------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
I. ХАТА БЕЗ ДАХУ
"Заграно, забубняно,
А в княжiм дому рано..."
(з нар. пiсень)
Давно вже не було над Галичем тако© негоди, як в одну з липневих ночей
р. 1205. Бовдури тьми нiби високо сповененя рiка перевалювалися з краю в
край неба i з силою стихi© гнали в безвiсти.
Несамовита нiч жеврiла прита ним свiтлом, що лежав на всiх рiчках, як
сум на серцi людини.
Чорнi обриси княжого замку та подвiйного перстеня грiзних фос i валiв,
на©жених частоколом, то пропадали в тьмi, то виринали з не©, як остров iз
моря. Здалеку видно було ©х дубовi масиви, приспанi сторожким сном.
Вони здавалися також грою хмар, бiльше фантастичною, як ця, що на небi.
Свист бурi гонив довкола княжих гридниць, заплiтався довкола пнiв дуба
i тиса та згинав додолу чорнохрещате гiлля модрини. Нi одна зоря не
пригадувала Бога, - золота стрiла хреста замкового собору погасла на
висотах, у заметiлi темних сил.
У такий час на вежi, бiля зводного моста, нудьгував бородатий служка,
Тиско. Вiн струшував iз себе втому, як посоловiлий птах струшу з пiр'я
студiнь нiчно© години.
Кричали другi когути й Тиско в дожиданню обмiни спряг крiпше пояс на
сво©й сивiй служебнiй опанчi, перевiсив через плече торбу з останками
хлiба й, опертий об вiконну варцабу на вежi, наслухував. Думки пiшли
круговоротом, змисли клонилися спочити.
На мить вiн, було, задрiмав, повiки упали на очi, от як залзо.
А буря колисала свiт на сво©й дикiй гойдалцi, без впину, без стриму.
Тиско почав саме снити, що здiйма бiля хатно© печi сво© промоклi яловичнi
ходаки, - на свiтичi горить саме липова скипка, пiд свiтло ши одiж
найстарша донька. Росиця.
Он кинула угарок у вiдро з водою й вiн з шипотом згоря , зажегла
другий, намисто з лиснючих оленкiв гра зеленими цятками на смаглiй ши©.
- Цок - цок... Тук - тук...
Наковтач товче нiччю в дерево, наковту смерть?
Прокинувся з чолом у потi, цiлим тiлом послонився вперед i так остав,
зляканий дивно...
Особливий згук не вмовкав.
Через декiлька хвиль Тимко скакав униз, простелився хрестом на землi й
слухав пильно мови глибини. Вiдтак зiрвався з колiн i метнув собою в
напрямi дитинця, де сторожив сьогоднi тивун Держикрай.
Дошкулював холод - привiтнiше б тивуновi посидiти таку нiч край пугара
за партi ю астрагалiв iз ключником Скорою, або Святошою, спiвцем замкового
собору! Та хиба ж можна забагати прикрас життя, коли вся мужва, аж до
отрока, який напував княжi конi, по©хала раттю на Польщу з господином
отцем, а в теремах остала тiлько жменя жiнок бiля княгинi й дiтей?
То Держко роздумував з почуттям велико© поваги, що вiн у сiй хвилi
нiби Око в трикутнику з кармiну та сепi©, що його розписав над дверми
сво © келi© духовник Варлаам.
Тивун глянув мимохiть на вежу, звiдки сипалося жовте свiтло крiзь
осьмигранi грубого скла, споюванi оловом. На сволоках та одвiрку
заломлювалася чорна тiнь самiтника.
Що не давало йому спокою у цю глибоку нiчну пору? Сьогоднi ж не мiг вiн
читати нiчого в дорогах небесних свiтил. Великий Вiз пагас...
Хиба, що снить на явi про пiсковi пустари, приспаний довiчною нудьгою
мочар у верболозах, чужi, голоднi розлоги, де чорнiють шатра княжо©
дружини?
Видить вертепи й гуляйполя, де крадуться крицевi оружники з долонею на
рукоятi смертоносного меча?
Може доглянув вiщою зiницею край одра володара тивунового одинака
Олюшу?
Хвиля i свiтло у келi© загасло. Разом iз цим буря злопотiла якимись
лихо запертими вiконницями, розгойдала наново чорний шнур модрини i на
церквi св. Параскевi© схитнула знiчев'я срiбне серце дзвона. Глухий тон,
подiбний до крику в жахливiм снi, бовтнув над Галичем i змовк.
Шелести, плачi, нiби намогильнi, розсипалися чимраз ширше й здавалося,
що земля стогне пiд чорним небом, мов голосiльниця.
- Хто йде? - гучно скричав Держко.
За углами прибудiвель залунав гомiн метко© ходи.
- Це я, побрате, Тиско... Гу, вихор який прудить!
Вiн з трудом схоплював повiтря.
- А ти йди спати. Криця на вежi.
- Ви про сон, тивуне? Не чу те, як ляцькою дорогою котиться похiд?
Земля дрожить пiд копитами, труби кричать понад поля!
Справдi, з бурунiв далечини летiли дивнi голоси. Вони то крiпшали, то
тихли серед жовтого свiтанку й хмар, що плили над ним, каламутнi, як
жертва Ка©на.
Поки слухали, на замковiй обочi залунав упротяж високий голос рога.
Тивун i вартiвник схопилися з мiсць i бiгли на вежу, звiдки переймав ©х
Криця, простоволосий.
Вiстовий на спiненiм конi принiс новину:
- Вiддiл княжих навипередцiв появився на пути у Галич. Господин князь
верта !
- Так! - голоси з просторiв летiли чимраз виразнiше, разом з куривом
вогко© мряки з-над Днiстра й свистом лютого Стрибога.
II. НА ЩИТАХ, НА ЧЕРЛЕНИХ
"Не дуже його порубано, пострiляно,
Головочка на четверо,
А нiжечки на шестеро,
А серденько на восьмеро..."
(з нар. пiсень)
На небi зорiло. Галич раньше чим коли прокидався вiд сну: здовж зелених
липових вулиць з грюкотом пiдносилися в три низки грубих шиб i жiночi
голови, тiлько що пiдведенi з постелi у сiтках з плетива, глядiли
допитливо з-помiж розмайранiв та крокiза.
Торгова площа, битком заповнена крамницями, мовчала, нiби нiхто не
потребував нiчого для життя вiд цього дивного дня.
Майнуло, правда, iнодi дитя, чи старуха з кiзкою, годувальницею, або
рiщечком пiд ранну ватру, поплентався з водоносом наймит розхристаний та
босий, але городяни гаялися чогось, нiби в день свята.
Складницi чужих купцiв, що йшли на Володимир аж з-над Балтику, з
рухливого Кульма, були запертi наглухо i не було видно нiкого бiля них,
тiлько один торговець вiзантiйськими покрасами Грек Никанор сидiв
посоловiлий як сич край сво©х скринь, а його птичий профiль витягнувся
пiсно вiд безсонницi...
Шапочник Чорнонiс, який сво©м мозолем прогодовував ватагу дрiбно©
дiтвори, сидiв напроти Грека, у дверях отвертих на хороми сво © хати,
широкi от як бо©ще, та натягав мокру ще шкiру з барана на круглий, тесаний
ковбок.
I ще старий швець Якун, горбатий гей павук сидько, посипав приском
телячу шкiру на кам'янiм порозi сво © робiтнi та обережно здiймав шипучу
шерсть топорищем. З-пiд пальцiв Якуна плив кур, як ©дь.
Iз-за обрiю викочувалося пишне лiтн сонце. Птичi пiснi сколихнули
нараз дерева вiд приземка до верховiття, здавалося, тисяч сопiлок,
притулених до уст невидимих гудцiв, щебече насипом, щебече...
I тодi, у якусь хвилю повз церков св. Пантелеймона перемигнув на
свойому чорному коневi високий, як конопля, мовчан, намiсник Молибожич.
Тi, що мешкали близько сурожських ворiт, могли видiти, як ©здець
задержався перед домом пiв-лiкаря, пiв-волхва. Жида Негемi©: намiсник
доручив остовпiлому приказ, як грiм.
Не вспiв Негемiя оговтатися вiд вражiння, коли вельможа скакав уже
чвалом по битiй дорозi.
Гнав назустрiч княжiй дружинi.
Саме в той час у замкових гридницях йшов гомiн, княгиня одягалася.
Ясиня, дочка Глiба Словита розклала на ослонi край вiкна празничнi ризи,
заплiтала в тяжкий узол волосся княгинi й клала на ньому дороге чiльце.
Це були нанизанi на дротики золотi таблички з емалi з обликом ангелiв i
Христа на водах Йордану.
Дiти не спали: старшого Данила взяла Ясиня пiд свою опiку, одягла його
у руду свитку, жовтi, мосяжним дротом зшитi чобiтки, клобушок, тичений
павою, а тодi подала княжому первенцю мечик iз срiбла, дар батька. Хлопчик
суятився, нiби той зяблик на зорi, й гомонiв щораз:
- А роги грають, Ясине?
Рiшуче личко з владними губками й жмутом чорного волосся, опущеним на
чоло, як у батька, вражало бистротою. Карi ж очi смiялися купками iскор,
як зорi.
Так, роги грали. Iржання коней, дикi оклики Караколпакiв, що йшли з
князем у похiд за грошi, зливалися в гамiр, нестерпний для уха.
Сухий нiби стружина, колишний Днiстровий печерак, старий духовник
Романiв зiйшов iз сво © вежi. Бiлоголовий, з розп'яттям у тремкiй руцi,
закутаний в брунатну волосяницю, вiн станув осторонь замкових поселян i,
опертий на високий посох, ждав. Тiльки слабий рум'янець на щоках старця
зраджував душевне зусилля.
Якраз з брязкотом тяжких ланцюгiв осунувся зводжений мiст i завальнi
дубовi ворота, кованi мiддю, як щити велетнiв, вiдкрилися настяж.
Стало видно далеко униз на пологий шлях, де нiби лiс, столочений наглою
бурею, товпилися ватаги людей.
Вони волiклися на виснажених конях, на возах, закинених лахмiттям
стягiв, шатрiв, дружинного статку...
Обривками висiла з плiч парча дорогих кирей, криваво блимав золотий
басаман. Верх колiсниць, навантажених високо, валялися мiдянi кольчуги,
повигинанi вiд ударiв копiя, критi лускою нагрудники, щити, обтягненi
червоним лосячим ременем...
В кiнцi, серед чорно© купи пiхотинцiв, ©хали вози з тяжко раненими, що
повертали до гнiзд.
Перед самими ворiтьми замку товпа розпалася надво й дала дорогу саням,
запряженим у сивi воли. Замерехтiло деревище, заслонене паполомою, блиск
як нiж пронизав серця.
Почерез смертну ткань кинено княжу шубу з горностаю, а поверх шуби
могутний меч Романiв з рум'яним свiтлом на смертоноснiм заломi вiстря, з
тим опуким кривавником на рукоятi, що жеврiв, як душа збро©...
Мiст загудiв глухо пiд жалiбною отсею колiсницею i тодi з уст видцiв
вирвався зойк, якому рiвного не чула галицька земля.
А княгиня розсипувала у поривi розпуки сво© сяйливi покраси та обнявши
голову руками бiгла з лопотом тяжких зелених риз...
Преподобний Варлаам не бачив нiкого, тiльки одно зловiще видиво
останно© домiвки, намiчено© чорним, трираменним хрестом.
О, люта правдо! Пiд паполомою, в убогiм деревищi зi слiдами дощiв i
придорожного пилу, лежав Роман, однодержець земель вiд Днiпра й Дунаю, до
Карпат. На його високе чоло, протяте ворожим залiзом, спадали по-давньому
струйки чорного волосся й на свитi, крашенiй ясним золотом, зцiпенiла
кров.
Де ж слова, що двигнули б зi сну стократ ласкаве сонце народу? Невже ж
нiколи бiльше не замерехтять свiтла панагiй на груди витязя й нiколи з сих
мiцно запертих уст не вилетить крилатий оклик:
- На прю!
Нiмi були уста й велике серце не билося.
Захожi дружинники поза смертю княжого четара Гiльдебранда не мали
нiяких других витрат i тепер ©хали збитою лавою, в повазi жалiбно© години,
з величавим Одiльоном i юльфом на чолi, обома пiд мiру, як брати. За ними
тьмою чури й ватага одичiлих собак, нiби це був поворот iз повно© гульби,
не зi смертного поля...
За походом недобиткiв з пiснею торжества гнало гайвороння. Воно маяло
чорною плахтою крил над замком без даху, без князя. А ще далi, далi, у
рудих тiнях поранку, в червонiм попалi, що вiщував суховiй, чалапав на
довгохвостiй конинi латинський монах: може Цистерсiянин, бо в чорнiм
навершнику аж до брiв, а може Темплярi ць - волокита, бо за бiлою вервою
крученою в узли на обох кiнцях висiв короткий меч. Та лице у нього - з
Польщi, помiтне доразу.
Сiрий чоловiк, гранчастий, перконосий, пас ошалiлими з хижого вiтхнення
очима гладкий як шиба чорнозем, зелений вiд борiв, пахучий медом та
запишаний хлiбами - ростом в людину... Чужинець хмелiв iз насолоди i видно
було, як втiха несла вперед монаха й його вороного. Захожий скермувався у
бiчну вулицю Галича, найближчу до ляцьких ворiт: у Богни зi Сандомира,
Навойково© бояринi зупинився...
- Савиця?
- А, боярине?
Рудий наймит пiдбiг i взяв гнуздечку з рук молодого юнака. На юнаковi
була кирея, лямована беберяном, шапка з дорогою кичкою косилася на
пiдголенiй, з чорним чубом, головi. Сухе, смагле обличчя з дуже зоркими,
нiби львиними, очима носило слiди лицарських трудiв, - воно було тепер
огiрчене болем.
Юнак йшов живо навперейми отцю Варлааму.
- Юра Коливанович! - пронiс старець блiдими губами.
- Той сам, ледве живий! Останний з княжого почоту, очевидець...
Вказав деревище, поставлене перед вiкнами гридниць, - його накрила
раменами непритомна з розпуки княгиня. Вона плакала проти неба пiв-спiвом,
пiв-мовою, голосiнням вдовиць, старим, як вихор i зорi.
- А моя ж ти дружинойко, а мiй же ж ти сивий голубойку! Хто нас тепер
на дорогу виведе? Пораднику мiй солодкий та любий! На кого ти нас
вiдказав?
Била чолом у смертну скриню i довгi пальцi розпинала на нiй - як на
струнах гуслi. Скиглiла чайкою:
- Впадьте на мене, закутайте мене ви, лiси темнi, дiброви, Бескиде...
Монах справив ходу в напрямi сво © келi© на вежi, за ним молодець,
темний, гей смерека вiд дорiг у сонцi. Дверi заперлися глухо за ними та за
©х розмовою.
Змiст ©© був короткий: один, однiський раз князь слухав пiд нiч спiву
перебендь, мiсто в мовчанню продумати завтра, коли обходив чати, одну
упустив iз ока, - та один раз поклав меч у ногах, мiсто покласти його в
узголов'я...
Передзвонили запiзнену заутренню, але старець за гiрким оповiданням
гостя не чув нiчого.
Олюшi, Держкового одинака не було.
III. "ПОЧИТАНI "
" у мене воркун дома
На мою головоньку..."
(з нар. пiсень)
Постро ний у вишнях i горiшинi двiр Ясининого батька Глiба Словита
лежав на окра©нах запустiлого пiдгороддя. Побудований був iз чорного дуба,
з могутних цiлякiв, укритий соломою й укрiплений огорожею з кам'яних
гранiв, як коли монастир. Верх старого муру срiблився полин та шевелiла з
вiтром висока жалива.
Спiзненi прохожi минали Глiбове житло прискореною ходою: мiсце було
непривiтне, а господар пiд княжим гнiвом.
Навiть у водохрещi, коли ходили зi щедрiвками церковнi люди, а
задушники переодягалися волхвами, розсипанi по Галичi за милостинею, дiм
Словита був замкнений довкруги, як темниця.
Даремно вигукували на дорозi:
осподар з хати, а ми до хати,
дем газдиньку розпитувати -
Чого у тебе чорнi оченька?
То вiд ноченьки, колядниченьку...
Там нiхто не спiвав про милосердного Спаса, що окутаний у бiлi ризи,
жалi при кутi грiшний свiт i про те, як Мати Божа просить його словами -
музикою:
- Сину мiй, сину, устань на нiжки,
Ой озми ключi тай бо пекольнi,
Вiдчини дверi душам скорбящим...
Три роки минуло якраз: з гiр - погiр'я полилися веснянi води,
сповенилися рiки рiвно з берегами i жайворонки падали по скибах услiд
плугатарям, коли Словит ви©хав нiччю зi свойого двора з одним тiльки чурою
- i пропав як дим. За смертельне побиття конюха князь велiв покарати
боярина-гординю дошкульними карами, прилюдною ганьбою i Словит лютий, як
рись, що попав у пастку i рве криваве тiло на волю, в одних рубах вискочив
iз княжих рук.
Говорили голосно, що у кракiвського владики в почестях великих сiв...
Це був час, коли Роман двигнув похiд у допомогу вiзантiйському царю
Олексiю Ангелу в його боротьбi з Болгарами. На розпучливий зазив друга вiн
злетiв туди як грiм верх розгойдано© далини, а вслiд за ним погнали лави
полкiв, чорних вiд залiза, закосичених омелою, твердих як турiй рiг i
брали кривавим кiнцем копiя все, що можна добути веселим людським
хотiнням.
А далi, вслiд оцьому грiзному здвиговi, що димував на обрiю як очерет
гнаний вiтром, текли на дерзких конях, на бiлих лискавках колесниць
найлiпшi спiвцi, що ©х видало лоно епохи, сiль землi i народу, свiдки
поривiв, яким не було рiвнi, учасники хвиль найзухвалiших пiд сонцем. Вони
то серед розхристаного крику стрикусiв та хитрого плачу шереширiв
передавали вiчним струнам гуслi хвалу руського меча, диного на свiтi.
Гомонiла цими пiснями золотобанна Вiзантiя, здвигали з дива плечима
сивi фiорди пiвночi, Гаральдова колиска, кивали головами нiмецькi герцюки
i ходором ходила земля ракоушська, штирська...
Ясиня умiла тодi стати необходимою княгинi. Нiхто не умiв шити так
чисто дробницею, в'язати в щораз то новi уплiтки довгого волосся молодо©
жiнки, голубити князькiв.
Сама ж вона нiби напротязi одно© росяно© ночi зацвiла в цю пору ясною
квiткою, що повертала до себе всi серця.
У страшну нiч, коли притекли недобитки, снилося Глiбовiй дружинi, що ©©
чоловiк стуче у ворота, не годен добудитися слуг. Сонна мрiя пурхнула
вмить. Добронiга стрепенулася, сiла на постелi, прихилила вниз ще гладке
обличчя й наслухувала. Серце ©© билося високо пiд узористим одiялом...
У свiтлицi хтось ходив: чути було шум одежi, промочено© дощем, опiсля
дзвiнкий шепiт меду, що його чиясь рука лила нерiвно у срiбний рiг
Словитiв.
Добронiга скочила босонiж до дверей. Крiзь шкалубину, залиту смугою
свiтла, вона доглянула грозовитого мужчину, широкоплечого, у колпацi
засуненiм аж по брови над жорстокими очима.
Боярин дома!
Так, це був вiн, що пiсля обiду скидав миси з останками страв на
долiвку, устелену пестрими дорiжками хатно© роботи, i переодягаючи обуву,
зi смiхом насильника розстеляв бiлi онучi, по столiтньому яворовому столi.
Вiн, для якого передовсiм вставало сонце, трисвiтлим буртом грали води i
молитовна тишина плила увечерi понад лоно нив. Вибранець судьби, який
нiчого не давав, брав тiлько, навiть те, що йому було на вiки непотрiбне:
добро, що палало у прозорiм поглядi його жiнки, красу, що блукала у
дитиннiм пiв-смiховi ©© уст, у понсовiй квiтцi, вплетенiй у ©© волосся...
Його не привiтали з дороги, помертвiлi вiд несподiванки.
Вже третя днина з дня повороту, як вештався вiн iз кута в кут, нiби
ждав когось.
Було доволi пiзно, коли Ясиня, стомлена оборудованням поминок, прийшла
вiдпочити у хату родичiв.
© привiв раб iз Половцiв, Аклан.
Добронiга з чуттям обняла доньку - вона любила ©© молодiсть та багатiла
нею, як звидом власно© весни.
А дiвча й справдi неволило очi: бiлохрущата камка ©© одежi мило
вiдбивала вiд темно© соболино© шапочки з малиновим верхом та свiжости
молодого обличчя. Дев'ять анфраксiв венедицько© оправи, повислих нiби
сльози з узько© оксамитно© стрiчки на чолi, рожевою тiнню нiжило чистi
черти, - очi з брiвми сильними, як стрiли, носик з купкою веснянок, вогкi
уста з опущеними кiнчиками, повнi чуття...
Тепла нiч схилилася над свiтом. Обi жiнки лягли в одринi спочити.
Розмовляли про жахливi подi© в княжiй сiм'©, про сподiванi змiни та
наслухували у собi самих, як холод пливе повз рамена вiд несподiванки.
Сон вiдлетiв, тишина вiддихала рутою та чорнобривцем. За темним вiкном
колихалася молода деревина. Скричав половко, застрекотiв цвiркун.
Дiвчина усiла на постелi й пiдняла з ослона край лiжка скриньку, оббиту
сафiяном. Вiдкрила верх i з побожнiстю, як скарб, хати й роду, добула
книгу в оправi зi слонево© кости, виложену на углах росохами коралю й
срiблом.
Добронiга не була грамотна, однак купила ©© за велику цiну вiд
болгарського мандрiвного крамаря та. держала в пошанi, як лiк проти темних
сил, що заселюють хати так само, нiби водянi духи всяку течву, а полiсуни
суходольний теребiж i урочища.
З втiшною самопевнiстю Ясиня взяла книгу на колiна й вiдчитала умiло:
- И - 3 - Б - О - Р - Н - И - К.
Букви були великi, гострi, писанi уставом, деякi виведенi подвiйними
лiнiями. Тлом для них був прозорий, схiдний орнамент. "Зачала" роздiлiв
творили овальнi медальйони, у яких незвiсний артист зобразив Мойсея з
Господнiми скрижалями, Йосифа, як да себе пiзнати братам, Рут з оберемком
пшеницi на багачевiй стернi...
Ясиня любувалася хлилю рисунком поодиноких букв, опiсля ж доволi гладко
прочитала:
- О чте - нiй... книг.
Поволеньки, з працьовитою надумою, як бджiлка, що збира скарб меду з
квiток, вона лучила знак зi знаком; на ©© щоки виступили теплi рум'янцi,
грудь хвилювала.
А там, у нутрi першо© велико© букви, у надписi, свята Анна у
двокольоровiй грецькiй шатi держала в обiймах молодесеньку Богородицю i
повагом водила пальцем по сувою письма, навчаючи ©©:
- Добро сть, брати , почитанi книжно , паче всякому христiяну...
Стрiчки святих глаголiв, нанизанi густо бiля себе, пахли далекими
часами, нiби в'янь лiсового зiлля:
- гда чтеши книги, не тшти ся брьзо иштишти до другия главизни,
поразоумiй, што глаголють книги, трижди обраштая ся о диной главизнi...
Кожнiське слово, працьовито пiдчеркуване пальцем, Ясиня здобувала з
радiсним трепетом серця, нiби герой, що бере копi м озбро не мiсто. Але
пiсля трето© стрiчки письма всi сустави стали у не© лiниво болiти i вона
обезсилiла, як нав'ючений тягарем мандрiвник, що довго волiк ноги крiзь
сухi пiски.
- Красота воiну оружi i кораблю вiтрила, тако i праведнику почитанi
книжное...
Ще хвилю кiновар, сепiя й золото мерехтiли перед Ясинею мов усмiх
чи©хось повних, побожних уст, мов мудре свiтло зiниць незнаного аскета, те
саме, що хижо й солодко жеврi в шлiфованому агатi. Вiдтак сторiнки
лопотливо упали на себе й кутом приспаних очей Ясиня доглянула ще фiнал
почитанiя, витязьке алилуя мистця:
- "Радует ся кормчiй в отишье пристав, и странник в отечество сзое
пришед, такоже радует ся й книжний списатель, дошед конца книгам..."
Полискливi окiвки навколо скринь, божник в сухозолотицi й барвiнковi,
грубi рiзьби полиць пропали у тьмi доразу. Тiнi дерев застигли в мiсячнiй
тишинi, як казки. Анi листочок не шевельнув, ¾ анi листочок...
Ясиня спала.
IV. СОВИ, ЛИЛИКИ, КЕРТИЦI
"Допоможи, Боже, куну вбити,
Аби свашеньцi шубку вшити,
Щоб була шубонька тепленька..."
(з нар. пiсень)
Був це чуйний пiвсон, яким звичайно спиться у дуже яснi ночi. Молоде
серце било рiвно, волосся, звите в легкий узол, червонаве золотив блиск
оливно© лямпки i сховзувався на схилу лiнiю сплячого рамени. Кричали першi
пiвнi.
I тодi у пекарнi, просто вiкон одрини, блимнуло свiтло та роздався
вередливий голос ключницi, що ©© на глум прозвали Шепiткою. Хтось поплiвся
крiзь хороми, поволi, з роздзвоненим тяжким пiдносом.
Далеко за хатою, пiд виноградником залаяв пудний дворовий пес.
Ясиня слухала. За стiною переливалося вiд голосiв, знайомих до одного.
Помiж стукiт нiг i грубе бряжчання посуди пiдлiтали оклики, плигав iскрами
смiх:
- Що це ви кукiльвану пона©далися, гей! I менi попри вас голова
круговоротом пiшла, далебi! Мемо рiшати, ще раз, i ще раз, як п'янi?
По-мойому, над Iгоревича нема: довiрчивий, непослiдовний, поривчастий, не
володi собою, роздарову направо й лiво, щоб тiльки труди з плiч... Не
так, як за покiйника Романа, коли зi страхом ходиш, iз трепетом ляга ш...
Де вам другого такого пiднайти, що весь вiк лельом-полельом ходить?
Ясиня уявила собi миттю суте пiдборiддя Путяти з Корелич, що славився
далеко повними котюгами. Одного з них, про якого оповiдали дива, привiз
йому купець Фрелав iз землi фiордiв, iз Норвегi©. Путята витратив на
невдячних купецьких виправах пiв майна та ганявся тепер за наживою.
- Правду каже, - на скотього бога! - хвалив Самбiр, розклекотаний
вiчним п'яництвом. - Медку нам, вишневого! А я проте ставлю руку за
Рюриком, за чорноризцем. Вiн стiльки бiд за Романом приняв, що треба
нашому брату бути пам'ятливим...
Хлипав п'яними слiзьми:
- Пiд Торческом вiд смерти я його зратував, побратами себе нарекли,
зброю помiняли, еге ж... Тво здоровля, старий лисе! (пив, мабуть, до
Словита).
- Ковта те, гей наковтачi об трухлий пень! - приводив уми в порядок
подратований господар. - Говорiть чергою! Тобi слово, Влас!
В цей раз чийсь голос збоку згомонiв наввипередки:
- Ольговичiв сюди! Вони з Половцями ходять, лад вчинять промiж нас
доразу!
Це галасував Славно Кормильчич, Словитiв любимець, веселий силач iз
лицем Варяга-завойовника. Вiн зичив грошi не тiльки боярам навколо, але й
тевтонським князькам на ©х зарви зi сусiдами, та нiкого у свiтi не
потребував.
- Жди! - Мо право! - скричав як гусевка Влас Боговiтин. - Ставлю
князем Андрiя! Мемо тодi правити самi, а якогось угорського палятина, що
торчатиме тут намiсником, обвиватимем як бзиновий листок вкруг пальця!
- Лестко ж як? Чим гiрший вiд других? - як полум'я по чатинi заскакував
Васко Сиганич. - Його мати з ки©вського роду i вiн, коли не заплаче, то
бодай скривиться! Правда, Триюда, не додержу обiтiв, але нехай тiльки
боярство доручить йому Галич...
Трабант чорноризця Вукол Дарославич викотився озлоблено iз-за стола, аж
задзвенiла цина i скло, справляв уперiзку, йшов. Хотiв у ярiм гнiвi
сказати щось там Сиганичу, який вимантив у нього бобровi озера за
пiдтримку Рюрика, але махнув рукою i тiльки з виразом сплюнув.
Хтось там злопотiв ослоном, кимось пiдiрвало iз мiсця, мабуть Васком, -
вiн зачiпив у сутолоцi об тяжкий пугар, цей покотився по долiвцi, а тодi
глухо лiг у калюжу.
- Цiкаво, скiльки взяв отце Боговiтин? - без встиду вже поспитав
Коснячко, але нiхто йому не вiдповiв. Кожний рахував судорожно свою
калитку.
- Тiльки побите корiння пахне! - закричав нараз Домамирич. - Не так
навчав нас, караючи по темницях за конюхiв, покiйний Мстиславич? Моя думка
- викоренити плем'я Романове, а там - буде видно! Досить нам Мстихiв, геть
петлю з каркiв!
- А, щоб його Обида поняла! Цей цiлить! - хвалили збоку. Дедькiв голос,
гей змi©не жало, зашипiв отдалеку:
- Я готов на все, тямуйте, я корiння поб'ю!
Добавив улесливо у палi наглих сподiвань:
- Таняву з Чертеж закрiпите за мною, а? Роздумав, сягнув вище:
- Тисяцьким не жаль поставити!
Кроки Дарославича жвякали тепер по скрипливих сходах, вiн правцював
униз, цвенькнуло колiсце у стовпа на обiйстю, стукнув коник у копиточка,
вдарив у голий свiт!
Аж тепер Глiб Словит дав себе обережно пiзнати: (по полетiнку птицю
слiдно...).
- Правда ваша, други! Кожний з нас, як сто©мо, радий дати кров i майно
за рiдну землицю, ге... ге... Та чим вбивати князенькiв, хто зна, може нам
самим на погубу, чи не краще оставити ©х живими? У кого будуть дiти, у
того буде власть... А власть... понад право! Тож ми, як волхвiв у вертеп,
i, будемо перекидати всякими Ольговичами, Iгоровичами, Ляхами, Уграми,
висовуючи одних проти других, ге... ге...
Спотикнувся вiд поспiху i кiнчив на радощах:
- Лякати будемо всяких зайдiв княжими недолiтками, от що!
- Нехай у ката, щоб тiльки плата! - кричали весело, радi медовi як
сонце й жаренiй дичинi зi старомiзунських борiв. За ними гомонiла решта.
- Згода, згода! Слава Словиту, честь!
- Отврати лице Тво от грiхiв. Господи! - прошепотiла Яси-ня поблiдлими
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
I. ХАТА БЕЗ ДАХУ
"Заграно, забубняно,
А в княжiм дому рано..."
(з нар. пiсень)
Давно вже не було над Галичем тако© негоди, як в одну з липневих ночей
р. 1205. Бовдури тьми нiби високо сповененя рiка перевалювалися з краю в
край неба i з силою стихi© гнали в безвiсти.
Несамовита нiч жеврiла прита ним свiтлом, що лежав на всiх рiчках, як
сум на серцi людини.
Чорнi обриси княжого замку та подвiйного перстеня грiзних фос i валiв,
на©жених частоколом, то пропадали в тьмi, то виринали з не©, як остров iз
моря. Здалеку видно було ©х дубовi масиви, приспанi сторожким сном.
Вони здавалися також грою хмар, бiльше фантастичною, як ця, що на небi.
Свист бурi гонив довкола княжих гридниць, заплiтався довкола пнiв дуба
i тиса та згинав додолу чорнохрещате гiлля модрини. Нi одна зоря не
пригадувала Бога, - золота стрiла хреста замкового собору погасла на
висотах, у заметiлi темних сил.
У такий час на вежi, бiля зводного моста, нудьгував бородатий служка,
Тиско. Вiн струшував iз себе втому, як посоловiлий птах струшу з пiр'я
студiнь нiчно© години.
Кричали другi когути й Тиско в дожиданню обмiни спряг крiпше пояс на
сво©й сивiй служебнiй опанчi, перевiсив через плече торбу з останками
хлiба й, опертий об вiконну варцабу на вежi, наслухував. Думки пiшли
круговоротом, змисли клонилися спочити.
На мить вiн, було, задрiмав, повiки упали на очi, от як залзо.
А буря колисала свiт на сво©й дикiй гойдалцi, без впину, без стриму.
Тиско почав саме снити, що здiйма бiля хатно© печi сво© промоклi яловичнi
ходаки, - на свiтичi горить саме липова скипка, пiд свiтло ши одiж
найстарша донька. Росиця.
Он кинула угарок у вiдро з водою й вiн з шипотом згоря , зажегла
другий, намисто з лиснючих оленкiв гра зеленими цятками на смаглiй ши©.
- Цок - цок... Тук - тук...
Наковтач товче нiччю в дерево, наковту смерть?
Прокинувся з чолом у потi, цiлим тiлом послонився вперед i так остав,
зляканий дивно...
Особливий згук не вмовкав.
Через декiлька хвиль Тимко скакав униз, простелився хрестом на землi й
слухав пильно мови глибини. Вiдтак зiрвався з колiн i метнув собою в
напрямi дитинця, де сторожив сьогоднi тивун Держикрай.
Дошкулював холод - привiтнiше б тивуновi посидiти таку нiч край пугара
за партi ю астрагалiв iз ключником Скорою, або Святошою, спiвцем замкового
собору! Та хиба ж можна забагати прикрас життя, коли вся мужва, аж до
отрока, який напував княжi конi, по©хала раттю на Польщу з господином
отцем, а в теремах остала тiлько жменя жiнок бiля княгинi й дiтей?
То Держко роздумував з почуттям велико© поваги, що вiн у сiй хвилi
нiби Око в трикутнику з кармiну та сепi©, що його розписав над дверми
сво © келi© духовник Варлаам.
Тивун глянув мимохiть на вежу, звiдки сипалося жовте свiтло крiзь
осьмигранi грубого скла, споюванi оловом. На сволоках та одвiрку
заломлювалася чорна тiнь самiтника.
Що не давало йому спокою у цю глибоку нiчну пору? Сьогоднi ж не мiг вiн
читати нiчого в дорогах небесних свiтил. Великий Вiз пагас...
Хиба, що снить на явi про пiсковi пустари, приспаний довiчною нудьгою
мочар у верболозах, чужi, голоднi розлоги, де чорнiють шатра княжо©
дружини?
Видить вертепи й гуляйполя, де крадуться крицевi оружники з долонею на
рукоятi смертоносного меча?
Може доглянув вiщою зiницею край одра володара тивунового одинака
Олюшу?
Хвиля i свiтло у келi© загасло. Разом iз цим буря злопотiла якимись
лихо запертими вiконницями, розгойдала наново чорний шнур модрини i на
церквi св. Параскевi© схитнула знiчев'я срiбне серце дзвона. Глухий тон,
подiбний до крику в жахливiм снi, бовтнув над Галичем i змовк.
Шелести, плачi, нiби намогильнi, розсипалися чимраз ширше й здавалося,
що земля стогне пiд чорним небом, мов голосiльниця.
- Хто йде? - гучно скричав Держко.
За углами прибудiвель залунав гомiн метко© ходи.
- Це я, побрате, Тиско... Гу, вихор який прудить!
Вiн з трудом схоплював повiтря.
- А ти йди спати. Криця на вежi.
- Ви про сон, тивуне? Не чу те, як ляцькою дорогою котиться похiд?
Земля дрожить пiд копитами, труби кричать понад поля!
Справдi, з бурунiв далечини летiли дивнi голоси. Вони то крiпшали, то
тихли серед жовтого свiтанку й хмар, що плили над ним, каламутнi, як
жертва Ка©на.
Поки слухали, на замковiй обочi залунав упротяж високий голос рога.
Тивун i вартiвник схопилися з мiсць i бiгли на вежу, звiдки переймав ©х
Криця, простоволосий.
Вiстовий на спiненiм конi принiс новину:
- Вiддiл княжих навипередцiв появився на пути у Галич. Господин князь
верта !
- Так! - голоси з просторiв летiли чимраз виразнiше, разом з куривом
вогко© мряки з-над Днiстра й свистом лютого Стрибога.
II. НА ЩИТАХ, НА ЧЕРЛЕНИХ
"Не дуже його порубано, пострiляно,
Головочка на четверо,
А нiжечки на шестеро,
А серденько на восьмеро..."
(з нар. пiсень)
На небi зорiло. Галич раньше чим коли прокидався вiд сну: здовж зелених
липових вулиць з грюкотом пiдносилися в три низки грубих шиб i жiночi
голови, тiлько що пiдведенi з постелi у сiтках з плетива, глядiли
допитливо з-помiж розмайранiв та крокiза.
Торгова площа, битком заповнена крамницями, мовчала, нiби нiхто не
потребував нiчого для життя вiд цього дивного дня.
Майнуло, правда, iнодi дитя, чи старуха з кiзкою, годувальницею, або
рiщечком пiд ранну ватру, поплентався з водоносом наймит розхристаний та
босий, але городяни гаялися чогось, нiби в день свята.
Складницi чужих купцiв, що йшли на Володимир аж з-над Балтику, з
рухливого Кульма, були запертi наглухо i не було видно нiкого бiля них,
тiлько один торговець вiзантiйськими покрасами Грек Никанор сидiв
посоловiлий як сич край сво©х скринь, а його птичий профiль витягнувся
пiсно вiд безсонницi...
Шапочник Чорнонiс, який сво©м мозолем прогодовував ватагу дрiбно©
дiтвори, сидiв напроти Грека, у дверях отвертих на хороми сво © хати,
широкi от як бо©ще, та натягав мокру ще шкiру з барана на круглий, тесаний
ковбок.
I ще старий швець Якун, горбатий гей павук сидько, посипав приском
телячу шкiру на кам'янiм порозi сво © робiтнi та обережно здiймав шипучу
шерсть топорищем. З-пiд пальцiв Якуна плив кур, як ©дь.
Iз-за обрiю викочувалося пишне лiтн сонце. Птичi пiснi сколихнули
нараз дерева вiд приземка до верховiття, здавалося, тисяч сопiлок,
притулених до уст невидимих гудцiв, щебече насипом, щебече...
I тодi, у якусь хвилю повз церков св. Пантелеймона перемигнув на
свойому чорному коневi високий, як конопля, мовчан, намiсник Молибожич.
Тi, що мешкали близько сурожських ворiт, могли видiти, як ©здець
задержався перед домом пiв-лiкаря, пiв-волхва. Жида Негемi©: намiсник
доручив остовпiлому приказ, як грiм.
Не вспiв Негемiя оговтатися вiд вражiння, коли вельможа скакав уже
чвалом по битiй дорозi.
Гнав назустрiч княжiй дружинi.
Саме в той час у замкових гридницях йшов гомiн, княгиня одягалася.
Ясиня, дочка Глiба Словита розклала на ослонi край вiкна празничнi ризи,
заплiтала в тяжкий узол волосся княгинi й клала на ньому дороге чiльце.
Це були нанизанi на дротики золотi таблички з емалi з обликом ангелiв i
Христа на водах Йордану.
Дiти не спали: старшого Данила взяла Ясиня пiд свою опiку, одягла його
у руду свитку, жовтi, мосяжним дротом зшитi чобiтки, клобушок, тичений
павою, а тодi подала княжому первенцю мечик iз срiбла, дар батька. Хлопчик
суятився, нiби той зяблик на зорi, й гомонiв щораз:
- А роги грають, Ясине?
Рiшуче личко з владними губками й жмутом чорного волосся, опущеним на
чоло, як у батька, вражало бистротою. Карi ж очi смiялися купками iскор,
як зорi.
Так, роги грали. Iржання коней, дикi оклики Караколпакiв, що йшли з
князем у похiд за грошi, зливалися в гамiр, нестерпний для уха.
Сухий нiби стружина, колишний Днiстровий печерак, старий духовник
Романiв зiйшов iз сво © вежi. Бiлоголовий, з розп'яттям у тремкiй руцi,
закутаний в брунатну волосяницю, вiн станув осторонь замкових поселян i,
опертий на високий посох, ждав. Тiльки слабий рум'янець на щоках старця
зраджував душевне зусилля.
Якраз з брязкотом тяжких ланцюгiв осунувся зводжений мiст i завальнi
дубовi ворота, кованi мiддю, як щити велетнiв, вiдкрилися настяж.
Стало видно далеко униз на пологий шлях, де нiби лiс, столочений наглою
бурею, товпилися ватаги людей.
Вони волiклися на виснажених конях, на возах, закинених лахмiттям
стягiв, шатрiв, дружинного статку...
Обривками висiла з плiч парча дорогих кирей, криваво блимав золотий
басаман. Верх колiсниць, навантажених високо, валялися мiдянi кольчуги,
повигинанi вiд ударiв копiя, критi лускою нагрудники, щити, обтягненi
червоним лосячим ременем...
В кiнцi, серед чорно© купи пiхотинцiв, ©хали вози з тяжко раненими, що
повертали до гнiзд.
Перед самими ворiтьми замку товпа розпалася надво й дала дорогу саням,
запряженим у сивi воли. Замерехтiло деревище, заслонене паполомою, блиск
як нiж пронизав серця.
Почерез смертну ткань кинено княжу шубу з горностаю, а поверх шуби
могутний меч Романiв з рум'яним свiтлом на смертоноснiм заломi вiстря, з
тим опуким кривавником на рукоятi, що жеврiв, як душа збро©...
Мiст загудiв глухо пiд жалiбною отсею колiсницею i тодi з уст видцiв
вирвався зойк, якому рiвного не чула галицька земля.
А княгиня розсипувала у поривi розпуки сво© сяйливi покраси та обнявши
голову руками бiгла з лопотом тяжких зелених риз...
Преподобний Варлаам не бачив нiкого, тiльки одно зловiще видиво
останно© домiвки, намiчено© чорним, трираменним хрестом.
О, люта правдо! Пiд паполомою, в убогiм деревищi зi слiдами дощiв i
придорожного пилу, лежав Роман, однодержець земель вiд Днiпра й Дунаю, до
Карпат. На його високе чоло, протяте ворожим залiзом, спадали по-давньому
струйки чорного волосся й на свитi, крашенiй ясним золотом, зцiпенiла
кров.
Де ж слова, що двигнули б зi сну стократ ласкаве сонце народу? Невже ж
нiколи бiльше не замерехтять свiтла панагiй на груди витязя й нiколи з сих
мiцно запертих уст не вилетить крилатий оклик:
- На прю!
Нiмi були уста й велике серце не билося.
Захожi дружинники поза смертю княжого четара Гiльдебранда не мали
нiяких других витрат i тепер ©хали збитою лавою, в повазi жалiбно© години,
з величавим Одiльоном i юльфом на чолi, обома пiд мiру, як брати. За ними
тьмою чури й ватага одичiлих собак, нiби це був поворот iз повно© гульби,
не зi смертного поля...
За походом недобиткiв з пiснею торжества гнало гайвороння. Воно маяло
чорною плахтою крил над замком без даху, без князя. А ще далi, далi, у
рудих тiнях поранку, в червонiм попалi, що вiщував суховiй, чалапав на
довгохвостiй конинi латинський монах: може Цистерсiянин, бо в чорнiм
навершнику аж до брiв, а може Темплярi ць - волокита, бо за бiлою вервою
крученою в узли на обох кiнцях висiв короткий меч. Та лице у нього - з
Польщi, помiтне доразу.
Сiрий чоловiк, гранчастий, перконосий, пас ошалiлими з хижого вiтхнення
очима гладкий як шиба чорнозем, зелений вiд борiв, пахучий медом та
запишаний хлiбами - ростом в людину... Чужинець хмелiв iз насолоди i видно
було, як втiха несла вперед монаха й його вороного. Захожий скермувався у
бiчну вулицю Галича, найближчу до ляцьких ворiт: у Богни зi Сандомира,
Навойково© бояринi зупинився...
- Савиця?
- А, боярине?
Рудий наймит пiдбiг i взяв гнуздечку з рук молодого юнака. На юнаковi
була кирея, лямована беберяном, шапка з дорогою кичкою косилася на
пiдголенiй, з чорним чубом, головi. Сухе, смагле обличчя з дуже зоркими,
нiби львиними, очима носило слiди лицарських трудiв, - воно було тепер
огiрчене болем.
Юнак йшов живо навперейми отцю Варлааму.
- Юра Коливанович! - пронiс старець блiдими губами.
- Той сам, ледве живий! Останний з княжого почоту, очевидець...
Вказав деревище, поставлене перед вiкнами гридниць, - його накрила
раменами непритомна з розпуки княгиня. Вона плакала проти неба пiв-спiвом,
пiв-мовою, голосiнням вдовиць, старим, як вихор i зорi.
- А моя ж ти дружинойко, а мiй же ж ти сивий голубойку! Хто нас тепер
на дорогу виведе? Пораднику мiй солодкий та любий! На кого ти нас
вiдказав?
Била чолом у смертну скриню i довгi пальцi розпинала на нiй - як на
струнах гуслi. Скиглiла чайкою:
- Впадьте на мене, закутайте мене ви, лiси темнi, дiброви, Бескиде...
Монах справив ходу в напрямi сво © келi© на вежi, за ним молодець,
темний, гей смерека вiд дорiг у сонцi. Дверi заперлися глухо за ними та за
©х розмовою.
Змiст ©© був короткий: один, однiський раз князь слухав пiд нiч спiву
перебендь, мiсто в мовчанню продумати завтра, коли обходив чати, одну
упустив iз ока, - та один раз поклав меч у ногах, мiсто покласти його в
узголов'я...
Передзвонили запiзнену заутренню, але старець за гiрким оповiданням
гостя не чув нiчого.
Олюшi, Держкового одинака не було.
III. "ПОЧИТАНI "
" у мене воркун дома
На мою головоньку..."
(з нар. пiсень)
Постро ний у вишнях i горiшинi двiр Ясининого батька Глiба Словита
лежав на окра©нах запустiлого пiдгороддя. Побудований був iз чорного дуба,
з могутних цiлякiв, укритий соломою й укрiплений огорожею з кам'яних
гранiв, як коли монастир. Верх старого муру срiблився полин та шевелiла з
вiтром висока жалива.
Спiзненi прохожi минали Глiбове житло прискореною ходою: мiсце було
непривiтне, а господар пiд княжим гнiвом.
Навiть у водохрещi, коли ходили зi щедрiвками церковнi люди, а
задушники переодягалися волхвами, розсипанi по Галичi за милостинею, дiм
Словита був замкнений довкруги, як темниця.
Даремно вигукували на дорозi:
осподар з хати, а ми до хати,
дем газдиньку розпитувати -
Чого у тебе чорнi оченька?
То вiд ноченьки, колядниченьку...
Там нiхто не спiвав про милосердного Спаса, що окутаний у бiлi ризи,
жалi при кутi грiшний свiт i про те, як Мати Божа просить його словами -
музикою:
- Сину мiй, сину, устань на нiжки,
Ой озми ключi тай бо пекольнi,
Вiдчини дверi душам скорбящим...
Три роки минуло якраз: з гiр - погiр'я полилися веснянi води,
сповенилися рiки рiвно з берегами i жайворонки падали по скибах услiд
плугатарям, коли Словит ви©хав нiччю зi свойого двора з одним тiльки чурою
- i пропав як дим. За смертельне побиття конюха князь велiв покарати
боярина-гординю дошкульними карами, прилюдною ганьбою i Словит лютий, як
рись, що попав у пастку i рве криваве тiло на волю, в одних рубах вискочив
iз княжих рук.
Говорили голосно, що у кракiвського владики в почестях великих сiв...
Це був час, коли Роман двигнув похiд у допомогу вiзантiйському царю
Олексiю Ангелу в його боротьбi з Болгарами. На розпучливий зазив друга вiн
злетiв туди як грiм верх розгойдано© далини, а вслiд за ним погнали лави
полкiв, чорних вiд залiза, закосичених омелою, твердих як турiй рiг i
брали кривавим кiнцем копiя все, що можна добути веселим людським
хотiнням.
А далi, вслiд оцьому грiзному здвиговi, що димував на обрiю як очерет
гнаний вiтром, текли на дерзких конях, на бiлих лискавках колесниць
найлiпшi спiвцi, що ©х видало лоно епохи, сiль землi i народу, свiдки
поривiв, яким не було рiвнi, учасники хвиль найзухвалiших пiд сонцем. Вони
то серед розхристаного крику стрикусiв та хитрого плачу шереширiв
передавали вiчним струнам гуслi хвалу руського меча, диного на свiтi.
Гомонiла цими пiснями золотобанна Вiзантiя, здвигали з дива плечима
сивi фiорди пiвночi, Гаральдова колиска, кивали головами нiмецькi герцюки
i ходором ходила земля ракоушська, штирська...
Ясиня умiла тодi стати необходимою княгинi. Нiхто не умiв шити так
чисто дробницею, в'язати в щораз то новi уплiтки довгого волосся молодо©
жiнки, голубити князькiв.
Сама ж вона нiби напротязi одно© росяно© ночi зацвiла в цю пору ясною
квiткою, що повертала до себе всi серця.
У страшну нiч, коли притекли недобитки, снилося Глiбовiй дружинi, що ©©
чоловiк стуче у ворота, не годен добудитися слуг. Сонна мрiя пурхнула
вмить. Добронiга стрепенулася, сiла на постелi, прихилила вниз ще гладке
обличчя й наслухувала. Серце ©© билося високо пiд узористим одiялом...
У свiтлицi хтось ходив: чути було шум одежi, промочено© дощем, опiсля
дзвiнкий шепiт меду, що його чиясь рука лила нерiвно у срiбний рiг
Словитiв.
Добронiга скочила босонiж до дверей. Крiзь шкалубину, залиту смугою
свiтла, вона доглянула грозовитого мужчину, широкоплечого, у колпацi
засуненiм аж по брови над жорстокими очима.
Боярин дома!
Так, це був вiн, що пiсля обiду скидав миси з останками страв на
долiвку, устелену пестрими дорiжками хатно© роботи, i переодягаючи обуву,
зi смiхом насильника розстеляв бiлi онучi, по столiтньому яворовому столi.
Вiн, для якого передовсiм вставало сонце, трисвiтлим буртом грали води i
молитовна тишина плила увечерi понад лоно нив. Вибранець судьби, який
нiчого не давав, брав тiлько, навiть те, що йому було на вiки непотрiбне:
добро, що палало у прозорiм поглядi його жiнки, красу, що блукала у
дитиннiм пiв-смiховi ©© уст, у понсовiй квiтцi, вплетенiй у ©© волосся...
Його не привiтали з дороги, помертвiлi вiд несподiванки.
Вже третя днина з дня повороту, як вештався вiн iз кута в кут, нiби
ждав когось.
Було доволi пiзно, коли Ясиня, стомлена оборудованням поминок, прийшла
вiдпочити у хату родичiв.
© привiв раб iз Половцiв, Аклан.
Добронiга з чуттям обняла доньку - вона любила ©© молодiсть та багатiла
нею, як звидом власно© весни.
А дiвча й справдi неволило очi: бiлохрущата камка ©© одежi мило
вiдбивала вiд темно© соболино© шапочки з малиновим верхом та свiжости
молодого обличчя. Дев'ять анфраксiв венедицько© оправи, повислих нiби
сльози з узько© оксамитно© стрiчки на чолi, рожевою тiнню нiжило чистi
черти, - очi з брiвми сильними, як стрiли, носик з купкою веснянок, вогкi
уста з опущеними кiнчиками, повнi чуття...
Тепла нiч схилилася над свiтом. Обi жiнки лягли в одринi спочити.
Розмовляли про жахливi подi© в княжiй сiм'©, про сподiванi змiни та
наслухували у собi самих, як холод пливе повз рамена вiд несподiванки.
Сон вiдлетiв, тишина вiддихала рутою та чорнобривцем. За темним вiкном
колихалася молода деревина. Скричав половко, застрекотiв цвiркун.
Дiвчина усiла на постелi й пiдняла з ослона край лiжка скриньку, оббиту
сафiяном. Вiдкрила верх i з побожнiстю, як скарб, хати й роду, добула
книгу в оправi зi слонево© кости, виложену на углах росохами коралю й
срiблом.
Добронiга не була грамотна, однак купила ©© за велику цiну вiд
болгарського мандрiвного крамаря та. держала в пошанi, як лiк проти темних
сил, що заселюють хати так само, нiби водянi духи всяку течву, а полiсуни
суходольний теребiж i урочища.
З втiшною самопевнiстю Ясиня взяла книгу на колiна й вiдчитала умiло:
- И - 3 - Б - О - Р - Н - И - К.
Букви були великi, гострi, писанi уставом, деякi виведенi подвiйними
лiнiями. Тлом для них був прозорий, схiдний орнамент. "Зачала" роздiлiв
творили овальнi медальйони, у яких незвiсний артист зобразив Мойсея з
Господнiми скрижалями, Йосифа, як да себе пiзнати братам, Рут з оберемком
пшеницi на багачевiй стернi...
Ясиня любувалася хлилю рисунком поодиноких букв, опiсля ж доволi гладко
прочитала:
- О чте - нiй... книг.
Поволеньки, з працьовитою надумою, як бджiлка, що збира скарб меду з
квiток, вона лучила знак зi знаком; на ©© щоки виступили теплi рум'янцi,
грудь хвилювала.
А там, у нутрi першо© велико© букви, у надписi, свята Анна у
двокольоровiй грецькiй шатi держала в обiймах молодесеньку Богородицю i
повагом водила пальцем по сувою письма, навчаючи ©©:
- Добро сть, брати , почитанi книжно , паче всякому христiяну...
Стрiчки святих глаголiв, нанизанi густо бiля себе, пахли далекими
часами, нiби в'янь лiсового зiлля:
- гда чтеши книги, не тшти ся брьзо иштишти до другия главизни,
поразоумiй, што глаголють книги, трижди обраштая ся о диной главизнi...
Кожнiське слово, працьовито пiдчеркуване пальцем, Ясиня здобувала з
радiсним трепетом серця, нiби герой, що бере копi м озбро не мiсто. Але
пiсля трето© стрiчки письма всi сустави стали у не© лiниво болiти i вона
обезсилiла, як нав'ючений тягарем мандрiвник, що довго волiк ноги крiзь
сухi пiски.
- Красота воiну оружi i кораблю вiтрила, тако i праведнику почитанi
книжное...
Ще хвилю кiновар, сепiя й золото мерехтiли перед Ясинею мов усмiх
чи©хось повних, побожних уст, мов мудре свiтло зiниць незнаного аскета, те
саме, що хижо й солодко жеврi в шлiфованому агатi. Вiдтак сторiнки
лопотливо упали на себе й кутом приспаних очей Ясиня доглянула ще фiнал
почитанiя, витязьке алилуя мистця:
- "Радует ся кормчiй в отишье пристав, и странник в отечество сзое
пришед, такоже радует ся й книжний списатель, дошед конца книгам..."
Полискливi окiвки навколо скринь, божник в сухозолотицi й барвiнковi,
грубi рiзьби полиць пропали у тьмi доразу. Тiнi дерев застигли в мiсячнiй
тишинi, як казки. Анi листочок не шевельнув, ¾ анi листочок...
Ясиня спала.
IV. СОВИ, ЛИЛИКИ, КЕРТИЦI
"Допоможи, Боже, куну вбити,
Аби свашеньцi шубку вшити,
Щоб була шубонька тепленька..."
(з нар. пiсень)
Був це чуйний пiвсон, яким звичайно спиться у дуже яснi ночi. Молоде
серце било рiвно, волосся, звите в легкий узол, червонаве золотив блиск
оливно© лямпки i сховзувався на схилу лiнiю сплячого рамени. Кричали першi
пiвнi.
I тодi у пекарнi, просто вiкон одрини, блимнуло свiтло та роздався
вередливий голос ключницi, що ©© на глум прозвали Шепiткою. Хтось поплiвся
крiзь хороми, поволi, з роздзвоненим тяжким пiдносом.
Далеко за хатою, пiд виноградником залаяв пудний дворовий пес.
Ясиня слухала. За стiною переливалося вiд голосiв, знайомих до одного.
Помiж стукiт нiг i грубе бряжчання посуди пiдлiтали оклики, плигав iскрами
смiх:
- Що це ви кукiльвану пона©далися, гей! I менi попри вас голова
круговоротом пiшла, далебi! Мемо рiшати, ще раз, i ще раз, як п'янi?
По-мойому, над Iгоревича нема: довiрчивий, непослiдовний, поривчастий, не
володi собою, роздарову направо й лiво, щоб тiльки труди з плiч... Не
так, як за покiйника Романа, коли зi страхом ходиш, iз трепетом ляга ш...
Де вам другого такого пiднайти, що весь вiк лельом-полельом ходить?
Ясиня уявила собi миттю суте пiдборiддя Путяти з Корелич, що славився
далеко повними котюгами. Одного з них, про якого оповiдали дива, привiз
йому купець Фрелав iз землi фiордiв, iз Норвегi©. Путята витратив на
невдячних купецьких виправах пiв майна та ганявся тепер за наживою.
- Правду каже, - на скотього бога! - хвалив Самбiр, розклекотаний
вiчним п'яництвом. - Медку нам, вишневого! А я проте ставлю руку за
Рюриком, за чорноризцем. Вiн стiльки бiд за Романом приняв, що треба
нашому брату бути пам'ятливим...
Хлипав п'яними слiзьми:
- Пiд Торческом вiд смерти я його зратував, побратами себе нарекли,
зброю помiняли, еге ж... Тво здоровля, старий лисе! (пив, мабуть, до
Словита).
- Ковта те, гей наковтачi об трухлий пень! - приводив уми в порядок
подратований господар. - Говорiть чергою! Тобi слово, Влас!
В цей раз чийсь голос збоку згомонiв наввипередки:
- Ольговичiв сюди! Вони з Половцями ходять, лад вчинять промiж нас
доразу!
Це галасував Славно Кормильчич, Словитiв любимець, веселий силач iз
лицем Варяга-завойовника. Вiн зичив грошi не тiльки боярам навколо, але й
тевтонським князькам на ©х зарви зi сусiдами, та нiкого у свiтi не
потребував.
- Жди! - Мо право! - скричав як гусевка Влас Боговiтин. - Ставлю
князем Андрiя! Мемо тодi правити самi, а якогось угорського палятина, що
торчатиме тут намiсником, обвиватимем як бзиновий листок вкруг пальця!
- Лестко ж як? Чим гiрший вiд других? - як полум'я по чатинi заскакував
Васко Сиганич. - Його мати з ки©вського роду i вiн, коли не заплаче, то
бодай скривиться! Правда, Триюда, не додержу обiтiв, але нехай тiльки
боярство доручить йому Галич...
Трабант чорноризця Вукол Дарославич викотився озлоблено iз-за стола, аж
задзвенiла цина i скло, справляв уперiзку, йшов. Хотiв у ярiм гнiвi
сказати щось там Сиганичу, який вимантив у нього бобровi озера за
пiдтримку Рюрика, але махнув рукою i тiльки з виразом сплюнув.
Хтось там злопотiв ослоном, кимось пiдiрвало iз мiсця, мабуть Васком, -
вiн зачiпив у сутолоцi об тяжкий пугар, цей покотився по долiвцi, а тодi
глухо лiг у калюжу.
- Цiкаво, скiльки взяв отце Боговiтин? - без встиду вже поспитав
Коснячко, але нiхто йому не вiдповiв. Кожний рахував судорожно свою
калитку.
- Тiльки побите корiння пахне! - закричав нараз Домамирич. - Не так
навчав нас, караючи по темницях за конюхiв, покiйний Мстиславич? Моя думка
- викоренити плем'я Романове, а там - буде видно! Досить нам Мстихiв, геть
петлю з каркiв!
- А, щоб його Обида поняла! Цей цiлить! - хвалили збоку. Дедькiв голос,
гей змi©не жало, зашипiв отдалеку:
- Я готов на все, тямуйте, я корiння поб'ю!
Добавив улесливо у палi наглих сподiвань:
- Таняву з Чертеж закрiпите за мною, а? Роздумав, сягнув вище:
- Тисяцьким не жаль поставити!
Кроки Дарославича жвякали тепер по скрипливих сходах, вiн правцював
униз, цвенькнуло колiсце у стовпа на обiйстю, стукнув коник у копиточка,
вдарив у голий свiт!
Аж тепер Глiб Словит дав себе обережно пiзнати: (по полетiнку птицю
слiдно...).
- Правда ваша, други! Кожний з нас, як сто©мо, радий дати кров i майно
за рiдну землицю, ге... ге... Та чим вбивати князенькiв, хто зна, може нам
самим на погубу, чи не краще оставити ©х живими? У кого будуть дiти, у
того буде власть... А власть... понад право! Тож ми, як волхвiв у вертеп,
i, будемо перекидати всякими Ольговичами, Iгоровичами, Ляхами, Уграми,
висовуючи одних проти других, ге... ге...
Спотикнувся вiд поспiху i кiнчив на радощах:
- Лякати будемо всяких зайдiв княжими недолiтками, от що!
- Нехай у ката, щоб тiльки плата! - кричали весело, радi медовi як
сонце й жаренiй дичинi зi старомiзунських борiв. За ними гомонiла решта.
- Згода, згода! Слава Словиту, честь!
- Отврати лице Тво от грiхiв. Господи! - прошепотiла Яси-ня поблiдлими