- Звiр коли ходить, то ©сть по лiсовi, що назначене, i ми так само.
За шатром весело розмовляли. Дуж глядiв, як на царинцi плиска миче
слухнянiй овечцi смушок iз голiвки, слухав промiж ©жу:
- З медведями, як iз людьми, - однаковiсiнько... тут такий, у Прокши
на Iгрецi сидить... Наметав раз цей медвiдь колоддя на зимiвлю, ляг.
Навеснi, ще зарано, пiшли вiвцi скубти порохня, то пастухи найшли медведя,
а вiн зi сну такий слабий, з вiтром валиться. Взяли його за пiдбоки,
вбрали в холошнi, в петак, ведуть. Привели пiд колибу, вiн зачув воду,
замугикав, а ватаг у крик:
- Не давайте води, бо силу дiстане, овець душитиме!
Подумав, змилосердився:
- Будеш, мiсю, вiвцi красти?
Цей крутить головою: нi!
Вiдтодi йдуть вiвцi з кошари, вiн за турмою, - вертають i вiн гей пес
верта , - вже до то© кошари сiм лiт нi iнший медвiдь, нi вовк не
приступив...
У той раз iз утла колиби принiсся стогiн, забiлiла рука повiйках:
- Води!
- Молодик якийсь нездужа ?
- Цi, йно лiсна приходить нiччю, зове... Дiвчину оставив на долах,
збанував, думав тiльки за не©, але чим далi вiдчинилася йому гадка. Ця до
ворожки, - знову його ймило. Хотiв себе забути, - ходiм, каже, у верхи, -
де лячно... А вийшов, млiв, так було страшно! Над головою хмари женуть, а
внизу вода люта, аж синя... Нiччю приходить лiсна, в любу дiвчину
перекинулася, зове... Руку в огонь кинув, збоявся iти, обпiк. От вчера
чую, всю нiч говорять зi собою, - з ким говориш? - мовчить. Пiльнув я з
пращi до нявки...
Дуж з кривим осмiхом хитав головою:
- От на що пропада людська сила, тодi, коли кожне дерево в Карпатах
повинно славитися тим, що за ним ратiвник рiднiй кра©нi!
Ждан зам'явся:
- Сталося що?
- З Ки ва на©здник суне, пожарами дорогу мiтить! Декiлька день стало
мiж ним i Галичем, здержують над Серетом, опiвшляху... Вас треба менi, як
хлiба! Пiхотинне чорнолюддя , та кiннотцiв дасть Бiг... Запорайте по
горах, щоби в той дух йшли... А то колись мете говорити: була ватра,
грiла, тай потахла, нумо у попелi буком гребти, iскри шукати!
- Гаразд! - весело уловiв Ждан. - Нехай легiнi трохи по долах
бескидують!
Вiн з охоти затягнув пiсню, яко© метр, ритм та напiв пригадували
журчання потока. Йому через хвилю вiдповiли чiтко з другого, третого,
четвертого верха...
Пiсня дзвонила, гей скок водопаду. Видно було, як спiвцi кладуть сiно в
пластинки, вершать, а тодi стоять чорними сильветами проти неба, нiби
велетнi, що ждуть чогось...
А Ждан не гаявся, зiбрав хворост у три могили, осторонь одна одно©,
виняв iз-за череса, зашпинькуваного мiддю, невiдступне кресало й векелию,
пiджог. Кур повз по травах, сивiв, а тодi стрiлив пiд теплий сумерк, як
трираменний огневий сигнал.
- Пiд Галичем урочище, Вiдун, туди текти на конях з луками, з бардою,
корж у тайстру, буката будза, годi. Проче у мене на руках. Подумав:
- На Купайла вiдай поспi те у свояси.
Ще говорив, як праворуч, там, де шафiр розчолин розв'язувався в
лагiдних спохиллях, заграла огнями потрiйна ватра, червоний пал облетiв
царини, став.
Ждан осмiхнувся суворо:
- Улас.
В цю мить зачервонiло далеко лiворуч, iскри жузжали там, як чмелi.
Ждан уловiв удруге:
- Скакун.
Ватри горiли одна по однiй, широким вiнцем вкруг гiр, а Ждан вичислював
чимраз скорiше:
- Чудин.
- Мовчан.
- Забор.
- Поглод.
- Стривiгор.
Повернув i'д Дужовi смажне лице, мiдь:
- Завтра, поки сонце здiйметься он там, над Бiлою Кобилою, прийдуть по
мо слово. Не токмо що в тво Бiдунове урочище, - до самого Пекуна в гостi
вiдповiднi... Хлопцi до набутку!
Дуж облеплено приляг, пiдпер голову на розчепiренiй долонi i сказав з
©ддю вглиб колиби:
- А того там.. заберiть зi собою!
В тiй хвилi з купки ялиць вкруг овечо© кошари сховзнулася хмарка,
випрямила перед себе обрис рамен, плила. На грудях, зрожевiлих наскрiзь,
палiла низка свiтлушок, семикрапчаток, скрипакiв, приспаних блекотом i
пряним пахом вовчих черешень.
У якийсь раз звид обiгнувся бедрами, як п'ядун верх вориння, заморгав
смарагдовими вiями, мов промiж теплих слiз, i щось крилате, шурпате
вшелеснулося в ялiвець з головою, нiби в кубельце.
... В глубоку нiч Дужем кинуло з лiгва, вiн провергся в радiснiй
чуйности душi, вiд вражiння сили, нацiлено© до мети.
Чув себе на верхах гiр i на верхах життя. Тоя? Розумiв, що ©© не
потребу . Один раз, коли сумнiвався, там бiля хати вдiвця, у прочуттю
майбутньо© обиди шукав опори ©© плечей. А вона, з посвiтом втiхи й печалi
в очах, заквiтчана, мов лiтна дiброва, слухала, як мече в юрбу слова
нечуванi й цвяха ними, гей вогнем.
Тепер Тоя не. належала бiльше до круга його судеб.
З цим допевненням сум сплив на Дужа як блиск. Щось унутрi закупа
перезрiвало, ждало на час, щоби скотитися з висот униз, або пiдняти знизу
уверх. Сила його шукала шляхiв до ново© перемiни.
Ось шумить ущерть безголоса глуша полонини, будьто сотнi лiт йдуть,
минають i вiн, не вiн, а хтось величний, в чаплиних егретах, з пiрначем,
нi, ще не той, а хтось битий на паль промiж шальнi вогнi ру©н, - пробiг,
iнший знову, в'язнений в казематах, зацитьканий в снiгах...
Простягнувся полегки горiлиць, впер очi в тьму.
А тодi - ясноока павутина сперла груди об одвiрок i пiшла вперед легко,
мов по склi. До руки в завiйках косами схилилася, цяткастою згардою
блимнула самоцвiтне, зiницями нiжила, вела... Писана краля, нявочка!
Рявкнув свист понад кутн лiгво, зимарка загула, Дуж встромив нiж свiй
у нявчине серце, - i лютий, впав в iмлу, як снiп.
XXIX. КНЯЗЬ ЧОРНОРИЗЕЦЬ
"Ой жнiте, женчики, обжинайтеся,
I на чорну хмару озирайтеся..."
(з нар. пiсень)
Пiд Купальну нiч, як вiдьми летять на кочергах у Ки©в на грище, стежi
Рюрика були вже недалеко Днiстра, один скок вiд Галича.
Сам на©здник гнав обiч чернiгiвських i смоленських князiв на чолi купи
полкiв у шкiрах та залiзi. Сипалися нiби наглий град грузовиною й пiсками,
полями як рута, левадами в росах, пiд хмiльний спiв перебендь, приповiдки
смiшак, лицарську пiсню боянiв.
Спiвець чернiгiвсько© дружини Ходина ©хав поруч княжя, - велич у
невидимiй коронi, окрил на ньому з багру розшитий пiд злотоглав, япанчиця
з фiялкового шовку з узороччям, - колпак iз полумiни, з чорногр соболя.
Спiвцеву гуслю, як ковчег Господен, везли за ним у колiсницi заплетенiй
дубовим листям...
Пiд Микулином поталанило Рюриков!. Галицькi полки подалися та йшли у
вiдворотi на Галич, де була крiпка точка опертя. За ними весело поспiвав
Рюрик, з червоним, як лисиця, сво©м сином Ростиславом. Вiн згадував iз
самохвалою стару зарву з Романом о Торческ, Канiв, Трипiлля... Клекотiло у
ньому, гей буря, вiд спомину жахливого примусу, пiд яким вiн, Рюрик,
коротав сво© днi й ночi у мниськiм скельнiм затворi, скований без ланцюгiв
одним непохитним словом Мстишиного сина.
Приборканий стопою переможця, коли рука пашiла до мести, як мiд, вiн
бува, читав з розпуки й нудьги у сутiнках старовiцького крилоса
Видубицького монастиря. Розбирав Поучення Василя Великого, Пандекти Никона
Чорногорця й засипляв над Златостру м, - пард промiж овечок бiлорунних...
Ликував. Блiде i темне, немов згашене, обличчя смiялося беззвучним
смiхом, вiд якого серце забувало iти сво ю дорогою. I коли похилений на
гриву бахмата, всю в стрiчках i брязкальцях, гнав в'юнко через галицькi
землi, здавалося, що се змiя, готова вжертися у п'яту босоногого.
А хижа чадь, як на весiлля, текла вслiд йому: буйно гомонiли дудельники
на постоях, бiля кострiв iз кiтлами спiвали розгульних пiсень мандрiвнi
шибайголови i кричали хвалу вiйнi захожi Варяги, пiднiсши уверх оковане
залiзом пiдборiддя, як вовки, що виють проти зоряних висот.
Коще©, обозна служба й собi безжурно та глупо пирували.
Купальна нiч була. Десь там по селах бiгли дiвчата понад воду топити
Купайла, вiльхову тичку зi жмутом волошкiв та м'ятки, з горючою свiчечкою
промiж зелень, та спiвали веселу пiсню старих часiв:
- Iде Купайло топиться,
А за ним дiвки - дивиться...
Хмуроока свекруха оминала колиску з червоним яблуком верх перевiса,
розповитеньке онуча, що пручалося там у крику без слiз, i глумливо
подавала з порога вiстку мiсячнiй ночi, людському поговору:
- Ой, люлi-люлi, дитя, спати!
Не на роботi твоя мати!
Ой, твоя мати на вулицi,
Розводить дiвкам Купалицi...
З глибини садiв, з висоти сiльських перелазiв вiдповiдала ©й пiсня
невiстки, закрiпощено© до суду-вiку у свекри осудливо© та неприязно©, у
мужа розтратника та п'яницi:
- Ой, як я маю виходити,
Вам Купалицю розводити?
В мене свекруха не матiнка,
Дитини менi не вколише,
Мою утiху тяжко ла ...
В Купальну нiч, як вiдкриваються сокровища, цвите папороть, а
сивобородi старцi сiл вбивають на черездорожах осиковi кiлки проти
вовкулакiв. Галич зловiще насупив старi брови i дожидав гостей, - не з
хлiбом сiллю.
Надднiстрянська долина-звабниця простерлася сивими пiсками, емальовими
островами лiсiв, байдужа на все, що не було нею.
А чорноризець гуляв, - його гнучка тiнь здавалася падати на цiле мiсто,
обведене потрiйним валом, палiсадом з могутних цiлякiв, рiвною зверху, як
улиця.
Воно щораз горiло наново вiд пожежi мiдяних кольчуг, списiв зi сталi,
крилатих шеломiв, високих...
Крiзь вирiзи у срiбнiй блясi, що опускалися з його шелома на обличчя й
шию, аж по груди, Рюрик глядiв дремливим поблиском очей, як сонце, що
викотилося, - криваве.
Його кiстлява рука мстила i перед очима джури, який не вспiвав подавати
йому стрiли, лiтали багровi рiзки.
Полудневих ворiт боронив Милонiг iз Бобрики, одноокий Кмита i оба
Хиличi, Лазар i Марко, ©х сили скрiпляв десяток чорночубих Радивоевих
синiв, кушнiрський i кравецький цехи, сотка угорських лучникiв.
Сам Радивой обгорiлий i чорний, як Огарянин, вiд пороху та поту, стежив
пильно за летом камiння, - де справив розреготану пащеку смертоносних
порокiв, дубовi зуби шереширiв та стрикусiв, там зараз же позiхала зловiща
прогалина, немов обсмалена громом. I Радивой рум'янiв доброю местю,
трiумфом героя.
Жара чимдалi розсипалася бiлим пилом слiпучим, i сонце, завiшене над
головами, з ©дкою силою розпiкало тяжкi скрижалi щитiв, слiпучу луску
нагрудникiв, червонi вiстря мечiв.
Андрiй з Болохова держав у лiвiй жменi стяг, розшитий тризубом, гордий
скарб держави, золотий i голубий, як зоря серед неба, - у правiй стискав
копi , зрум'янене кров'ю i сонцем. У тисячеголосому роззвуцi смертного
хропiння, безумно© лайки, окликiв трiумфу та голосних чи©хось молитов
сторож знамени п'янiв як на розгульному пирi.
Бiля Андрiя так близько, так вiрно, як власна тiнь, боролася за честь
Галича, за право народу, струнка гей смерячок поява у панцирi з прозорих
мiдяних спiраль, крiзь якi мелькала соняшна зелень опанчi. Борець-дiтвак
орудував списом чи не вперше? Вiн чигав скупчено, весь замiнений в око,
поки чорнi, жовтi й червонi туловища зайде©в виринуть купою верх бервен
частоколу, а тодi бив вiстрям списа у саме серце пекла.
Пiдскок, бойкий гей вiтер, яким вiн падав аж на край стiни, щоби
вирвати з ворожих рук опору й вiдштовхнути ©х, навiки нiкому непотрiбнi,
пригадував наглий фуркiт птаха над ватагою хрущiв, що жузжать серед листя,
- а пал рухiв, дуже молодий, заставляв декого обiч, тiлько не хорунжого,
повертати на борця захоплений блиск очей, короткий, як ви©мок хвилини.
Хто був борець? Нiхто не знав його.
... Полудн повернуло i'д заходу, блакит посiрiв. З укрiплень церкви
св. Богородицi, де скупчилася головна сила угорсько© залоги, гнало
камiння, мов зливний дощ. Люди вмлiвали зi спраги, очi переставали видiти.
Як на те, вискочила з глоти босонiжка, вуличний смiльчак, з двома
жовтими кiсками на раменах, - зняла з плiч повного дерев'яного водоноса i
заткнувши в оспiхах крапчату спiдничку за стан, пiдбiгла з цинiвкою до
першого на стiнi.
То Андрiй зiрвав iз голови свiй шелом з вiзерунком парда над очима i
верг у чи©сь стрiчнi руки за глотком води. Не зрозумiв нiчого, коли филя
тепло© крови поплила йому зi ши© на груди, а свiт пiшов широким
перевертом.
Вiн упав на колiна, аж дзвоном жвякнула мiдь наколiнникiв, затрiпотав
пустими руками, як на глибинi, а тодi повернувся лагiдно убiк i миттю
простяг горiлиць.
Прискочили до нього Лазар i Марко Хиличi, заплели раменами i волiкли аж
там, на край стiни, де на Андрi ве тiло ждала многота корчавих рук. У цю ж
мить грянув кругом крик пiд небеса, але вони не чули його:
- Стяг! Д'горi стяг!
- Ай! - замахав руками чепурний хоч у панцирi лицар iз Франкiв, Одiльон
i спалахнув унутрi як ялова скипка вiд сердитого розчарування, - ось знову
слабке мiсце! Глядiть, друже юльфе, яка нестiйна метода боротьби! Удар
змiстом чудовий, та по ударi - порожнеча... Видержати б до кiнця, м'язи в
зусиллю, дух напоготовi й побiда ©х, а вони... Як дiти легковажать ворога!
Очевидно, цей б' , аж трiски летять!
юльф, високий, ставний парень у пiвнiчнiй збро©, блиснув оком, як
рись, i закляв: стрiла Рюрика зiрвала якраз кичку з його шелома.
Кинув борзо крiзь спеченi губи:
- Зi Сельджуками було гiрше...
I весь замiнений в око, потонув наново у боротьбi. Не задля цього вiн
прибився туди, щоби у розслiдах над во нною тактикою Руси лягти головою!
А Рюрик, стоокий, звалився туди, як грiм, - i пер... Заклекотiло на
стiнах, безлiч рамен витягнулося наобум по уронену святiсть народу, але
дарма! Сутолока, нiби безпросвiтна метiль, накрила собою все. Внизу ж
Рюрик плигав рисем промiж сво©х i кричав хрипло, аж кров трискала з
посiчених губ:
- На прю! На прю!
Хто це?
Нiби небесна ява у промiнню прозорих спiраль нагрудника, нiби той
смеряк, що загравою оплив як золотом, двигнувся над столочений лан
людських тiл незнаний герой: вiн станув навшпиньках одно© ноги. Друга ж
будьте пiдлетiла всп'ять на невидних крилах...
Одну, однiську хвилю вiн хитався пiд сво©м сяйливим тягаром, тодi, як
зi стiни падав попри нього чийсь молодий, розхристаний труп i зараз же
випрямився у почуттю величного моменту, та високо в лазур пiднiс клейнод
без цiни, - стяг подiбний сонцю.
- До нас! До нас! - кричали з перших рядiв, де виднiла прогалина, нiби
видерта зубом собаки.
Борець зачув цей зов iз нутра тисячi серць i як ластiвка на свiжу
оранку, так вiн упав грудьми на те мiсце, де стiна щитiв розсунулася
нагло, немов дараба на крутiжи Черемоша, i широко роззявилася загуба.
Порожний трикутник, димуючий хмарою дрiбного залiззя промiж два скосi
бльоки оборони, виповнила тепер грiзна народня орiфляма, як змiст чину
понад всякий опис.
У крилатому пiвруховi борцевих колiн, у дiвочiм пiд' мi рамен блиснула
довкруг дика краса борнi, вiд яко© скосий бльок щитiв зiйшовся верхiв'ям i
стопив водно.
Навiть стрiла, що шугнула з зойком край стягу i зарилася не в зелене
узгiр'я, нi, - в йно що розтулену грудь, зеленню перевиту, - не змiнила
нiчого в суворiй силi моменту. Стяг стояв ще одну мить нiби закрiплений
останнiм в життю хотiнням людини, а тодi закрутився довкола сво © точки
опору, ще став...
Поки обi русi коси, що виповзли з-пiд панцира в прозорих спiралях, - в
лицарськiй хвалi замiтали стiну, i повiк молоде Ясинине тiло з раною,
врубаною в серце, перемайнуло в товпi, повернене щасливим обличчям проти
вечiрньо© блакитi, понурий, запечений в боях первенець Радиво©в ухопив
прапор обiруч i скакав похило туди, де ще кричали щосил:
- До нас, до нас!
Навала стрiл зашипiла, заревла, стало мрачно, як на досвiтi. У сей
жахливий сумерк, що вже через хвилю став чогось то прозорiший, у зловiще
вiдхилення в один бiк грудей, рамен i плiч, впала нагло як гураган
непроглядна, здавалося, галич, - не галич, а розколихана ярим гнiвом буря
чорнолюддя. Ринула на конях без шеломiв, без щитiв, страшна, як праведний
суд. Жв'якнули ©дко коси, червоним блиском вдарили сiльськi бардини i
глухо озвалися цiпи на смертельному току.
Хто вiв ©х? З ким прийшли?
Ось вiн, пружний, гей рись, що паде на цiлу стаю собак, Ждан... О, як
горить це темне чоло пiд зiсуненою взад кропивною шапкою з пiдвiсами! Як
скачуть по раменах жмути волосся, нiби снопи вогню у розгар пожежi! Як
женуть опередь нього потоки народу, воюють колiньми й зубами кожну криваву
п'ядь землi, - кричать перемогу! Слiпне сонце вiд багру капчурiв, гясне
небо вiд шафiру хусток, вiд крисань у перах джой!
Ще раз! Ще раз! Рвуть списи, щити з остовпiлих рук, побiда ©х!
Андрiй з Болохова дужався з вiчною тьмою, - то падав стрiмголов з
чорними бурунами в отверту пучину моря, то знову вiднаходив себе на одну
мить, на филях свiтла, в дорозi пiд самi зорi.
В один мент свiтло винесло його ще раз туди, та не вернуло назад.
Як роса чистi, як мова непорочних заколоколили колокiльцi на вечiрнi
мниськi молитви:
- Радуйся, огненний столпе, наставляяй сущия в тьмi...
У горенцi на вежi замку стояв духовник Романiв, Варлаам, та глядiв на
ворожу навалу, - хмарою зсунулися брови на тяжкi повiки, старець розмовляв
з Богом сво©м словами Письма:
Правив:
- Господи, яко вогонь, що палить дiброви, пожени ©х бурею Тво ю! Нехай
щезнуть, як вода розлита! Нехай отвориться преiсподня i проглотить спомин
©х!
Небо затяглеся сепi ю, майже без сумеркiв схилилася нiч. Червоно-золота
пiджога, що на кiлька хвилин розгорiлася край овиду, згасла - на поля
упали вогкi тiни.
Обриси галицького побо вища очеркали аж понад днiстрянськi очерети
кривавi щупальця смолоскипiв. Вони розглядали землю, шукали побитих i
намiчали просторонь, на якiй лютував бiй.
За ними рокотiв грiм i тяжко вдарили першi каплi дощу.
Наближалася буря. В ©© несамовитiм шумi пропали без слiду згуки
кiнського тупоту та скрип колiсся пiд раненими й во нним статком
чорноризця.
Що жило, йшло нарозтiч.
На раннiй зорi, по-молодому сизою хмаркою переснутiй, роздер, правда,
мовчанку пекельний ломiт мiйських таранiв, але на зачiпку не було кому
вiдповiсти.
З повно© груди задзвонили тепер дзвони всiх галицьких соборiв. Нарiд
плив товпами, от як у Великдень серед окликiв, гомону, лент, спiвiв,
мальованок...
Плили i з сiл, йшов безпечний гомiн, повiльний:
- Страшнi ж вони, отсi Караколпаки, Господи, воля Твоя! Вечером так
бо©мося, аж пов'янем! А приймемося вечеряти, напотемках тарахка м ложками.
- I наше село весь день бiльше на воротах, чим у полi... Як котрий
суне, то ми в крик, нiби за свиньми, а жiнки, - котра на пiд, а котра
крiзь вiкно, на городи.
Радiсть розпирала серця, починалися жарти. Хтось гамував:
- Гей, а з котрого там села такi розумнi?
Промiж жiнок шугав на оспiгах юльфiв чура, простоволосий, кутав лице в
обi долонi, гей вiд лютого болю, та якась бистроока з пiдгороддя налетiла
бурею, за рукав його, зрадiла аж тепер вiчним лазуном:
- Курей тобi, нiмото, а? Селами красти сновига ш? Ще одна в мене
плента ться на твiй недiлешний обiд, харцизяко! Перiщила його зi смаком, -
хто навперейми, - й собi. В цю хвилю закрутилося як вiтром по рiвньому: з
ревом, смiхом, проклонами товпа гнала опередь себе жiнку, простоволосу, в
парчевiй ширинцi й жовтих Звенигородських чобiтках:
- Ти, зраднице! Ти вража причепо! Шовком плечi наряджу ш за людський
плач?
- Така, - з втiхою мiркувала Ситничка з Чешибiсiв, - спiдницi пiдтикала
за стан, жидам воду доносювала, а тепер бояриня учинилася! Вона б рада,
щоби вiйна була сто лiт! А наша газдинi мала хату й маржинку i всяку
розкiш, то ©© шовки не в диво, нi... Ох, то-сми колись добирала, ба це б,
ба те б, а сегонне зблiдла-сми, путерi нема! Угри нас безпечили,
безпечили, а вражий син як увалився, до маржинки, до возiв доступити було
гляба, всю працу-смо полишали...
- Твiй талан, любко, довiчний, бо на сво©й землi сидиш! - правив хтось
повагом, як схимник. - Зате зайдеям гей тiй пiнi на водi: забулькотiли й
нема.
Так, - битий соромом, жалений ранами, по слiдах недобиткiв, що не дбали
бiльше про нього, обсмiяного повiк, князь чорноризець втiкав, куди ноги
несуть, з жаху, щоби Андрi©в меч не запер йому дороги, коли не на Ки©в
вже, то бодай на Овруч.
Вiн пер, нiби ослiплий зi стиду, грузовиною й пiсками, нетiччю та
суходолом, крiзь столоченi хлiби, знiвеченi соняшниковi га©, метав
проклони на власний слiд.
За ним волiкся вмирати його порубаний джура Домавiй, вiрний до смерти.
XXX. ШОЛОМИ В СОНЦI
"Зберемо женцiв, сiмсот молодцiв,
Зберемо возiв, сiмсот обозiв".
(з нар. пiсень)
Заходовi облаки, як сувiй золотоглаву промiж соболi, понад чорнобiр. То
тут, то там хатка зчервонена попалом у туманi верб. Осторонь кривулькою
потiк, при берегах посвiт несамовитий, - течiйка крови з чийогось серця.
Он вражий лучник розтягйувся горiлиць, руки долонями уверх. Повз
пальцiв бiгають муравлi, червонi й чорнi. Лучник трiва посеред зелени,
нiби наслуху згару, ще й доси з куривом. Або мрi з усiх сил, приспаний
терпким дурманом материнки, вiд якого хмелiють також муравлi. На устах
осмiх, трохи нiяковий, нiби ухо чу ще доси твердий глум села:
- Гей, як баби заберуть кочерги, то мете i штани лишати!
Нi чечiтки, нi синиць, глухе гилля над бовдурами придимлених стрiх.
Нiде бiльця дорiжкою, нiде...
Це П'ятиднi, над селом двiр Товстого. У далечi обриси стольного мiста
Волинi, золотий посвiт Володимира.
Княгиня сидить пiвлежма у крiслi в коверцях, високий копiт пiдков, що
йшов з нею крiзь битi шляхи, не вгава , - кожна думка це блиск i ритм
колiсся в лету. Малi ноги у чижмах задертих, як червонi човенця, - над
головою низький пiвкруг стелини, дiлений вчетверо, уся ж гридня пiд трьома
аркадами в дванацять лукiв, як кам'янi брови. Промiж поля трикутних глибин
письмо: мiсяцi в лицях. Кметь у кучмi, що грi руки побiля ватри, дiвчина,
що несе квiтки, винозбори... Все пiд старовiць-кою склицею, яко© тайни не
зна нiхто.
Яке ж це добро стежити ось так без руху за крутiжжю тiней верх
полив'яно© долiвки, скринь зi свастикою, добрим амулетом, ослонiв пiд
налавниками у жовтих огнях! Прогули страхiття роз-пучливого подвигу, лiгва
в незнаних житлах, сни, насупленi недовiр'ям... Ще й ранки, коли в трепетi
душi стрiчала Аклана бiля воза, як ладив його до дальшо© дороги! Мiг же,
хоч з тавром, цiльнути нiччю зi скарбом Мстихiв у степ, у вирiй...
О, добро мрiяти! Вiд пiль ген бренькiт серпiв, гострених об бабку,
якась гребеночка ма рукавами над головою, нiби ладиться злетiти над
свiжим курганом, над розбитими межами... Спiва ...
Будьто й не слiдно ру©н та згару вiд пiмсти Лiсконогого i сонцем осяянi
всi дороги, де гнала в крику i кровi громова сiч Андрiя.
Княгиня слуха , - крiзь недопертi дверi два голоси, музикою один
матери, а другий дитини:
- Що гляну, донечко, черешень у кошiлях хоч жмутком та поменше. Вечiр
iде, нiкому рвати знову.
Чийсь пальчик на устах, голосок iз сопiлки родом, раз смiх, раз сльози:
- Богиньки з черешнями всумiш, матусю... Пiдтягне кожна зелену нiжку
пiд себе, нiтрохи ©© не видно. А тiлько ви за дверi, щонайчервонiшi
навтiки, котра на пiч промiж сушеницю, а котра в комору, у глечик iз
молоком...
Хтось там жваво пора ться бiля челюстий, хтось вигуку упротяж:
- Богиночки, обманнички, а гетьте на гилля!
Стук-стук!
Увiйде Товстий, просторiчний:
- Княгине, я тiлько що з Володимира, запора©в в'©зд у замок на завтра,
як бажа те. Мiсто кричить пiд небо з утiхи i з усiх сторiн текуть люди зi
свiчами в дарi церквам, а рада мiста i вислала в замковий собор шату зi
шкарлатного оксамиту i коня, цiлого в шкарлатi. Викочують бочки зi смолою
для вечiрних огнiв, грища висипують пiском, а силачi мiста заздалегiдь
обвивають п'ястуки шовковими хустками для завтрiшних дужань об меч, дар
столицi...
Обернувся, слово молотом, газдiвське:
- Дiвко, гей!
Вiн дав дорогу чорнокосiй служебцi з вечiрним сонцем в очах:
- З княжих це скарбiв, - шати вашо© свекри, храмовi...
Служебка стелила верх скринь наруччя уборiв, твердих i шумливих, як
наруччя листя. А скринi яснодубовi, а ткань золотом процвита , на шовку
птахи i гилля, квiтки i звiрi. Сукнi ж як дзвони, - з узькими станами,
смугнасте сяйво у згортках, нiби вiд хвилi високих грудей, вiд тайни
минулих красот...
Верх уборiв рантухи бiло випранi, з мереживом так чiтким, як день.
- Колiсниця мабудь i'д нам жене, - покмiтив боярин.
Справдi, загуло брендяком, - стало.
Княгиня перепрошувала Товстого: вiд втоми i насолоди спочивком сидить
оце самотою, осторонь всiх. Прижмурила очi до пiвдитинного смiху:
- Скажiть, боярине, чи ще край ки©вських ворiт у Володимирi така
вузька вуличка, що коли ©де вiз, запряжений волами, треба тiкати у сiни
домiв, щоби не настромитися на роги?
- Де ж ©й дiватися, княгине? - i собi осмiхнувся Товстий та перечесав
рукою чуба над чолом смiливця, у загарi бо вих днiв. - Вуличка ця сьогоднi
одна з найбiльше вiдомих iз-за ситих складниць i веселих купчих.
- А коли так, боярине, то чи ще над домами старих Товтивiлiв
поперечка з мальованого дерева, що торчить над дорогою, як дуга над
потоком, бо оба доми , як рукою подати, напроти себе? I чи доси цею дугою
бiжить хвостатий лисок iз дерева, а за лиском дерев'яна стая собак?
Хотiла ще питати, але нагло припiднялася в крiслi, вергла думку понад
поля:
- Трох ©здцiв на окрутi бору, трох ©здцiв пiд штрих, як один! Поводи
червоними струнами, а кички шоломiв в адамантi, в росi. Триглав, Триглав з
чорного каменю, що кинув святий остров i здоганя життя! Ох, як там конi
в'ються, що рвучкi, що грiзнi!
Товстий не ворухнувся, запевнений понад всякий сумнiв: вiн знав, хто
це.
- Так ©здять трiйцею Мончук, Никифор i Мстибог. Романовiй кровi волость
настяж, от що жене ворогiв з ©х нагрiтих нор;
Ще оклик Товстого гримiв пiд стелиною, коли його накрило глухе ридання,
хтось там упав у стрiчнi обiйми i кричав iз дна душi:
- Горе менi, посестро, повiк! Мстибог з братами стид приняв, у голий
свiт утечу задумав... Ратуй мойого дружину, всiх! Жадаю милости, тригубе
прошения приношу...
- Мстибог? - повторив голос ясний, як скло вiд нагло© стужi. - Або ж
вiн чого дожида вже тепер для себе? Глянь, як несе свою гординю верх
голови! Куди ти? Пiд копита? Проснись!
Тишина гей пух глаго©ть упадок з висоти надiй. Як любо вiд заграви, у
якiй вже цоркотять красi крильця вiщиць! Чути на обiйстю тверду мову
Товстого i ще двоголос, жiноцький, тодi змовка все. Свiт, як вода,
промiння по береги.
Далечi малими ногами не побороти, мрiям - це iгра. I ось княгиня хилить
важке чоло пiд уплiтками, очi видять, хоч вi© упали вниз. Галич мро©ться,
Рафа©л з бичем над звидом коний, слiпа старчиха Нонна... Спить.
Яка шумлива пустiль перед нiччю, як много край шляху могил! Святi га©
народу, свiдоцтво Чину, нетлiнно записане в майбутнiм. Червонi човенця
пливуть промiж шелест барвiнку, блудять... Найшли, дорога як блиск,
простiсiнька.
Самiтна йде княгиня, двига молодiсть свою, до смерти одна. Або ж це
молодiсть так важить нестерпимо? Це Мстихiв пай, прадiдний, що його вона
двига лакомо крiзi бiль всiх жил, корiнням врослих у серце.
I дивнi ж бо дворища кругом! Вкоротився талан, погибла широчiнь,
газдовита... Люди, доземки, як за димним склом, нiби тiльки нагадують
самих себе... Мова у них змаргана, байдужна, - засвiтить парча, як огонь i
вiтер, то бiля не© лата з чужого плеча... Краса i мiць, - о, як далеко!
Невже ж уся кра©на, божий рай, прогнана в старцi?
Розгорта ться сувiй-далина: шлях на Болшiв, Чев? Хiба ж i справдi Галич
це, що лежить купою нужди у глухiй долинi на просторонi залукв'янських
пiль? Невже ж це Галич у диких корчах, з його сороком соборiв?
Княгиня томиться непоко м й озира , де б припочити. Перед нею поле в
бур'янi, без стебелинки хлiба, а сидить вона на поторощенiй колюмнi. На
овидi якийсь корчавий Дуж у сорочцi до кiсток наляг собою на соху пiд
залiззям. Сив-зозуленька ку ...
Нога у червоному човенцi, сперта об камiнь, замiчу там вимовнi
нерiвности, скупчення сво рiдних скульптурних лiнiй, - i чинить рух назад.
Це викопаний iз землi капiтель, на якому бiлi людська маска iз суворо
вип'яленими очима. З ©© отвертих уст повисло буйне ростинне плетиво.
Вiд глухого удару в серце мандрiвниця слониться, шука думкам опори.
Хiба ж це... храм святого Пантелеймона? Он двi знайомi колюмни порталю,
зв'язанi в безсмертнiсть снопом рiзьблених архивольт. Мiра, спокiй i
велич: мармур, оникс i стобарвне камiння. Та який це вбогий лахман над
клейнотами вiтхненного орнаменту? Який глум завершив могутню наву
насильством безглуздого склепiння? Хто забаг? Хто смiв?
Та пробiг! - На рiднiм сходi, ген, вiд Днiпра, зойк копит в огню й
золотi? Вiтри з-над моря, орли степiв? В iскрах шеломiв цiпкi, як свiдома
воля, ряди бо вих чет? Опередь вождь-вибранець, з сивим бахматом водно?
Гей, як там лiтаври грають, як у курявi рокотить табор, ще й спiв
гойда дерева!
А вiн, юнак-гординя, цвiт душi поколiнь, Ждан мiлiонiв серць, мов башта
утверджена верх всiх... I високо пала свiт меча витязя, якого мати ще в
лонi сво©м назвала генi м народу.
То княгиня повисла очима на слiпучiй картинi й боговiйний трепет поплив
крiзь ©© серце:
- Витай, велична сило, що вста ш iз лона вiтчини! Ти непоборна, що
була, й будеш!
Хиталася як лист пiд легiт тепло© туги:
- Шеломи, мрi , о, шеломи в сонцi! Сяйний звал обкрутив ©© мов у танку,
мiниться день, лопочуть стяги, полум'я мiди кричить у простори:
- Слава цiлинi, Романовiй!
I зелен-бiр мете землю, шумить:
- Владiйте веселi, ви, що зберете все в дино!
Iще грають веснянi води пiд дарабами, шуга живина верх тисячi потокiв:
- Вам, споконвiчнi газдове, все до дна, скляче й срiбнолуске! Земля ж,
глянь! Розсiка ться рудою й мармором, б' цiлющими джерелами, у
пристраснiй жаждi, - вiддати все сво .
Княгиня спить. Котиться сувiй-далина: над Сяном ватри горять... Молодi
груди, опертi об зброю, стережуть вiчних меж. Он дуб сканду в повазi
повiсть про красу борнi. Кожда п'ядь землi тут - свята.
А там, - обриси могутних мiст шпилями здержують хмари. Княгинi
звиджу ться, що це селища самих святинь. Шум життя, як луна казочних
розговорiв навдивовижу уховi б' в землю з птичих висот. У крутiжи блискiв
роздира повiтря стрiмкий лет колiс пiд звидами вiтрогонних ковчегiв.
Чиясь рука встромлю тугiйше трясучку калини за синь-обшивку шапки.
Гилька смi ться всiми ягодами вiд руху завзято© голови. Щораз
перекликаються стiйки. У лунi стежних огнiв пiсня черка воду, ластiвка...
Стук! - стук!
Дверi настяж... Увiйде Товстий, просторiчний:
- Ви мабудi спали, княгине?
Насилу находила себе:
- Так, я снила хвилину i ще гойдаюся промiж мрiй.
- Моя сiм'я б' чолом, просить вечiрний хлiб iз нею подiлити. Княжичi?
Не проснулися ще з дороги. У свiтлицi ваше ложе готове, якраз там спалили
кадило.
Встала у призадумi: богомогутне сонце горiло й досi, як ватра над
чорною смугою борiв, вказувало болючий шлях, промiряний у снi.
Вона зiйшла поволi зi сходiв у каменю, на яблуневий сад пiд росою, -
нiби слухала боярових слiв, якими намiчував приваби новосiлля, та хиляла
бiле чоло на той бiк сво © туги.
- Там... Днiстер... - засвiдчила у якiйсь хвилi бойким движком брiв.
Випрямлена, хиталася полегки у сво©х довгочубих чижмах iз ширинки,
милувала очима смугу овиду верх пiль, де товпилися роззолоченi хмари зi
щитами та з копi м. Тодi ж стала торжественна аж до дна карих зiниць i з
силою окликнула сво серце:
- Так, чи iнакше. Галич... буде наш!
За шатром весело розмовляли. Дуж глядiв, як на царинцi плиска миче
слухнянiй овечцi смушок iз голiвки, слухав промiж ©жу:
- З медведями, як iз людьми, - однаковiсiнько... тут такий, у Прокши
на Iгрецi сидить... Наметав раз цей медвiдь колоддя на зимiвлю, ляг.
Навеснi, ще зарано, пiшли вiвцi скубти порохня, то пастухи найшли медведя,
а вiн зi сну такий слабий, з вiтром валиться. Взяли його за пiдбоки,
вбрали в холошнi, в петак, ведуть. Привели пiд колибу, вiн зачув воду,
замугикав, а ватаг у крик:
- Не давайте води, бо силу дiстане, овець душитиме!
Подумав, змилосердився:
- Будеш, мiсю, вiвцi красти?
Цей крутить головою: нi!
Вiдтодi йдуть вiвцi з кошари, вiн за турмою, - вертають i вiн гей пес
верта , - вже до то© кошари сiм лiт нi iнший медвiдь, нi вовк не
приступив...
У той раз iз утла колиби принiсся стогiн, забiлiла рука повiйках:
- Води!
- Молодик якийсь нездужа ?
- Цi, йно лiсна приходить нiччю, зове... Дiвчину оставив на долах,
збанував, думав тiльки за не©, але чим далi вiдчинилася йому гадка. Ця до
ворожки, - знову його ймило. Хотiв себе забути, - ходiм, каже, у верхи, -
де лячно... А вийшов, млiв, так було страшно! Над головою хмари женуть, а
внизу вода люта, аж синя... Нiччю приходить лiсна, в любу дiвчину
перекинулася, зове... Руку в огонь кинув, збоявся iти, обпiк. От вчера
чую, всю нiч говорять зi собою, - з ким говориш? - мовчить. Пiльнув я з
пращi до нявки...
Дуж з кривим осмiхом хитав головою:
- От на що пропада людська сила, тодi, коли кожне дерево в Карпатах
повинно славитися тим, що за ним ратiвник рiднiй кра©нi!
Ждан зам'явся:
- Сталося що?
- З Ки ва на©здник суне, пожарами дорогу мiтить! Декiлька день стало
мiж ним i Галичем, здержують над Серетом, опiвшляху... Вас треба менi, як
хлiба! Пiхотинне чорнолюддя , та кiннотцiв дасть Бiг... Запорайте по
горах, щоби в той дух йшли... А то колись мете говорити: була ватра,
грiла, тай потахла, нумо у попелi буком гребти, iскри шукати!
- Гаразд! - весело уловiв Ждан. - Нехай легiнi трохи по долах
бескидують!
Вiн з охоти затягнув пiсню, яко© метр, ритм та напiв пригадували
журчання потока. Йому через хвилю вiдповiли чiтко з другого, третого,
четвертого верха...
Пiсня дзвонила, гей скок водопаду. Видно було, як спiвцi кладуть сiно в
пластинки, вершать, а тодi стоять чорними сильветами проти неба, нiби
велетнi, що ждуть чогось...
А Ждан не гаявся, зiбрав хворост у три могили, осторонь одна одно©,
виняв iз-за череса, зашпинькуваного мiддю, невiдступне кресало й векелию,
пiджог. Кур повз по травах, сивiв, а тодi стрiлив пiд теплий сумерк, як
трираменний огневий сигнал.
- Пiд Галичем урочище, Вiдун, туди текти на конях з луками, з бардою,
корж у тайстру, буката будза, годi. Проче у мене на руках. Подумав:
- На Купайла вiдай поспi те у свояси.
Ще говорив, як праворуч, там, де шафiр розчолин розв'язувався в
лагiдних спохиллях, заграла огнями потрiйна ватра, червоний пал облетiв
царини, став.
Ждан осмiхнувся суворо:
- Улас.
В цю мить зачервонiло далеко лiворуч, iскри жузжали там, як чмелi.
Ждан уловiв удруге:
- Скакун.
Ватри горiли одна по однiй, широким вiнцем вкруг гiр, а Ждан вичислював
чимраз скорiше:
- Чудин.
- Мовчан.
- Забор.
- Поглод.
- Стривiгор.
Повернув i'д Дужовi смажне лице, мiдь:
- Завтра, поки сонце здiйметься он там, над Бiлою Кобилою, прийдуть по
мо слово. Не токмо що в тво Бiдунове урочище, - до самого Пекуна в гостi
вiдповiднi... Хлопцi до набутку!
Дуж облеплено приляг, пiдпер голову на розчепiренiй долонi i сказав з
©ддю вглиб колиби:
- А того там.. заберiть зi собою!
В тiй хвилi з купки ялиць вкруг овечо© кошари сховзнулася хмарка,
випрямила перед себе обрис рамен, плила. На грудях, зрожевiлих наскрiзь,
палiла низка свiтлушок, семикрапчаток, скрипакiв, приспаних блекотом i
пряним пахом вовчих черешень.
У якийсь раз звид обiгнувся бедрами, як п'ядун верх вориння, заморгав
смарагдовими вiями, мов промiж теплих слiз, i щось крилате, шурпате
вшелеснулося в ялiвець з головою, нiби в кубельце.
... В глубоку нiч Дужем кинуло з лiгва, вiн провергся в радiснiй
чуйности душi, вiд вражiння сили, нацiлено© до мети.
Чув себе на верхах гiр i на верхах життя. Тоя? Розумiв, що ©© не
потребу . Один раз, коли сумнiвався, там бiля хати вдiвця, у прочуттю
майбутньо© обиди шукав опори ©© плечей. А вона, з посвiтом втiхи й печалi
в очах, заквiтчана, мов лiтна дiброва, слухала, як мече в юрбу слова
нечуванi й цвяха ними, гей вогнем.
Тепер Тоя не. належала бiльше до круга його судеб.
З цим допевненням сум сплив на Дужа як блиск. Щось унутрi закупа
перезрiвало, ждало на час, щоби скотитися з висот униз, або пiдняти знизу
уверх. Сила його шукала шляхiв до ново© перемiни.
Ось шумить ущерть безголоса глуша полонини, будьто сотнi лiт йдуть,
минають i вiн, не вiн, а хтось величний, в чаплиних егретах, з пiрначем,
нi, ще не той, а хтось битий на паль промiж шальнi вогнi ру©н, - пробiг,
iнший знову, в'язнений в казематах, зацитьканий в снiгах...
Простягнувся полегки горiлиць, впер очi в тьму.
А тодi - ясноока павутина сперла груди об одвiрок i пiшла вперед легко,
мов по склi. До руки в завiйках косами схилилася, цяткастою згардою
блимнула самоцвiтне, зiницями нiжила, вела... Писана краля, нявочка!
Рявкнув свист понад кутн лiгво, зимарка загула, Дуж встромив нiж свiй
у нявчине серце, - i лютий, впав в iмлу, як снiп.
XXIX. КНЯЗЬ ЧОРНОРИЗЕЦЬ
"Ой жнiте, женчики, обжинайтеся,
I на чорну хмару озирайтеся..."
(з нар. пiсень)
Пiд Купальну нiч, як вiдьми летять на кочергах у Ки©в на грище, стежi
Рюрика були вже недалеко Днiстра, один скок вiд Галича.
Сам на©здник гнав обiч чернiгiвських i смоленських князiв на чолi купи
полкiв у шкiрах та залiзi. Сипалися нiби наглий град грузовиною й пiсками,
полями як рута, левадами в росах, пiд хмiльний спiв перебендь, приповiдки
смiшак, лицарську пiсню боянiв.
Спiвець чернiгiвсько© дружини Ходина ©хав поруч княжя, - велич у
невидимiй коронi, окрил на ньому з багру розшитий пiд злотоглав, япанчиця
з фiялкового шовку з узороччям, - колпак iз полумiни, з чорногр соболя.
Спiвцеву гуслю, як ковчег Господен, везли за ним у колiсницi заплетенiй
дубовим листям...
Пiд Микулином поталанило Рюриков!. Галицькi полки подалися та йшли у
вiдворотi на Галич, де була крiпка точка опертя. За ними весело поспiвав
Рюрик, з червоним, як лисиця, сво©м сином Ростиславом. Вiн згадував iз
самохвалою стару зарву з Романом о Торческ, Канiв, Трипiлля... Клекотiло у
ньому, гей буря, вiд спомину жахливого примусу, пiд яким вiн, Рюрик,
коротав сво© днi й ночi у мниськiм скельнiм затворi, скований без ланцюгiв
одним непохитним словом Мстишиного сина.
Приборканий стопою переможця, коли рука пашiла до мести, як мiд, вiн
бува, читав з розпуки й нудьги у сутiнках старовiцького крилоса
Видубицького монастиря. Розбирав Поучення Василя Великого, Пандекти Никона
Чорногорця й засипляв над Златостру м, - пард промiж овечок бiлорунних...
Ликував. Блiде i темне, немов згашене, обличчя смiялося беззвучним
смiхом, вiд якого серце забувало iти сво ю дорогою. I коли похилений на
гриву бахмата, всю в стрiчках i брязкальцях, гнав в'юнко через галицькi
землi, здавалося, що се змiя, готова вжертися у п'яту босоногого.
А хижа чадь, як на весiлля, текла вслiд йому: буйно гомонiли дудельники
на постоях, бiля кострiв iз кiтлами спiвали розгульних пiсень мандрiвнi
шибайголови i кричали хвалу вiйнi захожi Варяги, пiднiсши уверх оковане
залiзом пiдборiддя, як вовки, що виють проти зоряних висот.
Коще©, обозна служба й собi безжурно та глупо пирували.
Купальна нiч була. Десь там по селах бiгли дiвчата понад воду топити
Купайла, вiльхову тичку зi жмутом волошкiв та м'ятки, з горючою свiчечкою
промiж зелень, та спiвали веселу пiсню старих часiв:
- Iде Купайло топиться,
А за ним дiвки - дивиться...
Хмуроока свекруха оминала колиску з червоним яблуком верх перевiса,
розповитеньке онуча, що пручалося там у крику без слiз, i глумливо
подавала з порога вiстку мiсячнiй ночi, людському поговору:
- Ой, люлi-люлi, дитя, спати!
Не на роботi твоя мати!
Ой, твоя мати на вулицi,
Розводить дiвкам Купалицi...
З глибини садiв, з висоти сiльських перелазiв вiдповiдала ©й пiсня
невiстки, закрiпощено© до суду-вiку у свекри осудливо© та неприязно©, у
мужа розтратника та п'яницi:
- Ой, як я маю виходити,
Вам Купалицю розводити?
В мене свекруха не матiнка,
Дитини менi не вколише,
Мою утiху тяжко ла ...
В Купальну нiч, як вiдкриваються сокровища, цвите папороть, а
сивобородi старцi сiл вбивають на черездорожах осиковi кiлки проти
вовкулакiв. Галич зловiще насупив старi брови i дожидав гостей, - не з
хлiбом сiллю.
Надднiстрянська долина-звабниця простерлася сивими пiсками, емальовими
островами лiсiв, байдужа на все, що не було нею.
А чорноризець гуляв, - його гнучка тiнь здавалася падати на цiле мiсто,
обведене потрiйним валом, палiсадом з могутних цiлякiв, рiвною зверху, як
улиця.
Воно щораз горiло наново вiд пожежi мiдяних кольчуг, списiв зi сталi,
крилатих шеломiв, високих...
Крiзь вирiзи у срiбнiй блясi, що опускалися з його шелома на обличчя й
шию, аж по груди, Рюрик глядiв дремливим поблиском очей, як сонце, що
викотилося, - криваве.
Його кiстлява рука мстила i перед очима джури, який не вспiвав подавати
йому стрiли, лiтали багровi рiзки.
Полудневих ворiт боронив Милонiг iз Бобрики, одноокий Кмита i оба
Хиличi, Лазар i Марко, ©х сили скрiпляв десяток чорночубих Радивоевих
синiв, кушнiрський i кравецький цехи, сотка угорських лучникiв.
Сам Радивой обгорiлий i чорний, як Огарянин, вiд пороху та поту, стежив
пильно за летом камiння, - де справив розреготану пащеку смертоносних
порокiв, дубовi зуби шереширiв та стрикусiв, там зараз же позiхала зловiща
прогалина, немов обсмалена громом. I Радивой рум'янiв доброю местю,
трiумфом героя.
Жара чимдалi розсипалася бiлим пилом слiпучим, i сонце, завiшене над
головами, з ©дкою силою розпiкало тяжкi скрижалi щитiв, слiпучу луску
нагрудникiв, червонi вiстря мечiв.
Андрiй з Болохова держав у лiвiй жменi стяг, розшитий тризубом, гордий
скарб держави, золотий i голубий, як зоря серед неба, - у правiй стискав
копi , зрум'янене кров'ю i сонцем. У тисячеголосому роззвуцi смертного
хропiння, безумно© лайки, окликiв трiумфу та голосних чи©хось молитов
сторож знамени п'янiв як на розгульному пирi.
Бiля Андрiя так близько, так вiрно, як власна тiнь, боролася за честь
Галича, за право народу, струнка гей смерячок поява у панцирi з прозорих
мiдяних спiраль, крiзь якi мелькала соняшна зелень опанчi. Борець-дiтвак
орудував списом чи не вперше? Вiн чигав скупчено, весь замiнений в око,
поки чорнi, жовтi й червонi туловища зайде©в виринуть купою верх бервен
частоколу, а тодi бив вiстрям списа у саме серце пекла.
Пiдскок, бойкий гей вiтер, яким вiн падав аж на край стiни, щоби
вирвати з ворожих рук опору й вiдштовхнути ©х, навiки нiкому непотрiбнi,
пригадував наглий фуркiт птаха над ватагою хрущiв, що жузжать серед листя,
- а пал рухiв, дуже молодий, заставляв декого обiч, тiлько не хорунжого,
повертати на борця захоплений блиск очей, короткий, як ви©мок хвилини.
Хто був борець? Нiхто не знав його.
... Полудн повернуло i'д заходу, блакит посiрiв. З укрiплень церкви
св. Богородицi, де скупчилася головна сила угорсько© залоги, гнало
камiння, мов зливний дощ. Люди вмлiвали зi спраги, очi переставали видiти.
Як на те, вискочила з глоти босонiжка, вуличний смiльчак, з двома
жовтими кiсками на раменах, - зняла з плiч повного дерев'яного водоноса i
заткнувши в оспiхах крапчату спiдничку за стан, пiдбiгла з цинiвкою до
першого на стiнi.
То Андрiй зiрвав iз голови свiй шелом з вiзерунком парда над очима i
верг у чи©сь стрiчнi руки за глотком води. Не зрозумiв нiчого, коли филя
тепло© крови поплила йому зi ши© на груди, а свiт пiшов широким
перевертом.
Вiн упав на колiна, аж дзвоном жвякнула мiдь наколiнникiв, затрiпотав
пустими руками, як на глибинi, а тодi повернувся лагiдно убiк i миттю
простяг горiлиць.
Прискочили до нього Лазар i Марко Хиличi, заплели раменами i волiкли аж
там, на край стiни, де на Андрi ве тiло ждала многота корчавих рук. У цю ж
мить грянув кругом крик пiд небеса, але вони не чули його:
- Стяг! Д'горi стяг!
- Ай! - замахав руками чепурний хоч у панцирi лицар iз Франкiв, Одiльон
i спалахнув унутрi як ялова скипка вiд сердитого розчарування, - ось знову
слабке мiсце! Глядiть, друже юльфе, яка нестiйна метода боротьби! Удар
змiстом чудовий, та по ударi - порожнеча... Видержати б до кiнця, м'язи в
зусиллю, дух напоготовi й побiда ©х, а вони... Як дiти легковажать ворога!
Очевидно, цей б' , аж трiски летять!
юльф, високий, ставний парень у пiвнiчнiй збро©, блиснув оком, як
рись, i закляв: стрiла Рюрика зiрвала якраз кичку з його шелома.
Кинув борзо крiзь спеченi губи:
- Зi Сельджуками було гiрше...
I весь замiнений в око, потонув наново у боротьбi. Не задля цього вiн
прибився туди, щоби у розслiдах над во нною тактикою Руси лягти головою!
А Рюрик, стоокий, звалився туди, як грiм, - i пер... Заклекотiло на
стiнах, безлiч рамен витягнулося наобум по уронену святiсть народу, але
дарма! Сутолока, нiби безпросвiтна метiль, накрила собою все. Внизу ж
Рюрик плигав рисем промiж сво©х i кричав хрипло, аж кров трискала з
посiчених губ:
- На прю! На прю!
Хто це?
Нiби небесна ява у промiнню прозорих спiраль нагрудника, нiби той
смеряк, що загравою оплив як золотом, двигнувся над столочений лан
людських тiл незнаний герой: вiн станув навшпиньках одно© ноги. Друга ж
будьте пiдлетiла всп'ять на невидних крилах...
Одну, однiську хвилю вiн хитався пiд сво©м сяйливим тягаром, тодi, як
зi стiни падав попри нього чийсь молодий, розхристаний труп i зараз же
випрямився у почуттю величного моменту, та високо в лазур пiднiс клейнод
без цiни, - стяг подiбний сонцю.
- До нас! До нас! - кричали з перших рядiв, де виднiла прогалина, нiби
видерта зубом собаки.
Борець зачув цей зов iз нутра тисячi серць i як ластiвка на свiжу
оранку, так вiн упав грудьми на те мiсце, де стiна щитiв розсунулася
нагло, немов дараба на крутiжи Черемоша, i широко роззявилася загуба.
Порожний трикутник, димуючий хмарою дрiбного залiззя промiж два скосi
бльоки оборони, виповнила тепер грiзна народня орiфляма, як змiст чину
понад всякий опис.
У крилатому пiвруховi борцевих колiн, у дiвочiм пiд' мi рамен блиснула
довкруг дика краса борнi, вiд яко© скосий бльок щитiв зiйшовся верхiв'ям i
стопив водно.
Навiть стрiла, що шугнула з зойком край стягу i зарилася не в зелене
узгiр'я, нi, - в йно що розтулену грудь, зеленню перевиту, - не змiнила
нiчого в суворiй силi моменту. Стяг стояв ще одну мить нiби закрiплений
останнiм в життю хотiнням людини, а тодi закрутився довкола сво © точки
опору, ще став...
Поки обi русi коси, що виповзли з-пiд панцира в прозорих спiралях, - в
лицарськiй хвалi замiтали стiну, i повiк молоде Ясинине тiло з раною,
врубаною в серце, перемайнуло в товпi, повернене щасливим обличчям проти
вечiрньо© блакитi, понурий, запечений в боях первенець Радиво©в ухопив
прапор обiруч i скакав похило туди, де ще кричали щосил:
- До нас, до нас!
Навала стрiл зашипiла, заревла, стало мрачно, як на досвiтi. У сей
жахливий сумерк, що вже через хвилю став чогось то прозорiший, у зловiще
вiдхилення в один бiк грудей, рамен i плiч, впала нагло як гураган
непроглядна, здавалося, галич, - не галич, а розколихана ярим гнiвом буря
чорнолюддя. Ринула на конях без шеломiв, без щитiв, страшна, як праведний
суд. Жв'якнули ©дко коси, червоним блиском вдарили сiльськi бардини i
глухо озвалися цiпи на смертельному току.
Хто вiв ©х? З ким прийшли?
Ось вiн, пружний, гей рись, що паде на цiлу стаю собак, Ждан... О, як
горить це темне чоло пiд зiсуненою взад кропивною шапкою з пiдвiсами! Як
скачуть по раменах жмути волосся, нiби снопи вогню у розгар пожежi! Як
женуть опередь нього потоки народу, воюють колiньми й зубами кожну криваву
п'ядь землi, - кричать перемогу! Слiпне сонце вiд багру капчурiв, гясне
небо вiд шафiру хусток, вiд крисань у перах джой!
Ще раз! Ще раз! Рвуть списи, щити з остовпiлих рук, побiда ©х!
Андрiй з Болохова дужався з вiчною тьмою, - то падав стрiмголов з
чорними бурунами в отверту пучину моря, то знову вiднаходив себе на одну
мить, на филях свiтла, в дорозi пiд самi зорi.
В один мент свiтло винесло його ще раз туди, та не вернуло назад.
Як роса чистi, як мова непорочних заколоколили колокiльцi на вечiрнi
мниськi молитви:
- Радуйся, огненний столпе, наставляяй сущия в тьмi...
У горенцi на вежi замку стояв духовник Романiв, Варлаам, та глядiв на
ворожу навалу, - хмарою зсунулися брови на тяжкi повiки, старець розмовляв
з Богом сво©м словами Письма:
Правив:
- Господи, яко вогонь, що палить дiброви, пожени ©х бурею Тво ю! Нехай
щезнуть, як вода розлита! Нехай отвориться преiсподня i проглотить спомин
©х!
Небо затяглеся сепi ю, майже без сумеркiв схилилася нiч. Червоно-золота
пiджога, що на кiлька хвилин розгорiлася край овиду, згасла - на поля
упали вогкi тiни.
Обриси галицького побо вища очеркали аж понад днiстрянськi очерети
кривавi щупальця смолоскипiв. Вони розглядали землю, шукали побитих i
намiчали просторонь, на якiй лютував бiй.
За ними рокотiв грiм i тяжко вдарили першi каплi дощу.
Наближалася буря. В ©© несамовитiм шумi пропали без слiду згуки
кiнського тупоту та скрип колiсся пiд раненими й во нним статком
чорноризця.
Що жило, йшло нарозтiч.
На раннiй зорi, по-молодому сизою хмаркою переснутiй, роздер, правда,
мовчанку пекельний ломiт мiйських таранiв, але на зачiпку не було кому
вiдповiсти.
З повно© груди задзвонили тепер дзвони всiх галицьких соборiв. Нарiд
плив товпами, от як у Великдень серед окликiв, гомону, лент, спiвiв,
мальованок...
Плили i з сiл, йшов безпечний гомiн, повiльний:
- Страшнi ж вони, отсi Караколпаки, Господи, воля Твоя! Вечером так
бо©мося, аж пов'янем! А приймемося вечеряти, напотемках тарахка м ложками.
- I наше село весь день бiльше на воротах, чим у полi... Як котрий
суне, то ми в крик, нiби за свиньми, а жiнки, - котра на пiд, а котра
крiзь вiкно, на городи.
Радiсть розпирала серця, починалися жарти. Хтось гамував:
- Гей, а з котрого там села такi розумнi?
Промiж жiнок шугав на оспiгах юльфiв чура, простоволосий, кутав лице в
обi долонi, гей вiд лютого болю, та якась бистроока з пiдгороддя налетiла
бурею, за рукав його, зрадiла аж тепер вiчним лазуном:
- Курей тобi, нiмото, а? Селами красти сновига ш? Ще одна в мене
плента ться на твiй недiлешний обiд, харцизяко! Перiщила його зi смаком, -
хто навперейми, - й собi. В цю хвилю закрутилося як вiтром по рiвньому: з
ревом, смiхом, проклонами товпа гнала опередь себе жiнку, простоволосу, в
парчевiй ширинцi й жовтих Звенигородських чобiтках:
- Ти, зраднице! Ти вража причепо! Шовком плечi наряджу ш за людський
плач?
- Така, - з втiхою мiркувала Ситничка з Чешибiсiв, - спiдницi пiдтикала
за стан, жидам воду доносювала, а тепер бояриня учинилася! Вона б рада,
щоби вiйна була сто лiт! А наша газдинi мала хату й маржинку i всяку
розкiш, то ©© шовки не в диво, нi... Ох, то-сми колись добирала, ба це б,
ба те б, а сегонне зблiдла-сми, путерi нема! Угри нас безпечили,
безпечили, а вражий син як увалився, до маржинки, до возiв доступити було
гляба, всю працу-смо полишали...
- Твiй талан, любко, довiчний, бо на сво©й землi сидиш! - правив хтось
повагом, як схимник. - Зате зайдеям гей тiй пiнi на водi: забулькотiли й
нема.
Так, - битий соромом, жалений ранами, по слiдах недобиткiв, що не дбали
бiльше про нього, обсмiяного повiк, князь чорноризець втiкав, куди ноги
несуть, з жаху, щоби Андрi©в меч не запер йому дороги, коли не на Ки©в
вже, то бодай на Овруч.
Вiн пер, нiби ослiплий зi стиду, грузовиною й пiсками, нетiччю та
суходолом, крiзь столоченi хлiби, знiвеченi соняшниковi га©, метав
проклони на власний слiд.
За ним волiкся вмирати його порубаний джура Домавiй, вiрний до смерти.
XXX. ШОЛОМИ В СОНЦI
"Зберемо женцiв, сiмсот молодцiв,
Зберемо возiв, сiмсот обозiв".
(з нар. пiсень)
Заходовi облаки, як сувiй золотоглаву промiж соболi, понад чорнобiр. То
тут, то там хатка зчервонена попалом у туманi верб. Осторонь кривулькою
потiк, при берегах посвiт несамовитий, - течiйка крови з чийогось серця.
Он вражий лучник розтягйувся горiлиць, руки долонями уверх. Повз
пальцiв бiгають муравлi, червонi й чорнi. Лучник трiва посеред зелени,
нiби наслуху згару, ще й доси з куривом. Або мрi з усiх сил, приспаний
терпким дурманом материнки, вiд якого хмелiють також муравлi. На устах
осмiх, трохи нiяковий, нiби ухо чу ще доси твердий глум села:
- Гей, як баби заберуть кочерги, то мете i штани лишати!
Нi чечiтки, нi синиць, глухе гилля над бовдурами придимлених стрiх.
Нiде бiльця дорiжкою, нiде...
Це П'ятиднi, над селом двiр Товстого. У далечi обриси стольного мiста
Волинi, золотий посвiт Володимира.
Княгиня сидить пiвлежма у крiслi в коверцях, високий копiт пiдков, що
йшов з нею крiзь битi шляхи, не вгава , - кожна думка це блиск i ритм
колiсся в лету. Малi ноги у чижмах задертих, як червонi човенця, - над
головою низький пiвкруг стелини, дiлений вчетверо, уся ж гридня пiд трьома
аркадами в дванацять лукiв, як кам'янi брови. Промiж поля трикутних глибин
письмо: мiсяцi в лицях. Кметь у кучмi, що грi руки побiля ватри, дiвчина,
що несе квiтки, винозбори... Все пiд старовiць-кою склицею, яко© тайни не
зна нiхто.
Яке ж це добро стежити ось так без руху за крутiжжю тiней верх
полив'яно© долiвки, скринь зi свастикою, добрим амулетом, ослонiв пiд
налавниками у жовтих огнях! Прогули страхiття роз-пучливого подвигу, лiгва
в незнаних житлах, сни, насупленi недовiр'ям... Ще й ранки, коли в трепетi
душi стрiчала Аклана бiля воза, як ладив його до дальшо© дороги! Мiг же,
хоч з тавром, цiльнути нiччю зi скарбом Мстихiв у степ, у вирiй...
О, добро мрiяти! Вiд пiль ген бренькiт серпiв, гострених об бабку,
якась гребеночка ма рукавами над головою, нiби ладиться злетiти над
свiжим курганом, над розбитими межами... Спiва ...
Будьто й не слiдно ру©н та згару вiд пiмсти Лiсконогого i сонцем осяянi
всi дороги, де гнала в крику i кровi громова сiч Андрiя.
Княгиня слуха , - крiзь недопертi дверi два голоси, музикою один
матери, а другий дитини:
- Що гляну, донечко, черешень у кошiлях хоч жмутком та поменше. Вечiр
iде, нiкому рвати знову.
Чийсь пальчик на устах, голосок iз сопiлки родом, раз смiх, раз сльози:
- Богиньки з черешнями всумiш, матусю... Пiдтягне кожна зелену нiжку
пiд себе, нiтрохи ©© не видно. А тiлько ви за дверi, щонайчервонiшi
навтiки, котра на пiч промiж сушеницю, а котра в комору, у глечик iз
молоком...
Хтось там жваво пора ться бiля челюстий, хтось вигуку упротяж:
- Богиночки, обманнички, а гетьте на гилля!
Стук-стук!
Увiйде Товстий, просторiчний:
- Княгине, я тiлько що з Володимира, запора©в в'©зд у замок на завтра,
як бажа те. Мiсто кричить пiд небо з утiхи i з усiх сторiн текуть люди зi
свiчами в дарi церквам, а рада мiста i вислала в замковий собор шату зi
шкарлатного оксамиту i коня, цiлого в шкарлатi. Викочують бочки зi смолою
для вечiрних огнiв, грища висипують пiском, а силачi мiста заздалегiдь
обвивають п'ястуки шовковими хустками для завтрiшних дужань об меч, дар
столицi...
Обернувся, слово молотом, газдiвське:
- Дiвко, гей!
Вiн дав дорогу чорнокосiй служебцi з вечiрним сонцем в очах:
- З княжих це скарбiв, - шати вашо© свекри, храмовi...
Служебка стелила верх скринь наруччя уборiв, твердих i шумливих, як
наруччя листя. А скринi яснодубовi, а ткань золотом процвита , на шовку
птахи i гилля, квiтки i звiрi. Сукнi ж як дзвони, - з узькими станами,
смугнасте сяйво у згортках, нiби вiд хвилi високих грудей, вiд тайни
минулих красот...
Верх уборiв рантухи бiло випранi, з мереживом так чiтким, як день.
- Колiсниця мабудь i'д нам жене, - покмiтив боярин.
Справдi, загуло брендяком, - стало.
Княгиня перепрошувала Товстого: вiд втоми i насолоди спочивком сидить
оце самотою, осторонь всiх. Прижмурила очi до пiвдитинного смiху:
- Скажiть, боярине, чи ще край ки©вських ворiт у Володимирi така
вузька вуличка, що коли ©де вiз, запряжений волами, треба тiкати у сiни
домiв, щоби не настромитися на роги?
- Де ж ©й дiватися, княгине? - i собi осмiхнувся Товстий та перечесав
рукою чуба над чолом смiливця, у загарi бо вих днiв. - Вуличка ця сьогоднi
одна з найбiльше вiдомих iз-за ситих складниць i веселих купчих.
- А коли так, боярине, то чи ще над домами старих Товтивiлiв
поперечка з мальованого дерева, що торчить над дорогою, як дуга над
потоком, бо оба доми , як рукою подати, напроти себе? I чи доси цею дугою
бiжить хвостатий лисок iз дерева, а за лиском дерев'яна стая собак?
Хотiла ще питати, але нагло припiднялася в крiслi, вергла думку понад
поля:
- Трох ©здцiв на окрутi бору, трох ©здцiв пiд штрих, як один! Поводи
червоними струнами, а кички шоломiв в адамантi, в росi. Триглав, Триглав з
чорного каменю, що кинув святий остров i здоганя життя! Ох, як там конi
в'ються, що рвучкi, що грiзнi!
Товстий не ворухнувся, запевнений понад всякий сумнiв: вiн знав, хто
це.
- Так ©здять трiйцею Мончук, Никифор i Мстибог. Романовiй кровi волость
настяж, от що жене ворогiв з ©х нагрiтих нор;
Ще оклик Товстого гримiв пiд стелиною, коли його накрило глухе ридання,
хтось там упав у стрiчнi обiйми i кричав iз дна душi:
- Горе менi, посестро, повiк! Мстибог з братами стид приняв, у голий
свiт утечу задумав... Ратуй мойого дружину, всiх! Жадаю милости, тригубе
прошения приношу...
- Мстибог? - повторив голос ясний, як скло вiд нагло© стужi. - Або ж
вiн чого дожида вже тепер для себе? Глянь, як несе свою гординю верх
голови! Куди ти? Пiд копита? Проснись!
Тишина гей пух глаго©ть упадок з висоти надiй. Як любо вiд заграви, у
якiй вже цоркотять красi крильця вiщиць! Чути на обiйстю тверду мову
Товстого i ще двоголос, жiноцький, тодi змовка все. Свiт, як вода,
промiння по береги.
Далечi малими ногами не побороти, мрiям - це iгра. I ось княгиня хилить
важке чоло пiд уплiтками, очi видять, хоч вi© упали вниз. Галич мро©ться,
Рафа©л з бичем над звидом коний, слiпа старчиха Нонна... Спить.
Яка шумлива пустiль перед нiччю, як много край шляху могил! Святi га©
народу, свiдоцтво Чину, нетлiнно записане в майбутнiм. Червонi човенця
пливуть промiж шелест барвiнку, блудять... Найшли, дорога як блиск,
простiсiнька.
Самiтна йде княгиня, двига молодiсть свою, до смерти одна. Або ж це
молодiсть так важить нестерпимо? Це Мстихiв пай, прадiдний, що його вона
двига лакомо крiзi бiль всiх жил, корiнням врослих у серце.
I дивнi ж бо дворища кругом! Вкоротився талан, погибла широчiнь,
газдовита... Люди, доземки, як за димним склом, нiби тiльки нагадують
самих себе... Мова у них змаргана, байдужна, - засвiтить парча, як огонь i
вiтер, то бiля не© лата з чужого плеча... Краса i мiць, - о, як далеко!
Невже ж уся кра©на, божий рай, прогнана в старцi?
Розгорта ться сувiй-далина: шлях на Болшiв, Чев? Хiба ж i справдi Галич
це, що лежить купою нужди у глухiй долинi на просторонi залукв'янських
пiль? Невже ж це Галич у диких корчах, з його сороком соборiв?
Княгиня томиться непоко м й озира , де б припочити. Перед нею поле в
бур'янi, без стебелинки хлiба, а сидить вона на поторощенiй колюмнi. На
овидi якийсь корчавий Дуж у сорочцi до кiсток наляг собою на соху пiд
залiззям. Сив-зозуленька ку ...
Нога у червоному човенцi, сперта об камiнь, замiчу там вимовнi
нерiвности, скупчення сво рiдних скульптурних лiнiй, - i чинить рух назад.
Це викопаний iз землi капiтель, на якому бiлi людська маска iз суворо
вип'яленими очима. З ©© отвертих уст повисло буйне ростинне плетиво.
Вiд глухого удару в серце мандрiвниця слониться, шука думкам опори.
Хiба ж це... храм святого Пантелеймона? Он двi знайомi колюмни порталю,
зв'язанi в безсмертнiсть снопом рiзьблених архивольт. Мiра, спокiй i
велич: мармур, оникс i стобарвне камiння. Та який це вбогий лахман над
клейнотами вiтхненного орнаменту? Який глум завершив могутню наву
насильством безглуздого склепiння? Хто забаг? Хто смiв?
Та пробiг! - На рiднiм сходi, ген, вiд Днiпра, зойк копит в огню й
золотi? Вiтри з-над моря, орли степiв? В iскрах шеломiв цiпкi, як свiдома
воля, ряди бо вих чет? Опередь вождь-вибранець, з сивим бахматом водно?
Гей, як там лiтаври грають, як у курявi рокотить табор, ще й спiв
гойда дерева!
А вiн, юнак-гординя, цвiт душi поколiнь, Ждан мiлiонiв серць, мов башта
утверджена верх всiх... I високо пала свiт меча витязя, якого мати ще в
лонi сво©м назвала генi м народу.
То княгиня повисла очима на слiпучiй картинi й боговiйний трепет поплив
крiзь ©© серце:
- Витай, велична сило, що вста ш iз лона вiтчини! Ти непоборна, що
була, й будеш!
Хиталася як лист пiд легiт тепло© туги:
- Шеломи, мрi , о, шеломи в сонцi! Сяйний звал обкрутив ©© мов у танку,
мiниться день, лопочуть стяги, полум'я мiди кричить у простори:
- Слава цiлинi, Романовiй!
I зелен-бiр мете землю, шумить:
- Владiйте веселi, ви, що зберете все в дино!
Iще грають веснянi води пiд дарабами, шуга живина верх тисячi потокiв:
- Вам, споконвiчнi газдове, все до дна, скляче й срiбнолуске! Земля ж,
глянь! Розсiка ться рудою й мармором, б' цiлющими джерелами, у
пристраснiй жаждi, - вiддати все сво .
Княгиня спить. Котиться сувiй-далина: над Сяном ватри горять... Молодi
груди, опертi об зброю, стережуть вiчних меж. Он дуб сканду в повазi
повiсть про красу борнi. Кожда п'ядь землi тут - свята.
А там, - обриси могутних мiст шпилями здержують хмари. Княгинi
звиджу ться, що це селища самих святинь. Шум життя, як луна казочних
розговорiв навдивовижу уховi б' в землю з птичих висот. У крутiжи блискiв
роздира повiтря стрiмкий лет колiс пiд звидами вiтрогонних ковчегiв.
Чиясь рука встромлю тугiйше трясучку калини за синь-обшивку шапки.
Гилька смi ться всiми ягодами вiд руху завзято© голови. Щораз
перекликаються стiйки. У лунi стежних огнiв пiсня черка воду, ластiвка...
Стук! - стук!
Дверi настяж... Увiйде Товстий, просторiчний:
- Ви мабудi спали, княгине?
Насилу находила себе:
- Так, я снила хвилину i ще гойдаюся промiж мрiй.
- Моя сiм'я б' чолом, просить вечiрний хлiб iз нею подiлити. Княжичi?
Не проснулися ще з дороги. У свiтлицi ваше ложе готове, якраз там спалили
кадило.
Встала у призадумi: богомогутне сонце горiло й досi, як ватра над
чорною смугою борiв, вказувало болючий шлях, промiряний у снi.
Вона зiйшла поволi зi сходiв у каменю, на яблуневий сад пiд росою, -
нiби слухала боярових слiв, якими намiчував приваби новосiлля, та хиляла
бiле чоло на той бiк сво © туги.
- Там... Днiстер... - засвiдчила у якiйсь хвилi бойким движком брiв.
Випрямлена, хиталася полегки у сво©х довгочубих чижмах iз ширинки,
милувала очима смугу овиду верх пiль, де товпилися роззолоченi хмари зi
щитами та з копi м. Тодi ж стала торжественна аж до дна карих зiниць i з
силою окликнула сво серце:
- Так, чи iнакше. Галич... буде наш!