько вiд крякухи, врозбрiд, не купою.
Впали i хвилинку сидять, мов опудала, нерухомi...
А потiм уже поволеньки починають одне до одного пiдпливати,
наближаючись до крякухи...
Ви не ворушитесь, чека те, коли вони опливуться докупи, щоб одним
пострiлом звалити, ну, як не всi дванадцять, то принаймнi хоч трохи
менше... Але трохи...
А то - сидите ви, замислившись, або наглядiли в кутку курочку й
спостерiга те ©©, як вона по рясцi перебiга ...
Крякуха спокiйно покахку ...
Ви перевели погляд на крякуху, а там уже не одна качка, а трiйко
плава ...
Коли вони прилетiли, як вони опинилися бiля крякухи - ви тiльки плечима
знизу те. Ви вдивля тесь: де ж крякуха ваша, а де гостi?
Нарештi розiбрались...
- Та вiдпливiть же ви вiд крякухи, бо не можу я стрельнути - можу
крякуху зачепити...
I коли вони, перебираючи носом ряску, одпливають, - тодi - бббах!
Бабббах!
- Ках! Ках! Ках! - крякуха.
I каменем на не© падають пара крижнiв... Аж крякуха перелякалась, i
сiпонулась од них...
Вони спливаються докупи... Зда ться, крякухи не зачеплю, бо ваша
"Новотного" б' купою.
Ви цiлитесь у першого, що ближче до вас, з надi ю, що зачепите й
другого за ним...
А зна те, як цiлитись у сидячу качку?
Не в не© безпосередньо треба нацiлятись, а пiд не©,
Бах! - перший крижень закрутився на мiсцi i раптом порина , другий з
криком зрива ться i летить на вас. Цього ви б' те вльот... I уявiть
собi-пада i цей... Тим часом вирина перший.
Гордiстю так i пашить вiд вас!
От якби побачили тi, що завжди запитують вас, бачачи качки на ваших
тороках:
- Чи дорогi тепер качки?
- А як сяде хмарою на плесi табун крижнiв - може, тисяча, може, двi
тисячi, може, п'ять тисяч?!
Та що там говорити: полювання з крякухою дуже добутливе, спокiйне
полювання, особливо для мисливцiв, котрi вже в лiтах, котрим уже бродити
по болотах та лазити по очеретах, сказать би, важкувато...
Тiльки не захоплюйтесь дуже...
Убили десяткiв чотири або п'ять i йдiть собi додому... Не треба
обов'язково п'ятсот чи тисячу! То дуже багато...
А так - одну на борщ, а одну на смаженину - з яблуками чи з брусничним
варенням, - i буде з вас!

IV
Дiд Лука крiпкий був узагалi мисливець, а ще крiпший крякушник. I
крякухи в нього були такi, як нi в кого в свiтi.
- Я, - розповiдав дiд Лука. - пустю, було, крякуху й сидю! Коли ось -
хмара! Сiла бiля крякухи сила-силенна крижня! Може, тисяча, може, двi,
може, п'ять тисяч! Я задивився та як попхну з обох стволiв разом! Як же ж
вони знялися, ну, я вам скажу, як буря! I нi одно© не лежить! А я й не
туди, що попхнув я з обох стволiв не в качок, а в очерет! Заворожили вони
мене! Да!
Дiд Лука нiколи не говорив: "вистрiлив" чи "стрельнув", а завжди вiн
говорив "попхнув".
- Да, так одного разу сидю я з крякухою! Коли воно як налетiло, ну, як
то© хмари! Може, тисяча, може, двi, може, п'ять тисяч! Хiба ©х полiчиш,
коли воно одно одне давить. Я вицiлив та як попхну з обох стволiв разом!
Пiд'©здю човном, пiдбираю. Одна, двi, три, чотири, п'ять, шiсть, сiм,
вiсiм, дев'ять, десять, одинадцять, дванадцять, тринадцять, чотирнадцять,
п'ятнадцять... П'ятнадцята... на вiрьовочцi. Крякуху вбив! Ох же ж i
крякуха була! Одна в свiтi!

* * *
Розчудесна штука - полювання з крякухою на чудесному "Ковпак-озерi"!
Так воно, те озеро, скоро прозиватиметься.
1948


ЛЕБIДЬ
I
Розчудеснi мiсця на рiчцi, на Пiвнiчнiм Дiнцi...
Вам нiколи там не доводилося бувати?
Коли не доводилося, - обов'язково побувайте.
Ви з Харкова робочим по©здом до©дете до Змi ва.
Змi©в - мальовничий городок, тепер районний центр Харкiвсько© областi,
- вiн розлiгся якраз на Пiвнiчному Дiнцi.
У Змi вi ви вiзьмете човна й попливете за течi ю Пiвнiчним Дiнцем...
А пливти вам треба в червнi...
Ви потихеньку пливтимете i милуватиметеся чудесними кра видами: лiворуч
зеленiтимуть заливнi луки, - зеленi вони, тi луки, зеленi, та запашнi,
уквiтчанi i ромашкою, i конюшиною, i дзвiночками, а iнодi серед зелено©
соковито© трави червоно горiтиме квiтка степового тюльпана або дикого
маку.
I скiльки ви пливтимете, весь час вiтатимуть вас сво©м щебетанням
веселi жовтобрюшки, канарейковi трясогузочки, пiдпадьомкатиме на вашу
честь перепел i дерчатиме деркач.
З прибережного пiсочка з посвистом зриватимуться кулички, а в затоцi,
вкритiй лататтям та бiлими лiлеями, мов почесний вартовий, вас
зустрiчатиме сiра чапля.
На правому високому березi в кущах лiщини розриватимуться солов'©...
Так потихесеньку ви допливете аж до Коропового хутора.
Наближаючись до Коропового хутора, Пiвнiчний Донець ширша , робиться
многоводнiшим, глибша , - тут вiн уплива в лiс, - з обох берегiв над ним
схиляються зеленi вiти густо-зелено© вiльшини, гостролистих кленiв,
струнких дубiв, бересткiв, грабини, утворюючи над ласкавою рiкою казкову
алею-тунель...
Стоять на височеньких протилежних берегах дерева i нiби вiтаються мiж
собою, простягаючи одне одному зеленi вiти-руки.
Як випливете ви з але©-тунелю, - острiвець невеличкий на вашiй путi
буде, - зелений, зелений острiвець, зарослий i вiльхами, i вербами, i
кугою, i високим-високим очеретом.
А на тому на островi пiд розлогою, старою, дуплястою вербою курiнь
побачите, - благенький курiнь, такий собi очеретом сяк-так прикритий, а
зверху ще вiтами, та кугою, та травою, - щоб од дощу десь приткнутися
було...
I в куренi зелено© трави наслано, щоб можна було при нагодi, чи як уже
дуже очi злипаються, подрiмати годину-другу.
Ген там гонiв, може, за п'ять, як рiчкою, там уже пором буде, щоб з
лiвого берега на правий переправитися, - бо лiвим берегом ген он аж куди
пiшли луки та й луки, та й луки, - а на правiм березi величенька серед
лiсу галявина, де й розлiгся Коропiв хутiр, з хатами, з садками, з
городами...
Ах, який чудесний Коропiв хутiр!
I хатiв за деревами та за садками не видно, i такi ж там соняшники, i
така там квасоля, тичинами пiдтримувана, росте, - ну, просто вам як лiс...
Колишнi хуторяни, а теперiшнi колгоспники вам одразу i скажуть:
- У нас не хутiр, а рай!
А ви вiзьмiть та ©х i запитайте:
- А ви рай бачили?
Вони за словом у кишеню не полiзуть:
- А навiщо ми того раю шукатимемо, коли в нас свiй сть...
А коли ви вже захочете, щоб на свiй бiк ©х пригорнути, ви ©м скажiть:
- Нi, товаришi, у вас тут тепер краще, як у раю! Вони вам привiтно
посмiхнуться i скажуть:
- Могло буть! Отакий Коропiв хутiр!

II
На цей раз ми з вами умовимося так: у Коропiв хутiр ви не пливiть, а
правуйте човна до отого зеленого-зеленого острiвця, тiльки обережненько
правуйте, щоб вудочки не зачепити, бо часто й густо отак бiля куреня, куди
вам пристати треба, - там лиманський дiд Кирило Iванович Дудка рибу
вудить...
От вам i пощастило: вудочок нема, i ви спокiйно стукнулися човном об
берег...
Пiдвели голову, а на березi бiля куреня дiд Кирило Iванович Дудка
сидить.
У солом'яному брилi й босий...
- Здоровенькi були, Кириле Iвановичу! - весело ви до нього...
- Драстуйте, - вiн до вас...
- Живенькi-здоровенькi? Як рибка? - ви дiдовi.
- Порвало! - дiд вам.
- Кого порвало?! Хто порвав?! - iнтересу теся ви.
- Снасть! - сердито кида Кирило Iванович. - Не бачите хiба! Ось!
Порвало й переплутало! Оце вже годин зо три сидю, розплутую i розплутати
не можу! Сатана!
- Та хто ж порвав, хто ж заплутав? - не вiдста те ви вiд дiда.
- Хто ж, як не вiн!
- А хто вiн?
- Та що, ви не зна те: короп! - люто вже говорить дiд i з серцем кида
на траву лiску. - Закурить нема?
- Закурюйте, дiдусю! Закурили...
Помовчавши трохи, Кирило Iванович почина розповiдати...
- Воно й брало потихеньку! Так тiльки ледь-ледь на свiт
заблагословилося. Смик! I тихо... потiм ще раз - смик! I знову-тихо. А
потiм повело, повело, повело, до того он, - бачите? - кущика по-о-овело!
Дай, думаю, пiдсiкну! Сiп! Ех, воно ж як i рвонуло! Ех же ж, як i рвонуло!
А волосiнь у мене у двадцять волосин, та ще з якого жеребця! Iз Рицаря, з
племiнного, орловського рисака! Там така волосiнь, що на одну волосинку
можна бузiвка налигати! Вудлище - дугою! Я - попускать! А воно рве, а воно
рве! Я - держу! Коли ось - викида ться! й-же богу, як ночви!
- Ну, Кириле Iвановичу, невже ж таке велике?
- й-богу, як ночви! Сатана! Бiльше, як сатана! Хвостом по водi як
урiже, й на дно! Я - смик! А волосiнь - дзень! А я в воду з усiх нiг -
лясь! I - по шию! Сушусь оце! Одежа вже трохи висохла, а чоботи й досi он
мокрi! Босий ходю. Так з гачком i пiшло! Бiля грузила - перервало.
- Може, грузило волосiнь перетерло?
- Е, нi! Перервало! Та хiба таке не перерве?! Як ночви! Так оце й
розплутую! Кiлограмiв на двадцять! Не менше!
Вам краще повiрити Кириловi Iвановичу, щоб його не розгнiвати, бо
Кирило Iванович Дудка, як розгнiва ться, - замовкне, i нiколи в свiтi не
розкаже вам, як вiн позато© весни на Лиманському озерi лебедя стрiляв...
Кирило Iванович дуже неохоче про того лебедя розповiда , отже вам треба
дуже тонко й дипломатичне роз'ятрити його рану, щоб вiн у гнiвi на свого
онука Васька розказав вам про той випадок, пiдкреслюючи:
- А все той гемонський Васько! Якби не вiн, був би лебiдь мiй...

III
- Ой, той менi Васько! I досi забути не можу, - почина Кирило
Iванович, запалюючи цигарку. - Да... Ви ж зна те наше озеро Лиман. Воно
звiдси, вiд Дiнця, кiлометрiв iз дванадцять. I село Лиман назива ться, i
озеро Лиман. Кiлометрiв на сiм те озеро простяглося, аж до села Андрi©вки.
Чудесне озеро. На ньому андрi©вськi колгоспники силу качок свiйських i
гусей розплоджують у природних, сказать, умовах. А якi там карасi!.. Вони
й невеличкi, i не золотi, а срiблястi якiсь, - а до чого ж смачнi - i в
юшцi й на сковорiдцi. Харкiв'яни на базарi завжди питають: "Чи не
лиманськi, часом, карасi?" - "Лиманськi!" - "Давайте, дiду, давайте,
спасибi, що привезли!" Да... Так отак, значить, озеро Лиман, а сюди ближче
до села Лиман друге озеро, Чайки зветься... А мiж тими озерами такий собi
перешийок, метрiв так iз п'ятсот, а може, й бiльше. Добряче там полювання
на качок восени. На перешийку викопуються ямки, маскуються бур'яном,
сiда ш у ямку й сидиш: качка вранцi i ввечерi тягне, перелiта або з Чайок
на Лиман, або з Лиману на Чайки... i таки iнодi добре попострiля ш...
Да... От позато© весни, якось надвечiр, прилiта Васько, онук отой мiй
гемонський, i ще з вулицi криком кричить:
- Дiду-у-у! На Лиманi два лебедi сiло! й-бо, правда! Швидше, а то
полетять!
Я за рушницю та туди. Васько бiжить за мною й команду :
- Ви, дiдусю, бiжiть, сiдайте в ямцi, ми з Федьком побiжимо та
забредемо озером, бо вони недалечке з цього боку сiли, на мiлкому!
- Обережно, - кажу, - забрiдайте, щоб не потопилися!
- Нi, там, дiду, мiлко! Не бiйтесь! - подавсь Васько до озера, де вже
його чекав Федько.
Сiв я в ямцi, прикрився бур'яном, звiв курки, чекаю... А як спускався з
гiрки, бачив, що справдi на Лиманi, недалечко вiд берега, з цього боку два
лебедi плавають. Сидю я. Ну, поки хлоп'ята ж ото забрели та потихеньку до
лебедiв пiдходили, чималенько часу проминуло. Уже в мене i спина болить,
уже й очi злипаються, i ноги терпнуть... Я терплю, - аякже: лебiдь! Коли
ось чую Васькiв крик: "Дiду-у-у! Пильнуйте!" Пiдвiвся я трошки в ямцi,
зирк у той бiк крiзь бур'ян, - бачу, справдi знялися з озера лебедi I
летять просто на мене. I низько, так низько пливуть... Бiлi, бiлi, - аж
нiби блищать... Сонечко якраз заходить, i як сонячний промiнь упаде на
лебедя, - так у нього одно крило нiби золоте, а друге - срiбне! Летять
тихо, не сурмлять. Один летить вище, а другий - нижче, - i той, що нижче,
пряму просто на мою ямку... У мене аж зуби цокотять i руки пiдскакують.
Ось-ось уже лебiдь мене крилами накри . Я беру його на мушку, вiрно беру,
даю, як i треба, вперед: клац! не спалило!.. Аж я зубами заскреготав. -
Клац - з лiвого! - не спалило! А я ружжо об землю! А я картуза об землю!
Та впав у ямку i за чуба себе вхопив! Пiдбiгають Васько з Федьком:
- Чого ж не стрiляли, дiду?!
А я не сказав, а нiби аж заревiв:
- Не спа-га-га-ли-ло!
Васько пiдбiг до ямки, вхопив рушницю, - а в мене централка, тулка,
добряче ружжо! - розкрив ©©.
- Та вона ж у вас, дiдусю, без набо©в! Не заряджена! Оце охотник! Я як
закричу:
- Як не заряджена?!
- Дивiться самi! - смi ться Васько. - Де ж вашi набо©?
Так отаке бува ! Раз у життi довелося лебедя стрiляти, i забув рушницю
зарядити! А все той Васько гемонський. "Швидше, - кричить, - швидше!" От
тобi й швидше!

IV
Ви не смiйтеся з дiда Кирила Iвановича Дудки, бо вiн розсердиться...
А ви його так лагiдненько запитайте:
- Весною це, дiдусю, було? А чи дозволено тодi було весняне полювання,
не пам'ята те?
- То ж бо й , що не дозволено! Так хiба ж отямишся, коли Васько, як
навiжений, кричить: "Швидше, дiду, бо лебедi сiли!" Хiба той Васько не
спантеличить?
- А цi © весни, дiдусю, сiдали лебедi на Лиманi?
- Сiдали! Васько бачив!
- I що: не прибiгав за вами, щоб ви з рушницею йшли лебедiв стрiляти?
- Таке скажете? Тепер Васько в пiонерах, та ще й за голову отих, - як
©х там? - юннатiв, що ото птицю оберiгають! Так такий завзятий, що як
побачить когось iз ружжом у заборонений час, - зразу до сiльради! Та ще й
менi навеснi наказу :
- Ховайте, дiдусю, рушницю аж до осенi! Кирило Iванович Дудка докурив
цигарку i взявся знову розплутувати снасть...
Мовчав, мовчав, а потiм додав потихеньку:
- Та воно, може, й краще, що тодi ружжо не "спалило", мав би я мороку,
що навеснi лебедя встрелив.
...Тепер ви можете пливти Дiнцем на Коропiв хутiр i далi повз Козацьку
могилу, аж до... та куди, хочете...
1951


КОРОП
I
Чудесний лiс. Мiшаний. I дуби, великi-великi, в лiсi ростуть, i ясенки,
i берестки, i сосни. Найбiльше дубiв та сосен. У тиху погоду в лiсi анi
шелесне: тихо-тихо, тiльки коли-не-коли флейтою iволга загра , застукотить
дятел, затiвлiка щиглик...
I знову тихо.
Серед лiсу ставок, очеретом з одного боку прикрашений...
I якесь так воно вийшло, що з одного берега у ставок сосни заглядають,
а з другого, протилежного, - дуби... Лiворуч над ставком - гребля, а
праворуч - луки прослалися, з зеленими кущами, з вербами, з густою-густою
травою.
У тому ставку коропи живуть. Отакеннi коропи!
- Ой, та й здоровi ж коропи отут у ставку живуть! Як ночви!
I як же хочеться впiймати отi "ночви"!.. Та ще пiсля того, як вам
скажуть:
- Та що ви?! Та там як ухопить, як смикне, як поведе, - так i не
думайте пiдсiкати! Намагайтеся, щоб зiрвався сам. Бо й гачка не буде, i
лiски не буде, i вудлища не буде, i самi ви, як за дуба не вхопитеся, у
ставку будете! Нашi такi коропи! Не коропи, а жеребцi! Вони в нас
особливо© породи - гiбриди: мати дзеркальна, а батько - симентал.
Отож i хочеться впiймати отакого гiбрида. Голову колгоспу, що йому
належить той чудесний ставок, ми знайшли на степу, бiля комбайна, що якраз
домолочував великий лан озимо© пшеницi.
- Дозвольте, Iване Павловичу, коропця у вас упiймати, - сказав я
безнадiйно, бо знав, що нiкого вiн i близько до ставка не допускав.
Iван Павлович посмiхнувся та й каже:
- Ловiть, хлопцi, ловiть! Бачу, що рибалки з вас бiдовi.
Рвонулись ми завзято до ставка. Дозволив-таки, бо настрiй у нього
чудесний: жнива закiнчу завчасно, озима пшениця була, як лiс, хлiбоздачу
уже виконано.
Навздогiн голова нам кинув:
- Тiльки дивiться, щоб коропець вас не вловив! Коропцi в нас такi!..
- Та ми тiльки так, щоб поборюкатися з коропом! - гукнули ми.
А беруть коропа на свiтанку... I особливо тодi, як перший нiжний
промiнь дубовi крони прорiзу i листя дубове золотить.
А як сонячний промiнь дубове листя позолотить, тодi вiн iз дубово©
гущавини вирива ться i на ставок пада , - тодi i ставок золотий, i очерет,
i рогiз, i пiсок на березi, - все тодi золоте.
А промiнь од води вiдскаку , летить на той берег ставка, а там сосни, -
золотiють тодi сосни, i ясенки, i клени, - ©х позолотивши, промiнь летить
далi, аж туди, туди, туди, що вже його й не видно. Тiльки слiд його
залиша ться - веселий та грайливий...
А як у золотому ставку короп викинеться, так i короп тодi золотий...
А короп - як ночви... Золотi ночви...
Отакi дiла над ставком сонце iз сво©ми весело-грайливими променями
виробля ...
Воно сходить лiворуч од вас, за дубами, i спецiально саме там сходить,
що насамперед дуби позолотити...
Ох, i хитрюще отам над ставком сонце!
Воно хоче, щоб усе, де воно променi сво© кине, - щоб усе там грало,
вилискувало, радiло, буяло...
Хоче - i робить!
Ох, i хитрюще! Сонце хитрюще!

II
Ви коли-небудь переживали такий момент, коли вам на гачок клюнув короп?
Переживали? Коли не переживали, обов'язково переживiть, а коли переживали,
вам закортить цей момент пережити ще раз! До болю, до шалу, до крику
закортить.
Уявiть собi таку картину: сидите ви над ставком рано-вранцi ще й
ранесенько. Благословля ться на свiт. Лiворуч од вас загорiлося небо... То
сонце пiдводиться...
Про це вже писано, не будемо ще раз писати... В руках у вас вудочка.
Лiска у вас крiпка, гачок у вас сталевий, загартований, мiцний. На гачку -
картопля, зварена якраз так, як любить короп: не м'яка й не тверда, а саме
враз. Ви дивитесь на поплавок так, як навiть, коли були женихом, не
дивилися в голубi великi-великi очi сво © кохано©... З такою увагою, з
таким бажанням, з таким чеканням. I раптом поплавок - сiп! А вас у серце -
штрик! Ще раз - сiп! Ще раз - штрик! I ось ваш поплавок
по©хав-по©хав-по©хав i зник пiд водою. Коли почина поплавок
©хати-©хати-©хати, у вас iз-пiд серця щось холодне
покотилося-покотилося-покотилося кудись униз. I ви почува те, що оте
холодне вдарило вам у п'яти. I вашим п'ятам холодно. Ви за вудку - ррраз!
- пiдсiкли. I почува те, що в руках у вас щось трiпоче! I бачите, що лiска
ваша натяглася, як струна, а вудлище-дутою i тремтить! сть! Вiн, короп!
Ведете його до берега... Вудлище з лiскою - ходить по водi сюди, ходить
туди... Ось короп уже бiля берега. Ось виткнулася його голова, ось уже
видно його спину. Вiн рветься, вигина ться, б' хвостом, скручу ться
бубликом, вирива ться... Але ви його не попуска те, ведете... Ще - крок, i
вiн на березi... Серце у вас колотиться, диха те ви глибоко i прискорено.
Ви вже бачите цього коропа або фаршированим, або маринованим, або просто
смаженим, а з голови - юшку... Раптом - ррраз! Лясь! - Ви - смик! - гачок
порожнiй, а короп, на мить отетерiлий, ще сто©ть перед вами... Якi
хвилини!..
Взагалi коропа в даному разi у вас нема: зiрвався.
Що робити?
Були такi випадки, що рибалка стрибав у воду, щоб ухопити коропа
руками. Шубовсть! В одежi, в чоботях, з картоплею в торбинцi, з цигарками
i з путiвкою у Гагру в кишенi... Даремно! Короп на путiвку навiть у Гагру
не бере, не бере вiн i на картоплю в торбинцi, а тiльки, коли та картопля
на гачку.
Спокiйнiшi рибалки в такий момент вигукують щось, залежно вiд
темпераменту, i наживляють на гачок свiжу картоплю. Закидають знову i
сердито сопуть.
Коли сусiда запита (а сусiда ваш, передовик заводу "Ленiнська кузня",
пристрасний рибалка, що вiдпочива в лiсi, обов'язково запита ): -
Здоровий зiрвався?
- Здоровий, аж чорний! - вiдповiдають i знову сопуть.
Гiрше, розумi ться, коли попада ться такий коропище, що з вашо© лiски
залиша ться тiльки клаптик, а гачок ваш прикраша коропову верхню губу...
В такому випадку на запитання сусiди, що трапилося, суворо
вiдповiда ться:
- Порвало!
Не рекоменду ться, мiж iншим, вудивши коропа, залишати вудочку на
березi неприв'язаною, а самому пiти пройтись по лiсу, бо частенько
трапляються такi випадки, коли пастушки вам гукатимуть:
- Дядю, ваша вудка попливла! Потягло!
Тодi доводиться роздягатися i гасати по ставку, ловити вудку...
А короп у таких випадках майстер iз вас поглузувати: тiльки-но ви до
вудки, а вiн - смик! - i поплив... Потягло!
...Так скажiть, прошу вас, варт чи не варт вудити коропа, переживаючи
отакi хвилюючi моменти?
Ми вже не говоримо про переживання, коли короп не зiрвався, а його
привезено додому, замариновано, чи зафаршировано, чи просто засмажено!
I ви закусю те та й розповiда те:
- От як ухопило! От як потягло! Та я не з тих, щоб упустити...

* * *
Ну, закусюйте собi на здоров'я!
1951


Сом
Ви були коли-небудь на рiчцi, на Осколi, що тече Харкiвщиною нашою аж у
рiчку Пiвнiчний Донець? Не були? Побувайте!
...За славним мiстом Енськом Оскiл тече повз радгосп, i радгоспiвський
садок, як то кажуть, купа ться в рiчцi.
Заплава рiчки Осколу, де вiн у цьому мiсцi розбива ться на кiлька
нешироких рукавiв, заросла густими очеретами, кугою, верболозом i густою,
зеленою, соковитою травою. Як увiйдеш, картуза не видко! Шумить заплава в
травнi та в червнi...
Помiж очеретами та верболозом сила-силенна невеличких озеречок, вкритих
густою зеленою ряскою, лататтям з жовтогарячими квiтками-горнятами на
довжелезних зелених батогах!
А скiльки там водяних лiлiй!
Озеречка тi з' днуються одне з одним вузенькими риками, такими
вузькими, що ледь-ледь можна ними пропхнутися на невеличких
човниках-довбанках з одного озеречка до iншого.
Дiвчатка, було, як сядуть на човника та як по©дуть по тих озеречках та
по заводях, - цiлий човен водяних лiлiй понаривають i ©дуть додому всi в
бiлих вiнках, i човник ©хнiй вже не човник, а нiби величезна довгаста бiла
квiтка рiчкою пливе...
Дiвчатка ©дуть та й спiвають i "Човника", i "Тихо-тихо", рiзних чудових
пiсень дiвчатка спiвають.
"Тихенький вечiр на землю спада ", в садку заливаються солов'©, до
Осколу з пасовиська спуска ться колгоспна череда, а з рiчки луна грайливе
"Човник гойда ться серед води" або зворушливо-нiжне "Тихо, тихо Дунай воду
несе, а ще тихше дiвка косу чеше..."
Чарiвна рiчка Оскiл...
А скiльки там диких качок!
Як, бува, пощастить вам у тих мiсцях побувати навеснi чи влiтку,
сiдайте ви на човна-довбанку i пливiть риком тихо-тихо, щоб весельце ваше
анi плеснуло, анi булькнуло...
I вдивляйтеся в очерет. Ви обов'язково побачите, як помiж густим
очеретом мелька голiвка чирятка-мами, а навколо не© манiсiнькi чиряточка,
мов мишенята, шмигають...
А далi - он пробира ться качка-крижень з криженятами...
А болотяних курочок! Як на путнiй колгоспнiй птахофермi
курчаток-леггорнят. Тiльки дикi курочки не бiлi, як леггорни, а
рудувато-чорнувато-крапчастенькi, на довгеньких ноженятах. I ноженятами
тими вони бiгають по зеленому лататтi, як по паркету. Зелене латаття пiд
ними навiть не вгина ться - такi вони легесенькi - болотянi курочки...
До плеса чи до озеречка ви пiдпливайте ще тихше, - щоб анi звуку, анi
шурхоту. На озерце не випливайте, а зупинiться бiля нього i дивiться.
Обов'язково побачите або бiлолобу лиску з лисенятами, або виводки чирят,
крижнiв, широконосок...
Гуляють качатка, у теплiй водi купаючись...
Раптом тривожний мамин голос, тихе - ках! - i каченяток нема! х як
злизало. Вони або пiрнули, або до куги, до очерету, до латаття
попритулялися, поприкипали. I не дишуть! Небезпека минула, мамине
заспокiйливе - ках! - i знову весела гра - купання серед озеречка.
Чарiвнi мiсця на рiчцi, на Осколi...

* * *
Тихо, тихо Оскiл воду несе...
- Якраз проти радгоспу рiчище в Осколу широченьке, вода чиста-чиста.
Трохи лiворуч - велика ковбаня, цiле просто урвище пiд зверху тихою водою.
- Там така глибочiнь, що й дна не дiстанеш! Там нiхто нiколи дна ще не
дiстав! Та куди там?! Там так глибоко, що наша дзвiниця пiрне! й-бо,
правда! Пiрне з хрестом! Отака там глибочiнь!
Це так нам дiд Панько розповiдав.
- Боже вас борони там купатися! Втягу , вглиб утягу ! закрутить тебе,
завертить, бульк! - i нема чоловiка!
- А що ж воно, дiдусю, закрутить та завертить? Зверху ж нiби тихо.
- Та воно зверху вродi тихо, а пiд водою крутить. I крутить i вертить!
Та то ще нiчого! Соми там живуть! Там такий один сом жив, що сохрани,
господи, й помилуй! Ще за панiв було: сидимо ми з паном отут на березi...
Нi, не так: пан сидить отут на березi, а я стою бiля пана. Вже сутенiло...