Страница:
промiнь вiчно-тривко© думки. Вони були для не©, неграмотно© за гнетом
подружого життя, за муравлиним трудом днiв, одними iдеограмами, що духовою
сво ю мовою, безкра©м змiстом простеляли понад верхiв'ям доземного свiт,
якому не було рiвнi.
I тепер вона нахилилася побожно над пергаменом, - чорнi стяжки брiв
теплилися як шовк.
- Скажiть, матiнко, що прочиту те там так пильно, коли ви не книжнi? -
поспитало дiвча крихiтку лукаво.
- Три краски бачу тут, дитино, - чорну, червону й золоту. Або ж цього
не досить? Я читаю в них так само, як ти у буквах, з яких кожна
назива ться окремо...
- Червонi знаки пригадують менi рожi мойого веснування, музику гiрських
жереловищ, твiй перший смiх...
- Чорнi знаки, це шнури слiз, спомини образ, сумнiвiв i темно©
шарпанини, якою томиться душа зведена й обманута.
- Золотi ж букви, нiби день на вiдлетi, кидають у далекi шляхи чудовi
свiтла сво©. Це корона побiдникiв, трiюмф пригнiченого, визвольний спiв
раба.
Усмiхалася, тiнню снiжного рантуха, прислонюючи стрiчки щонайгустiшi:
шнури теплих слiз.
- А чому он тi сторiнки намiченi у вас заставкою? Я ©© не клала там i
виджу уперше.
- Це стара iсторiя про доньку дружинника Iгельда, мо дитя. Ясиня
приглянулася сторiнцi i стала читати нескоро:
- Князь... нiкий... пелепонисiйський... купи... отрока... скиф'янина
родом...
- Нiчого тут про Iгельда нема, - сказала здивовано.
Аж тепер веселий блиск зрозумiння заграв в ©© очах, сплеснула в малi
руки:
- Краще ви вже читайте, а я слухатиму.
Небо нахилилося за вiкнами так низько, що здавалося, досить витягнути
руку, щоби черкнула блакитi.
- Iгельд був дружинником Осьмомисла, - розпочала свою повiсть бояриня.
- У нього була донька, дитя пещене, не грожене, зiниця ока. Коли з
пустощiв завела танок замiсть ранно© молитви, розсипавши по плечу волосся,
нiби плащ княгинь, сiроока, з порфiрними устами й купкою веснянок верх
стрункого носа, здавалася веселою iстотою, яка заселю молодi жита.
Iгельд погиб у далеких землях серед походу. З це© пори все промовчане й
неподiлене дiвчинка висловлювала пiснею, хоча чуття, я'ких не годнi
зобразити нi тон, нi слово.
Трапилося, що незнаний боярин з каплями рося й чатинням у довгому
волоссю гуляв на ловах у борах Бескиду. На якомусь збiччу, прихилене
кришею до квiтяно© косовицi, стояло людське житло.
Був пiдвечiр, - перед хатою кружляла серед танку Iгельдова сирота.
Рамена в уставках простелила високо, як дво крил джо©...
А пiсня? Вони були напевно пiдслуханi птахами, цi стрiмкi нiби урвища
оклики i смiх пiднебний!
Через декiлька день щасливий ловець гнав з дiвчиною бiлими плаями в
сонцi, туди, де шлях на Галич. Оклики переможця лунали стома голосами по
росистих ярах тодi, коли його добич вiдгортаючи в перелетi гiлля смерек,
думала з неспокiйною жагою:
- Як то там за соняшними обочами Лiмницi i ще далi, де кличе туга?
Якими весiльними казками звитають ©© зеленi гей рута потоки долин? Якi,
нiде не чуванi, пiснi почу в садах ново© оселi, куди увiйде з цим на краю
заво© срiбним грошем, ладкаль-ницям у дарунку?
О, мрi дiтвака, о стиде! Як липке бодяччя за придолом сукнi довелося
волiкти життя, у якому було все, крiм щастя i крiм пiснi.
... У теплий пiдвечiр один жiнка ловця вийшла у гай назбирати зiлля для
лiкiв. Далина розгорталася золотом, на обрiю мрiло, як сон, смугасте
горбовиння i в три стрiчки збiгалося роздорiжжя, де на шпилю ставника
чорнiв глек iз попелами давно усопших.
Рвала зiркатий оделян, пiльну гвоздику, маруну та обмiрковувала, кiлько
гребцiв ще й розкидальникiв вислати завтра на грудик, коли це чийсь голос
обiч:
- Мацути, бортника, хутiр де?
О, як святочно зжахнулася цього голосу, проймаючого немов музика
сопiлки! Зiлля сховзнулося з ©© рук, незв'язаний серпанок сплив продовж
молодих плiч.
- Мацути хутiр? А он де в яру, в орiшинi, як кубельце! Добавила не до
речi:
- Кметi там вiльнi споконвiку...
З високих трав виринув ©здець, кiнь, як галка, юнак у зелених лудах
нiби в молодий лiс вгорнувся, мiж згортки риз сизий сутiнок. Колпак з
егреток топазiв косився над чолом без порока.
Подумала полохливо:
- Поява старих часiв, паж з почоту Гаральда Смiливого. А юнак стихлий
миттю, нi то заслуханий в настирливий дзеркiт плисок, нi то здивований
моментом, вихилився з коня:
- Я Ольстин з Нара ва, - а ви? Хто зове вас сво ю донькою, дружиною?
Вiдповiла не зараз:
- Чоловiк мiй княжий осьмник, - хiба його зна те? А сама я з далеку,
витязю...
Вказала рукою фiялковi профiлi гiр на овидi, очермленi свiтлом заходу,
як одна грань.
Незнайомий заслонив рукою очi, помовчав хвилю, а тодi повернув бахмата
й глибоко склонився дружинi осьмника. На устах у нього дрожав усмiх
насолоди й жалю, як сльоза, що у сонцi повисла верх вiй. Заколихав
гордовито чудовою головою, свиснув у простiр та пропав як сон.
Прийшла осiнь, розсипалися ловцi лiсами, хижий гомiн сколихнув задумою
гiр. Княжий достойник з сокодом-винозором, випханим пугачем й чередою
собак сам один верстав лiси на бойкiй гульбi.
Нiччю раз зчинилася пекольна хуртовина, - туга опиром звалилася на
груди й серце мнялося з нудьги, нiби трепета бiллю листя проти неба. Пiд
стелею пiшла гонитьба й голосiння, шум дощу - тисяч чорних крил.
- О, горе! - завивно гудiла стеля, скавулiли челюсти, скрипiли засуви
дубових дверей. - О, горе!
- Досить, Стрибоже, досить! - шепотiла поблiдла донька Iгельда.
В цю мить причувся ©© тупiт кiнських копит не вiд шляху, тiльки вiд
пiль. Минула хвиля i проти ©© лiжка стояв княжий осьмник весь у дощi й
болотi.
- Зодягайся, ходи! - цвяхнув словом, як ремiнним бичем.
- Що з тобою, пробiг, окаяний! Куди ж пiду у таку нiч-завивницю?
Вiн хвилювався дико:
- Ходи ж, кажу, - не гайся! Гiсть з дороги, пiд кленом край поточини
жде.
Вдивилася в нього ошалiлими очима, та у тьмi не було видно нiчого, крiм
бiлого п'ятна бояриного черепа.
Нiби приослаб, усiв iз хриплим стогоном утоми:
- Це я... в блудницькiм лiсi оленя собi сполював... Допав його у хащах,
- стрiла у ши© не моя. А з-поза дерев скаче Бiзна, руку пiдняв:
- Мiй!
Згадав я стару зарву з-перед лiт, гей зуб вiд вiтру защемiло пiд
серцем... I не зчувся я, як грянула моя стрiла промiж смереки.
Звалився, нiби вбитий небесним громом.
Погнав я туди, хиляюся срiбло вiдняти, з колпака егрету дорогу, а вiн
дише кривавою пiною, очi в одну мiру... Це не був Бiзна!
Аж тепер збився я з тямки дотла: нi оставити живим, щоби свiдчив, нi
штовхнути в груди, щоби сконав. А роги грали щораз...
Доволiк я його на обiч, де ждав мiй кiнь, - перекинув перед себе,
погнав!
Провiв рукою по очах пiд навислою хмарою брiв:
- Омрачило мене, привiз собi мерця пiд порiг. Жупанець на ньому як
день, парча в золоте волокно... Похопився, чисто вогонь:
- Садiвникове залiззя де? Виберем яму в ярi, поки ще досвiт. i час...
Дiли ж зi мною радощi й смутки, дружинонько, розрадо!
Не ховай сво © величности за квiтки й занавiси... Виходь, виходь на
герць з життям, укуси того, що я!
Волiк ©© у виноградник, у пiврозвалену повiтку мiж травами, де садiвник
клав на нiч сво знаряддя, а ненависнi слова пашiли на ©© плечах, як подих
пекла:
- Жупанець на ньому, гей день... парча в золоте волокно...
Випрати б iз крови, а?
- Остав! - боронилася дико у смiховi наруги:
- Ось боярин... Княжий осьмник, га-га!
Оподалiк поточини, пiд кленом, обитим з листя, горiлиць простягнувся
юнак. Дощ стукотiв об чоло без порюка, слезив повз брiв, здвигнених острим
здивуванням, мив криваву пiну з уст, на яких застигло слово, промовчане
навiки: сльоза, що вже нiколи не збiжить iз вiй.
Спохитнулася об стрижку сво © хусти:
- Ольстин!
- Еге ж! - засвiдчив нерадо, - вiн...
Дими досвiтку займалися над полем, як руки обо©х, гнанi жахом,
неоднаковим, обрiвняли вирву промiж горбовиння i боярин заговорив
опiвголоса:
- Ходи...
Йому вiдповiло мовчання.
Ждав ще майже весело, коли вона у жалiбному поривi заплакала навзрид,
б'ючи простоволосою головою об клен, осипаний з листя:
- А будь же ти проклят вiд Бога й вiд Перуна! I нехай нi мо© сльози
живi, нi тамтi умерлi не падуть на оцю хусту, або на землю, - тiлько на
тебе, на тебе, на тебе!
Рожевий кабатик двигався на грудях Ясинi стомленим вiддихом.
- Несамовита картина, - сказала з дрiбною дрожжю плiч. - Я волiла б
почути пiсню гiрського гнiзда.
Жiнка Словита глянула вдумчиво в молоде обличчя, осмiхнулася до сво©х
та мних думок i несподiвано постелила голосом, нiби сонцем по верхах гiр.
Ще змовкла на хвилю, проникаючи Давнину сiрими очима, а тодi... солодка
й неждана пiсня пронеслася нiби полонинський вихор над гребенем Чорногори,
розсипала слiпучi квiтки незнаного вирiю, заграла ледом-стужею шафiрових
висот...
Це була пiсня, пiдслухана напевно птахами Бескиду, та сама, яко© ритм
вiдмiчували стрiмкi, мов урвища, оклики й смiх пiд саме небо...
Давно тому, в зараннi лiт, вона ж не хто, спiвала ©© у гiрському гнiздi
Iгельда.
XX. НАВОЙКОВА СIМ'Я
"У новую свiтленьку заховалася,
Та в новее платтечко убиралася,
В золоте зеркальце удивлялася,
Сама сво©й красоньцi дивувалася..."
(з нар. пiсень)
Богна, Навойкова бояриня чужениця, стояла перед овальним мiдяним
зеркалом i поправляла прим'ятi згортки заво©. Тут висуне повiсмо жовтого,
мов шафран, волосся, там опустить на плече рубець з лиснючим забором,
розгляда себе... Сiро-голуба сукня з передом розшитим пацьорками аж по
самий рясний придiл, що ляг вiялом на землi, пiдчеркала ©© хитру вроду,
гнучкий стан, бiлину зрум'янених щок...
Два недолiтки з високо пiдголеним довкола голови волоссям дерли саме
один одному чуба, гралися в морських розбишак.. Попружки поскочувалися з
розхристаного одiння, з ходачат по-розснувалися по долiвцi рябi плетiнки.
У глибинi вiкна видно було швачку, як куня , шелестить тугим шитвом,
в'яне.
- Цитьте! - скрикнула нагло бояриня, прижмурила й так узькi очi й
наслухувала.
- Живе Господь у слугах сво©х... - роздався з порога чийсь вкрадчивий
привiт.
- У добрий час, патре Рафаiле!
Сплеснувши радiсно в долонi, як дiвчинка, бояриня вела свойого хилого
гостя у свiтлу свiтлоньку, пусту.
Стояли там здовж стiн ослони вкритi налавниками, двi-три. скринi iз
смугнастого бересту, пiд коверцями, а в кутi кiот з оливним свiтильном.
- Миром коло вас, боярине?
Богна залилася рум'янцем захоплення:
- Живемо, як в обiтованiм краю, любий патре! Ви з Кракова?
- Передвчора. Втомився я дорогою серед рiдних злиднiв, убожества й
тьми. На замку - грубо, просто... Наша вiтчина задиха ться пiсками, чахлою
сосною, багном... А, забув: вiд пископа Фулькона благословення.
- Спасибiг! Сiдоглавий брат мо © матери не забува мене в чужинi. Чи
все няньчить вiн собак та годинники мудру ? Ви були там? Бачили його
збiрку старинних теодолiтiв та гномонiв? Вавiлонськi хронометри з
трикутними вказiвками, як носи? Цифрованi по-арабському пугари, жiночi
уперiзки зi складаних у слоневiй кости пластинок з рисунком зодiяка в
емалi©?
- Оглядав. Вигрiбущий ум громадив тi дива. Але важнiше всього: Лестько,
князь наш, надi ться, що коли на це прийде пора, пособите однiй важнiй
справi.
- Я готова тiлом i душею! - згомонiла Богна i поблiдла вiд побожного
схвилювання. - Кажiть, про що йде рiч?
- Треба вговорити на днях княгиню, щоби приняла мене на довiрочнiй
розмовi.
- Вас? Це неймовiрне!
- Просьба Лестькова до вас, повторюю.
- Спробую, патре, очевидно. Всiх хитрощiв ужию, будьте певнi.
Засмiялася бадьоро й говорила далi:
- А тепер питайте з черги про успiхи нашо© мiсi© за час вашо©
вiдсутности у Галичi! Наша "колиска" перенеслася онодi до власно© хати,
сховано© у глибоку зелень перед непотрiбними очима. Вiд самого досвiтку
матерi з дiтьми текуть. У запопадливо© Агнi©, ви ж зна те? пекара Кукши
пасербиця... сходяться на забаву дiти цiлого пiдгороддя, кожне одiте нами,
пригрiте, хлiбець д'хатi несе... Отак ми схиля мо до себе непомiтно цих
найчисленнiших, що колись приготовлять тут нашим нащадкам розкiшне
крiсло...
- Труду не жалi те, боярине. Ляховка з вас без догани.
Богна заколихала головою:
- Труду, патре, не ма нiякого! Вони простi, добрi. Приносить мати
дитя: возмiть, каже, задавка пiшла, в хатi не збережу! Четверо було, якби
хто руками зарiзав i пiшов. Ось вам послiдне.
Засмiялася тихо:
- Очевидно взяли ми, нашi молитви твердить уже як сорока. Повернулася
в'юнким нахилом д'зеркалу, звiдки просiяв ярко блиск ©© уплiток пiд
заво ю, й правила солодко:
- А ще одною добиччю хочу похвалитися, мiй же це подвиг, не чий! Живе
ось недалеко золотар, Байдук...
- Знаю, знаю! Напрестольний хрест його роботи хочу завезти княгинi до
Кракова.
- Цей Байдук, - продовжала Богна, - подружився торiк, весною, -
молодесеньке дiвча взяв. Чайку... Нi гривни за нею, i нi звертка
полотна... Тiлько всього, що очi й коси понад всi. Сам вiн дука, тому
iмення...
А тут вдова одна, Оршуля, теж зi Сандомира, в клопотах i опинилася:
трьох синiв недолiткiв году , нiкому майном правити, воно ж у не©
кораблями по морях плава ! Давай я його гостити, уговорювати, на вдовине
подвiр'ячко хилити... Роздумав, та в один день кинув дружину - всiм
навдивовижу.
Засмiялася стиха:
- Ця до матерi, та мати лютiша вогню! Аж коли вона з хати, тiлько тодi
вiзьме дитя та погоду .
За це нашiй купчисi, - як iз роси! Вiдколи Байдук бiля не©, набуток
сторицею береться, - зарадний золотар! До якогось часу вдовинi дiти
помовчують, а там пiдростуть та ногою покажуть непотрiбу дорогу.
- Наш грiш, наша сила! - твердо уловiв Рафаiл i будьте вирiс вiд
власних слiв:
- А там жменя круп вдовицi, сорочка на хребет в'язня, одно, друге
подружжя. Знатне дiло наладжу ться!
- Проповiди вашi вище всього! - з палом засвiдчила Богна.
- Вони тiлько загрiтi витревалою думкою, нiчого бiльше. Коли ж, як не у
святий день недiлi, можна пiдiйти близько соток мягких як вiск у сяйвi i
благоуханню людей? Слово - це меч, це пастка, що хочете!
- Правду кажете, патре! Воно також сила слабих. Але хтось до нас,
увiйдiть!
Се був Глiб Словит, травлений вiчним неспоко м, руда борода клином
мигтiла, як бiлчин хвiст, очi бiгали наскоси, кривавi, нiби й не хотiли
свiту бачити iнакше як промiж кров.
- Вiд Лестька, з Кракова! - обрадувався невгамовно i тер iзхитра
веснянкуватi, велетенськi ручища. - Добро, що в пору! Доручення до мене
мабуть?
Монах з ореолом глянув на нього в повазi й мовчанню попри ледве
замiтний рух погорди:
- Роз' днуйте! - сказав тiлько.
- Ай, чоловiк мiй на перехiд недобрий! - схопилася нараз бояриня. -
Прощайте, он вiн iде.
Вийшли, але другими дверми, на сад, а звiдтам фiрткою над пiльний
струмок увесь у весняних квiтках, у лотачах. Тодi звiялися мов дим, кожний
про себе.
Навойко, високий. Широкоплечий, з м'якими карими очима, скинув iз себе
лицарський пояс i претяжку опанчу зi зеленим пiдбо м. Вiн сiв подратовано
бiля дiтей, що причикнули над мискою зi свiжим сиром.
- Днина як мiд, а служебки довкола колодязя обхлюпуються водою, як коли
у празник на Розлавах... I так з усiм, так всюди! Лоском йде старе, а
нового не видно!
- Щось ти, Васку, сьогодня нi сiло, нi пало вереду ш... Це менi нiтрохи
недовподоби!- - зачулося вiд сiней.
- А чого ж це на нашiм обiйстю повно лiнтя©в, а при жорнiвцi нi душi? -
корив Навойко наряджену жiнку.
- Ще мало надриваюся з досвiту до ночi? Ще тобi недогода? - на©жилася
Богна i стала доразу багрова.
- Ой, ти в мене господиня, свинi в вiкна скачуть! - махнув рукою
Навойко й взяв на колiна свойого любимця саме по постригах, що i звався:
Любко.
А старший пристав до матери, от як бодяк:
- Коли ви озмете нас, мамко, поглядiти на Вислу? Обiця те, а не чините!
Богна кинула ©дкий погляд на свойого Навойку i мило вiдповiла:
- Жди, вскорi я возьму тебе туди, до вуйка пископа. Гарно так у
Сандомирi, Господи! А по хатах яка обстановка, одяги, ©дiння, до чого вже
тонкi обича©! Бува, вийду у Краковi ранком у княжi тереми, одiта в гатлас,
як небо, i намисто з маргеритiв, то князь, Лестько нiби у проходi
зупиниться, квiтку у мене попросить... Любу ться один раз квiткою, а
другий раз мною.
- Зовсiм, як у дожи Дандольо... - рiк Навойко i глумливо закашляв у
долоню.
- А потому йде вуйко пископ i пода менi...
- Вавилонський хронометр! - втiшно скричав догадливий старшенький, аж
мати справила його сердито:
- Руку до поцiловання, моя дитино.
- А коли це, мамо, кракiвський князь сяде вже у Галичi?
- Не знаю, ластiв'ята, не знаю... Йому покищо гарно дома, то й сидить.
- Перекажiть, мамко, нехай при©зжа . Я йому тодi коника вороного
подержу... - простодушно готовився Любко.
- А я йому мечик вигострю, як шибку... - нахвалявся щодуху другий,
Доброгост, i очi, блiдо-зеленi очi матерi засвiтили очаруванням.
- Геть менi вiдси, геть, до одного! - несамовито скричав Навойко i
схопився з ослона, готов сам бiгти у голий свiт. Ослiн загойдався та
звалився iз грюкотом на долiвку i в бояриновi немов теж щось провалилося в
досмертну темiнь.
Вiн розгубив себе так, що на вiдходi вдарив головою у сволоки одрини та
ляг як камiнь зi сво©м нестерпним стидом на тверде лiгво, - був сам.
- Спасибiг бояринi, казкою погодувала! - зворкотiла голодна швачка i
стала за шитвом ще менша, як була.
А Богна з принадною посмiшкою стояла знову перед дзеркалом, чубатила
жовтi кучерi над висками i радiла собою, нiби павочка на сiножатцi, на
росi.
XXI. ЛИС У ТЕРЕМАХ
"Нехай загородять, де вороги ходять,
Нехай стежка буде, куди ходять люде".
(з нар. пiсень)
Сутенiло.
Якийсь хилий, чужинецький чернець прив'язував нав'юченого ослика до
модрини край замкового рундука, а тодi склав сухi руки на грудях, як до
отченашу, i закричав проймаюче, аж у всiх вiкнах, отвертих ради вечiрного
вiтру, появилися жiночi голдви пiд чiльцями з райдуги:
- Жертвуйте одiж невкритим сиротам Галича! Жертвуйте одiж! В однiм iз
вiкон майнула голова бiляво© служебки Звiздицi, молочно© Богнино© сестри.
Кивком руки вона звала монаха спiшитися, сама ж зараз спряталася в тiнь.
- Iдiть в он тi дверi... першi лiворуч! Княгиня сама!... - зашепотiла
назустрiч йому у мрачних хоромах, дрiбна й гладка, гей равлик, пахуча
розмайраном, що ним саме змила волосся. - Тiлько не знаю, чи що вдi те з
вашою ходою туди? Як на те, княгиня сьогодня нiкому не рада, господин
отчич недужий...
- Тим лiпше, ластiвко, тим лiпше! - тихо засмiявся монах. - Кращого
моменту зi свiчею пiднайти годi.
Обтягнув волосiнницю пiд бiлим, чернечим шнуром,. - направився iти.
Низькi дверi вилискувалися здалеку п'ятнами мiдяних окiвок, закоцкотiв,
увiйшов.
Лiкар Негемiя сидiв вже довгу хвилину край постелi старшого князенка й
мовчав. Вiн був i так малоговiркий.
Сновигав вечiрний сутiнок та обiч на крiслi стояла вже свiча в глинянiй
обгортцi, полум'я торкав нечутний продув, свiтла i тiни рiзьбили мов у
каменю сухий профiль Хозара. Вони пiдчеркали працю чола у зморшках, як
стрiли, у блиску опуко© лисини, пiдсичували мiць ока, покладеного на
простерте горiлиць дитя.
А жара брала сво : ярко горiли малi вилицi й крiзь щiлку вiдхилених, з
темним налетом повiк, синявiли зверненi кудись у глиб, сторожко приспанi
очi.
Лiкар Негемiя приходив двiчi на днину, сiдав проти лiжка, чорнiм,
шовковiм уборi з прошвами по боках, зiсував у зад лисини свiй теж шовковий
наголовник i скупими словами, що ©х перепускав через цiдило перелетно©
величi, давав хатним доручення. Iнодi, добував iз-за пазухи вузьку стяжку
пергамену та i зачiпав очi, як кiгтi, об кострубатi хальдейськi фiгури, що
вияснювали вза мини небесних констеляцiй та рисунком, заслоненим от як
тайна, мiтили крилатi дороги зiр.
Що мiг вiн найти спiльного мiж тими знаками й долею дитяти? Нiхто не
розумiв, хоч знали глухо, що в нього доступ до якихось дивоглядних,
герметичних книг i що вiн будьте ланцюгом мудрости скований з ученими
Греками та Хозарами свойого часу... Пошiптували, що з чарiвних зеркал
берилю чита будуче, вiщу судьбу...
Коли бита непоко м княгиня вперла очi в Негемiю, вiн встав, доповнено
пiдпер бедра жидiвським обича м i заговорив про погiдну весну, пригожу,
про те, що скрiзь оранка, аж мило, - а тодi верг на себе обшиту куною
довгополу хозарську мятлю i побажав княгинi добро© ночi.
- Що ви? - окликнула його вражено. - Вiдходите?
За всю вiдповiдь Негемiя поклав руку княгинi на чолi дитини: було
вогке, на висках перлився цiлющий пiт.
- Спить, як по купелi! - засмiявся.
Через хвилю його кроки залунали по кам'яних сходах i всякли в радiсний
шум дощу.
Аж тепер княгиня будьте знемоглася вiд чергового вражiння, - вона
заплакала, цим разом над собою. Упала в низьке крiсло, вкрите коверцем, i
роздумувала над завтром.
Мiркувала у сотний хиба раз, що жити у Галичi стало не пiд силу. У якiй
дикiй крутiжи тривог поверталися ©© днi i ночi? Яким джерелом мук ставала
кожна, перша з краю подiя! От захворiло дитя - i ©© серце розгойдалося як
гилька на глибинi! Визвала лiкаря i не вiрила йому нi хвилини. Хиба ж це
не була нагода до розбогатiння? До токми зi скритовбийниками, якi
перекуплюють поко©вок?
Ось на днях Марицю, яка вертала з вечiрнi, у мiстi задержав гойний
якийсь боярин, питав ©©, чи не хотiла б мати такий хутiр, як ось цей,
Шумавинського, на власнiсть?
А от нещодавно в хилiй вулицi старого мiста перестрiла вона, княгиня,
попенка Кормильчича... Вiн учинився оперед не© без всяко© шани, виминув
княжу колiсницю сво©м бойким запрягом в мiдяних окiвках та ременях
строчених годоваблем i всю довгу дорогу аж до Воскресенського монастиря
збивав ©© нарошно в очi тумани вулично© курняви.
А Дарославич, - або ж не важив на решту ©© спокою, коли обриджував ©©
життя сплетнями, будьте вона легка на вагу людина? Його очайдушна
правдомовнiсть тодi, коли чув себе поза справедливiстю, запевнювала вiру
клеветам, якi протiкали аж до не© i давали вiдчути уперше в життю злобу
знехтованого поклонника.
Схилила на руки тепле, з впадинками лице, голову в дрiбно зрiшенiй
намiтцi, корила думками Мстиславичiв, якi недолюблювали Володимира, та
доборолися до того, що дiвчина з пiснi:
"Уповала та на камку, на кирею,
Думала бути попадею, -
Вона то© кире© не зносила,
Ще й батькiвську свиту загубила..."
Роздумувала:
- Рафа©л, хоч який здержливий на слово, проговорився в присутности
Навойки, що Лiсконогий скочить на Володимир, - доки лiтко стукне, - казав,
- зрине на Волинi. То вона не барилася, вислала знову бувалого Скобейка у
Буду, з великим зовом, нехай Андрiй верне Мстишине гнiздо Данилу...
Мiсяць як посол дома, голiруч, з чемними висловами тiльки... А подi©
розвиваються з днини на днину!
I до старого князя Юрiя слала на Литву, в Турово...
Тепер, йдуть чутки, Лiсконогий топче вже кiньми вiтчину геро©в, списами
оре чорнозем, мечами скородить займанщину... Паломники й мiняйли, що з
весною повиринали промiж села, сповiщують гибiль Володимиру, останнiй суд
свiтовi...
Зiщибнула залiзцем нагорiлу плетiнку свiчi й слухала весняного шуму за
бервенами теремiв. Уха ©© були повнi жалiв iздалека: зачувала у них
голосiння матерей за синами, що гинуть ось на стiйках вiд стрiл свойого
таки насильника, старого як грiх Чорноризця... Чи здержуть його грудьми
Галичане? Загородять списами дорогу, вiдштовхнуть злодi©в Суздальцiв за
Серет?
У той раз хтось iз силою пiднiс дерев'яний засув у дверях, але нерiшуче
зупинився...
Вiдколи зрадницю Зое заперли у монастирi грецьких калагурок у Карпицi
на покаяннi, не було кому з шумом риз i дзвоном слiв справляти гостей в
свiтлицi.
- Увiйдiть!
На порозi явився Рафа©л. Вiн хвилю призвичаював око до нахлинувших
красок. Перед ним, на тлi гаряче-жовтих шиб, з правою рукою, покладеною на
грудях, нiби iкона на позолоченiй блясi стояла Романова княгиня.
Монах схилився у глибокiм чолобиттю, а тодi якусь хвилю глядiв з вагою
на молоде обличчя.
- Милостива княгине, - злебедiв, - приходжу в тайнi. Моя ряса, хоча
вона й латинянського крою, повинна бути запорукою правди мо©х слiв. Коли
вам миле життя ваших дiтей, слухайте.
Патер Рафа©л переймив у поглядi княгинi лискавку негодовання, тож
сказав рiзко, як той, що важить все: на галицький i володимирський стiл
сунуть Iгоревичi. Коли нiхто вам на грозу моменту не отвира очей, то це
найлiпший доказ, що в крузi ваших другiв... ча©ться зрада! Утiкайте!
Темний рум'янець вкрив щоки княгинi i зараз же нагла блiдiсть облила ©х
бiллю. Гордий смiх сховзнув по бойких устах, згас.
- Або ж присто©ть втiкати - княгинi?
- Матерi присто©ть.
- Куди ж то, патре?
- До Лестька! - викинув iз силою. - Руським княгиням над Вислою радi.
Оце ж i доказ вам...
З поспiхом вимотав iз рукава волосяницi старинний псалтир i рiк з
шаною:
- Лестькова мати, - ки©вська княгиня Олена шле вам цю книгу, рiч божу,
з тим, щоби вона вела вас миром туди, де серця створенi i нема зради. За
цим прощайте хiба, милостива княгине!
Хвилю наслухував, насторожений, хилий, з пальцем на вузьких губах i
добавив шепотом:
- Цю нiч... на пiвнiчнiм шляху стоятиме кований вiз, критий, дво
сiльських коней. Везтиме людина певна: я сам.
Вiн переломився у низькому поклонi, мов виструганий з дерева невмiлою
рукою i тодi на його головi майнув великий, бритий ореол з вiнком чахлого
волосся.
- Сараценiв я воював, у хрестоноснiм походi за Христа кров лив, - додав
iще з осмiхом, - будьте безпечнi!
Дверi закрилися за гостем, як вода, i зараз залунало ще раз у сутiнки
обiйстя:
- Жертвуйте одiж невкритим сиротам Галича!
А через хвилину:
- Простибiг, дорогi, простибiг!
У богоугоднiй покорi монах постояв ще трохи пiд модриною, непомiтний,
убогий, а тодi вiдв'язав ослика з обильним набором i щез.
XXII. ЛIСОВА КАЗКА
"Нехай мо© чорнi коси буйний вiтер -
Нехай мене молодо© нiхто не займа "!
(з нар. пiсень)
Старий Скиба зняв хутко водоноса свойого з плiч, витягнув журавлем
повний i воркнув i'д сторонському хлопчуковi, що пас зором панськi дверi:
- Боярська дочка, де? Ось вона на конику герцю , переймай!
- Чого це вiн? Ясиня пiд'©хала рисцем, весна життя сiяла а кожного ©©
руху, зелена ляма рiзьбила ©© як куклу. Заво ю шелестiв поранний вiтер.
Повернула лице просто, - його оваль брав за серце м'якими обрисами черт, -
вiдхилила чоло вбiк, профiль рiшучий i строгий здержував осторонь. Двi
подружого життя, за муравлиним трудом днiв, одними iдеограмами, що духовою
сво ю мовою, безкра©м змiстом простеляли понад верхiв'ям доземного свiт,
якому не було рiвнi.
I тепер вона нахилилася побожно над пергаменом, - чорнi стяжки брiв
теплилися як шовк.
- Скажiть, матiнко, що прочиту те там так пильно, коли ви не книжнi? -
поспитало дiвча крихiтку лукаво.
- Три краски бачу тут, дитино, - чорну, червону й золоту. Або ж цього
не досить? Я читаю в них так само, як ти у буквах, з яких кожна
назива ться окремо...
- Червонi знаки пригадують менi рожi мойого веснування, музику гiрських
жереловищ, твiй перший смiх...
- Чорнi знаки, це шнури слiз, спомини образ, сумнiвiв i темно©
шарпанини, якою томиться душа зведена й обманута.
- Золотi ж букви, нiби день на вiдлетi, кидають у далекi шляхи чудовi
свiтла сво©. Це корона побiдникiв, трiюмф пригнiченого, визвольний спiв
раба.
Усмiхалася, тiнню снiжного рантуха, прислонюючи стрiчки щонайгустiшi:
шнури теплих слiз.
- А чому он тi сторiнки намiченi у вас заставкою? Я ©© не клала там i
виджу уперше.
- Це стара iсторiя про доньку дружинника Iгельда, мо дитя. Ясиня
приглянулася сторiнцi i стала читати нескоро:
- Князь... нiкий... пелепонисiйський... купи... отрока... скиф'янина
родом...
- Нiчого тут про Iгельда нема, - сказала здивовано.
Аж тепер веселий блиск зрозумiння заграв в ©© очах, сплеснула в малi
руки:
- Краще ви вже читайте, а я слухатиму.
Небо нахилилося за вiкнами так низько, що здавалося, досить витягнути
руку, щоби черкнула блакитi.
- Iгельд був дружинником Осьмомисла, - розпочала свою повiсть бояриня.
- У нього була донька, дитя пещене, не грожене, зiниця ока. Коли з
пустощiв завела танок замiсть ранно© молитви, розсипавши по плечу волосся,
нiби плащ княгинь, сiроока, з порфiрними устами й купкою веснянок верх
стрункого носа, здавалася веселою iстотою, яка заселю молодi жита.
Iгельд погиб у далеких землях серед походу. З це© пори все промовчане й
неподiлене дiвчинка висловлювала пiснею, хоча чуття, я'ких не годнi
зобразити нi тон, нi слово.
Трапилося, що незнаний боярин з каплями рося й чатинням у довгому
волоссю гуляв на ловах у борах Бескиду. На якомусь збiччу, прихилене
кришею до квiтяно© косовицi, стояло людське житло.
Був пiдвечiр, - перед хатою кружляла серед танку Iгельдова сирота.
Рамена в уставках простелила високо, як дво крил джо©...
А пiсня? Вони були напевно пiдслуханi птахами, цi стрiмкi нiби урвища
оклики i смiх пiднебний!
Через декiлька день щасливий ловець гнав з дiвчиною бiлими плаями в
сонцi, туди, де шлях на Галич. Оклики переможця лунали стома голосами по
росистих ярах тодi, коли його добич вiдгортаючи в перелетi гiлля смерек,
думала з неспокiйною жагою:
- Як то там за соняшними обочами Лiмницi i ще далi, де кличе туга?
Якими весiльними казками звитають ©© зеленi гей рута потоки долин? Якi,
нiде не чуванi, пiснi почу в садах ново© оселi, куди увiйде з цим на краю
заво© срiбним грошем, ладкаль-ницям у дарунку?
О, мрi дiтвака, о стиде! Як липке бодяччя за придолом сукнi довелося
волiкти життя, у якому було все, крiм щастя i крiм пiснi.
... У теплий пiдвечiр один жiнка ловця вийшла у гай назбирати зiлля для
лiкiв. Далина розгорталася золотом, на обрiю мрiло, як сон, смугасте
горбовиння i в три стрiчки збiгалося роздорiжжя, де на шпилю ставника
чорнiв глек iз попелами давно усопших.
Рвала зiркатий оделян, пiльну гвоздику, маруну та обмiрковувала, кiлько
гребцiв ще й розкидальникiв вислати завтра на грудик, коли це чийсь голос
обiч:
- Мацути, бортника, хутiр де?
О, як святочно зжахнулася цього голосу, проймаючого немов музика
сопiлки! Зiлля сховзнулося з ©© рук, незв'язаний серпанок сплив продовж
молодих плiч.
- Мацути хутiр? А он де в яру, в орiшинi, як кубельце! Добавила не до
речi:
- Кметi там вiльнi споконвiку...
З високих трав виринув ©здець, кiнь, як галка, юнак у зелених лудах
нiби в молодий лiс вгорнувся, мiж згортки риз сизий сутiнок. Колпак з
егреток топазiв косився над чолом без порока.
Подумала полохливо:
- Поява старих часiв, паж з почоту Гаральда Смiливого. А юнак стихлий
миттю, нi то заслуханий в настирливий дзеркiт плисок, нi то здивований
моментом, вихилився з коня:
- Я Ольстин з Нара ва, - а ви? Хто зове вас сво ю донькою, дружиною?
Вiдповiла не зараз:
- Чоловiк мiй княжий осьмник, - хiба його зна те? А сама я з далеку,
витязю...
Вказала рукою фiялковi профiлi гiр на овидi, очермленi свiтлом заходу,
як одна грань.
Незнайомий заслонив рукою очi, помовчав хвилю, а тодi повернув бахмата
й глибоко склонився дружинi осьмника. На устах у нього дрожав усмiх
насолоди й жалю, як сльоза, що у сонцi повисла верх вiй. Заколихав
гордовито чудовою головою, свиснув у простiр та пропав як сон.
Прийшла осiнь, розсипалися ловцi лiсами, хижий гомiн сколихнув задумою
гiр. Княжий достойник з сокодом-винозором, випханим пугачем й чередою
собак сам один верстав лiси на бойкiй гульбi.
Нiччю раз зчинилася пекольна хуртовина, - туга опиром звалилася на
груди й серце мнялося з нудьги, нiби трепета бiллю листя проти неба. Пiд
стелею пiшла гонитьба й голосiння, шум дощу - тисяч чорних крил.
- О, горе! - завивно гудiла стеля, скавулiли челюсти, скрипiли засуви
дубових дверей. - О, горе!
- Досить, Стрибоже, досить! - шепотiла поблiдла донька Iгельда.
В цю мить причувся ©© тупiт кiнських копит не вiд шляху, тiльки вiд
пiль. Минула хвиля i проти ©© лiжка стояв княжий осьмник весь у дощi й
болотi.
- Зодягайся, ходи! - цвяхнув словом, як ремiнним бичем.
- Що з тобою, пробiг, окаяний! Куди ж пiду у таку нiч-завивницю?
Вiн хвилювався дико:
- Ходи ж, кажу, - не гайся! Гiсть з дороги, пiд кленом край поточини
жде.
Вдивилася в нього ошалiлими очима, та у тьмi не було видно нiчого, крiм
бiлого п'ятна бояриного черепа.
Нiби приослаб, усiв iз хриплим стогоном утоми:
- Це я... в блудницькiм лiсi оленя собi сполював... Допав його у хащах,
- стрiла у ши© не моя. А з-поза дерев скаче Бiзна, руку пiдняв:
- Мiй!
Згадав я стару зарву з-перед лiт, гей зуб вiд вiтру защемiло пiд
серцем... I не зчувся я, як грянула моя стрiла промiж смереки.
Звалився, нiби вбитий небесним громом.
Погнав я туди, хиляюся срiбло вiдняти, з колпака егрету дорогу, а вiн
дише кривавою пiною, очi в одну мiру... Це не був Бiзна!
Аж тепер збився я з тямки дотла: нi оставити живим, щоби свiдчив, нi
штовхнути в груди, щоби сконав. А роги грали щораз...
Доволiк я його на обiч, де ждав мiй кiнь, - перекинув перед себе,
погнав!
Провiв рукою по очах пiд навислою хмарою брiв:
- Омрачило мене, привiз собi мерця пiд порiг. Жупанець на ньому як
день, парча в золоте волокно... Похопився, чисто вогонь:
- Садiвникове залiззя де? Виберем яму в ярi, поки ще досвiт. i час...
Дiли ж зi мною радощi й смутки, дружинонько, розрадо!
Не ховай сво © величности за квiтки й занавiси... Виходь, виходь на
герць з життям, укуси того, що я!
Волiк ©© у виноградник, у пiврозвалену повiтку мiж травами, де садiвник
клав на нiч сво знаряддя, а ненависнi слова пашiли на ©© плечах, як подих
пекла:
- Жупанець на ньому, гей день... парча в золоте волокно...
Випрати б iз крови, а?
- Остав! - боронилася дико у смiховi наруги:
- Ось боярин... Княжий осьмник, га-га!
Оподалiк поточини, пiд кленом, обитим з листя, горiлиць простягнувся
юнак. Дощ стукотiв об чоло без порюка, слезив повз брiв, здвигнених острим
здивуванням, мив криваву пiну з уст, на яких застигло слово, промовчане
навiки: сльоза, що вже нiколи не збiжить iз вiй.
Спохитнулася об стрижку сво © хусти:
- Ольстин!
- Еге ж! - засвiдчив нерадо, - вiн...
Дими досвiтку займалися над полем, як руки обо©х, гнанi жахом,
неоднаковим, обрiвняли вирву промiж горбовиння i боярин заговорив
опiвголоса:
- Ходи...
Йому вiдповiло мовчання.
Ждав ще майже весело, коли вона у жалiбному поривi заплакала навзрид,
б'ючи простоволосою головою об клен, осипаний з листя:
- А будь же ти проклят вiд Бога й вiд Перуна! I нехай нi мо© сльози
живi, нi тамтi умерлi не падуть на оцю хусту, або на землю, - тiлько на
тебе, на тебе, на тебе!
Рожевий кабатик двигався на грудях Ясинi стомленим вiддихом.
- Несамовита картина, - сказала з дрiбною дрожжю плiч. - Я волiла б
почути пiсню гiрського гнiзда.
Жiнка Словита глянула вдумчиво в молоде обличчя, осмiхнулася до сво©х
та мних думок i несподiвано постелила голосом, нiби сонцем по верхах гiр.
Ще змовкла на хвилю, проникаючи Давнину сiрими очима, а тодi... солодка
й неждана пiсня пронеслася нiби полонинський вихор над гребенем Чорногори,
розсипала слiпучi квiтки незнаного вирiю, заграла ледом-стужею шафiрових
висот...
Це була пiсня, пiдслухана напевно птахами Бескиду, та сама, яко© ритм
вiдмiчували стрiмкi, мов урвища, оклики й смiх пiд саме небо...
Давно тому, в зараннi лiт, вона ж не хто, спiвала ©© у гiрському гнiздi
Iгельда.
XX. НАВОЙКОВА СIМ'Я
"У новую свiтленьку заховалася,
Та в новее платтечко убиралася,
В золоте зеркальце удивлялася,
Сама сво©й красоньцi дивувалася..."
(з нар. пiсень)
Богна, Навойкова бояриня чужениця, стояла перед овальним мiдяним
зеркалом i поправляла прим'ятi згортки заво©. Тут висуне повiсмо жовтого,
мов шафран, волосся, там опустить на плече рубець з лиснючим забором,
розгляда себе... Сiро-голуба сукня з передом розшитим пацьорками аж по
самий рясний придiл, що ляг вiялом на землi, пiдчеркала ©© хитру вроду,
гнучкий стан, бiлину зрум'янених щок...
Два недолiтки з високо пiдголеним довкола голови волоссям дерли саме
один одному чуба, гралися в морських розбишак.. Попружки поскочувалися з
розхристаного одiння, з ходачат по-розснувалися по долiвцi рябi плетiнки.
У глибинi вiкна видно було швачку, як куня , шелестить тугим шитвом,
в'яне.
- Цитьте! - скрикнула нагло бояриня, прижмурила й так узькi очi й
наслухувала.
- Живе Господь у слугах сво©х... - роздався з порога чийсь вкрадчивий
привiт.
- У добрий час, патре Рафаiле!
Сплеснувши радiсно в долонi, як дiвчинка, бояриня вела свойого хилого
гостя у свiтлу свiтлоньку, пусту.
Стояли там здовж стiн ослони вкритi налавниками, двi-три. скринi iз
смугнастого бересту, пiд коверцями, а в кутi кiот з оливним свiтильном.
- Миром коло вас, боярине?
Богна залилася рум'янцем захоплення:
- Живемо, як в обiтованiм краю, любий патре! Ви з Кракова?
- Передвчора. Втомився я дорогою серед рiдних злиднiв, убожества й
тьми. На замку - грубо, просто... Наша вiтчина задиха ться пiсками, чахлою
сосною, багном... А, забув: вiд пископа Фулькона благословення.
- Спасибiг! Сiдоглавий брат мо © матери не забува мене в чужинi. Чи
все няньчить вiн собак та годинники мудру ? Ви були там? Бачили його
збiрку старинних теодолiтiв та гномонiв? Вавiлонськi хронометри з
трикутними вказiвками, як носи? Цифрованi по-арабському пугари, жiночi
уперiзки зi складаних у слоневiй кости пластинок з рисунком зодiяка в
емалi©?
- Оглядав. Вигрiбущий ум громадив тi дива. Але важнiше всього: Лестько,
князь наш, надi ться, що коли на це прийде пора, пособите однiй важнiй
справi.
- Я готова тiлом i душею! - згомонiла Богна i поблiдла вiд побожного
схвилювання. - Кажiть, про що йде рiч?
- Треба вговорити на днях княгиню, щоби приняла мене на довiрочнiй
розмовi.
- Вас? Це неймовiрне!
- Просьба Лестькова до вас, повторюю.
- Спробую, патре, очевидно. Всiх хитрощiв ужию, будьте певнi.
Засмiялася бадьоро й говорила далi:
- А тепер питайте з черги про успiхи нашо© мiсi© за час вашо©
вiдсутности у Галичi! Наша "колиска" перенеслася онодi до власно© хати,
сховано© у глибоку зелень перед непотрiбними очима. Вiд самого досвiтку
матерi з дiтьми текуть. У запопадливо© Агнi©, ви ж зна те? пекара Кукши
пасербиця... сходяться на забаву дiти цiлого пiдгороддя, кожне одiте нами,
пригрiте, хлiбець д'хатi несе... Отак ми схиля мо до себе непомiтно цих
найчисленнiших, що колись приготовлять тут нашим нащадкам розкiшне
крiсло...
- Труду не жалi те, боярине. Ляховка з вас без догани.
Богна заколихала головою:
- Труду, патре, не ма нiякого! Вони простi, добрi. Приносить мати
дитя: возмiть, каже, задавка пiшла, в хатi не збережу! Четверо було, якби
хто руками зарiзав i пiшов. Ось вам послiдне.
Засмiялася тихо:
- Очевидно взяли ми, нашi молитви твердить уже як сорока. Повернулася
в'юнким нахилом д'зеркалу, звiдки просiяв ярко блиск ©© уплiток пiд
заво ю, й правила солодко:
- А ще одною добиччю хочу похвалитися, мiй же це подвиг, не чий! Живе
ось недалеко золотар, Байдук...
- Знаю, знаю! Напрестольний хрест його роботи хочу завезти княгинi до
Кракова.
- Цей Байдук, - продовжала Богна, - подружився торiк, весною, -
молодесеньке дiвча взяв. Чайку... Нi гривни за нею, i нi звертка
полотна... Тiлько всього, що очi й коси понад всi. Сам вiн дука, тому
iмення...
А тут вдова одна, Оршуля, теж зi Сандомира, в клопотах i опинилася:
трьох синiв недолiткiв году , нiкому майном правити, воно ж у не©
кораблями по морях плава ! Давай я його гостити, уговорювати, на вдовине
подвiр'ячко хилити... Роздумав, та в один день кинув дружину - всiм
навдивовижу.
Засмiялася стиха:
- Ця до матерi, та мати лютiша вогню! Аж коли вона з хати, тiлько тодi
вiзьме дитя та погоду .
За це нашiй купчисi, - як iз роси! Вiдколи Байдук бiля не©, набуток
сторицею береться, - зарадний золотар! До якогось часу вдовинi дiти
помовчують, а там пiдростуть та ногою покажуть непотрiбу дорогу.
- Наш грiш, наша сила! - твердо уловiв Рафаiл i будьте вирiс вiд
власних слiв:
- А там жменя круп вдовицi, сорочка на хребет в'язня, одно, друге
подружжя. Знатне дiло наладжу ться!
- Проповiди вашi вище всього! - з палом засвiдчила Богна.
- Вони тiлько загрiтi витревалою думкою, нiчого бiльше. Коли ж, як не у
святий день недiлi, можна пiдiйти близько соток мягких як вiск у сяйвi i
благоуханню людей? Слово - це меч, це пастка, що хочете!
- Правду кажете, патре! Воно також сила слабих. Але хтось до нас,
увiйдiть!
Се був Глiб Словит, травлений вiчним неспоко м, руда борода клином
мигтiла, як бiлчин хвiст, очi бiгали наскоси, кривавi, нiби й не хотiли
свiту бачити iнакше як промiж кров.
- Вiд Лестька, з Кракова! - обрадувався невгамовно i тер iзхитра
веснянкуватi, велетенськi ручища. - Добро, що в пору! Доручення до мене
мабуть?
Монах з ореолом глянув на нього в повазi й мовчанню попри ледве
замiтний рух погорди:
- Роз' днуйте! - сказав тiлько.
- Ай, чоловiк мiй на перехiд недобрий! - схопилася нараз бояриня. -
Прощайте, он вiн iде.
Вийшли, але другими дверми, на сад, а звiдтам фiрткою над пiльний
струмок увесь у весняних квiтках, у лотачах. Тодi звiялися мов дим, кожний
про себе.
Навойко, високий. Широкоплечий, з м'якими карими очима, скинув iз себе
лицарський пояс i претяжку опанчу зi зеленим пiдбо м. Вiн сiв подратовано
бiля дiтей, що причикнули над мискою зi свiжим сиром.
- Днина як мiд, а служебки довкола колодязя обхлюпуються водою, як коли
у празник на Розлавах... I так з усiм, так всюди! Лоском йде старе, а
нового не видно!
- Щось ти, Васку, сьогодня нi сiло, нi пало вереду ш... Це менi нiтрохи
недовподоби!- - зачулося вiд сiней.
- А чого ж це на нашiм обiйстю повно лiнтя©в, а при жорнiвцi нi душi? -
корив Навойко наряджену жiнку.
- Ще мало надриваюся з досвiту до ночi? Ще тобi недогода? - на©жилася
Богна i стала доразу багрова.
- Ой, ти в мене господиня, свинi в вiкна скачуть! - махнув рукою
Навойко й взяв на колiна свойого любимця саме по постригах, що i звався:
Любко.
А старший пристав до матери, от як бодяк:
- Коли ви озмете нас, мамко, поглядiти на Вислу? Обiця те, а не чините!
Богна кинула ©дкий погляд на свойого Навойку i мило вiдповiла:
- Жди, вскорi я возьму тебе туди, до вуйка пископа. Гарно так у
Сандомирi, Господи! А по хатах яка обстановка, одяги, ©дiння, до чого вже
тонкi обича©! Бува, вийду у Краковi ранком у княжi тереми, одiта в гатлас,
як небо, i намисто з маргеритiв, то князь, Лестько нiби у проходi
зупиниться, квiтку у мене попросить... Любу ться один раз квiткою, а
другий раз мною.
- Зовсiм, як у дожи Дандольо... - рiк Навойко i глумливо закашляв у
долоню.
- А потому йде вуйко пископ i пода менi...
- Вавилонський хронометр! - втiшно скричав догадливий старшенький, аж
мати справила його сердито:
- Руку до поцiловання, моя дитино.
- А коли це, мамо, кракiвський князь сяде вже у Галичi?
- Не знаю, ластiв'ята, не знаю... Йому покищо гарно дома, то й сидить.
- Перекажiть, мамко, нехай при©зжа . Я йому тодi коника вороного
подержу... - простодушно готовився Любко.
- А я йому мечик вигострю, як шибку... - нахвалявся щодуху другий,
Доброгост, i очi, блiдо-зеленi очi матерi засвiтили очаруванням.
- Геть менi вiдси, геть, до одного! - несамовито скричав Навойко i
схопився з ослона, готов сам бiгти у голий свiт. Ослiн загойдався та
звалився iз грюкотом на долiвку i в бояриновi немов теж щось провалилося в
досмертну темiнь.
Вiн розгубив себе так, що на вiдходi вдарив головою у сволоки одрини та
ляг як камiнь зi сво©м нестерпним стидом на тверде лiгво, - був сам.
- Спасибiг бояринi, казкою погодувала! - зворкотiла голодна швачка i
стала за шитвом ще менша, як була.
А Богна з принадною посмiшкою стояла знову перед дзеркалом, чубатила
жовтi кучерi над висками i радiла собою, нiби павочка на сiножатцi, на
росi.
XXI. ЛИС У ТЕРЕМАХ
"Нехай загородять, де вороги ходять,
Нехай стежка буде, куди ходять люде".
(з нар. пiсень)
Сутенiло.
Якийсь хилий, чужинецький чернець прив'язував нав'юченого ослика до
модрини край замкового рундука, а тодi склав сухi руки на грудях, як до
отченашу, i закричав проймаюче, аж у всiх вiкнах, отвертих ради вечiрного
вiтру, появилися жiночi голдви пiд чiльцями з райдуги:
- Жертвуйте одiж невкритим сиротам Галича! Жертвуйте одiж! В однiм iз
вiкон майнула голова бiляво© служебки Звiздицi, молочно© Богнино© сестри.
Кивком руки вона звала монаха спiшитися, сама ж зараз спряталася в тiнь.
- Iдiть в он тi дверi... першi лiворуч! Княгиня сама!... - зашепотiла
назустрiч йому у мрачних хоромах, дрiбна й гладка, гей равлик, пахуча
розмайраном, що ним саме змила волосся. - Тiлько не знаю, чи що вдi те з
вашою ходою туди? Як на те, княгиня сьогодня нiкому не рада, господин
отчич недужий...
- Тим лiпше, ластiвко, тим лiпше! - тихо засмiявся монах. - Кращого
моменту зi свiчею пiднайти годi.
Обтягнув волосiнницю пiд бiлим, чернечим шнуром,. - направився iти.
Низькi дверi вилискувалися здалеку п'ятнами мiдяних окiвок, закоцкотiв,
увiйшов.
Лiкар Негемiя сидiв вже довгу хвилину край постелi старшого князенка й
мовчав. Вiн був i так малоговiркий.
Сновигав вечiрний сутiнок та обiч на крiслi стояла вже свiча в глинянiй
обгортцi, полум'я торкав нечутний продув, свiтла i тiни рiзьбили мов у
каменю сухий профiль Хозара. Вони пiдчеркали працю чола у зморшках, як
стрiли, у блиску опуко© лисини, пiдсичували мiць ока, покладеного на
простерте горiлиць дитя.
А жара брала сво : ярко горiли малi вилицi й крiзь щiлку вiдхилених, з
темним налетом повiк, синявiли зверненi кудись у глиб, сторожко приспанi
очi.
Лiкар Негемiя приходив двiчi на днину, сiдав проти лiжка, чорнiм,
шовковiм уборi з прошвами по боках, зiсував у зад лисини свiй теж шовковий
наголовник i скупими словами, що ©х перепускав через цiдило перелетно©
величi, давав хатним доручення. Iнодi, добував iз-за пазухи вузьку стяжку
пергамену та i зачiпав очi, як кiгтi, об кострубатi хальдейськi фiгури, що
вияснювали вза мини небесних констеляцiй та рисунком, заслоненим от як
тайна, мiтили крилатi дороги зiр.
Що мiг вiн найти спiльного мiж тими знаками й долею дитяти? Нiхто не
розумiв, хоч знали глухо, що в нього доступ до якихось дивоглядних,
герметичних книг i що вiн будьте ланцюгом мудрости скований з ученими
Греками та Хозарами свойого часу... Пошiптували, що з чарiвних зеркал
берилю чита будуче, вiщу судьбу...
Коли бита непоко м княгиня вперла очi в Негемiю, вiн встав, доповнено
пiдпер бедра жидiвським обича м i заговорив про погiдну весну, пригожу,
про те, що скрiзь оранка, аж мило, - а тодi верг на себе обшиту куною
довгополу хозарську мятлю i побажав княгинi добро© ночi.
- Що ви? - окликнула його вражено. - Вiдходите?
За всю вiдповiдь Негемiя поклав руку княгинi на чолi дитини: було
вогке, на висках перлився цiлющий пiт.
- Спить, як по купелi! - засмiявся.
Через хвилю його кроки залунали по кам'яних сходах i всякли в радiсний
шум дощу.
Аж тепер княгиня будьте знемоглася вiд чергового вражiння, - вона
заплакала, цим разом над собою. Упала в низьке крiсло, вкрите коверцем, i
роздумувала над завтром.
Мiркувала у сотний хиба раз, що жити у Галичi стало не пiд силу. У якiй
дикiй крутiжи тривог поверталися ©© днi i ночi? Яким джерелом мук ставала
кожна, перша з краю подiя! От захворiло дитя - i ©© серце розгойдалося як
гилька на глибинi! Визвала лiкаря i не вiрила йому нi хвилини. Хиба ж це
не була нагода до розбогатiння? До токми зi скритовбийниками, якi
перекуплюють поко©вок?
Ось на днях Марицю, яка вертала з вечiрнi, у мiстi задержав гойний
якийсь боярин, питав ©©, чи не хотiла б мати такий хутiр, як ось цей,
Шумавинського, на власнiсть?
А от нещодавно в хилiй вулицi старого мiста перестрiла вона, княгиня,
попенка Кормильчича... Вiн учинився оперед не© без всяко© шани, виминув
княжу колiсницю сво©м бойким запрягом в мiдяних окiвках та ременях
строчених годоваблем i всю довгу дорогу аж до Воскресенського монастиря
збивав ©© нарошно в очi тумани вулично© курняви.
А Дарославич, - або ж не важив на решту ©© спокою, коли обриджував ©©
життя сплетнями, будьте вона легка на вагу людина? Його очайдушна
правдомовнiсть тодi, коли чув себе поза справедливiстю, запевнювала вiру
клеветам, якi протiкали аж до не© i давали вiдчути уперше в життю злобу
знехтованого поклонника.
Схилила на руки тепле, з впадинками лице, голову в дрiбно зрiшенiй
намiтцi, корила думками Мстиславичiв, якi недолюблювали Володимира, та
доборолися до того, що дiвчина з пiснi:
"Уповала та на камку, на кирею,
Думала бути попадею, -
Вона то© кире© не зносила,
Ще й батькiвську свиту загубила..."
Роздумувала:
- Рафа©л, хоч який здержливий на слово, проговорився в присутности
Навойки, що Лiсконогий скочить на Володимир, - доки лiтко стукне, - казав,
- зрине на Волинi. То вона не барилася, вислала знову бувалого Скобейка у
Буду, з великим зовом, нехай Андрiй верне Мстишине гнiздо Данилу...
Мiсяць як посол дома, голiруч, з чемними висловами тiльки... А подi©
розвиваються з днини на днину!
I до старого князя Юрiя слала на Литву, в Турово...
Тепер, йдуть чутки, Лiсконогий топче вже кiньми вiтчину геро©в, списами
оре чорнозем, мечами скородить займанщину... Паломники й мiняйли, що з
весною повиринали промiж села, сповiщують гибiль Володимиру, останнiй суд
свiтовi...
Зiщибнула залiзцем нагорiлу плетiнку свiчi й слухала весняного шуму за
бервенами теремiв. Уха ©© були повнi жалiв iздалека: зачувала у них
голосiння матерей за синами, що гинуть ось на стiйках вiд стрiл свойого
таки насильника, старого як грiх Чорноризця... Чи здержуть його грудьми
Галичане? Загородять списами дорогу, вiдштовхнуть злодi©в Суздальцiв за
Серет?
У той раз хтось iз силою пiднiс дерев'яний засув у дверях, але нерiшуче
зупинився...
Вiдколи зрадницю Зое заперли у монастирi грецьких калагурок у Карпицi
на покаяннi, не було кому з шумом риз i дзвоном слiв справляти гостей в
свiтлицi.
- Увiйдiть!
На порозi явився Рафа©л. Вiн хвилю призвичаював око до нахлинувших
красок. Перед ним, на тлi гаряче-жовтих шиб, з правою рукою, покладеною на
грудях, нiби iкона на позолоченiй блясi стояла Романова княгиня.
Монах схилився у глибокiм чолобиттю, а тодi якусь хвилю глядiв з вагою
на молоде обличчя.
- Милостива княгине, - злебедiв, - приходжу в тайнi. Моя ряса, хоча
вона й латинянського крою, повинна бути запорукою правди мо©х слiв. Коли
вам миле життя ваших дiтей, слухайте.
Патер Рафа©л переймив у поглядi княгинi лискавку негодовання, тож
сказав рiзко, як той, що важить все: на галицький i володимирський стiл
сунуть Iгоревичi. Коли нiхто вам на грозу моменту не отвира очей, то це
найлiпший доказ, що в крузi ваших другiв... ча©ться зрада! Утiкайте!
Темний рум'янець вкрив щоки княгинi i зараз же нагла блiдiсть облила ©х
бiллю. Гордий смiх сховзнув по бойких устах, згас.
- Або ж присто©ть втiкати - княгинi?
- Матерi присто©ть.
- Куди ж то, патре?
- До Лестька! - викинув iз силою. - Руським княгиням над Вислою радi.
Оце ж i доказ вам...
З поспiхом вимотав iз рукава волосяницi старинний псалтир i рiк з
шаною:
- Лестькова мати, - ки©вська княгиня Олена шле вам цю книгу, рiч божу,
з тим, щоби вона вела вас миром туди, де серця створенi i нема зради. За
цим прощайте хiба, милостива княгине!
Хвилю наслухував, насторожений, хилий, з пальцем на вузьких губах i
добавив шепотом:
- Цю нiч... на пiвнiчнiм шляху стоятиме кований вiз, критий, дво
сiльських коней. Везтиме людина певна: я сам.
Вiн переломився у низькому поклонi, мов виструганий з дерева невмiлою
рукою i тодi на його головi майнув великий, бритий ореол з вiнком чахлого
волосся.
- Сараценiв я воював, у хрестоноснiм походi за Христа кров лив, - додав
iще з осмiхом, - будьте безпечнi!
Дверi закрилися за гостем, як вода, i зараз залунало ще раз у сутiнки
обiйстя:
- Жертвуйте одiж невкритим сиротам Галича!
А через хвилину:
- Простибiг, дорогi, простибiг!
У богоугоднiй покорi монах постояв ще трохи пiд модриною, непомiтний,
убогий, а тодi вiдв'язав ослика з обильним набором i щез.
XXII. ЛIСОВА КАЗКА
"Нехай мо© чорнi коси буйний вiтер -
Нехай мене молодо© нiхто не займа "!
(з нар. пiсень)
Старий Скиба зняв хутко водоноса свойого з плiч, витягнув журавлем
повний i воркнув i'д сторонському хлопчуковi, що пас зором панськi дверi:
- Боярська дочка, де? Ось вона на конику герцю , переймай!
- Чого це вiн? Ясиня пiд'©хала рисцем, весна життя сiяла а кожного ©©
руху, зелена ляма рiзьбила ©© як куклу. Заво ю шелестiв поранний вiтер.
Повернула лице просто, - його оваль брав за серце м'якими обрисами черт, -
вiдхилила чоло вбiк, профiль рiшучий i строгий здержував осторонь. Двi