Антоненко-Давидович Борис. Смерть

Ще тiльки-но мав розпочатись з'©зд Рад, але по класу з кутка в куток
гадючкою шмигав ворожий настрiй i зловiще сичав там десь за спинами, де
обличчя зливались у одну суцiльну зморщену пляму.

Гарасименко стояв край столу урочистий i строгий. Вiн пильно вдивлявся
в довгi, поплутанi людськi ряди, i на його чоло лягала тiнь.
Вiн, не повертаючись, стиха, мов до себе, сказав Горобековi:
- Да-а, з багачами буде бiда. Пiд'юджують уже.
Коло столу сидiли спокiйний Дружинiп i мовчазна, принишкла Славiна. ©
нервували й сердили безцеремоннi, питливi й помiтно глузливi погляди
дядькiв. Багато широко одкритих очей вчепiрились у не©, розглядаючи кожну
цятку на нiй, мов якесь чудисько.
Дружинiн тягнув "козину лапку" й стомлено дивився в натовп. Гарасименко
задрiботiв маленьким шкiльним дзвiночком, але його дзвiн жалiбно в розпуцi
розбивався коло перших же рядiв, а далi тонув у розгойданому галасi. На
заднiх дзвiночок не справив враження.
Гарасименко з вiдча м розмахував дзвоником над головою i щось кричав.
Певно, вiд помахiв його руки натовп поволi заспоко©вся i замовк. Середнi й
крайнi ряди нашорошились. Горобенко встав з-за столу, i в класi раптом
стало занадто тихо.

Було навiть трохи моторошно вiд то© сторожко©, густо© тишi, i здавався
таким маленьким i безпорадним серйозний, урочистий Гарасименко.
Горобенко настро©вся вже був до людського гомону, i через те його голос
тепер залунав непотрiбно високо й пронизливо:
- Iменем перевиборчо© трiйки вважаю хведорiвський волосний з'©зд Рад за
вiдкритий...
Товаришi селяни! Сьогоднi ви зiбрались тут як хазя©ни сво © волостi
розв'язувати пекучi справи вашого життя. Наш з'©зд вiдбува ться за
надзвичайних обставин. Наша славетна Червона Армiя перекинула за Днiпро
польську шляхту, i непереможна кiннота Будьонного вже мчить до варшавських
палацiв...
Славiна, як це водиться в таких випадках у мiстi, старанно заплескала в
долонi. Натовп перевiв на не© з Горобенка здивованi очi, i президiя
спантеличилась. Славiна почервонiла вiд нiяковостi, але ще завзятiше
заходилась плескати. © пiдтримав Дружинiн, а скраю загуххав у дебелi
долонi Гарасименко. В першому ряду, з тих, що сидiли ближче до столу,
розгублено, нерiшуче поплескали нечутно й собi, а потiм знову голосно
говорив Горобенко.
Його слова були звичайною промовою з чужими для зашкарубло© селянсько©
голови патетичними висловами, але це тiльки початок. Це тiльки фундамент,
що ма пробити до твердого грунту пiсок, щоб потiм на ньому виводити мур.

Перед Горобенком сотнi уважних очей, що ловлять кожне його слово,
кожний рух. Зда ться, справдi, вони слухають не вухами, а очима. Кожне
його слово колива терези ©х настрою. Вiд його промови залежить усе
дальше. Адже це бородате тiло, що залило клас й стиснуло повiтря, може не
випустити ©х вiдцiля. Горобенко не може ©х зловити очима - вони зливаються
в риски, коми, розляпанi контури, але вiн чу iнту©тивно цi ворожi
погляди, що звiдусiль пронизують його лице. Горобенко серцем розумi , що
ця маса - це той самий натовп, який пройшов усю людську iсторiю з криком:
"Розiпни його!"
У Горобенка напружуються нерви, як чутлива тятивка луку i росте воля
перебороти натовп, подолати його. Попри все - подолати! Вiн одлiта вiд
намозолених, зiм'ятих офiцiйних слiв i б' в натовп сво©ми, тими, що
линуть невiдомо вiдкiля з середини, вiд серця, вiд нервiв.
Натовп мертво мовчить. Не чути навiть сопiння й рипу взуття. Горобенко
вiдчува тiльки, як сотнi голiв витягнулись до нього й ловлять, всмоктують
його слова.

Свiй чи чужий цей натовп? Це неважливо. Найголовнiше те, що вiн уже
оступився, вiн одiмкнув Горобенковим словам важкi засуви свого нутра, i
акцiя, iнiцiатива тепер у Горобенка, а не в нього.

- Живи ж, Радянська владо, владо робiтникiв i селян, у всьому свiтi!..

Горобенко, виснажений, залитий потом, з легким тремтiнням на скронi
сiда на стiльця, а ряди заворушились i захлюпотiли оплесками.
- Предлагаю проспiвать "Iнтернацiонала". Це встав Гарасименко, а за ним
затрiщали з усiх бокiв лави, i кiлька голосiв непевно, по-молитовному,
затягнули непризвича ним до це© мелодi© хриплим голосом: "У став-а-ай
проклятим заклiймо-оний..."
Коли долинуло до одкритих вiкон i розтануло десь на вулицi останн :
"Воспрянет род людськой", а за ним утворилася, як це звичайно бува ,
незручна пауза, вiдкiлясь iзсередини вискочило лукаве, пiдстаркувате:
- А подозвольте, товаришi, ваш вопрос?.. Всi голови обернулись назад, i
за ними, як у коридорi, стало видно десь накiнцi пронизливi очi з
рiденькою борiдкою клоччям. Цю борiдку смикала, мов перебирала волосинки,
кiстлява, пазураста рука.

- Так ось, як товариш з города говорив нам цiчас, що ми тут хазя©ни,
так воно, конешно, що дiствительно ето да, ну тiльки нам жалательно...
Гарасименко збентежено пiдвiвся й гостро глянув на борiдку. Його кулаки
стиснулись i тихенько вибивали на столi дрiб. Вiн нiби поривався щось
сказати, а борiдка пiд його поглядом трохи скулилась, одначе й далi вела
сво :
- Щоб, значить, наше дiло, вродi як би по-хазяйському було, так нам
желательно "Отче наш" проспiвати... - Борiдка жваво обернулась назад i
загребнула в повiтрi рукою з картузом: - Правильно говорю чи нi? Я
скончив...
Позаду хвилею розляглось: "Правильно! "Отче наш"! Просимо!.."
Славiна iстерично хiхiкнула, але ©© смiшок розчавив рев, що вилетiв
десь вiд дально© стiни й заливав уже середнi ряди.
Гарасименко стукнув по столу й на хвилину перекричав усiх:
- Нiяких отченашiв! Куркульня стро©ть провокацiю... Але його останнi
слова потонули в новому, дикому, дужчому галасi: "Отче наш"!.."
- ...Чортячий "нацiонал" так можна, а молитву - нi!..
- ...Скрипниченко, починай...
- Та з вiкна ©х, сучих синiв!..
Натовп сатанiв. В Горобенкових очах мигтiли руки, скривленi уста, чи©сь
випнутi груди. Скраю навiть зачулося вже похапливе:
- Отче наш, iже си на небесех, да... Горобенко рiзко встав i високо
здiйняв угору руку. Натовп одразу замовк, i спiв обiрвався.
Лiворуч сiпав Горобенка за рукав Дружинiн:
- Дайте я им скажу... Они поймут... Горобенко рiзко крикнув:

- Слово ма робiтник (вiн виразно пiдкреслив це) товариш Дружинiн.

По натовпу пробiгло шарудiння й змовкло. Дружинiн спокiйно, не
поспiшаючись, вилiз iз свого мiсця i вийшов наперед столу.
- Товарищи радяне!.. - Горобенка здивувало спочатку це звертання, а
потiм вiн збагнув: Дружинiн захотiв пристосуватись у мовi до специфiчних
умов села i цi "радяне" була в нього якась комбiнацiя мiж кiлькома
вiдомими йому укра©нськими словами - "Рада" й "громадяни".
- Не в том дело, радяне, што - "отче наш". Разве кто запрещает?
Пожалуйста! Но ведь для этого есть церковь...
Худе жовте робiтниче обличчя Дружинiна вплинуло на масу. Його
урiвноваженiсть i спокiй передались натовпу. Натовп прохолонув i замовк.
Вже нiхто не перечив, i Горобенко запропонував обрати президiю з'©зду.
- Як будемо вибирати, товаришi, списками чи персонально?
I знову вiд стiни, що десь за натовпом, настирливо i вперто закричало:

- Парсонально! Парсонально!.. Вдруге зчинився галас, i в примiщеннi, по
всiй школi прокотилось:
- Парсонально!
- Не треба спискiв!
- Тут не понiмають, що воно за "Парсонально".
- Без спискiв! Не треба...
Десь збоку коло столу зачулось: "Просимо списками! Ком'ячейка предлага
такий список..." i захлинулось. Гарасименко похмурився i зблiд.
- Я ж говорив, що з багачами буде бiда. Пiдмовили вже... Горобенко
пiдвiв руку, i так само, як i перше, галас одразу перетнувся.
- Добре. Будемо вибирати персонально. Прошу називати кандидатури.

Знову рвонула хвиля, знову баский кiнь натовпу зiрвався з уздечки:

- Покотила! Покотила!... Сидоренка... Павлiя... Покотила. Просимо!..

Вирвався чийсь дужий голос:
- Учителя Батюка Миколая Хведоровича!
I натовп, мов змигнувшись, у один голос заревiв:
- Учителя! Учителя!.. Миколая Хведоровича просимо-о! Збоку, коло
дверей, стояв Батюк i посмiхався. Ця усмiшка впала Горобенковi в вiчi
дрiбненьким потолоченим шклом i задряпала по грудях. Ага-а, он воно що!
диним фронтом, голубчики? Цього й треба було сп одiватись. Але ж нi, до
ста чортiв? Цього не буде! Нi!

Проте вiжки зборiв вирвались уже з Горобенкових рук. Батюк вийшов до
столу i, не просячи слова, поза президi ю просто звернувся до з'©зду:
- Шановна громадо! Я дякую за шану, але не можу пристати на це. В мене
школа, читальня, сiм'я... Вiд натовпу ще дужче, нiж ранiш, бурхнуло:

- Про-осимо! Просимо! Миколая Хведоровича!..
Горобенко прудко вискочив з-за столу й щосили крикнув:
- Нiяких слiв, громадянине Батюк! На мiсце! Натовп вiд того крику в
переднiх рядах принишк, замовкли й заднi. Батюк перелякано оступився
набiк, але зараз же знову посмiхнувся. Горобенко глибоко вдихнув зiм'ятого
брудного повiтря i рiзко вдався до натовпу:
- Як голова перевиборчо© трiйки я не дозволяю кандидатури вчителя
Батюка. Тут не мiсце прихованiй петлюрiвщинi!..
По цих словах вiжки зборiв остаточно випорснули в Горобенка. Примiщення
захлинулось вiд ярого лементу.
Тепер годi було добрати, хто кричав i що. Як на те, з вулицi, вiд краю
села трiснуло кiлька сухих пострiлiв i пiд школою затупотiли конi.
Шалений шарварок розпирав клас. I в тому пеклi Горобенко самим життям
сво©м нараз вiдчув пристрасну i гарячу смерть. Вона жаром дмухнула вiд
скручених упрiлих тiл i вже простерла до президi© руку. Ось вона сама
вiзьме собi зараз останн слово, i тодi зчиниться щось страшне.
Гарасименко поспiшно витягнув з кобури наган i виставив перед себе.
Славiна писнула й зашилась у куток. © очi застигли в жасi на
Гарасименковому пiстолi.

Але сталось дивне: натовп одразу замовк, знiтився i зiв'яв. Серед нього
рiвно постелилась жива стежка, i нею швидкими кроками пройшов до столу
озбро ний Попельначенко з Дроботом i три червоноармiйцi.
Попельначенко стиснув ремiнь рушницi i пошепки на вухо промовив до
Горобенка:

- Ушивайся з нами мерщiй. Банда входить в село. Знадвору, вже недалеко,
розломилось знову кiлька пострiлiв.
Попельначенко круто повернувся до зборiв:
- З'©зд закрива ться. Тут буде призначено ревком. Але пам'ятайте - хто
з вас хоч чим-небудь бандi...
Вiн не скiнчив. Рясна стрiлянина знялась зовсiм близько. Весело
дзенькнула шибка, i забряжчало на лутцi розбите шкло.
Натовп сахнувся вiд вiкон i буруном одхлинув до дверей.
- Стiй! В бога мать!..
Дробот вискочив на лаву й пiдвiв угору руку з австрiйською шишкуватою
бомбою.

- Не з мiсця! мать! мать!
Натовп прикипiв до мiсця. Червоноармiйцi цокнули затворами.
Попельначенко ступив крок наперед i спокiйно скомандував:
- Комунiсти, за мною!
Надворi пiд самою вже школою гарячкове трiпотiла стрiлянина.

XIV

- Я гадаю, ми вже можемо розпочати засiдання! Ханов, як святий на
iконi, поклав перед себе долонi на столi i оглянув присутнiх.
Макарон на знак згоди хитнув головою i флегматичне дивився на каламаря.
Гусак нервово крутився на стiльцi, витягував угору шию, мов йому муляв там
комiр, i крадькома зиркав на Горобенка. Борисенко поринув у фотелi
насуплений i на диво мовчазний.

В учительськiй було занадто неспокiйно. Щось вадило педагогам, як
звичайно, без пристрастi почати жувати розм'яклi слова, мляво тягнути на
налигачi нецiкавi й досить-таки фе ричнi розмови про стан освiтньо© справи
на учительських курсах. Кожний iз них окремо прекрасно собi уявляв
безглуздя й марнiсть говорити тепер на голодний шлунок про якiсь там новi
освiтнi плани, дошукуватись нових методiв, коли нема чого ©сти, нема
пiдручникiв, нема зшиткiв i браку навiть пер. Кожний iз них розцiнював
свою участь у засiданнях i нарадах як гру в дурня, одначе, зiбравшись
докупи, вони удавали, нiби працюють, обмiрковують i шукають. Це не
виходило в них, бо хотiлось дiзнатись про пайку, про останнi свiжi чутки й
мерщiй податись на свiй город посапати огiрки та картоплю. Через це
педагоги не затримувались на засiданнях.
Одначе сьогоднi засiдання не йшло ©м у душу. Ханов пiдпер пальцями
скронi, вивалив понад окуляри очi i знову вдався до колег.
- Так, може, вже почнiм?
Борисенко прудко, мов пiдколотий, устав i нервовою ходою змiряв
учительську.

- Я, власне кажучи, хотiв спочатку запитати... - Борисенко зупинився i
глянув Горобенковi в вiчi. - Да... так я хотiв запитати, чи вважають
шановнi колеги за... - Борисенко запнувся, погладив борiдку "рiшель " i з
притиском сказав: - за нормальне, що лектор укра©нсько© мови, товариш
Горобенко, дозволя собi передавати на сторонi все те, що ми тут
говоримо?..
Горобенко штучно посмiхнувся, але нараз почув, як йому _зашарiлись щоки
i стало душно.

Гусак хидно процiдив серед тишi:
- Да-а...
- Вiкторе Семеновичу, може, ви це вiдкладете?.. У нас зараз важливi
справи, - спробував був розвiяти iнцидент, що грiзно навис в учительськiй,
збентежений Ханов, але Гусак рiшуче заперечив:
- Нет, как же? Так нельзя... Это касается нас всех, мы не можем...

Макарон холодними, слюдистими очима байдуже глянув на Горобенка i
мовчки пожував слину.

Горобекко закинув за колiно ногу й намагався витримати Борисенкiв
погляд. Вiн навiть глухо мугикнув:
- Ну, ну... прошу...
Це обурило Борисенка. Вiн одвернувся до педагогiв i мелодраматично
проспiвав млосним баритоном:
- Я питаю, чи можемо ми погодитись, щоб за нами шпiонили, щоб
ябедничали на нас?! Гусак заскреготiв стiльцем:

- Это просто возмутительно!..
Горобенко пiдвiвся й простягнув до Ханова руку:
- Я прошу слова.
Борисенко сiв i зневажливо задер голову:
- Вот именно. Пожалуйста уж объясните нам это, товарищ Горобенко!
Гусак накивував Макароновi бровою:
- Интересно, право...
Ханов знову тривожно засiпався на стiльцi й не знав куди подiти очi;
"Может быть, мы это, товарищи, как-нибудь..."
Але Горобенко вже одiйшов од свого стiльця й стиснув його спинку
руками.

- Так ось, прошу. Я не гадаю тут, розумi ться, виправдуватись, я тiльки
хочу сказати...
Гусак стрепенувся й поспiшно перебив:
- Мне кажется - это несколько неудобно, что лектор украинского языка
говорит здесь по-украински... Ведь мы не понимаем...
Ханов пiдвiвся й нетерпляче застукотiв пальцями по столу:
- Извините, Николай Иванович, в нашей республике каждый гражданин может
говорить на своем наречии. Кроме того, ведь мы живем на Украине...
Горобенко здригнувся i щiльно стулив губи, Ханов iз жахом чекав на його
слова. Горобенко перечекав хвилину, потер долонею щоку i важко, мов уперше
потрапив сюди, провiв очима по кiмнатi.
- Та-а-ак... Це дуже добре, що ми договорились... Тепер усе ясно.

Учительська потонула в напруженiй тишi. I тодi з небувалою силою
вибухнуло в Горобенка й ударило по учительськiй:
- Тут сидить справжня контрреволюцiя! Педагоги стрепенулись i застигли.
Горобенко рубонув ще раз:
- Я вживу заходiв розiгнати цю лавочку... Досить! Ханов скочив iз мiсця
i, благаючи, простер до Горобенка руки:
- Виноват! Константан Петрович! Зачем же так? Голубчик, ведь здесь
явное недоразумение...
Зблiдлий Гусак сквапно задрiботiв куценькими, кривими ногами до
Горобенка:

- Нет, товарищ Горобенко... разрешите мне... вы совсем не поняли... я
совершенно не хотел...
Горобенко закинув на потилицю чуба, а потiм протяжно й урочисто сказав:

- Я скiнчив. Менi нема чого бiльше говорити з вами Тут робота тiльки
для чека...

Горобенко круто повернувся й вийшов з кiмнати. Учительська завмерла в
останнiй сценi гегелiвського "Ревiзора".
Востанн Горобенко штовхнув параднi дверi з пружиною колишньо© сво ©
гiмназi©, i вони лунко i непривiтно за ним позаду грюкнули.
"Так! Тут кiнчено. Тут середини нема i не може бути! Ввечерi напишу
вiдповiдний звiт i передам Зiверту для чека..."
Горобенко швидко йшов опiвденними спорожнiлими вулицями, але в грудях
ще пекло й пiдганяло мерщiй одiйти вiд педтехнiкуму.
"Так, так... Хорошi екземпляри! Нема чого казати! Нарештi договорились.
I яке зухвальство! Яка певнiсть, чорт би ©х забрав!.. Ах, це ж так ясно:
Горобенко хоч i комунiст, але вiн усе ж таки iнтелiгент. Ну, де ж ви
бачили, щоб iнтелiгент пiшов виказувати! До нього ставились, як до члена
сво © корпорацi©, як до "порядно© людини"! Ах, сволочi! "Порядна людина"?
- я покажу вам "порядну"! Так, так - сьогоднi ж напишу до чека, iменно -
до чека!"
Попельначенко мав рацiю, казавши "треба Горобенка послати розправитись
разiв зо три з куркульнею, отодi а ньому витруситься iнтелiгент".
"Тiльки ти, Попинака, помилився - досить i одного разу було...
Досить було i то© командировки на перевибори, щоб мене _розлило вiд
них. Хiба то не символiчно було, що Попельначенко тодi врятував мене вiд
банди й очманiлих дядькiв? А ця ж банда, i тi дядьки, i Батюк - вони
"сво©", укра©нцi! Вони - "за Укра©ну". I цi чортовi педелi - вони теж по
той бiк, але то вороги iншi, то вороги i Укра©нi, i революцi©... Ах, чому
Попинака, i Криче в, i всi вони не можуть збагнути, що нацiональна справа
так тiсно, так невiдлучно зв'язана на Укра©нi з соцiяльною!.. Чому вони не
хочуть зрозумiти, що це нацiональне укра©нське питання - це цiлком
реальне, житт ве, а не фантазi©?.. А втiм - нi, прийде час, i вони
зрозумiють. Так мусить бути. Не може ж бути iнакше.
Це все йде до кращого. I ота парткомiвська характеристика в анкетi, i
©хня пiдозра до мене - це все важило на краще. Ти, Горобенку, вже не той.
Нi, нi, не той. Рубiкон перейдено. I повороту нiякого. тiльки крайнi
лiнi©. Середнiх нема. Там чи там. Не тiкай вiд того, що болить тобi, що
складне й незрозумiле. Це iнтелiгентщина. Бери його за корiння й рубай.
Спрощуй до аксiоми, до 2 х 2 =_ 4 всi тi "клятi питання". Розстрiляй
кулеметним смiхом в самому собi всi iнтелiгентськi упередження, що
виплекав був колись. Вони тiльки заважають. К чорту цей камiнь iз ши©, що
тягне тебе на дно контрреволюцi©. Так, Горобенку, - контрреволюцi©! Бо
тепер або революцiя, або контр... Без iнтелiгентсько© середини. Так вирви
ж цей непотрiб i кинь на смiтник разом з батюками, гусаками i
борисенками".
Цi думки з вiдбiжною силою мчали в головi, п'янили мозок, хмiльно
туманили перспективу. I раптом у самому центрi ©х устало вихлясте, на©вне,
майже дитяче запитання:
"Це ти, Костику? Невже це ти?.."
I Кость Горобенко весело, як пришелепуватому, давно знайомому
дурниковi, вiдповiв тому внутрiшньому голосу:
"Так, так, не дивуйся, друже мiй, - це я. Власне, не я, а те, що було
колись мною. Костик умер чи, правду кажучи, вмирав поволi, i те, що не
встигло вмерти, в кожнiм разi, ось умре. А втiм, що таке смерть? Я не
фiлософ, але це й без фiлософi© ясно, навiть не думаючи довго: смерть
одного в той же час народження другого. Отже, смерть не годна перетнути
вiчного калейдоскопа життя!.. Ти розумi ш що-небудь у цьому, друже мiй? Це
ж так просто i ясно. Зрозумiй же, що Костика вже нема, як нема Надi, нема
батька i його двох будинкiв, як нема того всього, що було тодi, але тепер
зате товариш Горобенко. Бiльшовик. Збагни ж, яке прекрасне це життя,
чорт би його забрав!.. Яке ж воно прекрасне!.. Це життя. I я дякую
революцi©, дякую партi©, що вони навчили мене так сильно його любити".

XV_


Дружинiн грузько сiв на стiльця перед столом Криче ва i стукнув по
папцi пресом.

- Та нiякi марксизми, товаришу Криче в, не можуть виправдати
звичайнiсiнько© людсько© глупоти! Що ви менi там розказу те!..
Криче в злегка посмiхнувся й покрутив пальцями олiвця. Дружинiн
ображено одвернувся вiд Криче ва й удався до Попельначенка:
- Це добре дiло! Iду, понiма ш, сьогоднi вранцi повз театр наш, коли
стоп, чую - нагорi, по даху, стукають. Що таке? Невже, думаю, Радченко
добрав способу одремонтувати театр? Глянь,, а вони залiзо зривають, сучi
сини. "Що ви робите, братця?" - питаю. "Театр розбира мо". - "Як - театр?"
- Так ти понiма ш, Попинака, що-небудь? Попельначенко посмiхнувся й
кашлянув:

- Нi, поки що нi чорта не понiмаю.
- Так пойми ж, брат, що це воно саме, значить, i наше строiтельство.
Це його Радченко наверта . Вiн, iдiот, наказав розбирати театр, щоб з його
цегли й залiза будки кiнематографiчнi на околицях поставити! От, брат,
голова!
Попельначенко пiдсунувся до Дружинiна й ляснув його по колiну:
- Не волинь, Дружинiн. Тут щось не так. Ти менi краще _скажи...
Дружинiн обурився:
- Як це "не так"? Я сам пiшов був до Радченка поспитати.
- Ну, i що?
- От тобi "i що"! Каже - а як же iнакше. Театр у центрi - вiн завжди
буде на послугах буржуазi©, треба мистецтво - в маси. Ленiн сказав: кiно -
це найкращий спосiб виховання пролетарiату, ну так, значить, - дайош цеглу
з театру на будки. О, брат, куди загнув!
Криче в був здивований i не хотiв йняти вiри:
- Ну, це вже перебiльшено, так не могло бути.
- Факт! Уже вiз залiза на Свинарку повезли... А я ще питаю його: "Ну, а
коли б я, товаришу Радченко або хто-небудь з наших захотiв, скажiм, пiти з
дружиною та малечею до театру - так це теж "театр на послугах буржуазi©"?"

Дружинiн сплюнув i захитав головою:
- Н - , товаришi мо© любi, так бриться нельзя!..
Навколо стояли парткомiвськi й посмiхались. Нiхто серйозно не вiрив, що
цей чудернацький план химерно© перебудови мiг справдi спасти Радченковi на
думку. Через те вони не могли збагнути, чому це Дружинiн так учепився за
цей театр. м видавалось усе це скорше вiд анекдоту, анiж вiд дiйсного, i
©хнi смiхи та жарти потроху з сутi само© подi© переходили на Дружинiнову
особу, на його запальнiсть i жестикуляцiю.

Але Дружинiн не мiг заспоко©тись. Йому болiло, й вiн гаряче боронив
старий задрипаний будинок мiського театру, що захряс над гнилою рiчкою пiд
вербами, немов тут iшлося про ру©ну його власно©, дiдiвсько© хати.
- ...Ленiн сказав, що кiно хороша штука, - правильно! Але ж ти, йолопе,
зрозумiй що воно й до чого. Тобi, дурневi, дано владу, так ти ж шануйся, а
не фортелi викидай...
Горобенко слухав вiддалiк Дружинiна й мимоволi замилувався з нього.
Йому подобалось i щире Дружинiнове обурення, i його проста одвертiсть, i
те, що це скеровано проти Радченка (значить, нарештi, Радченка
розшифрують!).
Дружинiн - це маленький сьогоднiшнiй шкiц майбутнього пролетарiату.
Таким колись буде ввесь пролетарiат. Ось став же Дружинiн на оборону
далекого й зовсiм чужого йому театру. Що вiн мав вiд нього? Колишнi
"малоросiйськi" вистави, просвiтянськi концерти й "Баядерку". Одначе
Дружинiн хоче театру, вiн намага ться його врятувати вiд Радченкових
експериментiв. Значить, i мистецтво, мистецтво абстрактне щодо
завтрашнього i гниле сьогоднi, йому зовсiм не чуже. Ех ти, милий, хороший
Дружинiн!..

Криче в нарештi поклав розмовi край:
- Я це розслiдую, товаришу Дружинiн. Товаришу Бiринберг, викличте
завтра Радченка на четверту годину. А тепер... - Криче в зручнiше
вмостився в сво му крiслi, - розпочнiм нараду. Ма мо сьогоднi доповiдь
завiдувача фiлi© Держвидаву. Товаришу Мiлютiн, ваше слово.
Партiйцi неохоче одiйшли вiд Дружинiна й розповзлись по кiмнатi.
Кругленький Мiлютiн монотонне i зануджено тягнув безкiнечнi цифри
одержаних iз центру книжок та газет i знову витягував новi цифровi бинди
розповсюдження лiтератури на периферi©. Зда ться, кожний iз присутнiх
думав про щось сво i Мiлютiна нiхто не слухав. Тiльки Попельначенко,
обiпершись лiктями об колiна, з-пiд лоба дивився на Мiлютiновi сiренькi
розплесканi оченята, та Криче в часом записував у блокнот нотатки.
Коли Мiлютiн нарештi скiнчив, Попельначенко перший попросив слово для
запитання:

- Я хотiв би знати, для чого фiлiя Держвидаву розповсюджу портрети
Драгоманова i де вона ©х узяла? Мiлютiн винувато забiгав оченятами:
- Це, власне, не фiлiя... Товариш Горобенко принiс нам iз колишньо©
"Просвiти", зда ться, чи що, а ми...
Попельначенко саркастично скривив уста й посмiхнувся. Присутнi
здивовано перевели на Горобенка стомленi погляди. Горобенко знову почув,
як тривожно закалатало серце й рум'яняться здуру щоки. Вiн простягнув до
Криче ва руку:
- Прошу слова... Так, це я передав до Держвидаву портрети Драгоманова.
Драгоманов, як вам вiдомо, давнiй укра©нський революцiонер. Я не бачу в
цьому нiчого злочинного...
Горобенко хотiв на вiдповiдь Попельначенковi так само iронiчно
посмiхнутись, але посмiшка вийшла занадто убога. Попереду, коло Криче ва,
басом запитав когось повiтпродкомiсар Дробот:
- А хто це Драгоманов? Я щось не пригадую... Попельначенко пiдвiвся й
знову недобре посмiхнувся.
Потiм лице його стало серйозне, i жовта безкровна шкiра напнулась на
вилицях, аж вилискувала.
- Товаришi! Я заявляю - Драгоманов це вiдомий укра©нський нацiоналiст.
Цi портрети треба вилучити з читалень та шкiл. А Горобенка - добре взяти
за хобота...

Нарада мовчки, мов на засудженого, дивилась на Горобенка. Горобенко
поспiшно пiдiйшов до Криче ва.
- Я протестую проти такого перекручування. Кiнець кiнцем, про це можна
спитати в центрi, коли товариш Попельначенко сам не зна .
Попельначенко знову твердо сказав:
- Я пропоную цi портрети вилучити. Криче в зупинив його.
- Попельначенко, ти не гарячись. Ми зараз не будемо це розв'язувати. Я
сам ще помiркую. Товаришi, якi ще запитання до доповiдi?
Горобенко не пiшов сьогоднi до ком'©дальнi обiдати, а просто подався
завулками додому й зашився в лiжку.
I знову краяло всерединi, i маленька кiмната самотньо притулилась десь
аж на сподi життя.
Горобенко уткнувся лицем у подушку й накинув на голову пiджака. Вiн
заплющив щiльно очi, стис мiж зiбганими колiнами гарячi долонi, але то
дарма: перед очима все ж сто©ть скривлений Попинака i в ушах дзвонить - це
вiдомий укра©нський нацiоналiст...
Той спокiй, що надiйшов був пiсля вiдрядження на село й сцени з
педагогами, - пропав. Його розтрощено вшент i не вернути його бiльше.
Значить, нiщо не змiнилось у ©хнiх поглядах на мене. Вони так само не
довiряють, для них я такий же нацiоналiст, як i уявлюваний Драгоманов.
I знозу глибоко свердлило серце i не можна було лежати, не рухаючись,
на одному мiсцi. Горобенко перевернувся на другий бiк i розпучливо
подумав: "Ну, добре, коли вони вважають, що я укра©нський нацiоналiст, то
чому ж вони не викинуть мене з партi©? Це ж так логiчно було б..."
Горобенко одкинув з голови пiджака, i на тьмянiй бруднуватiй стiнi
встало запитання: а що б ти робив поза партi ю?..