була глуха нiч, як Тихiн спав, може. I то вже, може, прокинувся од ©©
хлипання. Рукою провiв, як i в ту нiч, по обличчю в сльозах i схопився
раптом до не© стривожений.
Припадав, питався, чого вона плаче. А як вона скаже? Хiба вона зна ?
Тiльки ще дужче плакала й пiд ласками його сама його голубила: гладила
рукою голову, брала руку його й прикладала собi до очей, до обличчя його
тулилась, сво©м заплаканим i мокрим од слiз.
XXVII
На ранок, як тiльки Тихiн одкрив очi, Марiя вже поралась у хатi. На
столi блимала-догоряла лампа,- що й був же вчора в кооперативi, а гасу
забув узяти. За вiкнами сiрiло вже. А в печi, видко, топилося, бо на лавi
проти печi в дiжi мiсить Марiя, а на нiй червонi плями мiняться вiд
полум'я з печi.
Як угледiла Тихона, що той пiдвiвся, перше, що кинулось в очi Марi©,-
брудна та драна сорочка на ньому. У ту ж суботу не брав вiн, i досi в тiй,
що на роботi був. Вона покинула дiжу й одною рукою - Друга ж у тiстi -
довго рилася в скринi.
Вийняла нову бiлу сорочку, пiдштаники й поклала на скринi.
- Вiзьми сорочку. Тихоне,- сказала сумно, на нього глянувши, i знов
стала мiсити, а потiм лiпити хлiбиння. Тихiн переодягався бiля полу i з
Марi© очей не зводив. Здумав про плач ©© вночi: якась вона дивна йому
пiсля ночi, мовби дуже зблiдла й запали ©й очi. А хлiб той мiсила, до печi
доглядалася хапаючись, так наче Тихiн у дорогу куди виряджався, а хлiба в
хатi не було, та спiшила. Так i здалося на мить Тихоновi. I в будень
сорочку бiлу бере.
Не було гудзика бiля комiра. Тихiн сказав жiнцi. Але ©й нiколи ж. Ось
тiльки хлiб у пiч посаджа .
- Ну, та не спiшка,- махнув Тихiн рукою, надiваючи кожушок, i вийшов до
коня навiдатись.
Розвиднялося. Десь за церквою, на тiм кра© села, гвалтували собаки, i
чути було в тихому повiтрi далекий i глухий гул голосiв, а iнодi з нього
виривалися крики. Аж до ворiт Тихiн пiдiйшов i став, прислухався. Бiгли по
вулицi люди.
- Не чув, Тихоне, що воно?
- Не чув.
А через вулицю, од колодязя, Книшева невiстка з вiдрами:
- Мiлiцiя проскакала. Ходять по селу, трусять самогон, мабуть.
- Такий би крик ото був?!- хтось iз гурту кинув на ходу.
А Тихiн не пiшов. Яке це диво - гвалт в Обухiвцi. Може, обiбрано
когось, може, хтось голову комусь проломив сп'яну. Мiлiцiя раз проскакала,
чого ж туди вже й бiгти. Вiн укинув ©сти коневi та коровi, а тодi зайшов у
хату.
Марiя вже посаджала хлiб. Зараз знайшла голку й до чоловiка пiдiйшла,
щоб гудзик пришити. Тихiн розхристав полупiубок i, як уколола вже Марiя
якийсь раз, сказав ©й:
- Щось за гвалт на селi знявся.
Чув, як бiля ши© в нього, бiля комiра, затремтiли Марi©нi руки, i вона
нiяк не могла попасти голкою в дiрочку гудзика. I зблiдла вся.
- Де? Далеко? - спитала стривожена.
- За церквою.
Марi© в обличчя вдарила кров, зiницi стали великi, як двi чорнi
пасльонини. Але вона вмить кинулась i заховала ©х: прихилилась до комiра й
довго одкусювала зубами нитку. Потiм крутнулась - ночви прийняла, в пiч
заглянула. Там, бiля печi,- в челюстi очима й принишкла. А Тихiн по звичцi
сам у цеберку налагодив поросятi й понiс.
Гул тепер ближче було чути. По вулицi з-за церкви валила юрба. Когось
били й вели сюди, видно - до сiльради. I в кожен двiр iз юрби одривався
гурт чоловiкiв - мабуть, трус робили по дворах.
Ближче та юрба, i голоси чутнiш. У колi в червонiм кожушку побачив
Тихiн без шапки й побитого Якима. По обличчю текла кров. За що це Якима?
Аж вiдчув, як одразу тукнуло й заболiло в грудях. Хтось iззаду пiдбiг i ще
вдарив Якима по головi. Той поточився, а й не застогнав. Iззаду в юрбi
голосила й ламала руки стара Карпенчиха. Ще Книш старий цiпком ударив. А
юрба шумiла, гула й сунула-перла собою побитого Якима - повно вулицею, аж
тини ламаючи.
- Товаришi! Та що ж таке ви робите? - крикнув у розпачi Тихiн i вибiг
за ворота. В шумi потонув його крик. Якiв Гнида пiдбiг захеканий до
Тихонового двору й крикнув у юрбу:
- До Книша хто-небудь! Ви не ображайтесь, Панасе Iвановичу! Трусити,
так усiх трусити, пiдряд.
- О, будь ласка!
Убiг у двiр Якiв, за ним ще душ десять. Матюха де не взявся в шапцi
кудлатiй на потилицi, з наганом у руцi. Червоний i теж захеканий.
- А шукай у цього ще! Друззя ж!
Чоловiки швидко розбрелись по подвiр'ю: в конюшню, в повiтцi плитки
розвалили - може, як у Мотузки, в плитках. Штрикали рожнами в ожеред
соломи, в полову в клунi. Тихiн ходив мовчки за людьми по подвiр'ю.
- Та що ж таке трапилось?
- Кооператив обiкрадено сю нiч. Стiну пробито,- сказав чомусь пошепки й
тривожний Пiвненко Андрiй.
- Ну, видно, ©хня полiтика це: в Якима в половi знайшли тюк матерi© i
ще дещо,- не iнакше, як пiдкинено. А в Давида в плитках у повiтцi п'ять
пар витяжок.
- А де ж Давид? - занепоко©вся Тихiн.
- Та Давида нема дома.
З городу вертались: не знайшли нiчого в Кожушного.
- Хоч би й знайшли,- сказав Тихiн,то знайте, що за двiр я не ручусь.
Може, за нiч у клуню хто й крадену коняку поставив. А я ще тiльки вийшов
оце надвiр.
I хтось iз селян:
- Звичайно. Це й пiдкинути можна, як злобителi . Гнида аж скипiв.
_-_ Iч ви, якi розумнi! А який же дурило крадене та в скриню покладе?
Зна ж, що труситимуть!
Ще сунув у двiр народ. Повз ворота вулицею, скочки на конях, Филька з
Книшенком летiли. Матюха крикнув:
- Вiрьовку ж узяли? I прямо на станцiю,- ще доженете!
З Матюшиного двору й Тягнирядно на воронiм верхи вилетiв. Замахнув
вiрьовкою в руцi, ударив жеребця по ребрах i скочки гайнув за тими повз
школу на млини i - просто в степ.
Вже до ворiт iшли були люди, як Матюха враз зупинився, мовби тiльки оце
згадав:
- От дураки,- а в хатi ж?
- Та хiба в хатi схова ? - одмахнувся Якiв. А проте вернувся, немов
знехотя. Вернулись iще кiлька чоловiк.
Тихiн пропустив у сiни всiх. Сам не зайшов у хату. Бачив тiльки через
голови в розчиненi дверi - одiмкнула скриню Марiя. Якiв порився в нiй i,
як уже покинув, щось на ходу сказав Марi©. А на нiй лиця нема , як iз
воску вилiплене. В сiни Гнида вийшов, i народ хлинув iз хати. В хижi ще
шукали - нема нiчого.
- Ну, полiзь iще на горище,- сказав хмуро Матюха до Пiвненка. Той полiз
по драбинi, й за ним Якiв услiд. У сiнях мовчали всi. Чути, як глухо
гупали по горищi чобiтьми над хатою, потiм над хижею.
На порозi - так хата й сто©ть навстiж - до одвiрка Марiя прихилилась,
аж млi . Тихiн ©й:
- Чого ти злякалась? Нехай шукають! Матюха знiчев'я грався наганом:
крутне барабан,- а воно задеренчить. Раптом Гнида з горища зрадiло:
- О, хлопцi, !
Всi так i занiмiли в сiнях. А Якiв над дiркою в горищi розв'язав клунок
i, придержуючи за один край, кинув униз шмат ситцю. Довгою стьожкою
розкрутився i впав вiн аж до дверей. На сiрому полi квiточки рожевi з
зелененькими листочками. Тихiн мов остовпiв. Зблiд. Дивився тупо, не
клiпаючи вiями, на стьожку ситцю. Кинув до дверей хатнiх поглядом,- на
порозi вже Марi© не було,- у глибинi хати до стовпа, що пiд сволоком,
прихилилась i головою, й постаттю всею. Очима сюди - широко розкритими,
немов у божевiльно©. Тихiн все зрозумiв. А ще, як глянув на отой ситець,-
чому те згадалося, як не забулося? - таке було на кофточцi в не©, ще як
була дiвкою, а вiн теслював на хуторах.
Матюха глухо сказав:
- В'яжiть його!
Тихiн сам одкинув руки назад i схрестив ©х за спиною. Да, тепер хай
в'яжуть. Хоч би ж слово сказав, що не вiн то, чи що. Хоч би сво©м: i
Пiвненко, i Гордiй тут же. Нi слова. Мов не було його зараз у ньому. А так
- просто на ногах - його тулуб, голова ще, а в нiй усе переплутане. I нi
жалю, нi гнiву. Навiть не чув, як скручували руки вiрьовками туго, чи
болiло. Дивився, не клiпаючи очима, в розчиненi дверi сiнешнi, i що бачив
вiн? Кому вслiд хитав тихо з журою головою?
Якiв злiз з горища й зiбрав матерiю. Тодi перекинув iз смiхом, з глумом
Тихоновi через плече, як рушником старостiв на весiллi. Довгий iще край,-
через друге плече перекинув, навколо ши© обмотав, i ще край по спинi
спускався, аж до п'ят. Одхилився i зареготався, а тодi вдарив у лице.
- Оце, громадяни, такi ви? Душити вас, сволочiв!
- Ведiть!- сказав Матюха.
Всi повалили з дверей за Тихоном. Один Якiв забiг у хату й Марi© кинув
з порога:
- Все харашо! Вспокойся! - i грюкнув дверима, Нi, ще вернувся-таки й
защепнув хатнi дверi з сiней: так вiрнiш буде.
XXVIII
Бiля сiльради вся вулиця запруджена народом. Як ярмарок. Шум, крики.
Голосила жiнка, а старий Книш з ганку до народу промову виголошував. Та
хiба за таким шумом що розбереш? Кричав щось:
- Знистожити таких треба! Це - не мене, не тебе ограбив, а весь народ!
Народне ж то, кооперацiя. На словах партiйнi, а на дiлi - бач... Може, то
й конi вони водили?!
З юрби аж ревли:
- А хто б же?
- За якi то грошi хоч i Мотузка коня вже собi купив?!
- Знистожити таких!
Але в юрбi це - окремi крики. А вся вона шумувала, глухо гула: "Не
вiриться менi, щоб Давид або Яким..." - "Своя полiтика, хiба не видно?.."
- "Та що ж народ дивиться!"
-О, ще одного ведуть! - крикнув Книш iз ганку. Юрба з Тихоном уже
звертала з вулицi. Був приснув регiт, але недружно: звiдти, од ганку. Юрба
лиш колихнулась i пропустила Тихона, обмотаного в ситець, Матюху й Гниду
за ним.
Знов од ганку крик i регiт:
- Бач, перев'язався, як на весiллi!
- Рота йому ситцем набити!
- Ах ти ж!..- хтось лайнувся, i через голови людей з натовпу цеглина
важко гупнула Тихона в плечi. Чумак тодi руки звiв:
- Та ви ж таки люди! Ну що ж таки ви робите?!
- Замовкни!
- Чи ви повiрили, що справдi злодi© перед вами?! Та голову на одруб
даю, що це чиста провокацiя! Чи Тихiн? Та вiн як-як на свiт дивиться. За
що ж знуща тесь?! Хiба не знати, чия це робота? Тодi ж не добили,- i досi
харка кров'ю, так отепер уже!..- i не доказав Гордiй, бо в ухо з усього
маху Матюха вдарив наганом, аж Чумак похитнувся i глухо охнув. Гнида
кулаком ще вдарив, i дужi руки схватили й поволокли по сходах за Тихоном у
сiльраду. Ззаду ще крикнув хтось одиноке:
- Та за що ж Гордiя?!
- Хто? - гнiвно й гостро глянув з ганку Матюха на гурт од огради,
звiдки те чулося. А потiм поривний збiг по сходах униз до отих чоловiкiв i
став бити Пiвненка. Згрiб i поволiк за собою в сiльраду.
Натовп затих, але на мить. Знов загув, зашумував. Ще чийсь жiночий крик
шарпнув сiрий ранок, i хтось заголосив. На ганок вийшов знов Матюха й за
ним рудий мiлiцiонер у червоному кашкетi з наганом у руцi. Мовчки оглянув
оком юрбу голова, немов когось вишукуючи.
Натовп аж завмер пiд його поглядом страшним. Матюха, знати, вдоволений
- затягся, кинув цигарку недбало на ганок i знов пiрнув у дверi.
Складали протокол.
...I було сонце пiд обiд уже, а народ не розходився. Хтось одхлинув,
хтось надiйшов. Селяни никли головами й гомонiли стиха. х закликали в
сiльраду,- котрi в понятих, допитували й iнших. Жiнки божкали, хитали
головами журно й тiшили стару Карпенчиху, Чумачиху та пiвнiвських жiнок.
Стара Карпенчиха невтiшна. Уже з клуночком у руцi - зараз же в район
гнатимуть. А ©© не допускали в сiльраду зайти, не прийняли й передати
хлiбину синовi. Тут же сновигали дiти поза оградою, по подвiр'ю, а якийсь
навiть на тин iзлiз i звiдти пильно дивився у вiкно в сiльраду, час од
часу дiлячись з товаришами сво©ми спостереженнями.
- О, б' Андрiя Пiвненка!
- Невже б' ?
- Ой, ©й же бо! Ой, б' ж! Прямо по головi наганом! Шуму натовп.
Заглушенi з сiльради крики й стогони рвуться, та за шумом не чути надворi.
В юрбi в декого в очах i блиск погас. Хтось розповiдав, як десь теж отак
обiбрали кооператив.... Про при©зд попа на недiлю автокефального... Багато
курили й нетерпляче, а хто й з тривогою, поглядали на вулицю до церкви.
Книш, палко довiвши сво©м бесiдникам, що всякi оцi новi попи - "розпуста,
та й усе", бо тiльки вiру пiдривають,- позiхнув у жменю й теж глянув на
вулицю.
- Довго нема . Не видно ще там?
- Та так що не видати!
Мiж жiнками тужила Чумачиха. А стара Карпенчиха пiдiйшла до ганку з
клуночком маленьким, пiдвелася по сходах важко, мов ©х було не сiм, а
сiмдесят. Згори ©й Якiв:
- Одiйди, нiззя, кажу!
З сiльради гукнули iмення якесь йому, Гнида позвав голосно. I знов на
юрбу пильно з-пiд. нахмурених брiв: стереже, ловить кожне слово, кожен рух
i дума : "Ану, ще хто?" I пiд його поглядом, як хто ловив на собi, одразу
вiдводив сво© очi й замовкав.
Нагло хтось од огради з гурту:
- Ведуть!
Юрба так i линула на вулицю. Нi, ще не видко, але ведуть, знати, бо вiд
церкви летiла згра ю дiтвора з криком. З-за школи раптом вилетiв верхи на
вороному - нi, то гнiдий, та тiльки мокрий весь i в милi - Филька.
Сплигнув бiля ганку, комусь поводи кинув i швидко захеканий збiг по сходах
у сiльраду.
Юрба зата©ла подих. I нагло знов, немов iз одних грудей, як зiтхання,
вирвалось:
- Ведуть!
З-за школи вулицею повернули два вершники, i помiж них, усерединi й
трохи спереду,- пiший. Тихо посувалися по вулицi. У натовпi тиша така, аж
чути було, як бiля огради хрупнули заломленi руки чи©сь i тихе: "Ой
горенько!" Ближче, уже проти Книшевих ворiт,- натовп аж хлипнув, мов то
однi груди: вели, а чи Давида - пiзнати не можна. Без шапки, обличчя все
заюшене кров'ю, i чорне волосся кучеряве злиплось у кровi. Шинель порвана
на ньому й теж у кровi i в землюцi. Ззаду руки зв'язанi, i од руки -
налигач на шию вороному Матюшиному коневi накинуто. Знати - й тягли по
рiллi, i гнали скочки по рiллях мерзлих, бо чоботи розбитi, а з них не
ноги, а шматки м'яса червоного.
- Стiй! - смикнув за налигач Тягнирядно. Став i стояв поникло. В
сiльраду його й не вели, а Тягнирядно навiть i з коня не злазив. Книшенко
сплигнув i до ганку пiдбiг, але назустрiч уже вивалили всi з сiльради:
Матюха, два мiлiцiонери, Гнида й ще чоловiки.
- А, ти вже тут! Що ж - не вдалось утекти? - вищирився до нього з
невимовною злiстю хмiльний од перемоги Матюха.- А ти гарячий: мабуть, аж
за Ганiвською економi ю нагнали?
- Да, зараз же за економi ю,- сказав Тягнирядно.
- Обшукали ж його?
- Обшукали, знайшли ось,- Филька витяг iз кишенi й подав якiсь папери.
Матюха передав рудому мiлiцiонеровi.
- Та й ведiть, там влада розбере! Щоб тут народ не каламутили, а ти,
Давиде, щоб партi© не марав.
Давид не втерпiв,- звiв скривавлене, збите обличчя, очима блиснув:
- Ух ти ж, падлюко!
Матюха спалахнув i дуже вдарив Давида в лице. Зойкнула жiнка якась.
- Да, тепер бий - я ж зв'язаний! - сказав з утомою. А в ухах дзенькнуло
йому iм'я - жiнка якась сказала: "То ж Зiнька!" Поникнув Давид головою.
З сiльради вивели й тих заарештованих: Якима, Тихона, пов'язаних i теж
побитих, дядька Гордiя, старого Мотузку i ще чоловiка з п'ять.
Давид назустрiч ©м дивився без здивування, бо ще дорогою з балачок вiн
усе зрозумiв i знав уже що тут ко©лось. Тiльки болiсно скривились губи в
нього.
Старого Мотузку вiдпустили зразу ж. А решту всiх вивели на вулицю,
вишикували по два. х одразу ж оточили мiлiцiонери, Тягнирядно й Гнида
Якiв. Усi з наганами в руках. I рушили вулицею.
I тодi знявся плач, i туга велика впала в серце побитим селянам. Десь,
мов далеко, кричав Матюха: "Розiйдись!" I навiть стрельнув угору, i гул
голосiв десь далеко. А в серце лиш плач та жiночий стогiн падали гострими
ножами.
Так - аж за село. I ще степом трохи. Рудий мiлiцiонер крутнув конем i
наганом замахнув:
- Та роззiйдись! стрiлятиму! - i пальнув двiчi. Потiм - далi, далi i
плач, i тужiння... I тихо. А в тишi просторiв степових така туга Давида
обвила. I всiх, може, бо йшли понуро й не розмовляючи - мовчки. Вже в
шелюгах тiльки Яким перший - iшов у парi з Давидом.
- Уб'ють, падлюки. Отам, як iз Щербанiвки виведуть, та в шелюгах. Хiба
це ©м первина! Давид сказав:
- Да!- i йшов шелюгами, i мовчав. Потiм, схвильований, чомусь зиркнув
на верхового збоку i, не зводячи з нього очей, до Якима стиха: - Ну, то
дурне! Хiба не разом вестимуть або пов'язаних... Я - рудого. Тихiн -
отого, а ти - хто буде там третiй. Бiльш ©х не буде як три. I як тiльки -
"лягай!" - так i... Я крикну тодi. Передай Тихоновi.
Тодi ж за дорогу Давидовi вдалось i Чумаковi передати, що лист отой i
ще дещо вiн устиг викинути, пiд грудки на рiллi заховав. Якби то знайти
©х! Може, Зiнька? Зараз там, за хутором, од звороту, на першiй нивi в
борознi.
...У Щербанiвку привели - вечорiло вже, а ще сонце не зайшло.
На вигонi махали крилами вiтряки, у вiтряках люди з дверей на них
дивляться. I так усе звичайно, мов нiде нiчого не сталося. Видко, палять
цигарки - димок пихка , i спльовують. I цiкаво ©м: що воно? А хтось, може,
скаже: "Кооператив в Обухiвцi обiкрадено" - i сплюне. А ©х же вночi, а
може, завтра - отам, у шелюгах... Тягнирядно прямо ж, як гнали отам ще
самого, хотiв убити, та Филька одбив: "Нехай, ще потрiбний. Недовго вже -
до шелюгiв тiльки".
В мiлiцiю, в зруйнований ма ток на околицi, пройшли не вулицею й через
базар, а повз гамазе©. На одному, крайньому вiд базару, ще впала Давидовi
в очi афiша. Сьогоднi буде виставлена "Хмара". I як звернули вже в двiр,
просто в очi помiж ру©н на заходi сонце червоно сiдало, а вдалинi, через
долину далеко-далеко на тлi червоного неба,- економiя Ганiвська тiльки
мрi , i обiч землi. як перст,- димар цегельнi.
Давидовi спогади з буйних житiв зелених, iз зоряних лiтнiх ночей. Як
отодi вели до цегельнi, вже до глинищ доводили. А втiк тодi. Як вони десь
у житi: так пахло ж - i зеленню, i землею.
Давид аж втяг нiздрями жадiбно повiтря: пахло й тепер листом пожовклим
i старою цеглою ру©н. Ех, що на них - на ру©нах - думалось!.. Ну що ж - i
без нього...
- Стiй!
Iз флiгеля вийшов начмiлiцi© i пильно оглянув заарештованих. Позлазили
з коней. Рудий - пiд козирок руку й щось говорив начальниковi. А потiм
розмiстили ©х: в арештантську всiх,- лише Давида взяв рудий за руку й
повiв до флiгеля. А там обiч пiд садом льох цегляний. Вiн одчинив важкi
дверi, обшитi бляхою, i з само© гори зв'язаного турнув по сходах униз - у
чорну яму.
XXIX
З то© ж ночi почались допити. З льоху чув Давид: сидiв на верхнiм
схiдцi бiля дверей, жадiбно прислухаючись, що там надворi. Вже, знати,-
нiч. Бо тиша. I в далечi вечiрнiй - глухий гул села. Такий гул, коли вечiр
осiннiй зоряний, а по хатах починають свiтити свiтло. На подвiр'© тихо. I
чув, як грюкнув засув бiля арештантсько©, вели по двору, бiля флiгеля
сякались, тупали ногами на пiддашшi. Потiм зачинилися з рипом дверi, i
знов стало тихо. Вдарило на дзвiницi в дзвiн - до вечернi, мабуть.
I може, було довго, а може, нi. Хiба знати, як швидко пливе нiч, коли
отак у льоху побитий i весь у кровi, коли тiло ни , а ноги - шматки м'яса
червоного - з землею, з пiском у ранах, горять, як в огнi. Коли десь глухо
-бо-у, бо-у... як iз глибини рокiв, i спiвають пiснi десь удалинi тихо
дiвчата... А в спогадах - три осенi в економi© одпоганяв... А потiм дзвони
в кузнi, зеленi жита й зорянi ночi - скiльки вiн ©х перебрiв iз юнацьким
запалом, по пояс у зелених житах! I десь, отодi ж, на межi... А! Пiдiйшла
i тихо руки клала на побиту голову Давидовi - бiль у головi поволi, поволi
й затих. I дивилися очi з темряви, великi й яснi, а крiзь них - на далеких
гонах неяснi обриси барвистих плям... Хiба отодi в хатi сутiнями - було то
вперше? А в лiсi, в зеленiй лiщинi, а в буйних степах, як лiтав iз
Будьонним... А! - I вже лежав побитий, заюшений кров'ю в льоху, один. Яка
ж це далина: од хлопчика-погонича в економi© до льоху в раймiлiцi©! А ще ж
дiвчата й пiснi не доспiвали - тихо тужили ©хнi молодi голоси на селi. I
глухо десь - бо-у, бо-у... А хiба знати, як швидко пливе отак нiч!
Може, бредуть це гуртом до сельбуду з пiснею. Огнi. Людей уже повно.
Дзвiночок голосненько продзеленчав, а за завiсою молодь у гримi,
хапаються, метушаться. А в коридорi курять цигарки селяни, спльовують i,
може, говорять про них, що привели оце в район тих, що в Обухiвцi
кооператив обiбрали. Хтось, може, скаже: "Убив би отакого на мiсцi" - i
сплюне.
Дверi ще рипнули. На ганку затупали чобiтьми, стогнав хтось. Потiм
засув у арештантськiй грюкнув, i знов усе затихло. Чув кроки до льоху.
Забряжчав ключем, i по сопiнню пiзнав - рудий.
- Виходь!
Ах, яке ж син й зоряне небо! I запах цегли - ру©н, жовтого листу - аж
у голову хмелем. Пiдвiвся Давид, жадiбно хлипнув раз, удруге на повнi
груди. А рудий узяв ззаду за зв'язанi руки i повiв у флiгель.
В канцелярi© вже горiло свiтло.
За письмовим столом, застеленим вишневим сукном, сидiв начмiлiцi©,
простоволосий i в самому френчi розстебненому. На столi лежав наган, стояв
письмовий прибор, аркушi паперу розкидано по столу. Обiч, пiд грубою, в
крiслi сидiв Тягнирядно в шапцi й у чумарцi: курив цигарку й крiзь сивий
димок пильно дивився на Давида.
- Розв'яжiть руки! - сказав начмiлiцi©. Рудий довго возився бiля рук -
не мiг нiяк розв'язати, бо руки набрякли й вiрьовки глибоко врiзалися в
тiло.
Тягнирядно мовчки з-за халяви витяг фiнку й перерiзав вiрьовки. Давид
аж зiтхнув i здвигнувся - так знов заболiли руки й плечi, за день
занiмiлi. Начмiлiцi© запросив сiсти на стiльцi навпроти нього й курити -
пiдсунув навiть пачку цигарок. Давид сiв, а курити не взяв, хоч дуже
хотiлось. Начмiлiцi© трохи пiдсунув до себе наган i мовчки довго дивився
на арештованого...
Потiв узяв ручку, мокнув у чорнильницю й почав питати й записувати:
iм'я, лiта, соцстан, партiйну належнiсть. Давид сухо вiдповiдав. А як
сказав, що партiйний, начмiлiцi© ледве помiтно усмiхнувся i сказав, що з
документiв цього не видно.
- Де ваш партквиток?
Давид сказав де.
- А я ж при чiм тут? - ворухнув вiн бровами, начебто з жалем. I бачив
Давид - написав у графi - "нi". Потiм iще щось писав недовго. I раптом
поклав ручку й затягся цигаркою.
- От що,- по паузi казав,громадянин Мотузко. Ми з вами не дiти, чоловiк
ви - не дурак, а люди це всi сво©. В хованки гратись нам нема чого.
Це пише вiн акт дiзнання з приводу крадiжки з кооперативу. Ну, вiн не
буде з ним, як з Карпенком та Кожушним, волинити. То од тих треба йому,
щоб "призналися". На цьому словi вiн одверто зробив наголос i цинiчно
всмiхнувся. Бо ©м у дорогу треба в далеку, а дiло слiдчому передати треба.
А його, Мотузчине, дiло днiв через кiлька все 'дно буде припинене. Вiн
знов всмiхнувся, але якось криво.
- Так що пiдпишiть, товаришу, оцього акта - i на тому точка. А в нас
iнша тема для балачок, цiкавiша за цю.
Вiн з цим подав аркуша Давидовi i ручку кинув по столу до нього. Давид
прочитав - пiд усiма тими вiдомостями про нього стояло стисло нерiвним
почерком написане: "В справi пограбування кооперативу зiзнання дати
вiдмовляюсь". Дописав Давид: "Нiчого не знаю" - й пiдпис. Начмiлiцi© те
прочитав.
- Даремно це. Чи "вiдмовляюсь", чи "нiчого не знаю" - рiзницi нема! А
як тi два скажуть, що всi втрьох були, то вже кому ж повiрять?
I вiн недбало одкинув аркуш на стiл.
От про що вони будуть балакати. Тiльки нехай не дивиться на нього
Мотузка отак, мов перед ним гад який сидить. Навпаки: у нього ще настрiй
якийсь чудний сьогоднi. I буде одвертий до дрiбниць. Що ж ©м - уперше
бачаться i востанн . То все, i кооператив - звичайно, темне дiло, щоб
вiдвести очi. Але про це ж умовились вони, що - точка. Мова про iнше:
по-перше, хай буде вiдомо Мотузцi, що всi його дописи до "Голосу працi",
за винятком першого, у нього в кишенi.
- Да, да,- не вiрите? У першiм писав про Матюшин мордобiй та про
наймичку, що то в клунi хотiв... А в другiм - про Кушнiренкового листа.
Вгадав?
Давид аж одкинувся на стiльцi й пильно глянув на начмiлiцi©. А той
зробив паузу й знову заговорив:
- Так от про цей лист. Де вiн? Оддай! Вiн раптом аж перехилився на стiл
i заговорив нащось пошепки:
- Все одно, i я скажу в очi та й ти сам зна ш, що тебе ми хоч так, хоч
так, а вб' мо. Бо питання сто©ть: або ти, або я.
Очi загорiлись i стали великi та круглi, тонкi нiздрi нервово тремтiли,
i верхня губа засмикалась, а з-пiд не© - зуби бiлим разком.
- А оддаси - в цю нiч i розстрiляю. Сам, куди. скажеш. За одним
пострiлом, не дам i трiпнутися.
Вiн, схвильований, закурив i одкинувся в крiслi. Давид сказав:
- Листа я не оддам. Мене ж обшукували. Нема в мене.
- Ти комусь дав його. Скажи!
- Нi.
- Брешеш!
У дверi постукав хтось тричi. На голос Сахновського - "зайди" - увiйшов
чорнявий мiлiцiонер i поклав на стiл два червоненьких квитки. Начмiлiпi©
спитав, чи не почина ться ще.
- Нi, ще тiльки гримiруються. Не було ще й дзвiнкiв,- сказав мiлiцiонер
i вийшов. Сахновський повагом поклав у гаманець квитки i, ховаючи в
кишеню, дивився довго на Мотузку,
- Хороший ти парняга, як подивлюсь я на тебе! I комунiст, по тобi бачу,
з тебе не як нашi оцi сволочi: Матюха тощо. Але нащо було тобi?.. Проти
життя не попреш, як не попливеш проти води. I от - уже захлина шся ж.-
Знов очi блиснули: - Де лист?
Давид не дивився на нього.
Сказав:
- Нема листа.
Тодi начмiлiцi© хитнув головою, i вмить Тягнирядно та рудий мiлiцiонер
зiрвалися з мiсць i швидко знов скрутили Мотузцi руки за спиною i
зв'язали. Сахновський, застiбаючи френч, холодно пускав слова:
- Сю пiч ти й спробу ш першу порцiю. I так усi два днi буде. Дорого це:
не варт цiни тако© два днi життя, та ще й у темному льоху. Ведiть його!
У льох знов пхнули - аж упав i посунувся головою вниз по сходах. Але
дверi хоч за ним i зачинили, та й вони були тут. Спустились до Давида. В
рудого шахтьорка блимала - тьмяно освiтила цегляне вогке склепiння, сиве
од цвiлi вгорi i мокре внизу по кутках. Ногою зiпхнув Тягнирядно Давида на
холодну мокру землю й перекинув його ниць. Рудий сказав:
- Тiльки ти ж, Оверку, дивись. Хоч i в земвiддiл йому дорога, а лiкар
все 'дно буде оглядати: щоб не дуже синякiв було.
- Повчи, повчи!
Тягнирядно докурив цигарку, кинув i поплював у руки. Тодi одною ногою
став на спину Давидовi, потiм i другою й гуцнув, немов спробував, чи
витрима .
- О, цей ще витрима ! Геройський парняга,- немов аж iз жалем подiлився
вiн з рудим.
За цим вiн узяв руки зв'язанi Давидовi й потяг догори, надавивши одною
ногою на плечi. Стиха, дужче. Давид ахнув i застогнав. Попустив
Тягнирядно.
- Ну що ж, Давиде, оце ж так до свiту будемо. Доки не пропадеш. I рудий
озвався:
- Признавайся краще зараз. Чув же, що начальник казав, i хвилини не
мучитимемо! В кого письмо?
Давид щось глухо сказав, бо обличчя йому просто в землю i нiяк не
пiдвести. Почули лише: "Гади!"
- А, так ти ще й так? Д йствуй, Оверку!
Тягнирядно знов поволi, мов боявся зробити йому боляче, насправдi ж
пильнуючи, щоб якнайболячiш було, то тяг поволi, то смикав стиха, то дужче
руки, Давидовi.
А! це був такий невитерпний бiль: руки немов викручували в плечах, i
груди наче ламались. Вiн стогнав, вигинаючись пiд важким Оверком, об мокру
хлипання. Рукою провiв, як i в ту нiч, по обличчю в сльозах i схопився
раптом до не© стривожений.
Припадав, питався, чого вона плаче. А як вона скаже? Хiба вона зна ?
Тiльки ще дужче плакала й пiд ласками його сама його голубила: гладила
рукою голову, брала руку його й прикладала собi до очей, до обличчя його
тулилась, сво©м заплаканим i мокрим од слiз.
XXVII
На ранок, як тiльки Тихiн одкрив очi, Марiя вже поралась у хатi. На
столi блимала-догоряла лампа,- що й був же вчора в кооперативi, а гасу
забув узяти. За вiкнами сiрiло вже. А в печi, видко, топилося, бо на лавi
проти печi в дiжi мiсить Марiя, а на нiй червонi плями мiняться вiд
полум'я з печi.
Як угледiла Тихона, що той пiдвiвся, перше, що кинулось в очi Марi©,-
брудна та драна сорочка на ньому. У ту ж суботу не брав вiн, i досi в тiй,
що на роботi був. Вона покинула дiжу й одною рукою - Друга ж у тiстi -
довго рилася в скринi.
Вийняла нову бiлу сорочку, пiдштаники й поклала на скринi.
- Вiзьми сорочку. Тихоне,- сказала сумно, на нього глянувши, i знов
стала мiсити, а потiм лiпити хлiбиння. Тихiн переодягався бiля полу i з
Марi© очей не зводив. Здумав про плач ©© вночi: якась вона дивна йому
пiсля ночi, мовби дуже зблiдла й запали ©й очi. А хлiб той мiсила, до печi
доглядалася хапаючись, так наче Тихiн у дорогу куди виряджався, а хлiба в
хатi не було, та спiшила. Так i здалося на мить Тихоновi. I в будень
сорочку бiлу бере.
Не було гудзика бiля комiра. Тихiн сказав жiнцi. Але ©й нiколи ж. Ось
тiльки хлiб у пiч посаджа .
- Ну, та не спiшка,- махнув Тихiн рукою, надiваючи кожушок, i вийшов до
коня навiдатись.
Розвиднялося. Десь за церквою, на тiм кра© села, гвалтували собаки, i
чути було в тихому повiтрi далекий i глухий гул голосiв, а iнодi з нього
виривалися крики. Аж до ворiт Тихiн пiдiйшов i став, прислухався. Бiгли по
вулицi люди.
- Не чув, Тихоне, що воно?
- Не чув.
А через вулицю, од колодязя, Книшева невiстка з вiдрами:
- Мiлiцiя проскакала. Ходять по селу, трусять самогон, мабуть.
- Такий би крик ото був?!- хтось iз гурту кинув на ходу.
А Тихiн не пiшов. Яке це диво - гвалт в Обухiвцi. Може, обiбрано
когось, може, хтось голову комусь проломив сп'яну. Мiлiцiя раз проскакала,
чого ж туди вже й бiгти. Вiн укинув ©сти коневi та коровi, а тодi зайшов у
хату.
Марiя вже посаджала хлiб. Зараз знайшла голку й до чоловiка пiдiйшла,
щоб гудзик пришити. Тихiн розхристав полупiубок i, як уколола вже Марiя
якийсь раз, сказав ©й:
- Щось за гвалт на селi знявся.
Чув, як бiля ши© в нього, бiля комiра, затремтiли Марi©нi руки, i вона
нiяк не могла попасти голкою в дiрочку гудзика. I зблiдла вся.
- Де? Далеко? - спитала стривожена.
- За церквою.
Марi© в обличчя вдарила кров, зiницi стали великi, як двi чорнi
пасльонини. Але вона вмить кинулась i заховала ©х: прихилилась до комiра й
довго одкусювала зубами нитку. Потiм крутнулась - ночви прийняла, в пiч
заглянула. Там, бiля печi,- в челюстi очима й принишкла. А Тихiн по звичцi
сам у цеберку налагодив поросятi й понiс.
Гул тепер ближче було чути. По вулицi з-за церкви валила юрба. Когось
били й вели сюди, видно - до сiльради. I в кожен двiр iз юрби одривався
гурт чоловiкiв - мабуть, трус робили по дворах.
Ближче та юрба, i голоси чутнiш. У колi в червонiм кожушку побачив
Тихiн без шапки й побитого Якима. По обличчю текла кров. За що це Якима?
Аж вiдчув, як одразу тукнуло й заболiло в грудях. Хтось iззаду пiдбiг i ще
вдарив Якима по головi. Той поточився, а й не застогнав. Iззаду в юрбi
голосила й ламала руки стара Карпенчиха. Ще Книш старий цiпком ударив. А
юрба шумiла, гула й сунула-перла собою побитого Якима - повно вулицею, аж
тини ламаючи.
- Товаришi! Та що ж таке ви робите? - крикнув у розпачi Тихiн i вибiг
за ворота. В шумi потонув його крик. Якiв Гнида пiдбiг захеканий до
Тихонового двору й крикнув у юрбу:
- До Книша хто-небудь! Ви не ображайтесь, Панасе Iвановичу! Трусити,
так усiх трусити, пiдряд.
- О, будь ласка!
Убiг у двiр Якiв, за ним ще душ десять. Матюха де не взявся в шапцi
кудлатiй на потилицi, з наганом у руцi. Червоний i теж захеканий.
- А шукай у цього ще! Друззя ж!
Чоловiки швидко розбрелись по подвiр'ю: в конюшню, в повiтцi плитки
розвалили - може, як у Мотузки, в плитках. Штрикали рожнами в ожеред
соломи, в полову в клунi. Тихiн ходив мовчки за людьми по подвiр'ю.
- Та що ж таке трапилось?
- Кооператив обiкрадено сю нiч. Стiну пробито,- сказав чомусь пошепки й
тривожний Пiвненко Андрiй.
- Ну, видно, ©хня полiтика це: в Якима в половi знайшли тюк матерi© i
ще дещо,- не iнакше, як пiдкинено. А в Давида в плитках у повiтцi п'ять
пар витяжок.
- А де ж Давид? - занепоко©вся Тихiн.
- Та Давида нема дома.
З городу вертались: не знайшли нiчого в Кожушного.
- Хоч би й знайшли,- сказав Тихiн,то знайте, що за двiр я не ручусь.
Може, за нiч у клуню хто й крадену коняку поставив. А я ще тiльки вийшов
оце надвiр.
I хтось iз селян:
- Звичайно. Це й пiдкинути можна, як злобителi . Гнида аж скипiв.
_-_ Iч ви, якi розумнi! А який же дурило крадене та в скриню покладе?
Зна ж, що труситимуть!
Ще сунув у двiр народ. Повз ворота вулицею, скочки на конях, Филька з
Книшенком летiли. Матюха крикнув:
- Вiрьовку ж узяли? I прямо на станцiю,- ще доженете!
З Матюшиного двору й Тягнирядно на воронiм верхи вилетiв. Замахнув
вiрьовкою в руцi, ударив жеребця по ребрах i скочки гайнув за тими повз
школу на млини i - просто в степ.
Вже до ворiт iшли були люди, як Матюха враз зупинився, мовби тiльки оце
згадав:
- От дураки,- а в хатi ж?
- Та хiба в хатi схова ? - одмахнувся Якiв. А проте вернувся, немов
знехотя. Вернулись iще кiлька чоловiк.
Тихiн пропустив у сiни всiх. Сам не зайшов у хату. Бачив тiльки через
голови в розчиненi дверi - одiмкнула скриню Марiя. Якiв порився в нiй i,
як уже покинув, щось на ходу сказав Марi©. А на нiй лиця нема , як iз
воску вилiплене. В сiни Гнида вийшов, i народ хлинув iз хати. В хижi ще
шукали - нема нiчого.
- Ну, полiзь iще на горище,- сказав хмуро Матюха до Пiвненка. Той полiз
по драбинi, й за ним Якiв услiд. У сiнях мовчали всi. Чути, як глухо
гупали по горищi чобiтьми над хатою, потiм над хижею.
На порозi - так хата й сто©ть навстiж - до одвiрка Марiя прихилилась,
аж млi . Тихiн ©й:
- Чого ти злякалась? Нехай шукають! Матюха знiчев'я грався наганом:
крутне барабан,- а воно задеренчить. Раптом Гнида з горища зрадiло:
- О, хлопцi, !
Всi так i занiмiли в сiнях. А Якiв над дiркою в горищi розв'язав клунок
i, придержуючи за один край, кинув униз шмат ситцю. Довгою стьожкою
розкрутився i впав вiн аж до дверей. На сiрому полi квiточки рожевi з
зелененькими листочками. Тихiн мов остовпiв. Зблiд. Дивився тупо, не
клiпаючи вiями, на стьожку ситцю. Кинув до дверей хатнiх поглядом,- на
порозi вже Марi© не було,- у глибинi хати до стовпа, що пiд сволоком,
прихилилась i головою, й постаттю всею. Очима сюди - широко розкритими,
немов у божевiльно©. Тихiн все зрозумiв. А ще, як глянув на отой ситець,-
чому те згадалося, як не забулося? - таке було на кофточцi в не©, ще як
була дiвкою, а вiн теслював на хуторах.
Матюха глухо сказав:
- В'яжiть його!
Тихiн сам одкинув руки назад i схрестив ©х за спиною. Да, тепер хай
в'яжуть. Хоч би ж слово сказав, що не вiн то, чи що. Хоч би сво©м: i
Пiвненко, i Гордiй тут же. Нi слова. Мов не було його зараз у ньому. А так
- просто на ногах - його тулуб, голова ще, а в нiй усе переплутане. I нi
жалю, нi гнiву. Навiть не чув, як скручували руки вiрьовками туго, чи
болiло. Дивився, не клiпаючи очима, в розчиненi дверi сiнешнi, i що бачив
вiн? Кому вслiд хитав тихо з журою головою?
Якiв злiз з горища й зiбрав матерiю. Тодi перекинув iз смiхом, з глумом
Тихоновi через плече, як рушником старостiв на весiллi. Довгий iще край,-
через друге плече перекинув, навколо ши© обмотав, i ще край по спинi
спускався, аж до п'ят. Одхилився i зареготався, а тодi вдарив у лице.
- Оце, громадяни, такi ви? Душити вас, сволочiв!
- Ведiть!- сказав Матюха.
Всi повалили з дверей за Тихоном. Один Якiв забiг у хату й Марi© кинув
з порога:
- Все харашо! Вспокойся! - i грюкнув дверима, Нi, ще вернувся-таки й
защепнув хатнi дверi з сiней: так вiрнiш буде.
XXVIII
Бiля сiльради вся вулиця запруджена народом. Як ярмарок. Шум, крики.
Голосила жiнка, а старий Книш з ганку до народу промову виголошував. Та
хiба за таким шумом що розбереш? Кричав щось:
- Знистожити таких треба! Це - не мене, не тебе ограбив, а весь народ!
Народне ж то, кооперацiя. На словах партiйнi, а на дiлi - бач... Може, то
й конi вони водили?!
З юрби аж ревли:
- А хто б же?
- За якi то грошi хоч i Мотузка коня вже собi купив?!
- Знистожити таких!
Але в юрбi це - окремi крики. А вся вона шумувала, глухо гула: "Не
вiриться менi, щоб Давид або Яким..." - "Своя полiтика, хiба не видно?.."
- "Та що ж народ дивиться!"
-О, ще одного ведуть! - крикнув Книш iз ганку. Юрба з Тихоном уже
звертала з вулицi. Був приснув регiт, але недружно: звiдти, од ганку. Юрба
лиш колихнулась i пропустила Тихона, обмотаного в ситець, Матюху й Гниду
за ним.
Знов од ганку крик i регiт:
- Бач, перев'язався, як на весiллi!
- Рота йому ситцем набити!
- Ах ти ж!..- хтось лайнувся, i через голови людей з натовпу цеглина
важко гупнула Тихона в плечi. Чумак тодi руки звiв:
- Та ви ж таки люди! Ну що ж таки ви робите?!
- Замовкни!
- Чи ви повiрили, що справдi злодi© перед вами?! Та голову на одруб
даю, що це чиста провокацiя! Чи Тихiн? Та вiн як-як на свiт дивиться. За
що ж знуща тесь?! Хiба не знати, чия це робота? Тодi ж не добили,- i досi
харка кров'ю, так отепер уже!..- i не доказав Гордiй, бо в ухо з усього
маху Матюха вдарив наганом, аж Чумак похитнувся i глухо охнув. Гнида
кулаком ще вдарив, i дужi руки схватили й поволокли по сходах за Тихоном у
сiльраду. Ззаду ще крикнув хтось одиноке:
- Та за що ж Гордiя?!
- Хто? - гнiвно й гостро глянув з ганку Матюха на гурт од огради,
звiдки те чулося. А потiм поривний збiг по сходах униз до отих чоловiкiв i
став бити Пiвненка. Згрiб i поволiк за собою в сiльраду.
Натовп затих, але на мить. Знов загув, зашумував. Ще чийсь жiночий крик
шарпнув сiрий ранок, i хтось заголосив. На ганок вийшов знов Матюха й за
ним рудий мiлiцiонер у червоному кашкетi з наганом у руцi. Мовчки оглянув
оком юрбу голова, немов когось вишукуючи.
Натовп аж завмер пiд його поглядом страшним. Матюха, знати, вдоволений
- затягся, кинув цигарку недбало на ганок i знов пiрнув у дверi.
Складали протокол.
...I було сонце пiд обiд уже, а народ не розходився. Хтось одхлинув,
хтось надiйшов. Селяни никли головами й гомонiли стиха. х закликали в
сiльраду,- котрi в понятих, допитували й iнших. Жiнки божкали, хитали
головами журно й тiшили стару Карпенчиху, Чумачиху та пiвнiвських жiнок.
Стара Карпенчиха невтiшна. Уже з клуночком у руцi - зараз же в район
гнатимуть. А ©© не допускали в сiльраду зайти, не прийняли й передати
хлiбину синовi. Тут же сновигали дiти поза оградою, по подвiр'ю, а якийсь
навiть на тин iзлiз i звiдти пильно дивився у вiкно в сiльраду, час од
часу дiлячись з товаришами сво©ми спостереженнями.
- О, б' Андрiя Пiвненка!
- Невже б' ?
- Ой, ©й же бо! Ой, б' ж! Прямо по головi наганом! Шуму натовп.
Заглушенi з сiльради крики й стогони рвуться, та за шумом не чути надворi.
В юрбi в декого в очах i блиск погас. Хтось розповiдав, як десь теж отак
обiбрали кооператив.... Про при©зд попа на недiлю автокефального... Багато
курили й нетерпляче, а хто й з тривогою, поглядали на вулицю до церкви.
Книш, палко довiвши сво©м бесiдникам, що всякi оцi новi попи - "розпуста,
та й усе", бо тiльки вiру пiдривають,- позiхнув у жменю й теж глянув на
вулицю.
- Довго нема . Не видно ще там?
- Та так що не видати!
Мiж жiнками тужила Чумачиха. А стара Карпенчиха пiдiйшла до ганку з
клуночком маленьким, пiдвелася по сходах важко, мов ©х було не сiм, а
сiмдесят. Згори ©й Якiв:
- Одiйди, нiззя, кажу!
З сiльради гукнули iмення якесь йому, Гнида позвав голосно. I знов на
юрбу пильно з-пiд. нахмурених брiв: стереже, ловить кожне слово, кожен рух
i дума : "Ану, ще хто?" I пiд його поглядом, як хто ловив на собi, одразу
вiдводив сво© очi й замовкав.
Нагло хтось од огради з гурту:
- Ведуть!
Юрба так i линула на вулицю. Нi, ще не видко, але ведуть, знати, бо вiд
церкви летiла згра ю дiтвора з криком. З-за школи раптом вилетiв верхи на
вороному - нi, то гнiдий, та тiльки мокрий весь i в милi - Филька.
Сплигнув бiля ганку, комусь поводи кинув i швидко захеканий збiг по сходах
у сiльраду.
Юрба зата©ла подих. I нагло знов, немов iз одних грудей, як зiтхання,
вирвалось:
- Ведуть!
З-за школи вулицею повернули два вершники, i помiж них, усерединi й
трохи спереду,- пiший. Тихо посувалися по вулицi. У натовпi тиша така, аж
чути було, як бiля огради хрупнули заломленi руки чи©сь i тихе: "Ой
горенько!" Ближче, уже проти Книшевих ворiт,- натовп аж хлипнув, мов то
однi груди: вели, а чи Давида - пiзнати не можна. Без шапки, обличчя все
заюшене кров'ю, i чорне волосся кучеряве злиплось у кровi. Шинель порвана
на ньому й теж у кровi i в землюцi. Ззаду руки зв'язанi, i од руки -
налигач на шию вороному Матюшиному коневi накинуто. Знати - й тягли по
рiллi, i гнали скочки по рiллях мерзлих, бо чоботи розбитi, а з них не
ноги, а шматки м'яса червоного.
- Стiй! - смикнув за налигач Тягнирядно. Став i стояв поникло. В
сiльраду його й не вели, а Тягнирядно навiть i з коня не злазив. Книшенко
сплигнув i до ганку пiдбiг, але назустрiч уже вивалили всi з сiльради:
Матюха, два мiлiцiонери, Гнида й ще чоловiки.
- А, ти вже тут! Що ж - не вдалось утекти? - вищирився до нього з
невимовною злiстю хмiльний од перемоги Матюха.- А ти гарячий: мабуть, аж
за Ганiвською економi ю нагнали?
- Да, зараз же за економi ю,- сказав Тягнирядно.
- Обшукали ж його?
- Обшукали, знайшли ось,- Филька витяг iз кишенi й подав якiсь папери.
Матюха передав рудому мiлiцiонеровi.
- Та й ведiть, там влада розбере! Щоб тут народ не каламутили, а ти,
Давиде, щоб партi© не марав.
Давид не втерпiв,- звiв скривавлене, збите обличчя, очима блиснув:
- Ух ти ж, падлюко!
Матюха спалахнув i дуже вдарив Давида в лице. Зойкнула жiнка якась.
- Да, тепер бий - я ж зв'язаний! - сказав з утомою. А в ухах дзенькнуло
йому iм'я - жiнка якась сказала: "То ж Зiнька!" Поникнув Давид головою.
З сiльради вивели й тих заарештованих: Якима, Тихона, пов'язаних i теж
побитих, дядька Гордiя, старого Мотузку i ще чоловiка з п'ять.
Давид назустрiч ©м дивився без здивування, бо ще дорогою з балачок вiн
усе зрозумiв i знав уже що тут ко©лось. Тiльки болiсно скривились губи в
нього.
Старого Мотузку вiдпустили зразу ж. А решту всiх вивели на вулицю,
вишикували по два. х одразу ж оточили мiлiцiонери, Тягнирядно й Гнида
Якiв. Усi з наганами в руках. I рушили вулицею.
I тодi знявся плач, i туга велика впала в серце побитим селянам. Десь,
мов далеко, кричав Матюха: "Розiйдись!" I навiть стрельнув угору, i гул
голосiв десь далеко. А в серце лиш плач та жiночий стогiн падали гострими
ножами.
Так - аж за село. I ще степом трохи. Рудий мiлiцiонер крутнув конем i
наганом замахнув:
- Та роззiйдись! стрiлятиму! - i пальнув двiчi. Потiм - далi, далi i
плач, i тужiння... I тихо. А в тишi просторiв степових така туга Давида
обвила. I всiх, може, бо йшли понуро й не розмовляючи - мовчки. Вже в
шелюгах тiльки Яким перший - iшов у парi з Давидом.
- Уб'ють, падлюки. Отам, як iз Щербанiвки виведуть, та в шелюгах. Хiба
це ©м первина! Давид сказав:
- Да!- i йшов шелюгами, i мовчав. Потiм, схвильований, чомусь зиркнув
на верхового збоку i, не зводячи з нього очей, до Якима стиха: - Ну, то
дурне! Хiба не разом вестимуть або пов'язаних... Я - рудого. Тихiн -
отого, а ти - хто буде там третiй. Бiльш ©х не буде як три. I як тiльки -
"лягай!" - так i... Я крикну тодi. Передай Тихоновi.
Тодi ж за дорогу Давидовi вдалось i Чумаковi передати, що лист отой i
ще дещо вiн устиг викинути, пiд грудки на рiллi заховав. Якби то знайти
©х! Може, Зiнька? Зараз там, за хутором, од звороту, на першiй нивi в
борознi.
...У Щербанiвку привели - вечорiло вже, а ще сонце не зайшло.
На вигонi махали крилами вiтряки, у вiтряках люди з дверей на них
дивляться. I так усе звичайно, мов нiде нiчого не сталося. Видко, палять
цигарки - димок пихка , i спльовують. I цiкаво ©м: що воно? А хтось, може,
скаже: "Кооператив в Обухiвцi обiкрадено" - i сплюне. А ©х же вночi, а
може, завтра - отам, у шелюгах... Тягнирядно прямо ж, як гнали отам ще
самого, хотiв убити, та Филька одбив: "Нехай, ще потрiбний. Недовго вже -
до шелюгiв тiльки".
В мiлiцiю, в зруйнований ма ток на околицi, пройшли не вулицею й через
базар, а повз гамазе©. На одному, крайньому вiд базару, ще впала Давидовi
в очi афiша. Сьогоднi буде виставлена "Хмара". I як звернули вже в двiр,
просто в очi помiж ру©н на заходi сонце червоно сiдало, а вдалинi, через
долину далеко-далеко на тлi червоного неба,- економiя Ганiвська тiльки
мрi , i обiч землi. як перст,- димар цегельнi.
Давидовi спогади з буйних житiв зелених, iз зоряних лiтнiх ночей. Як
отодi вели до цегельнi, вже до глинищ доводили. А втiк тодi. Як вони десь
у житi: так пахло ж - i зеленню, i землею.
Давид аж втяг нiздрями жадiбно повiтря: пахло й тепер листом пожовклим
i старою цеглою ру©н. Ех, що на них - на ру©нах - думалось!.. Ну що ж - i
без нього...
- Стiй!
Iз флiгеля вийшов начмiлiцi© i пильно оглянув заарештованих. Позлазили
з коней. Рудий - пiд козирок руку й щось говорив начальниковi. А потiм
розмiстили ©х: в арештантську всiх,- лише Давида взяв рудий за руку й
повiв до флiгеля. А там обiч пiд садом льох цегляний. Вiн одчинив важкi
дверi, обшитi бляхою, i з само© гори зв'язаного турнув по сходах униз - у
чорну яму.
XXIX
З то© ж ночi почались допити. З льоху чув Давид: сидiв на верхнiм
схiдцi бiля дверей, жадiбно прислухаючись, що там надворi. Вже, знати,-
нiч. Бо тиша. I в далечi вечiрнiй - глухий гул села. Такий гул, коли вечiр
осiннiй зоряний, а по хатах починають свiтити свiтло. На подвiр'© тихо. I
чув, як грюкнув засув бiля арештантсько©, вели по двору, бiля флiгеля
сякались, тупали ногами на пiддашшi. Потiм зачинилися з рипом дверi, i
знов стало тихо. Вдарило на дзвiницi в дзвiн - до вечернi, мабуть.
I може, було довго, а може, нi. Хiба знати, як швидко пливе нiч, коли
отак у льоху побитий i весь у кровi, коли тiло ни , а ноги - шматки м'яса
червоного - з землею, з пiском у ранах, горять, як в огнi. Коли десь глухо
-бо-у, бо-у... як iз глибини рокiв, i спiвають пiснi десь удалинi тихо
дiвчата... А в спогадах - три осенi в економi© одпоганяв... А потiм дзвони
в кузнi, зеленi жита й зорянi ночi - скiльки вiн ©х перебрiв iз юнацьким
запалом, по пояс у зелених житах! I десь, отодi ж, на межi... А! Пiдiйшла
i тихо руки клала на побиту голову Давидовi - бiль у головi поволi, поволi
й затих. I дивилися очi з темряви, великi й яснi, а крiзь них - на далеких
гонах неяснi обриси барвистих плям... Хiба отодi в хатi сутiнями - було то
вперше? А в лiсi, в зеленiй лiщинi, а в буйних степах, як лiтав iз
Будьонним... А! - I вже лежав побитий, заюшений кров'ю в льоху, один. Яка
ж це далина: од хлопчика-погонича в економi© до льоху в раймiлiцi©! А ще ж
дiвчата й пiснi не доспiвали - тихо тужили ©хнi молодi голоси на селi. I
глухо десь - бо-у, бо-у... А хiба знати, як швидко пливе отак нiч!
Може, бредуть це гуртом до сельбуду з пiснею. Огнi. Людей уже повно.
Дзвiночок голосненько продзеленчав, а за завiсою молодь у гримi,
хапаються, метушаться. А в коридорi курять цигарки селяни, спльовують i,
може, говорять про них, що привели оце в район тих, що в Обухiвцi
кооператив обiбрали. Хтось, може, скаже: "Убив би отакого на мiсцi" - i
сплюне.
Дверi ще рипнули. На ганку затупали чобiтьми, стогнав хтось. Потiм
засув у арештантськiй грюкнув, i знов усе затихло. Чув кроки до льоху.
Забряжчав ключем, i по сопiнню пiзнав - рудий.
- Виходь!
Ах, яке ж син й зоряне небо! I запах цегли - ру©н, жовтого листу - аж
у голову хмелем. Пiдвiвся Давид, жадiбно хлипнув раз, удруге на повнi
груди. А рудий узяв ззаду за зв'язанi руки i повiв у флiгель.
В канцелярi© вже горiло свiтло.
За письмовим столом, застеленим вишневим сукном, сидiв начмiлiцi©,
простоволосий i в самому френчi розстебненому. На столi лежав наган, стояв
письмовий прибор, аркушi паперу розкидано по столу. Обiч, пiд грубою, в
крiслi сидiв Тягнирядно в шапцi й у чумарцi: курив цигарку й крiзь сивий
димок пильно дивився на Давида.
- Розв'яжiть руки! - сказав начмiлiцi©. Рудий довго возився бiля рук -
не мiг нiяк розв'язати, бо руки набрякли й вiрьовки глибоко врiзалися в
тiло.
Тягнирядно мовчки з-за халяви витяг фiнку й перерiзав вiрьовки. Давид
аж зiтхнув i здвигнувся - так знов заболiли руки й плечi, за день
занiмiлi. Начмiлiцi© запросив сiсти на стiльцi навпроти нього й курити -
пiдсунув навiть пачку цигарок. Давид сiв, а курити не взяв, хоч дуже
хотiлось. Начмiлiцi© трохи пiдсунув до себе наган i мовчки довго дивився
на арештованого...
Потiв узяв ручку, мокнув у чорнильницю й почав питати й записувати:
iм'я, лiта, соцстан, партiйну належнiсть. Давид сухо вiдповiдав. А як
сказав, що партiйний, начмiлiцi© ледве помiтно усмiхнувся i сказав, що з
документiв цього не видно.
- Де ваш партквиток?
Давид сказав де.
- А я ж при чiм тут? - ворухнув вiн бровами, начебто з жалем. I бачив
Давид - написав у графi - "нi". Потiм iще щось писав недовго. I раптом
поклав ручку й затягся цигаркою.
- От що,- по паузi казав,громадянин Мотузко. Ми з вами не дiти, чоловiк
ви - не дурак, а люди це всi сво©. В хованки гратись нам нема чого.
Це пише вiн акт дiзнання з приводу крадiжки з кооперативу. Ну, вiн не
буде з ним, як з Карпенком та Кожушним, волинити. То од тих треба йому,
щоб "призналися". На цьому словi вiн одверто зробив наголос i цинiчно
всмiхнувся. Бо ©м у дорогу треба в далеку, а дiло слiдчому передати треба.
А його, Мотузчине, дiло днiв через кiлька все 'дно буде припинене. Вiн
знов всмiхнувся, але якось криво.
- Так що пiдпишiть, товаришу, оцього акта - i на тому точка. А в нас
iнша тема для балачок, цiкавiша за цю.
Вiн з цим подав аркуша Давидовi i ручку кинув по столу до нього. Давид
прочитав - пiд усiма тими вiдомостями про нього стояло стисло нерiвним
почерком написане: "В справi пограбування кооперативу зiзнання дати
вiдмовляюсь". Дописав Давид: "Нiчого не знаю" - й пiдпис. Начмiлiцi© те
прочитав.
- Даремно це. Чи "вiдмовляюсь", чи "нiчого не знаю" - рiзницi нема! А
як тi два скажуть, що всi втрьох були, то вже кому ж повiрять?
I вiн недбало одкинув аркуш на стiл.
От про що вони будуть балакати. Тiльки нехай не дивиться на нього
Мотузка отак, мов перед ним гад який сидить. Навпаки: у нього ще настрiй
якийсь чудний сьогоднi. I буде одвертий до дрiбниць. Що ж ©м - уперше
бачаться i востанн . То все, i кооператив - звичайно, темне дiло, щоб
вiдвести очi. Але про це ж умовились вони, що - точка. Мова про iнше:
по-перше, хай буде вiдомо Мотузцi, що всi його дописи до "Голосу працi",
за винятком першого, у нього в кишенi.
- Да, да,- не вiрите? У першiм писав про Матюшин мордобiй та про
наймичку, що то в клунi хотiв... А в другiм - про Кушнiренкового листа.
Вгадав?
Давид аж одкинувся на стiльцi й пильно глянув на начмiлiцi©. А той
зробив паузу й знову заговорив:
- Так от про цей лист. Де вiн? Оддай! Вiн раптом аж перехилився на стiл
i заговорив нащось пошепки:
- Все одно, i я скажу в очi та й ти сам зна ш, що тебе ми хоч так, хоч
так, а вб' мо. Бо питання сто©ть: або ти, або я.
Очi загорiлись i стали великi та круглi, тонкi нiздрi нервово тремтiли,
i верхня губа засмикалась, а з-пiд не© - зуби бiлим разком.
- А оддаси - в цю нiч i розстрiляю. Сам, куди. скажеш. За одним
пострiлом, не дам i трiпнутися.
Вiн, схвильований, закурив i одкинувся в крiслi. Давид сказав:
- Листа я не оддам. Мене ж обшукували. Нема в мене.
- Ти комусь дав його. Скажи!
- Нi.
- Брешеш!
У дверi постукав хтось тричi. На голос Сахновського - "зайди" - увiйшов
чорнявий мiлiцiонер i поклав на стiл два червоненьких квитки. Начмiлiпi©
спитав, чи не почина ться ще.
- Нi, ще тiльки гримiруються. Не було ще й дзвiнкiв,- сказав мiлiцiонер
i вийшов. Сахновський повагом поклав у гаманець квитки i, ховаючи в
кишеню, дивився довго на Мотузку,
- Хороший ти парняга, як подивлюсь я на тебе! I комунiст, по тобi бачу,
з тебе не як нашi оцi сволочi: Матюха тощо. Але нащо було тобi?.. Проти
життя не попреш, як не попливеш проти води. I от - уже захлина шся ж.-
Знов очi блиснули: - Де лист?
Давид не дивився на нього.
Сказав:
- Нема листа.
Тодi начмiлiцi© хитнув головою, i вмить Тягнирядно та рудий мiлiцiонер
зiрвалися з мiсць i швидко знов скрутили Мотузцi руки за спиною i
зв'язали. Сахновський, застiбаючи френч, холодно пускав слова:
- Сю пiч ти й спробу ш першу порцiю. I так усi два днi буде. Дорого це:
не варт цiни тако© два днi життя, та ще й у темному льоху. Ведiть його!
У льох знов пхнули - аж упав i посунувся головою вниз по сходах. Але
дверi хоч за ним i зачинили, та й вони були тут. Спустились до Давида. В
рудого шахтьорка блимала - тьмяно освiтила цегляне вогке склепiння, сиве
од цвiлi вгорi i мокре внизу по кутках. Ногою зiпхнув Тягнирядно Давида на
холодну мокру землю й перекинув його ниць. Рудий сказав:
- Тiльки ти ж, Оверку, дивись. Хоч i в земвiддiл йому дорога, а лiкар
все 'дно буде оглядати: щоб не дуже синякiв було.
- Повчи, повчи!
Тягнирядно докурив цигарку, кинув i поплював у руки. Тодi одною ногою
став на спину Давидовi, потiм i другою й гуцнув, немов спробував, чи
витрима .
- О, цей ще витрима ! Геройський парняга,- немов аж iз жалем подiлився
вiн з рудим.
За цим вiн узяв руки зв'язанi Давидовi й потяг догори, надавивши одною
ногою на плечi. Стиха, дужче. Давид ахнув i застогнав. Попустив
Тягнирядно.
- Ну що ж, Давиде, оце ж так до свiту будемо. Доки не пропадеш. I рудий
озвався:
- Признавайся краще зараз. Чув же, що начальник казав, i хвилини не
мучитимемо! В кого письмо?
Давид щось глухо сказав, бо обличчя йому просто в землю i нiяк не
пiдвести. Почули лише: "Гади!"
- А, так ти ще й так? Д йствуй, Оверку!
Тягнирядно знов поволi, мов боявся зробити йому боляче, насправдi ж
пильнуючи, щоб якнайболячiш було, то тяг поволi, то смикав стиха, то дужче
руки, Давидовi.
А! це був такий невитерпний бiль: руки немов викручували в плечах, i
груди наче ламались. Вiн стогнав, вигинаючись пiд важким Оверком, об мокру