стрiлянина з бандою в лiсi. Це не вiйна зо всiма ©© вiдразами. Це... - I
раптом пригадалось давн Попельначенкове слово - "розправитись". Саме це
воно. Наближа ться те, чого ждав, до чого мусив прийти, але яке ж воно
страшне! - х розстрiляють... - Горобенко боязко запитав себе: - Хто?.." -
Але вiдповiдi не треба. Це ж ясно - хто ма розстрiлювати...
На майдан вийшов iз волосно© пошти миловидий, з чорними довгими вусами
поштовик. Вiн заклав за шнурований пасок руки й спокiйно поглядав по
сторонах. Йому набридли поштовi справи з неможливими серпневими мухами в
маленькiй кiмнатi пошти, i вiн вийшов передихнути.
Горобенко дивився на його бiленьку охайну сорочку, велике чоло без
зморщок пiд чорним зачесаним набiк волоссям, i нараз спало на думку:
"Щасливий! Йому не треба нiкого вести, нiкого вартувати... - Горобенко
закрив на мить очi й зморщив до брiв чоло. - Мiняються влади, приходять
денiкiнцi, приходять червонi, потiм банди, потiм знову червонi, але то не
обходить його. Вiн штемпелю листи, прода марки, запису зрiдка перекази,
вида решту, а надвечiр iде купатись до Ворскли. Його нiяка влада не
чiпа , i вiн збоку спостерiга собi подi©, наче чита в столичних газетах
вiддiл кримiнально© хронiки. I його життя - то тиха затока серед шторму
революцi©. Щасливий поштовик!" - I, як хлопчиковi, нишком захотiлось
Горобенковi пiти з поштовиком до його хати, випити з ним шклянку чаю з
малиною...
...З малиною? Може, ще, Костю, послухати, як вiн на гiтарi гра ?..
Нi. Те, що ма статись, те мусить статись. Життя, нове життя, Костю,
купу ться кров'ю, добува ться смертю. Це новий, негласний суворий закон,
якого не обiйти. Ти ж сам зна ш це. К чорту ж усякi нерви й легкодухiсть!
З вулицi, збиваючи куряву, поспiшно привели шостого. З-за пазухи
розхристано© полотняно© сорочки блищав на грудях маленький мiдний хрестик.
В густiй, чорно-рудуватiй, як мох, бородi заплуталась соломинка, маленькi
гострi зiньки пiд скiсними повiками полохливо бiгали по партiйцях, як
зацькованi мишi. Але, коли став вiн поруч iнших заручникiв, одразу ж
заспоко©вся й зiв'яв, мов повернувся додому пiсля халепи.
Нестеренко видимо квапився. Вiн наспiх перебалакав iз Попельначенком,
забiг до сiльради й за хвилину збiг назад спорохнявiлими схiдцями.
Роздiлив на двi частини загiн комунарiв, востанн ще раз промовив щось до
Попельначенка i тодi звернувся до заручникiв:
- Ну, двигайся!
Дядьки, як автомати, покiрно рушили.
Це все промайнуло надзвичайно швидко, i, як вiн опинився в тому вiддiлi
комунарiв, що вiв за село заручникiв i чому саме вiн iшов поруч того
шостого з мiдним хрестом, Горобенко не пам'ятав i не здавав собi справи.
Вiн тримав на ременi рушницю й намагався йти в одну ногу з переднiм.
Раптом знову уколов у груди й боляче закопирсав той самий божевiльний
жiночий крик:
- Ой, рятуйте!.. Матiнко моя!.. Семене, та куди ж тебе?! Ой, боже ж
мiй!..
Вулицею бiгла простоволоса жiнка й розмахувала над головою руками. Дико
й розпачливо клацала худими пальцями, мов, тонучи, ловила в повiтрi
незримi нитки. © лемент дряпав уже i по конвою. Переднiй перед Горобенком
переклав на друге плече рушницю, мотнув ши ю й прискорив ходу. Але
заручники були спокiйнi, немов i не чули тих зойкiв. А жiнка вже
наздоганяла загiн. Рвала на собi волосся й голосила, як над покiйником.
- Ой, що ж менi робити!.. Ой, голiвонько ж моя пропаща!..
Шостий заручник нарештi обернувся до не©. Промовив хрипко, але цiлком
спокiйно:
- Iди, Катерино, додому... Жеребця того не продавай, а вiзьми в Карпа
десять пудiв пшеницi, що перед Великоднем позичав...
Чи довго, чи недовго йшли - Горобенко не знав. Було узлiсся невеликого
гаю. х порозставляв сам Нестеренко. Уважно, щоб не помилитись. На два
кроки один вiд одного. Потiм одiйшов назад, одсунув далеко на потилицю
кубанку я вийняв iз кишенi великого годинника-цибулю.
- П'ятнадцять минут даю вам ще сроку... Можете молитись, спiвати,
прощатись - як там кому... - Нестеренко недобре посмiхнувся i пройшов
уздовж заручникiв.
Горобенко не дивився на них. Вiн утопив у землю очi й скулився.
Щось важке навалилось на повiки, i страшенно свербить тiм'я.
Зняти б кашкета й почухати. Ой, як свербить тiм'я!.. Але Горобенко не
рухався. Стояв застиглий i безвладний, буцiмто не заручникiв мають зараз
розстрiлювати, а його.
Нестеренко поволi, великими кроками ходив перед мовчазним рядом дядькiв
i тримав на витягнутiй долонi годинника.
- Десять минут осталось жити... Через десять минут коцну.
Не молились i не прощались заручники. Стояли, мов зачарованi, мовчки й
непорушне. I вiд ©хньо© мовчанки ставало навкруги занадто тихо, аж жаско.
Нестеренко зупинився й помалу подивився на годинника.
- Восiм минут iще...
Зненацька до Нестеренка пiдбiг вiдкiлясь схвильований Дробот i
зашепотiв на вухо. Вiд хвилювання голос йому був рiзкий, i було чути його
шепiт:
- Через брод банда переправляется. Вон там видать ее... Вiддiл стенувся
i обернувся до рiчки. Нестеренко вихопив нагана й крикнув на ходу:
- За мною!..
Пробiгли небагато - до пiщаних кучугур за лозами. Комунари збились
докупи й пильно вдивлялись уперед. В долинi, вигинаючись на всi боки,
полiзла за далекi лiси Ворскла. Через брiд справдi переходило, не
поспiшаючи, якесь стовпище.
Нестеренко пiдкинув до чола "цейса".
- Корови переходять, i бiльше нiчого?.. Тоже ще - панiку пiднiмать!.. -
кинув роздратовано Дроботовi i рвучко метнувся до узлiсся.
- За мною!
Горобенко вискочив з iншими за лози. Вiн глянув тремтяче на узлiсся i
став. Там, пiд га м, стояли засудженi заручники на тих самих мiсцях, у тих
самих позах... Там, пiд га м, нерухомо стояло шiсть засуджених, як шiсть
живих смертей.
Тепер не ладнались комунари в шерег. Бiгли щодуху навпростець, наче
боялись, що заручники зараз зiрвуться з мiсця й безповоротно втечуть.
Хтось, не добiгаючи, вистрiлив, i ту ж мить за ним безладно запахкали
пострiли. Тодi Горобенко побачив, як крайнiй у сiрому пiджацi дико
заревiв, стрибнув у бiк i розляпано побiг до гаю... Хтось упав там.
Закричали ще два. I ось один розпатланий з розчепiреними руками бiжить
просто на партiйцiв. Горобенко висадив усю обойму. Вiн прожогом цокнув ще
раз затвором. Вистрибнула бляшанка. Магазинна коробка порожня... I тодi
нараз вiн ясно побачив перед себе:
...Великi, роздертi жахом очi. На сорочцi вiд бiгу телiпа ться мiдний
хрестик. Зведена над головою рука. Зарикав...
Горобенко спинився, вхопився за цiвку - мушка обдерла пальця -
розмахнувся щосили i щiльно заплющив очi...
Тоненько хруснуло попереду i захарчало. Щось мокре ляпнуло Горобенковi
по руцi. Вiн випустив цiвку з рук i глянув. Перед ним тулуб з розтрощеним
черепом, як опудало, лунко гупнув на землю...
З бокiв пахкали пострiли.
Горобенко помалу обернувся, перевiв дихання й подався навмання.
Вiн не чув уже позаду нi крикiв, нi стогонiв, нi Несторенково© команди.
Стало одразу порожньо всерединi i навiть по-особливому легко.
Тiльки сонце пече в потилицю i свербить тiм'я. Вiн кинув на пiсок
кашкета й тiльки-но хотiв застромити в чуба пальцi, як очi впали на
червону плямочку.
- Кров!..
Рука затремтiла, й вишнева краплинка блиснула на сонцi. Посмiхнулась
сонцевi.
I тодi зненацька сильно-сильно в пам'ятi промайнуло занадто виразне,
мов зараз усе те сталось:
...Скривавлена сорочка Надина i на простирадлi iржава краплинка...
Надина кров! Непорочна, чиста дiвоча кров... Було тужно за тим, що не
стало чогось без вороття, що набезвiк розiрвано вiнок, i було до слiз
радiсно, що народилось щось нове, щось дуже iнтимне, щось нерозлучне,
рiдне...
Горобенко сквапно витер об тужурку ту краплину кровi, утер з лиця
рукавом пiт i закинув догори голову.
А вгорi, високо над землею пливли кудись у безкiнечну далечiнь блакитнi
тераси спокiйного, безхмарного укра©нського неба.
Ки©в, травень 1926 - березень 1927
раптом пригадалось давн Попельначенкове слово - "розправитись". Саме це
воно. Наближа ться те, чого ждав, до чого мусив прийти, але яке ж воно
страшне! - х розстрiляють... - Горобенко боязко запитав себе: - Хто?.." -
Але вiдповiдi не треба. Це ж ясно - хто ма розстрiлювати...
На майдан вийшов iз волосно© пошти миловидий, з чорними довгими вусами
поштовик. Вiн заклав за шнурований пасок руки й спокiйно поглядав по
сторонах. Йому набридли поштовi справи з неможливими серпневими мухами в
маленькiй кiмнатi пошти, i вiн вийшов передихнути.
Горобенко дивився на його бiленьку охайну сорочку, велике чоло без
зморщок пiд чорним зачесаним набiк волоссям, i нараз спало на думку:
"Щасливий! Йому не треба нiкого вести, нiкого вартувати... - Горобенко
закрив на мить очi й зморщив до брiв чоло. - Мiняються влади, приходять
денiкiнцi, приходять червонi, потiм банди, потiм знову червонi, але то не
обходить його. Вiн штемпелю листи, прода марки, запису зрiдка перекази,
вида решту, а надвечiр iде купатись до Ворскли. Його нiяка влада не
чiпа , i вiн збоку спостерiга собi подi©, наче чита в столичних газетах
вiддiл кримiнально© хронiки. I його життя - то тиха затока серед шторму
революцi©. Щасливий поштовик!" - I, як хлопчиковi, нишком захотiлось
Горобенковi пiти з поштовиком до його хати, випити з ним шклянку чаю з
малиною...
...З малиною? Може, ще, Костю, послухати, як вiн на гiтарi гра ?..
Нi. Те, що ма статись, те мусить статись. Життя, нове життя, Костю,
купу ться кров'ю, добува ться смертю. Це новий, негласний суворий закон,
якого не обiйти. Ти ж сам зна ш це. К чорту ж усякi нерви й легкодухiсть!
З вулицi, збиваючи куряву, поспiшно привели шостого. З-за пазухи
розхристано© полотняно© сорочки блищав на грудях маленький мiдний хрестик.
В густiй, чорно-рудуватiй, як мох, бородi заплуталась соломинка, маленькi
гострi зiньки пiд скiсними повiками полохливо бiгали по партiйцях, як
зацькованi мишi. Але, коли став вiн поруч iнших заручникiв, одразу ж
заспоко©вся й зiв'яв, мов повернувся додому пiсля халепи.
Нестеренко видимо квапився. Вiн наспiх перебалакав iз Попельначенком,
забiг до сiльради й за хвилину збiг назад спорохнявiлими схiдцями.
Роздiлив на двi частини загiн комунарiв, востанн ще раз промовив щось до
Попельначенка i тодi звернувся до заручникiв:
- Ну, двигайся!
Дядьки, як автомати, покiрно рушили.
Це все промайнуло надзвичайно швидко, i, як вiн опинився в тому вiддiлi
комунарiв, що вiв за село заручникiв i чому саме вiн iшов поруч того
шостого з мiдним хрестом, Горобенко не пам'ятав i не здавав собi справи.
Вiн тримав на ременi рушницю й намагався йти в одну ногу з переднiм.
Раптом знову уколов у груди й боляче закопирсав той самий божевiльний
жiночий крик:
- Ой, рятуйте!.. Матiнко моя!.. Семене, та куди ж тебе?! Ой, боже ж
мiй!..
Вулицею бiгла простоволоса жiнка й розмахувала над головою руками. Дико
й розпачливо клацала худими пальцями, мов, тонучи, ловила в повiтрi
незримi нитки. © лемент дряпав уже i по конвою. Переднiй перед Горобенком
переклав на друге плече рушницю, мотнув ши ю й прискорив ходу. Але
заручники були спокiйнi, немов i не чули тих зойкiв. А жiнка вже
наздоганяла загiн. Рвала на собi волосся й голосила, як над покiйником.
- Ой, що ж менi робити!.. Ой, голiвонько ж моя пропаща!..
Шостий заручник нарештi обернувся до не©. Промовив хрипко, але цiлком
спокiйно:
- Iди, Катерино, додому... Жеребця того не продавай, а вiзьми в Карпа
десять пудiв пшеницi, що перед Великоднем позичав...
Чи довго, чи недовго йшли - Горобенко не знав. Було узлiсся невеликого
гаю. х порозставляв сам Нестеренко. Уважно, щоб не помилитись. На два
кроки один вiд одного. Потiм одiйшов назад, одсунув далеко на потилицю
кубанку я вийняв iз кишенi великого годинника-цибулю.
- П'ятнадцять минут даю вам ще сроку... Можете молитись, спiвати,
прощатись - як там кому... - Нестеренко недобре посмiхнувся i пройшов
уздовж заручникiв.
Горобенко не дивився на них. Вiн утопив у землю очi й скулився.
Щось важке навалилось на повiки, i страшенно свербить тiм'я.
Зняти б кашкета й почухати. Ой, як свербить тiм'я!.. Але Горобенко не
рухався. Стояв застиглий i безвладний, буцiмто не заручникiв мають зараз
розстрiлювати, а його.
Нестеренко поволi, великими кроками ходив перед мовчазним рядом дядькiв
i тримав на витягнутiй долонi годинника.
- Десять минут осталось жити... Через десять минут коцну.
Не молились i не прощались заручники. Стояли, мов зачарованi, мовчки й
непорушне. I вiд ©хньо© мовчанки ставало навкруги занадто тихо, аж жаско.
Нестеренко зупинився й помалу подивився на годинника.
- Восiм минут iще...
Зненацька до Нестеренка пiдбiг вiдкiлясь схвильований Дробот i
зашепотiв на вухо. Вiд хвилювання голос йому був рiзкий, i було чути його
шепiт:
- Через брод банда переправляется. Вон там видать ее... Вiддiл стенувся
i обернувся до рiчки. Нестеренко вихопив нагана й крикнув на ходу:
- За мною!..
Пробiгли небагато - до пiщаних кучугур за лозами. Комунари збились
докупи й пильно вдивлялись уперед. В долинi, вигинаючись на всi боки,
полiзла за далекi лiси Ворскла. Через брiд справдi переходило, не
поспiшаючи, якесь стовпище.
Нестеренко пiдкинув до чола "цейса".
- Корови переходять, i бiльше нiчого?.. Тоже ще - панiку пiднiмать!.. -
кинув роздратовано Дроботовi i рвучко метнувся до узлiсся.
- За мною!
Горобенко вискочив з iншими за лози. Вiн глянув тремтяче на узлiсся i
став. Там, пiд га м, стояли засудженi заручники на тих самих мiсцях, у тих
самих позах... Там, пiд га м, нерухомо стояло шiсть засуджених, як шiсть
живих смертей.
Тепер не ладнались комунари в шерег. Бiгли щодуху навпростець, наче
боялись, що заручники зараз зiрвуться з мiсця й безповоротно втечуть.
Хтось, не добiгаючи, вистрiлив, i ту ж мить за ним безладно запахкали
пострiли. Тодi Горобенко побачив, як крайнiй у сiрому пiджацi дико
заревiв, стрибнув у бiк i розляпано побiг до гаю... Хтось упав там.
Закричали ще два. I ось один розпатланий з розчепiреними руками бiжить
просто на партiйцiв. Горобенко висадив усю обойму. Вiн прожогом цокнув ще
раз затвором. Вистрибнула бляшанка. Магазинна коробка порожня... I тодi
нараз вiн ясно побачив перед себе:
...Великi, роздертi жахом очi. На сорочцi вiд бiгу телiпа ться мiдний
хрестик. Зведена над головою рука. Зарикав...
Горобенко спинився, вхопився за цiвку - мушка обдерла пальця -
розмахнувся щосили i щiльно заплющив очi...
Тоненько хруснуло попереду i захарчало. Щось мокре ляпнуло Горобенковi
по руцi. Вiн випустив цiвку з рук i глянув. Перед ним тулуб з розтрощеним
черепом, як опудало, лунко гупнув на землю...
З бокiв пахкали пострiли.
Горобенко помалу обернувся, перевiв дихання й подався навмання.
Вiн не чув уже позаду нi крикiв, нi стогонiв, нi Несторенково© команди.
Стало одразу порожньо всерединi i навiть по-особливому легко.
Тiльки сонце пече в потилицю i свербить тiм'я. Вiн кинув на пiсок
кашкета й тiльки-но хотiв застромити в чуба пальцi, як очi впали на
червону плямочку.
- Кров!..
Рука затремтiла, й вишнева краплинка блиснула на сонцi. Посмiхнулась
сонцевi.
I тодi зненацька сильно-сильно в пам'ятi промайнуло занадто виразне,
мов зараз усе те сталось:
...Скривавлена сорочка Надина i на простирадлi iржава краплинка...
Надина кров! Непорочна, чиста дiвоча кров... Було тужно за тим, що не
стало чогось без вороття, що набезвiк розiрвано вiнок, i було до слiз
радiсно, що народилось щось нове, щось дуже iнтимне, щось нерозлучне,
рiдне...
Горобенко сквапно витер об тужурку ту краплину кровi, утер з лиця
рукавом пiт i закинув догори голову.
А вгорi, високо над землею пливли кудись у безкiнечну далечiнь блакитнi
тераси спокiйного, безхмарного укра©нського неба.
Ки©в, травень 1926 - березень 1927