Страница:
ви самi. Значить, вона була ще для вас закрита серпанком тайни...
- Але ж доктор жодного серпанку бiля себе не бачив... - вмiшалася
розчарована панна Iрина. Всi, як недавно, на ©© слова, мов на приказ,
розсмiялися.
- То нiчого, дитинко, - поправила панi Мiллер, недовiрчивiстю молодо©
дiвчини трохи дiткнена. - Це нiчого. Серпанок сам собою розумi ться. Вi
снi не може ж все бути таке ясне, мов на долонi в ясний день. Зрештою, ваш
сон, докторе, здiйсниться ще цього року, - додала. - Бодай перша часть
його незабавки, бо вiд часу ону проминуло бiльше як пiвроку, а андрi©вськi
сни сповняються до року.
- Punctum![63] - пiдтвердила Наталка б розсмiялася здержано.
- А ваша матуся як пояснила вам сон, докторе? - спитала нараз, дотепер
мовчки заховуючись, панi Марiян.
- Мама сказала, що буду мати якусь прикрiсть, бiльше нiчого.
- Тобто й , - вмiшалася моя мати, - тобто й ... Я то© само© думки.
- А ви самi як пояснили його? - спитала Наталка. Вiн здвигнув плечима.
- Не люблю взагалi павукiв, - сказав, - то й мiг би уважати його в тiм
разi або якою пересторогою, або лихим оменом.
- Я з вами годжуся, докторе, - обiзвалася Наталка.
- В чiм? Чи в тiм, що сон пересторога, чи що павук омен? - спитав
Нестор,
- Що сон пересторога, - вiдповiла якось твердо дiвчина. - В "омени" не
вiрю.
- Одне не уступа в нiчому другому... - сказав Нестор. - Найкраще нi в
одне, нi в друге не вiрити.
- А однак ваше пояснення подоба ться менi, "юридичне", - сказала вона.
- Воно ма замало певностi в собi, щоб назвати його таким, - сказав вiн
i усмiхнувся.
- Не все добре, що певне, - вiдповiла.
- Не можу дивитися спокiйно, - тягнув далi Нестор, - як павук
спуска ться на муху й запуту ©©. Господь зна , чому робиться менi тодi
прикро, i я стараюся кожний раз перешкодите такому процесовi.
- Не можу дивитися, - повторила за ним ледве чутно, мов шелест листя,
Наталка й замовкла.
- А я вам пророкую з павучком щастя, пане докторе! - обiзвалася певним
веселим голосом панi Мiллер. - Будь що ви його любите, будь нi.
Нестор розсмiявся.
- Буду слiдити за всiма павуками вiдтепер, - сказав жартiвливо, - й
нотувати, коли який покажеться, коли вже так впевня те, добродiйко. Хоч я
й далеко вiд того, щоб вiрити в такi поетичнi казки, то на пiдставi вашого
впевнення, а може й досвiду на полi мiiстицизму, буду вижидати щастя. Воно
все ж таки ма в собi щось миле - чути-таки певний заповiт. Правда,
Богдане? - опитав i з тими словами схилився до мене.
Я поглянув на нього, його лице, освiтлене в тiй хвилi свiтлом з високо©
лампи на верандi, видалося менi таким щасливим i вдоволеним, що я,
мимоволi захоплений ним, вiдповiв голосно:
- Я б хотiв, щоб i менi таке пророчено.
- Чи ви дума те, що вона любить його? - шепнула до мене нараз
несподiвано Маня, звертаючися цього вечора вперше до мене. I в ожиданнi
мо i© вiдповiдi сперла голову на руку й похилилася перед себе в темiнь.
- Так, хоча вона капризна й химерна вдача, - була моя вiдповiдь, так
само неголосно.
- Менi вона загадка.
- Менi - нi, Маню. Вона лиш несвiдомо бореться проти впливу його
спокiйно©, але перемагаючо© вдачi. Цi два характери приналежнi до себе. Не
вважа те? Вона не хоче улягти його впливовi, а не ма ясно сформованого
рiшення в душi вiдвернутися вiд нього, i поки до цього дiйде, вiн ©©
переможе. Дарма лише, що драту себе та його. Одначе вiн хоч шовково©
вдачi, а твердий, мов камiнь. - Не так?
- Так, Богдане!
"Так, Богдане!" пiшло ехом у мо©й грудi, i мов тепла струя оживила ©©.
Я не сказав анi слова, але коли на верандi на горi заметушилися
пiвгодини пiзнiше до вiдходу, а ми обо в долинi ще не рухалися, я сидячи
зiрвав, простягнувши руку через ажурове поруччя, бiлiючу в темнотi якусь
рожу й поставив ©© дiвчинi на колiна. Вона взяла ©©. Коли, отже, пiднялася
й обернулася цiлком до свiтла, що упало нiжною стру ю на не©, видалося
менi лице, мов срiбне й зворушене...
Я стояв ще в тiнi коло не©. Нiхто згори не звертав на нас увага. Вона
стояла з очима, зверненими на брата й дiвчину коло нього, i неначе
забулася в огляданнi ©х.
- Ходiм, панi, - сказав я спокiйно пiвголосом i обняв ©©, ледве
дотикаючись, за рамена.
Вона прокинулася, я опустив руку, i саме в тiй хвилi почувся згори
голос мо © матерi:
- Богдане, ми iдемо!!!
- Iдемо, мамо! - вiдкликнув я й ступив за дiвчиною, що звiльна й
спокiйним кроком, з похиленою головою, ступала втору чимраз вище за братом
i прочим товариством.
* * * _
Якийсь час пiзнiше проходжувався я по обiдi в себе в саду й поглянув
мимоволi через бiлi штахети в сад "Обринських". Тут побачив я Нестора,
пiзнавши його по стрункiй постатi й бiлiм ширококрисiм капелюсi. Вiн
стояв, оскiльки бачив я, коло зiльника i, очевидно вижидаючи когось з
домашнiх, потонув в огляданнi цвiтiв або чогось там iншого.
- Несторе! - кликнув я на нього. Вiн випростувався й оглянувся.
- Тут, хлопче... я тут! - кликнув я вдруге й приступив ближче до
штахет. Через кiлька хвиль стояв вiн бiля мене.
- Що, ти шука ш, як за хлоп'ячих лiт, золото© мушки? - спитав я.
- Нi, - вiдповiв вiн, усмiхаючися. - Я зайшов сюди, щоб вiдвiдати
дiвчат. Тимчасом чую, вони всi йдуть сьогоднi, i то зараз, до тво ©
матерi. Я жду тут, щоб позбирали сво© зонтики, бо хочу ©х вiдпровадити до
вас.
- Це правда. В мо © матерi сьогоднi якась "кава", бо чую, що наслiдник
мого батька разом з жiнкою приходять до не©. Та щоб уже товариство було
оживленiше, попросила мати й сво©х сусiдiв. Я сам вернув що лиш недавно
додому, забарившись у свого давнього шкiльного товариша лiкаря, що тут
практику , доктора Роттера, через якусь його справу, i довiдався про це в
останнiй хвилi Чи е тепер i сестра твоя тут у Марiянiв?
- Нi, ми умовилися з сестрою, що пiдемо вечором на прохiд до В., бо
тепер ще мiсячно. Перед полуднем була вона зайнята, а по обiдi, як iшов я
сюди, казала, що закiнчить якусь книжку, котру чита .
Я не вiдповiв нiчого й не питав бiльше про не©. Одначе, простягаючи
руку до нього, я додав:
- Ти ж зайдеш, Несторе, до нас, хоч би вже й тому, щоб побути довше з
Дiвчатами.
- Прийду... на часок.
- Чи ма ш також яке дiло до викiнчення? - с.питав я, усмiхнувшись
iронiчно.
- Нi, - вiдповiв вiн спокiйно й зняв сво золоте пенсне, щоб його
витерти. - Я б хотiв лише ще нинi переграти деякi ноти на сво©м
iнструментi. Бути може, ми зложимо собi тут який квартет, то треба б трохи
приготовитись. Але ось... - додав, обертаючись у сторону, звiдки
загомонiли нараз голоси молодих дiвчат, - вже йдуть нашi.
Я вiдвернувся.
- До звидання, Несторе, - сказав я з притиском, вiдходячи.
- До побачення, - вiдповiв вiн розсiяно.
Пiвгодини пiзнiше засйли в нас у зiльнику саме на мiсцi, де мати
iритувалась колись на малого ще Нестора, панство Марiяни з обома
дiвчатами, Iриною й Наталею, та Нестор. Мiж тим мати, за помiччю своей
слуга й молодо© жiнки наслiдника мого батька, прилагоджувала пiд широкою
грушею недалеко зiльника пiдвечiрок.
- А де нинi панна Обринська? - обiзвався нараз добродiй Марiян,
звертаючись з тим питанням виключно до мене. - Менi неначе чогось
недоста , як ©© мiж нами нема. Привик так до не©. Чи не так? - обернувся
до сво © жiнки. I не вичiкуючи мо © вiдповiдi, звернувся так само до
Нестора: - Чому залишили ви нинi свою добру сестричку вдома, докторе?
- Доктор сам попався нечайно до нас, - поспiшив я вiдповiсти замiсть
доктора, побачивши нараз краску замiшання на обличчi мо © матерi.
- Виходячи з дому, я не знав, що буду нинi тут. I крiм того, Маня
постановила сьогоднi докiнчити якусь книжку, а вечором умовились пiти на
прохiд до В...ки, - обiзвався тепер Нестор.
- До В...ки? Чи справдi? - кликнула з радiстю молода Iрина. - Не взяли
б i нас з собою? Ми там ще не були. Правда, мамо? - I сказавши це, молода
дiвчина поглянула при тих словах на матiр, неначе прохаючи о дозвiл
прилучитись до обох.
- Прошу, - обiзвався Нестор, ввiчливо кланяючись.
- Вперед мусить панна Обринська появитися тут мiж нами, - заявив нараз
добродiй Марiян. - Ви ж не ма те нiчого проти того, добродiйко? - додав,
сердечно звертаючись до матерi, не маючи найменшого поняття, на який
пекучий терен ступив у тiй хвилi з цими словами.
- Але, прошу, й овшiм! Панна Обринська й так у мене рiдкий гiсть, -
вiдповiла мати, уникаючи мого погляду. Я вiдчув при ©© словах, як тепер
менi, як перед хвилею ©й, обiлляла краска замiшання чоло.
- Тож iдiть i приведiть нам сестрицю, - домагався старий добродiй. -
Книжку нехай залишить на завтра. Скажiть, есе товариство просить, щоб
прийшла. Скажiть, до звичайно© гармонi© недоста одного звука.
- Але просiть з дуже гарним привiтом вiд нас, - вмiшалася тут Наталка
тепло, кладучи на слово "дуже" натиск. - Панна Маня вражлива, головно,
коли не в настро© та не вiдчува правди й щиростi в словах, до не©
звернених. Ба готова й застрайкувати, хоч би мала й сама вiд того терпiти.
Така вона, - звернулась до мо ©© матерi, мов оправдуючи перед нею за
щосьто неприсутню дiвчину. - Часом, - тягнула далi, звертаючися до нас
всею красою сво©х ясних очей, - коли вона бува не в настро© й
неприступна, я доказую ©й жартом, що це в не© шляхетська кров замулю ться.
А щоб впровадити ©© в поновний гумор, я впевняю ©©, що герб Обринських,
котрий буцiiм у не© кри ться на ©© нiгтях, при ©© розстро ннi блiдне й
робить з не© звичайну смертну. Тому, докторе... - додала виключно до
Нестора, - просiть вашу сестру тепло, коли б не мала охоти з'явитися мiж
нами, а тодi, я певна, вона кине книжку й прийде.
- Ви гербовi, пане докторе? - звернувся тут молодий священик до
Нестора, що сидiв мовчки i вдоволявся прислухуванням дiвчинi.
- Так, - вiдповiв спойiйно Нестор. - Але наш диплом шляхетства
затратився з смертю нашого дiда. Батько мiй вiдносився байдуже до
поновлення його, ми, сини його, не починали в тому напрямi також ще жодних
крокiв, i поки що спить вся ця справа по сьогоднiшнiй день глибоким сном.
- Яка шкода! - обiзвалася тут панi Марiян з правдивим жалем. - Кожний
народ гордиться сво ю шляхтою, лиш один укра©нець вiдокремлю ться чи не
насилу з того вiнка людських окрас, неначеб це була марнота - мати значних
предкiв i почу-вати в собi шляхетську кров. Я не кажу, - додала, - щоб з
того робити в життi якусь головнiшу квестiю [64], ставити те понад iншi
вартостi духовi або придбанi працею чи наукою, вiддiлятися гостро йiд
працюючо© нижчо© верстви або iнтелiгента-пролетарiату, як це дiялось
колись. Але, щоб уже так уступати властi мужицтва чи радше демократизму,
котра й без того становить у нас найсильнiший елемент, менi зда ться, це
не зовсiм слушно й на будуче нездорово. Будь-що-будь, - тягнула, - повиннi
ми й над тим застановитися, чи не було б добре узнати й плекати, як цiнну,
i силу шляхетства не лиш душi, але й iменi, себто пiддержувати
невмиручiсть пам'ятi тих предкiв, що надали сво©ми геройськими вчинками
славу й блиск сво му iменi. Чи не так, пане докторе? - звернувся з нiжним,
неначе прохаючим усмiхом до Нестора. - Ви повиннi постаратись о поновлення
вашого затраченого гербу, повиннi поставити це собi за першу задачу. Ви,
молодi, вступа те в життя, вам це вiддячиться в життi.
- Побачу, - вiдповiв Нестор лаконiчно. - Поки що я занятий наукою й
мушу задоволятись ореолом сво©х власних скромних здобуткiв на полi працi й
науки.
- А вони гарнi, i ними може доктор Обринський гордитись, - вмiшався з
притиском добродiй Марiян, що, як здавалося, не конче подiляв думки сво ©
жiнки. - Але, боже мiй, - додав. - Ми вас задержу мо, докторе, мiж тим
коли ви повиннi були поспiшити вже по сестру. Як вернетесь, побалака мо
про це дальше.
Нестор встав i вклонився легко товариству.
- Стiй, Несторе! - кликнув я нараз ii пiднявся й собi за ним у тiй
хвилi з свойого мiсця. - Ця задача припада менi, добрий товаришу. Iстоти,
що носять на сво©х нiгтях герб шляхетства, як панна Обринська, як заявила
перед хвилею панна Наталя, мають, попри сво© добрi й злi настрой', також i
свою велику амбiцiю й ледве чи схотять появитись там, де забракне
запрошуючого голосу господаря. Тому прошу ласкавих гостей о дозвiл на
часок вiддалитись, щоб сповнити задачу, яка припада в першому рядi
передусiм господаревi хати.
- Славно, славно! - кликнув добродiй Марiян, а за ним i другi. -
Знаменито видумали й знаменито зробите, як пiдете. А ви, - додав,
простягаючи руку за Нестором, - ви там зайвi, оборонче прав. Добродiй
Олесь викона свою задачу краще, як ми всi.
Я вклонився.
Вiдходячи, я поглянув на матiр. Нашi погляди стрiнулися. ©© очi
мерехтiли вогнем зворушення. Я зрозумiв ©©. Вона нервувалася, що дiвчина,
котру вона раз на все бажала зiгнорувати в сво©м життi, тiшилася, мов
наперекiр, де б вона й не поступила, щирою симпатi ю й ушануванням.
Кiлька хвиль пiзнiше я стояв коло старо© "лiсничiвки". Низькi вiкна
покою Манi стояли створенi, i вiдти доходили до мене голоси панi Мiллер i
©© - Манi. Хвилину я завагався вступити. Раз, я зачув сво iм'я, а
по-друге, поглянувши в створенi вiкна, я стрiнувсь тут несподiвано з очима
дiвчини. Я не знаю, про що говорили обi дами. Догадуюсь одначе, що про
мене, бо, побачивши так несподiвано мене в вiкнi. Маня змiшалася до тако©
мiри, що олiвець i книжка, котрi держала в руках, зсунулись ©й, мов
вiдiбранi невидимою силою, раптом додолу.
- Я злякав вас, панi? - перепросив я дiвчину. - Одначе я являюсь у ролi
пiсланця. - I розказавши ©й тут причину свого несподiваного появлення, я
додав, що сподiваюся, що вона не вiдмовить так менi, як i просьбi всього
товариства, i зайде до нас.
Вислухавши мене, вона поглянула на паню Мiллер, начеб шукала в не©
помочi.
Одначе панi Мiллер, у цiй хвилi тверда, мов скала, обiзвалася сухо:
- Це уклада ться гарно, Маню. Ти поралася нинi до полудня зi мною в
господарцi, потребу ш тепер вiдсвiження. Нема тому найменшо© причини
вiдмовляти просьбi всього товариства й замiсть того пересиджувати в таку
гарну днинку в хатi. Може бути, i я вийду з дому; нам вийшла на завтра
ярина, i я пiду до огороднички за рiкою замовити знов усього, що треба на
цiлий тиждень. Отже, чому мала б ти пересиджувати сама в хатi, коли в
товариствi буде тобi краще? - Iз тими словами, котрих iнтонацiя
випрошувала собi заздалегiдь хоч би й найменшу опозицiю з сторони
заклопотано© дiвчини, вона встала i, попрощавшися через вiкно (при котрiм
стояв я опертий), вийшла з хати.
Я не вiдводив очей з лиця Дiвчини. Одну хвилину вона стояла безрадно,
вiдтак поглянула на мене великими благаючими очима, котрi мов говорили:
"Бачиш?" I ждала.
Я зрозумiв ©©.
- Не можете рiшитись, панi? - спитав я лагiдно, i на мо© уста виступив
мимоволi смiх болю й образи. Вона потрясла головою.
- Пусте, - сказав я нараз твердо. - Ви бо©тесь. Однак, хоч у мене нема
тих "гербiв шляхетства" на нiгтях, про котрi згадувала нин'i в нас панна
Наталка, буцiмто вони в вас у деяких хвилях блiднiють, я все-таки не
ставлю сво © мужицько© честi i сили нижче i впевняю вас, що вже
консеквенцiя то© мужицько© потуги й мо © сили не допустить, щоб i тiнь
пониження дiткнула вас у мо©й хатi. Чи вистарча вам це? - спитав я й
вихилився глибше до не© в хату.
Вона мовчала.
- Чи, може, ви порiшили наборзi де-небудь ви©хати? - додав я спокiйно,
коли вона, борючись проти мене, ще не рухалася з мiiсця. - Або почува те
себе в тiй хвилi нездоровою?
- Анi одне, анi друге, - вiдповiла й поглянула на мене, як перше,
благаючими очима. - Я прийду колись, iншим разом, - сказала.
- Це важна обiцянка з вашо© сторони, i я вам за не© вдячний, - додав я.
- Одначе що ма переказати Богдан Олесь товариству, що жде на вас, а
передусiм матерi сво©й, котра зна й бачила, що вiн пiшов по Маню
Обринську?.. Якою причиною оправдати його поворот без вас? Невже ж тою
банальною вимiвкою, - додав я, не вспiвши погамувати голосу, щоб не
продзвенiв у ньому гнiв i ураза, - що хочете до кiнця "книжку" дочитувати?
Або, може, що лiпше залишитись самiй у хатi? В оцю "на©внiсть" вам нiхто
не повiрить. Навiть i ваш брат нi, хоч i як любить i шану вас.
Вона не обзивалася.
- Ну, що ж, панi Обринська? - спитав я й при тих словах поглянув на
свiй годинник. - Даю вам до розваження, що ми не знаходимося на кладцi над
рiкою, як перед одинадцятьма роками, коли мiж нами станула альтернатива:
або вернутися кожному з кладки, або одному з нас скочити в воду. Тодi, -
тягнув я зворушеним голосом далi, - пiшов я за iнстинктом свого мужицького
й палкого почування, забрав вас на руки й поставив позад себе, щоб могли
далi йти. Нинi цього не можу вчинити. Маня Обринсыка, що ма герб
шляхетства не лиш на сво©х нiгтях, але й на душi, застрайкувала б проти
"мужицтва" аж до судного дня. А цього я не хочу. Мiж нами рахунок ще не
скiнчений.
Я вп'ялив сво© очi в й© лице, що в тiй хвилi покрилось легкою блiдiстю,
i не вiдводив ©х.
Нараз вона пiдвела погляд.
- Я прийду, пане... - сказала стисненим голосом, мов у глибинi душi
чим-то примушена. - Я прийду. Ви йдiть уперед, я доповню свiй туалет й
надiйду за вами.
Я вiдхилив капелюх i подав через вiкно руку. Жодне не промовило з нас
хоч би й словечка. Велике, глибоке мовчання, що обгорнуло й нашi душi,
наказувало те й надальше. Лиш як клала вона свою руку в мою долоню,
промайнув ©© погляд несмiло по менi й наповнив мою душу мов сонцем...
_
* * *
(Знов пiзнiше).
В кiлька день по тiм пiшло наше звичайне товариство на прохiд в гори в
В...ку. Всi були то© днини поважнiше настро нi, лиш одна Iрина Марiян,
здавалося, загорнула якийсь блиск у свою молоду душу й розвеселяла нас
сво©м балаканням, дотепами й замiтками. Вона ставала чи не коло кожного
джерельця, черпала з нього рукою воду й пила, силуючи майже всiх по черзi
пити з нею "разом", ©© родичi й моя мати порiшили по двогодиннiм, хоч
повiльнiм, ходi залишитись коло одно© селянсько© хати недалеко лiсу й
ожидати нас, молодших, тут, поки не вернемо з послiднього "закутка"
з-помiж гiр. Ми, "молодшi", вiддалялися ще на годину-двi дальше; вона
розклала разом з Нестором мiж камiнням пiд скалистою стiною гори з сухо©
смеречини вогонь i тiшилася тим, мов незвичайним здобутком. Коли смерека
розгорiлася з трiскотом, прискаючи золотими Iскрами, мов перемiнялась в
iнший елемент, - вона розкошувала. Було вже по заходi сонця, але вечiр
стояв ще ясний.
- Тепер я щаслива, пане докторе, щоб ви це знали, - впевняла живо
Нестора, що сидiв, задуманий, на великому каменi, наглядаючи вогонь, i
дивився мовчки, як червоне полум'я пожирало лакомо одну галузку за другою.
- Тепер я щаслива. А ви, пане докторе? - питала.
Вiн усмiхнувся одним кутиком сво©х уст i вiдповiв:
- Це заповажне питання, щоб на нього так скоро вiдповiсти, як ви
пита те.
Дiвчина поглянула на нього й похитала головою.
- Хотiiла б я знати, пане, чому не можете зараз вiдповiсти, чи щасливi
ви, чи нi. Якраз ви... - додала з притиском, - повиннi вiдповiсти: "Я
щасливий".
- Доктор, герой бюро, а цi не бувають такi скорi в сво©х вирiшеннях, як
ти, Iрусю, - вiдповiла замiсть молодого чоловiка Наталка, й ©© очi
замиготiли дивним, мов ревнуючим блиском.
Нестор звернувся до шiстнадцятилiтньо© й вiдповiв спокiйно:
- Бачите, панно Iрино, як розумi мою психологiю ваша кузинка? Але
почасти вона ма слушнiсть. Я дiйсно, як вона каже, "герой бюро", отже, не
можу говорити на таку важну тему, не надумавшися i на мить. Бодай у мо©й
вдачi це не лежить. Однак, щоб не ждали ви надто довго мо © вiдповiдi, я
вам скажу: я чоловiк скромний, i в сво©х обставинах з пiдставою власно©
працi сподiваюсь почува©и себе колись ще щасливiшим, як досi, оскiльки,
розумi ться, може "герой бюро" сподiватись у життi щастя. Бо що могло б
йому станути в дорозi до нього? Тобто, я маю тут на думцi чисто iнтимне
щастя. Я бiльш-менш на все приготовлений.
- А як помилитесь у ваших "приготовлениях", докторе? - спитала Наталка,
i ©© очi всмiхнулися.
- Хто зна , - вiдповiв вiн. - А коли б i так, то буду шукати нового
змiсту життя, щоб здобути сво , себто душевне вдоволення. Я не боюся.
- А я б боялася так напевно числити, - закинула дiвчина.
- Хто бере за основу життя працю, може напевно числити, - вiдповiв вiн.
- Так, праця, але життя ма й сво© iдеальнi вимоги, заспоко ння котрих
власне може чоловiка по крайнiй мiрi ощасливити.
- Я iменно маю тi вимоги на думцi.
- А як i тi вас заведуть?
Нестор розсмiявся, а через хвилю поглянув на не©, прижмурюючи очi, як
чинив це, коли вглиблявся в що думкою, i сказав:
- Оскiльки себе знаю i досi переконався, зрозумiв я, що праця одна да
розчарованiй життям людинi вдоволення. Отже, коли б менi життя й вiдiбрало
те, що було для мене цiнним, одно© працi воно не може менi вiдiбрати. А
хто ставить ©© на першому мiсцi, не впаде нiколи, хоч би й як життя й
обставини складались для нього ворожо.
- Значить, ви ставите працю понад усе? - обiзвалася дiвчина й поглянула
на нього з вигребущим супоко м.
- Понад усе нi, але бодай нарiвнi з поняттям "щастя", моя панi, - додав
Нестор.
- Часом можемо впасти й саможертвою, як вiддамо всi нашi сили тому
молоховi "праця", - зачепила вона.
- Можемо; але так само можемо знищитись i в iншому напрямi; особливо
женщина, котра скорiше може в сво©х обчисленнях помилитись, чим мужчина.
- Женщина? - спитала вона й неначе задержала хвилю в собi вiддих.
- Так. Особливо коли уклада житт вi плани виключно на пiдставi одного
лиш подружжя. Хоча я особисто маю дуже високi поняття про це послiдн й
любов.
- Колись побалака мо ще ширше на ту тему, докторе... - обiзвалася нараз
дiвчина з притиском i замовкла.
- Побалака мо, панi, - вiдповiв вiн знов спокiйно. I мов вгадуючи щось
з ©© слiв, нараз поглянув на не© поважно й додав: - Якщо мо© найiнтимнiшi
бажання не сповняться, то будьте переконанi, я перейду попри них, хоча б
мав пiд ©х ваготою внутрiшньо й покривавитись.
Вона не вiдповiла. Звернула до нього зчудовано голову й у тiй хвилi ©х
погляди стрi©нулися. Гарячi, повнi внутрiшньо го порiшенiня й характеру
погляди. Очевидно, вона не знала Нестора, не мала поняття про силу,
енергiю й волю того на вид так нiжного, спокiйного мужчини, з котрого
одухотвореного лиця била в тiй хвилi така залiзна постанова й духова сила,
як ©© бачимо iнодi лиш у значних i розумове багато одарених людей.
- А ти, Наталко, щаслива? - звернулася нараз, перебиваючи розмову,
Iрина до гарно© дiвчини, що сидiла недалеко Манi й мене, i якраз у тiй
хвилi сягнула за мо©м капелюхом i заткнула за нього кусник соснини.
- Щаслива? Що за фантазiя нинi ставляти людям такi питання, Iрино! -
вядповiла, поглянувши на молоду дiвчину майже строго. - Невже ж тому, що
ти розпалила в товариствi вогонь, вiн горить, i ти тим перейнята? Я
обсервую життя, - вiдповiла i, вiддаючи менi капелюха, додала ласкаво: -
За лицарську опiку й силу!
Я подякував i мимоволi повiв поглядом по Несторi. По його лицi
перебiгла нiжна, ледве замiтна краска, мов по дiвочому лицi, одначе вiн не
рушився. Маня сидiла мовчки, як брат, i, як вiн, глядiла блискучими очима
в огонь, а ©© бiлi руки були оплетенi й обвили нерухомо колiна.
- Отже, Наталка "обсерву ", - тягнула далi Iрина i, знявши тепер овiй
власний капелюх, почала його також сама прибирати зеленню.
- Нам би вже час додому, панно Маню, - обiзвалася тут Наталка трохи
роздразнено до Манi. - Як залишимось тут при вогнi ще дальше, Iрина готова
й перехожих селян задержувати й розпитувати про ©х почування щастя. Ходiм!
- З тими словами почала оглядатись за капелюхом i зонтиком, щоб справдi
пiдiйматись з свого мiсця.
- Iди, як хочеш! - прокинулась уражено шiстнадцятилiтня; засiла
вигiднiше на сво©м мiсцi, присуваючися ще ближче до Нестора, коло котрого
чулася дуже певно. - Я маю ще розвiдатися в добродiя Олеся, чи й вiн
щасливий, а вiдтак пiдемо.
Дiвчина сказала це так певно й рiшуче, що всi в один голос розсмiялися.
Але ©© те не займало.
- Ви щасливi, пане Олесь? - звернулася до мене наперекiр сво©й гарнiй
кузинцi, i ©© любi дитиннi очi опинились поважно на мо©х устах. - Менi
зда ться, що нiхто не може бу© и цiлком щасливий, поки не влюблений i iне
заручений.
Знов смiх.
- Кажiть, пане Богдане! - Так вона називала мене iнодi залюбки,
виминаючи консеквентне мого титулу. Я всмiхнувся, погладивши вуса.
- Я щасливий, навiть дуже щасливий. Ось мiй капелюх удекорований
прекрасними бiлими руками, знаходжуся в товариствi, рiдко гарнiм i
симпатичнiм. Що менi ще бажати?
- Ет! Це не цiкаве! - вiдповiла молода дiвчина i, закопиливши спiдню
губку, подивилась на мене неласкаве. - Скажiть що iнше. А як нi, то
найкраще я попитаю сама, що хочу знати.
- Прошу!
- Iрино! - впiмнула Наталка поважно свавiльну дiвчину. - В присутностi
родичiв ти б не була така цiкава!
- Власне тому, - вiдповiла прямо Iрина. - Зрештою, добродiй Богдан
дозволя питати.
Я розсмiявся.
- Прошу, - повторив.
- Ви завше такi поважнi, пане Олесь, а я хотiла б знати, чи ви були
через те коли влюбленi, бо я не була ще нiколи. Поновний смiх.
- Був, - вiдповiв я цiлком спокiйно.
- А чому не оженились.
- Бо... мiж мною й нею станув час. Дiвчина зчудувалася, пiдсуваючи
брови вгору.
- Цього я не розумiю, пане Олесь, i чогось подiбного нiколи не чула.
- Це дуже просто. Вона була дiвчина розумове високо розвинена, повна
предпри мчих мрiй i танiв, повна стремлiнь до самостiйностi, з душею, що
вижидала щастя чи не виключно з того боку. А я, з роду мужик, любувався в
старосвiтських iдеалах о глядiв земного щастя. Я бажав, щоб вона зiйшла з
свого бiломрiйного п' десталу, а вона не могла. I мiж тим коли ми, з
одного боку, через ту нашу любов внутрiшньо виростали, пiшли другою
стороною, вiдмiнними шляхами в життя i... тодi от i втиснувся мiж нас час,
затирав нашi почування й робив нас чимраз бiльше байдужими до себе...
- То вона вже завмерла, та любов? - перервала мене поспiшно дiвчина,
звертаючи до мене сво© майже прислухаючiся очi.
- Може, й умерла. Бодай так зда ться, коли ста мовчки... Але... цiкава
моя iсторiя? - спитав я, усмiхнувшись, i нараз урвав.
Дiвчина не звертала з мене сво©х очей, мiж тим коли всi кругом сидiли
нерухомо. Лиш раз, при словах "час, що затирав нашi почування, робив нас
байдужими", Маня пiдняла руку, мов хотiла запротестувати мо©м словам, але,
мов опам'ятовуючись, уже в слiдуючiй хвилi опустила ©© наново, i вираз
- Але ж доктор жодного серпанку бiля себе не бачив... - вмiшалася
розчарована панна Iрина. Всi, як недавно, на ©© слова, мов на приказ,
розсмiялися.
- То нiчого, дитинко, - поправила панi Мiллер, недовiрчивiстю молодо©
дiвчини трохи дiткнена. - Це нiчого. Серпанок сам собою розумi ться. Вi
снi не може ж все бути таке ясне, мов на долонi в ясний день. Зрештою, ваш
сон, докторе, здiйсниться ще цього року, - додала. - Бодай перша часть
його незабавки, бо вiд часу ону проминуло бiльше як пiвроку, а андрi©вськi
сни сповняються до року.
- Punctum![63] - пiдтвердила Наталка б розсмiялася здержано.
- А ваша матуся як пояснила вам сон, докторе? - спитала нараз, дотепер
мовчки заховуючись, панi Марiян.
- Мама сказала, що буду мати якусь прикрiсть, бiльше нiчого.
- Тобто й , - вмiшалася моя мати, - тобто й ... Я то© само© думки.
- А ви самi як пояснили його? - спитала Наталка. Вiн здвигнув плечима.
- Не люблю взагалi павукiв, - сказав, - то й мiг би уважати його в тiм
разi або якою пересторогою, або лихим оменом.
- Я з вами годжуся, докторе, - обiзвалася Наталка.
- В чiм? Чи в тiм, що сон пересторога, чи що павук омен? - спитав
Нестор,
- Що сон пересторога, - вiдповiла якось твердо дiвчина. - В "омени" не
вiрю.
- Одне не уступа в нiчому другому... - сказав Нестор. - Найкраще нi в
одне, нi в друге не вiрити.
- А однак ваше пояснення подоба ться менi, "юридичне", - сказала вона.
- Воно ма замало певностi в собi, щоб назвати його таким, - сказав вiн
i усмiхнувся.
- Не все добре, що певне, - вiдповiла.
- Не можу дивитися спокiйно, - тягнув далi Нестор, - як павук
спуска ться на муху й запуту ©©. Господь зна , чому робиться менi тодi
прикро, i я стараюся кожний раз перешкодите такому процесовi.
- Не можу дивитися, - повторила за ним ледве чутно, мов шелест листя,
Наталка й замовкла.
- А я вам пророкую з павучком щастя, пане докторе! - обiзвалася певним
веселим голосом панi Мiллер. - Будь що ви його любите, будь нi.
Нестор розсмiявся.
- Буду слiдити за всiма павуками вiдтепер, - сказав жартiвливо, - й
нотувати, коли який покажеться, коли вже так впевня те, добродiйко. Хоч я
й далеко вiд того, щоб вiрити в такi поетичнi казки, то на пiдставi вашого
впевнення, а може й досвiду на полi мiiстицизму, буду вижидати щастя. Воно
все ж таки ма в собi щось миле - чути-таки певний заповiт. Правда,
Богдане? - опитав i з тими словами схилився до мене.
Я поглянув на нього, його лице, освiтлене в тiй хвилi свiтлом з високо©
лампи на верандi, видалося менi таким щасливим i вдоволеним, що я,
мимоволi захоплений ним, вiдповiв голосно:
- Я б хотiв, щоб i менi таке пророчено.
- Чи ви дума те, що вона любить його? - шепнула до мене нараз
несподiвано Маня, звертаючися цього вечора вперше до мене. I в ожиданнi
мо i© вiдповiдi сперла голову на руку й похилилася перед себе в темiнь.
- Так, хоча вона капризна й химерна вдача, - була моя вiдповiдь, так
само неголосно.
- Менi вона загадка.
- Менi - нi, Маню. Вона лиш несвiдомо бореться проти впливу його
спокiйно©, але перемагаючо© вдачi. Цi два характери приналежнi до себе. Не
вважа те? Вона не хоче улягти його впливовi, а не ма ясно сформованого
рiшення в душi вiдвернутися вiд нього, i поки до цього дiйде, вiн ©©
переможе. Дарма лише, що драту себе та його. Одначе вiн хоч шовково©
вдачi, а твердий, мов камiнь. - Не так?
- Так, Богдане!
"Так, Богдане!" пiшло ехом у мо©й грудi, i мов тепла струя оживила ©©.
Я не сказав анi слова, але коли на верандi на горi заметушилися
пiвгодини пiзнiше до вiдходу, а ми обо в долинi ще не рухалися, я сидячи
зiрвав, простягнувши руку через ажурове поруччя, бiлiючу в темнотi якусь
рожу й поставив ©© дiвчинi на колiна. Вона взяла ©©. Коли, отже, пiднялася
й обернулася цiлком до свiтла, що упало нiжною стру ю на не©, видалося
менi лице, мов срiбне й зворушене...
Я стояв ще в тiнi коло не©. Нiхто згори не звертав на нас увага. Вона
стояла з очима, зверненими на брата й дiвчину коло нього, i неначе
забулася в огляданнi ©х.
- Ходiм, панi, - сказав я спокiйно пiвголосом i обняв ©©, ледве
дотикаючись, за рамена.
Вона прокинулася, я опустив руку, i саме в тiй хвилi почувся згори
голос мо © матерi:
- Богдане, ми iдемо!!!
- Iдемо, мамо! - вiдкликнув я й ступив за дiвчиною, що звiльна й
спокiйним кроком, з похиленою головою, ступала втору чимраз вище за братом
i прочим товариством.
* * * _
Якийсь час пiзнiше проходжувався я по обiдi в себе в саду й поглянув
мимоволi через бiлi штахети в сад "Обринських". Тут побачив я Нестора,
пiзнавши його по стрункiй постатi й бiлiм ширококрисiм капелюсi. Вiн
стояв, оскiльки бачив я, коло зiльника i, очевидно вижидаючи когось з
домашнiх, потонув в огляданнi цвiтiв або чогось там iншого.
- Несторе! - кликнув я на нього. Вiн випростувався й оглянувся.
- Тут, хлопче... я тут! - кликнув я вдруге й приступив ближче до
штахет. Через кiлька хвиль стояв вiн бiля мене.
- Що, ти шука ш, як за хлоп'ячих лiт, золото© мушки? - спитав я.
- Нi, - вiдповiв вiн, усмiхаючися. - Я зайшов сюди, щоб вiдвiдати
дiвчат. Тимчасом чую, вони всi йдуть сьогоднi, i то зараз, до тво ©
матерi. Я жду тут, щоб позбирали сво© зонтики, бо хочу ©х вiдпровадити до
вас.
- Це правда. В мо © матерi сьогоднi якась "кава", бо чую, що наслiдник
мого батька разом з жiнкою приходять до не©. Та щоб уже товариство було
оживленiше, попросила мати й сво©х сусiдiв. Я сам вернув що лиш недавно
додому, забарившись у свого давнього шкiльного товариша лiкаря, що тут
практику , доктора Роттера, через якусь його справу, i довiдався про це в
останнiй хвилi Чи е тепер i сестра твоя тут у Марiянiв?
- Нi, ми умовилися з сестрою, що пiдемо вечором на прохiд до В., бо
тепер ще мiсячно. Перед полуднем була вона зайнята, а по обiдi, як iшов я
сюди, казала, що закiнчить якусь книжку, котру чита .
Я не вiдповiв нiчого й не питав бiльше про не©. Одначе, простягаючи
руку до нього, я додав:
- Ти ж зайдеш, Несторе, до нас, хоч би вже й тому, щоб побути довше з
Дiвчатами.
- Прийду... на часок.
- Чи ма ш також яке дiло до викiнчення? - с.питав я, усмiхнувшись
iронiчно.
- Нi, - вiдповiв вiн спокiйно й зняв сво золоте пенсне, щоб його
витерти. - Я б хотiв лише ще нинi переграти деякi ноти на сво©м
iнструментi. Бути може, ми зложимо собi тут який квартет, то треба б трохи
приготовитись. Але ось... - додав, обертаючись у сторону, звiдки
загомонiли нараз голоси молодих дiвчат, - вже йдуть нашi.
Я вiдвернувся.
- До звидання, Несторе, - сказав я з притиском, вiдходячи.
- До побачення, - вiдповiв вiн розсiяно.
Пiвгодини пiзнiше засйли в нас у зiльнику саме на мiсцi, де мати
iритувалась колись на малого ще Нестора, панство Марiяни з обома
дiвчатами, Iриною й Наталею, та Нестор. Мiж тим мати, за помiччю своей
слуга й молодо© жiнки наслiдника мого батька, прилагоджувала пiд широкою
грушею недалеко зiльника пiдвечiрок.
- А де нинi панна Обринська? - обiзвався нараз добродiй Марiян,
звертаючись з тим питанням виключно до мене. - Менi неначе чогось
недоста , як ©© мiж нами нема. Привик так до не©. Чи не так? - обернувся
до сво © жiнки. I не вичiкуючи мо © вiдповiдi, звернувся так само до
Нестора: - Чому залишили ви нинi свою добру сестричку вдома, докторе?
- Доктор сам попався нечайно до нас, - поспiшив я вiдповiсти замiсть
доктора, побачивши нараз краску замiшання на обличчi мо © матерi.
- Виходячи з дому, я не знав, що буду нинi тут. I крiм того, Маня
постановила сьогоднi докiнчити якусь книжку, а вечором умовились пiти на
прохiд до В...ки, - обiзвався тепер Нестор.
- До В...ки? Чи справдi? - кликнула з радiстю молода Iрина. - Не взяли
б i нас з собою? Ми там ще не були. Правда, мамо? - I сказавши це, молода
дiвчина поглянула при тих словах на матiр, неначе прохаючи о дозвiл
прилучитись до обох.
- Прошу, - обiзвався Нестор, ввiчливо кланяючись.
- Вперед мусить панна Обринська появитися тут мiж нами, - заявив нараз
добродiй Марiян. - Ви ж не ма те нiчого проти того, добродiйко? - додав,
сердечно звертаючись до матерi, не маючи найменшого поняття, на який
пекучий терен ступив у тiй хвилi з цими словами.
- Але, прошу, й овшiм! Панна Обринська й так у мене рiдкий гiсть, -
вiдповiла мати, уникаючи мого погляду. Я вiдчув при ©© словах, як тепер
менi, як перед хвилею ©й, обiлляла краска замiшання чоло.
- Тож iдiть i приведiть нам сестрицю, - домагався старий добродiй. -
Книжку нехай залишить на завтра. Скажiть, есе товариство просить, щоб
прийшла. Скажiть, до звичайно© гармонi© недоста одного звука.
- Але просiть з дуже гарним привiтом вiд нас, - вмiшалася тут Наталка
тепло, кладучи на слово "дуже" натиск. - Панна Маня вражлива, головно,
коли не в настро© та не вiдчува правди й щиростi в словах, до не©
звернених. Ба готова й застрайкувати, хоч би мала й сама вiд того терпiти.
Така вона, - звернулась до мо ©© матерi, мов оправдуючи перед нею за
щосьто неприсутню дiвчину. - Часом, - тягнула далi, звертаючися до нас
всею красою сво©х ясних очей, - коли вона бува не в настро© й
неприступна, я доказую ©й жартом, що це в не© шляхетська кров замулю ться.
А щоб впровадити ©© в поновний гумор, я впевняю ©©, що герб Обринських,
котрий буцiiм у не© кри ться на ©© нiгтях, при ©© розстро ннi блiдне й
робить з не© звичайну смертну. Тому, докторе... - додала виключно до
Нестора, - просiть вашу сестру тепло, коли б не мала охоти з'явитися мiж
нами, а тодi, я певна, вона кине книжку й прийде.
- Ви гербовi, пане докторе? - звернувся тут молодий священик до
Нестора, що сидiв мовчки i вдоволявся прислухуванням дiвчинi.
- Так, - вiдповiв спойiйно Нестор. - Але наш диплом шляхетства
затратився з смертю нашого дiда. Батько мiй вiдносився байдуже до
поновлення його, ми, сини його, не починали в тому напрямi також ще жодних
крокiв, i поки що спить вся ця справа по сьогоднiшнiй день глибоким сном.
- Яка шкода! - обiзвалася тут панi Марiян з правдивим жалем. - Кожний
народ гордиться сво ю шляхтою, лиш один укра©нець вiдокремлю ться чи не
насилу з того вiнка людських окрас, неначеб це була марнота - мати значних
предкiв i почу-вати в собi шляхетську кров. Я не кажу, - додала, - щоб з
того робити в життi якусь головнiшу квестiю [64], ставити те понад iншi
вартостi духовi або придбанi працею чи наукою, вiддiлятися гостро йiд
працюючо© нижчо© верстви або iнтелiгента-пролетарiату, як це дiялось
колись. Але, щоб уже так уступати властi мужицтва чи радше демократизму,
котра й без того становить у нас найсильнiший елемент, менi зда ться, це
не зовсiм слушно й на будуче нездорово. Будь-що-будь, - тягнула, - повиннi
ми й над тим застановитися, чи не було б добре узнати й плекати, як цiнну,
i силу шляхетства не лиш душi, але й iменi, себто пiддержувати
невмиручiсть пам'ятi тих предкiв, що надали сво©ми геройськими вчинками
славу й блиск сво му iменi. Чи не так, пане докторе? - звернувся з нiжним,
неначе прохаючим усмiхом до Нестора. - Ви повиннi постаратись о поновлення
вашого затраченого гербу, повиннi поставити це собi за першу задачу. Ви,
молодi, вступа те в життя, вам це вiддячиться в життi.
- Побачу, - вiдповiв Нестор лаконiчно. - Поки що я занятий наукою й
мушу задоволятись ореолом сво©х власних скромних здобуткiв на полi працi й
науки.
- А вони гарнi, i ними може доктор Обринський гордитись, - вмiшався з
притиском добродiй Марiян, що, як здавалося, не конче подiляв думки сво ©
жiнки. - Але, боже мiй, - додав. - Ми вас задержу мо, докторе, мiж тим
коли ви повиннi були поспiшити вже по сестру. Як вернетесь, побалака мо
про це дальше.
Нестор встав i вклонився легко товариству.
- Стiй, Несторе! - кликнув я нараз ii пiднявся й собi за ним у тiй
хвилi з свойого мiсця. - Ця задача припада менi, добрий товаришу. Iстоти,
що носять на сво©х нiгтях герб шляхетства, як панна Обринська, як заявила
перед хвилею панна Наталя, мають, попри сво© добрi й злi настрой', також i
свою велику амбiцiю й ледве чи схотять появитись там, де забракне
запрошуючого голосу господаря. Тому прошу ласкавих гостей о дозвiл на
часок вiддалитись, щоб сповнити задачу, яка припада в першому рядi
передусiм господаревi хати.
- Славно, славно! - кликнув добродiй Марiян, а за ним i другi. -
Знаменито видумали й знаменито зробите, як пiдете. А ви, - додав,
простягаючи руку за Нестором, - ви там зайвi, оборонче прав. Добродiй
Олесь викона свою задачу краще, як ми всi.
Я вклонився.
Вiдходячи, я поглянув на матiр. Нашi погляди стрiнулися. ©© очi
мерехтiли вогнем зворушення. Я зрозумiв ©©. Вона нервувалася, що дiвчина,
котру вона раз на все бажала зiгнорувати в сво©м життi, тiшилася, мов
наперекiр, де б вона й не поступила, щирою симпатi ю й ушануванням.
Кiлька хвиль пiзнiше я стояв коло старо© "лiсничiвки". Низькi вiкна
покою Манi стояли створенi, i вiдти доходили до мене голоси панi Мiллер i
©© - Манi. Хвилину я завагався вступити. Раз, я зачув сво iм'я, а
по-друге, поглянувши в створенi вiкна, я стрiнувсь тут несподiвано з очима
дiвчини. Я не знаю, про що говорили обi дами. Догадуюсь одначе, що про
мене, бо, побачивши так несподiвано мене в вiкнi. Маня змiшалася до тако©
мiри, що олiвець i книжка, котрi держала в руках, зсунулись ©й, мов
вiдiбранi невидимою силою, раптом додолу.
- Я злякав вас, панi? - перепросив я дiвчину. - Одначе я являюсь у ролi
пiсланця. - I розказавши ©й тут причину свого несподiваного появлення, я
додав, що сподiваюся, що вона не вiдмовить так менi, як i просьбi всього
товариства, i зайде до нас.
Вислухавши мене, вона поглянула на паню Мiллер, начеб шукала в не©
помочi.
Одначе панi Мiллер, у цiй хвилi тверда, мов скала, обiзвалася сухо:
- Це уклада ться гарно, Маню. Ти поралася нинi до полудня зi мною в
господарцi, потребу ш тепер вiдсвiження. Нема тому найменшо© причини
вiдмовляти просьбi всього товариства й замiсть того пересиджувати в таку
гарну днинку в хатi. Може бути, i я вийду з дому; нам вийшла на завтра
ярина, i я пiду до огороднички за рiкою замовити знов усього, що треба на
цiлий тиждень. Отже, чому мала б ти пересиджувати сама в хатi, коли в
товариствi буде тобi краще? - Iз тими словами, котрих iнтонацiя
випрошувала собi заздалегiдь хоч би й найменшу опозицiю з сторони
заклопотано© дiвчини, вона встала i, попрощавшися через вiкно (при котрiм
стояв я опертий), вийшла з хати.
Я не вiдводив очей з лиця Дiвчини. Одну хвилину вона стояла безрадно,
вiдтак поглянула на мене великими благаючими очима, котрi мов говорили:
"Бачиш?" I ждала.
Я зрозумiв ©©.
- Не можете рiшитись, панi? - спитав я лагiдно, i на мо© уста виступив
мимоволi смiх болю й образи. Вона потрясла головою.
- Пусте, - сказав я нараз твердо. - Ви бо©тесь. Однак, хоч у мене нема
тих "гербiв шляхетства" на нiгтях, про котрi згадувала нин'i в нас панна
Наталка, буцiмто вони в вас у деяких хвилях блiднiють, я все-таки не
ставлю сво © мужицько© честi i сили нижче i впевняю вас, що вже
консеквенцiя то© мужицько© потуги й мо © сили не допустить, щоб i тiнь
пониження дiткнула вас у мо©й хатi. Чи вистарча вам це? - спитав я й
вихилився глибше до не© в хату.
Вона мовчала.
- Чи, може, ви порiшили наборзi де-небудь ви©хати? - додав я спокiйно,
коли вона, борючись проти мене, ще не рухалася з мiiсця. - Або почува те
себе в тiй хвилi нездоровою?
- Анi одне, анi друге, - вiдповiла й поглянула на мене, як перше,
благаючими очима. - Я прийду колись, iншим разом, - сказала.
- Це важна обiцянка з вашо© сторони, i я вам за не© вдячний, - додав я.
- Одначе що ма переказати Богдан Олесь товариству, що жде на вас, а
передусiм матерi сво©й, котра зна й бачила, що вiн пiшов по Маню
Обринську?.. Якою причиною оправдати його поворот без вас? Невже ж тою
банальною вимiвкою, - додав я, не вспiвши погамувати голосу, щоб не
продзвенiв у ньому гнiв i ураза, - що хочете до кiнця "книжку" дочитувати?
Або, може, що лiпше залишитись самiй у хатi? В оцю "на©внiсть" вам нiхто
не повiрить. Навiть i ваш брат нi, хоч i як любить i шану вас.
Вона не обзивалася.
- Ну, що ж, панi Обринська? - спитав я й при тих словах поглянув на
свiй годинник. - Даю вам до розваження, що ми не знаходимося на кладцi над
рiкою, як перед одинадцятьма роками, коли мiж нами станула альтернатива:
або вернутися кожному з кладки, або одному з нас скочити в воду. Тодi, -
тягнув я зворушеним голосом далi, - пiшов я за iнстинктом свого мужицького
й палкого почування, забрав вас на руки й поставив позад себе, щоб могли
далi йти. Нинi цього не можу вчинити. Маня Обринсыка, що ма герб
шляхетства не лиш на сво©х нiгтях, але й на душi, застрайкувала б проти
"мужицтва" аж до судного дня. А цього я не хочу. Мiж нами рахунок ще не
скiнчений.
Я вп'ялив сво© очi в й© лице, що в тiй хвилi покрилось легкою блiдiстю,
i не вiдводив ©х.
Нараз вона пiдвела погляд.
- Я прийду, пане... - сказала стисненим голосом, мов у глибинi душi
чим-то примушена. - Я прийду. Ви йдiть уперед, я доповню свiй туалет й
надiйду за вами.
Я вiдхилив капелюх i подав через вiкно руку. Жодне не промовило з нас
хоч би й словечка. Велике, глибоке мовчання, що обгорнуло й нашi душi,
наказувало те й надальше. Лиш як клала вона свою руку в мою долоню,
промайнув ©© погляд несмiло по менi й наповнив мою душу мов сонцем...
_
* * *
(Знов пiзнiше).
В кiлька день по тiм пiшло наше звичайне товариство на прохiд в гори в
В...ку. Всi були то© днини поважнiше настро нi, лиш одна Iрина Марiян,
здавалося, загорнула якийсь блиск у свою молоду душу й розвеселяла нас
сво©м балаканням, дотепами й замiтками. Вона ставала чи не коло кожного
джерельця, черпала з нього рукою воду й пила, силуючи майже всiх по черзi
пити з нею "разом", ©© родичi й моя мати порiшили по двогодиннiм, хоч
повiльнiм, ходi залишитись коло одно© селянсько© хати недалеко лiсу й
ожидати нас, молодших, тут, поки не вернемо з послiднього "закутка"
з-помiж гiр. Ми, "молодшi", вiддалялися ще на годину-двi дальше; вона
розклала разом з Нестором мiж камiнням пiд скалистою стiною гори з сухо©
смеречини вогонь i тiшилася тим, мов незвичайним здобутком. Коли смерека
розгорiлася з трiскотом, прискаючи золотими Iскрами, мов перемiнялась в
iнший елемент, - вона розкошувала. Було вже по заходi сонця, але вечiр
стояв ще ясний.
- Тепер я щаслива, пане докторе, щоб ви це знали, - впевняла живо
Нестора, що сидiв, задуманий, на великому каменi, наглядаючи вогонь, i
дивився мовчки, як червоне полум'я пожирало лакомо одну галузку за другою.
- Тепер я щаслива. А ви, пане докторе? - питала.
Вiн усмiхнувся одним кутиком сво©х уст i вiдповiв:
- Це заповажне питання, щоб на нього так скоро вiдповiсти, як ви
пита те.
Дiвчина поглянула на нього й похитала головою.
- Хотiiла б я знати, пане, чому не можете зараз вiдповiсти, чи щасливi
ви, чи нi. Якраз ви... - додала з притиском, - повиннi вiдповiсти: "Я
щасливий".
- Доктор, герой бюро, а цi не бувають такi скорi в сво©х вирiшеннях, як
ти, Iрусю, - вiдповiла замiсть молодого чоловiка Наталка, й ©© очi
замиготiли дивним, мов ревнуючим блиском.
Нестор звернувся до шiстнадцятилiтньо© й вiдповiв спокiйно:
- Бачите, панно Iрино, як розумi мою психологiю ваша кузинка? Але
почасти вона ма слушнiсть. Я дiйсно, як вона каже, "герой бюро", отже, не
можу говорити на таку важну тему, не надумавшися i на мить. Бодай у мо©й
вдачi це не лежить. Однак, щоб не ждали ви надто довго мо © вiдповiдi, я
вам скажу: я чоловiк скромний, i в сво©х обставинах з пiдставою власно©
працi сподiваюсь почува©и себе колись ще щасливiшим, як досi, оскiльки,
розумi ться, може "герой бюро" сподiватись у життi щастя. Бо що могло б
йому станути в дорозi до нього? Тобто, я маю тут на думцi чисто iнтимне
щастя. Я бiльш-менш на все приготовлений.
- А як помилитесь у ваших "приготовлениях", докторе? - спитала Наталка,
i ©© очi всмiхнулися.
- Хто зна , - вiдповiв вiн. - А коли б i так, то буду шукати нового
змiсту життя, щоб здобути сво , себто душевне вдоволення. Я не боюся.
- А я б боялася так напевно числити, - закинула дiвчина.
- Хто бере за основу життя працю, може напевно числити, - вiдповiв вiн.
- Так, праця, але життя ма й сво© iдеальнi вимоги, заспоко ння котрих
власне може чоловiка по крайнiй мiрi ощасливити.
- Я iменно маю тi вимоги на думцi.
- А як i тi вас заведуть?
Нестор розсмiявся, а через хвилю поглянув на не©, прижмурюючи очi, як
чинив це, коли вглиблявся в що думкою, i сказав:
- Оскiльки себе знаю i досi переконався, зрозумiв я, що праця одна да
розчарованiй життям людинi вдоволення. Отже, коли б менi життя й вiдiбрало
те, що було для мене цiнним, одно© працi воно не може менi вiдiбрати. А
хто ставить ©© на першому мiсцi, не впаде нiколи, хоч би й як життя й
обставини складались для нього ворожо.
- Значить, ви ставите працю понад усе? - обiзвалася дiвчина й поглянула
на нього з вигребущим супоко м.
- Понад усе нi, але бодай нарiвнi з поняттям "щастя", моя панi, - додав
Нестор.
- Часом можемо впасти й саможертвою, як вiддамо всi нашi сили тому
молоховi "праця", - зачепила вона.
- Можемо; але так само можемо знищитись i в iншому напрямi; особливо
женщина, котра скорiше може в сво©х обчисленнях помилитись, чим мужчина.
- Женщина? - спитала вона й неначе задержала хвилю в собi вiддих.
- Так. Особливо коли уклада житт вi плани виключно на пiдставi одного
лиш подружжя. Хоча я особисто маю дуже високi поняття про це послiдн й
любов.
- Колись побалака мо ще ширше на ту тему, докторе... - обiзвалася нараз
дiвчина з притиском i замовкла.
- Побалака мо, панi, - вiдповiв вiн знов спокiйно. I мов вгадуючи щось
з ©© слiв, нараз поглянув на не© поважно й додав: - Якщо мо© найiнтимнiшi
бажання не сповняться, то будьте переконанi, я перейду попри них, хоча б
мав пiд ©х ваготою внутрiшньо й покривавитись.
Вона не вiдповiла. Звернула до нього зчудовано голову й у тiй хвилi ©х
погляди стрi©нулися. Гарячi, повнi внутрiшньо го порiшенiня й характеру
погляди. Очевидно, вона не знала Нестора, не мала поняття про силу,
енергiю й волю того на вид так нiжного, спокiйного мужчини, з котрого
одухотвореного лиця била в тiй хвилi така залiзна постанова й духова сила,
як ©© бачимо iнодi лиш у значних i розумове багато одарених людей.
- А ти, Наталко, щаслива? - звернулася нараз, перебиваючи розмову,
Iрина до гарно© дiвчини, що сидiла недалеко Манi й мене, i якраз у тiй
хвилi сягнула за мо©м капелюхом i заткнула за нього кусник соснини.
- Щаслива? Що за фантазiя нинi ставляти людям такi питання, Iрино! -
вядповiла, поглянувши на молоду дiвчину майже строго. - Невже ж тому, що
ти розпалила в товариствi вогонь, вiн горить, i ти тим перейнята? Я
обсервую життя, - вiдповiла i, вiддаючи менi капелюха, додала ласкаво: -
За лицарську опiку й силу!
Я подякував i мимоволi повiв поглядом по Несторi. По його лицi
перебiгла нiжна, ледве замiтна краска, мов по дiвочому лицi, одначе вiн не
рушився. Маня сидiла мовчки, як брат, i, як вiн, глядiла блискучими очима
в огонь, а ©© бiлi руки були оплетенi й обвили нерухомо колiна.
- Отже, Наталка "обсерву ", - тягнула далi Iрина i, знявши тепер овiй
власний капелюх, почала його також сама прибирати зеленню.
- Нам би вже час додому, панно Маню, - обiзвалася тут Наталка трохи
роздразнено до Манi. - Як залишимось тут при вогнi ще дальше, Iрина готова
й перехожих селян задержувати й розпитувати про ©х почування щастя. Ходiм!
- З тими словами почала оглядатись за капелюхом i зонтиком, щоб справдi
пiдiйматись з свого мiсця.
- Iди, як хочеш! - прокинулась уражено шiстнадцятилiтня; засiла
вигiднiше на сво©м мiсцi, присуваючися ще ближче до Нестора, коло котрого
чулася дуже певно. - Я маю ще розвiдатися в добродiя Олеся, чи й вiн
щасливий, а вiдтак пiдемо.
Дiвчина сказала це так певно й рiшуче, що всi в один голос розсмiялися.
Але ©© те не займало.
- Ви щасливi, пане Олесь? - звернулася до мене наперекiр сво©й гарнiй
кузинцi, i ©© любi дитиннi очi опинились поважно на мо©х устах. - Менi
зда ться, що нiхто не може бу© и цiлком щасливий, поки не влюблений i iне
заручений.
Знов смiх.
- Кажiть, пане Богдане! - Так вона називала мене iнодi залюбки,
виминаючи консеквентне мого титулу. Я всмiхнувся, погладивши вуса.
- Я щасливий, навiть дуже щасливий. Ось мiй капелюх удекорований
прекрасними бiлими руками, знаходжуся в товариствi, рiдко гарнiм i
симпатичнiм. Що менi ще бажати?
- Ет! Це не цiкаве! - вiдповiла молода дiвчина i, закопиливши спiдню
губку, подивилась на мене неласкаве. - Скажiть що iнше. А як нi, то
найкраще я попитаю сама, що хочу знати.
- Прошу!
- Iрино! - впiмнула Наталка поважно свавiльну дiвчину. - В присутностi
родичiв ти б не була така цiкава!
- Власне тому, - вiдповiла прямо Iрина. - Зрештою, добродiй Богдан
дозволя питати.
Я розсмiявся.
- Прошу, - повторив.
- Ви завше такi поважнi, пане Олесь, а я хотiла б знати, чи ви були
через те коли влюбленi, бо я не була ще нiколи. Поновний смiх.
- Був, - вiдповiв я цiлком спокiйно.
- А чому не оженились.
- Бо... мiж мною й нею станув час. Дiвчина зчудувалася, пiдсуваючи
брови вгору.
- Цього я не розумiю, пане Олесь, i чогось подiбного нiколи не чула.
- Це дуже просто. Вона була дiвчина розумове високо розвинена, повна
предпри мчих мрiй i танiв, повна стремлiнь до самостiйностi, з душею, що
вижидала щастя чи не виключно з того боку. А я, з роду мужик, любувався в
старосвiтських iдеалах о глядiв земного щастя. Я бажав, щоб вона зiйшла з
свого бiломрiйного п' десталу, а вона не могла. I мiж тим коли ми, з
одного боку, через ту нашу любов внутрiшньо виростали, пiшли другою
стороною, вiдмiнними шляхами в життя i... тодi от i втиснувся мiж нас час,
затирав нашi почування й робив нас чимраз бiльше байдужими до себе...
- То вона вже завмерла, та любов? - перервала мене поспiшно дiвчина,
звертаючи до мене сво© майже прислухаючiся очi.
- Може, й умерла. Бодай так зда ться, коли ста мовчки... Але... цiкава
моя iсторiя? - спитав я, усмiхнувшись, i нараз урвав.
Дiвчина не звертала з мене сво©х очей, мiж тим коли всi кругом сидiли
нерухомо. Лиш раз, при словах "час, що затирав нашi почування, робив нас
байдужими", Маня пiдняла руку, мов хотiла запротестувати мо©м словам, але,
мов опам'ятовуючись, уже в слiдуючiй хвилi опустила ©© наново, i вираз