------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
За життя розплата тiльки кров'ю,
Тiльки смертю переможеш смерть.
Василь Еллан.
I
Кость Горобенко оглянув свiй партбiлет, i на цей раз чомусь надто
виразними i многозначними здалися йому кiлька таких знайомих i звичайних
слiв:
Росiйська Комунiстична Партiя (бiльшовикiв).
Кость в'яло подумав: це нiсенiтниця - друкувати укра©нською мовою
"росiйська"... А втiм, не це, власне, впадало в око i настирливо вимагало
на самотi витягати з кишенi рожеву книжечку i вдивлятися в першу сторiнку.
Вся суть, уся непорушна сила ©©, що концентрувала Костеву увагу
протягом кiлькох мiсяцiв, була в тому, зда ться, зовсiм зайвому словi, що
притулилося збоку, заховалось навiть у дужки, але яке насправдi було i не
зайве, i не звичайне - (бiльшовикiв)...
"Бiльшовик!" - це зовсiм не те, що "комунiст". "Комунiст" - це термiн
новий, i Кость призвича©вся до нього одразу, навiть зрiднився з ним. А ось
iз "бiльшовиком", цебто з тим самим бiльшовиком, що за недавньою
термiнологi ю, - на вiстрях багнетiв "нiс iз пiвночi, з Росi©, на
Укра©ну..." - нi.
Кость поклав партбiлет на стiл i озирнувся по кiмнатi. Було тихо. Крiзь
одчинене вiкно iз саду долiтало однотонме щебетання яко©сь безглуздо©
пташки. Десь за листям дерев перевалювало на захiд сонце, i його кволе
промiння позначилось на стiнi сiруватою мармуровою мережею. Розкиданi
книжки, штани на подушцi, наган на столi - все це було нiме й глухе. Нiщо
не могло пiдслухати Костевмх думок, щоб потiм нишком, у закутках, за
спиною, шепотiти помiж членами органiзацi©. Кость спокiйно подивився крiзь
вiкно в сад i тихо сказав самому собi:
- Я - бiльшовик...
Вiн хотiв це донести до самих глибин свiдомостi, але _й на цей раз
спорснув. Кость знiяковiв i стомлено сiв.
На вустах заграла легка iронiчна посмiшка. Було непри мно. Отак само
вiн колись обдурював батькiв i ховався з "одиницею" за диктант. Яка
рiзниця? Тодi - "одиниця", а тепер - тi два будинки, що ©х мав колись до
публiчного торгу нетяга-батько в цьому ж мiстi, i та гiмназiя, що сто©ть i
досi на розi двох вулиць у садку, але вже мiстить тепер у собi педкурси.
Це вони муляють комунiстичне сумлiння, або, кажучи просто, - душу, це вони
не дають змоги спокiйно, як i всiм iншим членам органiзацi©, почувати себе
бiльшовиком. Вони.
Кость сперся лiктем на стiл i подумав:
"Якого чорта липне це все до голови? Що батько був дрiбним буржуа - це
так. Факт. Ба навiть - вiн цiлував соборному настоятелевi, каштановолосому
панотцевi Гавриловi, руку i його сестра, що колись була менi рiдною
тiткою, - вдруге замужем за вихрестом-купцем - це також правда. Це все
так. Але батько потурбувався вмерти за рiк до революцi©, i, нiвроку йому,
добре зробив. Я ненавиджу його за те, що вiн був мiй батько, i вдячний
йому, що його тепер нема. В мене нема тепер нiкого. I це так само
правильно. Я не вiдповiдаю за батькiв. А втiм, що ж: одним судилося бути
спадко мцями свого класу, а iншим - ренегатами. Хай за ©хньою теорi ю я -
"дрiбнобуржуазна iнтелiгенцiя". Я кажу трохи iнакше - ренегат дрiбно©
буржуазi©. Важно те, як я сам думаю про себе, а не хтось iнший. I нема
менi нiяких докорiв вiд самого себе! Так, я був укра©нський нацiоналiст, я
був за голову повiтово© фiлi© нацiонального союзу; в цьому ж мiстi я,
безусий юнак, що допiру скiнчив гiмназiю, виступав у 1917-му на мiтингах,
розпинався на всяких зiбраннях за "неньку", закликав собi в свiдки
спорохнявiлу пам'ять усяких Сiркiв та Гордi нкiв. Це все вiдповiда
дiйсностi, i я не ховаю це нi вiд кого. Це було ранiше, а тепер я..."
Кость знову зупинився, але напружився i голосно вимовив: бiльшовик!
Але враз виринула, чи з гiмназi©, чи просто з дитячих лiт, казочка i
стало смiшно й сумно.
Якийсь алхiмiк дошукувався фiлософського каменя. Вiн перемолився всiм
святим, яких тiльки знав, благав богородицю, нарештi самого Христа
допомогти йому, але всi вони були мовчазнi, як звичайнiсiнький камiнь з
його дому. Тодi алхiмiк прокляв ©х гамузом усiх i звернувся до сатани.
Сатана з охотою згодився допомогти, але правив одного: "Ти знайдеш те,
чого шука ш. Тiльки - одна умова, друже мiй: тиждень не думай про бiлого
ведмедя". Нещасний алхiмiк, що, зда ться, нiколи за все сво довге життя
серйозно не замислювався над ведмедями взагалi, а бiлими зокрема, цiлий
тиждень нi на хвилину не мiг позбутися цi © навiсно© думки про бiлого
ведмедя.
Горобенко, посмiхнувшись, подумав: "Бiльшовик" - це мiй бiлий ведмiдь,
але якого ж фiлософського каменя дошукуюся я?.."
Вiн поклав у кишеню партбiлет, узяв наган, щiльно зачинив вiкно i
вийшов iз дому.
Це кляте повiтове мiсто з його безглуздими брудними завулками, шопою на
базарi, незграбними рожевими купецькими домами, мiсто, де всi знають про
кожного всяку дрiбницю й одне одному осточортiли, це мiсто - свiдок. Воно
зна все. Ось Народний будинок. Тут стояв батько з царським портретом,
коли була манiфестацiя з нагоди здобуття Перемишля; ось базар, за ним
лiворуч вулиця, де жила в сво © тiтки Надя...
Кость швидко ступав по м'якому базарному поросi. Тепер базар був
мертвий. Огидливо стирчали гнилими кроквами напiвзруйнованi ятки. Це
жертви боротьби комунвiддiлу з приватним торгом. Вiд яток смердiло
людськими екскрементами, i довгий понурий м'ясний ряд скидався на
перекинутi кiнськi кiстяки.
Десь у кутку пiд кам'яницею, як неприкаянi, сидiли кiлька перекупок з
яблуками, ще далi селянський вiз, збоку мур, i на ньому розсiчений ринвою
напис: "Сапожная мастерская Уездсо/беса".
Ринва нещадно розлучила двi частини слова i зробила так, що коли
"уездсо" почувало себе якось сиротливо й самотньо, то "беса" було нiби
саме на мiсцi. Воно глузливо одскочило вiд ринви i, показуючи вгору язичка
вiд "б", знущалось з правовiрних мiщан.
Це ширило мiж перекупками, колишнiми купчихами й казначейшею всякi
непевнi чутки й пiдпирало ©хнi гадки щодо антихриста (самi ж признаються,
що - бiсове...). Горобенко зненацька подумав:
"А ось коли б написали по-укра©нському - цього б не було, хай би й
ринва розiрвала". Проте одразу ж стало соромно свого власного примiтиву. I
потiм вiн звернув увагу на цей мур не через "беса", а тому, що тут
розстрiляли когось петлюрiвцi, i Горобенко внутрiшньо посмiхнувся самому
собi: "Власне, логiчно, за загальним ходом тих подiй, мене теж повиннi
були б розстрiляти, i це дуже дивно, чому цього не сталось... Правда, я не
був у вiйську, я, так би мовити, мирно полiтиканствував, але все ж
таки..."
Горобенко перейшов бруковану широку головну вулицю i ступив на схiдцi
парадного ходу. Тут був колись банк, де служив батько його гiмназiяльного
друга, тепер - це робiтничий клуб. Тут, звичайно, через брак велико© зали
в повiтпарткомi, бувають загальнi збори органiзацi©.
Пожовклi сосновi гiрлянди, паперовi прапорцi, неохайно прибитi портрети
вождiв, забрудненi мухами й чи©мись пальцями плакати, розстро не пiанiно,
на якому вiчно хтонебудь несамовито вистуку "Iнтернацiонала", - все це
виглядало холоднувато й незатишно. Тут не почувалось дбайливих рук,
примiщенню бракувало душi. Люди приходили сюди - раптом. Гомiнкою юрбою
вони враз заливали залу, приносили свiй пах шкiри, дьогтю, шмаровидла,
махорки, навiть куряви сiльських дорiг, i тодi розсувались безладно
стiльцi, пiдлога вкривалась недокурками i в кiмнатах стояв стовпом густий
синюватий дим. А коли люди виходили, тодi в примiщеннi було тихо, самотньо
й сумно, як на згарищi.
Загальнi збори ще не почались. Партiйцi заповнювали залу й купами
розходились по кутках.
До Горобенка пiдлетiла Славiна. © пiдстрижене волосся не личило до
худого обличчя невиразних лiт, i зовсiм уже дратувала якась каблучка на
пальцi.
- Таварищ Гарабенко! Таварищ Гарабенко!.. Вона вчепилась худорлявими
пальцями в його гудзика на сорочцi i почала нещадно крутити:
- Де ж ви загаялись? Менi конче треба з вами поговорити.
© росiйська мова з штучним московським акцентом одразу зменшила кiлька
тонiв i перейшла в шушукання. Вона непомiтно потягла Горобенка в дальнiй
куток.
- Ви зна те... Це неможливо!.. Це пiдрива авторитет. Фiрсов учора
виступав п'яний на учительських зборах!.. Це треба конче поставити на
порядок денний... Аби ви знали тiльки, як вiн...
Горобенко хотiв якось одчепитись вiд не©. Ця завiдувачка соцвиху
справдi надто вже у©длива. Вiн одсунув на потилицю кашкета i мляво
вiдповiв:
- Це дрiбницi, товаришко Славiна; хiба тепер до них... Але Славiна
крутила вже гудзика обома руками й поспiшно шарудiла словами далi:
- Як дрiбницi?! Це компромету нас усiх... Це ганьбить усю партiю... Та
ви зна те, що цей самий Фiрсов... Горобенко нетерпляче глянув у вiчi
Славiнiй. Цю колишню вчительку видно всю наскрiзь: опозицi© шука серед
iнтелiгентiв...
Стало знову непри мно за себе - адже не пiде Славiна до Горбаня або
Дружинiна шушукатись, а цiлить у нього:
"Таварищ Гарабенко, таварищ Гарабенко". Як це бридко! Вiн глянув на ©©
тоненькi безкровнi губи i раптом подумав:
"А мабуть, таки правдивi отi чутки, нiби Славiна - прижитна донька
якогось тамбовського архi рея..."
- Таварищ Гарабенко! (Славiна зробила наголос)._ Нам обязательно надо
обсудить это вместе...
Горобенко сухим голосом зупинив ©©:
- Це склока, товаришко. Вибачте, я мушу пiти поговорити...
Горобенко рiзко повернувся й пiшов до яко©сь групи. Славiна здивовано
подивилась йому вслiд, але похопилась i побiгла когось шукати...
Горобенка перейняв Завальний. Вiн, як i завжди, схопив його руки понад
лiктями й, наче випробовуючи м'язи, труснув кiлька разiв.
- Здоров, Горобенко. Ну, як там "мова"? Завальний вишкiрив рота, i його
пiдборiддя на©жачилось розмазаною усмiшкою.
- Петлюрiвщину сi ш, каналiя! Це ти Маркса укра©нiзував? - вiн показав
на свiжi плакати, друкованi укра©нською мовою, i блиснув переднiм золотим
зубом. Цi вайлуватi дотепи перли вiд Завального, як iз дуба, але крiзь
посмiшку в ньому диному тiльки Горобенковi вчувалась товариськiсть i
приязнь. Завальний був чи не один тiльки у всiй органiзацi©, що читав мiж
iншим "Вiстi" i перегортав удома Шевченка.
Горобенко вiдповiв йому по-росiйськи.
- Слухайте, якого чорта ваш культвiддiл ще й досi не _налагодив клубно©
бiблiотеки? - сказав Попельначенко.
Попельначенко звик говорити безапеляцiйним, командувальним голосом, i
це якось незрозумiле гармонiзувало з його ще надто молодими рисами обличчя
й худорлявою постаттю. Вiн хлопча, але вiн - пестун органiзацi©.
Попельначенко мотнув угору пiдборiддям:
- Так що значить - нема?! Ма ж цi книжки iнтелiгенцiя - реквiзнуть!
Зв'язатись iз наросвiтою. Взяти, i баста! - Попельчаченко може це казати.
Вiн з 18-го року в партi©. Попельначенко вирiс пiд ударами залiзним
аршином свого батька-кравця. Вiн - "справжнiй пролетар". I щодо
iнтелiгенцi© вiн не аби сказав. Вiн розумi все. Цей клешоногий Попинака,
як його прозвали в органiзацi©, - це хитрий тип. Вiн зна куди закинути. А
проте в нього сухоти. Це вони, мабуть, розлили по всiй Попинаковiй iстотi
злостивiсть i розтягнули долу кутки його пухких губ. За що, власне,
Попинаку люблять в органiзацi©? А люблять. Попельначенко засунув глибоко в
кишенi штанiв руки й зневажливо прищулив очi з довгими чорними вiями:
- Ти, брат Горобенко, сам ще, скажу тобi, на всi сто вiдсоткiв
iнтелiгент. Тебе б послати разiв зо три розправитись iз куркульнею - отодi
б витрусився, а так, як оце тепер...
Попинака не доказав. Вiн закашлявся. Розкоти кашлю лунко розглягались
по кiмнатi, летiли пiд стелю, i вiд них ставало усiм якось нiяково. В
ближчих групах замовкли. Якась жiнка прибiгла з водою в iржавiй квартi.
Папельначенко замахав руками i сердито сплюнув убiк. Горобенко уважно
подивився на скарлюченого Попельначенка, i в головi, як хмаринка
цигаркового диму, тихо пройшло i осiло: "Цинiк вiн усе ж таки..."
Бiля стола голосно крикнув секретар парткому Криче в:
- Прошу, товаришi, зайняти мiсця! Прошу...
Вiн заторохкотiв кулаками по диктi, а далi спокiйно i монотонне, немов
звертався не до зали партiйцiв, а кудись лiворуч, у куток, кинув:
- Пропоную обрати голову й секретаря...
II
Горобенко похапцем розклав у папки кучугуру штампованих папiрцiв,
запхнув у портфель з шматком вiвсяного пайкового хлiба довгi писанi аркушi
й на годину ранiш покинув свiй культвiддiл.
Перед парткомом уже посходились партiйцi i незграбною масою
рiзноманiтного одягу, взуття та обличчя розташувались тут же, на пiшоходi.
Славiна й на цей раз не стрималась. © непокриту пiдстрижену голову на
тонкiй i високiй ши© було ще здалеку видно. Мабуть, через цю тоненьку, але
в'юнку шию, що на нiй раз у раз поверталась на всi боки ©© голова, Славiна
скидалась на курку з породи голошийок. Як навмисне, Славiна носила
бурякову блузку з великим вирiзом. У цьому вирiзi зiйшлися на герць
Славiнова претензiя на декольте i партiйна пристойнiсть. Так i не знати
було, хто з них перемiг, але, в кожнiм разi, ця блузка виставляла на очi
всю негарну шию i справляла враження чогось обскубленого. Славiна
прошмигнула дрiбненькою, курячою ходою помiж чоловiчими постатями i
вчепилась руками в Горобенкiв портфель. Це одразу ж збурило Горобенка й
нагнало ворожостi. Чорт зна що за звичка безглузда - конче ©й треба
крутити щось! Славiна мацала руками блискучий замочок портфеля i без
_упину сiяла на всi сторони, куди тiльки поверталась ©© _голiвка,
коротенькi слова. Це була навiть не мова, а якась усна шорстка
стенографiя. З-пiд тонких губiв вилiтали недогризки слiв, без закiнчення,
без початку; ©х Славiна перемелювала десь у вузенькому горлi, а на повiтря
одвiювалось лушпиння i непри мно порошило бесiдниковi ушi.
- ...Тут дуже легко улаштувати дитячий садок... Але треба перше
батькiв... Засiдання... Обмiрку мо план i спiльну нараду... Ви в п'ятницю
вiльнi?.. Потiм ще з гусинською бiблiотекою... Там сидить наша кандидатка,
Андрiйченко, але це неможливо, ©© мiмiка й потiм, зна те, поводження...
Взагалi наш жiнвiддiл... - Славiна не скiнчила. Вона зробила гримасу,
захитала головою й несамовито засiпала куток портфеля:
- Я не знаю, я не знаю, до чого це все може призвести... Над цим треба
задуматись...
Але Горобенко прекрасно зна . Славiна не терпить жiнвiддiлу в цiлому й
кожну партiйку - зокрема. Вона принципово проти жiнвiддiлу. Жiнвiддiл i
собi не любить Славiну, проте хоче накинути на не© роботу, але Славiна
обмина жiнвiддiл й вислиза . Славiна одвела Горобенка на кiлька крокiв
осторонь i витягнула до його вух шию.
- А це як вам подоба ться? Менi треба зараз на засiдання, кожний iз нас
перевантажений роботою - i ось. Прошу. Суботник! Це ж - просто комедiя.
Марширувати по мiсту... й-богу - пот ха!.. - Горобенко безнадiйно глянув
на Славiну. Вона як шевська смола. Далебi, вона отрую партiйне життя. Вiд
не© годi одчепитись.
Його стомленi очi впали на ©© тоненьку шию, i вiн зненацька подумав:
"Взяти б цю шию, цього стеблика з тiста, в кулак i стиснути поволi
пальцями!.." Стало навiть смiшно: певно, Славiна тодi заверещала б i
здохла, як ярмарковий гумовий чорт...
Десь поблизу гаркнув хрипкий вахмiстровий бас:
- Строй-ся-я!..
Це командир кавескадрону Нестеренко. Його призначено командувати
суботником, i чорний, зашнурований потрiбними й непотрiбними ремiнцями,
френч випнув на пiшоходi сво© дебелi груди.
На брук вийшли першими секретар парткому Криче в i вiдповiдальнi. Вони
вишикувались у шерег, а за ними з пiшоходу посунула сiра партiйна маса. Ця
поспiшна викональнiсть наказу в Криче ва та вiдповiдальних здалася
Горобенковi демонстративною i пiдкресленою: "Республiканська
псевдопростота!"
З пiшоходу пороззявляли роти неодмiннi вуличнi хлопчиська, i сторожко
стежили з вiкон трохи сполоханi мiщани.
- ...а-агом а-аррш!..
Попереду стомлено майнув парткомiвський прапор iз золотою зiркою, i
сотня чобiт вдарила по бруку.
Хтось позаду затяг непевним, низьким голосом, але його пiдтримали
середнi, далi при дналися першi, i серед тихих вулиць розляглося не то
по-солдатському, не то по-парубоцькому:
...В царство свободи доро-о-гу Грудью пролежим себе...
Спiвали в один голос, не подiляючись на партi©, але старанно намагались
компенсувати вокальну нюансовку викриками особливо знаменних слiв.
...Долго в цепях нас держали.
Завюрвiддiлу легковажний Миша Чернишов був незадоволений. Вiн давно
висловився за те, щоб органiзувати з партiйцiв хор, але його iдею досi не
пiдтримано. Вiн злiсно радiв, коли хтось зривався на високiй нотi або
спiваки збивалися з такту.
- Подравняйсь! Ать-два, ать-два... - Нестеренко впiвзвороту критично
оглянув немуштрованi партiйнi ряди.
- Дружинiн, ногу!
Худорлявий Дружинiн, що йшов поруч з Горобенком, сердито повернув до
Нестеренка голову i одвернувся. Вiн мовчки змiнив маршовану ногу, i на
лицi його знову пiд шкiряним кашкетом осiла тiнню втома i якась
зашкарубла, суха мрiйнiсть. Попереду тупсала, розкидаючи в сторони
п'ятами, Славiна. Нестеренко забiг наперед, i вiдтiля знову долетiло його
мiцне:
- Крайнiй справа, пiдтягнись!..
Дружинiн сплюнув убiк i вилаявся. Вiн узяв пiд пахву свою стару,
пошарпану папку, набиту паперами, скрутив з махорки цигарку й спокiйно
запихкав димом.
Кость Горобенко уважно стежив за його рухами. Цей Дружинiн - один iз
небагатьох, що не ма портфеля. Вiн уперто держиться сво © нiкудишньо©
папки. Чому? Славiна розв'язала це дуже просто - вiн завiду вiддiлом
працi. А хто ж не зна цього платонiчного вiддiлу?..
Кость Горобенко раптом подумав: хто з них "обличчя" нашо© органiзацi© -
Дружинiн чи Нестеренко?..
Збоку заторохкотiв старий земський тарантас з iнженером i пiдрядчиком.
Це фахiвцi. Вони технiчнi керiвники суботника. Iнженерове пенсне блиснуло
по партiйних рядах, але нiщо не змiнилось на його чеховському лицi. Вiн
промовив щось сво му хурщиковi i закурiв десь попереду.
Горобенко довго дивився туди, вiдкiля долiтало перебiйчате тарантасове
торохкотiння.
Що думав про них цей "останнiй iз могiкан"?
Вулиця поширшала. Були останнi хати передмiстя, але весела юрба
хлопчакiв не покидала загiн. Вони бiгли обабiч вулицi, пустували,
смiялися, пiдбiгали аж до рядiв i враз вiд самого тiльки Несторенкового
погляду розсипались врозтiч.
Цi хлопчаки, як у©дливi мухи, дрочили Горобенка. А втiм, Славiна ма
рацiю: навiщо ця бутафорiя!.. Хiба не можна було всiм позходитись на
роботу в умовленому мiсцi без марширування й пiсень? Для чого це
"подравняйсь" i сам Нестеренко в ремiнцях? I на якого чорта ця комедiя, що
розважа дiтлахiв i да мiщанству привода глузувати!..
"Да мiщанству привода глузувати?" - Горобенко спiймав самого себе i
подумки почав судити.
"Ти ще зважа ш на мiщанство, тебе обходить, що воно буде казати?
Признайся, тобi це не байдуже? Ти бо©шся його глузiв? Може, хочеш
виправдатись перед ним, правда? Адже всi тi, що серед них ти жив iще так
недавно, всi _вони - по той бiк, усi вони - мiщани. А хiба Надя не була
такою? Хiба ©© родичi-купцi не живуть ще й досi на Мошенцi? Як вони
думають про тебе i як би поставилась до цього всього сама Надя, якби жила
й досi? А Надя ж!.."
Це скидалося вже на самокатування. Але було в цьому щось вiдрадне, щось
болючо-при мне, що виправдувало, прощало й вимiтало - як свiтлицю перед
колишнiм святом - засмiчену душу. I тодi сотнi людей, зовсiм неподiбних
одне на одного, здавались якоюсь суцiльною, злитою масою, такою чужою i
далекою всьому провiнцiальному мiсту i його старосвiтським купецьким
домам.
Стало навiть радiсно й легко, коли кiнчилося мiсто i зблизька долетiв
бадьорий сосновий дух.
Iнженер iз пiдрядчиком давно вже стояли бiля купи лопат i кiлькох
селянських возiв, коли загiн прийшов на _мiсце суботника.
Iнженер тихо дивився понад пенсне, недбало начеплене посерединi носа, й
флегматичне казав Нестеренковi:
- Важно пiдсипати узвiз, мiст ще може триматися. Я попрошу розбити на
партi©; однi копатимуть глину, а потiм, я гадаю, треба ще...
Горобенко пильно подивився на iнженера. Вiн ходив з Нестеренком коло
возiв i мляво давав указiвки. Тепер вiн уже не був нерозгаданим сфiнксом,
як у тарантасi. Було одразу ясно, що цей "спец" нi за що ма всю цю
роботу, ввесь цей суботник. За iнших обставин - кiлька робiтникiв i
пiдрядчик виправили б дорогу, полагодили б моста, та навiть поставили б
нового (хiба земство не дало б належних коштiв?) - i все зроблено. Iнженер
тiльки оглянув би вже готозевьке, для порядку дещо зауважив би
пiдрядчиковi, а ввечерi вiн сiв би з доктором i мировим суддею за
преферанс. А тепер: що ж - вiн мусить виконувати примхи цих дорослих дiтей
i з ними вкупi кле©ти дурня. Йому, старому лiбераловi, навiть
народолюбцевi, це тяжко, це моральнi тортури, але нiчого не вдi ш. Проте
цей хресний шлях треба пройти. Цей фатум росiйсько© iнтелiгенцi©, що
одiрвалася вiд народного пня. Цей шлях болючий i ганебний, але вiн ма
свiй кiнець. Iнженер прекрасно зна , що хiба ж можуть довго утриматись тi,
що проти приватного торгу! Торг завжди був чинником поступу й культури -
фiнiкiйцi, греки, Рим... Iнженер певний за майбутн , а тепер вiн говорить
чемно, але сухо й стримано.
Горобенковi було шкода цю сотню людей, що з них принаймнi 70 вiрили в
суботник, як у фетиш господарчого пiднесення, i ладнi були забути
недо©дання i втому. Iнженерова млявiсть профанувала сильнi замахи рук.
Здавалося, що iнженер крiзь сво скептичне пенсне байдужим поглядом змаху
з лопат землю, гасить силу вдарiв i через це виходила не робота, а тiльки
дитяча гра в робiтники. Хотiлось у тришия прогнати iнженера i його тiнь -
пiдрядчика. Дружинiн сплюнув на долонi, взяв держак лопати i, наче
вiдповiдаючи Горобенковим думкам, забурчав:
- Понаводили начальникiв! Планувати ©м треба. Скажiть, будь ласка, -
штука яка велика! Землю насипати самi не зможемо...
А iнженер мовчки походжав мiж партiйцями i свердлив очима ©хнi спини.
Горобенко глибоко копнув лопатою, коли позаду iнженер постукав цигаркою об
срiбний портсигар i чиркнув запалку.
- Одiйдiть, будь ласка, ви менi заважа те! - кинув йому грубо i з силою
швиргонув вiд себе налопатник землi.
Iнженер здивовано оглянувся i, чемно перепросивши, пiшов далi.
Горобенко сердито кинув у його сторону:
- Тиня ться тут!.. - i жваво заходився працювати. Вже вечорiло, а
наслiдки суботника були ще зовсiм мiзернi. Узвiз перед мостом було тiльки
з одного краю вталовано, а з другого - лежала брилами свiжа земля, i перед
самiсiньким мостом, там, де починались його гнилi дошки, вирячила чорну
пащу велика дiра. Було ясно, що не закiнчити за сьогоднi навiть самого
найпотрiбнiшого, i, певно, iнженер уже заздалегiдь радi , але партiйцям
хотiлося закiнчити. Вони старанно копали землю i пiдвозили ©© до мосту.
Дружинiн хазяйновито змiцняв схил, i тiльки Нестеренко, повiтпродкомiсар
Дробот та заворгiнстру стояли обiк дороги i про щось сперечались.
Дружинiн зняв кашкета, витер з чола рукавом пiт i на хвилину обперся на
лопату передихнути. Вiн глянув на Несторенкову компанiю i знову взявся до
роботи.
- Нi, ти менi спершу людину перероби, от що, - казав вiн далi до
Завального, - через те, що кожний чоловiк по-сво му сволоч. Розумi ш ти?
- Знову, "богоiскателю", завiв сво , - заскалив зуби _Завальний, -
мудру ш ти щось багато!
- А я тобi, брат, скажу просто, поки з кожного нашого партiйного
шелихвоста не зробиш людини, розумi ш - людини, поти з цього нiчого не
буде. Ось глянь, брат, на них, - вiн кивнув головою до Нестеренка, -
"ать-два" вiн може, а лопатою - вибачте? А я питаю, на чорта нам унтера!
Ех!..
Дружинiн вилаявся i сердито замахав лопатою. Горобенковi хотiлось
ближче пiдiйти до Дружинiна й поговорити. Було щось симпатичне в його
худому безволосому, з глибокими зморшками обличчi. Коли глянути на
Дружинiновi вуса та бороду, мимоволi пригаду ться з географi© Iванова -
"На севере растительность скудная, только местами мхи да лишайники"... У
Дружинiна над ротом кiлька жовтуватих волосинок i на пiдборiддi де-не-де
стирчить щось шорстке, а проте яке хороше обличчя в цього Дружинiна! В
ньому свiтиться щось випрацьоване, вигорюване, щось справдi робiтниче -
"вiд верстата".
Край рiвчака сидiв у розстебнутiй камiзельцi голова деревообробникiв,
Фролов. Вiн упрiв вiд роботи i стомлено витирав уболоченою рукою на лисинi
пiт. Вiд цих рухiв на камiзельцi важко телiпався товстий посрiблений
ланцюжок вiд годинника i дзвонив дешевими брелоками. Крiзь розкиданi
постатi партiйцiв пишно пройшла, переступаючи лопати й брили свiжо© землi,
Фролова.
- Семьон Петрович, а я тебе все шукаю. Насилу наздогнала вас. Перекуси
трохи...
Фролова розв'язала клуночок iз пирiжками й поклала перед сво©м
чоловiком.
- Ну й душно ж!.. Чого ж ти не сказав, що у вас суботник?
Фролов потер мокрi пахви пiд сорочкою, мляво поводив очима навкруги й
зiтхнув. Його трохи соромили пирiжки перед голодними партiйцями, i вiн
вагався ©сти. Фролова зрозумiла це. Вона нахилилась до нього й нiжно
прошепотiла:
- Це нiчого, Сеня. Ти вiзьми ©х, i потiм - вродi як би до в тру в лози
- i скуша ш там... Фролов сердито пробурмотiв:
- Ну, добре. Iди додому. Нема чого тут!.. Фролова поспiшно пiдвелась i
наостанн шепнула:
- Там которi присмаженi - тi з м'ясом, а то ще з капустою будуть...
Славiна вiддаля косо поглядала на Фролову й, побачивши пирiжки,
скорботно, мов до себе, але голосно, щоб усi чули, сказала:
- Удивительно - как крепко иногда держат наших товарищей мещанские
привычки!..
Фролов не дочув ©© слiв. Одначе вiн пiдозрiло подивився на Славiну,
встромив у землю лопату i нишком пiшов у лози.
Вже зовсiм стемнiло. Десь за Ворсклою торохкотiли на шляху чи©сь
запiзнiлi колеса, над Ворсклою здiймався легкий туман.
Славiна вже стояла коло Дружинiна i поправляла на головi косинку. Вона
рада була пристати до суперечки.
- Безперечно, товаришу Завальний. Треба виховувати! Вчити! I потiм -
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
, - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
, © - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
За життя розплата тiльки кров'ю,
Тiльки смертю переможеш смерть.
Василь Еллан.
I
Кость Горобенко оглянув свiй партбiлет, i на цей раз чомусь надто
виразними i многозначними здалися йому кiлька таких знайомих i звичайних
слiв:
Росiйська Комунiстична Партiя (бiльшовикiв).
Кость в'яло подумав: це нiсенiтниця - друкувати укра©нською мовою
"росiйська"... А втiм, не це, власне, впадало в око i настирливо вимагало
на самотi витягати з кишенi рожеву книжечку i вдивлятися в першу сторiнку.
Вся суть, уся непорушна сила ©©, що концентрувала Костеву увагу
протягом кiлькох мiсяцiв, була в тому, зда ться, зовсiм зайвому словi, що
притулилося збоку, заховалось навiть у дужки, але яке насправдi було i не
зайве, i не звичайне - (бiльшовикiв)...
"Бiльшовик!" - це зовсiм не те, що "комунiст". "Комунiст" - це термiн
новий, i Кость призвича©вся до нього одразу, навiть зрiднився з ним. А ось
iз "бiльшовиком", цебто з тим самим бiльшовиком, що за недавньою
термiнологi ю, - на вiстрях багнетiв "нiс iз пiвночi, з Росi©, на
Укра©ну..." - нi.
Кость поклав партбiлет на стiл i озирнувся по кiмнатi. Було тихо. Крiзь
одчинене вiкно iз саду долiтало однотонме щебетання яко©сь безглуздо©
пташки. Десь за листям дерев перевалювало на захiд сонце, i його кволе
промiння позначилось на стiнi сiруватою мармуровою мережею. Розкиданi
книжки, штани на подушцi, наган на столi - все це було нiме й глухе. Нiщо
не могло пiдслухати Костевмх думок, щоб потiм нишком, у закутках, за
спиною, шепотiти помiж членами органiзацi©. Кость спокiйно подивився крiзь
вiкно в сад i тихо сказав самому собi:
- Я - бiльшовик...
Вiн хотiв це донести до самих глибин свiдомостi, але _й на цей раз
спорснув. Кость знiяковiв i стомлено сiв.
На вустах заграла легка iронiчна посмiшка. Було непри мно. Отак само
вiн колись обдурював батькiв i ховався з "одиницею" за диктант. Яка
рiзниця? Тодi - "одиниця", а тепер - тi два будинки, що ©х мав колись до
публiчного торгу нетяга-батько в цьому ж мiстi, i та гiмназiя, що сто©ть i
досi на розi двох вулиць у садку, але вже мiстить тепер у собi педкурси.
Це вони муляють комунiстичне сумлiння, або, кажучи просто, - душу, це вони
не дають змоги спокiйно, як i всiм iншим членам органiзацi©, почувати себе
бiльшовиком. Вони.
Кость сперся лiктем на стiл i подумав:
"Якого чорта липне це все до голови? Що батько був дрiбним буржуа - це
так. Факт. Ба навiть - вiн цiлував соборному настоятелевi, каштановолосому
панотцевi Гавриловi, руку i його сестра, що колись була менi рiдною
тiткою, - вдруге замужем за вихрестом-купцем - це також правда. Це все
так. Але батько потурбувався вмерти за рiк до революцi©, i, нiвроку йому,
добре зробив. Я ненавиджу його за те, що вiн був мiй батько, i вдячний
йому, що його тепер нема. В мене нема тепер нiкого. I це так само
правильно. Я не вiдповiдаю за батькiв. А втiм, що ж: одним судилося бути
спадко мцями свого класу, а iншим - ренегатами. Хай за ©хньою теорi ю я -
"дрiбнобуржуазна iнтелiгенцiя". Я кажу трохи iнакше - ренегат дрiбно©
буржуазi©. Важно те, як я сам думаю про себе, а не хтось iнший. I нема
менi нiяких докорiв вiд самого себе! Так, я був укра©нський нацiоналiст, я
був за голову повiтово© фiлi© нацiонального союзу; в цьому ж мiстi я,
безусий юнак, що допiру скiнчив гiмназiю, виступав у 1917-му на мiтингах,
розпинався на всяких зiбраннях за "неньку", закликав собi в свiдки
спорохнявiлу пам'ять усяких Сiркiв та Гордi нкiв. Це все вiдповiда
дiйсностi, i я не ховаю це нi вiд кого. Це було ранiше, а тепер я..."
Кость знову зупинився, але напружився i голосно вимовив: бiльшовик!
Але враз виринула, чи з гiмназi©, чи просто з дитячих лiт, казочка i
стало смiшно й сумно.
Якийсь алхiмiк дошукувався фiлософського каменя. Вiн перемолився всiм
святим, яких тiльки знав, благав богородицю, нарештi самого Христа
допомогти йому, але всi вони були мовчазнi, як звичайнiсiнький камiнь з
його дому. Тодi алхiмiк прокляв ©х гамузом усiх i звернувся до сатани.
Сатана з охотою згодився допомогти, але правив одного: "Ти знайдеш те,
чого шука ш. Тiльки - одна умова, друже мiй: тиждень не думай про бiлого
ведмедя". Нещасний алхiмiк, що, зда ться, нiколи за все сво довге життя
серйозно не замислювався над ведмедями взагалi, а бiлими зокрема, цiлий
тиждень нi на хвилину не мiг позбутися цi © навiсно© думки про бiлого
ведмедя.
Горобенко, посмiхнувшись, подумав: "Бiльшовик" - це мiй бiлий ведмiдь,
але якого ж фiлософського каменя дошукуюся я?.."
Вiн поклав у кишеню партбiлет, узяв наган, щiльно зачинив вiкно i
вийшов iз дому.
Це кляте повiтове мiсто з його безглуздими брудними завулками, шопою на
базарi, незграбними рожевими купецькими домами, мiсто, де всi знають про
кожного всяку дрiбницю й одне одному осточортiли, це мiсто - свiдок. Воно
зна все. Ось Народний будинок. Тут стояв батько з царським портретом,
коли була манiфестацiя з нагоди здобуття Перемишля; ось базар, за ним
лiворуч вулиця, де жила в сво © тiтки Надя...
Кость швидко ступав по м'якому базарному поросi. Тепер базар був
мертвий. Огидливо стирчали гнилими кроквами напiвзруйнованi ятки. Це
жертви боротьби комунвiддiлу з приватним торгом. Вiд яток смердiло
людськими екскрементами, i довгий понурий м'ясний ряд скидався на
перекинутi кiнськi кiстяки.
Десь у кутку пiд кам'яницею, як неприкаянi, сидiли кiлька перекупок з
яблуками, ще далi селянський вiз, збоку мур, i на ньому розсiчений ринвою
напис: "Сапожная мастерская Уездсо/беса".
Ринва нещадно розлучила двi частини слова i зробила так, що коли
"уездсо" почувало себе якось сиротливо й самотньо, то "беса" було нiби
саме на мiсцi. Воно глузливо одскочило вiд ринви i, показуючи вгору язичка
вiд "б", знущалось з правовiрних мiщан.
Це ширило мiж перекупками, колишнiми купчихами й казначейшею всякi
непевнi чутки й пiдпирало ©хнi гадки щодо антихриста (самi ж признаються,
що - бiсове...). Горобенко зненацька подумав:
"А ось коли б написали по-укра©нському - цього б не було, хай би й
ринва розiрвала". Проте одразу ж стало соромно свого власного примiтиву. I
потiм вiн звернув увагу на цей мур не через "беса", а тому, що тут
розстрiляли когось петлюрiвцi, i Горобенко внутрiшньо посмiхнувся самому
собi: "Власне, логiчно, за загальним ходом тих подiй, мене теж повиннi
були б розстрiляти, i це дуже дивно, чому цього не сталось... Правда, я не
був у вiйську, я, так би мовити, мирно полiтиканствував, але все ж
таки..."
Горобенко перейшов бруковану широку головну вулицю i ступив на схiдцi
парадного ходу. Тут був колись банк, де служив батько його гiмназiяльного
друга, тепер - це робiтничий клуб. Тут, звичайно, через брак велико© зали
в повiтпарткомi, бувають загальнi збори органiзацi©.
Пожовклi сосновi гiрлянди, паперовi прапорцi, неохайно прибитi портрети
вождiв, забрудненi мухами й чи©мись пальцями плакати, розстро не пiанiно,
на якому вiчно хтонебудь несамовито вистуку "Iнтернацiонала", - все це
виглядало холоднувато й незатишно. Тут не почувалось дбайливих рук,
примiщенню бракувало душi. Люди приходили сюди - раптом. Гомiнкою юрбою
вони враз заливали залу, приносили свiй пах шкiри, дьогтю, шмаровидла,
махорки, навiть куряви сiльських дорiг, i тодi розсувались безладно
стiльцi, пiдлога вкривалась недокурками i в кiмнатах стояв стовпом густий
синюватий дим. А коли люди виходили, тодi в примiщеннi було тихо, самотньо
й сумно, як на згарищi.
Загальнi збори ще не почались. Партiйцi заповнювали залу й купами
розходились по кутках.
До Горобенка пiдлетiла Славiна. © пiдстрижене волосся не личило до
худого обличчя невиразних лiт, i зовсiм уже дратувала якась каблучка на
пальцi.
- Таварищ Гарабенко! Таварищ Гарабенко!.. Вона вчепилась худорлявими
пальцями в його гудзика на сорочцi i почала нещадно крутити:
- Де ж ви загаялись? Менi конче треба з вами поговорити.
© росiйська мова з штучним московським акцентом одразу зменшила кiлька
тонiв i перейшла в шушукання. Вона непомiтно потягла Горобенка в дальнiй
куток.
- Ви зна те... Це неможливо!.. Це пiдрива авторитет. Фiрсов учора
виступав п'яний на учительських зборах!.. Це треба конче поставити на
порядок денний... Аби ви знали тiльки, як вiн...
Горобенко хотiв якось одчепитись вiд не©. Ця завiдувачка соцвиху
справдi надто вже у©длива. Вiн одсунув на потилицю кашкета i мляво
вiдповiв:
- Це дрiбницi, товаришко Славiна; хiба тепер до них... Але Славiна
крутила вже гудзика обома руками й поспiшно шарудiла словами далi:
- Як дрiбницi?! Це компромету нас усiх... Це ганьбить усю партiю... Та
ви зна те, що цей самий Фiрсов... Горобенко нетерпляче глянув у вiчi
Славiнiй. Цю колишню вчительку видно всю наскрiзь: опозицi© шука серед
iнтелiгентiв...
Стало знову непри мно за себе - адже не пiде Славiна до Горбаня або
Дружинiна шушукатись, а цiлить у нього:
"Таварищ Гарабенко, таварищ Гарабенко". Як це бридко! Вiн глянув на ©©
тоненькi безкровнi губи i раптом подумав:
"А мабуть, таки правдивi отi чутки, нiби Славiна - прижитна донька
якогось тамбовського архi рея..."
- Таварищ Гарабенко! (Славiна зробила наголос)._ Нам обязательно надо
обсудить это вместе...
Горобенко сухим голосом зупинив ©©:
- Це склока, товаришко. Вибачте, я мушу пiти поговорити...
Горобенко рiзко повернувся й пiшов до яко©сь групи. Славiна здивовано
подивилась йому вслiд, але похопилась i побiгла когось шукати...
Горобенка перейняв Завальний. Вiн, як i завжди, схопив його руки понад
лiктями й, наче випробовуючи м'язи, труснув кiлька разiв.
- Здоров, Горобенко. Ну, як там "мова"? Завальний вишкiрив рота, i його
пiдборiддя на©жачилось розмазаною усмiшкою.
- Петлюрiвщину сi ш, каналiя! Це ти Маркса укра©нiзував? - вiн показав
на свiжi плакати, друкованi укра©нською мовою, i блиснув переднiм золотим
зубом. Цi вайлуватi дотепи перли вiд Завального, як iз дуба, але крiзь
посмiшку в ньому диному тiльки Горобенковi вчувалась товариськiсть i
приязнь. Завальний був чи не один тiльки у всiй органiзацi©, що читав мiж
iншим "Вiстi" i перегортав удома Шевченка.
Горобенко вiдповiв йому по-росiйськи.
- Слухайте, якого чорта ваш культвiддiл ще й досi не _налагодив клубно©
бiблiотеки? - сказав Попельначенко.
Попельначенко звик говорити безапеляцiйним, командувальним голосом, i
це якось незрозумiле гармонiзувало з його ще надто молодими рисами обличчя
й худорлявою постаттю. Вiн хлопча, але вiн - пестун органiзацi©.
Попельначенко мотнув угору пiдборiддям:
- Так що значить - нема?! Ма ж цi книжки iнтелiгенцiя - реквiзнуть!
Зв'язатись iз наросвiтою. Взяти, i баста! - Попельчаченко може це казати.
Вiн з 18-го року в партi©. Попельначенко вирiс пiд ударами залiзним
аршином свого батька-кравця. Вiн - "справжнiй пролетар". I щодо
iнтелiгенцi© вiн не аби сказав. Вiн розумi все. Цей клешоногий Попинака,
як його прозвали в органiзацi©, - це хитрий тип. Вiн зна куди закинути. А
проте в нього сухоти. Це вони, мабуть, розлили по всiй Попинаковiй iстотi
злостивiсть i розтягнули долу кутки його пухких губ. За що, власне,
Попинаку люблять в органiзацi©? А люблять. Попельначенко засунув глибоко в
кишенi штанiв руки й зневажливо прищулив очi з довгими чорними вiями:
- Ти, брат Горобенко, сам ще, скажу тобi, на всi сто вiдсоткiв
iнтелiгент. Тебе б послати разiв зо три розправитись iз куркульнею - отодi
б витрусився, а так, як оце тепер...
Попинака не доказав. Вiн закашлявся. Розкоти кашлю лунко розглягались
по кiмнатi, летiли пiд стелю, i вiд них ставало усiм якось нiяково. В
ближчих групах замовкли. Якась жiнка прибiгла з водою в iржавiй квартi.
Папельначенко замахав руками i сердито сплюнув убiк. Горобенко уважно
подивився на скарлюченого Попельначенка, i в головi, як хмаринка
цигаркового диму, тихо пройшло i осiло: "Цинiк вiн усе ж таки..."
Бiля стола голосно крикнув секретар парткому Криче в:
- Прошу, товаришi, зайняти мiсця! Прошу...
Вiн заторохкотiв кулаками по диктi, а далi спокiйно i монотонне, немов
звертався не до зали партiйцiв, а кудись лiворуч, у куток, кинув:
- Пропоную обрати голову й секретаря...
II
Горобенко похапцем розклав у папки кучугуру штампованих папiрцiв,
запхнув у портфель з шматком вiвсяного пайкового хлiба довгi писанi аркушi
й на годину ранiш покинув свiй культвiддiл.
Перед парткомом уже посходились партiйцi i незграбною масою
рiзноманiтного одягу, взуття та обличчя розташувались тут же, на пiшоходi.
Славiна й на цей раз не стрималась. © непокриту пiдстрижену голову на
тонкiй i високiй ши© було ще здалеку видно. Мабуть, через цю тоненьку, але
в'юнку шию, що на нiй раз у раз поверталась на всi боки ©© голова, Славiна
скидалась на курку з породи голошийок. Як навмисне, Славiна носила
бурякову блузку з великим вирiзом. У цьому вирiзi зiйшлися на герць
Славiнова претензiя на декольте i партiйна пристойнiсть. Так i не знати
було, хто з них перемiг, але, в кожнiм разi, ця блузка виставляла на очi
всю негарну шию i справляла враження чогось обскубленого. Славiна
прошмигнула дрiбненькою, курячою ходою помiж чоловiчими постатями i
вчепилась руками в Горобенкiв портфель. Це одразу ж збурило Горобенка й
нагнало ворожостi. Чорт зна що за звичка безглузда - конче ©й треба
крутити щось! Славiна мацала руками блискучий замочок портфеля i без
_упину сiяла на всi сторони, куди тiльки поверталась ©© _голiвка,
коротенькi слова. Це була навiть не мова, а якась усна шорстка
стенографiя. З-пiд тонких губiв вилiтали недогризки слiв, без закiнчення,
без початку; ©х Славiна перемелювала десь у вузенькому горлi, а на повiтря
одвiювалось лушпиння i непри мно порошило бесiдниковi ушi.
- ...Тут дуже легко улаштувати дитячий садок... Але треба перше
батькiв... Засiдання... Обмiрку мо план i спiльну нараду... Ви в п'ятницю
вiльнi?.. Потiм ще з гусинською бiблiотекою... Там сидить наша кандидатка,
Андрiйченко, але це неможливо, ©© мiмiка й потiм, зна те, поводження...
Взагалi наш жiнвiддiл... - Славiна не скiнчила. Вона зробила гримасу,
захитала головою й несамовито засiпала куток портфеля:
- Я не знаю, я не знаю, до чого це все може призвести... Над цим треба
задуматись...
Але Горобенко прекрасно зна . Славiна не терпить жiнвiддiлу в цiлому й
кожну партiйку - зокрема. Вона принципово проти жiнвiддiлу. Жiнвiддiл i
собi не любить Славiну, проте хоче накинути на не© роботу, але Славiна
обмина жiнвiддiл й вислиза . Славiна одвела Горобенка на кiлька крокiв
осторонь i витягнула до його вух шию.
- А це як вам подоба ться? Менi треба зараз на засiдання, кожний iз нас
перевантажений роботою - i ось. Прошу. Суботник! Це ж - просто комедiя.
Марширувати по мiсту... й-богу - пот ха!.. - Горобенко безнадiйно глянув
на Славiну. Вона як шевська смола. Далебi, вона отрую партiйне життя. Вiд
не© годi одчепитись.
Його стомленi очi впали на ©© тоненьку шию, i вiн зненацька подумав:
"Взяти б цю шию, цього стеблика з тiста, в кулак i стиснути поволi
пальцями!.." Стало навiть смiшно: певно, Славiна тодi заверещала б i
здохла, як ярмарковий гумовий чорт...
Десь поблизу гаркнув хрипкий вахмiстровий бас:
- Строй-ся-я!..
Це командир кавескадрону Нестеренко. Його призначено командувати
суботником, i чорний, зашнурований потрiбними й непотрiбними ремiнцями,
френч випнув на пiшоходi сво© дебелi груди.
На брук вийшли першими секретар парткому Криче в i вiдповiдальнi. Вони
вишикувались у шерег, а за ними з пiшоходу посунула сiра партiйна маса. Ця
поспiшна викональнiсть наказу в Криче ва та вiдповiдальних здалася
Горобенковi демонстративною i пiдкресленою: "Республiканська
псевдопростота!"
З пiшоходу пороззявляли роти неодмiннi вуличнi хлопчиська, i сторожко
стежили з вiкон трохи сполоханi мiщани.
- ...а-агом а-аррш!..
Попереду стомлено майнув парткомiвський прапор iз золотою зiркою, i
сотня чобiт вдарила по бруку.
Хтось позаду затяг непевним, низьким голосом, але його пiдтримали
середнi, далi при дналися першi, i серед тихих вулиць розляглося не то
по-солдатському, не то по-парубоцькому:
...В царство свободи доро-о-гу Грудью пролежим себе...
Спiвали в один голос, не подiляючись на партi©, але старанно намагались
компенсувати вокальну нюансовку викриками особливо знаменних слiв.
...Долго в цепях нас держали.
Завюрвiддiлу легковажний Миша Чернишов був незадоволений. Вiн давно
висловився за те, щоб органiзувати з партiйцiв хор, але його iдею досi не
пiдтримано. Вiн злiсно радiв, коли хтось зривався на високiй нотi або
спiваки збивалися з такту.
- Подравняйсь! Ать-два, ать-два... - Нестеренко впiвзвороту критично
оглянув немуштрованi партiйнi ряди.
- Дружинiн, ногу!
Худорлявий Дружинiн, що йшов поруч з Горобенком, сердито повернув до
Нестеренка голову i одвернувся. Вiн мовчки змiнив маршовану ногу, i на
лицi його знову пiд шкiряним кашкетом осiла тiнню втома i якась
зашкарубла, суха мрiйнiсть. Попереду тупсала, розкидаючи в сторони
п'ятами, Славiна. Нестеренко забiг наперед, i вiдтiля знову долетiло його
мiцне:
- Крайнiй справа, пiдтягнись!..
Дружинiн сплюнув убiк i вилаявся. Вiн узяв пiд пахву свою стару,
пошарпану папку, набиту паперами, скрутив з махорки цигарку й спокiйно
запихкав димом.
Кость Горобенко уважно стежив за його рухами. Цей Дружинiн - один iз
небагатьох, що не ма портфеля. Вiн уперто держиться сво © нiкудишньо©
папки. Чому? Славiна розв'язала це дуже просто - вiн завiду вiддiлом
працi. А хто ж не зна цього платонiчного вiддiлу?..
Кость Горобенко раптом подумав: хто з них "обличчя" нашо© органiзацi© -
Дружинiн чи Нестеренко?..
Збоку заторохкотiв старий земський тарантас з iнженером i пiдрядчиком.
Це фахiвцi. Вони технiчнi керiвники суботника. Iнженерове пенсне блиснуло
по партiйних рядах, але нiщо не змiнилось на його чеховському лицi. Вiн
промовив щось сво му хурщиковi i закурiв десь попереду.
Горобенко довго дивився туди, вiдкiля долiтало перебiйчате тарантасове
торохкотiння.
Що думав про них цей "останнiй iз могiкан"?
Вулиця поширшала. Були останнi хати передмiстя, але весела юрба
хлопчакiв не покидала загiн. Вони бiгли обабiч вулицi, пустували,
смiялися, пiдбiгали аж до рядiв i враз вiд самого тiльки Несторенкового
погляду розсипались врозтiч.
Цi хлопчаки, як у©дливi мухи, дрочили Горобенка. А втiм, Славiна ма
рацiю: навiщо ця бутафорiя!.. Хiба не можна було всiм позходитись на
роботу в умовленому мiсцi без марширування й пiсень? Для чого це
"подравняйсь" i сам Нестеренко в ремiнцях? I на якого чорта ця комедiя, що
розважа дiтлахiв i да мiщанству привода глузувати!..
"Да мiщанству привода глузувати?" - Горобенко спiймав самого себе i
подумки почав судити.
"Ти ще зважа ш на мiщанство, тебе обходить, що воно буде казати?
Признайся, тобi це не байдуже? Ти бо©шся його глузiв? Може, хочеш
виправдатись перед ним, правда? Адже всi тi, що серед них ти жив iще так
недавно, всi _вони - по той бiк, усi вони - мiщани. А хiба Надя не була
такою? Хiба ©© родичi-купцi не живуть ще й досi на Мошенцi? Як вони
думають про тебе i як би поставилась до цього всього сама Надя, якби жила
й досi? А Надя ж!.."
Це скидалося вже на самокатування. Але було в цьому щось вiдрадне, щось
болючо-при мне, що виправдувало, прощало й вимiтало - як свiтлицю перед
колишнiм святом - засмiчену душу. I тодi сотнi людей, зовсiм неподiбних
одне на одного, здавались якоюсь суцiльною, злитою масою, такою чужою i
далекою всьому провiнцiальному мiсту i його старосвiтським купецьким
домам.
Стало навiть радiсно й легко, коли кiнчилося мiсто i зблизька долетiв
бадьорий сосновий дух.
Iнженер iз пiдрядчиком давно вже стояли бiля купи лопат i кiлькох
селянських возiв, коли загiн прийшов на _мiсце суботника.
Iнженер тихо дивився понад пенсне, недбало начеплене посерединi носа, й
флегматичне казав Нестеренковi:
- Важно пiдсипати узвiз, мiст ще може триматися. Я попрошу розбити на
партi©; однi копатимуть глину, а потiм, я гадаю, треба ще...
Горобенко пильно подивився на iнженера. Вiн ходив з Нестеренком коло
возiв i мляво давав указiвки. Тепер вiн уже не був нерозгаданим сфiнксом,
як у тарантасi. Було одразу ясно, що цей "спец" нi за що ма всю цю
роботу, ввесь цей суботник. За iнших обставин - кiлька робiтникiв i
пiдрядчик виправили б дорогу, полагодили б моста, та навiть поставили б
нового (хiба земство не дало б належних коштiв?) - i все зроблено. Iнженер
тiльки оглянув би вже готозевьке, для порядку дещо зауважив би
пiдрядчиковi, а ввечерi вiн сiв би з доктором i мировим суддею за
преферанс. А тепер: що ж - вiн мусить виконувати примхи цих дорослих дiтей
i з ними вкупi кле©ти дурня. Йому, старому лiбераловi, навiть
народолюбцевi, це тяжко, це моральнi тортури, але нiчого не вдi ш. Проте
цей хресний шлях треба пройти. Цей фатум росiйсько© iнтелiгенцi©, що
одiрвалася вiд народного пня. Цей шлях болючий i ганебний, але вiн ма
свiй кiнець. Iнженер прекрасно зна , що хiба ж можуть довго утриматись тi,
що проти приватного торгу! Торг завжди був чинником поступу й культури -
фiнiкiйцi, греки, Рим... Iнженер певний за майбутн , а тепер вiн говорить
чемно, але сухо й стримано.
Горобенковi було шкода цю сотню людей, що з них принаймнi 70 вiрили в
суботник, як у фетиш господарчого пiднесення, i ладнi були забути
недо©дання i втому. Iнженерова млявiсть профанувала сильнi замахи рук.
Здавалося, що iнженер крiзь сво скептичне пенсне байдужим поглядом змаху
з лопат землю, гасить силу вдарiв i через це виходила не робота, а тiльки
дитяча гра в робiтники. Хотiлось у тришия прогнати iнженера i його тiнь -
пiдрядчика. Дружинiн сплюнув на долонi, взяв держак лопати i, наче
вiдповiдаючи Горобенковим думкам, забурчав:
- Понаводили начальникiв! Планувати ©м треба. Скажiть, будь ласка, -
штука яка велика! Землю насипати самi не зможемо...
А iнженер мовчки походжав мiж партiйцями i свердлив очима ©хнi спини.
Горобенко глибоко копнув лопатою, коли позаду iнженер постукав цигаркою об
срiбний портсигар i чиркнув запалку.
- Одiйдiть, будь ласка, ви менi заважа те! - кинув йому грубо i з силою
швиргонув вiд себе налопатник землi.
Iнженер здивовано оглянувся i, чемно перепросивши, пiшов далi.
Горобенко сердито кинув у його сторону:
- Тиня ться тут!.. - i жваво заходився працювати. Вже вечорiло, а
наслiдки суботника були ще зовсiм мiзернi. Узвiз перед мостом було тiльки
з одного краю вталовано, а з другого - лежала брилами свiжа земля, i перед
самiсiньким мостом, там, де починались його гнилi дошки, вирячила чорну
пащу велика дiра. Було ясно, що не закiнчити за сьогоднi навiть самого
найпотрiбнiшого, i, певно, iнженер уже заздалегiдь радi , але партiйцям
хотiлося закiнчити. Вони старанно копали землю i пiдвозили ©© до мосту.
Дружинiн хазяйновито змiцняв схил, i тiльки Нестеренко, повiтпродкомiсар
Дробот та заворгiнстру стояли обiк дороги i про щось сперечались.
Дружинiн зняв кашкета, витер з чола рукавом пiт i на хвилину обперся на
лопату передихнути. Вiн глянув на Несторенкову компанiю i знову взявся до
роботи.
- Нi, ти менi спершу людину перероби, от що, - казав вiн далi до
Завального, - через те, що кожний чоловiк по-сво му сволоч. Розумi ш ти?
- Знову, "богоiскателю", завiв сво , - заскалив зуби _Завальний, -
мудру ш ти щось багато!
- А я тобi, брат, скажу просто, поки з кожного нашого партiйного
шелихвоста не зробиш людини, розумi ш - людини, поти з цього нiчого не
буде. Ось глянь, брат, на них, - вiн кивнув головою до Нестеренка, -
"ать-два" вiн може, а лопатою - вибачте? А я питаю, на чорта нам унтера!
Ех!..
Дружинiн вилаявся i сердито замахав лопатою. Горобенковi хотiлось
ближче пiдiйти до Дружинiна й поговорити. Було щось симпатичне в його
худому безволосому, з глибокими зморшками обличчi. Коли глянути на
Дружинiновi вуса та бороду, мимоволi пригаду ться з географi© Iванова -
"На севере растительность скудная, только местами мхи да лишайники"... У
Дружинiна над ротом кiлька жовтуватих волосинок i на пiдборiддi де-не-де
стирчить щось шорстке, а проте яке хороше обличчя в цього Дружинiна! В
ньому свiтиться щось випрацьоване, вигорюване, щось справдi робiтниче -
"вiд верстата".
Край рiвчака сидiв у розстебнутiй камiзельцi голова деревообробникiв,
Фролов. Вiн упрiв вiд роботи i стомлено витирав уболоченою рукою на лисинi
пiт. Вiд цих рухiв на камiзельцi важко телiпався товстий посрiблений
ланцюжок вiд годинника i дзвонив дешевими брелоками. Крiзь розкиданi
постатi партiйцiв пишно пройшла, переступаючи лопати й брили свiжо© землi,
Фролова.
- Семьон Петрович, а я тебе все шукаю. Насилу наздогнала вас. Перекуси
трохи...
Фролова розв'язала клуночок iз пирiжками й поклала перед сво©м
чоловiком.
- Ну й душно ж!.. Чого ж ти не сказав, що у вас суботник?
Фролов потер мокрi пахви пiд сорочкою, мляво поводив очима навкруги й
зiтхнув. Його трохи соромили пирiжки перед голодними партiйцями, i вiн
вагався ©сти. Фролова зрозумiла це. Вона нахилилась до нього й нiжно
прошепотiла:
- Це нiчого, Сеня. Ти вiзьми ©х, i потiм - вродi як би до в тру в лози
- i скуша ш там... Фролов сердито пробурмотiв:
- Ну, добре. Iди додому. Нема чого тут!.. Фролова поспiшно пiдвелась i
наостанн шепнула:
- Там которi присмаженi - тi з м'ясом, а то ще з капустою будуть...
Славiна вiддаля косо поглядала на Фролову й, побачивши пирiжки,
скорботно, мов до себе, але голосно, щоб усi чули, сказала:
- Удивительно - как крепко иногда держат наших товарищей мещанские
привычки!..
Фролов не дочув ©© слiв. Одначе вiн пiдозрiло подивився на Славiну,
встромив у землю лопату i нишком пiшов у лози.
Вже зовсiм стемнiло. Десь за Ворсклою торохкотiли на шляху чи©сь
запiзнiлi колеса, над Ворсклою здiймався легкий туман.
Славiна вже стояла коло Дружинiна i поправляла на головi косинку. Вона
рада була пристати до суперечки.
- Безперечно, товаришу Завальний. Треба виховувати! Вчити! I потiм -