Страница:
Тiнь дерева над отвертим вiкном давала духовним головам гiдне тло, -
вечiрню заграву, як старе золото. Вони виглядали у попалi заходу нiби
низка медальйонiв на дверях iконостаса.
Говорено про недавну пожежу багатого Воскресенського монастиря в
Рогатинi, про незвичайного спiвака - соловiя, якого викохав для Господа
спiволюбивий перемишльський владика, згадали й бунтаря - закупа, якогось
то Дужа, що як шуляк скаче по всiй волости, невловимий...
Сiдоголовий Косьма заговорив, було, про неймовiрно тяжку хвилю для
держави, але перемишльський архи рей наче й не чув нiчого. Вiн звернувся
до сусiда лiворуч, Твердяти Остримирича, а лихо зарубленим шрамом вiд
копiя почерез вилицi: цей пiд Мозгавою обiч покiйного князя боровся,
польському Вiдновителю в допомогу - криваве пригiстне привiз.
- Оцi пiвнiчнi вiтри i частi дощi - сказав проворно, - коли муть
держатися далi, зiб'ють зерно iз збiжжя та оставлять хлiборобовi гнилу
солому.
Костко Бибельський, звiсний дерун i хитрiй, що тiльки пазив, яким духом
вi , похопився вiдповiсти, хоч не до нього вели рiч:
- У хлiбороба тогiднього ще хлiба напрятано вдовiль... Тiльки тодi, як
©деш селами з путним боярством, стрiльцями, сокольничкнами, осочниками, то
навiть такий, що ма землi на двацять косарiв у днину, стулиться, як
мушка, будьте вiн зроду-вiку на сирiм коренi сидить...
Штрикнув пальцями з хижого вдовiлля:
- А я його на допити, рiзками, вогнем...
Присутнi минули цю балачку згiрдним мовчанням. Один Абрузович, вельможа
на Плiсниську, не витерпiв:
- Справу Войславового Торопа ви вже оборудували? Той найсторожився
ображено:
- Велике дiло, - пробурмотiв у бороду. - Я його велiв замучити, я його
й заплачу!
- У Костки по селах бiднiсть вельми велика... - пiвголосом передавав
архи рею намiсник Молибожич. - Десятьох його смердiв спомага ться ледве на
двi сохи...
Тут замовк, бо отрок стояв вже над його раменем з димною мисою печенi.
За товстим куском поросятини зi сочивом боярин забув з мiсця про
чоловiколюбнi мiркування, натомiсть пояс свiй, закроплюваний срiблом,
вчинив дещо свобiднiшим.
- Плещуть, що Словит вернув, - говорив i'д сусiду Абрузович, з кучерями
до рамен, як Авессалом. - Цiкаве, що вiн там за пазухою вiд Лестька
привiз? Спокою б тепер побiльше, а цей...
Славно Кормильчич слухав сторожко обiч, але вiд себе не добавляв нi
слова. Його крилатi брови зiйшлися в одну i кинули тiнь на хижу лискавку
очей, що освiтила на мить зеленi верхiв'я i грозовитi провалля його душi.
Вiд часу, як покiйний князь прогнав одного з Кормильчичiв, що на ловах у
Плiсниську зухвало славив Iгоровичiв, чимало лихо© крови поплило через
Славнове серце...
Його увагу з черги заняла княгиня: вона явилася саме, дякувати гостям
за пошану, обiйти столи з привiтом.
Напроти Твердяти сидiв чужинець, останний iз знатних Грекiв, що пару
лiт тому попали в Галич з почотом царя-скитальця, Олексiя Комнена. Вiн
заступав на тризнi свойого владира. Знуджений Вiзантi ць слухав пiв-ухом
свойого сусiда, балакучого Саву Апостола:
- Кажуть, що наш старенький Косьма одарений духом прозрiння... Коли
сто©ть при дверях церкви, видить, з якою думкою хто входить туди. Бачить,
як за розпутниками йде ангел, плачучий вельми...
Грек позiхав крадьки, пив мiд i мрiяв дремливо про легкокрилi хiйськi
вина.
Тимчасом гомiн розмов не уймався, як журчання потока пiд листям
пiдбiлу, i час до часу вибухав з новою силою. Iнодi у хвилях перелетно©
тишини, перед iконою Спасителя на покутi трiскала золота iскра кадила, -
тодi кожний хрестився живо й вiдмовляв молитву за душi, що сьогодня
вiдлiтають на лоно Бога.
Всi ждали на першу похвалу покiйному князевi з уст галицького владики.
У якiйсь хвилi знявся шепiт, хтось плеснув у руки i довгi гриднi з
кругластими пiдвiконниками облетiла тишина. У нiй розсипалося срiбним
горохом лящання соловейка.
Всi очi звернулися туди, де архи рей Косьма випростувався над столом у
сво©й могутнiй висотi, сивий, з кучерями на схилих раменах книголюбця i
пiд чорною хустою, киненою верх мниського клобука.
Голос владики пронiсся вiтром по обледенiлих серцях, рванув всiми
корiннями чуття, лискавкою грому освiтив велику втрату, аж по ©© глибiнь,
остаточну.
- О, хто б дав у голову мою воду й очам мо©м джерело слiз! Я б плакав
день i нiч над мо©м Народом... (почав словами ремi©...)
- Бо там, де било серце на мiру велику, сьогодня смертна порожнеча. Не
заповнить ©© уже тисячоголосий лемент Галицько© землi. Не стало з смiливих
найсмiливiшого, защитника прадiдних хитарiв, витязя на займанщинах
широких, пiстуна золотоверхо© Осьмомислово© слави. Складенi навхрест руки
переможця, що гуляв орлом по пiднебессю, - на стружинах спочила горда
голова i вихровиннi думки сплять повiк.
- Яку ж вимовнiшу хвалу пронести тобi, мирро милости, Мстиславичу? Яким
жалiбним голосiнням оспiвати тебе, носителю правди, весняний громе, б'ючий
у трухлi закони? Слухай, як безутiшно ридають пристановища понижених i
сирiт!
- О ти, преобильна сило, що у користь свою забира ш нашу, вiддих у
грудях спираючу надiю! Долiта ж тебе наш голос на зелених левадах вирiю,
де ходиш з Ольгою i Володимиром, свiтилами лiтописи? Де огляда ш вiч у вiч
божих юнакiв, Бориса i Глiба?
- Хочемо аж там донести тобi обiт, що вiдумерщину твою. збережемо з
любов'ю, -обiт, який печатаемо вiрою i честю. Не буде того, щоби дозволили
ми твойому княжому колпаку покотитися з рук малих сирiт пiд ноги прохожих.
- Помагай же вам Бог, достойна громадо, обстояти слушне, iменем
великого батька повiк закрiплене право!
Трьома пальцями руки, з пiд' мом у старечiм усмiху, владика благословив
боярство.
Тiльки що опустився на сво мiсце, роздрожаний ще пережитим моментом,
забрав слово рябощокий Филип Шумавинський.
Йому вправдi передавали нетерпеливi знаки, що черга на Молибожича, но
вiн не захотiв нiчого того видiти, перечесав пальцями чуб чорний, з
виблиском, i начав голосну рiч.
Сипнув, правда, жмiнку ладану до нiг покiйника, але зараз перейшов на
бояр, давлених ним на кожнiм кроцi, на ролю ©хню славну i почесну в
подвигах цього зокрема князя удальця.
Пiдчеркнув з запишаним вдовiллям, що боярство було i буде початком i
кiнцем княжо©, - хто б це не був! - судьби, мiрилом поваги й сили, само ж
воно прята у тiнь сво© заслуги в державнiм строю, вдоволене, як це першим
у народi пристало, - старими нерушимими привiлеями.
Вiн дума , що буде речником всiх, коли пiдчеркне щиру готовiсть
боярсько© братi© пiти на руку - правлiнню. Безсумнiвно, бояри схочуть
пiддержати деякi чiльнi думки покiйника...
- Але не династiю! - пронеслося хриплим визовом наприкiнцi стола.
Знявся шум, сутолока окликiв, хтось, дишучи важко, двигнув руку як
молот i з дзвоном опустив ©© на трапезу. Когось насильно кинено на ослiн i
на руках винесено геть...
Стало прикро, обличчя палали зi сорому, замовкло слово.
Княгиня схилила голову у синiй, як ви©мок неба, заво©, зрiшенiй в
спосiб перемiточний, i вийшла живо, за нею владики.
- Хаiрете!
Цю мить пiдвiвся й Грек Iринарх. З-помiж м'яких складок скарлатного
сарiкiона вiн стелив руки у прощальнiм уклонi, та черкав повiтря кiнцями
пальцiв, причiм жмурив стрiчкою очi, якi натомив копоть свiч. Не переносив
чвари на прилюдному мiсцi.
- Зовсiм як волхв, або жiнка! - озлоблено смiявся Кмита, скуб вус,
замiтавкою.
Свiчi димували, - ©х забули вже й рiвняти.
Поки стихло, пристрастi потахли, нахилилося i'д пiвночi. Аж тодi
посипалися вокруг столiв слова справжнiх похвал з уст сво©х та захожих.
Всi вони виславлювали велич Романову, - "он же не в невiдомiй земли
владичствоваше, но в роускiй, яже вiдома i слишима сть всiми конци
земля"...
Красилися споминами його геройства, як червоною калиною, а вiтер зривав
©х з уст i вiдносив мiж простолюддя, щоб цвили вiковiчним переказом.
X. ЗАДУШНИК
"В'язали руки та сирицею
Залили очi та живицею,
Скували нiжки та скрипицею"
(з нар. пiсень)
"Що кинеш за себе, найдеш перед собою"...
Цi слова Йони печерака, що у скитаннi без кiнця й краю зачiпив об його
дворище, спонукали до призадуми Самбора, боярина на Купновичах та Ломнi.
Вiн рiшив дати одного зi сво©х непокiрних рабiв, як задушника до монастиря
св. Богородицi в Синевiдську, до нiг чудотворно© iкони.
За вбивства, пiдпали, сирiтську кривду Самбор поставив оце не марну
свiчу, але людину, цiною трьох гривен. Iз-за не©, мабуть, церков
згадуватиме його як ктитора i молитвами монахiв загородить шлях дiяволу,
злосмрадному Ефiопу...
Аж тодi задушник Дуж виявив свою вартiсть. Вiн був сiткар i ловець без
соперникiв.
Нiхто так як вiн не умiв дути в тонкi гусi кiсточки у приманку орябкам
i нiхто не плiв так тонко й рiвно перевiсiв для цих птиць. Вiн розставляв
сильця промiж гiлля кедрини й ожиновi корчi, та причiпав проти кожного
очка по ягодi калини пiрнатим смакунам на принаду. Вони злiтали живою
хмарою i повисали у петлях, сколихуючи лiсову глушу смертним лопотом
крил...
Дуж пiзнав скоро всi оленячi пiйла, проходи лосiв, стежки диких вепрiв,
гнiзда вiрлiв над урвищами. Ходив з дубовою рогатиною на медведя, не
побоявся у розпалi навiть звiрового свята, "розiгрiв", коли живина
всевладне царить над чоловiком.
Бува, - пiдходив цiле стадо оленiв: одягнувши на голову оленячi роги та
листя лопуха, вiн чiхався об луб'я ялиць у чорному десь урочищi, чимраз
ближчий стада, що вийшло до вечiрнього водопою... чимраз ближчий... а коли
оленi привикли до його виду, вбивав зубчатою стрiлою щонайгладшу звiрову.
Вiн пропадав, бува, на цiлi навiть тижнi, особливо в порi осiнного
риковища, i сходив вiдтак з карпатських островерхiв вбраний в пера готура,
хвости бiлок, крила джо©, та зiсував униз на великих зелених гiляках свою
ласу добичу, обвiшаний птаством, як бог добрих ловiв.
Зате зимою, коли вихор гуляв по бiлих просторах i збивав хмари над
монастирем, Самборiв задушник стукав у дверi келi© отця Теогноста, де
молодий, як бджола трудолюбивий монах переписував на бавовнянiм паперi
вангелi -апракос для мнисько© книгiвнi. Тут Дуж слухав iнодi, вгребаний у
кут храмини, як монахи рiшають катехетичнi питання, як воюють могутним
оружжям: словом.
В гiрських глухих западнях, у пралiсах, мигтючих срiблом прудких
жереловищ, пiд стукiт наковтачiв, дзеркiт плисок i величний шум зеленого
собора, вбогий задушник пробував того самого: говорив з птаством i
соснами. Вiн мрiяв, що перекону та веде за собою людей.
I не було для нього втiхи понад цю, коли одним ударом палицi промощував
дорогу стрiчним озерцям, замкненим мiж камiнь i дике корiння, як нарiд
рабiв у жменi насильника.
* * *
Через рiк-два, став вiн спадати на старi дороги, мiж поселян та осадчих
Самбора i все, передумане в лiсах, довiрене ялицям i вiрлам, повторював
чорним вiд злиднiв, закурiлим вiд димiв чадних хиж керворобникам до
смерти.
I сталася рiч нечувана: вони обжалували свойого боярина перед покiйним
князем, - закинули свойому власнику грабiж, лихву, убивство пiд рiзками
закупа i запроторення в раби за довг безлiчi вiльних оселян.
Виграли справу!
Нiнащо не придалася спроба очищення себе з закиду сiмома вижами й
послухами сво © добро© слави: Самбор мусiв повернути шкоду сiм'© убитого,
заплатити "за голову" i втратив право виконувати суд над сво©ми пiдданими.
Справа стала голосна з краю у край волости й потягнула за собою довгий
ланцюг других жалоб до княжих нiг.
Надер вiтер дожджу, а дождж - навальниця!
Хтось донiс невдачниковi, Самбору, хто винуватцем його сорому i
втрати. Вiн скипiв ярою люттю, а першим вiдрухом мести було вислати
довiрених людей зi стальними оковами та дорученням iгумену Самину: видати
ворохобника в замiн за найвартнiшого з Самборових рабiв.
Iгумен вiдповiв лисячим хвостом:
- Дуж вернеться, як скiнчить лови. А треба вам скорше, то йдiть пiд
угорськi ворота i возьмiть собi його!
I Дуж пiдглядав далi оленячi пiйла, травив лисiв та бив з маленько©
пращi лiсовi кури, що падали з висот на лiсову в'янь як живi пригорщi
землi.
Х. СИНЕВIДСЬКИЙ МОНАСТИР
"Ой пив би я та водицю.
Водиця не чиста:
Нападало у кирничку
Яворово листя".
(з нар. пiсень)
- Заганяй Кумчик! Лови Бровку! За ухо ©©, волоцюгу!
Мала чередарка з веретеном у руках, у довгiй, червонiй плахотцi, гей
краснолюдок, здоганяла свою неслухняну овечку, а пси у помiч ©© лаяли з
усiх сил.
Ляск бив об горбовиння, як коли вiд пожежi.
Це було полудн , коли отара вишуку тiнь, а пастухи кидають довбати
всякi забавки з дерева, розкладають огнi, ©дять хлiб, сир та п'ють
джерельну воду.
З-поза верб вихилилися ©здцi: Скобейко й Добриня та повагом, радi
погодi, минали чистi сiльськi мазанки з квiтниками проти вiкон. На першiм
стрiчнiм обiйстю якась старуха увихалася бiля зернотерки, молола
кукурудзку i золотий пил сiдав на ©© пальцях. Дiд, рум'яний, як яблуко на
Спаса, ходив по садковi обiч, помiж ули©, витягненi довгими шнурами, й
вискубував щебрець, вiд якого бджоли слiпнуть та не потрапляють в улий.
Вiн рвав лихе зiлля з корiнням, кидав у гребiнну тайстру, а за ним
втiшно пiдтанцьовувала мала, з жовтими кiсками онука i спiвала нiби комар
увечерi, тоненько:
- Днинка лiсом iде,
Пчiлок спати веде,
Пчiлки мо© -
Дрiбнi, маленькi,
Тут вам улий,
Тут вам одринка...
- Далеко до Синевiдська? - загримiв iз коня Скобейко. - В лад ли ©демо?
- У смерки поспi те! - згомонiли в один голос. - А може спочинете у
нас, а вдосвiта далi?
Нi, у них не було нi часу, нi охоти пiсля недавно пережитого роститися
дорогою. Розпитали, куди шлях гладший, напилися погожо© водицi, напо©ли
коней i за хвилю втратили з виду кмiтське дворище охайне та багате, як
добре загосподарована держава.
У якiйсь хвилi Скобейко прихилився над головою вороного й глядiв:
оружна ватага назустрiч? Купцi з возами на шляху, чи грабiжники в збро©?
Порох срiблив сосни, сонце розгорювало iскри в зеленiй iмлi, а промiж
все те чорнiла фантастичним звидом людська сутолока...
Аж коли навперейми боярам майнув многолюдний хоровiд, виявилося, що це
гуркiт кмiтських родин з хатним знаряддям, з тяжко хворими мандрував до
цiлющих болот в оселях боярина Рогати. Йшли з гомоном розмов, дехто з
побожною пiснею на устах: спереду кожного запрягу йшов один кiнь, iззаду
другий, а на дрюках усерединi зачiплено ношi, де хорими кидало з краю в
край... Так само на ношах торчала барвиста постiль, скринi й посуда.
Незагодя туман вкрив гомiнку ватагу в дорозi, а перед ©здцями
простерлися шафiровi обриси далини. Ще трохи i скiльськi гори вгорнули
©здцiв у сутiнь i росу.
Тут вказав ©м дорогу прохожий богомолець, там мiняйло з гребенями iз
мамутово© кости, або пастух, майже нагий, що заганяв i'д кошарi свою
худiбку, - раз перестрiв ©х навiть монах на маленькiй латастiй конинi, що
©хав до Галича з письмами iгумена галицькому митрополиту.
Той розповiв, що в монастирi все гаразд, а Дуж, про якого питають, саме
зiйшов з гiр з убитою здобиччю. Кажуть, жубра поклав на диких помiрках, на
Кривiм полi...
Рушили з мiсця, - весело, бо на вирубi край дороги заперлилися, як
бiсер, хто зна з яких джерел, самi зеленi промiж папороть гiрськi
водотоки. Де вода, там життя, монастир мабуть близько!
I справдi, у прозорiм вечiрнiм повiтр'ю рисувалася чiтко сильвета
масивно© будiвлi, пiдперта широкими виступнями проти часу i стихi©,
огорожена глибокими ровами й валом, як ялося крiпости.
Сутенiло, коли пiд'©хали пiд зводженi мниськi ворота. На голос дзвона
глянуло з бiчного вiконця гладке лице послушника з волоссям до рамен, у
свiтлих дрiбушках. Жв'якнули ключi за поясом у брата воротара, що принiс
зi собою пах шавлi© та оделяну, - вiн присушував зiлля для потреб
монастиря.
Вскорi явився iгумен, отець Самон, ще молодий монах з глибоко впалими
очима аскета. Вiн знав Добриню з його ловецьких набiгiв на доохрестнi бори
i на свiй здержаний лад зрадiв гостям iз столицi. Новини мандрували в той
час пиняво крiзь дебри та гуляйполя...
Iгумен вiв гостей мниською оселею, немного лiпшою вiд селянських осель,
критою соломою, з кошарами, гумном та житницею.
Одна церков вражала око, нiби заклята в камiнь думка про рiчи вiчнi.
Дверi з мiдi горiли здалеку невгасимим черленим посвiтом, от як щит,
справлений проти ворога.
Вiчне свiтло сяло перед ликом святих, мiж якими царила Вона в
смугнастiй заво© та багрянiй хустi на бiлiм рубаттю, з дитинкою, легко
притуленою до обличчя, Синевiдська Богородиця.
Iгумен повiв гостей у мниське житло, з соняшним годинником зовнi,
промiж пнучi рожi, а там у розлогi клiти, повнi бiлини й зiлля, де стояв
стiл продовж низьких стiн i висiли грубо рiзанi полицi на посуду.
Брат трапезник подав незагодя вечерю: рибу, вино з яблук, коржi з
кменом, лiсковi горiхи. Сiра братiя, наполовину гаптярi церковних риз та
iнтарсiятори, разом дванадцятеро людей, засiла край столiв i вдоволялася
молочною кашею, - по чотирьох на одну мису.
Тiльки один з монахiв, рвучкий як огонь, Агатангел сидiв оподалiк i
мрачно ©в свiй утлий вечiрний пай: це був iконописець пiд епiтимi ю. Вiн
забаг красити одноманiтний лик святих грою душевних зворушень, терпiнням i
усмiхами, як хоче сикiененська школа. Йому хотiлося вийти геть, на
простiр, поза догму довгих прижмурених очей i вузьких рук у вiчнiй
мертвотi, послужитися перспективою, пейзажем, чуттям, а може навiть пiти
на таку грiшну смiливiсть, щоби цей пейзаж брати просто з природи?
Мiсяць минав саме, як за цю ресь сидiв ось тут на покаяннi.
Став накрапати дробен дощ i гостi вiдчули з вдоволенням дах над головою
i свiжу страву у простодушному гуртовi. Чтець Арсенiй, кучерявий як вихор,
з очима, отiненими чорною, недiленою на перенiссю бровою, глянув звисока
на мниську братiю, (стояв на ступенях промiж вiкна), переждав хвилю, аж
стихло, а тодi постелив голосом, сповитим у свiтло, як мова арфи:
- Юноша нiкий... живий блудно, iмi великое оусердiе ко пречистiй Дiвi
Богородицi. Тому нiкогда путешествующу i гладну сущу, явися Пресвятая
Богородиця, сладку йому пищу приносяща, одначе на блюдi нечистом: и рече
ему, яждь. Он же отвiща: пища всячески приятна сть, но блюдо скверно, и
того ради не могу ясти. Рече же Дiва: сице i молитви твоя, имиже
оублажа ши мя, прiятнi суть, но серце нечисто, того ради не благоволю в
них. I от сего видiння юноша начат каятися i приятна бисть молитва его...
Чтець зупинився, вкруг стала мовчанка. Кожний мимохiть глянув вглиб
сво © iстоти, - монахи сягали мовчки до мис i ломили хлiб.
Хоч сумерк йно що нахилився, спалахнули нiби анфракс липовi скипи на
свiтичi. Приглухий брат келейник згорблений дремливо, як Семен Стилiт,
жбурляв прикороткi угарки в посуд з водою, поки в один раз iгумен не
двигнувся понад всiх та не оповiстив грiмким зовом:
- Любов Божiя i боязнь суда Його будет со всiми нами!
Знялася мовчалива суятня, тихий ляск ходакiв i братiя виходила у
хороми, вузькi, нiби переддвер'я раю, сама, як сонмище святих зi
старогрецько© iкони. ;
А Добриня вiд втоми, чи пiд вражiнням прочитаного вставав без поспiху,
- туга людини, перед якою розгорта ться звид далеких дорiг, наводила йому
на ум обиди давно розсипанi в порох, манила оплакувати якiсь калиновi
мости життя, банувати за годинами, у яких серце билося найвище, за
мiсцями, де ярився лицарський гнiв i шумiла над шеломами в сонцi
золотопера слава.
Йому хотiлося кликнути великим зовом, дарма, що посеред святих стiн
монастиря: - Гуслю, а живо!
У той раз зринув з-поза плiч хороводу могутнiй обрис ще одного
мниського гостя, що куняв досi осiбняком: Добриня захопив оком пругастий
арабський виссон, який закутував когось то так цупко, що цей здавався,
бути вiд чуба до п'ят у повiйках, як маг. Тiнь дивогляда облетiла в
ломаних лiнiях стелину i вкрила собою мовчазний хоровiд, що ступав одинцем
повз кованi дверi.
Добриня поспiшив ласим зором за отсим раменем, простертим верх голов,
пробо м, i вiтер споминiв розгойдав думки во води. Вiн з'ясував неймовiрну
рiч, що великан, прилiплений у сутолоцi до кедрово© дошки одвiрка, йому не
чужий, а рух, яким вiн стрибнув iз свiтла у тьму, - "той сам".
I Добриня подався вперед вiд нагло© постанови, - ще мить i вiн викине з
себе оце важке слово, нарештi! Але вже iгумен брав його пiд руку, вiв на
привiтне, плетивом дрiбних рож заснуте пiдсiння, звiдки видно було сад iз
завiшеним в блакитi нароженьком, говорив:
- Хочете? Поведу вас до келi© захожих, де зупинився оден знатний
свiтовий проходимець... Може придасться вам знати, що вiн всi недуги
магiчною формулою в трикутнику лiку , альхiмiю в мене розводить...
- Чи не цей з головою в полосатих веретах, як коптiйський жрець над
курильницею, або зебра, що ©© я бачив у молодости мо©й над Сал фом?
- Вiн лiкар, фiльозоф i астрольог - строго пронiс iгумен. - З воздушних
явищ судьбу пророчить, з вiдносин чисел до себе долю вiщу , демонiв на
поводах держить... З сiмома найвищими духами у царинi духа раз у рiк
пробува ...
- Звiдки ж виводиться рiд його? - ввiчливо поцiкавився Добриня й
позiхнув у наставлену долоню.
- Вiн натяка , що з Iталi© перед костром втiк, довгi роки промiж всякi,
де не , монастирi, високого ума ради кочу .. Вивчив мову Мефодiя i
Кирила, та все-таки помiтно, що чужинець.
- А може вiн просто мантiй? - розсiяно зворкотiв витязь, рад витягнути
кости на запашнiй мниськiй соломi.
З вагою, думками далеко, iгумен вiдповiв:
- Вiн хтось безконечно бiльше, во водо.
- Значить, горлорiз?
Монах замахав обома руками як в обличчi богохульства i став ще блiдiший
вiд чару власних слiв, вiд шепоту просто в ухо Добринi:
- Вiн - вiчний скиталець, от що!
- Чудасiя! У Синевiдсько забрiв?
I тут Добриня вп'ялив в iгумена сво© полинялi очi з iскрою в глибинi,
хитав чубатою головою, як з доброго жарту.
- Я й сам спершу одержимим цього захожого рахував, - з його фудульним
говором, ворожбами з пiску та когутячих пер вiн здавався не при свому умi.
Та згодом один, другий вислiв спонукав мене до уваги. Це було так,
во водо, наче я напився вина з амфори, що збереглася ще з часу Скифiв.
Завважте, що скажу: цей чоловiк не знати кiлько лiт прожив, земель
промiряв, горя й радости винiс. Все розсипом у нього, коли йде про час i
подi©, - i це так, нiби з гiрського шпилю в снiгах вiн глядить на марний
свiт унизу, байдуже йому рiчи i люди з ©х малими нудьгами... I мова у
нього з висот, нiяково вiд не©... Проте в науцi вiн олицетворений лад i
простота.
Помовчав i глядiв, як пiсля тихого дощу кра вид прояснiв ще раз перед
нiччю пiд блiдорожевий посвiт перших зiр.
- У пустинi, - продовжав з насолодою, - збирав мiд до улия душi i
самоту лiсiв пив з молоком серни... Задля це© мудрости, якому нашому брату
за протяг одного життя не доводиться бути ситим, ми його в пошанi й
держимо...
Добриня простодушно кивав головою, хоч втомився був мiркуванням бiльше
крилатим, чим у тяжкости сво©й був рад переносити. Оглядався за помiччю
собi, за Скобейком, та цей стояв ще у вiкнi трапезно© клiти на спочутливiй
розмовi з виклятим iконописцем. Час до часу долiтали Добриню слова лютих,
як ©дь, скарг, Агатангелових:
- У Вiзантi© навiть кисть художника куди свобiднiша! На власнi очi
бачив я там Менольогiон, мальований для кесарiя Василiя II, чотириста
трицять мiнiятур, самi кипучi живою кров'ю студi© з природи, - подумайте!
Я б махнув з розпуки на небо i святцiв з ©хнiми канонами краси, малював би
залюбки от хоч би дику свиню з золотою щеттю, як на нiй жене Фре©р, вiчне
сонце, на зустрiч Фре©...
Розваг Скобейка не було чути i годi було второпати, що вiн там думав
про Агатангелове горе, чи може й не думав нiчого. Впрочiм iгумен мов
нарошно понищив голос i так палкий:
- I смак же в нього, в чужинця, особливий! Велить собi у свята варити
страву зi самих нiжних городовин у сумiш з раками, сморжами i я шним
тiстом на маслянiй пiдливi. А в будень просить щораз брескву в пластинках
до меду, закроплювану вином...
Аскет зiтхнув непомiтно для себе самого i дивувався без краю:
- Над свiтом як бусьол перелiтав, це видно... Заговорить про стару
Родну, де полочуть золото Темплярiйцi, i бачиш, як вiн там на вечiрнiх
чатах в степовiй тирсi Половчина, жовтопику пiдгляда ... Дарма, що схiдний
виссон на ньому, його лице кричить, що воно: пiвнiч, що вiн iз вiкiнгiв, i
мабуть не розкрашу нiчого, коли каже, що з Акселем, пископом Люнду
приятелював, пiд престольне мiсто основний камiнь клав... Тiльки тодi як
мiг вiн рiвночасно в монастирi святого Галя бути цим, якого звали там
колись Еккегардт IV? Одно слово: маг...
Iгумен потер чоло у хвилястих борознах вiд вражiння i шепотiв
спроквола, нiби це вiн сам став у думках бузьком, що знявся понад хмари:
- Гельфт... Сi на... Кордова... - золотi льви Фрибурга...
В цiй хвилi пронизав сумерк зов iзвисока, нiби свист коса, заскоченого
бурею, яка рве птиче пiр'я з вiтром i б' наляканим спiваком об гущу
листя, в круговоротi лискавок i тьми. Свист тремтiв, рвався i падав
додолу, дарма, що сутiнки розсрiблив погiдний мiсяць i гiлля стелилося без
руху, як у казцi... Це було так, нiби чужинцева душа не находила .собi
мiсця вiд дикого неспокою.
- Iбн-Гор кiнчить день, по-свойому... Дивний вiн, справдi, а
найдивнiший, коли наслiду спiв птиць.
Iгумен вiв тепер гостя на збiчнi, високi сходи, промiж поруччя теж
оплетене п'ялуном в квiтках, рясних, як наглий дощ. Плеснув двiчi долонею
в дверi: вони нiби нерадо подалися всп'ять i ось заяснiло димне нутро
клiти, розсвiчено© широким угарком зi скапами воскових слiз. Рiвночасно з
якогось мiсця на стiнi, промiж порозвiшуванi химерно фетишi чи трофе©,
запалало назустрiч обом око в чорних i бiлих красках, з зiницею, як меч.
Впрочiм кiмната закинена була всяким несамовитим приладдям, яке
годилося хiба на це, щоби його жбурнути мiж побите череп'я, в обрив. Та
обрiзки пергамену з незбагненими математичними формулами, рiжновиде
камiння й течi з металiчним виблиском у струнких склах засвiдчували тiльки
що покиненi, незрозумiлi чи©сь зусилля...
Чужинець стояв без руху край стола, на якому валялися карти до тарока,
з обличчями святих у круглих сяйвах, - зi знаменами ©х побiд для Бога.
На вид гостей Iбн-Гор похилив голову i склав руки на грудях, без слова.
вечiрню заграву, як старе золото. Вони виглядали у попалi заходу нiби
низка медальйонiв на дверях iконостаса.
Говорено про недавну пожежу багатого Воскресенського монастиря в
Рогатинi, про незвичайного спiвака - соловiя, якого викохав для Господа
спiволюбивий перемишльський владика, згадали й бунтаря - закупа, якогось
то Дужа, що як шуляк скаче по всiй волости, невловимий...
Сiдоголовий Косьма заговорив, було, про неймовiрно тяжку хвилю для
держави, але перемишльський архи рей наче й не чув нiчого. Вiн звернувся
до сусiда лiворуч, Твердяти Остримирича, а лихо зарубленим шрамом вiд
копiя почерез вилицi: цей пiд Мозгавою обiч покiйного князя боровся,
польському Вiдновителю в допомогу - криваве пригiстне привiз.
- Оцi пiвнiчнi вiтри i частi дощi - сказав проворно, - коли муть
держатися далi, зiб'ють зерно iз збiжжя та оставлять хлiборобовi гнилу
солому.
Костко Бибельський, звiсний дерун i хитрiй, що тiльки пазив, яким духом
вi , похопився вiдповiсти, хоч не до нього вели рiч:
- У хлiбороба тогiднього ще хлiба напрятано вдовiль... Тiльки тодi, як
©деш селами з путним боярством, стрiльцями, сокольничкнами, осочниками, то
навiть такий, що ма землi на двацять косарiв у днину, стулиться, як
мушка, будьте вiн зроду-вiку на сирiм коренi сидить...
Штрикнув пальцями з хижого вдовiлля:
- А я його на допити, рiзками, вогнем...
Присутнi минули цю балачку згiрдним мовчанням. Один Абрузович, вельможа
на Плiсниську, не витерпiв:
- Справу Войславового Торопа ви вже оборудували? Той найсторожився
ображено:
- Велике дiло, - пробурмотiв у бороду. - Я його велiв замучити, я його
й заплачу!
- У Костки по селах бiднiсть вельми велика... - пiвголосом передавав
архи рею намiсник Молибожич. - Десятьох його смердiв спомага ться ледве на
двi сохи...
Тут замовк, бо отрок стояв вже над його раменем з димною мисою печенi.
За товстим куском поросятини зi сочивом боярин забув з мiсця про
чоловiколюбнi мiркування, натомiсть пояс свiй, закроплюваний срiблом,
вчинив дещо свобiднiшим.
- Плещуть, що Словит вернув, - говорив i'д сусiду Абрузович, з кучерями
до рамен, як Авессалом. - Цiкаве, що вiн там за пазухою вiд Лестька
привiз? Спокою б тепер побiльше, а цей...
Славно Кормильчич слухав сторожко обiч, але вiд себе не добавляв нi
слова. Його крилатi брови зiйшлися в одну i кинули тiнь на хижу лискавку
очей, що освiтила на мить зеленi верхiв'я i грозовитi провалля його душi.
Вiд часу, як покiйний князь прогнав одного з Кормильчичiв, що на ловах у
Плiсниську зухвало славив Iгоровичiв, чимало лихо© крови поплило через
Славнове серце...
Його увагу з черги заняла княгиня: вона явилася саме, дякувати гостям
за пошану, обiйти столи з привiтом.
Напроти Твердяти сидiв чужинець, останний iз знатних Грекiв, що пару
лiт тому попали в Галич з почотом царя-скитальця, Олексiя Комнена. Вiн
заступав на тризнi свойого владира. Знуджений Вiзантi ць слухав пiв-ухом
свойого сусiда, балакучого Саву Апостола:
- Кажуть, що наш старенький Косьма одарений духом прозрiння... Коли
сто©ть при дверях церкви, видить, з якою думкою хто входить туди. Бачить,
як за розпутниками йде ангел, плачучий вельми...
Грек позiхав крадьки, пив мiд i мрiяв дремливо про легкокрилi хiйськi
вина.
Тимчасом гомiн розмов не уймався, як журчання потока пiд листям
пiдбiлу, i час до часу вибухав з новою силою. Iнодi у хвилях перелетно©
тишини, перед iконою Спасителя на покутi трiскала золота iскра кадила, -
тодi кожний хрестився живо й вiдмовляв молитву за душi, що сьогодня
вiдлiтають на лоно Бога.
Всi ждали на першу похвалу покiйному князевi з уст галицького владики.
У якiйсь хвилi знявся шепiт, хтось плеснув у руки i довгi гриднi з
кругластими пiдвiконниками облетiла тишина. У нiй розсипалося срiбним
горохом лящання соловейка.
Всi очi звернулися туди, де архи рей Косьма випростувався над столом у
сво©й могутнiй висотi, сивий, з кучерями на схилих раменах книголюбця i
пiд чорною хустою, киненою верх мниського клобука.
Голос владики пронiсся вiтром по обледенiлих серцях, рванув всiми
корiннями чуття, лискавкою грому освiтив велику втрату, аж по ©© глибiнь,
остаточну.
- О, хто б дав у голову мою воду й очам мо©м джерело слiз! Я б плакав
день i нiч над мо©м Народом... (почав словами ремi©...)
- Бо там, де било серце на мiру велику, сьогодня смертна порожнеча. Не
заповнить ©© уже тисячоголосий лемент Галицько© землi. Не стало з смiливих
найсмiливiшого, защитника прадiдних хитарiв, витязя на займанщинах
широких, пiстуна золотоверхо© Осьмомислово© слави. Складенi навхрест руки
переможця, що гуляв орлом по пiднебессю, - на стружинах спочила горда
голова i вихровиннi думки сплять повiк.
- Яку ж вимовнiшу хвалу пронести тобi, мирро милости, Мстиславичу? Яким
жалiбним голосiнням оспiвати тебе, носителю правди, весняний громе, б'ючий
у трухлi закони? Слухай, як безутiшно ридають пристановища понижених i
сирiт!
- О ти, преобильна сило, що у користь свою забира ш нашу, вiддих у
грудях спираючу надiю! Долiта ж тебе наш голос на зелених левадах вирiю,
де ходиш з Ольгою i Володимиром, свiтилами лiтописи? Де огляда ш вiч у вiч
божих юнакiв, Бориса i Глiба?
- Хочемо аж там донести тобi обiт, що вiдумерщину твою. збережемо з
любов'ю, -обiт, який печатаемо вiрою i честю. Не буде того, щоби дозволили
ми твойому княжому колпаку покотитися з рук малих сирiт пiд ноги прохожих.
- Помагай же вам Бог, достойна громадо, обстояти слушне, iменем
великого батька повiк закрiплене право!
Трьома пальцями руки, з пiд' мом у старечiм усмiху, владика благословив
боярство.
Тiльки що опустився на сво мiсце, роздрожаний ще пережитим моментом,
забрав слово рябощокий Филип Шумавинський.
Йому вправдi передавали нетерпеливi знаки, що черга на Молибожича, но
вiн не захотiв нiчого того видiти, перечесав пальцями чуб чорний, з
виблиском, i начав голосну рiч.
Сипнув, правда, жмiнку ладану до нiг покiйника, але зараз перейшов на
бояр, давлених ним на кожнiм кроцi, на ролю ©хню славну i почесну в
подвигах цього зокрема князя удальця.
Пiдчеркнув з запишаним вдовiллям, що боярство було i буде початком i
кiнцем княжо©, - хто б це не був! - судьби, мiрилом поваги й сили, само ж
воно прята у тiнь сво© заслуги в державнiм строю, вдоволене, як це першим
у народi пристало, - старими нерушимими привiлеями.
Вiн дума , що буде речником всiх, коли пiдчеркне щиру готовiсть
боярсько© братi© пiти на руку - правлiнню. Безсумнiвно, бояри схочуть
пiддержати деякi чiльнi думки покiйника...
- Але не династiю! - пронеслося хриплим визовом наприкiнцi стола.
Знявся шум, сутолока окликiв, хтось, дишучи важко, двигнув руку як
молот i з дзвоном опустив ©© на трапезу. Когось насильно кинено на ослiн i
на руках винесено геть...
Стало прикро, обличчя палали зi сорому, замовкло слово.
Княгиня схилила голову у синiй, як ви©мок неба, заво©, зрiшенiй в
спосiб перемiточний, i вийшла живо, за нею владики.
- Хаiрете!
Цю мить пiдвiвся й Грек Iринарх. З-помiж м'яких складок скарлатного
сарiкiона вiн стелив руки у прощальнiм уклонi, та черкав повiтря кiнцями
пальцiв, причiм жмурив стрiчкою очi, якi натомив копоть свiч. Не переносив
чвари на прилюдному мiсцi.
- Зовсiм як волхв, або жiнка! - озлоблено смiявся Кмита, скуб вус,
замiтавкою.
Свiчi димували, - ©х забули вже й рiвняти.
Поки стихло, пристрастi потахли, нахилилося i'д пiвночi. Аж тодi
посипалися вокруг столiв слова справжнiх похвал з уст сво©х та захожих.
Всi вони виславлювали велич Романову, - "он же не в невiдомiй земли
владичствоваше, но в роускiй, яже вiдома i слишима сть всiми конци
земля"...
Красилися споминами його геройства, як червоною калиною, а вiтер зривав
©х з уст i вiдносив мiж простолюддя, щоб цвили вiковiчним переказом.
X. ЗАДУШНИК
"В'язали руки та сирицею
Залили очi та живицею,
Скували нiжки та скрипицею"
(з нар. пiсень)
"Що кинеш за себе, найдеш перед собою"...
Цi слова Йони печерака, що у скитаннi без кiнця й краю зачiпив об його
дворище, спонукали до призадуми Самбора, боярина на Купновичах та Ломнi.
Вiн рiшив дати одного зi сво©х непокiрних рабiв, як задушника до монастиря
св. Богородицi в Синевiдську, до нiг чудотворно© iкони.
За вбивства, пiдпали, сирiтську кривду Самбор поставив оце не марну
свiчу, але людину, цiною трьох гривен. Iз-за не©, мабуть, церков
згадуватиме його як ктитора i молитвами монахiв загородить шлях дiяволу,
злосмрадному Ефiопу...
Аж тодi задушник Дуж виявив свою вартiсть. Вiн був сiткар i ловець без
соперникiв.
Нiхто так як вiн не умiв дути в тонкi гусi кiсточки у приманку орябкам
i нiхто не плiв так тонко й рiвно перевiсiв для цих птиць. Вiн розставляв
сильця промiж гiлля кедрини й ожиновi корчi, та причiпав проти кожного
очка по ягодi калини пiрнатим смакунам на принаду. Вони злiтали живою
хмарою i повисали у петлях, сколихуючи лiсову глушу смертним лопотом
крил...
Дуж пiзнав скоро всi оленячi пiйла, проходи лосiв, стежки диких вепрiв,
гнiзда вiрлiв над урвищами. Ходив з дубовою рогатиною на медведя, не
побоявся у розпалi навiть звiрового свята, "розiгрiв", коли живина
всевладне царить над чоловiком.
Бува, - пiдходив цiле стадо оленiв: одягнувши на голову оленячi роги та
листя лопуха, вiн чiхався об луб'я ялиць у чорному десь урочищi, чимраз
ближчий стада, що вийшло до вечiрнього водопою... чимраз ближчий... а коли
оленi привикли до його виду, вбивав зубчатою стрiлою щонайгладшу звiрову.
Вiн пропадав, бува, на цiлi навiть тижнi, особливо в порi осiнного
риковища, i сходив вiдтак з карпатських островерхiв вбраний в пера готура,
хвости бiлок, крила джо©, та зiсував униз на великих зелених гiляках свою
ласу добичу, обвiшаний птаством, як бог добрих ловiв.
Зате зимою, коли вихор гуляв по бiлих просторах i збивав хмари над
монастирем, Самборiв задушник стукав у дверi келi© отця Теогноста, де
молодий, як бджола трудолюбивий монах переписував на бавовнянiм паперi
вангелi -апракос для мнисько© книгiвнi. Тут Дуж слухав iнодi, вгребаний у
кут храмини, як монахи рiшають катехетичнi питання, як воюють могутним
оружжям: словом.
В гiрських глухих западнях, у пралiсах, мигтючих срiблом прудких
жереловищ, пiд стукiт наковтачiв, дзеркiт плисок i величний шум зеленого
собора, вбогий задушник пробував того самого: говорив з птаством i
соснами. Вiн мрiяв, що перекону та веде за собою людей.
I не було для нього втiхи понад цю, коли одним ударом палицi промощував
дорогу стрiчним озерцям, замкненим мiж камiнь i дике корiння, як нарiд
рабiв у жменi насильника.
* * *
Через рiк-два, став вiн спадати на старi дороги, мiж поселян та осадчих
Самбора i все, передумане в лiсах, довiрене ялицям i вiрлам, повторював
чорним вiд злиднiв, закурiлим вiд димiв чадних хиж керворобникам до
смерти.
I сталася рiч нечувана: вони обжалували свойого боярина перед покiйним
князем, - закинули свойому власнику грабiж, лихву, убивство пiд рiзками
закупа i запроторення в раби за довг безлiчi вiльних оселян.
Виграли справу!
Нiнащо не придалася спроба очищення себе з закиду сiмома вижами й
послухами сво © добро© слави: Самбор мусiв повернути шкоду сiм'© убитого,
заплатити "за голову" i втратив право виконувати суд над сво©ми пiдданими.
Справа стала голосна з краю у край волости й потягнула за собою довгий
ланцюг других жалоб до княжих нiг.
Надер вiтер дожджу, а дождж - навальниця!
Хтось донiс невдачниковi, Самбору, хто винуватцем його сорому i
втрати. Вiн скипiв ярою люттю, а першим вiдрухом мести було вислати
довiрених людей зi стальними оковами та дорученням iгумену Самину: видати
ворохобника в замiн за найвартнiшого з Самборових рабiв.
Iгумен вiдповiв лисячим хвостом:
- Дуж вернеться, як скiнчить лови. А треба вам скорше, то йдiть пiд
угорськi ворота i возьмiть собi його!
I Дуж пiдглядав далi оленячi пiйла, травив лисiв та бив з маленько©
пращi лiсовi кури, що падали з висот на лiсову в'янь як живi пригорщi
землi.
Х. СИНЕВIДСЬКИЙ МОНАСТИР
"Ой пив би я та водицю.
Водиця не чиста:
Нападало у кирничку
Яворово листя".
(з нар. пiсень)
- Заганяй Кумчик! Лови Бровку! За ухо ©©, волоцюгу!
Мала чередарка з веретеном у руках, у довгiй, червонiй плахотцi, гей
краснолюдок, здоганяла свою неслухняну овечку, а пси у помiч ©© лаяли з
усiх сил.
Ляск бив об горбовиння, як коли вiд пожежi.
Це було полудн , коли отара вишуку тiнь, а пастухи кидають довбати
всякi забавки з дерева, розкладають огнi, ©дять хлiб, сир та п'ють
джерельну воду.
З-поза верб вихилилися ©здцi: Скобейко й Добриня та повагом, радi
погодi, минали чистi сiльськi мазанки з квiтниками проти вiкон. На першiм
стрiчнiм обiйстю якась старуха увихалася бiля зернотерки, молола
кукурудзку i золотий пил сiдав на ©© пальцях. Дiд, рум'яний, як яблуко на
Спаса, ходив по садковi обiч, помiж ули©, витягненi довгими шнурами, й
вискубував щебрець, вiд якого бджоли слiпнуть та не потрапляють в улий.
Вiн рвав лихе зiлля з корiнням, кидав у гребiнну тайстру, а за ним
втiшно пiдтанцьовувала мала, з жовтими кiсками онука i спiвала нiби комар
увечерi, тоненько:
- Днинка лiсом iде,
Пчiлок спати веде,
Пчiлки мо© -
Дрiбнi, маленькi,
Тут вам улий,
Тут вам одринка...
- Далеко до Синевiдська? - загримiв iз коня Скобейко. - В лад ли ©демо?
- У смерки поспi те! - згомонiли в один голос. - А може спочинете у
нас, а вдосвiта далi?
Нi, у них не було нi часу, нi охоти пiсля недавно пережитого роститися
дорогою. Розпитали, куди шлях гладший, напилися погожо© водицi, напо©ли
коней i за хвилю втратили з виду кмiтське дворище охайне та багате, як
добре загосподарована держава.
У якiйсь хвилi Скобейко прихилився над головою вороного й глядiв:
оружна ватага назустрiч? Купцi з возами на шляху, чи грабiжники в збро©?
Порох срiблив сосни, сонце розгорювало iскри в зеленiй iмлi, а промiж
все те чорнiла фантастичним звидом людська сутолока...
Аж коли навперейми боярам майнув многолюдний хоровiд, виявилося, що це
гуркiт кмiтських родин з хатним знаряддям, з тяжко хворими мандрував до
цiлющих болот в оселях боярина Рогати. Йшли з гомоном розмов, дехто з
побожною пiснею на устах: спереду кожного запрягу йшов один кiнь, iззаду
другий, а на дрюках усерединi зачiплено ношi, де хорими кидало з краю в
край... Так само на ношах торчала барвиста постiль, скринi й посуда.
Незагодя туман вкрив гомiнку ватагу в дорозi, а перед ©здцями
простерлися шафiровi обриси далини. Ще трохи i скiльськi гори вгорнули
©здцiв у сутiнь i росу.
Тут вказав ©м дорогу прохожий богомолець, там мiняйло з гребенями iз
мамутово© кости, або пастух, майже нагий, що заганяв i'д кошарi свою
худiбку, - раз перестрiв ©х навiть монах на маленькiй латастiй конинi, що
©хав до Галича з письмами iгумена галицькому митрополиту.
Той розповiв, що в монастирi все гаразд, а Дуж, про якого питають, саме
зiйшов з гiр з убитою здобиччю. Кажуть, жубра поклав на диких помiрках, на
Кривiм полi...
Рушили з мiсця, - весело, бо на вирубi край дороги заперлилися, як
бiсер, хто зна з яких джерел, самi зеленi промiж папороть гiрськi
водотоки. Де вода, там життя, монастир мабуть близько!
I справдi, у прозорiм вечiрнiм повiтр'ю рисувалася чiтко сильвета
масивно© будiвлi, пiдперта широкими виступнями проти часу i стихi©,
огорожена глибокими ровами й валом, як ялося крiпости.
Сутенiло, коли пiд'©хали пiд зводженi мниськi ворота. На голос дзвона
глянуло з бiчного вiконця гладке лице послушника з волоссям до рамен, у
свiтлих дрiбушках. Жв'якнули ключi за поясом у брата воротара, що принiс
зi собою пах шавлi© та оделяну, - вiн присушував зiлля для потреб
монастиря.
Вскорi явився iгумен, отець Самон, ще молодий монах з глибоко впалими
очима аскета. Вiн знав Добриню з його ловецьких набiгiв на доохрестнi бори
i на свiй здержаний лад зрадiв гостям iз столицi. Новини мандрували в той
час пиняво крiзь дебри та гуляйполя...
Iгумен вiв гостей мниською оселею, немного лiпшою вiд селянських осель,
критою соломою, з кошарами, гумном та житницею.
Одна церков вражала око, нiби заклята в камiнь думка про рiчи вiчнi.
Дверi з мiдi горiли здалеку невгасимим черленим посвiтом, от як щит,
справлений проти ворога.
Вiчне свiтло сяло перед ликом святих, мiж якими царила Вона в
смугнастiй заво© та багрянiй хустi на бiлiм рубаттю, з дитинкою, легко
притуленою до обличчя, Синевiдська Богородиця.
Iгумен повiв гостей у мниське житло, з соняшним годинником зовнi,
промiж пнучi рожi, а там у розлогi клiти, повнi бiлини й зiлля, де стояв
стiл продовж низьких стiн i висiли грубо рiзанi полицi на посуду.
Брат трапезник подав незагодя вечерю: рибу, вино з яблук, коржi з
кменом, лiсковi горiхи. Сiра братiя, наполовину гаптярi церковних риз та
iнтарсiятори, разом дванадцятеро людей, засiла край столiв i вдоволялася
молочною кашею, - по чотирьох на одну мису.
Тiльки один з монахiв, рвучкий як огонь, Агатангел сидiв оподалiк i
мрачно ©в свiй утлий вечiрний пай: це був iконописець пiд епiтимi ю. Вiн
забаг красити одноманiтний лик святих грою душевних зворушень, терпiнням i
усмiхами, як хоче сикiененська школа. Йому хотiлося вийти геть, на
простiр, поза догму довгих прижмурених очей i вузьких рук у вiчнiй
мертвотi, послужитися перспективою, пейзажем, чуттям, а може навiть пiти
на таку грiшну смiливiсть, щоби цей пейзаж брати просто з природи?
Мiсяць минав саме, як за цю ресь сидiв ось тут на покаяннi.
Став накрапати дробен дощ i гостi вiдчули з вдоволенням дах над головою
i свiжу страву у простодушному гуртовi. Чтець Арсенiй, кучерявий як вихор,
з очима, отiненими чорною, недiленою на перенiссю бровою, глянув звисока
на мниську братiю, (стояв на ступенях промiж вiкна), переждав хвилю, аж
стихло, а тодi постелив голосом, сповитим у свiтло, як мова арфи:
- Юноша нiкий... живий блудно, iмi великое оусердiе ко пречистiй Дiвi
Богородицi. Тому нiкогда путешествующу i гладну сущу, явися Пресвятая
Богородиця, сладку йому пищу приносяща, одначе на блюдi нечистом: и рече
ему, яждь. Он же отвiща: пища всячески приятна сть, но блюдо скверно, и
того ради не могу ясти. Рече же Дiва: сице i молитви твоя, имиже
оублажа ши мя, прiятнi суть, но серце нечисто, того ради не благоволю в
них. I от сего видiння юноша начат каятися i приятна бисть молитва его...
Чтець зупинився, вкруг стала мовчанка. Кожний мимохiть глянув вглиб
сво © iстоти, - монахи сягали мовчки до мис i ломили хлiб.
Хоч сумерк йно що нахилився, спалахнули нiби анфракс липовi скипи на
свiтичi. Приглухий брат келейник згорблений дремливо, як Семен Стилiт,
жбурляв прикороткi угарки в посуд з водою, поки в один раз iгумен не
двигнувся понад всiх та не оповiстив грiмким зовом:
- Любов Божiя i боязнь суда Його будет со всiми нами!
Знялася мовчалива суятня, тихий ляск ходакiв i братiя виходила у
хороми, вузькi, нiби переддвер'я раю, сама, як сонмище святих зi
старогрецько© iкони. ;
А Добриня вiд втоми, чи пiд вражiнням прочитаного вставав без поспiху,
- туга людини, перед якою розгорта ться звид далеких дорiг, наводила йому
на ум обиди давно розсипанi в порох, манила оплакувати якiсь калиновi
мости життя, банувати за годинами, у яких серце билося найвище, за
мiсцями, де ярився лицарський гнiв i шумiла над шеломами в сонцi
золотопера слава.
Йому хотiлося кликнути великим зовом, дарма, що посеред святих стiн
монастиря: - Гуслю, а живо!
У той раз зринув з-поза плiч хороводу могутнiй обрис ще одного
мниського гостя, що куняв досi осiбняком: Добриня захопив оком пругастий
арабський виссон, який закутував когось то так цупко, що цей здавався,
бути вiд чуба до п'ят у повiйках, як маг. Тiнь дивогляда облетiла в
ломаних лiнiях стелину i вкрила собою мовчазний хоровiд, що ступав одинцем
повз кованi дверi.
Добриня поспiшив ласим зором за отсим раменем, простертим верх голов,
пробо м, i вiтер споминiв розгойдав думки во води. Вiн з'ясував неймовiрну
рiч, що великан, прилiплений у сутолоцi до кедрово© дошки одвiрка, йому не
чужий, а рух, яким вiн стрибнув iз свiтла у тьму, - "той сам".
I Добриня подався вперед вiд нагло© постанови, - ще мить i вiн викине з
себе оце важке слово, нарештi! Але вже iгумен брав його пiд руку, вiв на
привiтне, плетивом дрiбних рож заснуте пiдсiння, звiдки видно було сад iз
завiшеним в блакитi нароженьком, говорив:
- Хочете? Поведу вас до келi© захожих, де зупинився оден знатний
свiтовий проходимець... Може придасться вам знати, що вiн всi недуги
магiчною формулою в трикутнику лiку , альхiмiю в мене розводить...
- Чи не цей з головою в полосатих веретах, як коптiйський жрець над
курильницею, або зебра, що ©© я бачив у молодости мо©й над Сал фом?
- Вiн лiкар, фiльозоф i астрольог - строго пронiс iгумен. - З воздушних
явищ судьбу пророчить, з вiдносин чисел до себе долю вiщу , демонiв на
поводах держить... З сiмома найвищими духами у царинi духа раз у рiк
пробува ...
- Звiдки ж виводиться рiд його? - ввiчливо поцiкавився Добриня й
позiхнув у наставлену долоню.
- Вiн натяка , що з Iталi© перед костром втiк, довгi роки промiж всякi,
де не , монастирi, високого ума ради кочу .. Вивчив мову Мефодiя i
Кирила, та все-таки помiтно, що чужинець.
- А може вiн просто мантiй? - розсiяно зворкотiв витязь, рад витягнути
кости на запашнiй мниськiй соломi.
З вагою, думками далеко, iгумен вiдповiв:
- Вiн хтось безконечно бiльше, во водо.
- Значить, горлорiз?
Монах замахав обома руками як в обличчi богохульства i став ще блiдiший
вiд чару власних слiв, вiд шепоту просто в ухо Добринi:
- Вiн - вiчний скиталець, от що!
- Чудасiя! У Синевiдсько забрiв?
I тут Добриня вп'ялив в iгумена сво© полинялi очi з iскрою в глибинi,
хитав чубатою головою, як з доброго жарту.
- Я й сам спершу одержимим цього захожого рахував, - з його фудульним
говором, ворожбами з пiску та когутячих пер вiн здавався не при свому умi.
Та згодом один, другий вислiв спонукав мене до уваги. Це було так,
во водо, наче я напився вина з амфори, що збереглася ще з часу Скифiв.
Завважте, що скажу: цей чоловiк не знати кiлько лiт прожив, земель
промiряв, горя й радости винiс. Все розсипом у нього, коли йде про час i
подi©, - i це так, нiби з гiрського шпилю в снiгах вiн глядить на марний
свiт унизу, байдуже йому рiчи i люди з ©х малими нудьгами... I мова у
нього з висот, нiяково вiд не©... Проте в науцi вiн олицетворений лад i
простота.
Помовчав i глядiв, як пiсля тихого дощу кра вид прояснiв ще раз перед
нiччю пiд блiдорожевий посвiт перших зiр.
- У пустинi, - продовжав з насолодою, - збирав мiд до улия душi i
самоту лiсiв пив з молоком серни... Задля це© мудрости, якому нашому брату
за протяг одного життя не доводиться бути ситим, ми його в пошанi й
держимо...
Добриня простодушно кивав головою, хоч втомився був мiркуванням бiльше
крилатим, чим у тяжкости сво©й був рад переносити. Оглядався за помiччю
собi, за Скобейком, та цей стояв ще у вiкнi трапезно© клiти на спочутливiй
розмовi з виклятим iконописцем. Час до часу долiтали Добриню слова лютих,
як ©дь, скарг, Агатангелових:
- У Вiзантi© навiть кисть художника куди свобiднiша! На власнi очi
бачив я там Менольогiон, мальований для кесарiя Василiя II, чотириста
трицять мiнiятур, самi кипучi живою кров'ю студi© з природи, - подумайте!
Я б махнув з розпуки на небо i святцiв з ©хнiми канонами краси, малював би
залюбки от хоч би дику свиню з золотою щеттю, як на нiй жене Фре©р, вiчне
сонце, на зустрiч Фре©...
Розваг Скобейка не було чути i годi було второпати, що вiн там думав
про Агатангелове горе, чи може й не думав нiчого. Впрочiм iгумен мов
нарошно понищив голос i так палкий:
- I смак же в нього, в чужинця, особливий! Велить собi у свята варити
страву зi самих нiжних городовин у сумiш з раками, сморжами i я шним
тiстом на маслянiй пiдливi. А в будень просить щораз брескву в пластинках
до меду, закроплювану вином...
Аскет зiтхнув непомiтно для себе самого i дивувався без краю:
- Над свiтом як бусьол перелiтав, це видно... Заговорить про стару
Родну, де полочуть золото Темплярiйцi, i бачиш, як вiн там на вечiрнiх
чатах в степовiй тирсi Половчина, жовтопику пiдгляда ... Дарма, що схiдний
виссон на ньому, його лице кричить, що воно: пiвнiч, що вiн iз вiкiнгiв, i
мабуть не розкрашу нiчого, коли каже, що з Акселем, пископом Люнду
приятелював, пiд престольне мiсто основний камiнь клав... Тiльки тодi як
мiг вiн рiвночасно в монастирi святого Галя бути цим, якого звали там
колись Еккегардт IV? Одно слово: маг...
Iгумен потер чоло у хвилястих борознах вiд вражiння i шепотiв
спроквола, нiби це вiн сам став у думках бузьком, що знявся понад хмари:
- Гельфт... Сi на... Кордова... - золотi льви Фрибурга...
В цiй хвилi пронизав сумерк зов iзвисока, нiби свист коса, заскоченого
бурею, яка рве птиче пiр'я з вiтром i б' наляканим спiваком об гущу
листя, в круговоротi лискавок i тьми. Свист тремтiв, рвався i падав
додолу, дарма, що сутiнки розсрiблив погiдний мiсяць i гiлля стелилося без
руху, як у казцi... Це було так, нiби чужинцева душа не находила .собi
мiсця вiд дикого неспокою.
- Iбн-Гор кiнчить день, по-свойому... Дивний вiн, справдi, а
найдивнiший, коли наслiду спiв птиць.
Iгумен вiв тепер гостя на збiчнi, високi сходи, промiж поруччя теж
оплетене п'ялуном в квiтках, рясних, як наглий дощ. Плеснув двiчi долонею
в дверi: вони нiби нерадо подалися всп'ять i ось заяснiло димне нутро
клiти, розсвiчено© широким угарком зi скапами воскових слiз. Рiвночасно з
якогось мiсця на стiнi, промiж порозвiшуванi химерно фетишi чи трофе©,
запалало назустрiч обом око в чорних i бiлих красках, з зiницею, як меч.
Впрочiм кiмната закинена була всяким несамовитим приладдям, яке
годилося хiба на це, щоби його жбурнути мiж побите череп'я, в обрив. Та
обрiзки пергамену з незбагненими математичними формулами, рiжновиде
камiння й течi з металiчним виблиском у струнких склах засвiдчували тiльки
що покиненi, незрозумiлi чи©сь зусилля...
Чужинець стояв без руху край стола, на якому валялися карти до тарока,
з обличчями святих у круглих сяйвах, - зi знаменами ©х побiд для Бога.
На вид гостей Iбн-Гор похилив голову i склав руки на грудях, без слова.