Страница:
опередь не©, вiв.
У цей раз небо поблiдло злегка вiд пливучого за хмарами мiсяця й
занавiса тьми розхилилася нiби тихi дверi. Бiлий посвiт упав на
верховiття. Старi ули©, витягненi в три шнури попiд галуззя, замаяли
хилими острiшками, помiж них побiг мiсячний промiнь, от як стрiчка пущена
мiж пальцi.
- Тут... - заговорив пiстун.
Вiн з силою вiдпер якусь ржаву засуву, - вузькi, однокрилi ворiтця в
залiзi з вагою подалися вперiд. Потрiйний перстень валiв, на©жених
високими, грiзними смугами, зарисувався, як хребет дракона серед скоку.
Нiчний запах далечини вдарив у Аклана, як наглий дурман, той самий, що
пiд плавбу кочуючих хмар гойдав колись його дике серце на степах Поросся.
Оп'янiв доразу, затужив, будьте пiд лемент сопiлки:
- О зорi бiлi, черленобокi! Стада гойнi, окрасо мандрiвок! Роде,
розмаю, лiсе сонних веж! О ночi, якою дише Чолпан, зоря поранна!
Душа бродника окликалася ще на далекий плач споминiв, тугу по
доньцi-красунi, коли тихий призов iзгори, шорох осиписка й дво дiточих
рук простертих до нього з владним довiр'ям, вернули його дiйсности.
Провергся раб.
Тимчасом вал вкритий колючими травами й свербивусом двигнувся перед
ними ще раз i ще раз. Важкими стопами, проте чулими до болю на кожну
вижолобину, заслуханi у тишу ще виразнiшу крiзь дзвiнкий крик серць,
збiгцi сходили по вiдшибi наскоси. Настирливе плетиво бур'яну, нiби
широкий невiд, колихався пiд ними, - засiдки накопиченого камiння будували
химерний лябiринт, пастки нор, де як котячi очi ча©лася жовта грузь,
навiвали байдужнiсть на все в свiтi.
В однiй з хвиль княгиня пригадала, що ретязки вiд клади з воском, вiд
скринь з полотнами лежать у кошику з шитвом у дiточiй одринi, - не зараз
вiднайде ©х там, кому треба... Непокiй, як мрачний вихор, облетiв ©© серце
ще завивнiше, коли згадала старуху Нонну, напiвслiпу гладильницю церковних
стихарiв, устами яко© вона молилася, коли у само© серце було порожн .
Треба було оставити ©й жменю срiбла, дати сувiй рядна на рубаття, шубку
хоч яку проти зими... З глибини болю, неледве матерiяльного, виринув iще
перед княгинею величний лоб пса, смугнастий от як лик тигра, строгi очi в
янтарних блисках, у сяйвi вiдданости до смерти...
Кого з черги обдару вiн сво©м очарованням людиною, цей i вiтхненний
друг покiйника, радiсна тiнь дiтей? Кого?
Здавалося, йшли так всю нiч i було дивно, що рання зоря ще не сходила.
Самота розкинулася тепер на всю ширину ночi. Хижа проскурницi Чайки,
наряджена мiсяцем, спала пiд крилами рясних груш. Об ворiтця оперлася, аж
лягла на нiй грудьми, мов серед глухого ридання дiвчина у чiльцi, -
косонька розтрiпалася...
Нi, - це тiлько купка огняних мальв, збитих онодi бурею, клонилася на
тин пiд вогкий легiт ночi, колихала корони в срiблi...
Обiйшли хату здалека, прямували в дремливi тiни вуличок, углиб старого
мiста. Крислатi житла купцiв, оглухлi пiд зеленню, спали найкрiпшим сном,
- без снiв. Недавно здвигнений, бiлий як облак Iлi©нський собор виплив
проти них прекрасними свiтлими сходами, нiби дорога в небо. Мiдяна брама
сяяла сонним плесом, на кольоровiй стяжцi шиби сивий кiнь рвав iз копита в
казочний свiт, а ©здець, вигнутий в скоку, як ялиця за вихром, пер його
боки срiбними залiзцями. По склi блукав самiтний промiнь, - освiтить,
бува, на хвилю шовковий жмут гриви, в уплiтках, - руку в залiзi з копi м,
гранчасту бороду воя й спочине... Знову майне уверх, запалить кичку бiлих
пер на шеломi, зрум'янить тепло вiстр копiя й згасне...
Пробiгли мимо, видовженi тiнями аж ген, на Воскресенську нивку, за
старомниський сад...
А там Птичий торг виметений охайно, от як тiк пiд недiлю, торчав
iздалеку туманними видивами спертих у козли столiв та ослонiв, щей
вивернених горi дном великих кошiв iз верболоза. Станичка мiйського
провiрника мiр i ваг заперта наглухо, присiла насерединi, нiби хатка на
курячiй нiжцi, що от-от закрутиться довкола себе.
Мелькнув круглий, як вежа, захист стольного правника, що пильнував
висоти цiн, ходив iз княжою хартi ю, клав око на всi мiри й ваги, ще й
контрибуцiями карав чужоземного купця, який торгував без дозволу...
Як привиди, увеличен! нiччю, чорнiли спуди, звiси, ставила...
Ще двi-три улички призадуманi над собою останком полохливо© мрi© i
стiна градна, як чорний хитар мiж затишною безпекою життя i невгомонними
вiтрами далини, винирнула перед збiгцями, спинила доразу.
З лисячою бистротою Половчин посунувся здовж муру, зашарудiв долонею по
камiнню, а тодi схилився i полiз зi сво©м тягарем у дiру градну, пiдмиту
дощами, вишарпану кигтями купи вiтрiв i нiби оставлену ру©нi. Тепер кинув
кудись перед себе дошку, добуту з могилки хворосту обiч, важко дишучи,
десь там краями закрiпив ©© та опинився по тiм боцi рова, на прикрiй
горбовинi, лицем у лице з розгойданою пусткою ночi.
Вийшли на биту дорогу, як у похмiллю. Прямували на пiвнiч. Два
велетенськi ясенi стояли серед пiль пiдгороддя, намiчували шлях у голубiй
тьмi.
- Хтось креше вогонь, - заговорив Аклан.
Iскра одна i друга зачеркнула коротку лiнiю, згасла. Перед княгинею
стояв патер Рафа©л, спертий об кований вiз. На ременi вкруг пояса чорнiв
здалий меч. Конi порскотiли.
- Крайний час, пробiг! - вистогнав монах розтрясений, гей трепета. -
Дiждемо так свiтанку.
Але княгиня з рiзьбленою церковцею на руцi i сонним хлопчиком бiля
колiн, смертельно блiда, готова була вертати. Стопи ©© горiли, зiр
засувався райдужним куривом нiби вiд отрути. Куди це вона вибира ться
проти ноченьки сумненько©? Слiдом крови? Вклонитися порогам, звiдки
грянула тисяча булатних у груди князя - грiзно© мови? Прибитися до чужого
стола й не знати собi там мiсця? Замiсть кiлькох десяткiв сильних ворогiв
мати ©х круг себе без числа?
- Стiй! - крикнула гостро до Половчина, який хотiв покласти спляче
хлоп'я на м'яких шкiрах унутрi воза. - Не кортить мене на цей хлiб,
Аклане! - вибухнула сердито у пристраснiм знеохоченню i болю. - Вертаймо!
Певнiсть, що через яку годину могла б покласти дiти у тихiй одринi з
тим кущем бiло© кашки перед вiкнами, а ранком видати пряжу служебкам i
сiсти за золотою гладдю питрахиля для Iлi©нського собора, видалася ©й
чарiвно простим виходом iз фантастичного пережиття.
- Що ж? - глупо пробормотiв посiрiлий монах, не годен одолiти жаху.
Вiн зовсiм охляв вiд це© несподiванки, хоч кожна жила палала у ньому,
як огонь пiд суховiй. Хижа утома затискувала i розправляла його тремкi
пальцi в суках, як дерево. У горлi застряг високий спазм, серце сурмило
тривогу. Ще трохи й лакома щока стане лiтати, як у дикого кота на вид
розгойдано© на гильцi тетери.
- Ось i край виправi, - сказав iз ненавистю. - Зда ться, алярм у
городищи.
I справдi: з вежi удруге вже вилетiв протяжний свист, окружив приспане
старе мiсто i як камiнь з пращi впав збiгцям до нiг.
- Ось як вигляда день, побитий зловiсним дожиданням! Ось як сон,
затро ний муками непокою зi скритовбiйцею за дверми! - подумала останком
сил.
- Друга обмiна! - крикнув, нюхаючи повiтря Аклан.
Поривчастим рухом княгиня увiйшла на ступiнь, скочила пiд полотняну
укриву воза й заняла мiсце. й квапно подали дiти..:
Поцiлувала ©х з чуттям, - для них, для них вона готова на герць з
долею!
Сталося...
Аклан усiв миттю на передi побiч монаха i дрожучи у собi вiд солодко©
знемоги витав далеч одноманiтною пiснею чужо© душi:
- Роде, розмаю, лiсе сонних веж! О ночi, якою дише Чолгiан, зоря
поранна!
Конi пiшли як змi©, учвал.
XXVI. ЧАЙКА
"Чого стала моя доненька?
Чи попалась у неволеньку?
Чи хмiль, дочко, чи хмелиночка,
Маленькая та дитиночка?"
(з нар. пiсень)
Похилена над дiжею, жовтою, як вiск, у бiлiй платинцi завузленiй над
карком. Чайка сiяла муку на розчину i роздумувала, як то там матерi тепер
на нових мiсцях?
Вiстовський пекар, з яким вона зв'язала нещодавно свою судьбу, заробляв
добре, а лiто - жниво для крамарiв. От вони ©здять певно удво промiж села
з повним вiзком печеного, солодкого i солоного краму, - коржiв,
завиванцiв, медяних серць, ще й рiжкатих баранчикiв iз овечого сиру, а за
ними юрба дiтей, дiвчат...
Який пiдвечiр у росах! Над деревами попал неправдоподiбний... Хтось
нiби окликнув ©© iмя промiж сад? У далекому голосi яка спрага! Серце Чайки
усе напоготовi дзбаночок води подати, та пробiг! Спомин у кучерах i
богацьких оксамитах, Байдук?
Нi, - тишина.
Як дивно! Життя здавалося вовчим долом, а ось розгорнулася в один раз
стежка на простiр, дорога бита, як стрiла! Новенька дiжа на трох нiжках,
накрита ряденцем, де трiскають пахливi дувки, це той хiд у свiт, це будуче
з веселими бровами! Всi церкви й монастирi братимуть просфору вiд не©, як
брали довгi роки вiд ©© матери... Придбала величавий кiш, скатертину з
пiтрицького полотна, - до того здумала новi коржi, дивнi смаком, за якими
питають уже скрiзь... Гладко зачесанiй, з косами високо над чолом, у цьому
доброму уборi, - з давнини, хiба ж ©© доведеться стрiчати що друге мiж
людьми, як усмiх i прихилля?
Коли б тiлько не ця пустка довкола, де, зда ться, шепоче одно
дрiбнесеньке серце, хоч дзвонить тiлько ©© власне! Як радiсно була б
дiлила свiй хлiб з найближчою iстотою, що ©© дев'ять день тому винесено на
рушниках, - геть! Для чого ж не ждало обновлено© долi, та обсипалося з
рожаним квiтом ураз?
Цить... Шелеснуло... Блука ...
Душка ходить по стебелечках, що розкиненi бiля рiвно вимащених
челюстий, хова ться у сирий вiник, скрипить промiж рiзки... Торкнула на
ослонi черепок - тарахкальце, - вже пiд стелею, аж легiт вдарив об Чайчинi
вi©. Промiж зiлля на покутi блимнула як бiль: на головцi шапочка вишита
коциком та роз мальована сухозолотом... Або ж мама забула дати грошик у
пазушку, якщо трафиться скрута, - там? Не встромила ж голки в рукавець, а
крашанки хiба не поклала край правого ушка?
Чого шука , - чого?
Розвела малi руки й наслухувала, коли у вiдповiдь залунав тихий плач
десь iз вершка дерева, що нахилило одну вiтку у саме вiкно. Через хвилину
бiла кулька сховзнулася промiж листя вниз i сiла, отрясаючи дрож... Це
було котя, як дiвчинка у бiлiй сорочечцi з чорними закруцьками побiля
вушок, нiби тими малими кiсками, звиненими цупко в кружальця.
То Чайка здавила рукою роздзвонене серце, пiдiйшла навшпиньках,
обходом, i закинула рам'яна тепле тiльце, на бiлу шубку, що з муркотом
присiла на пiдвiконнику. Укрила в обiймах живину, наткнулася на вутлi
реберця, доглянула язву на однiй лапцi...
- А ти ж маленьке, а ти ж... нiчи ... потручуване людськими ногами!
Ти... ти мо дитя... в котячiй шубцi!
О, приблукана утiхо! Дев'ять день сьогодня, як вснуло маленьке навiк i
завтра вже не мало б права до хати i до колиски, а ось душка не забажала у
вирiй, i глянь! У котиковi муркотить, у безбатьченку...
- А ти ж маленьке, а ти ж... нiчи ! Мо дитятко в котячiй шубцi!
I побiгла, як бiль поблiдла вiд вражiння шукати мисочку з квiткою,
загрiти молоко, коли висока тiнь майнула на стiнi промiж сумерк, червоний
пiд новий вiтер, молодий.
А стежкою, садом, хтось то ставав, то йшов... Квапився без оспiху,
винуватець...
Згодом поклав руку на засувi дверей i довго припочивав, нiбиi на ньому
оперлися не пальцi, а чи сь знеможене серце.
Мабуть пошпотнувся об розбитий "за всi голови" похоронний глек бiля
порога, що лежатиме там ще до сього днiшно© ночi? Доглянув у вiкнах
жалiбний, дев'ятиденний перевiс, взiрчату крайку з-над колиски?
- Чайко, забудь!
- Я забула.
- I прости.
- Не прощу.
Мужчина в оксамитах не переступав порога, опирав чоло об одвiрок i
дихав важко... Оповiдав, як ©© звид з ямочками на щоках, довгими брiвми i
жмутом волосся, що сипко гойдалося понад тi брови, не да душi його
спокою...
Й рам'я, оперте об його плече, поклало б знову дiйсну цiну стремлiнню,
а так, нiкому не ма дiла до Байдукових невдач i насолод, до самоти, як
©дь, понад все...
Iз пiтьми брiв очi золотаря жеврiли, як згар, боялися поразки:
- Ненавидиш мене?
Мовчання.
- Подумай хоча б про себе... На чи© руки останешся, скажи?
Повернула погляд там, звiдки йшов теплий шепiт тiста пiд ряденцем, i
пiднесла проти Байдукового обличчя вузькi руки, долонями уверх.
- Але - з ким?
Велика, як блиск сльоза розтопилася у наглiй повазi уст:
- Ось...
I на радощах вказала котя, що лягло продовж ©© раменi, як дiвчинка у
бiлiй сорочечцi, з тими кiсками побiля ушок, звиненими там цупко з
кружальця.
- Чайко, свiте мiй!
Все ще у пiвсмiховi, вiд якого теплився гордо оксамит ©© очей, вона
доторкнула засува дверей, - i дуже полегки, звисока, опустила перед
влiзливцем цей засув - на все.
Йшов солодкий пах, мука була сухесенька.
XXVII. СВIТЛО У ТЬМI
"Пустiте нас, пустiте, бо нас слотонька б'
Бо нас слотонька б' , сукенка на нас гни ... "
(з нар. пiсень)
Стало зимно як на досвiтi, сiк дощ. Конi йшли в такiй чорнявi, що раз у
раз зачiпали укривою воза об лiс край шляху, настовбурчений вогкими,
лапастими гиляками, як раменами лiсових примар. Вони простягалися, щоби
налякати, заставити серце битися високо i пустити його з-помiж пальцiв без
шкоди.
Княгиня не зажмурила ока, - вона молилася. Аклан щораз падав у снi на
монахове плече, тодi ж нагло вiдскакував i хропiв далi.
О, як дошкулювала вага рiшення, як томили сумнiви!
Княгиня почувала себе так в'яло, що коли б не тьма, серед яко© конi
йшли без поспiху, вона була б задержалася де-небудь пiд дахом, у спокою,
щоби ще раз провiрити стiйнiсть сво © постанови.
Та нiде не мро©ло житло, дощ сiк, буковинка насмiшливо била об укриву,
тьма ви©дала очi. А колеса гомонiли упротяж, понагляли щораз:
- Вперед, вперед!
хали так довгi години, аж у якийсь раз промiж двi голови оперед не©,
що вагувалися з втомою, розгорiвся червоний облак з неоднаковим
насиченням: вiн не вiдпливав нiкуди i тривав на однiй висотi промiж двох
фiгур, - утло© ченця i розлого© Половчина.
Пожежа? Полум'я не гнало вгору, проте облак став згодом iще червонiший.
Вiдбилися будьте набiк, грань сховалася за горбовинням, зате на сходi
блимнула бiла стрiчка, - досвiт. Шлях пiшов лiворуч i було дивно глядiти,
як десь там посеред приспаних нив жеврi свiтло, рум'яне й безпечне, так
недалеке, аж палають вiд ньогоз настороженi уха коней.
Княгиня торкнула плече Аклана, - спав.
А конi прали дорогу з веселим стукотом колiс, - так донго, поки не
принеслися перед кмiтську хатку на черездорожжi, хатку з отвертими сiньми,
вимащеними глиною, звiдки видно було, як там кметиха у синiй димцi,
дробинками, саджала хлiб у челюсти та безпечила його затулою, для склицi.
На купках гранi обiч перкотiла варянка у сивих глеках, струнких, як чутри.
Княгиня вдруге поклала пальцi на Акланове плече й сама з пiльгою встала
на весь рiст. А Половчин якраз прокинувся вiд безруху, вiд наглого постою
i рiзко скочив на мурiг.
Пiд листатою липкою чийсь коник, як гавран, бойко дробив нiжками...
Аклан розглядав хижу, бiлу, з голубим придолом. Тепер, коли вже вибрано
грань, посаджено хлiби, стало сiро, а хата в зеленi ледве помiтна.
Старший князько пустився i'д хатi побiч Аклана, сама ж княгиня кутала
немовля в рубець сво © лудини, це вiд стужi, а скриньку свою з
дорогоцiнностями, у згортках, - це вiд людських очей.
Монах, що воював Сараценiв, плiвся осторонь з облесним осмiхом, нiтрохи
не радий посто вi, хоча сам тремтiв унутрi вiд сирого лiсового паху, вiд
дощу...
Поки напоювали дiтей теплим молоком, чернець придбав вигiдне мiсце
проти печi, пару разiв iще стрiпнув iз себе нiчну дрож, боровся хвилину з
мусом не в пору, а далi склонив обличчя з перконосим профiлем на обi руки,
простертi верх стола, i вснув, гей ботюк, доразу.
Молода кметиха слухала слiв княгинi, оправдувалася: одна клiть,
гостинна i то якийсь чужинецький духовник кочу в нiй звечора, i'д Галичу,
править, тече... Он його коник, смолюх, як вiн сам!
Розвела руками, пiшла.
- Гляну я, у якiм порядку нашi гнiдi, випряжу, досиплю сiнця сердешним,
- турбувався Аклан, що жив кiньми вiд колиски, коли колискою можна назвати
плетений ворох, щось у родi сiти на рибку, в якiм носила його на плечах
його косоока мама, пелеханя.
- Заспокiйтеся, Аклане! - зупинила його княгиня. - Конi мають що треба,
припочиньте самi!
В цей момент дверi обiч створилися: молодий ще духовник з переломленим
хребтом носа, зоркими очима й бородою, як галка, в пояс, станув на порозi.
На його грудях жеврiв роззолочений хрест, - перiзка, вiдшита шовковою
гладдю, виноградом, високо опоясувала бедра.
Стояв i слухав.
Де це вiн чув уже цей голос, такий самий м'який та владний? Коли
прошибла його насталений слух та сама висока нотка жiночого слова?
- Заспокiйтеся... - повторив мимохiть оклик незвiсно© мандрiвницi, у
розшуцi за згубленим епiзодом.
- Знатна радо!... - прошепотiла вiрна пам'ять.
З'©зд у Сяноцi, так! I вiн на зборах, язиковiд!
Чужинець переслонив очi вiд несподiванки та глядiв промiж пальцi на
монаха у чужинецькiй рясi, Цистерсiянина чи Темплярiйця, побитого сном, як
стебелинка градовим куривом, - на дiтей гладких, гiдно вдягнених, одно в
раменах косоокого пiстуна, - врештi на молоду маму в голубiй вдовичiй
заво© пiд бур настим окрилом, дорожним...
- Одрина свобiдна... - сказав вiчливо. - Хiснуйте!
Не витерпiв:
- Можна вам стати чим-небудь у допомогу? Скажiть, пробiг... Впрочiм, я
майже певен, - ви Романова княгиня?
Голова в заво© похилилася легко, засвiдчила правду, уста були
здержанiшi, не виронила слова.
- А в мене, великий Боже! - грамота до вас вiд мойого короля,
боголюбивого Андрiя. Я супроводив його, бачите, у квапнiй дорозi на
Барду©в i Телич, верхiв'ями Теплi, Вислокою й Вислоком, а там ми й
розлучилися, вiн на Волинь, а я з оцею грамотою у Галич, до вас.
Полiз за пазуху шукати, але рам'я чогось зупинилося опiвдороги:
- У вас, милостива княгине, нема нiчого, - (вiн очевидячки мнявся) -
чим закрiпили б ви сво право на оцю високоважну грамоту? Вiдповiдаю сво ю
особою.
У рум'янцi несподiванки, у якiй прочула радiснi дверi з круговороту
тривог, княгиня сягнула по п'ятибанну кедрову церковцю з клейнотами i
добула дiядем княгинь: це були нанизанi на дротики золотi гранчастi
таблички з обликом ангелiв i Христа у водах Йордану.
О, як солодко лелiв червоний камiнь у срiблi! Як достойно горiли краски
у жженiй емалi© вкруг чiльця!
Язиковiд iз Хуст сказав у побожнiм схвилюванню:
- Йду, як бачите, на блиск анфраксу i находжу його! Свiт рубiнiв внi
риз сiя ...
Чернець iз Польщi згомонiв щось там крiзь сон, проте захропiв знову.
- Хто цей? - поспитав цiкаво посол Андрiя. - Яка мамрота!
Що вiн там плеще?
- Лестькiв вiрник, Рафа©л, у Кракiв нас проводить.
- I треба ж случаю! - сплеснув у руки духовник. - Зустрiч i справдi
дарована небом!.
Тепер вiн, не гаючися, доручив княгинi грамоту, що ©© берiг у нутрi
теплого зарукавника пiд рясою, зашиту в паволоку.
Це був прямокутний зверток пергамену з десятком рiжно-кольорових
печаток iз живицi, закрiплених на узлах iз шовку продовж ширини тексту. Як
поганськi бiжницi на розпуттi, кожна про себе, з островерхами, - так
на©вно й простолiнiйно торчали букви королiвсько© грамоти, змальовано© пiд
блакить основи пергамену.
Текст звучав:
- "Йду на Володимир, iзсiчу Лiсконогого, озму град тобi. Течи i'д
Волинi со чадом".
Слiдував пiдпис Андрiя, не пiдпис впрочiм, тiлько його скорочення,
найбiльше iстотний змiст королiвського iменi. Вiн був замотаний в гущавину
фантастичних кругiв i майже незрозумiлий для ока профана.
- Правду кажете, - засвiдчила княгиня, - стрiча дарована небом. Свiтло
у тьмi!
Вона взяла весело пергамен, збирала прожогом дорожнi статки. Аклановi
доручила вдягати дiтей: поспiх i тишина! Новий уклад подiй виявив одно
безсумнiвне: - Андрiй йде на Володимир з власною метою на оцi, стара зарва
з Лiсконогим не да йому спокою. Коли ж Андрi ва мета для не© - поворот до
Мстишиного гнiзда, коли вона - передача батькiвщини ©© дiтям, не час на
вагування! В погоню за моментом!
Чула, як крiпне в поривi завзяття, як гарту ться воля для перемоги, i
уперше в життю вона зрозумiла другий змисл Романових стремлiнь, вiдчула
всю власну силу, прита ну й невидобуту. Нею вона пробиватиме наново шлях
досягненню покiйника, що лягло в ру©ну сполуцi земель, об' днанню народу.
- Що вдi те, княгине? - заговорив з шанобою язиковiд.
- ду на Волинь, - вiдповiла просто. - Ви ж як?
- Повертаю на той бiк гiр, мене ждуть. У Лелесовi тепер сиджу, мниських
реформ ради.
Вiн вказав чернця, прихиленого в знемозi над столом, i засмiявся без
голосу, одною бiллю чудових зубiв.
Княгиня осмiхнулася й собi та поклала золотий грiш пiд пальцi Рафа©ла,
витрат ради...
Дощ стих, блимнуло сонце. Прояснилося через хвилю, нiби в день свята.
Як далеко вслухатися в гомiн поранку, щебетали чечiтки, синицi. На
болотечках, на бовтах тепло курилася вода, вона свiтила пасмугами промiння
промiж незабудьки.
Втiкачi повмiщувалися у глибинi воза, - на кедровiй скриньчинi,
перевитiй парчею, княгиня оперла малi ноги.
Аж тепер Аклан вiднайшов себе знову, - вiн з насолодою ухопив вiжки.
Вдарили з черездорожжя не на глiтний Звенигород, тiлько на Бужськ, куди
потйхiше.
XXVIII. ДУЖЕВА ЧЕЛЯДЬ
"Видно того легiника
Кiнець полонинки,
Як розчесав жовту косу
Аж до ременинки".
(з нар. пiсень)
Буря вимила листя, вичесала трави. Зелень забiлiла пiдбо м уверх, нiби
стружинами свiтла проти неба, глубокого як iндиго. Дуж вiдiтхнув з пiльгою
й наслухував, тодi розхилив кущi понад дебру, завалену трухлою тлiнню
ялиць.
Тiчня супiв скричала упротяж над тiлом мертво© ланi, вiдтак упала знову
на свою ласу добичу i роздирала ©© з диким лопотом крил. Над ними кружляв
орел короткопазур з груддю, сплямленою соком афин, мов живою кров'ю.
Вiн вимарав пiр'я, мабуть, тодi, коли падав на ящiрки й вужi в
гущавинi, або коли шарпав тетерю, ситу афинами, як хлiбом. Мутний зiр
стервникiв осунувся у жорстокiй радости глубоко пiд повiки, з носових ям
стру©лася слизь. Червона суконка ланi лежала пiд ударами клювiв от як
лахмiття.
У цей раз нутро землi згомонiло стоголосом, горами стряс грiм. Праворуч
Дужа покотився в дебру цикльопiчний бльок каменю i вкрив собою i супiв, i
ланю. Тiлько ярко-червона пляма на обривi скелi засвiчувала лiсову
трагедiю.
Аж тепер Дуж вiдчув, як невимовне сумно й суворо вкруг нього. Вiн
пустився уверх ходом легким як танок.
Гори, на яких чорнi смереки виборювали собi з розпукою мiсце для життя,
двигались оперiдь юнака, як скам'янiлий похiд градових хмар.
Ще далi дерева зникли з овиду: один тiлько червоний бук лiз невсипуще
вгору й сiк мечами корiння сiро-жовтi зiрвиска скель.
Висоту слiдно було по чудово легкiм повiтрю, по дивних лiнiях цвiток...
Ховзькi стежки обсновував жереп. Де-не-де перехрещувалися слiди вепрiв,
медведiв та рисiв, як лiсове письмо, доступне вибранцям. Дуж розумiв його,
i коли глядiв на змiст знакiв промiж корiння, розгорювалося його серце:
вiн бачив гибкi ноги звiровi, iкли з хижим виблиском на кругловинi, очi
п'янi з жаху й ненависти, живий карнiоль посеред тьми.
Ще смакував насолоду повних споминiв, коли знiчев'я дрогнув i став, -
на вiдшибi торчало фантастичне марево, нi, вежа з костей, вишлiфованих до
бiло© iскри, як дзеркало. Хтось двигнув ©© в чолобиття кровожадному iдолу
старовини? Ставив як забороло щезниковi у жертву, нiкому не зрозумiлу?
Дуж глядiв: крiзь ребра й щелепи мерехтiв лазур i свiтло. Плутаниця
перлистих росохiв завершувала цей несамовитий ставник нiби варварська
тiяра. Йому бракувало тiлько крил, для того, щоби уявити з себе кам'яних
грифiв, якi стають дуба на церковному архитравi.
Дуж пiдбiг великими скоками, - перед ним бiлiв дивогляд уже без тайни.
Глубоко трагiчний, завмерлий рух образу вчинив юнака будьте очевидцем
давно минуло© подi©: два велетнi-оленi вдарили на себе гиллям рогiв,
закарлючками старих корон i заплентали ©х в бою без ратунку. Мiсто йти
вперед, для того, щоби увiльнити себе зi злощасних пут, звiрi шарпалися
все на бiк, чи всп'ять i так погибли з голоду, опертi об себе грудьми в
останнiм зусиллю утечi.
А небо пекло: страховинна гiрська тишина царила на висотах i Дужеве
серце, змалку годоване самотою, помертвiло вiд вражiння. Вiн не йшов вже,
тiлько бiг до сво © та мно© мети, а за його п'ятами сипалися кудись у
бердо трiски камiння й чорний, вулканiчний пiсок. Задума-полудниця з
блiдими вiд спраги губами зачiпала руки у срiбних серпанках об юнакове
плече, осотувала добичу, осотувала...
Дуж окликнув далеч зриваним голосом i незагодя з глибини просторiв
прибiг такий самий оклик, веселий до дна душi. Вiн влив у довгих перегуках
понад пустиню, як вiтхненно простий привiт. То юнак чорнобривець скочив
униз гей козел i бiг йому назустрiч одними пучками пальцiв, увесь
замiнений в ухо.
Кра вид, мов обернений лист книги, виявляв тепер зовсiм нове обличчя:
глибоко унизу слiпуче зеленiла полонина, одним боком сперта об химернi
чотирогранй скель, яких площини вкритi були фiгуральною орнаментикою, нiби
намогильне камiння, або чоловi стiни розваленого чертога олiгархiв. Може
це було колись гнiздо заточенця в горностаях, вождя рабiвницьких чет,
голови многолюдно© задруги, звiдки напротязi столiть вийшов рiд
князiв-пастухiв? I вони пасли тепер маргу на спохиллях свойого родового
гнiзда?
Може тут були кри©вки втiкачiв, що попалили сво© хати, готових
дружитися з чорною землею, з зеленою муравою? I мабуть вони в розшуцi за
дорогами до слави й смерти чеканили слiд сво©х дужань з судьбою в камiнню
i стародревi?
Тепер ватаг, коли штрикав край потокiв на доли, до челядини, каменю й
дереву доручував сторожу над пастушим таланом.
Он вiн, пiзний нащадок дикого витязя, сто©ть промiж чорних смерек, бiля
першо© з черги колиби, звiдки по цвiтах пливе лай пса. Засмолений, як
крук, жовтокосий, у широкiй мазанцi, зi закоченими уверх рукавами, з
пiднятою над чолом долонею, з яко© ще капотить жентиця. Будз виплескав,
бiлий, як мiсяць, кругленький...
- Здоров, брате Ждане!
- Гаразд, Дуже, як ти?
Обнялися, Ждан вiв гостя в колибу, стелив манту поверх чатиння, клав на
миску пражуху й сметану, жовту, гей перстенець.
Дуж смiявся:
- Будеш самий не ©вши, - ти також не ма ш поля, й не садиш, як i я...
У цей раз небо поблiдло злегка вiд пливучого за хмарами мiсяця й
занавiса тьми розхилилася нiби тихi дверi. Бiлий посвiт упав на
верховiття. Старi ули©, витягненi в три шнури попiд галуззя, замаяли
хилими острiшками, помiж них побiг мiсячний промiнь, от як стрiчка пущена
мiж пальцi.
- Тут... - заговорив пiстун.
Вiн з силою вiдпер якусь ржаву засуву, - вузькi, однокрилi ворiтця в
залiзi з вагою подалися вперiд. Потрiйний перстень валiв, на©жених
високими, грiзними смугами, зарисувався, як хребет дракона серед скоку.
Нiчний запах далечини вдарив у Аклана, як наглий дурман, той самий, що
пiд плавбу кочуючих хмар гойдав колись його дике серце на степах Поросся.
Оп'янiв доразу, затужив, будьте пiд лемент сопiлки:
- О зорi бiлi, черленобокi! Стада гойнi, окрасо мандрiвок! Роде,
розмаю, лiсе сонних веж! О ночi, якою дише Чолпан, зоря поранна!
Душа бродника окликалася ще на далекий плач споминiв, тугу по
доньцi-красунi, коли тихий призов iзгори, шорох осиписка й дво дiточих
рук простертих до нього з владним довiр'ям, вернули його дiйсности.
Провергся раб.
Тимчасом вал вкритий колючими травами й свербивусом двигнувся перед
ними ще раз i ще раз. Важкими стопами, проте чулими до болю на кожну
вижолобину, заслуханi у тишу ще виразнiшу крiзь дзвiнкий крик серць,
збiгцi сходили по вiдшибi наскоси. Настирливе плетиво бур'яну, нiби
широкий невiд, колихався пiд ними, - засiдки накопиченого камiння будували
химерний лябiринт, пастки нор, де як котячi очi ча©лася жовта грузь,
навiвали байдужнiсть на все в свiтi.
В однiй з хвиль княгиня пригадала, що ретязки вiд клади з воском, вiд
скринь з полотнами лежать у кошику з шитвом у дiточiй одринi, - не зараз
вiднайде ©х там, кому треба... Непокiй, як мрачний вихор, облетiв ©© серце
ще завивнiше, коли згадала старуху Нонну, напiвслiпу гладильницю церковних
стихарiв, устами яко© вона молилася, коли у само© серце було порожн .
Треба було оставити ©й жменю срiбла, дати сувiй рядна на рубаття, шубку
хоч яку проти зими... З глибини болю, неледве матерiяльного, виринув iще
перед княгинею величний лоб пса, смугнастий от як лик тигра, строгi очi в
янтарних блисках, у сяйвi вiдданости до смерти...
Кого з черги обдару вiн сво©м очарованням людиною, цей i вiтхненний
друг покiйника, радiсна тiнь дiтей? Кого?
Здавалося, йшли так всю нiч i було дивно, що рання зоря ще не сходила.
Самота розкинулася тепер на всю ширину ночi. Хижа проскурницi Чайки,
наряджена мiсяцем, спала пiд крилами рясних груш. Об ворiтця оперлася, аж
лягла на нiй грудьми, мов серед глухого ридання дiвчина у чiльцi, -
косонька розтрiпалася...
Нi, - це тiлько купка огняних мальв, збитих онодi бурею, клонилася на
тин пiд вогкий легiт ночi, колихала корони в срiблi...
Обiйшли хату здалека, прямували в дремливi тiни вуличок, углиб старого
мiста. Крислатi житла купцiв, оглухлi пiд зеленню, спали найкрiпшим сном,
- без снiв. Недавно здвигнений, бiлий як облак Iлi©нський собор виплив
проти них прекрасними свiтлими сходами, нiби дорога в небо. Мiдяна брама
сяяла сонним плесом, на кольоровiй стяжцi шиби сивий кiнь рвав iз копита в
казочний свiт, а ©здець, вигнутий в скоку, як ялиця за вихром, пер його
боки срiбними залiзцями. По склi блукав самiтний промiнь, - освiтить,
бува, на хвилю шовковий жмут гриви, в уплiтках, - руку в залiзi з копi м,
гранчасту бороду воя й спочине... Знову майне уверх, запалить кичку бiлих
пер на шеломi, зрум'янить тепло вiстр копiя й згасне...
Пробiгли мимо, видовженi тiнями аж ген, на Воскресенську нивку, за
старомниський сад...
А там Птичий торг виметений охайно, от як тiк пiд недiлю, торчав
iздалеку туманними видивами спертих у козли столiв та ослонiв, щей
вивернених горi дном великих кошiв iз верболоза. Станичка мiйського
провiрника мiр i ваг заперта наглухо, присiла насерединi, нiби хатка на
курячiй нiжцi, що от-от закрутиться довкола себе.
Мелькнув круглий, як вежа, захист стольного правника, що пильнував
висоти цiн, ходив iз княжою хартi ю, клав око на всi мiри й ваги, ще й
контрибуцiями карав чужоземного купця, який торгував без дозволу...
Як привиди, увеличен! нiччю, чорнiли спуди, звiси, ставила...
Ще двi-три улички призадуманi над собою останком полохливо© мрi© i
стiна градна, як чорний хитар мiж затишною безпекою життя i невгомонними
вiтрами далини, винирнула перед збiгцями, спинила доразу.
З лисячою бистротою Половчин посунувся здовж муру, зашарудiв долонею по
камiнню, а тодi схилився i полiз зi сво©м тягарем у дiру градну, пiдмиту
дощами, вишарпану кигтями купи вiтрiв i нiби оставлену ру©нi. Тепер кинув
кудись перед себе дошку, добуту з могилки хворосту обiч, важко дишучи,
десь там краями закрiпив ©© та опинився по тiм боцi рова, на прикрiй
горбовинi, лицем у лице з розгойданою пусткою ночi.
Вийшли на биту дорогу, як у похмiллю. Прямували на пiвнiч. Два
велетенськi ясенi стояли серед пiль пiдгороддя, намiчували шлях у голубiй
тьмi.
- Хтось креше вогонь, - заговорив Аклан.
Iскра одна i друга зачеркнула коротку лiнiю, згасла. Перед княгинею
стояв патер Рафа©л, спертий об кований вiз. На ременi вкруг пояса чорнiв
здалий меч. Конi порскотiли.
- Крайний час, пробiг! - вистогнав монах розтрясений, гей трепета. -
Дiждемо так свiтанку.
Але княгиня з рiзьбленою церковцею на руцi i сонним хлопчиком бiля
колiн, смертельно блiда, готова була вертати. Стопи ©© горiли, зiр
засувався райдужним куривом нiби вiд отрути. Куди це вона вибира ться
проти ноченьки сумненько©? Слiдом крови? Вклонитися порогам, звiдки
грянула тисяча булатних у груди князя - грiзно© мови? Прибитися до чужого
стола й не знати собi там мiсця? Замiсть кiлькох десяткiв сильних ворогiв
мати ©х круг себе без числа?
- Стiй! - крикнула гостро до Половчина, який хотiв покласти спляче
хлоп'я на м'яких шкiрах унутрi воза. - Не кортить мене на цей хлiб,
Аклане! - вибухнула сердито у пристраснiм знеохоченню i болю. - Вертаймо!
Певнiсть, що через яку годину могла б покласти дiти у тихiй одринi з
тим кущем бiло© кашки перед вiкнами, а ранком видати пряжу служебкам i
сiсти за золотою гладдю питрахиля для Iлi©нського собора, видалася ©й
чарiвно простим виходом iз фантастичного пережиття.
- Що ж? - глупо пробормотiв посiрiлий монах, не годен одолiти жаху.
Вiн зовсiм охляв вiд це© несподiванки, хоч кожна жила палала у ньому,
як огонь пiд суховiй. Хижа утома затискувала i розправляла його тремкi
пальцi в суках, як дерево. У горлi застряг високий спазм, серце сурмило
тривогу. Ще трохи й лакома щока стане лiтати, як у дикого кота на вид
розгойдано© на гильцi тетери.
- Ось i край виправi, - сказав iз ненавистю. - Зда ться, алярм у
городищи.
I справдi: з вежi удруге вже вилетiв протяжний свист, окружив приспане
старе мiсто i як камiнь з пращi впав збiгцям до нiг.
- Ось як вигляда день, побитий зловiсним дожиданням! Ось як сон,
затро ний муками непокою зi скритовбiйцею за дверми! - подумала останком
сил.
- Друга обмiна! - крикнув, нюхаючи повiтря Аклан.
Поривчастим рухом княгиня увiйшла на ступiнь, скочила пiд полотняну
укриву воза й заняла мiсце. й квапно подали дiти..:
Поцiлувала ©х з чуттям, - для них, для них вона готова на герць з
долею!
Сталося...
Аклан усiв миттю на передi побiч монаха i дрожучи у собi вiд солодко©
знемоги витав далеч одноманiтною пiснею чужо© душi:
- Роде, розмаю, лiсе сонних веж! О ночi, якою дише Чолгiан, зоря
поранна!
Конi пiшли як змi©, учвал.
XXVI. ЧАЙКА
"Чого стала моя доненька?
Чи попалась у неволеньку?
Чи хмiль, дочко, чи хмелиночка,
Маленькая та дитиночка?"
(з нар. пiсень)
Похилена над дiжею, жовтою, як вiск, у бiлiй платинцi завузленiй над
карком. Чайка сiяла муку на розчину i роздумувала, як то там матерi тепер
на нових мiсцях?
Вiстовський пекар, з яким вона зв'язала нещодавно свою судьбу, заробляв
добре, а лiто - жниво для крамарiв. От вони ©здять певно удво промiж села
з повним вiзком печеного, солодкого i солоного краму, - коржiв,
завиванцiв, медяних серць, ще й рiжкатих баранчикiв iз овечого сиру, а за
ними юрба дiтей, дiвчат...
Який пiдвечiр у росах! Над деревами попал неправдоподiбний... Хтось
нiби окликнув ©© iмя промiж сад? У далекому голосi яка спрага! Серце Чайки
усе напоготовi дзбаночок води подати, та пробiг! Спомин у кучерах i
богацьких оксамитах, Байдук?
Нi, - тишина.
Як дивно! Життя здавалося вовчим долом, а ось розгорнулася в один раз
стежка на простiр, дорога бита, як стрiла! Новенька дiжа на трох нiжках,
накрита ряденцем, де трiскають пахливi дувки, це той хiд у свiт, це будуче
з веселими бровами! Всi церкви й монастирi братимуть просфору вiд не©, як
брали довгi роки вiд ©© матери... Придбала величавий кiш, скатертину з
пiтрицького полотна, - до того здумала новi коржi, дивнi смаком, за якими
питають уже скрiзь... Гладко зачесанiй, з косами високо над чолом, у цьому
доброму уборi, - з давнини, хiба ж ©© доведеться стрiчати що друге мiж
людьми, як усмiх i прихилля?
Коли б тiлько не ця пустка довкола, де, зда ться, шепоче одно
дрiбнесеньке серце, хоч дзвонить тiлько ©© власне! Як радiсно була б
дiлила свiй хлiб з найближчою iстотою, що ©© дев'ять день тому винесено на
рушниках, - геть! Для чого ж не ждало обновлено© долi, та обсипалося з
рожаним квiтом ураз?
Цить... Шелеснуло... Блука ...
Душка ходить по стебелечках, що розкиненi бiля рiвно вимащених
челюстий, хова ться у сирий вiник, скрипить промiж рiзки... Торкнула на
ослонi черепок - тарахкальце, - вже пiд стелею, аж легiт вдарив об Чайчинi
вi©. Промiж зiлля на покутi блимнула як бiль: на головцi шапочка вишита
коциком та роз мальована сухозолотом... Або ж мама забула дати грошик у
пазушку, якщо трафиться скрута, - там? Не встромила ж голки в рукавець, а
крашанки хiба не поклала край правого ушка?
Чого шука , - чого?
Розвела малi руки й наслухувала, коли у вiдповiдь залунав тихий плач
десь iз вершка дерева, що нахилило одну вiтку у саме вiкно. Через хвилину
бiла кулька сховзнулася промiж листя вниз i сiла, отрясаючи дрож... Це
було котя, як дiвчинка у бiлiй сорочечцi з чорними закруцьками побiля
вушок, нiби тими малими кiсками, звиненими цупко в кружальця.
То Чайка здавила рукою роздзвонене серце, пiдiйшла навшпиньках,
обходом, i закинула рам'яна тепле тiльце, на бiлу шубку, що з муркотом
присiла на пiдвiконнику. Укрила в обiймах живину, наткнулася на вутлi
реберця, доглянула язву на однiй лапцi...
- А ти ж маленьке, а ти ж... нiчи ... потручуване людськими ногами!
Ти... ти мо дитя... в котячiй шубцi!
О, приблукана утiхо! Дев'ять день сьогодня, як вснуло маленьке навiк i
завтра вже не мало б права до хати i до колиски, а ось душка не забажала у
вирiй, i глянь! У котиковi муркотить, у безбатьченку...
- А ти ж маленьке, а ти ж... нiчи ! Мо дитятко в котячiй шубцi!
I побiгла, як бiль поблiдла вiд вражiння шукати мисочку з квiткою,
загрiти молоко, коли висока тiнь майнула на стiнi промiж сумерк, червоний
пiд новий вiтер, молодий.
А стежкою, садом, хтось то ставав, то йшов... Квапився без оспiху,
винуватець...
Згодом поклав руку на засувi дверей i довго припочивав, нiбиi на ньому
оперлися не пальцi, а чи сь знеможене серце.
Мабуть пошпотнувся об розбитий "за всi голови" похоронний глек бiля
порога, що лежатиме там ще до сього днiшно© ночi? Доглянув у вiкнах
жалiбний, дев'ятиденний перевiс, взiрчату крайку з-над колиски?
- Чайко, забудь!
- Я забула.
- I прости.
- Не прощу.
Мужчина в оксамитах не переступав порога, опирав чоло об одвiрок i
дихав важко... Оповiдав, як ©© звид з ямочками на щоках, довгими брiвми i
жмутом волосся, що сипко гойдалося понад тi брови, не да душi його
спокою...
Й рам'я, оперте об його плече, поклало б знову дiйсну цiну стремлiнню,
а так, нiкому не ма дiла до Байдукових невдач i насолод, до самоти, як
©дь, понад все...
Iз пiтьми брiв очi золотаря жеврiли, як згар, боялися поразки:
- Ненавидиш мене?
Мовчання.
- Подумай хоча б про себе... На чи© руки останешся, скажи?
Повернула погляд там, звiдки йшов теплий шепiт тiста пiд ряденцем, i
пiднесла проти Байдукового обличчя вузькi руки, долонями уверх.
- Але - з ким?
Велика, як блиск сльоза розтопилася у наглiй повазi уст:
- Ось...
I на радощах вказала котя, що лягло продовж ©© раменi, як дiвчинка у
бiлiй сорочечцi, з тими кiсками побiля ушок, звиненими там цупко з
кружальця.
- Чайко, свiте мiй!
Все ще у пiвсмiховi, вiд якого теплився гордо оксамит ©© очей, вона
доторкнула засува дверей, - i дуже полегки, звисока, опустила перед
влiзливцем цей засув - на все.
Йшов солодкий пах, мука була сухесенька.
XXVII. СВIТЛО У ТЬМI
"Пустiте нас, пустiте, бо нас слотонька б'
Бо нас слотонька б' , сукенка на нас гни ... "
(з нар. пiсень)
Стало зимно як на досвiтi, сiк дощ. Конi йшли в такiй чорнявi, що раз у
раз зачiпали укривою воза об лiс край шляху, настовбурчений вогкими,
лапастими гиляками, як раменами лiсових примар. Вони простягалися, щоби
налякати, заставити серце битися високо i пустити його з-помiж пальцiв без
шкоди.
Княгиня не зажмурила ока, - вона молилася. Аклан щораз падав у снi на
монахове плече, тодi ж нагло вiдскакував i хропiв далi.
О, як дошкулювала вага рiшення, як томили сумнiви!
Княгиня почувала себе так в'яло, що коли б не тьма, серед яко© конi
йшли без поспiху, вона була б задержалася де-небудь пiд дахом, у спокою,
щоби ще раз провiрити стiйнiсть сво © постанови.
Та нiде не мро©ло житло, дощ сiк, буковинка насмiшливо била об укриву,
тьма ви©дала очi. А колеса гомонiли упротяж, понагляли щораз:
- Вперед, вперед!
хали так довгi години, аж у якийсь раз промiж двi голови оперед не©,
що вагувалися з втомою, розгорiвся червоний облак з неоднаковим
насиченням: вiн не вiдпливав нiкуди i тривав на однiй висотi промiж двох
фiгур, - утло© ченця i розлого© Половчина.
Пожежа? Полум'я не гнало вгору, проте облак став згодом iще червонiший.
Вiдбилися будьте набiк, грань сховалася за горбовинням, зате на сходi
блимнула бiла стрiчка, - досвiт. Шлях пiшов лiворуч i було дивно глядiти,
як десь там посеред приспаних нив жеврi свiтло, рум'яне й безпечне, так
недалеке, аж палають вiд ньогоз настороженi уха коней.
Княгиня торкнула плече Аклана, - спав.
А конi прали дорогу з веселим стукотом колiс, - так донго, поки не
принеслися перед кмiтську хатку на черездорожжi, хатку з отвертими сiньми,
вимащеними глиною, звiдки видно було, як там кметиха у синiй димцi,
дробинками, саджала хлiб у челюсти та безпечила його затулою, для склицi.
На купках гранi обiч перкотiла варянка у сивих глеках, струнких, як чутри.
Княгиня вдруге поклала пальцi на Акланове плече й сама з пiльгою встала
на весь рiст. А Половчин якраз прокинувся вiд безруху, вiд наглого постою
i рiзко скочив на мурiг.
Пiд листатою липкою чийсь коник, як гавран, бойко дробив нiжками...
Аклан розглядав хижу, бiлу, з голубим придолом. Тепер, коли вже вибрано
грань, посаджено хлiби, стало сiро, а хата в зеленi ледве помiтна.
Старший князько пустився i'д хатi побiч Аклана, сама ж княгиня кутала
немовля в рубець сво © лудини, це вiд стужi, а скриньку свою з
дорогоцiнностями, у згортках, - це вiд людських очей.
Монах, що воював Сараценiв, плiвся осторонь з облесним осмiхом, нiтрохи
не радий посто вi, хоча сам тремтiв унутрi вiд сирого лiсового паху, вiд
дощу...
Поки напоювали дiтей теплим молоком, чернець придбав вигiдне мiсце
проти печi, пару разiв iще стрiпнув iз себе нiчну дрож, боровся хвилину з
мусом не в пору, а далi склонив обличчя з перконосим профiлем на обi руки,
простертi верх стола, i вснув, гей ботюк, доразу.
Молода кметиха слухала слiв княгинi, оправдувалася: одна клiть,
гостинна i то якийсь чужинецький духовник кочу в нiй звечора, i'д Галичу,
править, тече... Он його коник, смолюх, як вiн сам!
Розвела руками, пiшла.
- Гляну я, у якiм порядку нашi гнiдi, випряжу, досиплю сiнця сердешним,
- турбувався Аклан, що жив кiньми вiд колиски, коли колискою можна назвати
плетений ворох, щось у родi сiти на рибку, в якiм носила його на плечах
його косоока мама, пелеханя.
- Заспокiйтеся, Аклане! - зупинила його княгиня. - Конi мають що треба,
припочиньте самi!
В цей момент дверi обiч створилися: молодий ще духовник з переломленим
хребтом носа, зоркими очима й бородою, як галка, в пояс, станув на порозi.
На його грудях жеврiв роззолочений хрест, - перiзка, вiдшита шовковою
гладдю, виноградом, високо опоясувала бедра.
Стояв i слухав.
Де це вiн чув уже цей голос, такий самий м'який та владний? Коли
прошибла його насталений слух та сама висока нотка жiночого слова?
- Заспокiйтеся... - повторив мимохiть оклик незвiсно© мандрiвницi, у
розшуцi за згубленим епiзодом.
- Знатна радо!... - прошепотiла вiрна пам'ять.
З'©зд у Сяноцi, так! I вiн на зборах, язиковiд!
Чужинець переслонив очi вiд несподiванки та глядiв промiж пальцi на
монаха у чужинецькiй рясi, Цистерсiянина чи Темплярiйця, побитого сном, як
стебелинка градовим куривом, - на дiтей гладких, гiдно вдягнених, одно в
раменах косоокого пiстуна, - врештi на молоду маму в голубiй вдовичiй
заво© пiд бур настим окрилом, дорожним...
- Одрина свобiдна... - сказав вiчливо. - Хiснуйте!
Не витерпiв:
- Можна вам стати чим-небудь у допомогу? Скажiть, пробiг... Впрочiм, я
майже певен, - ви Романова княгиня?
Голова в заво© похилилася легко, засвiдчила правду, уста були
здержанiшi, не виронила слова.
- А в мене, великий Боже! - грамота до вас вiд мойого короля,
боголюбивого Андрiя. Я супроводив його, бачите, у квапнiй дорозi на
Барду©в i Телич, верхiв'ями Теплi, Вислокою й Вислоком, а там ми й
розлучилися, вiн на Волинь, а я з оцею грамотою у Галич, до вас.
Полiз за пазуху шукати, але рам'я чогось зупинилося опiвдороги:
- У вас, милостива княгине, нема нiчого, - (вiн очевидячки мнявся) -
чим закрiпили б ви сво право на оцю високоважну грамоту? Вiдповiдаю сво ю
особою.
У рум'янцi несподiванки, у якiй прочула радiснi дверi з круговороту
тривог, княгиня сягнула по п'ятибанну кедрову церковцю з клейнотами i
добула дiядем княгинь: це були нанизанi на дротики золотi гранчастi
таблички з обликом ангелiв i Христа у водах Йордану.
О, як солодко лелiв червоний камiнь у срiблi! Як достойно горiли краски
у жженiй емалi© вкруг чiльця!
Язиковiд iз Хуст сказав у побожнiм схвилюванню:
- Йду, як бачите, на блиск анфраксу i находжу його! Свiт рубiнiв внi
риз сiя ...
Чернець iз Польщi згомонiв щось там крiзь сон, проте захропiв знову.
- Хто цей? - поспитав цiкаво посол Андрiя. - Яка мамрота!
Що вiн там плеще?
- Лестькiв вiрник, Рафа©л, у Кракiв нас проводить.
- I треба ж случаю! - сплеснув у руки духовник. - Зустрiч i справдi
дарована небом!.
Тепер вiн, не гаючися, доручив княгинi грамоту, що ©© берiг у нутрi
теплого зарукавника пiд рясою, зашиту в паволоку.
Це був прямокутний зверток пергамену з десятком рiжно-кольорових
печаток iз живицi, закрiплених на узлах iз шовку продовж ширини тексту. Як
поганськi бiжницi на розпуттi, кожна про себе, з островерхами, - так
на©вно й простолiнiйно торчали букви королiвсько© грамоти, змальовано© пiд
блакить основи пергамену.
Текст звучав:
- "Йду на Володимир, iзсiчу Лiсконогого, озму град тобi. Течи i'д
Волинi со чадом".
Слiдував пiдпис Андрiя, не пiдпис впрочiм, тiлько його скорочення,
найбiльше iстотний змiст королiвського iменi. Вiн був замотаний в гущавину
фантастичних кругiв i майже незрозумiлий для ока профана.
- Правду кажете, - засвiдчила княгиня, - стрiча дарована небом. Свiтло
у тьмi!
Вона взяла весело пергамен, збирала прожогом дорожнi статки. Аклановi
доручила вдягати дiтей: поспiх i тишина! Новий уклад подiй виявив одно
безсумнiвне: - Андрiй йде на Володимир з власною метою на оцi, стара зарва
з Лiсконогим не да йому спокою. Коли ж Андрi ва мета для не© - поворот до
Мстишиного гнiзда, коли вона - передача батькiвщини ©© дiтям, не час на
вагування! В погоню за моментом!
Чула, як крiпне в поривi завзяття, як гарту ться воля для перемоги, i
уперше в життю вона зрозумiла другий змисл Романових стремлiнь, вiдчула
всю власну силу, прита ну й невидобуту. Нею вона пробиватиме наново шлях
досягненню покiйника, що лягло в ру©ну сполуцi земель, об' днанню народу.
- Що вдi те, княгине? - заговорив з шанобою язиковiд.
- ду на Волинь, - вiдповiла просто. - Ви ж як?
- Повертаю на той бiк гiр, мене ждуть. У Лелесовi тепер сиджу, мниських
реформ ради.
Вiн вказав чернця, прихиленого в знемозi над столом, i засмiявся без
голосу, одною бiллю чудових зубiв.
Княгиня осмiхнулася й собi та поклала золотий грiш пiд пальцi Рафа©ла,
витрат ради...
Дощ стих, блимнуло сонце. Прояснилося через хвилю, нiби в день свята.
Як далеко вслухатися в гомiн поранку, щебетали чечiтки, синицi. На
болотечках, на бовтах тепло курилася вода, вона свiтила пасмугами промiння
промiж незабудьки.
Втiкачi повмiщувалися у глибинi воза, - на кедровiй скриньчинi,
перевитiй парчею, княгиня оперла малi ноги.
Аж тепер Аклан вiднайшов себе знову, - вiн з насолодою ухопив вiжки.
Вдарили з черездорожжя не на глiтний Звенигород, тiлько на Бужськ, куди
потйхiше.
XXVIII. ДУЖЕВА ЧЕЛЯДЬ
"Видно того легiника
Кiнець полонинки,
Як розчесав жовту косу
Аж до ременинки".
(з нар. пiсень)
Буря вимила листя, вичесала трави. Зелень забiлiла пiдбо м уверх, нiби
стружинами свiтла проти неба, глубокого як iндиго. Дуж вiдiтхнув з пiльгою
й наслухував, тодi розхилив кущi понад дебру, завалену трухлою тлiнню
ялиць.
Тiчня супiв скричала упротяж над тiлом мертво© ланi, вiдтак упала знову
на свою ласу добичу i роздирала ©© з диким лопотом крил. Над ними кружляв
орел короткопазур з груддю, сплямленою соком афин, мов живою кров'ю.
Вiн вимарав пiр'я, мабуть, тодi, коли падав на ящiрки й вужi в
гущавинi, або коли шарпав тетерю, ситу афинами, як хлiбом. Мутний зiр
стервникiв осунувся у жорстокiй радости глубоко пiд повiки, з носових ям
стру©лася слизь. Червона суконка ланi лежала пiд ударами клювiв от як
лахмiття.
У цей раз нутро землi згомонiло стоголосом, горами стряс грiм. Праворуч
Дужа покотився в дебру цикльопiчний бльок каменю i вкрив собою i супiв, i
ланю. Тiлько ярко-червона пляма на обривi скелi засвiчувала лiсову
трагедiю.
Аж тепер Дуж вiдчув, як невимовне сумно й суворо вкруг нього. Вiн
пустився уверх ходом легким як танок.
Гори, на яких чорнi смереки виборювали собi з розпукою мiсце для життя,
двигались оперiдь юнака, як скам'янiлий похiд градових хмар.
Ще далi дерева зникли з овиду: один тiлько червоний бук лiз невсипуще
вгору й сiк мечами корiння сiро-жовтi зiрвиска скель.
Висоту слiдно було по чудово легкiм повiтрю, по дивних лiнiях цвiток...
Ховзькi стежки обсновував жереп. Де-не-де перехрещувалися слiди вепрiв,
медведiв та рисiв, як лiсове письмо, доступне вибранцям. Дуж розумiв його,
i коли глядiв на змiст знакiв промiж корiння, розгорювалося його серце:
вiн бачив гибкi ноги звiровi, iкли з хижим виблиском на кругловинi, очi
п'янi з жаху й ненависти, живий карнiоль посеред тьми.
Ще смакував насолоду повних споминiв, коли знiчев'я дрогнув i став, -
на вiдшибi торчало фантастичне марево, нi, вежа з костей, вишлiфованих до
бiло© iскри, як дзеркало. Хтось двигнув ©© в чолобиття кровожадному iдолу
старовини? Ставив як забороло щезниковi у жертву, нiкому не зрозумiлу?
Дуж глядiв: крiзь ребра й щелепи мерехтiв лазур i свiтло. Плутаниця
перлистих росохiв завершувала цей несамовитий ставник нiби варварська
тiяра. Йому бракувало тiлько крил, для того, щоби уявити з себе кам'яних
грифiв, якi стають дуба на церковному архитравi.
Дуж пiдбiг великими скоками, - перед ним бiлiв дивогляд уже без тайни.
Глубоко трагiчний, завмерлий рух образу вчинив юнака будьте очевидцем
давно минуло© подi©: два велетнi-оленi вдарили на себе гиллям рогiв,
закарлючками старих корон i заплентали ©х в бою без ратунку. Мiсто йти
вперед, для того, щоби увiльнити себе зi злощасних пут, звiрi шарпалися
все на бiк, чи всп'ять i так погибли з голоду, опертi об себе грудьми в
останнiм зусиллю утечi.
А небо пекло: страховинна гiрська тишина царила на висотах i Дужеве
серце, змалку годоване самотою, помертвiло вiд вражiння. Вiн не йшов вже,
тiлько бiг до сво © та мно© мети, а за його п'ятами сипалися кудись у
бердо трiски камiння й чорний, вулканiчний пiсок. Задума-полудниця з
блiдими вiд спраги губами зачiпала руки у срiбних серпанках об юнакове
плече, осотувала добичу, осотувала...
Дуж окликнув далеч зриваним голосом i незагодя з глибини просторiв
прибiг такий самий оклик, веселий до дна душi. Вiн влив у довгих перегуках
понад пустиню, як вiтхненно простий привiт. То юнак чорнобривець скочив
униз гей козел i бiг йому назустрiч одними пучками пальцiв, увесь
замiнений в ухо.
Кра вид, мов обернений лист книги, виявляв тепер зовсiм нове обличчя:
глибоко унизу слiпуче зеленiла полонина, одним боком сперта об химернi
чотирогранй скель, яких площини вкритi були фiгуральною орнаментикою, нiби
намогильне камiння, або чоловi стiни розваленого чертога олiгархiв. Може
це було колись гнiздо заточенця в горностаях, вождя рабiвницьких чет,
голови многолюдно© задруги, звiдки напротязi столiть вийшов рiд
князiв-пастухiв? I вони пасли тепер маргу на спохиллях свойого родового
гнiзда?
Може тут були кри©вки втiкачiв, що попалили сво© хати, готових
дружитися з чорною землею, з зеленою муравою? I мабуть вони в розшуцi за
дорогами до слави й смерти чеканили слiд сво©х дужань з судьбою в камiнню
i стародревi?
Тепер ватаг, коли штрикав край потокiв на доли, до челядини, каменю й
дереву доручував сторожу над пастушим таланом.
Он вiн, пiзний нащадок дикого витязя, сто©ть промiж чорних смерек, бiля
першо© з черги колиби, звiдки по цвiтах пливе лай пса. Засмолений, як
крук, жовтокосий, у широкiй мазанцi, зi закоченими уверх рукавами, з
пiднятою над чолом долонею, з яко© ще капотить жентиця. Будз виплескав,
бiлий, як мiсяць, кругленький...
- Здоров, брате Ждане!
- Гаразд, Дуже, як ти?
Обнялися, Ждан вiв гостя в колибу, стелив манту поверх чатиння, клав на
миску пражуху й сметану, жовту, гей перстенець.
Дуж смiявся:
- Будеш самий не ©вши, - ти також не ма ш поля, й не садиш, як i я...