Страница:
списувати, прийде вiн, не окривайте нйчого! За це ж постояти б нам, як
стукне час, за нею, вдовою! Тодi вiльнi не стануть зазичуватися з нужди у
володiльця, вимруть раби, будуть щасливi люде...
Надпив глоток iз глиняного кубка i змовк: веснянкуватiй Судол,
газдiвський пасинок, обняв за шию свойого побрата i реготався, аж ним
пiдривало:
- Ге-ге-ге! Ге-ге-ге! Свiт би йому короткий! Глядiть, який. благий!
Хлопський талан журить його велико! Ге-ге-ге! Ге-ге-ге! За селом збанував,
бiдненький...
Хтось з юрби воркнув:
- Правда вiд неправди лиш за долоню недалеко.
А другий:
- Де ми, там панiв не треба, а де вони, там нас не конче! Дуж глянув на
нього як стро ний i двигнувся з ослона пiд тягарем мерзкого прочуття, коли
чорнюха, сивоока, нiби нiчне небо, доторкнула його рукава промiж людей,
манила у танок високими бровами.
- Тоя! - пробормотiв - i змовк доразу.
Що вона йому? Радiсть очей, окраса життя? А що ж буде з тими з хиж;
травленими до смерти? Оставить ©х ради скринь та мисок i прикований до
смердючого ланцюга, задавлений даремщиною до одуру, затулить вуха на
вiчний стогiн села?
Нi, - вiн не мав ©й нiчого сказати. У нього дiло тiлько до тих, що
попiдпирали голови в кучмах порепаними руками, край нужденно© ©жi, та
прядуть безпросвiтну свою тугу. Йому дiло до цих утлих дiтей, що повисли
на вiкнах, як гайвороння, до це© там розхристано© жiнки, що силку ться
увiйти в хату, а ©© стримують i пiдiймають на смiх, коли вона горла до
свойого красуня-чоловiка:
- Так? Я заскакую, а ти... гульками? Я при колисцi, а ти от як павич,
що си паву вибiра ? Княгиню буцiм засватав? Нехай же бiда травить тебе
гульками, а я не буду, не буду!
Що йому та ©й, То©? Тепер, коли на рiдну землю суне хижа навала i в
його, Дужа, глядять в упiр очi прича ного села? Коли пiд пучками пальцiв
чу вiн розсипанi рiзки народно© сили, з яких учинить залiзну замiтавку на
зайде©в?
Нехай Судол обкручу цю квiтку села нахабним сво©м раменем, нехай товпа
прилипа до стiн, як мухи у стужу з очаровання i втiхи над танком
старовiцьким, прекрасним, нехай гусевки брязчать з новою силою i все в
хатi крутиться пестрою крутiжжю шитих рукавiв, чорних вiй, мургавистих,
черчатих плахоток, лискавок на шиях, згард, - вiн остане сам, як сокiл на
островерсi.
- Кучерi мо©, киньтеся д' горi.
А я за вами - догори ногами!
Де вже було молодому карбувати, як там музика пальцями дрiбоче!
Вiн пiдлiтав нiби на крилах у парi з оголомшеною молодою, нама ною
дрiбонько, а кучерi штрикали за ним гей гаддя, i розстiбнулися,
розпанахалися з вiтром червонi полiтички, аж на свiтичi гасли яловi скипи.
То огудливi свашки, Хивра i Духна, шепотiли обзираючися, для безпеки:
- Дука кудрiй... все, що ма , то схова в рукавицю на полицю.
- © ж талан: два рубочки, один головку завити, другий на рiк дитинку
вповити.
- Пiшла за бiдненького, гi-гi...
- Багатий був спороватий, мала слухати, звiдки кашля ?
- А де ж дiвся наш ратайний, а де ж Вовчий хвiст?
Чийсь чорний звид скакав саме мiж придорожнi верби у житло Самбора,
освiчене гей вiнок на Купайла. На обiйстю димували смолоскипи, боярська
челядь суятилася там з закоченими рукавами згрiбних сорочок, люди горiли
вiд оспiхiв, як у пеклi.
Трапився онодi гiдний купець iз далеко© Праги, купив рибу за цину й
скло, то Самбор велiв спустити один iз ставiв, де риба велася дрiбнiша.
Купець хотiв захопити погоду для повороту з товаром i квапив. То слуги,
кiлько ©х там було, однi патрали щуку тонким залiзом, аж мигтiло в повiтрю
от як розлите молоко, другi общибували сивi головатнi соли, що розсипалися
iз вогкости по розстелених веретах, третi клали посолену рибу верствами в
десяток дубових бочок, заввишки чоловiка. Два хатнi коти, п'янi вiд
насолоди, пильно стерегли корит.
Хилий чоловiк впав у хороми, а там у челядну клiть, глянув у боярську
одрину з розкиненим i зiм'ятим ложем, а тодi вiдхилив дверi в широку
гостинну гридню з ослонами в коврах край стiн, з довгими скринями пiд
замком i полицями з посудо© iскрах та квiтах...
Над тисовим столом бiля питва та ©жi хилялися дивогля гостi. Вони
гаразд пiдмогоричилися, з чубiв iшов кур. Один них з свiтлою гривою над
опукими очима, червоний був вiд меду, як мак, а рука з пугарем тремтiла,
аж мiд слезив на криву скатертину, що одним кра м сягала його чобота.
На цьому гостевi була брунатна, рiшена опанча, а з-пiд не© блимав
срiбний ланцюг з вiдзнакою iнфлянтських Мечових Братiв: мечем, якого
рукоять уявляла похиле знам'я хреста.
Вiн пив тепер на здоровля борiв, що закосичують цей чудовий край, як
радiсть закосичу людське серце, оспiвував простими словами величну силу
конарiв, якими пливе сонце. Славив зелену темiнь тисiв, оперту об
туркусову чашу неба. Вона, ця зелена шумлива краса, звиджу ться у снi
мешканцям пiвночi, де скелi нагi повiк, бо вiтер не вдержить на них
нiчого, - вона, неодолима примана, жене ©х кочувати по галицькiй землi в
розшуцi за всiм тим, що перечислене на грошi, да мiць чужинцевi. Тисове
дерево на луки, сосновi плахи на смолу й поташ найвищо© проби,
дуб-невмирака на кораблi, ось радiсть купця-волокити, ось його тричi
веселе живло!
Тодi жидiвський Араб, що сидiв поруч його в бiлiй хустi, настромленiй
на голову от як вежа, згомонiв рiзко, що пора спати, - тиждень саме, як
товчеться вiн з Чорногори, паде з нiг вiд поневiрки й нудьги. Поки вибрав
все пригоже для кораблiв, ладжених у Вiзантiю, жив у горах одним овечим
будзом та жентицею. Треба ж було власними очима глянути, як Гуцули рубають
i сплавлюють корабельний лiс та як гладкi гей свiчi дерева женуть ризами
аж на води Прута, де ©х спiйяе в рамена Чорне море! У нього самого мало що
не сплила разом з оцим деревом остання сила... Ще й досi дзвонять йому в
ухах колокiльцi полонинських стад, попри танок всяких чисел з недавно©
токми i передзвiн гривен, солiдiв, драхм, вiзантинiв...
На це торговець рибою i невiльниками, довгобразий Чех Братислав
прицiлився озлоблено до Самбора, що куняв у насолодi над власною тiнню,
край десятого з черги пугара:
- А мо© ж невiльники де? Третий день сиджу сидьком у тебе, старий
крутiю! За чим, скажи, товктися менi коли-небудь удруге в такий
свiт-далину по чужих лiгвах, незнаних дорогах? За рибкою-миршавкою, як я
сам? Ти невiльникiв давай, не обманюй, держи слово!
- Вiдстань, чого в'язнеш? - лепетав сердито Самбiр, струшуючи щось там
iз колiн.
- Це я, отчику мiй, Вовчийхвiст... Пiстун твiй, слуга найвiрнiший...
Щось скажу... не сердься... сонечко!
Чорний звид аж задихався вiд приливу безмежно© утiхи.
- А, пропав би ти пропадом! - зворкотiв охлялий дука. - Реп'ях тай
годi!
Тодi цей кинув, як з пращi:
- Дуж у селi, от що!
- Де? Як? Ловiть!.. - схопився Самбiр, але зараз поквапився сiсти,
настовбурчений, гей околот соломи.
- Шнурiв, людей, - вiн наш! Тiлько тодi я вже не холоп, не раб! Добре
так, отчику, а?
Холiтався з вражiння, як лист на трепетi:
- Нагородiть старанника вiрного...
В цiй хвилi високий крик роздер тишину до самого дна, а тодi на нього
звалилася миттю мовчанка. Це грянув вiтер iз пiвночi, пiрвав голоси на
клоччя i кидав ними де попало, людськi й собачi.
- Бий втiкача! Колом по ногах, щоби не бiгав! У став його, благенького,
комiть головою! А... це тобi за боярськi розшуки, це... за кари, за страх!
Не вспiли поблiдлi купцi посхоплюватися з мiсць, коли на обiйстя
налетiла диковинна юрба: чоловiки в одному шкаматтю, хто кiл у руках, хто
кований цiпок, жiнки простоволосi з кочергами як опирицi, а серед них Дуж,
обштовхуваний з боку на бiк i мало не нагий серед борнi... З розбитих уст
текла кров, - весiльнi гостi, не хто другий, перемогли Дужа i поволiкли, а
неряха, та сама, погостила стрiчним каменем.
- У-га! - красен коровай! - реготався Судол червоний, як сукно.
Дудка, калiка, що бив кривими ногами позаду всiх, почухав потилицю i
приостав:
- Чоловiк крiвавий, а вiн смi ться!
Юрба вила.
Тi, що чистили рибу, заклякли: хто пiднiс нiж угору, хто над ночвами
схилився, так i остали.
Як у казцi.
А Судол, витязь, перся опередь всiх:
- Я веду, я... пустiть братцi!
Надавили ще раз iз усiх бокiв, вдарили Дужом у гридню, Самборовi в
лице. Всi очi, кiлько ©х було, забiгали тепер по внутрах мис, дзбанах з
переливом, по восковi-янтарi, що димував на продувi в срiбних ставниках.
Дарма один з розкушеною щокою перся розхристаний дико i блимаючи
ошалiлими очима лепетав уодно:
- На суд! До владики його! Зубояжа!
А Самбiр витягав себе з сiдалища як iз безоднi: його по©дав особливий
внутрiшний жах, вiддих рвався, то вiн рухом п'яного озлоблення шарпнув
застiжкою вишневого таламана, аж вiд горла до колiн посипалися з одежi
мосяжнi бобрики...
Вiн хитався тяжко й летiв на стiл проти Братислава з тихим лепетом:
- Ось тобi... невiльник... Держи... злодiя!
I впав горiлиць.
Мечовий Брат повагом пiдiйшов до дверей, простер рамена перед товпою i
обезпечив кованi дверi засувом. Тодi глянув iз цiкавiстю на Дужа, що
облитий кров'ю i одичiлий з люти пробував зубами сили вузлiв, намотаних на
ньому в оспiху боротьби. Не давалися i Дуж осунувся на долiвку стишити
розгульний ломiт у висках i серцю.
З черги зiр Мечового Брата упав на дуку, що розтягся лежма, з очима,
вбитими вглиб черепа, жовтий гей шафран i прихилений дивно...
- Мрець! - блиснуло в його думках i весь хмiль вилетiв миттю iз голови.
- Пропав з перепою! - судорожно засвiдчив Братислав i тут же загортався
в свiй плащ без рукавiв, - готов вiдректися купна i лiгва.
Його товариш кричав тимчасом у сутолоку подвiр'я понад банi й медушi,
понад гумна i хлiви, обору i житницi, битком повнi хлiбiв:
- Гей, бороди! Боярин умер! Йдiть, умивайте! Жид Араб вийшов хильцем в
одрину господаря, позiхнув з усiх щирих сил та чкурнув в одiнню у пухи i
шкiри...
...Як олень, що зачув у спецi зимний шум потока, так Дуж...
Вiн грянув iз свiтлицi у якусь вузьку клiть, мабуть прибiк для хатнього
знаряддя, через часок заблудив знову в хороми, а там настромився на якiсь
дверi i ними скочив у сад. У живоплотi свiтили облатанi ворiтця, торкнув,
пiшли на боки.
У непевнiм блиску мiсяця видно було у полi озерце, переткане очеретом.
Мачкував туди скоками, як бусол, i серед того шарпнув вервою щосил, - одно
зловiще око розплелося, зубами довершив решти.
Був вiльний.
Ще розбирав, в який бiк вдарити собою, томлений спогадом свойого
бистрого коня, аж у цей раз вiтер наднiс до його уха веселе iржання,
довiрливе, як задихана з утiхи мова людини... Не стямився ще вiд вражiння,
коли зачеркуючи жартливi пiвкру-ги налетiв i'д ньому чорнюх-стрибунець...
О милий, ти належиш менi, а я тобi, - ми ж оба рiднiй землi!
Чийсь плач там на розпуттю, зойк iз грудей То©?
Гей, як пахли перелоги, як спiвала воля!
XVII. НЕОДНАКОВI МРI
"У Волиночки коса з золотого волоса
Щирий бiр освiтила -
Зелену дiброву i биту дорогу"...
(з нар. пiсень)
Поникли у зябних росах, в iмлi, живо зафарбленi рожi, небесна краса
василькiв. Свербиус нарядився коралями, як сива зозуля, промайнуло садом
сухозолото, осiннi чари впали на смутливий деньок, на стихлий свiт...
Ясиня сидiла на вирвi старинного замкового муру, як у сiдлi кам'яного
коня, звисока бачила нiби саме верхiв'я рiчей, нове обличчя кра виду i
серце ©© палало втiхою вiд ©зди у мрiю нарiвнi з облаками. Як несамовито
кругом! Поля в червоних тiнях, наче i бо вище, де тiлько що погасли
шеломи, стих бiй, а вона не Ясиня, нi, а нагорода геро©в, нетлiнна
молодiсть i краса, слава в серпанках примари... Вона схиля ться над усiми,
що лягли за свiй край, а тодi пiдносить на руках найсмiливiшу з голов,
архиголову героя, пiснею квiтча вибраного над всiх...
Кроки Юри збудили ©© з задуми, засмiялася, скочила вниз.
Вона була одiта в просту сiру сукню з рясним придолом, молоду шию
сколював бiлий, пологий ковнiр, прошитий гладдю. Одинокою прикрасою одежi
були срiбнi гузики в пiсковий горiх завбiльшки, - ажурна, ювелiрська
робота фiлiграном. Ноги Ясинi були озутi в бiлi капчурi, плетенi з
лиснючо© нитки, - поверх капчурiв зеленiли тiсношнурованi чижми зi
сафiяну. Носики обуви, кожний як клюв весело© птахи, були задертi уверх.
Юра правив:
- Мiй батько, як там вiн iз тво©м не в злагодi,- Польща мiж ними як
провал виросла, - ради того, щоби нас видiти вкупцi, через людей постарав
iз ним на купецьку спiлку стати, захопити ще верем'я та вислати в Ярослав,
на ляцькi хитарi декiлька возiв iз таланом... Чимало всячини напрятали оба
бодри!
Осмiхнувся, про себе:
- Мати ж моя, сердечне прихилля, харчику гiдного на вче-рашну зустрiч
©м зготовила, доносю , а я слухаю от далеки: глаго©ть стару зарву
по-жiноцьки, де вже може, тво©й неньцi й тобi похвалу вiдмiтить, що ©© на
умi, як iз прозоро© води видно... А батько твiй, - нi слова зайвого, - про
вiск та про дорогу, кого ставити ватажком, хто годен з крамарями пiд лад
бесiдувати, хто найкраще оборуду замiну...
Тут Юра журливо прочiсав рукою чуба з виблиском, важив:
- Видно, що в обох боярiв сво© рахунки, хоч вони тепер i спiльники...
Помовчав, а тодi став слiдкувати за стрикуном верх ногоро©жено©
билинки:
- Не до вподоби мо©м батькам, що знову про вiйну забалакали скрiзь.
Досить, - говорять, що з-над Висли з цiлою головою ©х одинець прийшов.
Тiльки весна стукне, виправлять мене з торговим дiлом у свiт. До ткалень у
Тессальонiцi за парчею по©ду.
Усмiхнувся до звиду мандрiвки:
- Батько ходить по житницях та пасiках сам не свiй... - Кому, - каже, -
оставимо двори, ниви та стада? Хочуть, поки перелетить громовиця з огнем i
кров'ю, сокотити мене оподалiк...
Глянув на Ясиню, але вона дивилася пильно на п'ять копул святого Спаса,
звiдки плила луна Бог зна де, в дiйсности чи мрi© розколиханих дзвонiв.
Та Юра правив iще:
- Ось вернув iз Iтилю, вiд Хозарiв, навдиврвижу меткий Коснячко:
перськi й арабськi коври з свiтових торговищ попритягав, як на прощу люде
на розглядини ходять! Дiргем у нього, сам я видiв, мiх срiбла. Оповiда ,
не неслухатися... Вiн тобi слово, - а перед тобою каравани, як змiй степом
повзуть, ярами кругло погинаються, а там, на бурунах Каспiйського моря
мають корабельнi вiтрила iз райдугою усяких, де не , мандрiвних знамен:
сонць, черепах, драконiв... Як шитi рукави проколису ©х голубий вiтер над
глибинами.
Мрiяв уголос:
- Ось Коснячка шлях лiтком, ось де мiй у веснi!
Вiн виждав, рад почути дiвоче слово, але не було нiякого. Зате юнак
вiдчув гостру студiнь у серцi, нiби там вдарив град.
Це, певно, тому, що саме тепер Ясининi очi повернули до нього дуже
здалека.
То Юра в нерозумiнню нахилився, хотiв розсiяно зняти в'янь з рамена
дiвчини, та в сiй хвилi Борвiй злетiв на нього сво© камiнними лапами, а з
очей пса бризнули свiтла, як трава.
I Юра ще глибше, тепер вже зовсiм очевидно вiдчув прiрву в тiм мiсцi,
де нiжки з задертими носиками поринали промiж плетиво винограду й цим
соняшним острiвцем стежини, де стов сам, мов згашений доразу.
Дочка Словита опустила тепер м'якi кiнчики уст i заговорила в простiр
до себе:
- Значить, добре глядiти з безпеки, як другим серед огню крови тебе
потрiбно? Значить, весело верстати лiси, степи i морд як стогне о помiч
земля твойого роду? Ми не для себе, Юро... Менi iнодi зда ться, що мене
жде окреме призначення, важнiше за тво й мо щастя. Як дума ш? Може
принесу за когось каяття? Жертву за мiй рiд, за край? Я так хотiла б
вчинити щось смiле, високе, не для того, щоби гомiнко пройти, а просто
тому, щоби не жити даром...
Слова ©© плили, розгойданi власною силою, як джерело на поворотах:
- Вiдтепер, коли спохмарнiло над головами, жах перед завтром облетiв
серця, не ма менi спокою вiд душевно© спраги: хочеться до болю оцими
руками видерти жало чи©йсь грубiй перемозi, якийсь роззолочений стяг
подержати, хоча б хвилину у стиску випрямлених рук, свiтлоносицею бiлою
походити промiж бовдури будня...
- А от, мача ш губи в соняшнiм повiтрю, як у медi, й веселить тво мале
серце те, що я бiля тебе. Велике сирiтство народу, громи, що прича©лися
вдалинi, хвилюють тебе понад дiйсну потребу. Остань мо©м свiтельцем
тiльки, старанницею для мене й себе, я заздрий про решту!
Не було вiдповiдi: Ясиня глядiла в застановi на стiни мiста, сповитого
у хвалу. Звiдтам йшли до не© слова тихше шепоту, запевнення твердiще
крицi.
XVIII. НА КРИЛАХ СЛОВА
"Заграй же нам, музиченьку,
Бiлими пальцями"...
(з нар. пiсень)
Тереми, зверненi п'ятьма заснiженими вiкнами проти карпатських борiв,
обрубаних Чечвою та Днiстром, осотували вечiрнi тiнi. Мариця колихала
менше княжа, - на ослонах край високих свiч тулився зi шиткою гурток
жiнок, у колiн Ясинi п'ятилiток Данило.
Мариця розказувала:
- Ще зачiм князь-отець поклав лiтком ногу в стремена у бiй з Лестьком,
на смерть, зустрiв мене в зiльнику, як брала я ласкавець на купiль
князькам. Каже менi з осмiхом, свiтле сонечко наше:
- Марице, говорять, ти будьте гадуха на весь дворецький бабинець!
Вгадай мiй сон! I править:
- Менi звидiлося на зорi, що я двигнув рать на Польщу, став проти
Висли. Гляджу, на зарiнок упали птицi, сiрi та багруни, щигли й горобцi.
Стiлько, що бров'ю звести: сiрих нi слiду, по©ли ©х червонi! Що за
примiта, Марице?
Менi студiнь пiшла по плечу:
- Господине, - кажу, - сон цей зрадливу засiдку сповiщу , сокотiться!
Вiн схопився iти, зi шкиблею бабою якi там розговори! Потряс чубом, як
вiтер бором, рукою по мечевi, - засмiявся:
- Поки в мене оцей друзяка щирий, не убоюся я, старухо, нiкого на
свiтi!
Поколихала хлопчика, банувала опiвголоса:
- Пiшов вiд мене геть в шкарлатах тих, як дуб у лiсовi, що на нього
сонце попалом паде...
- 0-ох! - зiтхнули жiнки й з гореччю захитали головами в прозорих
завоях та гостроверхих чiльцях, старовiцьких, аж забринiли змi вики й
жемчужнi низки, жовтi й бiлi. - Вiдлетiв ти навiки, покинув нас,
господареньку, господиноньку!
Вдова сянiцького посадника Шварна перестала на хвилю пряс ти кужiль,
тягнути нитку як промiнь i круглими словами немо© у золотий кубок
подзвонила:
- Не охайте, подруги, проти ночi - прошу я вас! Це домовиi кам не до
вподоби! А вiщування смерти у княж-дворi ще вiд! тогiдно© кутi
появлялися... Маркiтний був Корочюн! Пригадайте, не впала ж ложка князю з
рук, як зачернув на коляду з першоi страви? Тямиш, Ясине, як торiк на
Русалчиному тижнi пiд вiкч ном князево© одрини виросла щириця? Не говорила
я тобi, що вона когось то на могилки заклика ?
- Ми вирвали щирицю з корiнням, та через недiлю друга зазеленiла, -
вповiла Ясиня i вдумчиво пiдвела очi з-над силянки, що ©© вишивала в
квiтки та пави.
В цю мить Шварна пiдвела очi та злопотiла рукавами з чорною заполоччю,
ластiвчаними крильми:
- Боян! Боян правцю в тереми! Пан Перемисльний з ним, глядiть!
Облягли грудьми пiдвiконники в мрачних нiшах i ви©мок шиби, крiзь який
в ошаделинi бiлiла модрина, чорнохрещата.
Темiнь згасила крайн вiкно...
Це мандрiвник у борсучiй кире© перемигнув свiтлом i бiллю, - у впадинах
сукна жеврiли тiнi, нiби руда на вогнi, червоно.
За ним iшов черевань у беберянах, брови як повсть, очi iскрами, нiс гей
вежа, з чолом водно. На грудях бовтався золотий посадницький ланцюг
Перемишля: рись серед скоку.
Низькi хороми вiдбили луну голосiв, один хриплий, надточений хмельом,
другий перевитий стужею сумеркiв, закурений снiгами лютневих дорiг. Вiн
пригадував прибiй великих хвиль, aбо музику дзвонiв у скловiм повiтрю.
Гостi увiйшли в широку вiтальню зi скринями, ослонами, кiотом, - проти
них, у свiтельцi, сиченiм маслом, змерехтiла iкона, надихана та мним
теплом рiчей, передуховлених мольбами...
Боян похилився у поклонi чорному обличчу, а тодi занява сво ю гуслею,
закутаною в лудиння, як жива iстота. З пошанов помогли знатному
скитальцевi роздягнутися й вiдiбрали вiд нього iнструмент, що сiяв зимном
i склицею дорогого дерева.
Ясиня присунула i'д столовi одно й друге високе крiсло пiд медвежою
шкiрою, клала хлiб i сiль на точеному тарелевi бiлого явора. Вмивальну
чашу поставила осторонь на ослонi, iз веренькою шитою в дубовi листки
праворуч...
... Не орлинi крила пiд небом лопочуть: це пiсня гойда ться верх струн,
як бiлi овечки липнуть до себе круглi жiночi рамена i грядка голов в
уплiтках, покрасах хиля ться вiд насолоди в такт акордiв, у продзвiн
пiснi.
Струнко у крiслi усiла княгиня, як горорiзьба на срiблi, пальцi цупко
стуленi на колiнах, лице чисте, далеке.
Пан Перемисльний придержав старшого княжича промiж колiн, але вiн i там
тупцю , мов у танку, мов серед iгри.
А пiсня гремить iз повноти Боянових грудей: рванули у бiй велетнi,
дзвонять списи об кольчуги, лящуть мечi об щити зi знаменами пардiв та
змiй. Боги й геро© зцiпилися в дужаннях за безсмертну славу.
О, як жв'якають мечi об щити, виiскренi сонцем, як високо кричить
перемога! А там пiд хмарами ширя суп, зорить причаровано за дорогим
лахмiттям, що лягло розхристане промiж смереки... Упав герой, та ждiть!
Ось местник жене назирцем, - зiбрався в собi як стрiла пiд вказуючим
пальцем, дрожить земля, кучеряво димують шпицi... Горе богам, коли людська
месть приходить до слова!
У всю висоту вста оце Гаральд Гарфагар i нiби янтарне питво з рога,
кованого срiблом, кане пiсня про вiсiм його перемог над осьми королями
дронтгаймського краю. Широко стеляться чорно-сiрi пустарi у кровi, у
свистi завiрюхи... Але ось мiж камiння прозябають квiтки, тони
вирiвнюються, грають росами й сонцем, це розцвита вiдпочинок серцю:
зелена долина над озером Тiнгваля.
Слухайте, крiзь вiддаль столiть норвежський принц, Гаральд Гарфагар
жалу ться на байдужнiсть доньки Ярослава:
- "Я родився там, де Упляндцi напинають луки, тепер я правлю вояцькi
кораблi серед скал, ненависнi гречкосiям, вiдколи пустилися ми в свiт, в
рiжних мiсцях розбивали ми човном хвилi, але руська дiвчина в золотiй
гривнi мною помiту ..."
Стряхнув Боян кучерями з виблиском, милу гуслю, як живу, вiщий патос
пливе з-пiд пальцiв, медовi води з-промiж скель. Хана Обезiв згадав.
Залiзних Ворiт досяг. вшан-зiлля пахне, зове рiд...
Ходять струни як з барвiнку, одна другу кличе! Двобiй Метислава з
Редедею оспiву тепер старий соловейко. Повзуть nor небом касожськi полки,
а Мстислав, брови кам'яним градом, булатним на Редедю упав... О, яка сила
в зойку борнi, свист ударiв на життя i смерть!
Що в героях вiковiчного, виросло оце в пiснi понад ©хнi могили.
Але де ж то маленький Данило? Майнув промiж жiночими квiтник, пропав
леготом, як дим.
У владичiй одринi герцю : топче застелений шкiрами одр бать-' ка i
рум'яний вiд пiд' му, добро, що з очей блакить бризками не трисне, стяга
долiв фряжський меч, зачiплений на лосячому ременi, високо...
Меч, про який спiва пiсня, носителька безсмертних вiнкiв.
То Ясиня виручила княжича, смiючися хистко, нiби жайворонок пiд перший
пах весни.
- Не пора вам ще до батькiвського залiза, господине отчичуi Ждiть
часок, поки здiймете вiстря поверх юнацького чуба!
- Остав мене, Ясине, остав! Не бути ж князевi без меча i лука на
стiнах?
Взяла його пiд руки, вела. Боян кiнчив широким славословi м красi
Бористена, коли явилася Ясиня з чорночубим княжим пахолятком оперед себе.
Вона вклонилася спiваковi бiлим, вдумчивим чолом, рум'яними як суницi
устами i просила скласти яку там колядку господину-отчичу, - таку, щоби
була йому до притоки i пiшла з роду в рiд, доки свiта й сонця.
Усмiхнувся величний скиталець, торкнув струни переливом:
- Ей в полi, в полi, в чистенькiм полi,
Гей воли, гей сивенькi, гей воли!
Там же ми сто©ть загородойка,
В тiй загородойцi новая свiтлонька.
При ним ми сидить пан Перемисльний,
Перед ним пляше молоде паня,
На тiм паняти рудая сукня,
На ножейках мат шнурованi бiтки,
На бочейках мат кований пояс.
На тiм поясi жовтi ретязки,
На тих ретязках золотi ключi,
На головi мат пав'яний вiнок,
На ручейцi мат золотий перстень!
А наш панонько з вiйни при©хав,
З вiйни, вiйноньки, з Вгорсько© сторононьки.
Поз'©зжалися к'нему панове,
К' нему панове, його братове,
Сталися його вiдвiдувати,
Що там доброго в Уграх слихати?
Добрi слишано, бо поорано,
Бо поорано, злотом сiяно.
Пав'яним перцем заволочено,
Золотим мечем загороджено!
- I справдi колядка непроста й подоба на те, що трiватиме доки свiта й
сонця! - крiпко засвiдчила княгиня. - Наш малий отчич розписаний, гей
веселка над потоком. Спiва i свiтить Боянiв колядковий малюнок. I про
пана Перемисльного саме вiдповiдне слово! А тепер прошу гостей богоданних
повечеряти!
I перша увiйшла у збiчну свiтлоньку щонайсвiтлiшу, де якраз зажегли
тотi вечiрнi посвiти й клали на ильчастiй скатертi писану мису з обжареним
сернюком та рубаним тiстом у гiднiй пiдливi, покрай сочива й городовини.
Ще й дзбан-крашеняк iз старим яблучним питвом ставили обiч, аж запахло
спiлим садом, як коли пiд Спаса...
Заговорили тепер чергою, важно й учтиво, як ялося в день свята.
XIX. ПIСНЯ ГIРСЬКОГО ГНIЗДА
"Доки ж тебе, молодця, ждати?
Росла коса до пояса,
Нi розплести, нi розчесати".
(з нар. пiсень)
Був перший день нову пiсля Русалчиного тижня. Це свято молодо© утiхи,
музики й спiванок. Дiвчата розбiгаються тодi по горах, долинах з шумом
стяжок, лопотом шитих рукавiв i благають Ладу, пiстунку родинного щастя,
щоби судьбу милих звела з ©хньою. А тi, що поклали вже на волосся подружий
серпанок, споминають.
Жiнка Словита надiла ранком сукню з парчево© ширинки i накрила вчасно
посивiлу голову найтоншим сво©м рантухом. Стан обвила золотою стрiчкою i
так загорнена сiла в свiтлицi проти вiкна над отвертою на колiнах книгою з
Хiляндару.
Ясиня глянула з зачудованням на святочний одяг матерi, - вона ж у
вiдповiдь пiдняла в пальцях рубець дорого© тканини.
- Рiчи мають свою укриту силу, - мо дитя! Чи дума ш, що я могла б
пiднести зiр понад "сьогодня", коли б мо© плечi замiсть паволоки вкривала
нитяна кисiя наймички? Чи дума ш, що жрець, закутаний в кольчугу
войовника, зумiв би вiщувати з внутренностей ягнят, димуючих на святому
каменi, а без вiнка омели розмовляти з висотами?
Помовчала, а тодi правила м'яко:
- Сьогодня уперше за весь вiк сон явив передi мною одно дороге обличча,
яке давно вже розсипалося в порох. Це велике свято мо © душi й тому я в
паволоцi.
Перегортала в задумi сторiнки, клала очi на стрiчках, нанизаних на
стукне час, за нею, вдовою! Тодi вiльнi не стануть зазичуватися з нужди у
володiльця, вимруть раби, будуть щасливi люде...
Надпив глоток iз глиняного кубка i змовк: веснянкуватiй Судол,
газдiвський пасинок, обняв за шию свойого побрата i реготався, аж ним
пiдривало:
- Ге-ге-ге! Ге-ге-ге! Свiт би йому короткий! Глядiть, який. благий!
Хлопський талан журить його велико! Ге-ге-ге! Ге-ге-ге! За селом збанував,
бiдненький...
Хтось з юрби воркнув:
- Правда вiд неправди лиш за долоню недалеко.
А другий:
- Де ми, там панiв не треба, а де вони, там нас не конче! Дуж глянув на
нього як стро ний i двигнувся з ослона пiд тягарем мерзкого прочуття, коли
чорнюха, сивоока, нiби нiчне небо, доторкнула його рукава промiж людей,
манила у танок високими бровами.
- Тоя! - пробормотiв - i змовк доразу.
Що вона йому? Радiсть очей, окраса життя? А що ж буде з тими з хиж;
травленими до смерти? Оставить ©х ради скринь та мисок i прикований до
смердючого ланцюга, задавлений даремщиною до одуру, затулить вуха на
вiчний стогiн села?
Нi, - вiн не мав ©й нiчого сказати. У нього дiло тiлько до тих, що
попiдпирали голови в кучмах порепаними руками, край нужденно© ©жi, та
прядуть безпросвiтну свою тугу. Йому дiло до цих утлих дiтей, що повисли
на вiкнах, як гайвороння, до це© там розхристано© жiнки, що силку ться
увiйти в хату, а ©© стримують i пiдiймають на смiх, коли вона горла до
свойого красуня-чоловiка:
- Так? Я заскакую, а ти... гульками? Я при колисцi, а ти от як павич,
що си паву вибiра ? Княгиню буцiм засватав? Нехай же бiда травить тебе
гульками, а я не буду, не буду!
Що йому та ©й, То©? Тепер, коли на рiдну землю суне хижа навала i в
його, Дужа, глядять в упiр очi прича ного села? Коли пiд пучками пальцiв
чу вiн розсипанi рiзки народно© сили, з яких учинить залiзну замiтавку на
зайде©в?
Нехай Судол обкручу цю квiтку села нахабним сво©м раменем, нехай товпа
прилипа до стiн, як мухи у стужу з очаровання i втiхи над танком
старовiцьким, прекрасним, нехай гусевки брязчать з новою силою i все в
хатi крутиться пестрою крутiжжю шитих рукавiв, чорних вiй, мургавистих,
черчатих плахоток, лискавок на шиях, згард, - вiн остане сам, як сокiл на
островерсi.
- Кучерi мо©, киньтеся д' горi.
А я за вами - догори ногами!
Де вже було молодому карбувати, як там музика пальцями дрiбоче!
Вiн пiдлiтав нiби на крилах у парi з оголомшеною молодою, нама ною
дрiбонько, а кучерi штрикали за ним гей гаддя, i розстiбнулися,
розпанахалися з вiтром червонi полiтички, аж на свiтичi гасли яловi скипи.
То огудливi свашки, Хивра i Духна, шепотiли обзираючися, для безпеки:
- Дука кудрiй... все, що ма , то схова в рукавицю на полицю.
- © ж талан: два рубочки, один головку завити, другий на рiк дитинку
вповити.
- Пiшла за бiдненького, гi-гi...
- Багатий був спороватий, мала слухати, звiдки кашля ?
- А де ж дiвся наш ратайний, а де ж Вовчий хвiст?
Чийсь чорний звид скакав саме мiж придорожнi верби у житло Самбора,
освiчене гей вiнок на Купайла. На обiйстю димували смолоскипи, боярська
челядь суятилася там з закоченими рукавами згрiбних сорочок, люди горiли
вiд оспiхiв, як у пеклi.
Трапився онодi гiдний купець iз далеко© Праги, купив рибу за цину й
скло, то Самбор велiв спустити один iз ставiв, де риба велася дрiбнiша.
Купець хотiв захопити погоду для повороту з товаром i квапив. То слуги,
кiлько ©х там було, однi патрали щуку тонким залiзом, аж мигтiло в повiтрю
от як розлите молоко, другi общибували сивi головатнi соли, що розсипалися
iз вогкости по розстелених веретах, третi клали посолену рибу верствами в
десяток дубових бочок, заввишки чоловiка. Два хатнi коти, п'янi вiд
насолоди, пильно стерегли корит.
Хилий чоловiк впав у хороми, а там у челядну клiть, глянув у боярську
одрину з розкиненим i зiм'ятим ложем, а тодi вiдхилив дверi в широку
гостинну гридню з ослонами в коврах край стiн, з довгими скринями пiд
замком i полицями з посудо© iскрах та квiтах...
Над тисовим столом бiля питва та ©жi хилялися дивогля гостi. Вони
гаразд пiдмогоричилися, з чубiв iшов кур. Один них з свiтлою гривою над
опукими очима, червоний був вiд меду, як мак, а рука з пугарем тремтiла,
аж мiд слезив на криву скатертину, що одним кра м сягала його чобота.
На цьому гостевi була брунатна, рiшена опанча, а з-пiд не© блимав
срiбний ланцюг з вiдзнакою iнфлянтських Мечових Братiв: мечем, якого
рукоять уявляла похиле знам'я хреста.
Вiн пив тепер на здоровля борiв, що закосичують цей чудовий край, як
радiсть закосичу людське серце, оспiвував простими словами величну силу
конарiв, якими пливе сонце. Славив зелену темiнь тисiв, оперту об
туркусову чашу неба. Вона, ця зелена шумлива краса, звиджу ться у снi
мешканцям пiвночi, де скелi нагi повiк, бо вiтер не вдержить на них
нiчого, - вона, неодолима примана, жене ©х кочувати по галицькiй землi в
розшуцi за всiм тим, що перечислене на грошi, да мiць чужинцевi. Тисове
дерево на луки, сосновi плахи на смолу й поташ найвищо© проби,
дуб-невмирака на кораблi, ось радiсть купця-волокити, ось його тричi
веселе живло!
Тодi жидiвський Араб, що сидiв поруч його в бiлiй хустi, настромленiй
на голову от як вежа, згомонiв рiзко, що пора спати, - тиждень саме, як
товчеться вiн з Чорногори, паде з нiг вiд поневiрки й нудьги. Поки вибрав
все пригоже для кораблiв, ладжених у Вiзантiю, жив у горах одним овечим
будзом та жентицею. Треба ж було власними очима глянути, як Гуцули рубають
i сплавлюють корабельний лiс та як гладкi гей свiчi дерева женуть ризами
аж на води Прута, де ©х спiйяе в рамена Чорне море! У нього самого мало що
не сплила разом з оцим деревом остання сила... Ще й досi дзвонять йому в
ухах колокiльцi полонинських стад, попри танок всяких чисел з недавно©
токми i передзвiн гривен, солiдiв, драхм, вiзантинiв...
На це торговець рибою i невiльниками, довгобразий Чех Братислав
прицiлився озлоблено до Самбора, що куняв у насолодi над власною тiнню,
край десятого з черги пугара:
- А мо© ж невiльники де? Третий день сиджу сидьком у тебе, старий
крутiю! За чим, скажи, товктися менi коли-небудь удруге в такий
свiт-далину по чужих лiгвах, незнаних дорогах? За рибкою-миршавкою, як я
сам? Ти невiльникiв давай, не обманюй, держи слово!
- Вiдстань, чого в'язнеш? - лепетав сердито Самбiр, струшуючи щось там
iз колiн.
- Це я, отчику мiй, Вовчийхвiст... Пiстун твiй, слуга найвiрнiший...
Щось скажу... не сердься... сонечко!
Чорний звид аж задихався вiд приливу безмежно© утiхи.
- А, пропав би ти пропадом! - зворкотiв охлялий дука. - Реп'ях тай
годi!
Тодi цей кинув, як з пращi:
- Дуж у селi, от що!
- Де? Як? Ловiть!.. - схопився Самбiр, але зараз поквапився сiсти,
настовбурчений, гей околот соломи.
- Шнурiв, людей, - вiн наш! Тiлько тодi я вже не холоп, не раб! Добре
так, отчику, а?
Холiтався з вражiння, як лист на трепетi:
- Нагородiть старанника вiрного...
В цiй хвилi високий крик роздер тишину до самого дна, а тодi на нього
звалилася миттю мовчанка. Це грянув вiтер iз пiвночi, пiрвав голоси на
клоччя i кидав ними де попало, людськi й собачi.
- Бий втiкача! Колом по ногах, щоби не бiгав! У став його, благенького,
комiть головою! А... це тобi за боярськi розшуки, це... за кари, за страх!
Не вспiли поблiдлi купцi посхоплюватися з мiсць, коли на обiйстя
налетiла диковинна юрба: чоловiки в одному шкаматтю, хто кiл у руках, хто
кований цiпок, жiнки простоволосi з кочергами як опирицi, а серед них Дуж,
обштовхуваний з боку на бiк i мало не нагий серед борнi... З розбитих уст
текла кров, - весiльнi гостi, не хто другий, перемогли Дужа i поволiкли, а
неряха, та сама, погостила стрiчним каменем.
- У-га! - красен коровай! - реготався Судол червоний, як сукно.
Дудка, калiка, що бив кривими ногами позаду всiх, почухав потилицю i
приостав:
- Чоловiк крiвавий, а вiн смi ться!
Юрба вила.
Тi, що чистили рибу, заклякли: хто пiднiс нiж угору, хто над ночвами
схилився, так i остали.
Як у казцi.
А Судол, витязь, перся опередь всiх:
- Я веду, я... пустiть братцi!
Надавили ще раз iз усiх бокiв, вдарили Дужом у гридню, Самборовi в
лице. Всi очi, кiлько ©х було, забiгали тепер по внутрах мис, дзбанах з
переливом, по восковi-янтарi, що димував на продувi в срiбних ставниках.
Дарма один з розкушеною щокою перся розхристаний дико i блимаючи
ошалiлими очима лепетав уодно:
- На суд! До владики його! Зубояжа!
А Самбiр витягав себе з сiдалища як iз безоднi: його по©дав особливий
внутрiшний жах, вiддих рвався, то вiн рухом п'яного озлоблення шарпнув
застiжкою вишневого таламана, аж вiд горла до колiн посипалися з одежi
мосяжнi бобрики...
Вiн хитався тяжко й летiв на стiл проти Братислава з тихим лепетом:
- Ось тобi... невiльник... Держи... злодiя!
I впав горiлиць.
Мечовий Брат повагом пiдiйшов до дверей, простер рамена перед товпою i
обезпечив кованi дверi засувом. Тодi глянув iз цiкавiстю на Дужа, що
облитий кров'ю i одичiлий з люти пробував зубами сили вузлiв, намотаних на
ньому в оспiху боротьби. Не давалися i Дуж осунувся на долiвку стишити
розгульний ломiт у висках i серцю.
З черги зiр Мечового Брата упав на дуку, що розтягся лежма, з очима,
вбитими вглиб черепа, жовтий гей шафран i прихилений дивно...
- Мрець! - блиснуло в його думках i весь хмiль вилетiв миттю iз голови.
- Пропав з перепою! - судорожно засвiдчив Братислав i тут же загортався
в свiй плащ без рукавiв, - готов вiдректися купна i лiгва.
Його товариш кричав тимчасом у сутолоку подвiр'я понад банi й медушi,
понад гумна i хлiви, обору i житницi, битком повнi хлiбiв:
- Гей, бороди! Боярин умер! Йдiть, умивайте! Жид Араб вийшов хильцем в
одрину господаря, позiхнув з усiх щирих сил та чкурнув в одiнню у пухи i
шкiри...
...Як олень, що зачув у спецi зимний шум потока, так Дуж...
Вiн грянув iз свiтлицi у якусь вузьку клiть, мабуть прибiк для хатнього
знаряддя, через часок заблудив знову в хороми, а там настромився на якiсь
дверi i ними скочив у сад. У живоплотi свiтили облатанi ворiтця, торкнув,
пiшли на боки.
У непевнiм блиску мiсяця видно було у полi озерце, переткане очеретом.
Мачкував туди скоками, як бусол, i серед того шарпнув вервою щосил, - одно
зловiще око розплелося, зубами довершив решти.
Був вiльний.
Ще розбирав, в який бiк вдарити собою, томлений спогадом свойого
бистрого коня, аж у цей раз вiтер наднiс до його уха веселе iржання,
довiрливе, як задихана з утiхи мова людини... Не стямився ще вiд вражiння,
коли зачеркуючи жартливi пiвкру-ги налетiв i'д ньому чорнюх-стрибунець...
О милий, ти належиш менi, а я тобi, - ми ж оба рiднiй землi!
Чийсь плач там на розпуттю, зойк iз грудей То©?
Гей, як пахли перелоги, як спiвала воля!
XVII. НЕОДНАКОВI МРI
"У Волиночки коса з золотого волоса
Щирий бiр освiтила -
Зелену дiброву i биту дорогу"...
(з нар. пiсень)
Поникли у зябних росах, в iмлi, живо зафарбленi рожi, небесна краса
василькiв. Свербиус нарядився коралями, як сива зозуля, промайнуло садом
сухозолото, осiннi чари впали на смутливий деньок, на стихлий свiт...
Ясиня сидiла на вирвi старинного замкового муру, як у сiдлi кам'яного
коня, звисока бачила нiби саме верхiв'я рiчей, нове обличчя кра виду i
серце ©© палало втiхою вiд ©зди у мрiю нарiвнi з облаками. Як несамовито
кругом! Поля в червоних тiнях, наче i бо вище, де тiлько що погасли
шеломи, стих бiй, а вона не Ясиня, нi, а нагорода геро©в, нетлiнна
молодiсть i краса, слава в серпанках примари... Вона схиля ться над усiми,
що лягли за свiй край, а тодi пiдносить на руках найсмiливiшу з голов,
архиголову героя, пiснею квiтча вибраного над всiх...
Кроки Юри збудили ©© з задуми, засмiялася, скочила вниз.
Вона була одiта в просту сiру сукню з рясним придолом, молоду шию
сколював бiлий, пологий ковнiр, прошитий гладдю. Одинокою прикрасою одежi
були срiбнi гузики в пiсковий горiх завбiльшки, - ажурна, ювелiрська
робота фiлiграном. Ноги Ясинi були озутi в бiлi капчурi, плетенi з
лиснючо© нитки, - поверх капчурiв зеленiли тiсношнурованi чижми зi
сафiяну. Носики обуви, кожний як клюв весело© птахи, були задертi уверх.
Юра правив:
- Мiй батько, як там вiн iз тво©м не в злагодi,- Польща мiж ними як
провал виросла, - ради того, щоби нас видiти вкупцi, через людей постарав
iз ним на купецьку спiлку стати, захопити ще верем'я та вислати в Ярослав,
на ляцькi хитарi декiлька возiв iз таланом... Чимало всячини напрятали оба
бодри!
Осмiхнувся, про себе:
- Мати ж моя, сердечне прихилля, харчику гiдного на вче-рашну зустрiч
©м зготовила, доносю , а я слухаю от далеки: глаго©ть стару зарву
по-жiноцьки, де вже може, тво©й неньцi й тобi похвалу вiдмiтить, що ©© на
умi, як iз прозоро© води видно... А батько твiй, - нi слова зайвого, - про
вiск та про дорогу, кого ставити ватажком, хто годен з крамарями пiд лад
бесiдувати, хто найкраще оборуду замiну...
Тут Юра журливо прочiсав рукою чуба з виблиском, важив:
- Видно, що в обох боярiв сво© рахунки, хоч вони тепер i спiльники...
Помовчав, а тодi став слiдкувати за стрикуном верх ногоро©жено©
билинки:
- Не до вподоби мо©м батькам, що знову про вiйну забалакали скрiзь.
Досить, - говорять, що з-над Висли з цiлою головою ©х одинець прийшов.
Тiльки весна стукне, виправлять мене з торговим дiлом у свiт. До ткалень у
Тессальонiцi за парчею по©ду.
Усмiхнувся до звиду мандрiвки:
- Батько ходить по житницях та пасiках сам не свiй... - Кому, - каже, -
оставимо двори, ниви та стада? Хочуть, поки перелетить громовиця з огнем i
кров'ю, сокотити мене оподалiк...
Глянув на Ясиню, але вона дивилася пильно на п'ять копул святого Спаса,
звiдки плила луна Бог зна де, в дiйсности чи мрi© розколиханих дзвонiв.
Та Юра правив iще:
- Ось вернув iз Iтилю, вiд Хозарiв, навдиврвижу меткий Коснячко:
перськi й арабськi коври з свiтових торговищ попритягав, як на прощу люде
на розглядини ходять! Дiргем у нього, сам я видiв, мiх срiбла. Оповiда ,
не неслухатися... Вiн тобi слово, - а перед тобою каравани, як змiй степом
повзуть, ярами кругло погинаються, а там, на бурунах Каспiйського моря
мають корабельнi вiтрила iз райдугою усяких, де не , мандрiвних знамен:
сонць, черепах, драконiв... Як шитi рукави проколису ©х голубий вiтер над
глибинами.
Мрiяв уголос:
- Ось Коснячка шлях лiтком, ось де мiй у веснi!
Вiн виждав, рад почути дiвоче слово, але не було нiякого. Зате юнак
вiдчув гостру студiнь у серцi, нiби там вдарив град.
Це, певно, тому, що саме тепер Ясининi очi повернули до нього дуже
здалека.
То Юра в нерозумiнню нахилився, хотiв розсiяно зняти в'янь з рамена
дiвчини, та в сiй хвилi Борвiй злетiв на нього сво© камiнними лапами, а з
очей пса бризнули свiтла, як трава.
I Юра ще глибше, тепер вже зовсiм очевидно вiдчув прiрву в тiм мiсцi,
де нiжки з задертими носиками поринали промiж плетиво винограду й цим
соняшним острiвцем стежини, де стов сам, мов згашений доразу.
Дочка Словита опустила тепер м'якi кiнчики уст i заговорила в простiр
до себе:
- Значить, добре глядiти з безпеки, як другим серед огню крови тебе
потрiбно? Значить, весело верстати лiси, степи i морд як стогне о помiч
земля твойого роду? Ми не для себе, Юро... Менi iнодi зда ться, що мене
жде окреме призначення, важнiше за тво й мо щастя. Як дума ш? Може
принесу за когось каяття? Жертву за мiй рiд, за край? Я так хотiла б
вчинити щось смiле, високе, не для того, щоби гомiнко пройти, а просто
тому, щоби не жити даром...
Слова ©© плили, розгойданi власною силою, як джерело на поворотах:
- Вiдтепер, коли спохмарнiло над головами, жах перед завтром облетiв
серця, не ма менi спокою вiд душевно© спраги: хочеться до болю оцими
руками видерти жало чи©йсь грубiй перемозi, якийсь роззолочений стяг
подержати, хоча б хвилину у стиску випрямлених рук, свiтлоносицею бiлою
походити промiж бовдури будня...
- А от, мача ш губи в соняшнiм повiтрю, як у медi, й веселить тво мале
серце те, що я бiля тебе. Велике сирiтство народу, громи, що прича©лися
вдалинi, хвилюють тебе понад дiйсну потребу. Остань мо©м свiтельцем
тiльки, старанницею для мене й себе, я заздрий про решту!
Не було вiдповiдi: Ясиня глядiла в застановi на стiни мiста, сповитого
у хвалу. Звiдтам йшли до не© слова тихше шепоту, запевнення твердiще
крицi.
XVIII. НА КРИЛАХ СЛОВА
"Заграй же нам, музиченьку,
Бiлими пальцями"...
(з нар. пiсень)
Тереми, зверненi п'ятьма заснiженими вiкнами проти карпатських борiв,
обрубаних Чечвою та Днiстром, осотували вечiрнi тiнi. Мариця колихала
менше княжа, - на ослонах край високих свiч тулився зi шиткою гурток
жiнок, у колiн Ясинi п'ятилiток Данило.
Мариця розказувала:
- Ще зачiм князь-отець поклав лiтком ногу в стремена у бiй з Лестьком,
на смерть, зустрiв мене в зiльнику, як брала я ласкавець на купiль
князькам. Каже менi з осмiхом, свiтле сонечко наше:
- Марице, говорять, ти будьте гадуха на весь дворецький бабинець!
Вгадай мiй сон! I править:
- Менi звидiлося на зорi, що я двигнув рать на Польщу, став проти
Висли. Гляджу, на зарiнок упали птицi, сiрi та багруни, щигли й горобцi.
Стiлько, що бров'ю звести: сiрих нi слiду, по©ли ©х червонi! Що за
примiта, Марице?
Менi студiнь пiшла по плечу:
- Господине, - кажу, - сон цей зрадливу засiдку сповiщу , сокотiться!
Вiн схопився iти, зi шкиблею бабою якi там розговори! Потряс чубом, як
вiтер бором, рукою по мечевi, - засмiявся:
- Поки в мене оцей друзяка щирий, не убоюся я, старухо, нiкого на
свiтi!
Поколихала хлопчика, банувала опiвголоса:
- Пiшов вiд мене геть в шкарлатах тих, як дуб у лiсовi, що на нього
сонце попалом паде...
- 0-ох! - зiтхнули жiнки й з гореччю захитали головами в прозорих
завоях та гостроверхих чiльцях, старовiцьких, аж забринiли змi вики й
жемчужнi низки, жовтi й бiлi. - Вiдлетiв ти навiки, покинув нас,
господареньку, господиноньку!
Вдова сянiцького посадника Шварна перестала на хвилю пряс ти кужiль,
тягнути нитку як промiнь i круглими словами немо© у золотий кубок
подзвонила:
- Не охайте, подруги, проти ночi - прошу я вас! Це домовиi кам не до
вподоби! А вiщування смерти у княж-дворi ще вiд! тогiдно© кутi
появлялися... Маркiтний був Корочюн! Пригадайте, не впала ж ложка князю з
рук, як зачернув на коляду з першоi страви? Тямиш, Ясине, як торiк на
Русалчиному тижнi пiд вiкч ном князево© одрини виросла щириця? Не говорила
я тобi, що вона когось то на могилки заклика ?
- Ми вирвали щирицю з корiнням, та через недiлю друга зазеленiла, -
вповiла Ясиня i вдумчиво пiдвела очi з-над силянки, що ©© вишивала в
квiтки та пави.
В цю мить Шварна пiдвела очi та злопотiла рукавами з чорною заполоччю,
ластiвчаними крильми:
- Боян! Боян правцю в тереми! Пан Перемисльний з ним, глядiть!
Облягли грудьми пiдвiконники в мрачних нiшах i ви©мок шиби, крiзь який
в ошаделинi бiлiла модрина, чорнохрещата.
Темiнь згасила крайн вiкно...
Це мандрiвник у борсучiй кире© перемигнув свiтлом i бiллю, - у впадинах
сукна жеврiли тiнi, нiби руда на вогнi, червоно.
За ним iшов черевань у беберянах, брови як повсть, очi iскрами, нiс гей
вежа, з чолом водно. На грудях бовтався золотий посадницький ланцюг
Перемишля: рись серед скоку.
Низькi хороми вiдбили луну голосiв, один хриплий, надточений хмельом,
другий перевитий стужею сумеркiв, закурений снiгами лютневих дорiг. Вiн
пригадував прибiй великих хвиль, aбо музику дзвонiв у скловiм повiтрю.
Гостi увiйшли в широку вiтальню зi скринями, ослонами, кiотом, - проти
них, у свiтельцi, сиченiм маслом, змерехтiла iкона, надихана та мним
теплом рiчей, передуховлених мольбами...
Боян похилився у поклонi чорному обличчу, а тодi занява сво ю гуслею,
закутаною в лудиння, як жива iстота. З пошанов помогли знатному
скитальцевi роздягнутися й вiдiбрали вiд нього iнструмент, що сiяв зимном
i склицею дорогого дерева.
Ясиня присунула i'д столовi одно й друге високе крiсло пiд медвежою
шкiрою, клала хлiб i сiль на точеному тарелевi бiлого явора. Вмивальну
чашу поставила осторонь на ослонi, iз веренькою шитою в дубовi листки
праворуч...
... Не орлинi крила пiд небом лопочуть: це пiсня гойда ться верх струн,
як бiлi овечки липнуть до себе круглi жiночi рамена i грядка голов в
уплiтках, покрасах хиля ться вiд насолоди в такт акордiв, у продзвiн
пiснi.
Струнко у крiслi усiла княгиня, як горорiзьба на срiблi, пальцi цупко
стуленi на колiнах, лице чисте, далеке.
Пан Перемисльний придержав старшого княжича промiж колiн, але вiн i там
тупцю , мов у танку, мов серед iгри.
А пiсня гремить iз повноти Боянових грудей: рванули у бiй велетнi,
дзвонять списи об кольчуги, лящуть мечi об щити зi знаменами пардiв та
змiй. Боги й геро© зцiпилися в дужаннях за безсмертну славу.
О, як жв'якають мечi об щити, виiскренi сонцем, як високо кричить
перемога! А там пiд хмарами ширя суп, зорить причаровано за дорогим
лахмiттям, що лягло розхристане промiж смереки... Упав герой, та ждiть!
Ось местник жене назирцем, - зiбрався в собi як стрiла пiд вказуючим
пальцем, дрожить земля, кучеряво димують шпицi... Горе богам, коли людська
месть приходить до слова!
У всю висоту вста оце Гаральд Гарфагар i нiби янтарне питво з рога,
кованого срiблом, кане пiсня про вiсiм його перемог над осьми королями
дронтгаймського краю. Широко стеляться чорно-сiрi пустарi у кровi, у
свистi завiрюхи... Але ось мiж камiння прозябають квiтки, тони
вирiвнюються, грають росами й сонцем, це розцвита вiдпочинок серцю:
зелена долина над озером Тiнгваля.
Слухайте, крiзь вiддаль столiть норвежський принц, Гаральд Гарфагар
жалу ться на байдужнiсть доньки Ярослава:
- "Я родився там, де Упляндцi напинають луки, тепер я правлю вояцькi
кораблi серед скал, ненависнi гречкосiям, вiдколи пустилися ми в свiт, в
рiжних мiсцях розбивали ми човном хвилi, але руська дiвчина в золотiй
гривнi мною помiту ..."
Стряхнув Боян кучерями з виблиском, милу гуслю, як живу, вiщий патос
пливе з-пiд пальцiв, медовi води з-промiж скель. Хана Обезiв згадав.
Залiзних Ворiт досяг. вшан-зiлля пахне, зове рiд...
Ходять струни як з барвiнку, одна другу кличе! Двобiй Метислава з
Редедею оспiву тепер старий соловейко. Повзуть nor небом касожськi полки,
а Мстислав, брови кам'яним градом, булатним на Редедю упав... О, яка сила
в зойку борнi, свист ударiв на життя i смерть!
Що в героях вiковiчного, виросло оце в пiснi понад ©хнi могили.
Але де ж то маленький Данило? Майнув промiж жiночими квiтник, пропав
леготом, як дим.
У владичiй одринi герцю : топче застелений шкiрами одр бать-' ка i
рум'яний вiд пiд' му, добро, що з очей блакить бризками не трисне, стяга
долiв фряжський меч, зачiплений на лосячому ременi, високо...
Меч, про який спiва пiсня, носителька безсмертних вiнкiв.
То Ясиня виручила княжича, смiючися хистко, нiби жайворонок пiд перший
пах весни.
- Не пора вам ще до батькiвського залiза, господине отчичуi Ждiть
часок, поки здiймете вiстря поверх юнацького чуба!
- Остав мене, Ясине, остав! Не бути ж князевi без меча i лука на
стiнах?
Взяла його пiд руки, вела. Боян кiнчив широким славословi м красi
Бористена, коли явилася Ясиня з чорночубим княжим пахолятком оперед себе.
Вона вклонилася спiваковi бiлим, вдумчивим чолом, рум'яними як суницi
устами i просила скласти яку там колядку господину-отчичу, - таку, щоби
була йому до притоки i пiшла з роду в рiд, доки свiта й сонця.
Усмiхнувся величний скиталець, торкнув струни переливом:
- Ей в полi, в полi, в чистенькiм полi,
Гей воли, гей сивенькi, гей воли!
Там же ми сто©ть загородойка,
В тiй загородойцi новая свiтлонька.
При ним ми сидить пан Перемисльний,
Перед ним пляше молоде паня,
На тiм паняти рудая сукня,
На ножейках мат шнурованi бiтки,
На бочейках мат кований пояс.
На тiм поясi жовтi ретязки,
На тих ретязках золотi ключi,
На головi мат пав'яний вiнок,
На ручейцi мат золотий перстень!
А наш панонько з вiйни при©хав,
З вiйни, вiйноньки, з Вгорсько© сторононьки.
Поз'©зжалися к'нему панове,
К' нему панове, його братове,
Сталися його вiдвiдувати,
Що там доброго в Уграх слихати?
Добрi слишано, бо поорано,
Бо поорано, злотом сiяно.
Пав'яним перцем заволочено,
Золотим мечем загороджено!
- I справдi колядка непроста й подоба на те, що трiватиме доки свiта й
сонця! - крiпко засвiдчила княгиня. - Наш малий отчич розписаний, гей
веселка над потоком. Спiва i свiтить Боянiв колядковий малюнок. I про
пана Перемисльного саме вiдповiдне слово! А тепер прошу гостей богоданних
повечеряти!
I перша увiйшла у збiчну свiтлоньку щонайсвiтлiшу, де якраз зажегли
тотi вечiрнi посвiти й клали на ильчастiй скатертi писану мису з обжареним
сернюком та рубаним тiстом у гiднiй пiдливi, покрай сочива й городовини.
Ще й дзбан-крашеняк iз старим яблучним питвом ставили обiч, аж запахло
спiлим садом, як коли пiд Спаса...
Заговорили тепер чергою, важно й учтиво, як ялося в день свята.
XIX. ПIСНЯ ГIРСЬКОГО ГНIЗДА
"Доки ж тебе, молодця, ждати?
Росла коса до пояса,
Нi розплести, нi розчесати".
(з нар. пiсень)
Був перший день нову пiсля Русалчиного тижня. Це свято молодо© утiхи,
музики й спiванок. Дiвчата розбiгаються тодi по горах, долинах з шумом
стяжок, лопотом шитих рукавiв i благають Ладу, пiстунку родинного щастя,
щоби судьбу милих звела з ©хньою. А тi, що поклали вже на волосся подружий
серпанок, споминають.
Жiнка Словита надiла ранком сукню з парчево© ширинки i накрила вчасно
посивiлу голову найтоншим сво©м рантухом. Стан обвила золотою стрiчкою i
так загорнена сiла в свiтлицi проти вiкна над отвертою на колiнах книгою з
Хiляндару.
Ясиня глянула з зачудованням на святочний одяг матерi, - вона ж у
вiдповiдь пiдняла в пальцях рубець дорого© тканини.
- Рiчи мають свою укриту силу, - мо дитя! Чи дума ш, що я могла б
пiднести зiр понад "сьогодня", коли б мо© плечi замiсть паволоки вкривала
нитяна кисiя наймички? Чи дума ш, що жрець, закутаний в кольчугу
войовника, зумiв би вiщувати з внутренностей ягнят, димуючих на святому
каменi, а без вiнка омели розмовляти з висотами?
Помовчала, а тодi правила м'яко:
- Сьогодня уперше за весь вiк сон явив передi мною одно дороге обличча,
яке давно вже розсипалося в порох. Це велике свято мо © душi й тому я в
паволоцi.
Перегортала в задумi сторiнки, клала очi на стрiчках, нанизаних на